Типи, види та форми власності

17

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Національний транспортний університет

Кафедра економіки

Курсова робота на тему:

„Типи, види та форми власності“

Виконала студентка І курсу факультету ЕМП спеціальності облік і аудит групи І

Антоненко Вікторія Володимирівна

Науковий керівник:

Хохич Д. Г.

Київ 2008

План

Вступ

1. Економічний зміст власності та її генетична структура

2. Типи, види та форми власності

3. Особливості реалізації відносин власності в Україні: проблеми та шляхи їх вирішення

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Створення ринкових відносин в Україні вимагає розгляду відносин власності як найважливішого питання розвитку економіки в нових умовах господарювання.

Форма власності на засоби виробництва безпосередньо визначає спосіб поєднання факторів виробництва, а також форми господарювання, місце і роль власника в організації виробництва і управління ним. Причому підприємець у сучасних умовах не обов'язково повинен бути повним власником. У залежності від мети діяльності, економічних інтересів права власності можуть обмежуватися рівнем, достатнім для економічного функціонування господарської одиниці. При цьому деякі об'єкти можуть знаходитися в індивідуальній власності, інші - у колективній; одні - у повній власності, а інші - у оренді чи використовуватися на інших умовах.

Така ситуація створює умови для формування організаційно-правових форм господарювання на основі різних форм власності, що визначає напрямок руху перехідної економіки України до багатоукладної моделі ринкового типу.

Розширення і поглиблення процесів розвитку багатоукладності виявляється в появі нових укладів і наповненні їх новим соціально-економічним змістом. При цьому особливу значимість набуває завдання наукового вивчення пріоритетів, які формують економічне поводження окремих соціальних груп, чиї економічні інтереси реалізуються у організаційно-правових формуваннях, заснованих на відповідній формі власності, що й складають визначені уклади.

Мета і задачі дослідження. Основною метою курсової роботи є розробка теоретичних і методичних підходів до організації економічно ефективних процесів управління власністю. Для досягнення цієї мети поставлено й вирішено ряд завдань, зокрема: здійснено критичний аналіз сучасної теорії власності з точки зору розкриття економічної сутності відносин власності та їх організаційної структури; проведено аналіз сучасних типів, видів і форм власності з точки зору наявності та взаємовпливу відносин володіння, розпорядження та використання об'єктів власності.

Предметом дослідження є сукупність економічних відносин власності в її русі та розвитку. Дослідженню підлягає процес формування відносин власності в Україні.

Об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження є власність як економічна і правова категорія, її типи, види та форми.

Методи дослідження. В процесі дослідження застосовувалися принципи переходу від абстрактного до конкретного, єдності логічного та історичного, дедукції та індукції, аналізу та синтезу, систематизації й узагальнення.

 1. Економічний зміст власності та її генетична структура

В економіці діє велика кількість людей. Вони утворюють виробничі колективи, що виступають відносно самостійними учасниками економічних відносин. Підприємства, в свою чергу, об'єднуються за видами виробництва, формують галузі економіки. Всі ці та інші економічні суб'єкти мають свої власні, якісно відмінні економічні інтереси. Виділяють три основні їх види - особисті, колективні і суспільні. Це так званні первинні види інтересів. Але вони можуть формувати й інші, вторинні, які виникають внаслідок взаємодії первинних інтересів. Так, наприклад, інтереси підприємств, організацій, розташованих на певній території, можуть багато в чому збігатися. В результаті виникають територіальні, регіональні, республіканські інтереси.

І лише одного варіанта взаємодії економічних інтересів практично не існувало в нашій господарській системі, коли особисті інтереси мали б перевагу над інтересами інших видів. Такий стан речей пояснюється тим, що конкретні економічні форми, в яких узгоджуються інтереси господарських суб'єктів, створюються та регулюються власниками засобів виробництва. Таким чином, існуючі виробничі відносини, серед яких головне місце займають відносини власності, і є тією базою, на якій формуються конкретні механізми взаємодії економічних інтересів. Власність „пронизує“ всі економічні явища і процеси, зумовлюючи їх специфіку. Вона визначає особливості поведінки економічних суб'єктів, їх місце і роль у суспільному виробництві.

Таким чином, власник - це дійсно головна фігура будь-якої економічної системи. Він організовує процес виробництва, контролює його, розпоряджається створеною продукцією, впливає на розвиток усіх економічних явищ та процесів.

Ось як характеризує відносини власності економічна енциклопедія: „Власність - система історично змінних об'єктивних відносин між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну, споживання, що характеризують привласнення засобів виробництва та предметів споживання“.

Щоб стати фундаментом суспільних відносин, власність повинна перш за все виникнути, притому в формах, притаманних відповідному розвитку суспільства, його усвідомленому розумінню справедливості, рівноправності кожного свого члена. І не треба розділяти власність як предмет науки між юридичними та економічними, а навпаки, її треба пізнавати як цілісне явище одночасно за допомогою економічних, юридичних та історичних методів пізнання. Звідси: власність є предмет не лише юридичної, але й економічної та історичної науки. Саме історичні та економічні категорії визначають правовий статус власності як суспільного явища. Основне завдання юридичної науки і практики - довести, в якій мірі історичне походження речей та їхній економічний зміст визначають право окремої людини чи певної асоціації людей на володіння, користування чи розпорядження ними.

