НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КОРАБЛЕБУДУВАННЯ

КУРСОВА РОБОТА

з предмету „Політична економія”

на тему:

„Види та методи конкуренції, її функції та місце в ринковій економіці”

Науковий керівник

к.е.н. проф.. Простяков М. Г.

Виконавець: ст. гр. 1411з

Черемнова М. В.

Миколаїв - 2010

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Конкуренція, як економічна категорія
• 1.1 Конкуренція: сутність, функції, види
• 1.2 Місце та роль конкуренції в ринковій економіці
• 1.3 Сучасні критерії і виміри національної конкурентоспроможності
• Розділ 2. Напрямки і проблеми формування конкурентного середовища в умовах становлення ринкової економіки України
• 2.1 Інтернаціоналізація і конкурентоспроможність економіки України
• 2.2 Проблеми формування конкурентного середовища в умовах сучасної України
• 2.3 Передумови створення конкурентного середовища в Україні
• Розділ 3. Шляхи забезпечення конкурентного середовища в Україні
• Висновок
• Список використаних джерел
• Вступ
• У повсякденному житті ми все частіше зустрічаємо слова: "конкуренція", "конкурентоспроможність", "конкурентна боротьба", "конкурентний ринок". Цим термінам інколи надаються різні значення, але всі вони можуть бути зведені до двох понять - "конкурентна боротьба" й "конкурентний ринок". Перше стосується способів поведінки окремих фірм на ринку, друге - ринкових структур і охоплює всі аспекти ринку будь-яких товарів, які впливають на поведінку й діяльність фірм (кількість фірм на ринку, технологію виробництва, типи товарів, що продаються і т.д.).
• Конкурентність ринку визначається тими межами, в рамках яких окремі фірми здатні впливати на ринок, тобто на умови реалізації своєї продукції, насамперед на ціни. Чим менше окремі фірми впливають на ринок, де вони реалізують свою продукцію тим більш конкурентним вважається ринок. Найвищий ступінь конкурентності ринку досягається тоді, коли окрема фірма на нього не впливає зовсім. Це можливо лише в разі, коли на ринку товарів діє так багато фірм, що кожна з них зокрема ніяк не може вплинути на ціну товару, й сприймає її як таку, що визначається ринковим попитом і пропозицією. Такий ринок називається досконало конкурентним. А фірми, що діють в умовах досконало конкурентного ринку, не ведуть між собою конкурентної боротьби. Якщо ж окремі фірми мають можливість впливати на умови реалізації своєї продукції (в першу чергу на ціни), то вони ведуть між собою конкурентну боротьбу, але ринок, де ця можливість реалізується, досконало конкурентним уже не вважається.
• Отже, конкуренція - категорія явно суперечлива. З одного боку існує твердження, що без конкуренції ринку не буває, а з іншого, - цілком конкурентним є той ринок, на якому учасники (фірми) не ведуть між собою конкурентної боротьби. І далі, якщо конкурентна боротьба існує, такий ринок не вважається досконало конкурентним. Більш того, чим сильніша конкуренція, тим повніше формуються умови для її обмеження. Але ринок рухається вже не до цілком конкурентного, а до монопольного. Ця суперечливість конкуренції виступає передумовою найпротилежніших оцінок її ролі в економіці. Одні економісти стверджують, що конкуренція - це велике благо (між іншим, ця точка зору є характерною для сучасних українських реформаторів), інші наполягають на тому, що конкуренція, протиставляючи суб'єктів ринку і породжуючи монополію, - велике зло для економіки.
• Мета дослідження - дослідження сутності конкуренції як категорії ринкової економіки.
• Завдання роботи:
• – Вивчити різновиди, форми, економічні закони та умови виникнення конкуренції.
• – Особливості конкурентних процесів в сучасних умовах.
• Методи дослідження - синтез, аналіз, індукція, дедукція, історичний метод.
• Об`єкт дослідження - конкуренція та її види.
• Актуальність роботи - сучасна ринкова економіка являє собою складний організм, що складається з різноманітних виробничих, комерційних, фінансових та інформаційних структур, які взаємодіють на тлі розгалуженої системи правових норм, і об'єднуються єдиним поняттям - ринок. Створення конкурентного середовища й подолання монополізму у наш час є одним з найважливіших напрямів економічної реформи в Україні.

