Доходи та витрати населення

Вступ

Перед тим як писати курсову роботу,я вибрала тему:”Форми розподілу та перерозподілу доходів населення”. Вибрала я цю тему тому, що вважаю,що ця тема була і буде актуальною в Україні і в усьому світі.Тому,що кожна людина повина знати від чого залежить її заробітна плата,які її форми та її сутність. В Україні приділяється незначна увага заробітній платі-це призводить до швидкого зростання безробіття,дуже багато людей виїжає на роботу за кордон.Це призводить до втрати в Україні великих талантів,тому що виїжає багато розумних людей.

Кожна людина буде мати свою сім'ю.Їй потрібно буде знати як правильно формувати їхні доходи,витрати. Співвідношення сукупних доходів і витрат сім'ї становить її бюджет. Будь-яка сім'я планує,розподіляє свій бюджет насамперед з огляду на рівень своїх доходів і необхідних потреб. Споживання у різних родинах не однакове.Для українських сімей найбільша частка припадає на продукти харчування і близько 18%-на непродовольчі товари. Решта розподіляється на оплату послуг та інші товари. Головне у планувані сімейного бюджету-уникнути його дефіциту,тобто перевищення витрат над доходами.

Складання й планування сімейного бюджету-це мистецтво,яке базується на вмінні аналізувати доходи та видатки,стан рухомого й нерухомого майна,зростання одних витрат і скорочення інших.

Кожна людина мріє чим більше заощаджувати іменше витрачатии.Отже,ця тема є дуже головною в житті кожної людини!

1. ДОХОДИ, ЇХНІ ДЖЕРЕЛА Й РОЗПОДІЛ

Дохід - багатогранне економічне поняття, яке застосовується в різних значеннях.

У широкому розумінні слова дохід розглядається як грошові та натуральні надходження до суб'єктів господарського життя.

У вузькому значенні дохід - це потік грошових надходжень за одиницю часу (годину, тиждень, місяць, рік). На відміну від багатства, яке втілюється в запасах активів (будівлі, споруди, знаряддя праці, цінні папери, готівкові гроші й т. ін.), дохід передбачає приплив грошей.

В економічній теорії доходи класифікуються за різними критеріями:

1. За рівнем формування:

- дохід як поняття приватногосподарське (мікрорівень);

- дохід як поняття народногосподарське (макрорівень).

2. За суб'єктом привласнення:

- доходи населення;

- доходи підприємств;

- доходи держави;

- доходи суспільства (національний дохід).

3. За джерелом надходження:

Доходи від трудової та підприємницької діяльності;

- заробітна плата;

- доходи працівників колективних підприємств;

- доходи від індивідуальної діяльності;

- доходи від підсобного господарства;

- доходи від кооперативної діяльності;

- доходи підприємців.

Доходи від власності:

- дивіденди від акцій;

- відсотки від паю;

- відсотки від банківських вкладів;

- доходи від облігацій;

- орендна плата тощо.

Доходи, що безпосередньо не пов'язані з оцінкою результатів діяльності:

- виплати при безробітті;

- часткова компенсація виплат на освіту;

- виплати інвалідам і тимчасово непрацездатним;

- безплатне надання медичних послуг;

- адресна допомога малозабезпеченим верствам населення;

- благодійні послуги;

- соціальні пенсії тощо.

4. За величиною нарахованих і реально отриманих доходів населення:

- номінальний дохід - загальна сума доходу в цінах поточного періоду;

- реальний дохід - дохід з урахуванням зміни цін, або дохід у цінах базового року,

5. Для аналізу доходів підприємства (фірм) використовують такі поняття.

Валовий дохід, що дорівнює виторгу від реалізованих товарів і послуг:

TR=PQ

де ТR - валовий дохід; Р - ціна одиниці виробленого товару (послуги); Q - кількість реалізованих товарів (послуг).

Середній дохід, що дорівнює валовому доходу, поділеному на кількість реалізованих товарів і послуг:

AR=PQ:Q

де АR - середній дохід; Р - ціна одиниці виробленого товару (послуги); Q- кількість реалізованих товарів (послуг).

Граничний дохід - приріст валового доходу від продажу додаткової одиниці реалізованих товарів чи послуг :

MR= R^(Q)/^Q

де МR - граничний дохід;^R(Q)- приріст валового доходу; ^Q- приріст обсягів реалізованих товарів та послуг.

6. Доходи, що утворюються в результаті використання певних факторів виробництва (факторні доходи):

- доходи у вигляді заробітної плати або посадових окладів;

- рентний дохід;

- процентний дохід або прибуток на капітал;

- підприємницький дохід (прибуток) у вигляді залишкового доходу.

Функціональний розподіл доходів

Під функціональним в економічній теорії розуміють розподіл доходів за факторами виробництва, до них відносяться праця, капітал, земля і підприємницькі здібності.

Функціональний розподіл є первинним і тому значною мірою визначає можливості й межі перерозподілу, внаслідок чого формуються кінцеві доходи окремих громадян, сімей і домогосподарств.

В економічній теорії існують два принципово різних І підходи до виявлення законів функціонального розподілу І доходів: марксистський і маржиналістський. Розглянемо і коротко зміст кожного з них і виявимо закони функціонального розподілу доходів.

Функціональний аспект розподілу доходів передбачає І дослідження розподілу сукупного національного доходу між | власниками праці (робочої сили) і капіталу.

Марксистська концепція функціонального розподілу \ доходів ґрунтується на таких засадах:

- капіталістичний сукупний національний дохід створюється найманою працею і капіталом;

- носієм здатності до праці є найманий працівник, який, по-перше, переносить частину минулої, втіленої в засобах виробництва праці на заново створюваний продукт, а по-друге, створює нову вартість;

- новостворена вартість (яка після реалізації набирає форми національного доходу) є, згідно з теорією К. Маркса, результатом тільки найманої праці;

- результатом капіталу є перенесена вартість, яка входить у структуру сукупного суспільного продукту, але не є складовою національного доходу (новоствореної вартості);

- національний дохід має дві складові {u + т), де и - затрати змінного капіталу (найманої праці), які набувають форми заробітної плати, й m- затрати змінного капіталу, які набирають вигляду додаткової вартості;

- капіталісту додаткова вартість (т) нічого не коштує, а для найманого працівника вона коштує неоплаченоі праці;

- пропорція, у якій новостворена вартість розподіляється на заробітну плату (u) і додаткову вартість (m), показує ступінь експлуатації (т'), яка визначається таким чином:

т' = ( m: u)*100 %

Чим більша частка т у структурі (u + m),тим вищим є ступінь експлуатації найманої праці капіталом;

- додаткова вартість, у свою чергу, підлягає розподілу між самими капіталістами: промисловцями, торговцями, банкірами (позичковими капіталістами) і землевласниками. У зв'язку з цим додаткова вартість набуває у функціональному розподілі таких форм:

Р - прибуток промислового капіталіста;

Н - прибуток торговельного капіталіста;

і - позичковий процент як форма доходу позичкового капіталіста (або банківський прибуток банкіра);

R- рента, що є доходом землевласника.

