Державне регулювання економіки України

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1: Державне регулювання економіки

1.1 Державне регулювання економіки: необхідність, суть, функції, цілі та об'єкти

1.2 Економічна політика держави та її види

Розділ 2: Державне регулювання економіки України та межі втручання держави в економіку

2.1 Межі втручання держави в економіку

2.2 Проблеми державного регулювання економіки в Україні

Висновки

Використана література

Вступ

В українській економіці спостерігаються зміни, які свідчать про початок стабілізаційного періоду. Призупинено спад виробництва в основних сферах і галузях народного господарства, зменшено ступінь залежності від імпорту сировини, матеріалів, енергоносіїв, комплектуючих виробів, досягнуто бездефіцитності державного бюджету. Однак низьким залишається, рівень купівельної спроможності населення, наповнення державного бюджету не забезпечує належного соціального захисту, несприятливими є демографічні процеси, екологічна та криміногенна ситуації.

Численні спроби здійснити докорінну перебудову економічних процесів шляхом радикальних реформ., спрямованих на ринкову трансформацію всіх сфер господарського життя, тривалий час не давали очікуваних позитивних результатів. Основними помилками економічної та соціальної політики української держави можна вважати: різку відмову від командно-адміністративної системи господарювання та непідготовлений перехід до відкритої ринкової економіки; відсутність цілісної системи державних інституцій, необхідних для функціонування ринкової економіки; неврахування особливостей функціональної структури економіки, які виявлялися у високій концентрації, базових галузей виробництва, військово-промислового комплексу, зорієнтованих на колишній всесоюзний ринок і країни РЕВ; залежність тисяч підприємств від постачальників і споживачів, які залишилися за межами державних кордонів; недієздатність пакета прийнятих законів, які були законами класичного ринку, що призвело до невідповідності між законодавством, і реальною економічною практикою.

У таких складних умовах держава усунулася від регулювання, економічних процесів, і перехід до ринку здійснювався еволюційним шляхом.. Було оголошено про цінову лібералізацію за умов високих інфляційних процесів, валютна і зовнішньоекономічна політика здійснювалася без контролю з боку держави, допускалися серйозні порушення, в ході приватизації. Це поглиблювало економічну, фінансово-кредитну, паливну, екологічну кризи, призводило до загострення соціально-політичної ситуації і затягувало перехід до реального ринку.

Глибокий системний аналіз стану національної економіки, оцінка динаміки економічних процесів дає підставу для висновків про те, що в цій ситуації особливу роль повинна відіграти держава. Роль держави в перехідний період формування ринкового господарювання має бути специфічною, її втручання в економіку повинно бути не всеохоплюючим., але. достатнім для того, щоб вивести її з кризи та прискорити дію механізмів ринку.

Побудова розвиненого ринкового господарства - складний і тривалий процес, який вимагає знання світового досвіду, врахування, національних, економічних, соціальних, географічних та інших особливостей розвитку держави. Україна має всі необхідні умови, щоб започаткувати власний шлях розвитку з соціально орієнтованими та державно регульованими ринковими відносинами.

Реалізувати його зможуть управлінці та фахівці - з принципово новим економічним мисленням, глибоко обізнані з сучасними світовими тенденціями і проблемами, здатні шукати розумні компроміси і формувати ефективну національну економіку в умовах світових глобальних трансформацій.

Головна мета державного втручання в економічний розвиток - забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні, її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.

Розділ 1. Державне регулювання економіки

1.1 Державне регулювання економіки: необхідність, суть, функції, цілі та об'єкти

Державне регулювання економіки -- це система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства. (рис.1)

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.1 . Втручання держави в економіку.

Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) передбачає: правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо.

Компенсаційна діяльність держави покликана компенсувати (лат. -- зрівноважувати) недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям тощо.

Регулююча діяльність держави передбачає регулювання економічних та соціальних відносин з метою реалізації певних цілей. (рис.1.2)

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.2. Цілі державного регулювання економіки.

Макроекономічна ефективність означає:

· забезпечення зростання продуктивності праці у суспільному виробництві на основі його технічного і технологічного оновлення, вдосконалення організації й управління;

· збалансований, пропорційний розвиток економіки;

· повне та оперативне задоволення соціально-економічних потреб суспільства.

Реалізація соціальних цілей розвитку суспільства передбачає забезпечення:

· соціальної справедливості;

· ефективної зайнятості;

· екологічної рівноваги;

· задоволення соціально-культурних, духовних потреб населення.

Основні функції державного регулювання економіки

Цільова -- полягає у визначенні цілей, пріоритетів (лат. prior -- перший, перевага) і основних напрямків розвитку національної економіки.

Стимулююча передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність господарюючих суб'єктів (їхні інтереси) і стимулювати економічні процеси у бажаному для суспільства напрямку.

Нормативна (регламентуюча) -- держава за допомогою законів, законодавчих актів і нормативів встановлює певні правила діяльності для суб'єктів економіки, визначає правовий простір.

Коригуюча -- зводиться до коригування (лат. -- виправляти) розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів, усунення легативних екстерналій і забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя суспільства.

Соціальна -- передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин (наприклад, між підприємцями і робітниками), перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища тощо.

Безпосереднє управління неринковим сектором економіки -- це регулювання державного сектору економіки, створення суспільних товарів і благ.

Контролююча -- означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням законів, нормативних актів, економічних, екологічних та соціальних стандартів тощо.

Мінімальні функції держави:

· створення правової бази;

· захист конкуренції;

· забезпечення економіки необхідною кількістю грошей;

· мінімізація негативних екстерналій;

· розподіл і перерозподіл доходів;

· виробництво суспільних товарів і благ.

