Інфляція та безробіття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Інфляція, її суть та типи. Наслідки та шляхи регулювання інфляційних процесів

1.1 Сутність та види інфляції

1.2 Антиінфляційне регулювання

1.2.1 Монетарна політика

1.2.2 Фіскальна політика

1.3 Антиінфляційне регулювання в Україні

2. Безробіття як макроекономічне явище

2.1 Форми безробіття та причини його виникнення

2.2 Зв'язок між інфляцією і безробіттям. Крива Філіпса

3. Проблеми безробіття та зайнятості в Україні і шляхи їх вирішення

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Центральною проблемою економіки є проблема рівноваги, взаємодії різних її елементів. З цього боку економіку можна уявити як систему терезів еластичне зв'язаних між собою. Доторкнувшись до однієї шальки, ми спричинимо рух не лише якихось певних терезів, а й усієї системи. Тому той, хто хоче керувати всією системою повинен розуміти суть головних зв'язків, що існують у цій системі.

Економічна стабільність, рівновага, достатні темпи економічного зростання належать до найважливіших суспільних благ що їх спроможні створити для своїх громадян уряд країни.

Болючим та небезпечним процесом економіки є інфляція, яка негативно впливає на фінанси, грошову та економічну систему в цілому, а також безробіття, яке спричиняє як недовиробництво національного продукту порівняно з потенційним рівнем, так і соціальну напруженість. Інфляція не тільки означає зниження купівельної спроможності грошей але й підриває можливість господарського регулювання, зводить нанівець зусилля по проведенню структурних перетворень, відтворенню порушених пропорцій. Безробіття приводить до падіння сукупного попиту, що негативно відбивається на виробництві, веде до збільшення злочинності, числа самогубств, шкодить фізичному та психологічному здоров'ю нації.

У світі майже немає країн, де у другій половині 20 ст. не було інфляції чи безробіття. І одним із складних питань економічної політики є управління цими явищами. Способи управління ними не однозначні, суперечливі по своїм наслідкам і припускають використання комплексу заходів, які допомагають у конкретній мірі сполучати ріст цін (незначний) зі стабілізацією доходів.

Подолати інфляцію, а також безробіття можливо лише перебудувавши господарський механізм, додавши державне регулювання до ринкового механізму. Рішення цієї непростої проблеми припускає досягнення політичної стабільності і домовленості, згоди та підтримки населенням заходів регулювання. Без цього найрозумніші (з позиції економічної теорії) рекомендації не спроможні надати бажаного результату.

1. ІНФЛЯЦІЯ, ЇЇ СУТЬ ТА ТИПИ. НАСЛІДКИ ТА ШЛЯХИ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФЛЯЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

1.1 Сутність та види інфляції

Інфляція як специфічна властивість економіки відома вже декілька століть. Однак, попри це в економічній теорії не існую єдиного погляду на суть цього надзвичайно складного економічного явища, визначення чинників, що впливають на його розвиток.

Для кожного з нас очевидним є те, що інфляція пов'язана з ростом цін. Але виникає цілком природне питання: чи всяке зростання цін є інфляційним за своєю суттю? Економісти монетаристської школи економічної думки дають на це запитання стверджувальну відповідь. Однак існує й інша концепція. Інфляційним вважається лише зростання цін, породжене суто монетарними чинниками - розбалансуванням грошової системи, надмірною грошово-кредитною емісією, валютними відносинами. І тут справді є проблема. Одна справа, коли ціни виросли під впливом диктату монополії чи здороження товарів критичного імпорту - енергоносіїв, сировинних матеріалів, і зовсім інша - коли це сталося через порушення закону грошового обігу.

Як же в такому разі дати визначення інфляції і що є визначальним у характеристиці цього економічного поняття?

Якщо розглядати цю проблему з суто монетарних позицій, то інфляція може бути представлена як процес знецінення грошей. Йдеться про визначення цього поняття у вузькому розумінні. Коли ж говориться, що інфляція - це зростання цін взагалі, то тут мається на увазі не вузько монетарне, а широке загально економічне тлумачення цього поняття. [1]

Перевищення кількості грошових одиниць, які знаходяться у обігу, над сумою товарних цін і поява в наслідку цього грошей, не забезпечені товарами, означає інфляцію, таке визначення найточніше передає зміст цього поняття. Вона може викликатися різноманітними факторами: випуском надмірної кількості грошових одиниць; відставанням випуску товарів від росту платоспроможного попиту; надходженням на ринок товарів, які не користуються попитом. Кількість грошових одиниць, необхідних для обігу, залежить від використання грошей у функції засобів платежу, розвиток котрої, у свою чергу, призводить до вексельного (вексель - боргове зобов'язання) обороту.

Класична формула кількості грошей, необхідних для обігу, має наступний вигляд:

(1)

де Д - кількість грошових одиниць, необхідних для обігу в даний період;

ЦТ-сума цін товарів;

К - сума цін товарів, платежі по яким виходять за рамки цього період);

П - сума цін товарів, терміни платежем по котрим настав;

ВП - сума взаємопогашених платежів;

О - швидкість обігу грошей.

З формули видно, що кількість грошей в обігу повинна бути значно меншою наявної, оскільки віднімаються зарахування, векселі, бартерні операції, а скорочення виробництва призводить до зменшення кількості товару. [2]

Залежно від сили згубної дії на економіку розрізняють інфляцію: повзучу, галопуючу і гіперінфляцію.

Повзуча інфляція - така інфляція, що досягає щорічно не більше одноцифрового числа (наприклад, 5%) і проявляється у постійному зростанні цін. За повзучої інфляції безгосподарність і марнотратство, некомпетентність та економічна неграмотність керівництва країни покриваються за рахунок народу.

Деякі економісти вважають, що повзуча інфляція до 5% на рік не є серйозною загрозою, бо має такі позитивні наслідки, які абсолютно переважають негативні. До того ж вона піддається контролю, може бути регульована, за умов ринкової економіки непомітне зростання цін є важливим важелем збалансування попиту та пропозиції. Проте вказаних переваг повзучої інфляції можна досягти лише за умов вільного ринку, конкуренції й підтримання рівноваги попиту - пропозиції.