За визначенням Л. П. Чижова та В. М. Положія Чижов Л. П., Положій В. М. Власність: економічний аспект.-С.: Мрія,1994, с.6, „Власність - це не просто надбання, не майно і не річ, а форма суспільних відносин, що обумовлюються походженням та економічним змістом засобів виробництва та засобів відтворення робочої сили, оточуючого середовища“. Ці відносини проявляються нероздільною тріадою:

1) суб'єкт власності, тобто той, хто чимось володіє;

2) об'єкт власності, тобто те духовне чи матеріальне надбання, що комусь належить;

3) це право першого елементу тріади по відношенню до другого.

Іншими словами: власність - це чиєсь законне право чим-небудь володіти, включаючи право користуватися та розпоряджатися.

Суть власності - в законному праві суб'єкта володіти об'єктом.

Право володіння, право користування і право розпорядження - це однорідні функції власності як суспільного явища. Уряд є виконавчим органом, „найнятим“ представницьким органом цивілізованого суспільства для повсякденної координації його розвитку. Він не може бути суб'єктом загальнонародної власності. Виконуючи волю суспільства, він користується засобами, наданими йому народом для виконання цих функцій, тобто є користувачем та розпорядником частини загальнонародних об'єктів власності і аж ніяк не їх власником.

Виходячи з цього можна констатувати, що загальнонародна власність не є окремою формою власності, а являє собою інтегровану категорію, що включає всі форми власності, які існують в суспільстві. Державна ж власність - це об'єкти, необхідні для функціонування держави, володіння, використання та розпорядження якими здійснюється органами державної влади за дорученням народу.

Об'єкти власності розглядаємо в залежності від їх походження на дві групи: природно-історичну та трудову (рис.1).

17

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1. Групи та форми загальнонародної власності

До природно-історичної групи відносять ті об'єкти, які були створені не працею людей нинішніх і найближчих попередніх поколінь, а природою чи дісталися у спадок від попередніх поколінь як пам'ятки історії та культури. Характерною особливістю об'єктів власності цієї групи є те, що в них не уречевлена суспільна праця, тобто вони не мають трудової вартості, але мають високу споживчу вартість, в залежності від якості можливості мати грошову оцінку, що реалізується у вигляді рентної плати за користування. Це насамперед всі види природних ресурсів, включаючи земельні, водні, повітряний басейн, сонячне тепло і світло, вітряну енергію, термічні води, поклади корисних копалин, рослинний і тваринний світ та інші.

Суб'єктом власності об'єктів цієї групи власності є кожна окрема людина, тобто право володіти ними належить кожному члену світового суспільства зразу ж від народження.

Друга форма власності - трудова. Це ті об'єкти, що створюються працею людей, мають трудову вартість, в них уречевлена певна кількість суспільної (і індивідуальної) праці. Вони мають ціну і можуть служити об'єктами товарного обміну.

Право володіння об'єктами трудової власності повинно належати тому, хто її створив чи виміняв на результати власної праці. Мова йде саме про окремого громадянина (особу), сім'ю, колектив кооперативів чи акціонерів, громадські організації, державні установи та представницькі органи різного рівня.

Об'єкти трудової власності можуть розглядатися як предмети товарного обміну, тобто продаватися і купуватися. Економічний рівень права володіння ними визначається кількістю праці, що уречевлена в них, і проявляється в ціні, що визначається в ринковому коловороті в залежності від співвідношень попиту і пропозиції. Об'єктами ж природно-історичної власності, що не мають трудового еквіваленту, не можуть продаватися і купуватися, тут право володіння не може бути товаром, але ним може бути право користування об'єктами.

За О. С. Степурою Степура О. С. Політична економія. К.: Кондор, 2006., с.42, розкриваючи економічний зміст власності, можна дати таке її визначення. Власність - це сукупність виробничих відносин між людьми з приводу привласнення ними об'єктів власності, в першу чергу, засобів виробництва, які породжують право володіння, користування й розпорядження цими об'єктами та результатами їх функціонування.

Проте значення власності визначається не лише тим, що вона породжує володіння, розпорядження й користування, - це її зміст у вузькому розумінні. В широкому плані значення власності полягає в створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво (господарюючі суб'єкти).

Конкретно вона визначає:

– умови поєднання робітника із засобами виробництва;

– відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва;

– умови розпорядження й використання чинників виробництва.

У всіх цих випадках люди опиняються в певних відносинах один з одним. Отже, зводити відносини власності лише до відносин, які виникають у процесі користування об'єктами власності, означає невиправдане звуження їхнього змісту так само, як і обмеження їх лише відносинами між людьми з приводу привласнення об'єктів власності.

Виходячи з розглянутого, можна дійти висновку, що власність, особливо на засоби виробництва, є основоположною економічною категорією. Саме вона визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне й політичне становище класів, соціальних груп людей і їх взаємовідносин, бо становить основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їх суть.

Відображаючи найсуттєвіші, первісні відносини людей, власність не є економічною категорією. Форми її вияву в історичній перспективі постійно змінюються й вдосконалюються відповідно до змін, що відбуваються в продуктивних силах суспільства.

Історично першим типом власності, з якого починається розвиток людського суспільства і який протягом тисячоліть панував у ньому, була усуспільнена (колективна) власність спочатку у формі племінної (матріархат, патріархат), а потім общинної (сільська й міська колективна) власності. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював той факт, що люди спільно (колективами) добували засоби до існування (примітивність знарядь праці унеможливлювала виживання окремої людини в боротьбі з природою) і спільно їх споживали. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя. Згодом розвиток продуктивних сил, удосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності - приватної. Усуспільнена (колективна) власність трансформувалася в свій різновид - державну власність.