Державне регулювання економіки -- це управління соціально-економічним розвитком країни, тобто сукупність заходів державного впливу на об'єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб'єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації певних цілей.

Складові (етапи) процесу управління розвитком національної економіки:

· макроекономічний аналіз; початкові стадії

· макроекономічне прогнозування; j управління

· планування соціально-економічного розвитку країни;

· макроекономічне програмування;

· організація і регламентація дій суб'єктів національної економіки;

· стимулювання бажаних процесів;

· оперативне регулювання;

· контроль за дотриманням правил і норм економічної поведінки суб'єктів;

· національне рахівництво.

Об'єкти державного регулювання економіки -- сфери, галузі, регіони, а також явища, ситуації та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникати проблеми, які не вирішуються автоматично або невідкладно, як того вимагають умови нормального функціонування економіки й підтримання соціальної стабільності.

Конкретні об'єкти ДРЕ:

· економічний цикл;

· структура економіки;

· умови нагромадження та інвестиційна діяльність;

· науково-технічний прогрес та інноваційні процеси;

· грошовий обіг та інфляція;

· ціни;

· платіжний баланс;

· блок соціальних проблем (зайнятість і доходи населення, підготовка і перепідготовка кадрів, соціальний захист тощо);

· умови конкуренції;

· навколишнє середовище (екологічні проблеми);

· регіони.

Щодо названих об'єктів держава проводить відповідну економічну політику.

1.2 Економічна політика держави та її види

Основні форми впливу держави на соціально-економічний розвиток

Перш ніж здійснювати свої найважливіші функції - регулювання соціально-економічних процесів, виправлення недоліків ринкового господарювання, здійснення перерозподілу доходів - держава формує свою економічну політику.

Економічна політика держави - це формування системи соціально-економічних цілей розвитку країни, основних завдань, напрямів та засобів їх досягнення.

Економічна політика завжди повинна бути гнучкою, твердою і стабільною, створювати сприятливі умови для розвитку всіх господарських одиниць. Економічна політика не визначає цифрові величини розвитку, а лише формує фундаментальні напрями розвитку економіки, яких слід неухильно дотримуватися.

Стабільність економічної політики необхідна для орієнтації споживачів і виробників у складних ринкових умовах, узгодження глобальних пріоритетів розвитку суспільства.

Для успішної реалізації економічної політики важливе значення має роз?яснювальна робота щодо цілей, пріоритетів, очікуваних наслідків. Важливо створити політичну атмосферу в суспільстві, яка сприяла б реалізації проголошеної економічної політики.

Економічна політика держави реалізується у формі антициклічної (антикризової), структурної, інвестиційної, амортизаційної, науково-технічної, цінової, фіскальної, зовнішньоекономічної, соціальної, екологічної, регіональної політики.

Антициклічна політика спрямована на підтримку певних стабільних темпів економічного зростання (регулювання макроекономічної кон?юнктури).

Структурна політика передбачає формування сучасної структури національної економіки.

Амортизаційна політика покликана заохочувати нагромадження капіталу, який стане основою розширення й оновлення виробництва.

Державна інвестиційна політика регулює капіталовкладення для структурної перебудови економіки, його технічного та технологічного оновлення і модернізації.

Науково-технічна та інноваційна політика спрямована на розвиток науки, техніки, забезпечення стратегічних науково-технічних розробок.

Цінова політика забезпечує механізми впливу держави на ціни і ціноутворення, формує цінову стратегію і тактику.

Фіскальна політика визначає механізми часткового вилучення доходів суб?єктів господарювання для формування державного бюджету.

Зовнішньоекономічна політика охоплює регулювання різних аспектів зовнішньої торгівлі, контроль за пересуванням капіталів, робочої сили, підтримку вітчизняного виробника за кордоном.

Соціальна політика зосереджується на формуванні ефективних умов життя всіх членів суспільства, відносин між соціальними групами, забезпеченні ефективної зайнятості, створенні соціальних гарантій і умов для поліпшення добробуту населення.

Екологічна політика спрямована на забезпечення екологічної рівноваги, охорону довкілля, створення безпечних умов життя.

Регіональна політика забезпечує збалансований і комплексний розвиток окремих територій країни, виходячи із загальнодержавних та регіональних інтересів.

Здійснюючи економічну політику, слід враховувати об?єктивну дію економічних законів на макро- і мікроекономічному рівнях. Наукове обґрунтування потрібне для того, щоб формування економічної політики не залежало від суб?єктивних дій і намірів, а витікало і підпорядковувалось вимогам ринкових відносин, враховувало економічну свободу. Існують універсальні закони, притаманні процесам різних формацій та ринкові.

Основний економічний закон проголошує найповніше задоволення матеріальних і духовних потреб всіх членів суспільства. Конкретизація його дії реалізується економічною політикою держави на певний період часу.

Закон вартості є визначальним законом ринкової економіки і проявляється в процесі товарно-грошових відносин. Закон вартості - це співвідношення попиту і пропозиції. Він визначає умови господарського розвитку, фінансів і кредитів, цін і тарифів, грошового обігу тощо.

Закон пропорційності сприяє оптимальному співвідношенню пропорцій між частинами економіки: виробництвом і споживанням, галузями народного господарства, секторами економіки, територіями, трудовими ресурсами і робочими місцями тощо.

Створення ефективних пропорцій, які не під силу ринку, здійснюється в процесі державного регулювання економіки.