Галопуюча інфляція - це така інфляція, яка набуває розміру двозначного числа щорічно. Вона супроводжується стрімким, стрибкоподібним підвищенням цін, охоплює всі сфери господарського життя й викликає серйозні негативні насліди в економіці та соціальній сфері. Зростання індексів галопуючої інфляції практично не кероване і набуває хронічного характеру.

Гіперінфляція - надвисока і вкрай небезпечна інфляція, що, як привило, веде до економічного паралічу, провокуванню гострих соціальних конфліктів та непередбачених катаклізмів. На передній план діяльності уряду висувається емісійна діяльність, потужність друкарського верстата. За умов гіперінфляції гроші починають втрачати свою функцію, падає їх роль в економіці, відбувається натуралізація господарських зв'язків на основі бартерного обміну, порушується механізм дії фінансів і кредиту, розвиваються інші стихійні процеси в економіці. [4]

Історії відомі випадки, коли інфляція досягала катастрофічних розмірів. Так, у період Французької революції за 8 років (1790 - 1797 pp.) було випущено в обіг 45 млрд. франків, в наслідок чого вони втратили усяку вартість. Астрономічних розмірів досяг випуск паперових грошей в Німеччині після першої світової війни. В листопаді 1923 р. при проведенні грошової реформи 1 золота марка дорівнювалася к 1 млрд. паперових грошей. У кінці громадянської війни ціни на елементарні товари обчислювалися в мільйонах рублів. Та й в нашій країні перед введенням національної валюти майже все населення країни було „мільйонерами", а при введенні гривні за 100000 крб. давали 1 грн. Як бачимо, раніше інфляція виникала головним чином в надзвичайних обставинах (у війну), коли країна „пускала в хід" друкуючий верстат, тобто розраховувалося, випускаючи все більше й більше грошей. На даний час інфляція - постійний атрибут відтворення: вона приймає „повзучий" (помірний) характер, коли ціни зростають на 2 - 4% за рік або становиться „галопуючою", коли ціни підскакують на 10% зарік. [2]

Світовий досвід країн ринкової економіки знає два основних способи регулювання інфляційного процесу: кейнсіанський і монетаристський. Кейнсіанський метод передбачає розширення впливу держави на економіку, підвищення її регулюючої ролі в кредитно-відсотковій політиці, а монетаристський, проти якого виступають усі прихильники унітарної держави, - впровадження таких дій, як самоусунення держави з економічного життя, відмова від дотацій на соціальні та інші потреби. Звичайно, в країнах, де такі дотації не мають істотного значення, монетаристські дії дають значний позитивний ефект. Однак очевидно, що застосування цього методу у нас нині неможливий, бо неможливо раптово припинити субсидії на культуру, сільське господарство чи багатодітним сім'ям.

Кредитна політика держави має бути обов'язково вигідною як для боржника, так і для кредитора, щоб забезпечити останньому кошти на покриття витрат і дотацій, прибуток для вдосконалення матеріально-технічної бази кредитного закладу. Економічно обґрунтована ставка негайно дала б позитивні результати тому що підвищення плати за кредит на кожен відсоток, як свідчить світовий досвід, веде до зменшення кількості грошей обігу відповідно на 4%, а грошей - готівки на руках громадян - 2%. Ще сильніший ефект у здійсненні контролю над інфляцією дало б встановлення норми відсотку вищого інфляційного індексу на 2 - 4%.

Змінюючи нормативи резервів та ставки операцій рефінансування. Національний банк зможе збільшувати (зменшувати) величину ліквідності комерційних банків і тим активно впливати на інфляційний процес. При цьому основою регулювання грошової системи України має стати насамперед ліквідація штучного поділу готівкового й безготівкового обігу та перехід до цивілізованого регулювання сукупного грошового обігу. Гривня мусить мати однакову купівельну силу в будь-якій формі і в будь-яких операціях. Світова практика свідчить, що для цього потрібно зняти всі необґрунтовані обмеження з безготівкових платежів та розрахунків і паралельно ввести граничні межі загального зростання грошової маси в обігу.

Чіткішим має бути розмежування сфер діяльності Національного банку та державного бюджету; без цього грошова система будь-якої країни ніколи не стане без інфляційною. Необхідно законодавче заборонити пряме фінансування державного бюджету з коштів Національного банку, а також купівлю за його кошти державних облігацій Міністерства фінансів, тому що це рівнозначно емісії порушує нормальне регулювання грошового обігу й неухильно веде до інфляції. [4]

1.2 Антиінфляційне регулювання

1.2.1 Монетарна політика

Грошово-кредитне регулювання, яке здійснюється Центральним банком (ЦБ), є елементом економічної політики держави і являє собою сукупність заходів, спрямованих на забезпечення нормального функціонування грошового обігу, стійкості національної грошової одиниці, стабільності її купівельної спроможності, рівноважного розвитку економіки в цілому. Спрямованість грошово-кредитної політики не тільки на стабілізацію цін, а й на забезпечення повної зайнятості та економічного зростання є загальноприйнятою. Маються на увазі так звані „кінцеві" цілі, які збігаються з цілями економічної політики держави у цілому і досягаються шляхом реалізації заходів як монетарної, так і фіскальної, структурної, зовнішньоекономічної та ін. політики. Під кінцевими, як правило, розуміють такі цілі: економічне зростання, повна зайнятість, стабільність цін, урівноважений платіжний баланс.

Будь-яка економічна політика містить значний елемент невизначеності, що пояснюється труднощами точного визначення як цільових показників, так і ступня ефективності заходів, що здійснюються; періоду часу впливу на цілі, впливу на економічні процеси різноманітних зовнішніх факторів. Усі ці моменти є суттєвими і повинні братися до уваги при розробці монетарної політики, визначенні її цілей та інструментів.

Завдання, які ставляться безпосередньо грошово-кредитній сфері для досягнення кінцевих економічних результатів, мають назву проміжних, і на практиці їх встановлюють, як правило, на рік і більше.

Проміжні цілі можуть бути різними: темп зростання грошової маси, обсяг кредиту, що надається процентна ставка, темп зростання номінального ВВП, індекс цін, величина валютного курсу. Вибір цілей - це досить складна проблема, оскільки він повинен здійснюватися з урахуванням внутрішньої та зовнішньої економічної ситуації., пріоритетів у кінцевих цілях, а також у залежності від ступеня зміни попиту на гроші та швидкості їх обігу, реакції економічних змінних на динаміку процентних ставок.