Розподіл додаткової вартості здійснюється за величиною капіталу. Останній (капітал) забезпечує такий спосіб розподілу, щоб на рівновеликий капітал власники його в різних галузях отримали рівновеликий дохід, який набирає форми середнього прибутку.

Згідно з цією концепцією визначення частки найманого працівника у вартості національного доходу здійснюється за законом вартості робочої сили.

Робоча сила - сукупність фізичних та духовних здібностей людини до найманої праці.

Розуміння того факту, що робоча сила є не просто здатністю до праці, а здатністю саме до найманої праці, досить важливе, адже підприємець, здійснюючи організацію та управління економічною діяльністю, теж працює. Однак він сам до себе не наймається, хоч також здатний до праці, проте не до найманої, а до творчої, вільної. Отже, вивчення капіталістичної системи як суспільного устрою передбачає поділ суспільства на власників робочої сили, власників капіталу І землевласників.

Власник робочої сили продає на ринку ресурсів свою здатність до найманої праці на певний проміжок часу, обумовлений договором. Ця здатність реалізується тільки в процесі трудової (економічної) діяльності. Упродовж часу, на який власник землі чи капіталу наймає власника робочої сили, перший на свій розсуд використовує необхідні для здійснення певних економічних функцій здібності найманого працівника.'

Оскільки об'єктом продажу з боку найманого працівника є робоча сила, то власник її мусить отримати грошовий еквівалент вартості свого товару. Отже, заробітна плата, згідно з марксистською теорією, є формою вартості робочої сили. Остання (вартість робочої сили) визначається як вартість життєвих благ, необхідних для відтворення здатності до найманої праці. У цьому специфіка вартості товару робоча сила.

Водночас робоча сила - товар, який має і специфічну споживчу вартість (корисність). Для власника капіталу споживча вартість робочої сили виявляється у здатності її за одиницю часу створювати більшу вартість, ніж вона сама варта, тобто у здатності робочої сили створювати додаткову вартість.

Так у найзагальнішому вигляді може бути представлена марксистська теорія функціонального розподілу доходів. Маржиналістська концепція розподілу факторних доходів ґрунтується на інших засадах, а саме:

- власниками економічних ресурсів у капіталістичній економіці є домогосподарства;

- існують чотири фактори виробництва, яким відповідають такі форми доходів:

земля створює ренту (R);

капітал (інвестиційні ресурси) - процент (і);

праця - заробітну плату (w);

здатність до підприємництва створює підприємницький дохід (прибуток)(Р);

величина доходу на кожний із зазначених вище факторів визначається граничним внеском кожного чинника у валовий дохід фірми;

такий принцип (закон) розподілу доходів справедливий як для найманих працівників, так і для землевласників, власників капіталу та людей, схильних до підприємництва, оскільки він забезпечує розподіл доходу пропорційно до внеску кожного із факторів.

Розглянемо детальніше суть цього механізму.

Насамперед слід звернути уваґу на те, що економічним механізмом розподілу в ринковій (капіталістичній) економіці є ціна ресурсу, яка визначає розмір доходу. Ціна на ресурси за умов досконалої конкуренції визначається

співвідношенням попиту і пропозиції. А попит і пропозиція на ресурси й рівень цін на ринку ресурсів є похідними від споживчого попиту та рівня цін на товари і послуги, які виробляються за допомогою цих ресурсів.

Наприклад, попит на програмістів визначається рівнем попиту на програмне забезпечення галузей економіки та домогосподарств. До того ж усі економічні ресурси використовують водночас, і обсяг попиту на кожний із факторів залежить не тільки від рівня цін на певний ресурс, а й від рівня цін на інші фактори .

Сказане означає, що підприємець визначає, як йому вигідніше вчинити: найняти більше працівників чи збільшити обсяг фізичного капіталу залежно від величини граничного продукту, що забезпечуватиме приріст кожного з факторів на одну одиницю.

Підприємець може збільшувати чисельність найманих працівників до тих пір, поки грошова оцінка граничного продукту дорівнюватиме величині заробітної плати.

Пояснимо це на прикладі.

На ринку праці найманий працівник продає свою здатність до праці на певний строк з обумовленими часовими інтервалами роботи й відпочинку, а також розмірами і строками виплати заробітної плати. Реалізація цієї здатності є процес праці.

Відтак найманий працівник на термін, обумовлений трудовим договором, втрачає право використовувати свою здатність до праці на свій розсуд. Підприємець (капіталіст), який купив (оплатив) право на тимчасове використання здатності до праці певного працівника, скористається тільки тими його здібностями, які необхідні йому для нормального процесу виробництва саме в тій галузі, яку він (підприємець) представляє. Найманий працівник не перестає при цьому бути носієм здатності до праці, оскільки вона невіддільна від нього. І тільки результат діяльності найманого працівника може бути відчуженим. Саме тому є підстави стверджувати, що підприємець купує трудові послуги, тобто право на використання трудової діяльності найманого робітника (саму функцію робочої сили).

Процес використання робочої сили і процес її виробництва та відтворення не тотожні.

Процес використання робочої сили для найманого працівника - це час, протягом якого він працює на підприємстві, приводячи в рух землю і капітал, що не є його власністю, але в ціні вироблених товарів та послуг є і його частка. Це час функціонального відчуження найманої праці на користь підприємства, де працює найманий робітник.