Ці два типи власності (суспільна і приватна) на різних етапах історичного розвитку суспільства виступали у найрізноманітніших формах, відображаючи соціально-економічну природу пануючого суспільного ладу. Розглядаючи тривалу історичну еволюцію формування власності, можна відзначити цікаву тенденцію в цьому процесі. На перших етапах свого розвитку людство використовує колективні форми власності. Поява можливості індивідуального виживання (на основі подальшого розвитку продуктивних сил) породжує приватну власність.

Проте зростання масштабного виробництва та його ускладнення, абсолютне збільшення населення на планеті та зростання його потреб породили низку нових проблем економічного, соціального й екологічного суспільного характеру. Виявилося, класична (особиста) приватна власність і основана на ній ринкова економіка неспроможні розв'язати ці проблеми.

У зв'язку з цим починають виникати й набувати дедалі більшого значення нові форми приватної власності, які передбачають перехід від індивідуальної до усуспільненої приватної власності: акціонерна, колективна, групова, пайова тощо. А державна власність своїми джерелами й формами набуває не лише в інтересах певних верств суспільства, а в інтересах більшості його членів. Склалася цілком закономірна ситуація - у розвинутих країнах світу досить рельєфно окреслюється зближення функцій різноманітних форм державної та приватної власності, що в перспективі, на основі подальшого розвитку науково-технічного прогресу, трансформації соціально-економічних систем у бік їх соціалізації, може привести до формування оновленого типу усуспільненої власності - загальнонародної.

Еволюцію формування власності можна зобразити на схемі (рис. 2).

17

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

рис. 2. Еволюція формування власності.

Західна економічна наука, беручи до уваги лише юридичний аспект (право володіння, користування, розпорядження), зводить поняття власності до її речових об'єктів і визначає власність як відношення людини до речей (об'єктів власності). Марксистська політична економія, роблячи наголос на економічній основі (поділ праці, купівля, продаж, спадщина об'єктів власності), визначає власність як певні економічні відносини між людьми з приводу привласнення ними матеріальних благ.

Двома найважливішими аспектами категорії „власність“ є економічний і юридичний. Як економічна категорія, власність, у свою чергу, характеризується єдністю двох аспектів: кількісного і якісного.

Кількісний аспект власності - різноманітні об'єкти: заводи, засоби праці, земля, гроші, цінні папери, патенти, ліцензії та інші. Найважливішим об'єктом власності є засоби виробництва.

Якісний аспект власності - відносини між людьми, підприємствами, державою, між державою та іншим суб'єктом з приводу привласнення засобів виробництва, створеного продукту, цінних паперів тощо в усіх сферах суспільного відтворення. Теоретичним вираженням відносин економічної власності є сукупність таких економічних категорій, як „вартість“, „ціна“, „гроші“, „капітал“, „заробітна плата“, „прибуток“, „податок“ та інші.

За Рибалкіним та Бодровим Бодров В. Г., Рибалкін В. О. політична економія: навчальний посібник.-К.: Академвидав,2004., с.78., маємо таке визначення власності: „власність - відносини між людьми щодо привласнення речей та інших умов життєдіяльності людей: засобів виробництва, предметів особистого використання, грошей тощо.

Наведене визначення ґрунтується на опосередкуванні відносинами власності споживання благ як умови життя й діяльності людей: перш ніж спожити річ, людина повинна її привласнити, тобто виявити своє ставлення до неї як до своєї.

Зазначене розуміння власності обумовлює необхідність характеристики її об'єктів і суб'єктів. Об'єктами власності є усе те, з приводу чого між людьми існують відносини привласнення. За матеріально-речовим складом і функціональною роллю в процесі життєдіяльності людей об'єкти власності класифікують на дані природою, продукти суспільного виробництва, продукти соціально-економічного походження.

Об'єкти власності, дані природою. Це земля з її рослинним і тваринним світом, водоймами й надрами як природними умовами людської діяльності, повітряний і космічний простір, інші обмежені природні ресурси.

Об'єкти власності, що є продуктом суспільного виробництва. Ними є продукти людської діяльності речового???????????????(засоби використання і предмети особистого використання) і неречового (послуги) характеру, а також об'єкти інтелектуальної власності: наукові й технічні винаходи, моделі, твори літератури, мистецтва тощо.

Об'єкти власності, що є продуктом соціально-економічного походження. Це особливі об'єкти власності, до яких належать гроші і цінні папери, а також робоча сила людей.

Найважливішою для розкриття сутності відносин власності й водночас найскладнішою для розуміння є структура власності з внутрішньо генетичної точки зору. Внутрішню побудову відносин власності через взаємодію відносин привласнення і відчуження розкриває рис. 3.

Методи формування і використання

Економічні

Позаекономічні

Система економічної мотивації

Система командно-адміністративних методів

Система економічного (матеріального) стимулювання

Силові методи, механізм силового тексту

Система морального заохочення

Лобізм, "телефонне право" тощо

Механізм примусу

Генетична структура

Суб'єкти

Об'єкти

володіння

Відно-сини привла-снення

Відно-сини відчу-ження

від людини

розпорядження

від управління

використання

від праці

від продукту і доходу

Об'єкти

Суб'єкти

від засобів виробництва

Рис. 3. Генетика відносин власності (методи, механізм, структура)

За типами, видами та формами власності суб'єктами власності є окремі індивідууми, групи осіб, інші соціальні структури, суспільство, між якими виникають відносини з привласнення умов їх життєдіяльності.