Розділ 1. Конкуренція, як економічна категорія

1.1 Конкуренція: сутність, функції, види

Конкуренція між виробниками являє собою тип взаємовідносин між виробниками з приводу встановлення цін і обсягів пропозиції товарів на ринку. Аналогічно можна визначити конкуренцію між споживачами як їхні взаємовідносини з приводу формування цін і обсягу попиту на ринку.[2,43].

Слово “сoncurrentia” в перекладі з латинської мови означає “змагання, суперництво”. ” Як економічна категорія конкуренція - це боротьба між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів і послуг, за привласнення найбільших прибутків” [5,182]. Конкуренція виконує роль регулятора темпів і обсягів виробництва, спонукаючи виробника запроваджувати науково-технічні досягнення, підвищувати продуктивність праці, вдосконалювати технологію, організацію праці тощо.

Конкуренція є визначальним фактором впорядкування цін, стимулом інноваційних процесів (запровадження в виробництво нових винаходів та технологій). Вона сприяє витісненню з виробництва неефективних підприємств, раціональному використанню ресурсів, запобігає диктату виробників-монополістів по відношенню до споживача.

Конкуренція виконує в ринковій економіці наступні функції:

функція регулювання;

функція мотивації;

функція розподілу;

функція контролю.

Функція регулювання. Для того, щоби утриматися в боротьбі, підприємець має пропонувати вироби, яким віддає перевагу споживач. Отже і фактори виробництва під впливом ціни спрямовуються в ті галузі, де в них відчувається найбільша потреба.

Функція мотивації. Для підприємця конкуренція означає шанс та ризик одночасно:

підприємства, які пропонують ліпшу за якістю продукцію або виробляють її з меншими виробничими витратами, отримують винагороду в вигляді прибутку (позитивні санкції). Це стимулює технічний прогрес;

підприємства, які не реагують на побажання клієнтів або порушення правил конкуренції своїми суперниками на ринку, отримують покарання в вигляді збитків або витісняються з ринку (негативні санкції).

Функція розподілу. Конкуренція не тільки включає стимули до вищої продуктивності, але і дозволяє розподіляти доход серед підприємств і домашніх господарств у відповідності з їхнім ефективним внеском. Це відповідає панівному в конкурентній боротьбі принципу вознаграждения за результатами.

Функція контролю. Конкуренція обмежує й контролює економічну потужність кожного підприємства. Наприклад, якщо монополіст може призначати єдино можливу ціну, то конкуренція надає покупцеві можливість вибору серед декількох продавців. Чим досконаліше конкуренція, тим справедливіше ціна.

Політика держави в області конкуренції спрямована на те, щоби конкуренція могла виконувати свої функції. Керівний принцип "оптимальної інтенсивності конкуренції" в якості цілей політики в області конкуренції передбачає, що:

технічний прогрес швидко поширюється щодо виробництва (інновація під тиском конкуренції);

підприємства гнучко адаптуються до зміни умов, наприклад, до потреб споживачів (адаптація під тиском конкуренції).

Масштаб інтенсивності конкуренції визначається тим, наскільки швидко переваги в прибутку втрачаються в результаті успішного відтворення інновацій конкурентами. В першу чергу це залежить від того, наскільки швидко конкуренти реагують на ривок вперед підприємства-піонера і наскільки динамічним є попит.

У відповідності з керівним принципом оптимальної інтенсивної конкуренції сприятливі умови для нормального функціонування суперництва з`являються тоді, коли в економіці існує "широка" олігополія з "помірною" індивідуалізацією продукції. "Вузька" олігополія із сильною індивидуалізацією продукції, навпаки, зменшує інтенсивність конкуренції.

В кожній ринковій економіці існує небезпека того, що учасники конкурентної боротьби спробують ухилитися від обов`язкових норм і ризику, пов`язаних з вільною конкуренцією, вдаючись, наприклад, до змови про ціни чи до імітації товарних знаків. Тому держава повинна видавати нормативні документи, які регламентирують правила конкурентної боротьби. За Смітом сутність конкурентної поведінки виробників становило "чесне" - без змови - суперництво виробників завдяки, як правило, ціновому тиску на конкуренті. Не суперництво у встановленні ціни, а відсутність можливості впливати на ціну є найважливішим моментом у сучасній трактовці поняття конкуренції.