Розглянемо конкретніше „позитиви" та „негативи" проміжних цілей. У 90-х роках XX ст. деякі індустріально розвинуті країни зосередили свою увагу на показнику інфляції. Цей підхід к контролю над інфляцією отримав назву „інфляційне таргетування".

Чому ж ряд країн обрали інфляційне таргетування? Скоріше за все, їх керівництво виходило з того, що досягнення стабільності цін (тобто низького і постійного рівня інфляції) є найважливішим фактором, який забезпечує економічне зростання.

Інфляційне таргетування дозволяє уникнути конфліктів інтересів, оскільки головною ціллю грошово-кредитної політики становиться не стимулювання високого рівня зайнятості або росту виробництва, а планове „творення" інфляції. Крім цього, на його основі можна прийняти антиінфляційні заходи що до настання інфляції.

Суть інфляційного таргетування складається з наступного. Центральний банк прогнозує майбутню динаміку інфляції; прогноз порівнюють з цільовими значеннями інфляції, котрих бажано досягти; різниця між прогнозом та ціллю свідчить про необхідні масштаби коректування грошово-кредитної політики. Таким чином, грошова влада установлює плановий рівень інфляції і використовує усі методи для його досягнення.

Розглянемо головний аргумент проти використання інфляційного таргетування. Його головна перевага, як не рідко стверджується, полягає в тому, що головна ціль довгострокової стабільності цін може бути досягнута у комбінації з іншими короткостроковими цілями, такими як рівень виробництва або зайнятості. Але в економічній літературі не має єдиної точки зору з цьому питання. Наприклад, співробітники Прінстонського університету пишуть: „ Значимість контролю над інфляцією підвищилась не тому, що безробіття і пов'язані з нею проблеми стали менш невідкладними, але тому, що економісти та політики сьогодні значно менше, ніж тридцять років тому, упевнені в тому, що грошово-кредитна політика може ефективно використовуватись для згладжування короткострокових коливань в економіці". Але далі автори визначають інфляційне таргетування як грошово-кредитну політику з великою кількістю відносно рівноправних короткострокових цілей: „Якщо розглядати інфляційне таргетування у класичному значенні як емпіричне правило, то воно стає дуже уразливим до критичних нападів. По-перше, ідея, що грошово-кредитна політика не має ніяких інших цілей, крім контролю за інфляцією, знайде слабку підтримку в суспільстві, керівництві центральних банків або у фахівців з фінансів. По-друге, коли влада і центральні банки турбуються, крім інфляції, також про виробництво, зайнятість, валютні курсі та інші змінні, інтерпретація інфляційного таргетування як правило проведення політики може призвести до дуже незнаних економічних досягнень".

Серед американських фахівців більш за все критиків інфляційного таргетування. В країнах Європи до нього відносяться більш лояльно. М.Гессен з дослідного департаменту Ріксбанку провела детальний аналіз наслідків того чи іншого варіантів інфляційного таргетування: у випадку застосування жорсткого інфляційного таргетування, орієнтованого на короткостроковий період, коли влада не турбується про стабільності ВВП, грошово-кредитна політика робиться більш волатильною; коли грошова влада надає деяке значення стабільності ВВП (так зване гнучке інфляційне таргетування), то в середньостроковій перспективі грошово-кредитна політика також є волатильною, але в довгостроковому періоді вона становиться „обережною"; якщо інфляційне таргетування в довгостроковому періоді орієнтується на економічний зріст, грошово-кредитна політика приймає м'який характер і згладжує коливання ВВП, але витрати корегування відхилень від цільових орієнтирів доволі великі. [3]

Існують пропозиції, зробити орієнтиром грошово-кредитної політики обсяг кредиту, що надається. Інвестиційні процеси є основою стабільного економічного розвитку інвестиції здійснюються за допомогою позичок, отже, між обсягами кредиту і виробництва існує тісний зв'язок. Банки впливають на розмір кредиту, що надається не тільки через зміни процентної ставки, а й через норми кредитування. Нормування здійснюється залежно від ступеня надійності клієнта, можливих доходів від проектів, перспектив господарського розвитку, фази циклу, змін у грошово-кредитній політиці. ЦБ може встановлювати кількісні обмеження на розміри позичок комерційним банкам, але в ринковій економіці він не спроможній встановити безпосередньо контроль над загальним обсягом кредиту. До того ж співвідношення між ВВП і кредитом може бути і нестабільним. Водночас пряме кредитне нормування може швидко дати результат, але тут існує не безпека його надмірності.

Недолік процентної ставки як цільового орієнтира полягає в тому, що для її підтримки на певному рівні слід змінювати кількість грошей, що загрожує інфляційними наслідками у довгостроковій перспективі, хоча у короткостроковому плані таке регулювання може принести користь. Водночас треба зважити і на відносно тривалість часу, необхідного для того, щоб зміна процентних ставок вплинула не економіку.

З ортодоксальної точки зору, необхідно орієнтуватися на фіксацію або пропозиції грошей, або процентної ставки. Правда, наприклад, американський економіст В. Пул, що досліджував проблему вибору оптимального варіанту монетарної політики, не виключав можливості реалізації „комбінованої політики", хоча при цьому і вказував на складність її здійснення.

Зміни швидкості обігу грошей, значна реакція грошового попиту на коливання процентних ставок сприяли появі на при кінці 70-х років у деяких економістів - як кейнсіанців, так і монетаристів - альтернативних пропозицій, що орієнтують на номінальний валовий продукт та індекс цін як на проміжні цілі. Ще раз підкреслимо: коли показники наближаються до кінцевих цілей економічної політики, то можливості впливу ЦБ на них будуть досить обмеженими, а тому розпочалися дискусії з приводу доцільності їх використання. Номінальний валовий продукт визначається як результат множення реального доходу на рівень цін, тому внутрішня суперечність даної мети полягає у невизначеності останнього. Формально тут можливі будь-які комбінації між величинами реального доходу та інфляції, але фактично пропонується встановлення показника грошової маси, який би відповідав необхідному рівню цін. Результатом маємо те, що номінальний валовий продукт включає одразу дві кінцеві мети: реальне зростання та інфляцію. Однак при здійсненні політики такий поділ показника на два компоненти може й не відігравати істотної ролі, тому його інколи класифікують як „квазікінцеву мету".