Власність як відносини між людьми з привласнення умов їх життєдіяльності є системним утворенням, якому притаманна певна внутрішня структура - сукупність функціонально особливих елементів, взаємозв'язок яких утворює зміст і забезпечує функціонування та розвиток усієї сукупності відносин власності.

Основними елементами внутрішньої структури всієї системи відносин власності є відносини належності, володіння, розпорядження та використання умов і результатів виробництва, які виконують різну функціональну роль у процесі відтворення матеріальних благ і самої людини.

Економічний зміст власності утворює сукупність (систему) виробничих відносин: відносно виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг.

За Рибалкіним і БодровимБодров В. Г., Рибалкін В. О. політична економія: навчальний посібник.-К.: Академвидав,2004., с.84., економічний зміст власності - сукупність виробничих, економічних відносин як реальних, діяльних відносин володіння, розпорядження та використання об'єктів власності, якими опосередковуються процеси їх привласнення-присвоєння.

Інтелектуальна власністьБодров В. Г., Рибалкін В. О. політична економія: навчальний посібник.-К.: Академвидав,2004., с.95. - відносини належності, володіння, розпорядження та використання (в їх юридичному та економічному змісті) продуктів інтелектуальної діяльності.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства питання інтелектуальної власності перетворилося на критичне для кожного великого підприємства та держави. Інтелектуальна власність почала здійсняти значний вплив на економічну діяльність підприємств, стала її невід'ємною частиною. За таких умов об'єкти інтелектуальної власності, що представляють собою права конкретного суб'єкта господарювання на результати інтелектуальної праці - винаходи, технології, товарні знаки, права на користування природними ресурсами, тощо, які можуть генерувати значні прибутки для підприємства при їх використанні, повинні бути взяти до обліку, що ведеться на підприємстві та зараховані на баланс. Саме це на даному етапі і представляє собою найбільшу проблему в сфері відносин інтелектуальної власності. Справа в тому, що в Україні досі недопрацьована нормативно-правова база в цій сфері. Такий стан обумовлений тим, що протягом початку дев'яностих років питанню інтелектуальної власності в Україні не приділялося достатньої уваги. Тому сьогодні правове регулювання деяких питань стосовно складових частин промислової вартості, таких як ноу-хау, фірмове найменування чітко не окреслено і не визначено. Ще більшу проблему являє оцінка об'єктів інтелектуальної власності, без якої не можна обійтись при зарахуванні інтелектуальної власності на баланс підприємства, її продажу, або розрахунку ціни ліцензії на право її використання. Сьогодні навіть у світовій практиці не існує точних або шаблонних методів оцінки інтелектуальної власності, не говорячи вже про пострадянській простір взагалі і Україну в тому числі. Для кожного конкретного об'єкта інтелектуальної власності і у кожному конкретному випадку розробляється унікальна методика розрахунку його вартості, яка повинна враховувати багато специфічних чинників, що представляє собою досить складний процес. Ці унікальні методики розробляються на основі кількох загальних економічних підходів, що були розробленими ще в минулому та позаминулому сторіччях та використовуються для оцінки нерухомості й інвестиційних проектів. Ще одна проблема полягає в тому, що у відношенні до інтелектуальної власності вони мають специфічне застосування. Саме тому розуміння суті інтелектуальної власності та економічної суті загальних підходів щодо її оцінки є вкрай необхідним для розробки адекватної унікальної методики оцінки конкретного об'єкта інтелектуальної власності у кожному конкретному випадку. Ця проблема активно вивчається фахівцями в світовій економіці на протязі останніх 20-30 років.

2. Типи, види та форми власності

Сьогодні, історичний процес розвитку власності можна відобразити в трьох поняттях власності: „тип“, „вид“, „форма“.

Тип власності - це особлива сутність відносин належності, володіння, розпорядження та використання об'єктів власності. Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність її характеру, поєднання робітника із засобами виробництва.

В структурі власності можна виділити три типи власності:

- приватна власність;

– суспільна власність;

– змішана власність

Приватна власність (рис. 3) - характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, й вироблений продукт, належать приватним особам. Вони можуть привласнити продукт як своєї праці, так і чужої праці.

Приватна власність (як економічна категорія) -- привласнення окремим індивідуумом, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у різних сферах суспільного відтворення. Об'єктами цього типу власності в Україні є:

а) індивідуальні підприємства, засновані на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

б) приватні капіталістичні підприємства, засновані на власності окремого громадянина, який експлуатує найманих працівників;

в) підприємства, засновані на власності окремих іноземних громадян;

г) сімейні підприємства, засновані на власності та праці громадян -- членів однієї сім'ї, які проживають разом;

ґ) селянські (фермерські) господарства, засновані на власності та праці членів однієї сім'ї;

д) селянські (фермерські) господарства, засновані на експлуатації найманих працівників. Проміжною між двома останніми формами власності є селянські (фермерські) господарства, де використовують працю членів сім'ї та найманих працівників, праці яких внаслідок їх незначної кількості недостатньо, щоб звільнити від неї членів сім'ї;

е) майно громадян, у тому числі тих, хто займається підприємницькою діяльністю без наявності юридичної особи. До нього належать житлові будинки, квартири, садові будинки, дачі, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки та насадження на них, засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, майно виробничого призначення, відкриття, винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва, предмети особистого користування та домашнього господарства, майно споживчого призначення.