Визнання суті конкуренції як важливого інструменту ринку, найбільш впливового засобу зниження цін і задоволення споживчого попиту вимагає з'ясування форм її прояву. Крім того, слід пам'ятати, що ринкова економіка за тривалі роки свого існування накопичила певні риси, що призвело до істотних змін у дії конкурентних механізмів. На зміну ринковій економіці епохи вільної конкуренції прийшла сучасна економіка.

Для ринкової економіки епохи вільної конкуренції дії кожного підприємця мотивуються його особистими інтересами. Він намагається максимізувати свій дохід на основі індивідуального прийняття рішень. Роль держави у такій системі господарювання зводиться до захисту приватної власності, або, за висловом відомого шотландського економіста XVI1І століття А. Сміта, до функції «нічної варти». По суті, відсутні форми економічного регулювання конкуренції з боку держави.

На відміну від попереднього стану конкуренції, сучасна ринкова економіка розвинутих країн відбиває ті глибокі зміни, що відбуваються в процесі відтворення економічної системи. Індивідуальна приватна власність, що панувала раніше, поступається місцем корпоративній організації власності і капіталу. Збагачуються форми господарювання, посилюються зв'язки між ними. Дедаті різноманітнішими стають види конкуренції, про що дає певне уявлення рис. 1.1.

Внутрігалузева конкуренція являє собою суперництво підприємств однієї галузі, що випускають однакову продукцію: взуття, тканини, продукти харчування тощо. Вона спричинює виникнення ринкової вартості товару.

Міжгалузева конкуренція складніша: охоплює суперництво за сфери більш вигідного застосування капіталу. Внаслідок постійних переливів капіталу зі сфер менш прибуткових до сфер більш прибуткових, формуються ціни виробництва, які відбивають ці умови.

Вихід продукції великих корпорацій на міжнародні ринки є свідченням міжнародної конкуренції. Цей вид суперництва пов'язаний з глобалізацією світової економіки, пануванням транснаціональних об'єднань.

Рис. 1.1. Види конкуренції

Досконала або чиста конкуренція зустрічається в закінченому вигляді досить рідко. Це ринкова ситуація, за якої велика кількість підприємців виробляють і продають однакову продукцію. Ознаки досконалої конкуренції такі:

- ринкова структура характеризується значною кількістю

продавців і покупців товару;

- спостерігається однорідність, стандартизованість продукції;

- відбувається мобільний рух ресурсів, відсутні перепони для входження в галузь і вихід з неї;

- жоден з учасників конкурентної боротьби не має влади над цінами й можливості контролювати їх;

- повна інформованість учасників про ціни та умови виробництва.

Монополістична конкуренція уособлює ситуацію, за якої на ринку панує відносно велика кількість виробників. Вони створюють різновиди товарів, що задовольняють в принципі одну і ту саму потребу. Кожен з учасників цієї конкуренції має обмежений контроль над ринковою ціною. Суперники можуть використовувати як цінові, так і нецінові методи конкуренції. Це пов'язано з диференціацією продукту, можливостями удосконалення якості товарів, умов їх продажу, дизайну, реклами тощо.

Олігополія означає панування на ринку декількох фірм, що пропонують стандартизовані або схожі товари й послуги. Це можуть бути, зокрема, комп'ютери, автомобілі, засоби зв'язку, сучасна побутова техніка. Підприємства-олігополісти ведуть виробництво в значних масштабах. На ринках, де вони займають панівне становище, спостерігається складність входження в галузь нових підприємств, наявність стимулів до злиття, домовленостей на усунення конкурентів.

І нарешті, існують так звані, чисті або абсолютні монополії. Це така ринкова ситуація, за якої є тільки один продавець товару, який практично здійснює контроль над цінами.

Своєрідною модифікацією чистої монополії є так звана природна монополія. Вона має місце в тих сферах господарської діяльності, в яких конкуренція небажана або несприйнятлива форма економічних відносин. Прикладом природної монополії є транспортування нафти, газу та інших речовин трубопровідним транспортом, передача та розподіл електричної енергії, користування залізничними коліями, управління повітряним рухом, централізоване водопостачання.