Якщо темп зростання номінального валового продукту зафіксований, то зміни у швидкості обігу грошей слід компенсувати змінами в їх кількості. Та якщо реальний обсяг виробництва перевищить цільовий показник - це загрожуватиме виникненням безробіття; якщо ж буде нижчим від нього - наслідком стане інфляція. Інформація ж про рівень виробництва надходить з певним запізненням. Крім цього, коли кількість грошей компенсує зміну швидкості їх обігу, то крива сукупного попиту стає одинично еластичною, а „у цьому випадку економічна система у відповідь на несприятливі зміни пропозиції реагує скороченням реального випуску продукції суворо пропорційно зростанню рівня цін".

Оскільки використання показника номінального валового продукту опосередковано включає і визначення рівня цін, то деякі економісти пропонують використати як мету грошово-кредитної політики індекс цін (дефлятор ВВП). [6]

Індекс-дефлятор ВВП (GDP deflator) відображає зміну агрегованих ринкових цін на вироблену в країні продукцію, за винятком проміжного споживання, та вироблених раніше активів. Індекс-дефлятор ВВП враховує ціни на товари і послуги, що споживаються загальнодержавним та приватним секторами економіки, інвестиційні та експортовані товари і послуги. Індекс-дефлятор ВВП вимірюється на основі ринкових цін і, таким чином, включає всі непрямі податки. [7]

Така мета передбачає зміну кількості грошей в обігу, якщо рівень цін змінюватиметься, однак при постійних цінах можливі шоки пропозиції викличуть значне скорочення реальних обсягів виробництва, тоді як певне зростання цін пом'якшило б їх падіння.

Слід також зауважити, що індекс цін є результатом усереднення індивідуальних ринкових цін, коливання яких неможливо подолати, але завдяки регулюючим заходам можна порушити їх природні співвідношення і тим самим підірвати ринкову рівновагу, дестабілізувати економічну ситуацію. Проте фіксовані ціни можуть увійти у конфлікт із зміною валютного курсу та платіжного балансу.

Крім усього іншого важливим недоліком номінального продукту та індексу цін як цілей грошово-кредитної політики є той факт, що встановлення впливу грошової маси на ці показники вимагає значного часу. Обсяг виробництва реагує, як правило, через кілька місяців, а рівень цін - від 2 до 3 років.

Ще одним з проміжних завдань грошово-кредитної політики може виступати фіксований валютний курс як номінальний антиінфляційний „якір". Коли ЦБ заявляє як цільовий показник валютний курс, то він дає чітку і зрозумілу інформацію для господарюючих агентів і населенню про майбутні темпи інфляції і створює цим атмосферу визначеності, що важливо при прийняті господарських рішень. Цей показник викликає і більше довіри, оскільки кожен може щодня контролювати його зміну, отже, і ЦБ важко в цих умовах піти на порушення заявлених цілей монетарної політики. Проте у випадку фіксованого курсу повністю автономна внутрішня грошово-кредитна політики виявляється теоретично неможливою, оскільки його підтримання пов'язано з купівлею-продажем іноземної валюти на ринку, що обов'язково спричинить зміну кількості грошей в обігу. Для нейтралізації коливань грошової маси ЦБ повинен проводити так звану „стерилізацію" припливу або відпливу іноземної валюти шляхом скорочення чи збільшення кредиту. Тут економічна політика стикається ще з однією значною проблемою - суперечливими тенденціями розвитку внутрішньої та зовнішньої сфер економіки. Свого часу ще Дж. Кейнс підкреслював, що оскільки валютний курс залежить від співвідношення між внутрішнім і зовнішнім рівнем цін то „валюта тільки тоді може бути стійкою коли як внутрішній так і зовнішній рівні цін зберігають стабільність. Тому, якщо зовнішній рівень цін виходить з-під нашого контролю то ми повинні зосередитися на внутрішньому рівні або ж змиритися з тим, що наш валютний курс перебуватиме під зовнішніми впливами. Коли зовнішній рівень цін не стійкий ми не можемо одночасно зберігати стійкість як нашого власного рівня цін. так і валютного курсу. Ми вимушені вибирати одне з двох". І все ж таке в реальній практиці одночасно використання цільових орієнтирів щодо грошової маси і валютного курсу застосовується доволі часто. Економіка в кінцевому підсумку, єдина, і відокремити її внутрішню та зовнішню сфери одну від одної неможливо. Тому не завишається нічого іншого як одночасно використовувати регулювання в обох напрямках. [6].

1.2.2 Фіскальна політика

Інфляція у фіскальній сфері пов'язана насамперед із дефіцитом державного бюджету. Як відомо, ідеї дефіцитного бюджетного фінансування розвивала кейнсіанська теорія. Ліберальні економісти-неокласики, зокрема Дж. Б'юкенен, навпаки, заперечували необхідність боргового фінансування державних потреб і виступали за конституційну заборону бюджетних дефіцитів.

Кейнсіанці традиційно особливо важливе значення надавали управлінню бюджетним дефіцитом із метою розширення або скорочення сукупного попиту. При цьому монетарна політика повинна була пристосовуватися до податково-бюджетної: бюджетна експансія підкріплювалася розширенням грошово-кредитної пропозиції, а бюджетне стримування - обмеженням грошової пропозиції. Загрозливим із точки зору кейнсіанської теорії є лише безконтрольне зростання бюджетних дефіцитів і державних видатків. [8]

Під дефіцитом бюджету розуміють такі об'єктивні економічні відносини, які виникають між учасниками суспільного виробництва щодо використання коштів понад наявні закріплені джерела доходів бюджету в силу зростання граничних витрат виробництва. Бюджетний дефіцит, як правило, виникає внаслідок незбалансованості бюджету, тобто нестачі бюджетних коштів порівняно з потребою в них для фінансування необхідного обсягу державних витрат.