Розрізняють дві форми приватної власності: індивідуально-трудову власність та власність з найманою працею, які в свою чергу поділяються на види.

власність придбання розпорядження використання

Рис. 3

17

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вид власності - якісно особливий зміст відносин належності, володіння, розпорядження та використання об'єктів власності, зумовлений якісно особливим способом поєднання особового та факторів виробництва в межах того самого типу власності.

Одноосібна власність - вид товарної організації відносин приватної власності, що характеризується належністю умов виробництва окремого індивіду, який здійснює процес виробництва, тобто володіння, розпорядження та користування засобів виробництва на основі своєї або із залученням чужої (найманої) праці.

На основі одноосібної власності створюються так звані приватні (індивідуальні) підприємства одноосібного володіння.

Об'єктами одноосібної приватної власності є засоби виробництва та предмети особистого (невиробничого) споживання.

Корпоративна власність - форма власності, що в процесі економічного розвитку набула домінуючого значення. Особливістю корпоративної форми власності є те, що вона, з одного боку, зберігає позитивне (через володіння акціями окремими особами), що несе в собі приватна власність - підприємницький талант, ініціативу, націленість та накопичення особистого, а звідси - й суспільного багатства, право безстрокового багатства тощо.

Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володіння, приватна власність забезпечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі - колективні - форми організації виробництва.

До переваг корпоративної форми власності слід додати, й виробничу гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж, корпорація є більш демократичною формою власності. Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у її класичному вигляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції, часткового подолання відчуження Людини від засобів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. У процесі функціонування корпорації відбувається так звана деперсоніфікація великої приватної власності на засоби виробництва, що виражається у втраті окремими власниками капіталу персонального контролю над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється не приватними власниками, а професіоналами.

Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі більшої ваги в останні десятиріччя набуває якісно нове явище у розвитку корпоративної власності. Йдеться про передавання певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам підприємств, що входять до корпорації.

Індивідуальна власність - ядро сукупності відносин власності. При цьому власність на засоби виробництва розглядається з позицій розвитку людської особистості, її суспільної природи. В Україні до цієї форми власності наприклад, можна віднести: селяни, що ведуть своє відособлене господарство; окремі торговці; лікарі, що практикують приватно, адвокати і всі ті, у кому зосереджені праця, управління, розпорядження доходом і майном.

Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці.

У цьому розумінні засоби виробництва розглядаються не тільки як результат втілення минулої праці людини, а і як продуктивна сила її праці. Мається на увазі те, що матеріально-уречевлені засоби виробництва у процесі продуктивного споживання їх працею людини набувають якісно нових ознак. Вони втрачають свої суто природні характеристики і перетворюються на робочі органи людини, суспільну продуктивну силу її праці та специфічний об'єкт її індивідуальної власності.

Отже, специфічність продуктивної сили праці як об'єкта індивідуальної власності полягає у тому, що вона є невід'ємною ланкою суспільної природи людини, структурної цілісності її особи.

Цим зумовлюється виключне право кожної людини не тільки вільно користуватися, а й розпоряджатися своєю продуктивною силою, використовувати її цінності у власних інтересах.

Індивідуальна власність людини на суспільно-виробничу силу її особистої праці як з історичної, так і логічної точки зору характеризує сутнісну основу власності взагалі, її якісну природу, те, без чого відносини власності взагалі не існують. Водночас у цій інтерпретації відносини власності ще не розглядаються у органічній єдності змісту і форми. Тут ще відсутні ті ланцюги, які пов'язують власність з усією системою економічних відносин, на основі якої вона реалізується. На цьому рівні власність розглядається поза специфічними характеристиками, як «річ у собі».

В свою чергу, суспільна власність (рис. 4), поділяється на дві форми: колективну і державну, які також мають свої види.

Форма власності - це стійка система економічних відносин і

господарських зв'язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника і засобів виробництва. Форма власності являє собою певну організацію належності, володіння, розпорядження та використання об'єктів власності в межах певного типу та виду власності.

 Рис. 4

17

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Колективна власність - це така форма власності, за якої права власника на майно здійснює колектив людей, які спільно володіють даним об'єктом власності. У країнах СНД, і зокрема в Україні. ними є орендна, кооперативна, акціонерна власність, власність господарських товариств і асоціацій, а також суспільних організацій і об'єднань. Економічний процес спільної реалізації власності утворюють відносини спільного володіння,розпорядження та користування майна її суб'єктами на основі власної праці. Економічними формами реалізації об'єктів власності є створюваний спільною працею її суб'єктів продукт або дохід від його продажу, є також спільною власністю.

Кооперативна власність - форма організації спільної часткової (дольової) власності, об'єкт якої (засоби виробництва, капітал) формується за рахунок вступних та пайових внесків її суб'єктів і належать, з одного боку, усім їм разом узятих, як їх спільна власність, а з другого боку - є дольовою належністю кожного кооператора пропорційно його паю в капіталі кооперативу. У великих кооперативах створюються спеціальні органи управління і виділяються спеціальні люди для управління справами кооперативу. У цьому випадку кількісний ріст породжує якісні особливості, оскільки учасники кооперативу делегують особливим органам і модулям одне з найважливіших прав власності - управління і навіть частково функції розпорядження. Тому необхідно помітити, що протиріччя між функціями і суб'єктами розпорядження і управління можливі в кооперативній формі, оскільки відбувається делегування функції управління особливим органом і учасником. По змісту до кооперативної власності дуже близькі підприємства, що одержали назви „робочої власності“, що утвориться в результаті викупу працівниками підприємств у приватних власників.