Наведена характеристика різних видів конкуренції дає підставу стверджувати, що гонитва підприємців за прибутком, намагання посилити свої позиції на ринку може не тільки викликати позитивні зрушення, а й призвести до домовленостей, злиття фірм із метою усунення обмежень, зумовлених конкуренцією. Нечесні дії, або дії, що спричиняють збитки, пригнічують конкуренцію, утворюють недобросовісну конкуренцію, її засобами можуть бути цінова дискримінація, фальшива реклама, різні види прямого втручання. Саме тому головною конструкцією сучасної ринкової системи господарювання стає перехід від примітивної до культивованої конкуренції, тобто такої, що свідомо підтримується державою.

1.2 Місце та роль конкуренції в ринковій економіці

Важливу роль в ринковій економіці відіграє конкуренція. Вона являє собою економічну боротьбу, суперництво між відособленими виробниками матеріальних благ та послуг з метою панування на ринку та одержання сталого прибутку.

Конкуренція має негативні й позитивні риси. До негативних відносяться: витиснення дрібних виробників великим капіталом, розорення одних і збагачення інших, посилення соціальної несправедливості, значне зростання майнової диференціації населення, загострення безробіття, інфляції тощо.

Водночас конкуренція має позитивні риси. Вона є рушійною силою ринкової економіки, оскільки стимулює економію матеріальних, трудових та фінансових ресурсів, примушує постійно поновлювати асортимент, пильно стежити за науково-технічними новинками і активно впроваджувати їх у виробництво.

Для виникнення конкуренції потрібні певні умови. Серед них найважливіші такі: наявність на ринку великого числа незалежно діючих виробників одного і того ж продукту чи послуги, свобода вибору господарської діяльності виробників, відповідність між попитом і пропозицією, наявність ринку засобів виробництва, який дає можливість вільного вибору господарської діяльності.

В залежності від застосовуваних методів розрізняють цінову, нецінову і нечесну конкуренцію. Цінова конкуренція означає, що основним методом боротьби проти конкурентів є ціна. У такій боротьбі Перемагає той, хто досягає індивідуальної вартості, нижчої, ніж ринкова ціна. Це по суті боротьба за скорочення витрат виробництва завдяки використанню досягнень науково-технічного прогресу, наукової організації праці, підвищення продуктивності живої праці тощо. На Конкурентному ринку нездатність деяких фірм до зазначеної діяльності в кінцевому підсумку означає усунення їх іншими фірмами.

Нецінова конкуренція може здійснюватися шляхом підвищення якості продукції, використання реклами, надання безплатних консультацій щодо використання купленого товару, забезпечення гарантійного ремонту, надання запасних частин тощо.

Нечесна конкуренція являє собою діяльність господарського суб'єкта, що спрямована на одержання комерційної вигоди і забезпечення панування на ринку шляхом обману споживача, партнерів, інших господарських суб'єктів і державних органів. Основними способами такої конкуренції є : дезінформація з боку виробника споживачів і господарських суб'єктів про товар і послуги; використання товарного чи фірмового найменування без дозволу господарського суб'єкта, на ім'я якого вони зареєстровані; поширення компрометуючої інформації про товари своїх конкурентів; здійснення тиску на постачальників ресурсів і банки, щоб вони відмовляли конкурентам у постачанні сировини, матеріалів тау наданні кредитів; встановлення більш високих окладів і різних пільг з метою з метою переманення провідних спеціалістів фірм-конкурентів тощо.

Прийнято розрізняти такі форми конкуренції: міжгалузева, внутрішньогалузева, чиста, олігополістична та монополістична.

Міжгалузева конкуренція являє собою суперництво виробників різних галузей господарства за більш прибуткове застосування капіталу. Вона ведеться шляхом переливання капіталу з однієї галузі в іншу, з менш прибуткової у більш прибуткову. Міжгалузева конкуренція сприяє утворенню середньої норми прибутку, формуванню пропорцій суспільного виробництва, розвитку нових галузей, а також виникненню суперечності між виробниками різних галузей і виникненню економічних криз.