Для підприємця процес використання робочої сили є водночас процесом функціонального відчуження й інших ресурсів (землі та капіталу) тоді як найманому робітникові байдуже, скільки для підприємця коштує використання всіх інших економічних ресурсів. Його інтерес полягає лише в можливості компенсувати затрати своїх фізичних та розумових здібностей, можливості не втратити здатність до найманої праці в майбутньому, а також можливості утримувати сім'ю тощо. Іншими словами, йдеться про відтворення робочої сили або здатності до найманої праці. Оскільки сам працівник є носієм цієї здатності, то відтворення її можливе тільки через відтворення самого працівника. Тому затрати на відтворення здатності до праці за своїм змістом є затратами на товари та послуги, споживання яких забезпечує відтворення самого робітника з його здатністю до найманої праці.

Слід зазначити, що час використання найманої праці впродовж робочого дня (тижня, місяця, року), обумовлений трудовим договором, може не збігатися з часом, необхідним для відтворення робочої сили.

Ця розбіжність може проявитися двояко:

- час, необхідний для відтворення робочої сили, більший, ніж час використання найманої праці;

- час використання робочої сили перевищує час, необхідний для її (робочої сили) відтворення.

Перша ситуація неприйнятна для підприємця (роботодавця), оскільки потребує виплати вищої винагороди за послуги найманої праці, ніж того варті послуги, відтак означає для підприємця економічний збиток від праці

Друга ситуація передбачає, що протягом першої половини дня (пропорцію взято довільно) працівник створює вартість, еквівалентну вартості його робочої сили, а протягом другої - надлишок вартості, який нееквівалентно привласнюється підприємцем і забезпечує йому економічний прибуток праці

(Р_L > 0)

Окрім описаних ситуацій, можлива ще одна, за якої підприємство від використання трудових послуг отримує нульовий прибуток (РL = 0). Така ситуація складається тоді, коли час використання найманої праці дорівнює часу, необхідному для відтворення робочої сили.

Як бачимо, маржиналістська концепція має багато спільного з марксистською в розумінні механізму розподільчих відносин. Але те, що К. Маркс визначає як додаткову вартість, немарксистська економічна наука визначає як нормальний прибуток (Р_NL ) иа робочу силу (працю), який привласнює власник капіталу, купивши на певний час право функціонального використання цього ресурсу.

Немарксистська концепція зовсім не торкається проблем експлуатації, тоді як для марксистської класовий підхід і експлуататорський зміст капіталістичного устрою є визначальними.

Підбиваючи підсумок щодо розуміння змісту заробітної плати, слід зазначити, що кожний із підходів має сенс і водночас "слабкі" місця, не забезпечуючи таким чином достатньої визначеності щодо низки питань.

По-перше, якщо найманий працівник продає трудові послуги, а заробітна плата є їхньою ціною, то не зрозуміло, яким чином ця ціна визначається, адже в момент підписання трудового контракту праці ще немає, а домовленість про величину заробітної плати вже є.

По-друге, якщо оплачується вартість трудових послуг, а отже, здійснюється еквівалентний обмін, то не зрозуміло, звідки береться нормальний прибуток від використання праці.

По-третє, якщо ціна трудових послуг визначається граничним продуктом, то визначити його в кожному конкретному випадку вкрай важко, а якщо навіть і можливо, то тільки після процесу використання праці, а не до його початку.

Якщо ж стати на позицію, що заробітна плата є величиною вартості робочої сили, то не зрозумілою виявляється диференціація в оплаті людей з однаковим рівнем кваліфікації тощо.

Таким чином, розуміння суті заробітної плати й закону, який її відображає, не охоплює всієї різноманітності її змісту. Для розуміння суті важливим є один із аспектів праці - ставка заробітної плати, яка є ціною, що її сплачує роботодавець найманому працівникові за функціональне використання його праці.

Окрім ставки, заробітна плата формується на підставі багатьох різних за своїм функціональним значенням складових. Співвідношення цих елементів утворює структуру заробітної плати, яка охоплює: основну та додаткову зарплату, а також види винагород, що входять до кожної зі складових.

Заробітна плата має дві основні форми: відрядну та погодинну. Кожна із форм проявляє себе у відповідних системах. Відрядна заробітна плата - це форма, що заохочує збільшення обсягів виробництва продукту. Вона застосовується тоді, коли саме від інтенсивності праці робітника залежить обсяг виробництва.

Відрядна форма зарплати передбачає систему доплат за економію палива, енергії, сировини, матеріалів, за ефективне використання устаткування, за ставлення до праці, за ризик і т. ін.

Погодинна форма заробітної плати застосовується там, де потрібно виробляти продукту саме стільки, скільки того вимагає технологія. Надлишок виробленої продукції є порушенням технології і не стимулюється.

Погодинна форма існує як погодинно-нормативпа і погодинно-преміальна.

Перша передбачає оплату за відпрацьований час та при виконанні нормативів робіт, які (нормативи) періодично переглядаються.

Друга (погодинно-преміальна) передбачає оплату працівника за відпрацьований час та додаткову виплату премій за економію витрат, досконаліші форми організації праці тощо.

Між найманим працівником і власником капіталу існує постійна суперечність. У системі оплати праці ця суперечність проявляється в тому, що найманий працівник, який отримує свою частку незалежно від фінансового стану підприємства, на якому працює, залишається байдужим до його (підприємства) долі. Для того щоб зацікавити найманого працівника в результативній діяльності підприємства, застосовують систему больової участі в розподілі доходів підприємства.

Частка участі найманого працівника в доходах фірми визначається двояко:

- визначенням частки кожного працівника в чистому доході підприємства;

- у формі акціонування й отримання дивідендів на певний обсяг акціонерного капіталу.

Вважають, що ця система відображає співробітництво праці й капіталу.

У сучасних умовах заробітна плата формується не тільки на основі угоди між працею і капіталом. Організація оплати праці в Україні здійснюється на основі Генеральної тарифної угоди, галузевих та регіональних угод, колективних та індивідуальних договорів. На рівень заробітної плати впливає держава (встановлюючи гарантований мінімум, нижче якого капітал не має право оплачувати працю) і профспілки, сила й авторитет яких суттєво впливають на рівень заробітної плати. Два останні інститути (профспілки і держава) порушують конкурентне середовище на ринку праці. Тому тут має місце недосконала конкуренція.