На відміну від партнерської, кооперативна власність передбачає обов'язково передбачає участь кожного її суб'єкту у виробничій діяльності кооперативу (володінні, розпорядженні, використані його майна та результатів виробництва). Кооператив і кооператори є суб'єктами з обмеженою відповідальністю.

Кооперативна власність може економічно реалізовуватись із залученням найманої праці. Економічна реалізація об'єктів власності опосередковується виробничими відносинами між кооперативом, його членами та найманими працівниками. Економічними формами реалізації кооперативної власності є прибуток кооперативу, доходу членів кооперативу, заробітна плата його найманих працівників.

Акціонерна власність - асоційована (спільна) власність, що характеризується належністю реального капіталу акціонерного товариства всім його суб'єктам (акціонерам) загалом, а фіктивного капіталу кожному акціонеру окремо, в тій частині (долі), яка відповідає його вкладу в капітал акціонерного товариства. Реальний капітал АТ (акціонерні товариства), тобто його гроші та засоби виробництва, утворюються за рахунок коштів, одержуваних АТ від продажу своїх цінних паперів (акцій, облігацій, тощо), що і становить фіктивний капітал акціонерного товариства.

На основі акціонерної власності утворюються відкриті акціонерні товариства (ВАТ) та закриті акціонерні товариства (ЗАТ).

Акціонерна форма є видом анонімності власності, що створює великі можливості для концентрації економічної влади у частини (як правило меншої) учасників.

В результаті акціонерна власність має ряд переваг у порівнянні з іншими формами власності. Ось деякі з них: по-перше, по складу власників вона є змішаною і комбінованою формою одночасно. Її учасники можуть бути самі різні юридичні особи (включаючи державу й іноземних учасників). По-друге, акціонерні товариства створюють так званий, ефект мультиплікативного розпорядження чужим майном і чужими активами, причому на добровільній основі. Власники контрольного пакету акцій розпоряджаються майном учасників товариства, що не володіють контрольним пакетом. По-третє, акціонерна власність породжує ознаки перехідної форми. За своїм змістом, вона поєднує риси приватної і суспільної власності.

На думку М. М. Шкільняка та Я. С. Ларіної Шкільняк М. М., Ларіна Я. С., Трансформування відносин власності у перехідній економіці України., Монографія. - К.: Академія, 2002.-216 с., в сучасних умовах розвитку економіки України (особливо в промисловості), враховуючи рівень концентрації виробництва, акціонерна форма власності може стати оптимальною. Тим більше, що поява акціонерних товариств явої форми економічних відносин - явище не випадкове, а закономірне, зумовлене об'єктивним розвитком товарно-грошових відносин. Акціонування як засіб максимілізації існуючих ресурсів і стимулів підвищення ефективності господарювання може стати одним з головних кроків на шляху до становлення соціально орієнтованої ринкової економіки.

Отже, акціонерна власність -- це власність багатьох фізичних (і юридичних) осіб на єдиний процес присвоєння з нерівномірно розподіленими правами. Одні фізичні особи мають право на користування майном (засобами виробництва) і на доход у формі зарплати. Інші фізичні і юридичні особи мають право тільки на доход (володіння привілейованими акціями). Треті мають право на доход і участь в управлінні. Окремі учасники акціонерного товариства чи їхня группа можуть сконцентрувати реальні права, що дають економічну владу (через контрольний пакет). Разом з тим всі учасники акціонерного товариства так чи інакше поступаються правами управління спеціальному органу і спеціальним людям, що у великих компаніях, особливо з розпиленим пакетом акцій, приводить до відокремлення функції управління і концентрації приватної економічної влади в руках менеджерів.

Партнерська (товариська) власність - форма організації спільної часткової (дольової) власності, що характеризується належністю умов виробництва (капіталу) товариства.

Капітал партнерства формується за рахунок пайових внесків (гроші, майно та інші активи) його партнерів. На основі партнерської власності утворюються різні види партнерських підприємств - товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, командитно-акціонерні товариства.

Власністю громадських організацій можуть бути будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій.

Власністью релігійних організацій можуть стати культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, грошові кошти.

Державна власність - ця форма є панівною формою власності в Україні. Від попередніх форм вона відрізняється тим, що абсолютні права власності знаходяться не в окремих приватних осіб і їхніх об'єднань, а в державного інституту публічної, політичної й економічної влади. Держава є верховним розпорядником майна (умовами виробництва). Керують виробництвом призначені державою керівники (менеджери). Особливість власності державних підприємств полягає в тому, що їхнє майно не поділяється на частки і не персоніфікується в окремих учасниках економічного процесу, і в цьому смислі вона унітарна.

На даний час, у економічно розвинених країнах державна власність зазнає змін. Вона все більше використовується у загальнонаціональних інтересах.

Загальнодержавна власність - майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів служби безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; кошти державного бюджету; національний банк; інші державні банки; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; страхові, резервні та інші фонди та майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

Найважливішими об'єктами загальнодержавної власності є:

1) єдина енергетична система;

2) системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації загальнодержавного значення;

3) частка одержавленого національного доходу;

4) державні підприємства;

5) Національний банк України та його установи і створювані ними кредитні ресурси;

6) об'єкти соціально-культурної сфери;

7) державні резервні, страхові та інші фонди, майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

8) оборонні об'єкти, майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ та ін.