Закон економії часу відображає співвідношення робочого часу, витраченого на різні види діяльності. Він передбачає, що чим менше часу витрачається на виробництво, тим більше його залишається на задоволення соціально-культурних потреб.

Правові методи

Практика державного регулювання економіки в розвинених країнах свідчить про те, що в механізмі регулювання беруть участь правові, адміністративні та економічні методи (рис. 1.3). Під методами розуміють засоби впливу держави на сферу підприємництва з метою створення або забезпечення умов їхньої діяльності відповідно до прийнятої національної економічної політики.

Правове регулювання - це діяльність органів державної влади й управління щодо встановлення та контроль за дотриманням обов?язкових юридичних правил поведінки суб?єктів права.

Рис. 1.3. Класифікація методів і засобів державного регулювання економіки

Серед правових методів регулювання економіки важливе місце посідають закони, спрямовані на тривале правове регулювання ринку.

Постанови, укази, декрети, рішення виконують функції короткотермінового, або оперативного регулювання.

В Україні створена певна правова основа для функціонування ринкових відносин, зокрема, прийняті Конституція та Закони "Про власність", "Про банки і банківську діяльність", "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції", "Про банкрутство", "Про інвестиційну діяльність", "Про захист іноземних інвестицій в Україні", "Про державне мито", "Про єдиний митний тариф", "Про оплату праці" та ін.; укази та розпорядження Президента України; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів; нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Однак досвід функціонування народного господарства в Україні свідчить про недоліки чинного правового регулювання. Насамперед, до них належать некомплектність законодавчої бази, невідповідність законів умовам господарювання, нестабільність та недієвість. Отже, можна стверджувати про недосконалість та неефективність правових методів регулювання ринку.

Ефект правових методів регулювання ринку знижується у зв?язку з протиріччями між прийнятими законами, постановами і рішеннями, які приймаються урядом та органами виконавчої влади на місцях. Низьким залишається і рівень виконання рішень та постанов.

Говорячи про правові методи регулювання ринку, треба пам?ятати, що розроблення і прийняття законів - складний процес, який вимагає від усіх його учасників високої компетенції, витримки і сміливості.

Адміністративні методи

У системі державного регулювання домінуючими залишились адміністративні методи. їхня суть полягає у прямому втручанні в діяльність товаровиробника шляхом доведення обов?язкових до виконання державних замовлень (контрактів), ліцензування, квотування, встановлення норм і стандартів щодо регламентації відповідності вимогам внутрішнього і зовнішнього ринків, державного підприємництва (див. рис. 1.3).

До адміністративних методів потрібно віднести: визначення і підтримку мінімально допустимих рівнів життя населення; контроль над монопольними ринками; захист внутрішнього ринку і національних інтересів у системі міжнародного співробітництва; реалізацію цільових програм.

Адміністративні методи випливають з потреби врегулювання деяких видів економічної діяльності для захисту інтересів громадян і суспільства в цілому, довкілля, міжнародної співпраці.

За нормальних умов господарювання адміністративні методи відіграють другорядну роль. їх використання стає доцільним за умов недієвості ринкового механізму або в екстремальних ситуаціях.

Ліцензування здійснюється з метою недопущення на ринок неякісної продукції (послуг), впорядкування підприємницької діяльності у тих сферах, які не можуть регулюватися ринком.

Ліцензії - це спеціальні дозволи, які отримують суб?єкти підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. В Україні вони видаються на пошук та експлуатацію родовищ корисних копалин, виготовлення та реалізацію медикаментів, хімічних речовин, горілчаних виробів, тютюнової продукції, здійснення медичної, ветеринарної, юридичної практики тощо. Ліцензії видаються також спеціалізованим підприємствам і організаціям на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, аудиторських послуг, експорт деяких видів товарів, здійснення операцій з валютою, цінними паперами та ін.

Державне підприємництво передбачає перелік і механізм створення, функціонування підприємств з державною формою власності на засоби виробництва. Державний сектор економіки утворюється з декількох причин: з метою створення робочих місць, у зв?язку з потребами оборони, для утримання галузей комунального господарства - водо-, тепло- та енергопостачання, зв?язку, муніципального та залізничного транспорту.

В Україні державний сектор є вагомим. Однак спостерігається перелом у реформуванні відносин власності. Станом на 1 січня 2003 р. форму власності змінили близько сотні тисяч підприємств і організацій. Нині понад 70 % обсягу промислової продукції виробляється на недержавних підприємствах.

На період становлення ринкового господарства у сфері державного підприємництва залишаються: оборонна промисловість, залізничний транспорт, лінії електро- та газопостачання, зв?язок, виготовлення валюти та стратегічних матеріалів тощо.

Управління державним майном ґрунтується на принципах відновлення галузевого управління. Взаємовідносини з керівниками державних підприємств регламентуються контрактами з ними. Загальні принципи і методичні основи управління майном держави розробляє Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України. Встановлений перелік показників, за якими оцінюється ефективність використання державного майна і прибутку.

Державне підприємництво і державний сектор постійно перебувають у центрі економічних дискусій на Заході, де розглядаються проблеми стану та перспективи його розвитку.

На думку Дж. Е. Стігліца, дослідження економіки державного сектора можна поділити на три складові: 1) вивчення видів діяльності, характерних для державного сектора та принципів їх організації; 2) розуміння та прогнозування наслідків діяльності уряду; 3) оцінка альтернативних рішень.

Центральним питанням економічних дискусій, які мають місце в країнах зі змішаною економікою, є питання оптимального обсягу державного підприємництва. Існує думка, що державний сектор в більшості країн надто великий. Низька здатність урядів розв'язувати економічні і соціальні проблеми, велика кількість державних чиновників підривають економічні і політичні свободи суспільства.