Внутрішньогалузева конкуренція становить собою суперництво виробників всередині кожної галузі за одержання прибутку. Вона сприяє формуванню суспільно необхідних затрат на виробництво товару, зниженню затрат виробництва і збільшенню прибутку, розвитку НТП, збільшенню обсягів виробництва і насиченню ринку товарів, утворенню і зниженню ринкової вартості товару, диференціації товаровиробників, виникненню економічних криз.

Чиста (досконала) конкуренція має місце тоді, коли на ринку велика кількість продавців і покупців, на цьому ринку є однорідний товар, продавці та покупці не мають будь-яких персональних переваг, володіють повною інформацією про ринкові ціни та обсяги випущеної продукції і мають можливість вільного доступу до ринку та виходу з нього. Прикладів такого ринку в практиці дуже мало (валютна біржа, товарна біржа та інші біржі), тому переважає недосконала (обмежена) конкуренція, шли далеко не всі продавці можуть запропонувати певний товар за діючою ціною

Олігополістична конкуренція має місце тоді, коли на ринку панує декілька великих фірм - не більше шести. Олігополія виникає тому, що конкуруючим фірмам дуже важко вийти на ринок через обмеженість ресурсів, насиченість попиту на цей товар, захищеність товару патентом тощо.

Монополістична конкуренція означає панування на ринку однієї фірми і можливість останньої впливати на встановлення цін.

Отже, ринковий механізм як механізм урівнюванню попиту та пропозиції у певні історичні періоди набуває різних форм. Його розвиток визначається взаємодією конкуренції та монополії.

Конкуренція в ринковій економіці виконує цілий ряд функцій. По-перше, вона здійснює вплив на процес ціноутворення. Причому цей вплив на процес, як буде показано нижче, кожна форма конкуренції здійснює по-різному.

Друга економічна функція конкуренції - стимулювання науково-технічного прогресу. Цю функцію, знову ж таки, по-різному виконує кожна з вищеназваних форм конкуренції. Великі підприємства, наприклад, вкрай суперечливо впливають на розвиток науки і техніки. Досягнувши монопольного положення на ринку, велика господарська одиниця повільно реагує на зміни науково-технічного прогресу до того часу, поки не відчує загрози втрати монопольного права на ринку збуту.

Третя економічна функція конкуренції полягає в тому, що в умовах ринкової економіки вона є регулятором суспільного процесу відтворення.

Сучасна конкуренція має кілька рівнів. На рівні великих корпорацій характерна тенденція до олігополістичної конкуренції. У відносинах великих корпорацій з дрібними та середніми фірмами верх бере тенденція до монополістичної конкуренції. У відносинах між дрібними та середніми підприємствами конкуренція проявляється значною мірою як досконала.

В сучасних умовах конкуренція товарних форм капіталу доповнюється або замінюється конкуренцією продуктивного і грошового капіталу.

Отже можемо зробити такі висновки:

- Конкуренція між виробниками являє собою тип взаємовідносин між виробниками з приводу встановлення цін і обсягів пропозиції товарів на ринку. Аналогічно можна визначити конкуренцію між споживачами як їхні взаємовідносини з приводу формування цін і обсягу попиту на ринку.

- Конкуренція виконує в ринковій економіці наступні функції:

функція регулювання;

функція мотивації;

функція розподілу;

функція контролю.

- Головною конструкцією сучасної ринкової системи господарювання стає перехід від примітивної до культивованої конкуренції, тобто такої, що свідомо підтримується державою.

- Для виникнення конкуренції потрібні певні умови. Серед них найважливіші такі: наявність на ринку великого числа незалежно діючих виробників одного і того ж продукту чи послуги, свобода вибору господарської діяльності виробників, відповідність між попитом і пропозицією, наявність ринку засобів виробництва, який дає можливість вільного вибору господарської діяльності.