Розрізняють:

- номінальну заробітну плату - суму грошей, яку отримує власник робочої сили за певний проміжок часу (годину, день, місяць);

- реальну заробітну плату - грошовий еквівалент маси товарів і послуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату.

Реальна заробітна плата, таким чином, залежить від величини номінальної і рівня цін.

У світовій практиці показник реальної заробітної плати визначається шляхом ділення номінальної заробітної плати на індекс споживчих цін:

W_{реальна} = W_ном : ІСЦ

де W_{реальна} - реальна заробітна плата; Wном - номінальна заробітна плата; ІСЦ - індекс споживчих цін на товари та послуги.

З метою ресурсного забезпечення мінімально необхідного рівня відтворення робочої сили згідно з міжнародними трудовими нормами використовують показник мінімальної заробітної плати.

Мінімальна заробітна плата - грошовий еквівалент, що забезпечує задоволення потреб на рівні простого відтворення робочої сили найнижчої кваліфікації, за умови здійснення трудового процесу в межах суспільно-нормативної інтенсивності праці.

Згідно із Законом України "Про оплату праці" держава гарантує мінімальну заробітну плату на всій території України для підприємств усіх форм власності й господарювання. Розмір її встановлюється не нижчим за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.

Застосування нинішньої моделі регулювання оплати праці свідчить про недооцінку ролі і значення відтворю-вальної, регулюючої, стимулюючої та соціально-захисної функції даного нормативу.

Розміри заробітної плати в різних країнах суттєво відрізняються. Причинами відмінностей у національному рівні заробітної плати є:

- розмір вартості робочої сили;

- технологічний рівень виробництва;

- рівень продуктивності праці;

- сила й авторитет профспілок;

- вплив держави на політику доходів.

В Україні діє тарифна система, яка включає:

- тарифні ставки;

- тарифні сітки;

- схеми посадових окладів;

- тарифно-кваліфікаційні характеристики.

За допомогою тарифної системи заробітної плати здійснюють диференціацію робіт залежно від їхньої складності а робітників - залежно від їхньої кваліфікації та рівня відповідальності за розрядами тарифних сіток. Вони є ос новою диференціації заробітної плати.

Якщо розглядати заробітну плату як окреме економічне явище, то можна виявити, що у формах і системах заробітної плати проявляється дія двох принципів (законів) її формування:

- усереднений рівень оплати пращі в країні визначається вартістю робочої сили (встановлення мінімального гарантованого рівня всім працівникам незалежно від кінцевих результатів);

- диференціація заробітної плати (залежно від рівня кваліфікації, продуктивності праці, ризиковості, відповідаль ності й т. ін.) здійснюється на основі закону граничної корисності, що проявляється як закон граничної продук тивності, або на основі ціни трудових послуг, наданих найманими працівниками підприємцям.

Ми розглянули принципи розподілу доходу на працю (ро бочу силу) як економічний ресурс за маржиналістською кон цепцією. Який же принцип (закон) розподілу визначає дохід на землю й капітал? Маржиналізм визначає ресурс "земля" як природний фактор, необхідний для виробництва продуктів, а "капітал" (споруди, будівлі, устаткування) як такий що вироблений і нагромаджений у минулому, а використовується зараз для виробництва нових товарів та послуг.

Земля і капітал як економічні ресурси можуть бути про дані, а можуть здаватися в користування на певний час за певну плату. У першому випадку має місце соціальне відчуження факторів, яке передбачає зміну їхнього власника у другому - функціональне відчуження, що не передбач'ає зміни власника. Воно ґрунтується на зміні користувача певними ресурсами й означає продаж не ресурсів а права користування послугами, які надаються завдяки використанню певних ресурсів.

Купівля землі й капіталу передбачає плату (ціну) за придбання цих ресурсів у власність на невизначений час.

Купівля права на користування послугами землі та капіталу реалізується через ціну, яка набуває форми ренти і процента.

Рента (від лат,reddo) в перекладі означає повертати, сплачувати. У сучасному розумінні цей термін означає дохід від землі, який регулярно отримують її власники, не займаючись підприємницькою діяльністю.

Ціна землі як форма доходу є похідною від величини ренти, що є ціною за право на тимчасове використання споживних властивостей ресурсів.

Ціна ренти на землю визначається граничним продуктом землі. Це означає, що фірма збільшуватиме обсяг використання цього фактора до того часу, поки вартість граничного продукту від нього не зрівняється з ціною ренти.

Величина доходу від використання праці, землі й капіталу визначається величиною їхнього граничного внеску у виробництво певних товарів чи послуг.

Якщо ж на ринку ресурсів продаються не послуги, а самі ресурси (земля), то ціна землі залежить:

- від поточної вартості її граничного продукту;

- від вартості її граничного продукту в майбутньому. Це означає, що ціна землі є дисконтованою поточною ціною ренти. Іншими словами, ціна землі прямо пропорційна величині ренти й обернено пропорційна величині процентної ставки. Це означає, що власник землі продасть її за ціною, яка не повинна бути меншою, ніж відсоток, який він отримає, альтернативно розмістивши виручений від продажу грошовий капітал (у даному випадку на банківському рахунку).

Конкретні форми рентних доходів розглядаються у главі 12 "Ринкові відносини в аграрному секторі економіки".

Сучасна економічна теорія поняття ренти застосовує не тільки стосовно землі, а й стосовно фізичного капіталу, найманої праці та підприємницьких здібностей, якщо пропозиція цих ресурсів нееластична. Наприклад, видатні співаки, шахісти, спортсмени, програмісти, як і видатні організатори виробництва, а також власники капітальних ресурсів що не можуть довільно збільшуватися впродовж певного часу, як і землі з особливими якостями, мають монопольний рентний дохід (ренту).

Разом з тим, фізичний капітал як фактор виробництва, на відміну від землі, пропозиція якої визначається не самою економічною системою, а чинниками, що знаходяться поза її межами, створюється самою економічною си- стемою з метою примноження і прискорення створюваних за допомогою фізичного капіталу нових товарів та послуг Для того щоб підкреслити відмінність між економічною рентою на природні ресурси, пропозиція яких неелас-тична, та розміром орендної плати (ренти) на капітал пропозиція якого є еластичною, дохід на капітал називають річною процентною ставкою.