У розвинених країнах в середньому на державні підприємства припадає менше, ніж 7 % ; у країнах, які розвиваються, - близько 11 %; а в групі найбідніших країн - близько 14 % ВВП.

Як правило, ці підприємства збиткові. Збитковість підприємств з виробництва матеріальних благ є виправдана в природних монополіях, бо ефективність споживачів продукції (послуг) підприємств-монополістів перевищує витрати держави на субсидування збитків. Державна власність у багатьох секторах економіки не є альтернативою ринкові, а передумовою його ефективного функціонування.

Держава виводить частину підприємств з-під контролю ринку з метою підвищення ефективності національної економіки в цілому.

Здебільшого держава займається виробництвом товарів суспільного та індивідуального споживання і надає послуги в таких сферах: поштовий зв?язок (один з небагатьох видів діяльності, в якій держави користуються виключною монополією), електроенергія, залізниця, страхування, банківська та кредитна справа, управління земельними та природними ресурсами.

У багатьох із цих сфер державне виробництво співіснує з приватним.

За останнє 50-річчя в багатьох європейських країнах сталися відчутні зрушення у сфері державного виробництва. У Великій Британії після Другої світової війни уряд націоналізував сталеварну, вугільну індустрії, залізниці. У Франції перейшли дві хвилі націоналізації, перша - після Другої світової війни, друга - після зміни уряду в 1981 р., у результаті яких були націоналізовані телекомунікації, газопостачання, вугільна, сталеварна промисловість, залізниці, авіалінії.

Огляд наукових економічних, правових джерел свідчить про різний ступінь державної власності у різних галузях різних країн світу. Участь держави у виробництві в США, Японії значно менша, ніж у більшості європейських держав.

Механізм державних замовлень і державних контрактів використовується як метод прямого впливу держави на суб?єкти ринку.

У загальноприйнятому розумінні державні замовлення - це перелік і склад необхідної державі продукції (робіт, послуг), її розміщення для виробництва серед підприємств різних форм власності, фінансування, контроль за виконанням, організація конкурсних торгів (тендерів) та ін.

Механізм державних замовлень широко використовується в багатьох країнах світу, наприклад, у Франції, США, Італії та ін.

В Україні державні замовлення були запроваджені в 1987 р. і спочатку мали характер обов?язкових директивних завдань. Вони розглядались як інструмент, за допомогою якого оптимально поєднуються адміністративні та економічні методи управління. Питома вага продукції, яка вироблялася за державними замовленнями, була досить високою і сягала близько 100 % , поступово вона скорочувалася до 70-80 % , 30-50 % .

У 1992-1993 pp. частка державного замовлення значно скоротилася, на що вплинуло зародження ринкових відносин і зниження монополії державної торгівлі та ролі міністерств і відомств.

Державні замовлення запроваджувалися на виробництво і постачання для державних потреб промислової продукції, сільськогосподарської сировини та продовольства, виконання робіт, надання послуг, створення виробничих потужностей, здійснення фундаментальних наукових досліджень, підготовку спеціалістів тощо.

Державне замовлення розглядається як важливий інструмент державного регулювання економіки. Воно виконує функції:

- забезпечення першочергових державних та спеціальних потреб у найважливіших видах продукції (робіт, послуг);

- формування необхідних пропорцій соціально-економічного розвитку виробництва;

- забезпечення виконання прийнятих Верховною Радою України законодавчих актів і державних програм;

- забезпечення функціонування систем, які гарантують належний життєвий рівень народу та його екологічну безпеку;

- формування державних резервів і запасів;

- виконання міжнародних угод з питань економічного та науково-технічного співробітництва;

- задоволення потреб оборони та інших споживачів.

Фінансування державних замовлень здійснюється у двох напрямах. У першому воно фінансується з державного бюджету, інших фінансових коштів і фондів, у другому - держава не забезпечує державне замовлення фінансовими ресурсами.

У 1993 р. в Україні були запроваджені державне замовлення і державний контракт. Державне замовлення з цього часу розглядається як засіб стимулювання нарощування виробництва продукції, розвитку пріоритетних галузей і виробництв. Оплату державних замовлень здійснювали споживачі, а держава при цьому виступала в ролі посередника.

В Україні встановлений такий порядок формування і розміщення державних замовлень. Замовники - відповідні міністерства і відомства - визначають види продукції виробничо-технічного призначення, сільськогосподарської продукції, сировини та продовольства. Пропозиції надсилаються замовниками до Міністерства економіки України, яке їх узагальнює і погоджує з Міністерством фінансів України, після чого вони подаються в Кабінет Міністрів України. Затверджені види продукції (робіт, послуг), розмір та умови фінансування через галузеві міністерства і відомства доводяться до замовників і підприємств виконавців.

Державні контракти укладаються в промисловості на кінцевий продукт споживання; у капітальному будівництві - на закінчені комплекси виробничо-технічного та соціально-культурного призначення; у сільському господарстві - на продовольчі товари і сировину.

Замовниками у державних контрактах виступають уповноважені на це від Кабінету Міністрів України органи виконавчої державної влади, до яких належать: Міністерство економіки України, Міністерство культури України, Міністерство оборони України, Міністерство освіти і науки України та ін. Укладаючи контракт, замовник виступає від імені держави гарантом фінансування поставок продукції (робіт, послуг), передбачених контрактом, у межах асигнувань, виділених йому на ці потреби.