1.3 Сучасні критерії і виміри національної конкурентоспроможності

Залежно від дослідницької мети, методів аналізу, традицій тощо національну конкурентоспроможність трактують по-різному. Як правило, виділяють конкурентоспроможність національного товару, фірми, кластера, а також внутрішню та зовнішню, реальну та потенційну конкурентоспроможність країни в цілому. Слід зазначити, що у більшості досліджень на всіх рівнях аналізу розрізняють цінову і структурну (загальну) конкурентоспроможність. На макрорівні структурна конкурентоспроможність системно відображає виробничо-технологічний та експортний потенціали країни (у цьому ракурсі йдеться про конкуренцію не цін, а національних умов виробництва). Загалом, національну конкурентоспроможність можна трактувати як зумовлене економічними, соціальними і політичними факторами становище національного товаровиробника на внутрішньому і зовнішньому ринках. В умовах відкритої економіки вона також може бути визначена як здатність країни (національної фірми) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку і ринках «третіх країн».

На рис.1.2 схематично зображено основні фактори і компоненти, що утворюють систему національної конкурентоспроможності країни.

Як показує світовий досвід, усталеної конкурентоспроможності досягають ті країни, які, по-перше, оптимально реалізують свої національні переваги та постійно підвищують продуктивність праці, а, по-друге, ефективно використовують ресурси, що акумулюються на міжнародних ринках товарів, послуг, інвестицій, інновацій.

Цілісною і такою, що відповідає сучасним теоретичним уявленням та світогосподарській практиці, можна вважати модель конкурентоспроможності національної економки, розроблену М. Портером. У ній конкурентні переваги країни розглядаються через міжнародну результативність національних фірм. Вирішальним фактором цієї результативності, як доводить М. Портер, є «здатність» національних фірм ефективно використовувати ресурси, що дислокуються усередині країни.

Рис. 1.2. Фактори і компоненти національної конкурентоспроможності

Ця «здатність» безпосередньо залежить від «даймонду», основними складовими якого є: фактори виробництва, у тому числі природні ресурси та створені фактори (інфраструктура, кваліфікована робоча сила тощо); умови попиту (обсяг і характер попиту на товари та послуги з боку місцевих споживачів); пов'язані з діяльністю фірми та підтримуючі її галузі (наявність чи відсутність національних постачальників та пов'язаних галузей, які конкурентоспроможні в міжнародному масштабі); стратегія фірми та наявність у неї конкурентів (внутрішньонаціональна конкуренція фірм та національні умови створення, організації і управління фірмами). До уваги можуть братися також дві додаткові змінні -- роль уряду та випадкові обставини, іноді вони істотно впливають на головні компоненти «даймонду». Результати досліджень багатьох компаній різних країн дали змогу М.Портеру переконатися, що міжнародна конкурентоспроможність фірми визначається саме національним «даймондом» країни базування фірми.

А. Ругман, який досліджував проблеми релевантності моделі М. Портера на стратегічну поведінку фірм Канади, доповнив цю модель, включивши детермінанти «даймонду» США -- країни, де зосереджується близько 70% зарубіжної діяльності канадських корпорацій. З точки зору А. Ругмана, для оцінки міжнародної конкурентоспроможності компаній Канади, Західної Європи, Океанії найбільш адекватні не стільки фактори національного «даймонду», скільки інтеракції (взаємодії) останніх із «даймондами» зарубіжних країн -- ключових партнерів.

Якісно нові умови діяльності компанії (корпорації) формуються при поглибленні процесів міжнародної мікро- та макроінтеграції. З одного боку, транснаціональні корпорації апріорі інтегрують ресурсний потенціал десятків країн світу і в цьому сенсі є екснаціональними. Розвиваючи модель Портера -- Ругмана, Дж. Даннінг вводить додаткову змінну -- багатонаціональну ділову активність. На його думку, іноземні інвестиції також мають значний вплив на стан національного «даймонду», що особливо характерно для провідних індустріальних країн. Дж. Даннінг акцентує увагу на необхідності дослідження умов, які, з одного боку, дають змогу зарубіжним корпораціям використовувати переваги національної чи галузевої конкурентоспроможності країни, а з іншого -- визначають механізми оптимізації впливу іноземних інвестицій на розвиток конкурентного потенціалу окремих держав. Разом з тим, при утворенні й послідовному розвитку міждержавних регіональних інтеграційних угруповань суттєво розширюється середовище діяльності корпорацій, і на зміну національним «даймондам» приходять регіональні.

Важливою і дуже складною є проблема визначення пріоритетів у розвитку національної конкурентоспроможності, вважаючи зокрема на зайнятість найбільш прибуткових і прогресивних сегментів світового ринку товарів і послуг країнами -- технологічними лідерами.