За своєю природою бюджетний дефіцит, як і будь-яка інша економічна категорія, має конкретний інтервал дії, що визначається, з одного боку, законами зростання вартості (капіталу), з другого - законами інфляції. Якщо бюджетний дефіцит тяжіє до законів зростання вартості, він об'єктивно набирає активної економічної форми, якщо ж до законів інфляції - то пасивної. Регулювання бюджетного дефіциту в тому й полягає, щоб за умов готівково-грошового потенціалу за допомогою фінансового маневру активною і пасивною формами бюджетного дефіциту ефективно адаптуватися до тенденції зростання граничних суспільних витрат виробництва. Водночас це означає стимулювання розвитку продуктивних сил країни. Оволодіння такою політикою дає змогу суспільству залежно від рівня економічного розвитку і потенціалу грошового господарства знаходити прийнятний розмір дефіциту бюджету.

Варто зазначити, що дефіцит бюджету не таке вже й „безневинне" явище. Бюджетні дефіцити значно посилюють напруження на ринку позичених капіталів, спричиняють зростання позичкового відсотка, перешкоджають зниженню високих процентних ставок. Резонанс від таких дій урядів багатьох країн виходить за межі національної політики. Наприклад, високий позичковий відсоток, встановлений у США в середині 80-х років, викликав значний відплив капітанів із Західної Європи. За оцінками західних економістів, нині США поглинає до 15% усіх нагромаджень капіталістичного світу.

Намагаючись перешкодити відпливу капіталу, західноєвропейські країни також змушені підвищувати процентні ставки, що призводить до зменшення фінансової можливості національної промисловості щодо розширення виробництва. Так, за даними Конференції британської промисловості, збільшення процентних ставок на 1% обходяться промисловості в 250 млн. фунтів стерлінгів на рік.

Високі процентні ставки, в свою чергу, негативно позначаються на валютній сфері, призводять до подорожчання товарів за кордоном, отже, ведуть до скорочення виробництва на експорт, збільшення пасивного торгового балансу, викликають негативні наслідки на ринку праці. За даними американських економістів, кожний мільярд доларів дефіциту зовнішньої торгівлі призводить до втрати 52 тис. робочих місць. Економічні збитки в експортних галузях негативно позначаються на банківській системі, в наслідок чого деякі банки зазнають банкрутства.

Отже, бюджетний дефіцит перешкоджає розв'язанню економічних і соціальних проблем не тільки в конкретній країні, а й впливає на економічну ситуацію в інших країнах. [5]

Досить ефективним антиінфляційним засобом розв'язання проблем бюджетного дефіциту є державний кредит. Слід збільшувати надходження до бюджету від продажу державних цінних паперів. Йдеться насамперед про збільшення обсягів їх продажу і перехід від переважання на ринку короткострокових облігацій до продажу середньо строкових і особливо довгострокових цінних паперів.

Підвищення ефективності застосування програм державного кредитування виробничого процесу - першочергове завдання у цій сфері державних фінансів. Державні фінанси в Україні повинні більше працювати на розвиток національного виробництва. В. Опарін і В. Федосов у цьому зв'язку зауважують, що „головним завданням у сфері бюджетної політики с позиції фінансової стратегії економічного зростання має стати її переорієнтація на економічні потреби... Сприяння розвитку економіки є набагато реальнішою соціальною спрямованістю бюджету, ніж нинішня декларативність, яка не підкріплена достатнім рівнем фінансування".

Виняткове важливе значення для фінансового стимулювання економічного зростання має запровадження окремого бюджету розвитку або бюджету нових зобов'язань. При відсутності бюджету розвитку послідовна бюджетна підтримка пріоритетних галузей і підприємств народного господарства неможлива. Сьогодні в українській економіці у масовому масштабі спостерігається відверте лобіювання економічних інтересів окремих секторів промислово-фінансової діяльності. [8]

1.3 Антиінфляційне регулювання в Україні

Україна опинилась в умовах макроекономічної розбалансованості й фінансової нестабільності. Одна з причин такого становища - відкрита інфляція, що має як історичне коріння, яке залишилося у спадок від багаторічного існування тоталітаризму, так і серйозні прорахунки під час здійснення ринкових перетворень.

Відсутність досвіду у приборканні інфляції призвело до того, що вона почала загрожувати не лише розвиткові економіки, а й в окремих випадках існуванню самої державності.

Формуючи антиінфляційну економічну програму, треба враховувати різноманітність і взаємозалежність усіх чинників, що породжують інфляцію, адже тільки тоді можна реально оцінити масштаби дії і впливу антиінфляційної програми на строки стабілізації, темпи економічного зростання та формування структури і пропозиції економіки. Антиінфляційна програма повинна бути адекватною сучасному періоду, а отже, гнучкою і повинна коригуватися відповідно до тих змін, які відбуваються в економіці на певних етапах її розвитку. Всі окремі пункти антиінфляційної програми мають логічно доповнювати один одного і діяти скоординовано і синхронно.

Протидіяти інфляції лише засобами жорсткої монетарної політики, пов'язаної з обмеженням зростання грошової маси, кредитів, зарплати, а в кінцевому підсумку - платоспроможного попиту, не можна, бо за таких умов підприємства починають надавати перевагу скороченню обсягів виробництва, не відмовляючись при цьому від підвищення цін на свою продукцію. Виникає замкнуте коло: спад виробництва, однією з причин якого є інфляція, у свою чергу, посилює інфляційний тиск, оскільки провокує підвищення цін і зменшує доходи бюджету. А оскільки стабілізаційні монетарні фінансові заходи не спроможні цілком ефективно спрацювати за таких умов, це потребує зміни загального напрямку антиінфляційної політики і переходу до нового його етапу. Він має базуватися на вирівнюванні умов господарювання для всіх виробників, на конкурентному стимулюванні виробництва та інвестиційної активності, яке, використавши попередні успіхи придушення само індукованої інфляційної хвилі, має зробити наголос на розвитку й нарощуванні.