Квотування як засіб державного регулювання економіки вводиться з метою прямого встановлення державою підприємствам-монополістам їхньої частки у виробництві, збуті, експорті, імпорті товарів. Квота визначає частку учасника у капіталі, лімітах можливих кредитів. У міжурядових угодах застосовується система квот на експорт та імпорт, яка є системою обмежень вивозу і ввозу товарів на визначений термін. У конкретному випадку вона покликана сприяти найбільш ефективному і економному використанню іноземної валюти, захисту власного виробництва, збереженню рівня зайнятості населення.

Система санкцій встановлюється державою за порушення або невиконання суб?єктами ринку договірних зобов?язань. Передбачається сплата неустойки, штрафу, пені за невиконання договірних умов, вилучення до державного бюджету виручки за незаконну діяльність тощо. Економічні санкції передбачаються і в міжнародних угодах, пов?язаних з обміном товарами, наданням кредитів тощо.

Система норм і стандартів регулює відносини у сферах праці, якості продукції, охорони навколишнього середовища, соціального захисту населення через встановлення рівня вимог щодо їхнього стану.

До основних норм, якими держава регулює різні сфери діяльності, потрібно віднести норми і нормативи витрат часу, нормативи обслуговування робочих місць, норми витрачання матеріалів, сировини, енергії, нормативи технічних відходів, запасів, норми амортизації, капітальних вкладень, норми шкідливих впливів на довкілля тощо.

Стандарти - це єдині норми за технологією виробництва, типами, марками, параметрами, розмірами, якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами контролю і правилами упакування, маркування та зберігання продукції. Об?єктами стандартизації є конкретна продукція, методи, терміни, позначення, які використовуються багаторазово і застосовуються в різних галузях народного господарства, а також у міжнародних економічних відносинах.

Вітчизняна і світова практика господарювання свідчить, що надмірне застосування адміністративних методів негативно позначається на економіці - звужує економічну свободу, активізує нелегальну економіку. Однак адміністративні методи шкідливі не самі собою, а тільки тоді, коли не мають під собою належної економічної основи.

Економічні методи державного регулювання

Економічні методи державного регулювання економіки пов?язані зі створенням органами державного управління фінансових або матеріальних стимулів впливу на економічні інтереси суб?єктів господарювання та обумовлюють їхню поведінку, зберігаючи право на вільний вибір.

У країнах з розвиненою ринковою економікою основним економічним методом регулювання ринку є грошово-кредитне регулювання. Саме грошово-кредитна система є тим економічним середовищем, у якому відбуваються всі найважливіші господарські процеси в ринковій економіці.

Грошово-кредитне регулювання в Україні здійснює Національний банк, який впливає на формування попиту і кон?юнктури позичкового капіталу, здійснення емісії, контроль за грошово-кредитною системою, концентрацію тимчасово вільних резервів інших банків.

Основними засобами грошово-кредитного регулювання є: розміри банківських резервів, які комерційні банки зберігають у Національному банку; облікові ставки; операції на відкритому ринку; регулювання ліквідності комерційних банків.

Регулювання розмірів обов?язкових резервів Національний банк використовує у випадках, коли потрібно збільшувати або зменшувати платіжні засоби в країні. Якщо Національний банк підвищує норму обов?язкових резервів комерційних банків, то це призводить до збільшення в них кредитних активів. І навпаки, якщо норма обов?язкових резервів знижується, то обсяг кредитних ресурсів у комерційних банках зменшується.

Маніпулювання обліковими ставками ґрунтується на тому, що комерційні банки продають Національному банку цінні папери (переважно комерційні векселі). Якщо Національний банк ставить завдання стримати циклічний підйом, зменшити інфляцію, то він підвищує облікову ставку і тим самим змушує комерційні банки своєю чергою підвищувати кредитні ставки. У таких випадках починають утримуватися від кредитів, через що зменшуються інвестиції в народне господарство, скорочується попит.

Якщо Національний банк здійснює ліберальну грошово-кредитну політику, то все відбувається навпаки.

Втручання Національного банку в ринок цінних паперів полягає в тому, що він виставляє на ринок короткотермінові зобов?язання - облігації, сертифікати, векселі. Якщо банк продасть на ринку більшу кількість цінних паперів, то їхній курс почне неминуче знижуватися. Це зумовить зменшення доходу власників цінних паперів. Комерційні банки своєю чергою підвищать процентні ставки за надані кредити, що зумовить зниження ділової активності.

Оскільки ринок в Україні ще ефективно не працює, то грошово-кредитний механізм не налагоджений, й економіка регулюється в основному фінансово-бюджетними засобами.

Суть фінансово-бюджетних засобів регулювання полягає у встановленні державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб вони приводили економіку в стан рівноваги.

Використання засобів фінансово-бюджетного регулювання зводиться до: маніпулювання ставками податків запровадження багатоканального формування бюджету (різноманітні податки, збори, платежі, відрахування); координації державних витрат; амортизаційної політики.

Характеризуючи фінансово-бюджетну політику України за останні роки, зазначимо, що вона була недостатньо послідовною й адекватною до умов національного ринку. Багато недоліків мала податкова політика. Необґрунтованою була й політика видатків державного бюджету. Складними виявилися фінансові стосунки між державними і місцевими органами влади. Не відпрацьована політика асигнувань з бюджету.

Серед засобів економічного регулювання економіки важливе місце посідає цінова політика. У період функціонування адміністративно-командної системи управління держава здійснювала контроль за гуртовими та роздрібними цінами, забезпечувала їхню стабільність. У 1992 р. в Україні було оголошено цінову лібералізацію. В умовах товарного дефіциту та монополізму це призвело до різкого та необґрунтованого зростання цін.