Теоретично це пояснює зокрема концепція «технологічного розриву», згідно з якою саме прогресивні технології дають країні переваги у боротьбі за зовнішні ринки. За М.Познером, технологічний розрив долається в принципі через копіювання нововведень, однак «потік нововведень», як правило, забезпечує умови усталеної технологічної переваги і відповідної міжнародної спеціалізації.

Макроекономічна західна модель «науковомісткої спеціалізації» прямо обґрунтовує спеціалізацію розвинутих країн на виробництві і експорті технологічно складних товарів, а країн, що розвиваються, -- на виробництві і експорті ресурсомістких товарів. Аналогічних висновків можна дійти і взявши за теоретичну основу концепцію «міжнародного життєвого циклу продукту» Р. Вернона (внутрішній ринок розвиненої країни -- зарубіжні ринки інших розвинених країн -- зарубіжні ринки країн, що розвиваються, і найменш розвинених країн), її сучасні модифікації (розробка продукту у країні-лідері з одночасною його реалізацією на внутрішньому і зовнішніх ринках одночасно).

Іншими словами, конкурентоспроможність розвинених країн і, особливо, країн -- технологічних лідерів усе більше визначається неціновими факторами, а менш розвинутих -- ціновими. Якщо взяти до уваги те, що розширення експорту сировинних товарів країнами, що розвиваються веде до збільшення їх пропозиції на світовому ринку і, таким чином, до зниження цін на них, має місце так зване «негативне зростання» (теорія Дж. Бхагваті, Х. Джонсона, К. Аледжандро). За таких умов такі країни вимушені обмежувати імпорт високотехнологічних товарів, посилюючи тенденцію внутрішньогалузевої спеціалізації міжнародної торгівлі.

Разом з тим, виходячи зі сучасних теоретичних уявлень і досвіду багатьох країн, можливо забезпечити умови для підвищення конкурентоспроможності національних економік, маючи незначні або навіть не маючи більш-менш відчутних початкових ресурсних порівняльних переваг (рис.1.3). Слід мати на увазі показові у цьому плані висновки експертів ООН, зроблені на підставі вивчення досвіду 192 країн світу: економічне зростання на сучасному етапі на 64% обумовлене людським і соціальним потенціалом, тоді як природними ресурсами -- на 20%, а наявністю капіталу -- лише на 16 відсотків Сучасна національна політика міжнародної конкурентоспроможності має включати систему взаємопов'язаних заходів макро- та мікроекономічного рівнів, котрі враховують реалії і перспективи глобалізації.

Рис. 1.3. Розвиток конкурентоспроможності економіки країн у післявоєнний період за М. Портером

Для комплексної оцінки конкурентоспроможності будь-якої національної економіки використовують такі підходи: ресурсний (оцінка рівня технологій, наявності капіталу для внутрішнього і зовнішнього інвестування, чисельності та кваліфікованості людських ресурсів, наділеності країни природними ресурсами та її економіко-географічне положення); факторний (моніторинг змін позицій країни на міжнародних ринках) і рейтинговий (інтегральне оцінювання стану економіки за тією чи іншою системою показників). Для нас найбільш інформативно показовим є останній, оскільки він надає доступні можливості оцінити параметри національної конкурентоспроможності у динаміці міжкраїнових порівнянь.

Останніми роками актуалізувалась проблема щодо оцінювання рівня глобальної конкурентоспроможності, виявлення факторів впливу національних політик на її ключові параметри та можливостей тієї чи іншої держави досягти кращої якості життя.

Важливо розуміти, що зовнішнє середовище дедалі сильніше впливає на формування ефективних економік. У сучасних економічних дослідженнях практично відсутні такі, що орієнтують національні економіки на «ефективне самозабезпечення», а серед теорій, які безпосередньо стосуються взаємодії внутрішніх і зовнішніх факторів економічного розвитку, домінує концепція ефективно функціонуючої «відкритої економіки», різні модифікації якої розроблені переважно західними вченими. Звернемо увагу на два важливі аспекти:

розширення поля аналізу на якісному рівні, коли взаємодія національних економік досліджується з урахуванням стану, тенденцій і особливостей розвитку не лише міжнародної торгівлі (експорт та імпорт товарів), а й міжнародного руху капіталу та валютних відносин; перехід від моделей «відкритої економіки», що ґрунтується на ринковій саморегуляції, до моделей, в яких «відкритість» реалізується через регулюючі функції держави.