На відміну від теорії К. Маркса, де прибуток (дохід на капітал) набирає форм підприємницького доходу (доходу функціонального капіталіста) і позичкового відсотка (доходу позичкового капіталіста), сучасна економічна теорія роз глядає відсоток як ціну капіталу, незалежно від того хто його отримує: власник позичкового чи фізичного капіталу Пояснюється такий підхід тим, що в сучасних умовах' коли акціонерна форма капіталу стала панівною, доходи від акціонерного капіталу виступають як відсоток грошового капіталу. Якщо, приміром, річна відсоткова ставка дорівнює 8 %, а загальна вартість капітальних благ оцінюється в 1 млн грн., то річний дохід на капітал відповідно становитиме 80тис.(1000000*8% /100%).

Класична та кейнсіанська теорії по-різному підходять до проблеми визначення відсоткової ставки. Загалом у теорії для розуміння факторів, що визначають відсоткову ставку використовують поняття "чиста відсоткова ставка"

Чиста відсоткова ставка - це ціна, яку необхідно заплатити за отримання грошової позики з метою реалізації проекту без будь-якого ризику.

Дж.М. Кейнс стверджував, що відсоткова ставка - грошовий феномен, який визначається співвідношенням попиту і пропозиції на гроші. Пропозиція грошей визначається зовні (екзогенно), а попит на гроші визначається спекулятивними потребами, бажанням мати гроші для непередбачуваних ситуацій та здійснювати трансакції (операційний попит на гроші). Гроші, таким чином, виступають засобом накопичення багатства. Альтернативними витратами зберігання багатства у грошовій формі є норма доходу, яка могла б бути отримана від розміщення цих грошей у формі інших фінансових активів. Арбітражні операції на фондовому ринку зумовлюють вирівнювання норми доходу від усіх фінансових активів, а визначена таким чином єдина відсоткова ставка є ринковою ставкою відсотка.

Прихильники класичної економічної теорії вважають, що ставка відсотка визначається продуктивністю (попитом на інвестиційні ресурси) та ощадливістю (пропозицією заощаджень). Графічна точка перетину кривих заощаджень та інвестицій є рівноважною ставкою відсотка. Норма доходу від фізичних та фінансових активів має тенденцію до вирівнювання, утворюючи таким чином єдину ринкову відсоткову ставку.

Дж.М. Кейнс стверджував, що спекуляції на ринку облігацій можуть стабілізувати ставку відсотка, і тоді вона відрізнятиметься від норми прибутку на фізичний капітал. Згодом економіст Дж.Р. Хікс за допомогою моделі 18 - ХМ довів, що відсоткова ставка є водночас і грошовим, і реальним феноменом. А ще пізніше монетаристи ще раз показали, що ставка відсотка є реальним явищем, і норма прибутку від фізичних та фінансових активів має тенденцію до вирівнювання в довгостроковому періоді.

Досі ми розглядали форми факторних доходів власників капіталу і землі, які не займаються підприємницькою діяльністю {або незалежно від того, займаються вони підприємницькою діяльністю чи ні). Тепер розглянемо, яких же форм набуває дохід підприємця.

Величина доходу підприємця, як і власників інших ресурсів, визначається граничним продуктом ресурсу "здатність до підприємництва".

Винагорода, яку отримує підприємець, набуває форми підприємницького доходу, або прибутку.

Прибуток підприємця є платою за організаційну та управлінську діяльність, новаторство і ризик.

Підприємницький дохід (прибуток підприємця) набуває форм нормального та економічного прибутку.

Нормальний прибуток визначається як сума всіх . мінімальних потенційних доходів, що є втратами від альтернативних варіантів використання можливостей підприємця, тобто це альтернативні, або неявні, витрати. Отже, нормальний прибуток є елементом витрат і набуває форми винагороди за використання підприємцем покладених на нього функцій.

Економічний прибуток -чистий прибуток, який залишається після вилучення з виторгу від реалізації всіх витрат, включаючи й нормальний прибуток.

Економічний прибуток - це власність підприємця, але він використовується ним не тільки для особистих цілей, а й спрямовується на розвиток виробництва, вирішення певних соціальних проблем тощо.

За маржиналістською концепцією розподілу доходів первинний процес формування факторних доходів здійснюється на ринку ресурсів, а власниками ресурсів є домо-господарства, які, зокрема, пропонують капітал фірмам. Насправді власниками капіталу є підприємства, які його і використовують у процесі виробництва. Саме підприємства одержують дохід на капітал, який потім у певному обсязі різноманітними шляхами переходить до домогосподарств.

Форми доходу на капітал, які отримують домогосподарства

Дивіденди - виплати акціонерові, що їх здійснює компанія, у формі готівки або у формі акцій .Грошовий дивіденд ~ це'платіж із прибутку компанії після зплати нею встановленого податку на прибуток корпорації га відсотків за борговими зобов'язаннями. Зазвичай, диві-іенд визначається у відсотках від номінальної вартості зви-гайної акції, а останнім часом дедалі більше в абсолютно-іу розмірі на одну акцію.

Відсотковий дохід - це дохід, який виплачується власникам цінних паперів і банківських депозитів.

Завдяки перерахованим вище видам доходів домогосподарства беруть участь у привласненні частини доходу на капітал.

Ринковий механізм визначення винагороди найманого працівника, землевласника і власника капіталу ґрунтується на взаємодії попиту й пропозиції цих факторів.

Попит на кожний із факторів визначається вартістю граничного продукту, створюваного цим фактором.

Гранична вартість продукту, у свою чергу, залежить від пропозиції фактора.

За законом спадної граничної продуктивності (дохідності) фактор, який пропонується з надлишком, характеризується низьким граничним продуктом і низькою ціною цього фактора. Фактор, пропозиція якого обмежена, забезпечує високий граничний продукт і продається за високою ціною.

У стані рівноваги кожний фактор забезпечує дохід, що дорівнює його граничному внеску у виробництво товарів та послуг.

Оскільки економічні ресурси до певної міри взаємозамінні,то, наприклад, зміна пропозиції на один із ресурсів впливає на ринки інших факторів. Наприклад, зростання пропозиції капіталу на ринку ресурсів спричинить спад граничного продукту капіталу (МРК) та зниження процента на капітал, внаслідок чого доходи власників капіталу зменшаться .Зростання пропозиції капіталу зумовить зростання попиту на працю, що сприятиме зростанню граничного продукту праці (MPL) і її рівноважної ціни - заробітної плати.