Отже, основою антиінфляційної програми повинні стати пріоритетні завдання тактики і стратегії виходу України з економічної кризи, а це:

1. Радикальна аграрна реформа, яка передбачатиме передачу землі в приватну власність селянам (за чисто символічну платню) із наданням їм можливості використовувати будь-які форми ведення сільгоспвиробництва. Для швидкого виходу з кризи необхідна поява малих і великих ефективних господарств, а це можливе тільки за умови вирішення основного питання аграрної реформи - приватної власності на землю. [10]

2. Ефективна інвестиційна політика. Державні інвестиції повинні бути спрямовані на розвиток найважливіших галузей (особлива увага має зосереджуватися на паливо-енергетичному комплексі, адже від нього найбільшою мірою залежить ефективність функціонування всього господарства України). Крім державних інвестицій, треба активно залучати й іноземні, звичайно, за умов захисту національного виробництва, оскільки джерела інвестиційних ресурсів, необхідні для відновлення економічного зростання, нині дуже обмежені. [11]

Суттєвим фактором, який визначає рівень інвестиційного процесу є дуже висока ціна грошей. Щоб стимулювати діяльність комерційних банків в інвестиційні сфери, треба подбати не лише про реальне законодавство у цій сфері, а й про реальні податкові пільги, пов'язані із вкладенням грошей в інвестиційний процес. Важливим є і моральний фактор розвитку інвестиційного процесу. Інвестиційна політика комерційних банків не буде нормально розвиватися доти, аж доки вони завоюють довіру і авторитет. Це один із найвагоміших обов'язкових елементів інвестицій, і не тільки за умов інфляції. Ще один спосіб стимулювання інвестиційної діяльності - розвиток фондового ринку для залучення засобів шляхом випуску акцій, облігацій під фінансування реального проекту,

3.Реформування системи оподаткування. Умовою ефективного інвестування розвитку народного господарства є наявність у бюджеті необхідної кількості грошей. Один з шляхів збільшення надходжень до бюджету - вдосконалення податкової системи, зменшення податкового тиску. За таких умов багато підприємств і організацій вийдуть із тіньової економіки й регулярно сплачуватимуть податки.

Нова податкова система повинна характеризуватися двома основними чинниками: можливостями господарюючих суб'єктів і потребами бюджету за умови погодження потреб із можливостями господарюючих суб'єктів. Україні необхідне законодавство яке б регулювало усі сфери ринкової економіки, зокрема закони про ЦБ, акціонерні товариства, фондовий ринок, податкову систему тощо. [12]

4.Ліквідація дефіциту держбюджету. Цей блок антиінфляційних заходів повинен бути спрямованим на стримування фінансових факторів і передусім бюджетного дефіциту для стримування інфляції та стимулювання економічного зростання необхідно забезпечити такий рівень бюджетного дефіциту, який відповідатиме обсягам інших основних макроекономічних показників: обсягу ВВП і рівню зайнятості.

Ще одним антиінфляційним заходом є зміна джерел фінансування бюджетного дефіциту та обмеження обсягів кредитування комерційного банківського сектору із фондів ЦБ. [13]

5.Реальна приватизація. Важлива роль у реформі перехідного періоду надається приватизації. Крім того, що вона становить інвестиційну передумову створення ринкового середовища, приватизація дає змогу не лише знизити витрати частини держбюджету за рахунок ліквідації дотацій та субсидій, а й завдяки отриманню коштів від реалізації об'єктів колишньої державної власності поповнити прибутку. А це є важливим тактичним заходом у боротьбі з інфляційними піками зростання цін.

Отже, антиінфляційна програма для України має складатися з набору взаємопов'язаних заходів. У загальному вигляді вони є заходами зі створення умов для стабільного розвитку економіки країни. Для реалізації цих умов необхідно підвищити ефективність народного господарства, здійснити ресурсозбереження, зменшити витрати і ціни, наповнити ринок товарами, впорядкувати оплату праці, надалі вдосконалювати бюджетно-фінансову і грошово-кредитну системи. Фактично приборкання інфляції має бути пов'язане із внесенням координатних змін до усіх складових господарського механізму.

Водночас треба пам'ятати, що за умов перехідної економіки, коли ринкових інститутів ще не сформовано, коли підприємства державного сектора й далі мають порівняно м'які бюджетні обмеження, повністю подолати інфляцію не можливо. Тому антиінфляційна політика повинна бути націлена не так на припинення інфляції в загалі, як на зведення її до прийнятого рівня, який не просто пом'якшив би її найзгубніші наслідки, а й надавши інфляції контрольованості, зробив би її інструментом стимулювання економічних перетворень. [14]

2. Безробіття як макроекономічне явище

2.1 Форми безробіття і причини його виникнення

Безробіття - це незайнятість у виробництві працездатного населення, яке бажає мати роботу. Розрізняють такі форми безробіття: фрикційне (добровільне), структурне, циклічне, сезонне, приховане.

Проблема фрикційного безробіття - проблема тривалості перебування певної кількості людей без роботи у проміжку, коли вони залишили одну роботу і ще не влаштувалися на іншу. Для оцінки величини фрикційного безробіття необхідно врахувати дві обставини: кількість людей, що добровільно змінили роботу, і тривалість їх перебування " між роботами".

Оскільки фрикційне безробіття - це результат добровільного і тимчасового скорочення пропозиції, то в його моделі мають бути відображені зміни у пропозиції праці.

Рис.1. Графік попиту та пропозиції праці

На графіку (рис.1) відображене скорочення пропозиції праці і відповідне скорочення зайнятості. Стрілками показано зміщення пропозиції і її повернення у попередній стан.

Структурне безробіття, на відміну від фрикційного, стосується зрушень лінії попиту на працю. Деякі країни, зокрема Швеція, мають великий досвід у подоланні структурного безробіття. Він засвідчує, що як запобіжні та протидіючі безробіттю засоби ефективно спрацьовують: а)гнучка система освіти, здатна орієнтуватись на змінюваний попит;

б)територіальна мобільність робочої сили;

в)бюджетно-податкова політика, спрямована на створення нових робочих місць;

г)доступність інформації про стан ринку праці;

д)широка мережа закладів, де ведеться перекваліфікація працівників відповідно до нового типу.

Циклічне безробіття прийнято розглядати як безпосередній наслідок недостатнього попиту. Розміщення лінії сукупного попиту (AD) нижче того рівня, який забезпечує повну зайнятість, пояснювало феномен циклічного безробіття.

Періоди збільшення споживчих витрат збігаються із зменшенням рівня безробіття, а у період скорочення витрат рівень безробіття збільшувався.

Особливих рис набуває безробіття у постсоціалістичних країнах. Це невідповідність визнаного(офіційного) і реально існуючого безробіття та у хронічному не заповненні вакантних робочих місць.