Основними об'єктами комунальної власності є:

1) кошти місцевих бюджетів;

2) державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства;

3) майно підприємств комунальної власності, закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування;

4) місцеві енергетичні системи;

5) транспорт, системи зв'язку та інформації;

6) майно, яке забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів, та ін.

Муніципальна власність - вид державної власності, за якої об'єкти цієї власності належать населенню територіальних громад сіл, селищ, міст країни, а суб'єктом їх володіння, розпорядження та користування виступають державні органи адміністративно-територіальних структур країни.

Верховним розпорядником майна муніципальних підприємств є органи місцевої влади (міські, районні й ін.).

Управління муніципальними підприємствами здійснюється або безпосередньо муніципальними органами, або через призначених керівників (чи менеджерів).

Створений доход може розподілятися муніципальними органами, керівниками чи самостійно за участю трудових колективів.

Змішана власність. Сучасна економіка характеризується динамізмом, різноманіттям змін економічних відносин, форм і інститутів. Стосовно до власності відбувається дифузія різних форм і відносин власності, у результаті чого ускладнюється внутрішній зміст окремих форм. Усередині окремих форм з'єднуються риси різних форм власності. Наприклад, усередині державних підприємств можуть утворитися структури приватнопідприємницького і кооперативного характеру, і в рамках державних підприємств утворяться риси різних форм власності. У перехідній економіці України цей процес торкнувся всіх сфер. Наприклад, різні медичні центри в державних медичних установах функціонують на приватних чи кооперативних початках. Аналогічні структури маються й у державних вищих навчальних закладах. Чи, наприклад, колгоспи і радгоспи перетворені в акціонерні товариства, але продовжують функціонувати на кооперативних початках, знову об'єднавши виділені працівникам паї.

Особливим напрямком утворення змішаних форм власності є соціалізація окремих форм: участь працівників в управлінні виробництвом і розподілом прибутку; участь державних і приватних підприємств у забезпеченні працівників житлом, медичним обслуговуванням змінює соціальну сферу різних форм власності.

3. Особливості реалізації відносин власності в Україні: проблеми та шляхи їх вирішення

Сьогодні в Україні за умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Вони ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актах. Дані закони передбачають певні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва і на управління ним до різноманітних форм власності.

Практично не досліджується питання про нове у формах власності в сучасній економіці. Власність не є чимось незмінним. Ті юридичні форми власності, які існують сьогодні (приватна, суспільна) виникли ще віки тому при іншому, ніж зараз, рівні розвитку продуктивних сил. Сучасний рівень розвитку продуктивних сил повинен внести в ці відносини щось нове. Але в чому полягає це нове?

Для відповіді на це питання треба проаналізувати досвід вдосконалення виробничих відносин власності в країнах з більш розвиненими продуктивними силами.

Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває корпоративна форма власності як колективно-приватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. Наприклад, у США їхня частка становить майже 90 відсотків загального обсягу реалізованої продукції. В цілому в розвинених країнах Заходу на корпоративну форму власності припадає 80-90% загального обсягу виробництва.

У економічно розвинених країнах зазнає змін і державна форма власності, частка якої у деяких країнах Заходу досить висока. Вона все більше використовується у загальнонаціональних інтересах.

Отже, основними рисами структури власності в країнах з розвиненою ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.

Принципово інші процеси відбуваються у країнах колишнього СРСР, а також Східної Європи.

В теперішній час виникають складні і суперечливі процеси, що відбуваються у механізмі реалізації приватної власності у зв'язку з розвитком на основі досягнень технологічної революції елементів постіндустріальної структури виробництва.

Зміни у формах та сутності власності багато в чому модифікують усю структуру суспільно-економічних відносин. На новому витку суспільного прогресу має відбутися не просто заперечення приватної власності, а діалектичне подолання відносин власності взагалі. Ці відносини мають поступитися місцем принципово іншим системоутворюючим структурам. З цього виходить теорія граничної корисності, на якій грунтується неокласична школа економічної теорії.

Один з її засновників відомий австрійський економіст К. Менгер зазначав, що власність як економічна категорія є не довільним винаходом, а єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав'язані нам природою, тобто невідповідністю між потребами та доступною кількістю благ. Це дає змогу зробити висновок, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребами й кількістю благ, які є в розпорядженні людського суспільства, власність на них взагалі втратить своє економічне значення.

Засновниками відкритих акціонерних товариств, створюваних у процесі корпоратизації, були міністерства й інші уповноважені Кабінетом Міністрів України управляти цим майном органами державної виконавчої влади. Корпорація створила передумови для приватизації акцій даного підприємства, тому при її здійсненні на підприємстві обов'язково складався і затверджувався план розміщення акцій.

З метою вдосконалення процесу реформування державної власності було видано Указ Президента „Про єдину систему органів приватизації в Україні“ від 19 лютого 1994р. Указ Президента України „Про єдину систему органів приватизації в Україні“, Урядовий кур'єр.-1994.-24 лютого (№31-32)

У 2007 році за рахунок будівництва нових житлових будинків і гуртожитків та розширення існуючого житлового фонду введено в експлуатацію 10,2 млн. кв. м. загальної площі житла, що на 18,7 % більше, ніж у 2006 році. Тенденція щодо зростання обсягів житлового будівництва в Україні залишається сталою вже 7 років поспіль: за цей період його обсяги зросли в 1,8 рази.