Функціональний розподіл доходів, згідно з маржиналістською концепцією, здійснюється пропорційно граничній продуктивності кожного з факторів, забезпечуючи справедливий розподіл доходів. Але практика свідчить, що диференціація у доходах членів суспільства має тенденцію до швидкого поглиблення.

Персональний розподіл доходів. Сімейні доходи, їхній рівень, джерела і структура

Персональний розподіл доходів - це розподіл доходів між окремими фізичними особами, сім'ями або домогосподарствами. Аналіз персонального розподілу доходів дає можливість виявити фактори, що визначають рівень і структуру доходів окремих сімей.

Сімейний дохід - сума доходів свідомо організованої на основі родинних зв'язків та спільності побуту невеликої групи людей, життєдіяльність яких спрямована на реалізацію соціальних, економічних та духовних потреб Індивідів, сім'ї, суспільства в цілому.

Сімейний дохід - економічна основа відтворення сім'ї. Існують різні джерела формування сімейних доходів:

- заробітна плата;

- доходи від власності;

- доходи від особистого підсобного господарства;

- доходи від кооперативної діяльності;

- доходи від індивідуальної трудової діяльності;

- державні трансфертні платежі (пенсії, допомога з безробіття, стипендії, безплатні послуги в галузі охорони здоров'я, освіти та ін.);

- доходи з інших джерел (спадщина тощо).

Функції доходу

Доходи населення в ринковій економіці виконують такі функції:

1) добробуту - забезпечують певний рівень життя населення;

2) мотиваційну - сприяють ефективному включенню до виробничого процесу шляхом створення системи нових стимулів;

3) соціальну - формують відповідну якість життя, що охоплює умови праці, життя і відпочинку, соціальні гарантії та забезпеченість, охорону правопорядку і дотримання прав людини, природно-кліматичні умови і стан навколишнього середовища, наявність вільного часу й можливості його ефективного використання, а також суб'єктивні відчуття спокою, комфортності та стабільності.

Поняття рівня і якості життя населення тісно пов'язані й визначають стан економічного та соціального розвитку країни. Рівень сімейних доходів не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, тобто за величину, яка у вартісному вираженні відображає законодавчо визначений рівень споживання товарів і послуг, необхідних для забезпечення життєдіяльності людини та збереження її здоров'я.

За Законом України "Про прожитковий мінімум" норматив прожиткового мінімуму формується з розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення. Прожитковий мінімум є індикатором визначення межі бідності в суспільстві й відбиває якісний рівень у споживанні населення.

Прожитковий мінімум розділяє сім'ї (домогосподарства, окремих осіб) на дві умовні групи за рівнем споживання - забезпечених та малозабезпечених.

Оскільки крайнім проявом, бідності є злиденність, то поряд із прожитковим мінімумом використовують поняття фізіологічного мінімуму, під яким розуміють вартісну величину середньодушового сукупного доходу, що забезпечує такий рівень задоволення потреб у харчуванні, нижче якого існування людини недопустиме.

Фізіологічний мінімум - межа, що розділяє дві найнижчі групи сімей за рівнем споживання - малозабезпечених (бідних) та не забезпечених (злиденних)

Прожитковий мінімум є важливим соціально-економічним нормативом для визначення:

- розмірів мінімальної заробітної плати;

- мінімальної пенсії за віком;

- допомоги багатодітним сім'ям;

- виплат безробітним;

- стипендій та інших соціальних виплат;

- величини неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

- державних стандартів обслуговувавання і забезпечення в галузях охорони здоров'я, освіти та ін.

Лише за умови виконання цих функцій прожитковий мінімум є засобом державної політики в подолані бідності.

Рівень прожиткового мінімуму є важливою складовою для визначення на основі методики та рекомендацій ООН агрегованого показника - індексу розвитку людини(І_рл).

Ірл=1/5 (? Іхі),

де і набуває значення від 1 до 5; Ірл- індекс розвитку людини; Іх1 - індекс очікуваної тривалості життя при народженні; Іх2 - індекс рівня освіти; Іх3- індекс рівня бідності; Іх4 індекс рівня безробіття; Іх5 - індекс реального ВВП на душу населння.

У сучасній ринковій економіці доходи окремих фізичних осіб, сімей (домогосподарств) розрізняються не лише за рівнем, а й за структурою.

Структура сімейних доходів за напрямами використання їх:

- харчування;

- придбання одягу та взуття;

- придбання товарів тривалого користування;

- соціально-культурні та побутові послуги;

- комунальні послуги;

- транспорт;

- заощадження;

- інші витрати.

Структура витрат сім'ї є важливим показником економічного розвитку країни.

Згідно із законом Енгеля (німецького статистика, який у XIX ст. здійснив аналіз споживання сімей (осіб) із різними рівнями доходів), у міру зростання доходів сім'ї загальне споживання благ збільшується, але у різних пропорціях та структурних співвідношеннях. Зі зростанням доходів сім'ї знижується питома вага витрат на харчування, частка витрат на одяг, зазнають незначних змін витрати на житло та комунальні послуги, а от питома вага витрат на задоволення культурних та інших нематеріальних потреб суттєво зростає.

В умовах становлення ринкового середовища в економіці України внаслідок взаємозумовленої дії об'єктивних та суб'єктивних факторів формування доходів населення характеризується такими тенденціями:

- розширенням структурних складових сімейних доходів;

- суттєвим зниженням загального рівня реальних доходів;

- поглибленням розриву між номінальними доходами і доходами, що є у розпорядженні;

- слабким і нестійким зростанням факторних доходів;

- домінуванням перерозподільчих процесів у створенні доходів;

- зростанням частки доходів від реалізації продукції особистого підсобного господарства;

- натуралізацією частки отримуваних доходів;

- тінізацією доходів з метою ухилення від сплати податків.

Досягнення оптимальної структури і рівня сукупних сімейних доходів є одним із найбільш актуальних завдань сучасної політики.