При переході до ринкових відносин цінова політика держави спрямовується на ліквідацію цінових деформацій, забезпечення реального зближення національних і світових цін шляхом поетапної, контрольованої державою лібералізації цін, поступового переходу до вільного ціноутворення.

Цієї мети можна досягти методами прямого і непрямого впливу. Прямий державний контроль за цінами здійснюється в окремих випадках для захисту споживачів від монополістів, недобросовісної конкуренції, стимулювання випуску соціально значущих товарів (робіт, послуг). Це стосується цін на енергоносії, паливо, комунальні послуги, транспорт.

У ролі засобів непрямого впливу держави на ціноутворення виступають: встановлення граничних рівнів рентабельності на окремі види продукції (робіт, послуг), контроль за складом витрат на виготовлення продукції, валютна стабілізація, стимулювання особистих нагромаджень.

Важливими засобами економічного регулювання ринку є митні важелі та регулятори. Вони регулюють процес переміщення товарно-матеріальних цінностей та капіталів через митні кордони України, забезпечуючи при цьому захист національних інтересів та господарську рівновагу.

Специфічними засобами державного впливу на економіку виступає економічне прогнозування, програмування, планування, переконання, громадськості. Вони охоплюють заходи інформування, виховання, роз?яснення та популяризації цілей та завдань економічної політики держави, території, галузі. Ефективність засобів залежить від організації цих видів робіт та довіри до них громадськості.

Розділ 2. Державне регулювання економіки України та межі втручання держави в економіку

2.1 Межі втручання держави в економіку

Державне регулювання економіки здійснюється центральними та місцевими органами державного управління. Держави різняться між собою формами управління, державним устроєм, політичною системою, функціями органів влади.

Державна влада в Україні реалізується за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Функції, права та обов?язки державних органів України окреслені Конституцією, законами України та іншими нормативно-правовими актами.

У сучасній українській державі інтегруючу функцію щодо гілок влади надано Президенту - главі держави. Президент України повинен сприяти узгодженості у діяльності органів державної влади, їх взаємодії з органами місцевого самоврядування. При будь-якій формі державного правління президент країни має безпосереднє відношення до виконавчої та законодавчої влади.

Як глава держави Президент виступає у вирішенні внутрішніх проблем країни, арбітром при виникненні непорозумінь між законодавчою та виконавчою владою, має значні повноваження щодо виконавчої влади, є ініціатором з утворення, реорганізації та ліквідації міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, вирішує кадрові питання.

Уряд України значною мірою залежить від Президента, який згідно з Конституцією призначає і звільняє його членів, у тому числі і прем?єр-міністра. Залежні від Президента і місцеві органи управління економікою - місцеві державні адміністрації.

Президент формує стратегію соціально-економічного розвитку країни, основні положення якої висвітлюються у посланнях до народу та щорічних посланнях Президента до Верховної Ради України.

Президент здійснює правове регулювання економічних відносин. У межах своїх повноважень видає укази, декрети, розпорядження з господарських питань, неврегульованих чинним законодавством, затверджує ухвалені Верховною Радою закони, використовує право вето щодо ухвалення законів і повертає їх у парламент зі своїми пропозиціями.

Апаратом Президента України є Адміністрація Президента України, яка здійснює організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне забезпечення діяльності Президента.

Верховна Рада України розглядається як вищий законодавчий орган країни, який розробляє і приймає закони та інші законодавчі акти щодо регулювання економіки в цілому та окремих її сфер.

Відповідно до Конституції України на Верховну Раду покладено виконання таких основних функцій щодо регулювання економіки:

- прийняття законів;

- затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього;

- контроль за виконанням Державного бюджету;

- визначення засад економічної політики держави;

- затвердження державних програм економічного, науково-технічного, соціального розвитку;

- здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України;

- затвердження переліку об?єктів державної власності, що не підлягають приватизації.

З метою здійснення законодавчих робіт, підготовки і попереднього розгляду питань, що належать до повноважень Верховної Ради України, утворені і постійно діють комітети - економічної політики, бюджету, фінансів, банківської діяльності, соціальної політики та праці, власності та інвестицій тощо.

Система органів виконавчої влади включає структурні ланки трьох рівнів:

1. Вищий рівень - Кабінет Міністрів України.

2. Центральний рівень - міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади, прирівняні до державних комітетів, органи центральної влади зі спеціальним статусом.

3. Місцевий або територіальний рівень, на якому діють органи виконавчої влади загальної компетенції - Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; органи галузевої та функціональної компетенції, які безпосередньо підпорядковані органам виконавчої влади або знаходяться у подвійному підпорядкуванні.

Кабінет Міністрів України - вищий орган виконавчої влади, якому підпорядковуються міністерства, комітети, центральні органи, наділені спеціальним статусом. Кабінету Міністрів належить основна роль в управлінні економікою, забезпеченні реалізації законів, постанов та інших законодавчих актів.

Основними міністерствами в Україні є міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, фінансів, праці та соціальної політики, екології та природних ресурсів, транспорту, юстиції, освіти і науки, охорони здоров?я тощо.

У структурі виконавчої влади важливе значення має Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції, основними функціями якого є:

- участь у реалізації соціально-економічної стратегії держави, визначення економічної політики;

- формування пріоритетів розвитку національної економіки;

- розробка програм розвитку країни;

- координація зусиль міністерств і відомств.

До складу державних комітетів входять комітети: енергозбереження, промислової політики, земельних ресурсів, водного господарства, зв?язку та інформації, стандартизації, метрології та сертифікації, регуляторної політики і підприємництва, телебачення та радіомовлення тощо. Вони здійснюють регулювання економіки в певній сфері чи галузі.