Особливість українського безробіття початку 90-х років можна пояснити і специфікою його окремих видів. Незважаючи на кризовий стан економіки, циклічне безробіття ще не набуло розмаху завдяки його штучному стримуванню шляхом датування підприємств державного сектора. Так само гальмується повільністю ринкових перетворень і структурне безробіття, головний поштовх якому дала лише реорганізація військово-промислового комплексу. Фрикційне безробіття спричинене передусім низькою зарплатою у державному секторі.

Намагаючись прогнозувати подальшу ситуацію з безробіттям в Україні, необхідно враховувати чинники, що діятимуть як у бік збільшення, так і в бік зменшення його рівня. Зростання, зокрема, спричинятимуть:

1) потреба структурної реорганізації неефективної економіки;

2) зняття штучних обмежень щодо росту циклічного безробіття;

3) дефіцитність інвестицій для створення нових робочих місць;

4) відсутність досвіду роботи служб зайнятості, дисципліни і відповідальності виконавчої влади.

До чинників, які діятимуть у бік скорочення безробіття, можна віднести:

1) безмежність незадоволеного попиту і можливість створення нових робочих місць у багатьох сферах, особливо у сфері послуг;

2) дотеперішня нерозвиненість приватного сектора і наявність тіньової економіки, які в разі зняття адміністративних пут зможуть залучити значну частину непрацюючих;

3) традиційно низький рівень зарплати і слабкість профспілок, які не можуть домогтися підвищення загального рівня зарплати і пов'язане з цим обмеження попиту на працю.

Сезонне безробіття обумовлене сезонними коливаннями в обсягах виробництва у певних галузях (сільське господарство, риболовля, туристичне обслуговування тощо). Технологічне безробіття викликається впровадженням у виробництво нових “безлюдних ” технологій. Ці форми складають вимушене, або надлишкове безробіття.

Однак характеристика форм безробіття буде неповною, якщо не згадати про приховане безробіття. Воно виникає тоді, коли існує часткова зайнятість, тобто працівники працюють неповний робочий день (тиждень, місяць, рік) без збереження заробітної плати. Такі люди є частково безробітними, хоча й входять до категорії зайнятих. Приховане безробіття, яке розповсюджене досить широко, не дає змоги точно визначити рівень безробіття, адже частково безробітних удвічі-утричі більше, ніж повністю безробітних.

Рівень безробіття визначається за такою формулою.

Рівень безробіття =х 100(2)

До складу робочої сили включають усіх працюючих і безробітних, які активно шукають роботу (без дітей до 16 років, учнів, студентів, інвалідів, пенсіонерів, домогосподарок, ув'язнених, недієздатних тощо). Слід підкреслити, що до складу робочої сили не включають тих безробітних, які втратили надію знайти роботу, а тому перестали її шукати, чи тих, хто взагалі не бажає працювати. Це відповідно значно занижує офіційний рівень безробіття.

Неповна зайнятість - біда для економіки, вона є однією з причин макроекономічної нестабільності. Тому держава намагається в рамках анти циклічного регулювання досягти рівня повної зайнятості, яка б відповідала пропорціям макроекономічної динаміки. Таке регулювання здійснюється через біржу праці (національну службу зайнятості) в рамках насамперед кейнсіанської макроекономічної моделі.

Безробіття, так само як і інфляцію, ми розглядаємо як явище, що засвідчує порушення рівноваги, тобто як результат певних макроекономічних коливань. Щоправда, не всяке безробіття є порушенням або відхиленням від норми. Оскільки воно спостерігається в усіх країнах ринкової економіки і в різні часи, то його можна певною мірою також вважати своєрідною нормою.

Чому безробіття є макроекономічним явищем? Для тлумачення наводять, як правило, два аргументи.

Перш за все наявність безробіття є свідченням недовикористання ресурсів суспільства, а отже, і чинником, що діє в бік зменшення ВНП, сукупної пропозиції.

По-друге, безробіття - це, окрім усього, певна кількість людей із меншою платоспроможністю, що спричиняє зменшення сукупного попиту. Отже, безробіття впливає на макрорівновагу з двох боків: і з боку попиту, і з боку пропозиції.

Досвід засвідчує: певний відсоток безробіття існує завжди. Покладаючись на цей безперечний факт, можна висловити припущення, що певний рівень безробіття є нормою, певною мірою природним явищем.

Економічна наука неодноразово робила спроби з'ясувати причини безробіття. Одну з таких перших спроб було зроблено французьким економістом Ж.Б.Сеєм. Ринок праці він розглядав на основі попиту та пропозиції.

Закон Сея викликав полеміку, яка продовжується вже півтора століття. Ідея автоматичної рівноваги попиту та пропозиції на ринку праці була піддана критиці англійським економістом, священиком Томасом Мальтусом (1766-1834). На його думку і капітал, і населення на протязі значного періоду часу можуть бути надлишковими по відношенню до попиту на продукцію. Причиною падіння попиту є скорочення особистих доходів, а зменшення цих доходів викликається демографічними причинами: темпи зростання населення перевищують темпи зростання виробництва. Відповідно, причину безробіття треба шукати в надмірно швидкому зростанні населення. Сучасний досвід соціального розвитку показав однак, що в багатьох високо розвинутих країнах спостерігається дуже низька народжуваність і навіть абсолютне скорочення населення, однак безробіття існує. Отже причина безробіття - у іншому.

Принципово інакше пояснення безробіття дав Карл Маркс. На його думку причиною безробіття є не зростання заробітної плати, не швидкі темпи зростання населення, а нагромадження капіталу в умовах зростання технічної надбудови промислового виробництва. Змінний капітал авансований на купівлю робочої сили, зростає повільнішими темпами в порівнянні з постійним капіталом, авансованим на купівлю засобів виробництва. Іншою причиною є банкрутство підприємств в умовах ринку. Факторами, які підсилюють безробіття, є кризи і спади, міграції сільського населення.

Через 100 років після Ж.Б.Сея концепція автоматичної рівноваги сукупного попиту і сукупної пропозиції на ринку праці була піддана критиці Дж.М.Кейнсом. Він стверджував, що при капіталізмі не існує механізму, який гарантував би повну зайнятість, яка швидше за все випадкова ніж закономірна. Причини безробіття - у відсутності синхронності споживання, заощадження та інвестицій. Суб'єкти заощаджень та інвестори - це різні соціальні групи. Щоб перетворити заощадження у інвестиції, необхідно мати ефективний попит - як споживчий, так і інвестиційний. Зменшення стимулів до інвестування призводить до безробіття.