Диференціація доходів населення. Крива Лоренца і коефіцієнт Джині

Сукупні доходи сімей формуються з різних джерел залежно від величини та складу їх. Персональний розподіл доходів між окремими сім'ями значно диференційований (нерівномірний).

Причини нерівномірності розподілу доходів населення:

- відмінності в освіті Й особистих здібностях;

- нерівномірний розподіл економічних ресурсів;

- відмінності у становищі на ринку;

- різне ставлення до ризиків;

- наявність зв'язків або дискримінації.

Для визначення нерівномірності розподіліу доходів використовується крива Лоренца (за ім'ям американського економіста Макса Лоренца (1876-1959 рр.))

Крива лоренца

Лінія ОА відображає ситуацію абсолютної рівності у розподілі доходів, коли 20 % сімей володіють 20 % сукупних доходів суспільства, 40 % сімей - 40 % доходів і т. д.

Пряма ОВ відбиває ситуацію абсолютної нерівності у розподілі доходів, коли 1 % сімей отримує 100 % усіх доходів.

Крива ОСА показує стан фактичного розподілу доходів, тобто реальний пайовий розподіл сімей між сукупними доходами всього суспільства.

Крива Лоренца дає підстави для висновків про ступінь розриву між фактичним розподілом доходів і станом рівності. Поглиблення нерівномірності в розподілі доходів графічно виражається зміною конфігурації кривої Лоренца у бік збільшення її увігнутості відносно лінії абсолютної рівності (бісектриси ОА).

Важливим показником диференціації доходів населення є коефіцієнт (індекс) Джині (за ім'ям італійського економіста Коррадо Джині (1884-1965 рр.))-

Розрахунок коефіцієнта Джині пов'язаний із кривою Лоренца. Він визначається відношенням площі фігуриL, утвореної кривою Лоренца та лінією абсолютної рівності (бісектрисою ОА), до площі всього трикутника ОАВ:

KG=SL / S^OAB

де К_G - коефіцієнт Джині; SL - площа заштрихованої частини графіка; S^OAB- площа трикутника, утвореного бісектрисою ОА, відрізком ОВ осі абсцис та вертикальним відрізком АВ.

Величина коефіцієнта Джині може змінюватися від 0 (у випадку абсолютної рівності чисельник дорівнює нулю) до 1 (чисельник дорівнює знаменнику) або від 0 до 100 %. Причому чим вище значення показника, тим нерівномірніше розподілені доходи суспільства.

Значна нерівномірність у розподілі доходів між окремими сім'ями спричиняє:

- соціальну напруженість у суспільстві;

- зубожіння переважної частини населення країни;

- безконтрольний розподіл доходів.

З метою зменшення диференціації доходів між окремими сім'ями (домогосподарствами) держава регулює розподіл та перерозподіл ринкових доходів:

- використовує прогресивну шкалу оподаткування;

- удосконалює систему державних трансфертних виплат;

- розширює суспільні блага.

Важливою проблемою регулювання нерівномірності розподілу доходів є визначення оптимального співвідношення між економічною ефективністю та соціальною справедливістю, оскільки значне втручання держави у перерозподіл суспільних доходів знижує стимули до підприємницької продуктивної діяльності одних членів суспільства та породжує споживацькі настрої в Інших.

Сучасна економічна теорія за основу виміру суспільного добробуту приймає оптимум Парето (за ім'ям італійського економіста Вільфредо Парето (1848-1923 рр.)), який вважав, що добробут суспільства досягає максимуму тоді, коли будь-які зміни у розподілі доходів не погіршують добробуту жодного із його членів.

Інший італійський учений Енріке Бароне розкритикував таке розуміння механізму максимізації добробуту суспільства. Він вважає, що зміни, викликані перерозподілом доходів, які спричиняють отримання вигод одними та збитків іншими, можна розглядати як приріст суспільного добробуту за умови, що ті, хто зазнав збитків, добровільно схвалять ці зміни. Це означає, що не завжди ті члени суспільства, чий рівень доходів зменшився, програли. Наприклад, вилучення більшої частини доходів у багатих через податки і використання їх з метою обмеження зони епідемії холери, СНІДу чи туберкульозу, з одного боку, є позитивним для тих, хто вже захворів, забезпечуючи їхнє лікування, а з іншого - обмежує вразливість, у тому числі й платників прогресивних податків. Вигода від уникнення захворювання не має грошового виміру, але вона не менш цінна для того, хто втратив частину свого грошового доходу.

Що таке національний дохід?

Національний дохід (НД) є сукупністю усіх доходів в економіці, домогосподарств і підприємців, який отримують власники факторів виробництва.

НД=ЧНП-непрямі податки, або НД=ВВП-А-НП

Національний дохід, по суті, є новоствореною вартістю в суспільстві. Як сума усіх доходів за рік, він включає зарплату, проценти на капіталовкладення, промисловий і торговий прибуток.

Національний дохід є дуже важливим показником ефективності національної економіки. За рівнем його виробництва на душу населення визначається рівень добробуту людей.

На основі національного доходу визначають особистий дохід громадян країни. Якщо від суми НД відняти внески на соціальне страхування, сплачуваний податок на доходи підприємств, ту частину прибутку, що використовуються на розширення виробництва, і додати трансфертні платежі, які включають виплати на соціальне страхування за старістю, від нещасних випадків, виплати безробітним, різноманітні виплати незаможним і непрацездатним, то отримаємо суму особистого доходу.

Трансфертні виплати - ті, що не пов'язані з трудовою діяльністю, тобто не зароблені, а одержані гроші.

Особистий дохід

Особистий дохід (ОД) - грошовий прибуток працівника, що складається із зарплати і додаткових надходжень (дивіденди, проценти, рента, премії тощо).

Таким чином, багатство народу створюється працею і зусиллями усієї країни. Чим більший цей показник, тим більше найрізноманітніших предметів споживання, товарів і послуг є у користуванні людей.

Зростання національного доходу країни забезпечується багатьма факторами. Найважливіші з них: інтенсивний розвиток матеріального виробництва і сфери послуг, зростання продуктивності праці, прискорення соціально-економічного прогресу, розвиток експорту тощо.

Отже, ВВП є одним з найточніших показників оцінки економічного добробуту суспільства, мірою благополуччя. Чим більший показник ВВП на душу населення, тим більше можливостей у кожної людини для освіти, охорони здоров'я, самореалізації й розвитку. Він істотно відрізняється у багатих і бідних країнах.