Центральні органи виконавчої влади, наділені спеціальним, статусом., представлені: антимонопольним комітетом, державною податковою адміністрацією, фондом державного майна, фондом комунального майна, державною митною службою, Пенсійним фондом, Державним казначейством, державною комісією з цінних паперів та фондового ринку тощо (табл. 2). державний втручання економічний ефективність

Місцеві органи виконавчої влади наділені всією повнотою державної влади на своїй території. Вони здійснюють розпорядження та користування природними ресурсами території; управляють місцевими бюджетами, формують регіональну політику; створюють умови для виконання державних та регіональних програм; самостійно здійснюють зовнішньоекономічні зв?язки; забезпечують соціальний захист населення території, дотримання соціальних норм і стандартів.

Конституційний суд - вищий орган судової влади в Україні, який стежить за виконанням законів, розглядає конфліктні ситуації між гілками влади. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. До судів спеціальної юрисдикції належать Господарський та Адміністративний суди.

Крім державних органів влади, регулювання економіки здійснюють недержавні структури управління економікою. До них відносять асоціації, об?єднання, спілки, фонди, центри тощо - молодіжні, ветеранів, за професійним спрямуванням, захисту прав споживачів тощо.

Характерною ознакою сучасного стану органів державного управління і влади є те, що рівень їх організуючого впливу (регулювання) на суспільні процеси не задовольняє потреби динамічного розвитку громадянського суспільства, формування нового соціально-економічного укладу та демократичної правової держави. За останні роки не вдалося досягти такого рівня організації влади, за якого її суб?єкти забезпечували б функціонально достатню і структурно несуперечливу систему управління та регулювання. Це виявляється у недосконалому стані всіх складових державного управління. Зокрема, Президент не став єдиним центром державного управління, оскільки не керує роботою уряду і не несе відповідальності за стан соціально-економічних процесів в державі. Уряд, в свою чергу, як центр виконавчої влади не здатний керувати дієво, оскільки не має міцного і стабільного політико-правового становища в державному апараті і не спирається на підлеглі місцеві органи. До того ж створений при Президентові апарат (Адміністрація Президента) дещо дублює діяльність урядових структур.

Міністерства і відомства залишилися без належного керівництва зверху і без відповідальних виконавців на місцях. При цьому декларований функціональний принцип діяльності міністерств фактично заперечується створенням центральних відомств галузевого типу, внаслідок чого загальна чисельність підвідомчих уряду органів зараз є надто велика і приблизно така, як у Російській Федерації.

Місцеві органи державного управління недостатньо дієздатні, оскільки внаслідок політики автономізації та незалежності місцевих рад фактично не вписуються у владно-виконавчу вертикаль.

У той же час державний вплив центру через місцеві держадміністрації послаблений, а місцеве самоврядування не знаходить достатнього розвитку.

Верховна Рада України як вищий законодавчий орган держави, який забезпечує правове регулювання господарських процесів, не завжди сприяє прийняттю законодавчих актів, які б відповідали принципам реалізму, науковості, прагматизму та демократизму. В своїй діяльності Верховна Рада допускає лобіювання інтересів окремих верств суспільства, яке не сприяє задоволенню загальнонаціональних інтересів; приймає популістські рішення, не забезпечені фінансовими і матеріальними ресурсами; не йде на певні компроміси між гілками влади та всередині парламенту.

Оцінка діяльності органів державного управління всіх рівнів дає підстави для висновків про відсутність принципової згоди між органами виконавчої та законодавчої влади з ключових питань розбудови держави, нестабільність в організації виконавчої влади, втрати нею управлінських якостей. Тому проведення адміністративної реформи в Україні має важливе значення. Нова адміністративна система повинна будуватися на засадах єдності системи органів державної виконавчої влади; розумної централізації та децентралізації в їх відносинах; стабільності і політичної незалежності управлінського апарату від будь-яких впливів; посиленого розвитку законодавства; достатнього матеріально-технічного, фінансово-економічного та іншого забезпечення.

Проведення адміністративної реформи обумовлює необхідність нових підходів до цільового призначення державного контролю, який має не лише захисне, стримуюче значення при неправомірних діях, а й забезпечує зворотний зв?язок, дає оцінку ефективності реалізації прийнятих рішень та відповідності певним ситуаціям.

Адміністративна реформа - це вид політико-правової реформи у сфері виконавчої влади, спрямованої на вдосконалення її організаційної структури, функцій, кадрового та інформаційного забезпечення, взаємовідносин з органами місцевого самоврядування.

Таблиця 2.1.