Англійський економіст Артур Пігу (1877-1959) причину безробіття вбачав у недосконалій конкуренції, яка діє на ринку праці і веде до завищення ринку праці. Він намагався стверджувати, що всезагальне скорочення грошової заробітної плати стимулює зайнятість. Варто вказати і на те, що і в умовах досконалої конкуренції на ринку праці безробіття також існувало, а теза про високу зарплату як причину безробіття висувались Ж.Б.Сеєм.17

2.2 Зв'язок між інфляцією і безробіттям. Крива Філіпса

інфляція безробіття кривий філіпс

Ще на початку ХХ ст. Американський економіст І.Фішер розкрив взаємозв'язок між інфляцією і безробіттям. Статистичні дані показували, що у фазі піднесення рівень безробіття зменшувався, а темп інфляції, навпаки, зростав. Протилежний хід подій простежувався у фазі спаду - рівень безробіття зростав, а інфляція знижувалася. Така динаміка інфляції та безробіття сприймалася економістами як належна, і глибинні її причини не досліджувалися. Лише у 1958 р. новозеландський економіст А. Філіпс опублікував статтю про взаємозв'язок між величиною зарплати та рівнем безробіття. Він виявив, що заробітна плата завжди зростала, коли безробіття було малим. Зі зростанням рівня безробіття темпи приросту зарплати уповільнювалися.

На підставі статистичних даних Філіпс побудував криву, що відображала несподівано стійку обернену залежність між темпами зростання зарплати та рівнем безробіття у Великій Британії упродовж 1861 -- 1957 pp. Пізніше цю залежність почали називати кривою Філіпса. По вертикальній осі Філіпс відклав темпи зростання номінальної зарплати, а по горизонтальній -- рівень безробіття. Точці, в якій крива перетинає вісь абсцис, відповідає рівень безробіття, за якого рівень цін на ринку праці незмінний. Згідно з оцінкою Філіпса, такий рівень безробіття у Великій Британії становив 5,5%. Ця крива не перетинає вісь ординат, бо досягти абсолютного рівня зайнятості, тобто відсутності безробіття, практично неможливо.

У 1960 р. американські економісти Семюелсон і Солоу дещо видозмінили криву Філіпса. Їм удалося пов'язати рівень безробіття з рівнем інфляції (а не з темпами зростання зарплати, як то було раніше). Таке вдосконалення кривої Філіпса дало змогу застосувати її до дослідження національної економіки та використати в макроекономічній політиці. Початкову стабільну криву, побудовану на підставі емпіричних даних, називають ранньою кривою Філіпса.

Що спричиняє обернений зв'язок між інфляцією та безробіттям, який виражає крива Філіпса? Чинники, що лежать в основі зазначеного зв'язку, аналогічні тим, які зумовлюють додатний нахил проміжного відрізка кривої сукупної пропозиції. Із наближенням національної економіки до рівня повної зайнятості на ринку праці виникають слабини та структурні проблеми. Річ у тім, що національний ринок праці містить велику кількість індивідуальних ринків праці, які відрізняються один від одного і за структурою зайнятості, і за географічним розташуванням. У фазі піднесення повна зайнятість не досягається одночасно на кожному з ринків праці. Представники одних професій зайняті повністю, а серед представників інших професій ще багато безробітних. В одних регіонах країни рівень безробіття у фазі піднесення перевищує природний, тоді як в інших попит на окремі види праці не задовольняється. Це спричиняє тут підвищення заробітної плати, що генерує зростання витрат і цін. Отже, ціни починають зростати ще до того, як національна економіка досягає повної зайнятості.

Ринок праці повільно усуває цю розбалансованість. В одних випадках безробітні просто можуть не знати, що десь є потреба в представниках їхньої професії, в інших -- перекваліфікація може потребувати значних затрат часу і коштів або ж зміни місця проживання. Отже, ринок праці недостатньо пристосовується до змін у попиті й пропозиції робочої сили і не може відвернути зростання витрат і цін, яке починається ще перед тим, як досягнуто повної зайнятості. Ось чому існує обернена залежність між рівнями безробіття та інфляції на проміжному відрізкові кривої AS.

У 60--70-х роках більшість економістів уважали, що кожна країна стоїть перед проблемою вибору між двома лихами національної економіки -- інфляцією та безробіттям. Інакше кажучи, якщо країна хоче досягти низького рівня безробіття, вона змушена прийняти вищий рівень інфляції. І навпаки, щоб знизити темпи інфляції, нація мусить терпіти вищий рівень безробіття. Відтак крива Філіпса стала основою макроекономічної політики урядів багатьох країн. Вплив уряду на сукупний попит за допомогою інструментів фіскальної та монетарної політики давав змогу переміщувати економіку по кривій Філіпса і вибирати певну точку на ній, тобто певну комбінацію рівнів інфляції та безробіття. Наприклад, стимулювальна макроекономічна політика збільшувала сукупний попит, а отже й рівні національного виробництва та зайнятості. Проте водночас вона індукувала вищий темп інфляції. Навпаки, стримувальна монетарна політика давала змогу знизити рівень інфляції, але коштом зростання безробіття, тобто зниження обсягу національного виробництва.

Однак на підставі статистичних даних 70-х років для однієї країни можна було побудувати аж декілька кривих Філіпса. В аналітичній економії заговорили про те, що крива Філіпса вже не підтверджується. Проте подальші дослідження показали, що крива Філіпса може переміщуватися.

Крива Філіпса стабільна, якщо в національній економіці існує інерційний, тобто з року в рік однаковий, темп інфляції. Цей темп підтримується доти, доки немає збурень у сукупному попиті чи сукупній пропозиції. Збурення в сукупному попиті настають, наприклад, тоді, коли рівень безробіття помітно нижчий за його природну норму. У цьому разі темп інфляції зростає, бо тиск до підвищення заробітної платні, що індукують незайняті робочі місця, перевищує тиск до зниження заробітків, що генерує безробіття. Зростання темпу інфляції переміщуватиме криву Філіпса вгору.