Джерела і розподіл національного доходу.

Національний доход, як уже зазначалося, - це чистий продукт суспільства, або новостворена вартість.

На питання: що є джерелом національного доходу, відповідь, здавалося б, дуже проста - праця людини. Така відповідь загалом правильна, але вимагає уточнень, оскільки, наприклад, в такому разі можна запитати, що створює поліцейський, чиновник, служитель культу та інші, які теж займаються певним видом праці? Тому не дивно, що вже протягом кількох століть ведеться дискусія щодо джерел національного доходу.

Так, меркантилісти вважали, що національний доход створюється лише у сфері торгівлі, фізіократи таким джерелом бачили сільське господарство. Класики політичної економії А. Сміт та Д. Рікардо значно розширили розуміння джерел створення національного доходу, стверджуючи, що він створюється у сфері матеріального виробництва (сільському господарстві, промисловості та ін.)- Ще повніше сферу створення національного доходу визначив К. Маркс, віднісши до неї і сферу послуг. Але у той час (середина XIX ст.) вона була розвинута надзвичайно слабо. Тому в працях К. Маркса положення про те, що національний доход створюється і у сфері послуг, не набуло вигляду теорії.

Інша річ - реалії сьогодення. У розвинутих країнах світу у сфері послуг (або нематеріального виробництва) зайнято майже 75% всього працездатного населення. На думку сучасних західних учених, будь-яка праця є продуктивною, отже, створює національний доход. Тому виробниками його вони вважають усіх зайнятих у сфері матеріального і нематеріального виробництва, в тому числі військовослужбовців, поліцейських, чиновників державного апарату, служителів культу та інші категорії населення. Критерієм для західних учених слугує отримання ними доходів.

На противагу цьому, в економічній літературі колишнього СРСР одна група науковців, як і в часи А. Сміта та Д. Рікардо, стверджувала, що національний доход створюється лише у сфері матеріального виробництва. Інша група - прогресивні економісти - доводила, що і в таких сферах нематеріального виробництва, як наука, освіта, охорона здоров'я, державний апарат управління народним господарством та в деяких інших, також створюється національний доход. Водночас вони справедливо критикували погляди західних учених щодо зарахування всіх категорій працюючих (насамперед військовослужбовців, служителів культу, діячів сфери розваг у казино, інших подібних установах тощо) до виробників національного доходу.

Тому Міністерство статистики колишнього СРСР, порівнюючи економічний потенціал СРСР і США, зменшувало величину цього показника у США на 25%.

Створений у суспільстві національний доход образно ще називають «національним пирогом», який треба розподілити між окремими верствами, соціальними групами та індивідами. Розподіл національного доходу в широкому розумінні охоплює всі сфери суспільного виробництва: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін та споживання. У процесі безпосереднього виробництва результатом розподілу національного доходу є отримання необхідного (u) і додаткового продукту (т).

Цей поділ найяскравіше відображає показник норми додаткової вартості, або ступеня експлуатації. Він визначається як відношення додаткового продукту до необхідного, вираженого у відсотках (помноженого на 100%). Наприкінці 80-х років в обробній промисловості (одній із найпередовіших у народному господарстві) США він становив 70%, а в колишньому СРСР - не менше 130%. Це означало, що частка зарплати американських працівників цієї сфери у створеному ними національному доході становила майже 70%, а найманих працівників в СРСР - менше 50%. В Україні частка заробітної плати працівників У національному доході, створеному в промисловості, зменшилась з 55% у 1990 р. до 47% у 2000 р., що означає зростання норми додаткової вартості.

На стадії розподілу необхідний і додатковий продукти розпадаються на первинні доходи. Основними формами таких доходів є заробітна плата, прибуток, відсоток, рента, дивіденди, орендна плата та Ін. Серед цих доходів виділяють трудові та нетрудові. До трудових належать доходи, що створюються працівниками на підприємствах та в галузях і надходять у їх індивідуальне розпорядження у формі заробітної плати, а також доходи працівників міста і села від індивідуальної трудової діяльності та підсобного господарства.

До нетрудових доходів, джерелом яких є додатковий продукт, належать частина прибутку підприємців, відсоток, рента, прибуток власників торговельного капіталу

Перерозподіл національного доходу.

Після розподілу національного доходу відбувається його перерозподіл. Він здійснюється через механізм ціноутворення (сфера обігу), сплати різних видів податків до державного бюджету та соціальних витрат держави, внесків громадян до громадських, релігійних, доброчинних фондів та організацій. Наприклад, через державні бюджети розвинутих країн світу перерозподіляється від 40 до 55% національного доходу, а в Україні у 1994 р. - 83%, але в наступні роки ця цифра дещо зменшилась.

На основі перерозподілу національного доходу формуються вторинні, або похідні, доходи. Основними їх формами є виплата пенсій, стипендій, допомога багатодітним сім'ям, платня військовослужбовцям, працівникам правоохоронних органів тощо.

Основним джерелом вторинних доходів є податки. Так, із заробітної плати середнього американського працівника вилучається до 33% її у формі податків. У колишньому СРСР високий ступінь експлуатації, пов'язаної з розподілом національного доходу на необхідний і додатковий, значною мірою послаблювався у процесі його перерозподілу, оскільки за рахунок державного бюджету громадянам надавалися безкоштовно квартири, медичні послуги, освіта тощо.

Перерозподіл національного доходу здійснюється офіційними (видимими) та неофіційними (невидимими) каналами. У першому випадку це відбувається через механізм оподаткування, добровільних внесків у різні фонди, а також частково через механізм ціноутворення, коли держава або компанії (як правило, крупні) офіційно повідомляють про те, що ціни на певну групу товарів та послуг будуть підвищені на стільки-то відсотків. Це має місце у розвинутих країнах світу.

У другому випадку уряд і компанії про це офіційно не повідомляють, а здійснюють незначне, але неодноразове підвищення цін. Це призводить до поступового зниження життєвого рівня населення. Цей метод активно використовував уряд України, особливо в період так званої лібералізації цін. Значною мірою неофіційний перерозподіл національного доходу здійснюється в умовах існування тіньової, або підпільної, економіки.