Найважливіші економічні функції органів влади, наділених спеціальними правами

Орган влади	Підпорядкованість	Найважливіші функції
1	2	3
Національний банк України		1. Проводить єдину політику в сфері грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці 2. Організує міжбанківські розрахунки 3. Координує діяльність банківської системи 4. Визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн 5. Забезпечує випуск грошей та грошових знаків 6. Здійснює контроль за дотриманням банківського законодавства, економічних нормативів, запобігання банкрутству
Державна податкова адміністрація України	Президент України	1. Здійснює облік платників податку та інших обов?язкових платежів до бюджетів і держфондів 2. Проводить контроль за правильністю, повнотою і своєчасністю платежів 3. Здійснює контроль за достовірністю податкового обліку і звітності
Анти-монопольний комітет України	Кабінет Міністрів України	1. Забезпечує державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства 2. Здійснює захист інтересів підприємців і споживачів
Державна контрольно-ревізійна служба	Міністерство фінансів України	1. Контролює витрачання бюджетних і позабюджетних коштів усіх рівнів 2. Здійснює контроль за збереженням держмайна у бюджетних установах 3. Проводить контроль достовірності обліку і звітності у бюджетних установах
Фонд державного майна України	Верховна Рада України	1. Здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна 2. Виступає орендодавцем майнових комплексів, що перебувають у державній власності
Пенсійний фонд України	Кабінет Міністрів України	1. Забезпечує стягнення та акумуляцію внесків для пенсійного забезпечення і допомог. 2. Організовує забезпечення фінансування витрат Пенсійного фонду 3. Здійснює контроль за своєчасним і повним надходженням страхових внесків до Пенсійного фонду
Рахункова палата	Верховна Рада України	Здійснює контроль за використанням коштів державного бюджету

Розглянемо границі необхідного втручання держави в економіку. Насамперед це області, де перестає ефективно діяти механізм ринкової саморегуляції і потрібне термінове втручання держави.

По-перше, це правильна організація грошового обігу.

В других, надання державою суспільних товарів. Механізм вільного ринку дозволяє задовольняти потреби, що виражаються в грошовій формі, через попит. Однак існують такі потреби, що неможливо вимірити в грошах і перетворити в попит. Мова йде про послуги колективного користування : національна оборона, державне керування, єдина енергетична система, національні мережі комунікацій, охорона суспільного порядку, вакцинація, хлорування питної води і т.д. Тут не обійтися без утручання держави в економіку.

По-третє, усунення державою наслідків зовнішніх ефектів. У процесах ринкового виробництва і споживання можуть виникати своєрідні дефекти, що не мають грошового вираження і не фиксируемые ринком. Ці зовнішні ефекти порушують ринкова рівновага й обумовлюють неоптимальний розподіл ресурсів, що робить необхідним утручання держави в економіку.

Функції, виконувані державою по організації грошового обігу, наданню суспільних товарів і усуненню наслідків зовнішніх ефектів, складають максимальні границі його втручання в економіку вільного ринку. Разом з тим ці функції утворять мінімально необхідні границі регулювання реального ринку. Як видно, нерегульованого ринку взагалі не буває, тому що у визначеному впливі з боку держави бідує навіть ідеальний вільний ринок.

Якщо звернутися до реального конкурентного ринку, то виявляться нові області економічного життя, де виявляється обмеженість механізму ринку, що робить необхідним більш широку участь держави в господарських процесах. Сукупність таких областей визначає максимально припустимі границі втручання в економіку. Коротко позначимо ці сфери.

1. Перерозподіл доходів.

Ринок визнає справедливими доходи, отримані в результаті вільної конкуренції на ринках факторів виробництва, розміри доходів залежать від ефективності вкладення факторів. У суспільстві ж є люди, що не володіють ні землею, ні капіталом, ні працею (непрацездатні, незаможні). Вони не беруть участь у конкуренції, не одержують ніяких доходів. Існують і люди, що не мають роботу, але працездатні, вони не можуть знайти ринкове застосування своїй праці. Ринковий розподіл доходів незастосовний до тих, хто зайнятий виробництвом суспільних товарів, їхній зміст стає задачею держави, а не ринку.

В усіх перерахованих вище випадках держава вправі втрутитися в перерозподіл доходів, тому що те, що справедливо з позиції ринкового механізму, несправедливо з загальнолюдських норм моралі, порушує право людини на гідне існування в суспільстві.

Держава бере на себе задачу забезпечення правової бази і деяких найважливіших послуг, що є передумовою ефективного функціонування ринкової економіки. Необхідна правова база припускає такі міри, як надання законного статусу приватним підприємствам, визначення прав приватної власності і гарантування дотримання контрактів. Уряд установлює також законні "правила гри", що регулюють відносини між підприємствами, постачальниками ресурсів і споживачами. На основі законодавства держава виконує функції арбітра в області економічних зв'язків. Основні послуги, забезпечувані державою, включають застосування міліцейських сил для підтримки суспільного порядку, уведення стандартів виміру ваги і якості продуктів, створення грошової системи, що полегшує обмін товарів і послуг.

2. Конкуренція служить основним регулюючим механізмом в економіці. При конкуренції індивідуальні виробники і постачальники ресурсів можуть лише пристосовуватися до бажань покупців, що ринкова система реєструє і доводить до відома продавців. Конкуруючих виробників, що підкоряються волі ринкової системи, чекають прибуток і зміцнення їхніх позицій; долею же тих, хто порушує закони ринку, є збитки й у кінцевому рахунку банкрутство.

Ріст монополій різко змінює цю ситуацію. Держава намагається регулювати ситуацію двома способами. Воно утворює державні комісії для регулювання цін і встановлює стандарти на надані послуги. Федеральний уряд також використовує антимонопольні закони.

Механізм ринку не реалізує автоматично право на працю для тих, хто може і хоче працювати. Помітимо, що забезпечення зазначеного права не аналогічно наділенню всіх працездатних членів суспільства гарантованими робітниками місцями. Для ефективної роботи ринку потрібен оптимальний резерв робочої сили, з ряду причин у ринковій системі неминуча безробіття, що ставить перед державою чимало складних проблем. Його обов'язком стає регулювання ринку робочої сили з метою підтримки визначеного рівня зайнятості, матеріального забезпечення людей, що втратила робочі місця.

3. Монополізм і інфляція - це дві важкі "хронічні хвороби" ринкової економіки, що має потребу в проведенні антимонопольної й антиінфляційної профілактики.