Більшість житла, як і раніше, будується індивідуальними забудовниками. У 2007 році ними введено в експлуатацію 5,7 млн. кв. м. загальної площі житла, що на 22 % більше ніж у 2006 році. Зростання індивідуального житлового будівництва відбулося в усіх регіонах країни, крім Харківської області.

За обсягом введеного в експлуатацію індивідуального житла лідируючі місця п'ятий рік поспіль займають Київська та Львівська області.

Варто зазначити, що у кожному другому регіоні питома вага житла, введеного індивідуальними забудовниками, складає більше як дві третини загальних обсягів, зокрема, у Чернівецькій, Луганській, Закарпатській та Херсонській областях вона сягала 83,3 - 90,9 %.

За рахунок коштів державного бюджету у 2007 році збудовано 159,6 тис. кв. м. загальної площі житла, що на 34 % менше проти 2006 року. Статистичний бюлетень.-К.-2008. 176 с.

На 1 січня 2006 року в Україні діяло майже 76 тис. підприємств, основним видом економічної діяльності була оптова торгівля. Із загальної кількості обстежених підприємств 96 % відносяться до недержавного сектору.

За організаційно-правовими формами господарювання підприємства оптової торгівлі розподіляють таким чином; товариства з обмеженою відповідальністю - 60 %, акціонерні товариства - 3 %, дочірні підприємства - 2 %, приватні підприємства - 32%, колективні підприємства - 1 %, інші - 2 %.

Більшість підприємств, що здійснюють діяльність з роздрібною торгівлею мали приватну форму власності.

Зо організаційно-правовими формами господарювання найбільша кількість підприємств роздрібної торгівлі припадало на товариства з обмеженою відповідальністю (40,6 %). Статистичний бюлетень.:К.-2007 р.- 248 с.

Однак сьогодні для країн з перехідною економікою, якою можна вважати і Україну, нагальним є формування багатоманітності форм власності та господарювання як основи реформування адміністративно-командної системи на шляху до соціально-орієнтованого ринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесам реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності.

За даними кількості суб'єктів ЄДРПОУ за видами економічної діяльності та організаційно-правовими формами господарювання на 1 квітня 2008 року маємо: усього 1147986 організацій, у тому числі: фермерські господарства - 50038; приватні підприємства - 262710; колективні підприємства - 28917; державні підприємства - 7393 казенні підприємства - 46 комунальні підприємства - 16789; дочірні підприємства - 22366; іноземні підприємства - 2348; підприємницькі об'єднання громадян (релігійні організації, профспілки) - 4520; підприємства споживчі кооперації - 1084; орендні підприємства - 1263; спільні підприємства - 5123; акціонерні товариства - 32813; з них: відкриті - 140737: закриті - 21613; товариства з обмеженою відповідальністю - 359173; товариства з додатковою відповідальністю - 699; повні товариства - 1964; командитні товариства - 671; кооперативи - 32116; з них: виробничі кооперації - 2682; сільськогосподарські виробничі кооперативи - 1427; організації (установи, заклади) - 100724 , з них; державні організації (установи, заклади) - 17302; комунальні організації (установи, заклади) - 64335; асоціації - 2879; корпорації - 846; консорціуми - 84; концерни - 401; інші об'єднання юридичних осіб - 1861; філії (інші відокремленні підрозділи) - 54977; представництва - 4086; товарні біржі - 340; кредитні спілки - 962; споживчі товариства - 476; політичні партії - 15655; громадські організації - 51650; регіональні організації - 19965; профспілки, об'єднання профспілок - 18224; благодійні організації - 10526; об'єднання співвласників багатоквартирних будинків - 1691.

Процес реформування відносин власності в Україні супроводжується здійсненням політики роздержавлення та приватизації, пов'язаної зі структурною перебудовою економіки, змінами у формах господарювання і, отже, перетвореннями в продуктивних силах та виробничих відносинах.

В Україні механізм видачі компенсацій, яке і процедура відчуження землі, що перебуває у приватній власності, законодавством чітко не врегульований. Точніше, у Земельному кодексі є дві фундаментальні підстави примусового припинення права власності на ділянки:

1) для суспільних потреб;

2) через нецільове використання землі.

Причому, відповідно до статті 143 ЗК, відчуження землі у приватника можливе виключно на підставі рішення суду, і, що вкрай важливо, новий кодекс, на відміну від старого (від 18 грудня 1990 року), не наділяє органи місцевої влади повноваженнями звертатися до суду з цього питання. (Не прописані відповідні повноваження і в законах „Про місцеве самоврядування“ та „Про місцеві адміністрації“). Також у законодавстві немає чіткого визначення терміна „суспільні потреби“, як і критеріїв, за якими потреби можна кваліфікувати як „суспільні“. Контракти.-2008.№5.- с. 39

Процес роздержавлення як комплекс заходів, спрямованих на усунення монополії держави на власність, формування конкурентного ринкового середовища, відбувається як умежах державної власності, так і поза ними.

Роздержавлення - має відображати комплекс заходів, спрямованих на перетворення відносин власності, усунення монополії держави та власності, утворення багатоукладної економіки, посилення процесів її саморегуляції.

Сутність роздержавлення полягає в обмеженні адміністративного втручання державних управлінських структур (можливо до межі повного виключення) в господарську та інвестиційну діяльність підприємств. В широкому розумінні роздержавлення означає руйнування управлінської монополії держави. До основних обмежень втручання держави належить відмова держави від надання підприємствам дотацій, субсидій, гарантованих кредитів; скасування примусового державного замовлення; обмеження (не відмова) втручання держави у процес ціноутворення.