Зауважимо, що загальний методологічний підхід до оцінки відкритості економік, яка виявляється у системній міжнародній взаємодії ринків товарів, послуг, капіталів і валют, є продуктивним за умови розвиненості відповідних національних ринків. Щодо критеріїв і масштабів «відкритості» країн, що розвиваються, західна економічна думка орієнтується на обґрунтування «позитивного впливу» світової економічної експансії розвинених країн. На практичному рівні розробляються масштабні рекомендації щодо лібералізації міжнародних економічних відносин. Одночасно у країнах, що розвиваються, превалюють більш критичні (щодо лібералізації та ринкової саморегуляції) теоретичні підходи, які формують доктрини економічного націоналізму та протекціонізму.

У новому світлі проблема «відкритості» в умовах глобалізації постає стосовно країн із перехідними економіками. Зазначимо, що з огляду на теоретичне трактування західною економічною думкою цієї проблеми та усвідомлену, як нам здається, недооцінку потенціалу впливу цих країн на структуру світогосподарських зв'язків, у теорії і практиці міжнародної економічної діяльності розвинених країн в цілому зберігається односторонній підхід, що не враховує національної специфіки. Водночас ученими країн Центральної і Східної Європи робляться спроби сформувати адекватні як об'єктивним тенденціям світового економічного розвитку, так і практичним потребам конкретних країн теоретичні концепції і підходи «відкритості» національних економік. Плідними видаються, зокрема, дослідження російських та українських науковців. Прийнявши майже на аксіоматичному рівні аргументи щодо ефективності функціонування саме відкритої економіки, вони концентрують увагу на проблематиці геоекономічного визначення нових незалежних держав, теоретичних і практичних питаннях щодо напрямів, масштабів і темпів досягнення оптимальної, з погляду національних інтересів, відкритості економіки. Характерним є багатоваріантність у підходах до аналізу відповідних проблем стосовно тієї чи іншої країни. Це зумовлено як очевидними факторами (розміри території, кількість населення, природно-ресурсний потенціал), так і відмінностями у стратегіях, масштабах, темпах ринкової трансформації.

Загалом, ефективна відкритість економіки означає, з одного боку, можливість використовувати зовнішні джерела і ринки для національного розвитку, а з іншого -- здатність протистояти несприятливій міжнародній кон'юнктурі, особливо в періоди світових (або регіональних) криз. Як показує світовий досвід, таку відкритість забезпечують структурно збалансовані національні економіки -- з нормально функціонуючим реальним і міцним (здоровим) фінансовим сектором економіки, оптимальними пропорціями виробничої і невиробничої сфер, адекватним внутрішній та міжнародній соціально-економічній структурі співвідношенням державного і приватного секторів тощо.

Узагальнення найбільш відомих теоретичних підходів щодо взаємозв'язку відкритості і економічного розвитку, а також світогосподарська практика впровадження відповідних моделей дають підстави для тверджень, що: очевидною є логічна залежність «усталене економічне зростання -- більша відкритість» і неочевидною -- зворотна залежність; випереджаюча відкритість національних економік без попереднього внутрішнього структурного оновлення консервує і поглиблює наявні диспропорції -- технологічні, економічні, соціальні; відкритість ставить більшість країн світу у неадекватну залежність від світових кон'юнктурних коливань, впливів зовнішніх кризових явищ тощо.

Всеохоплююча національна відкритість посилює нееквівалентність у міжнародному перерозподілі ресурсів розвитку, провокуючи не тільки економічні, а й політичні кризи. Це сповна мають усвідомлювати уряди країн, запроваджуючи ті чи інші моделі відкритої економіки.

Як вітчизняні, так і західні економісти доводять, що скористатися об'єктивними перевагами відкритості країні, у якій відбувається становлення ринкових відносин, можна лише за певних умов, серед яких активна роль держави у запровадженні власної національної моделі відкритості має провідне значення. Правила міжнародного економічного розвитку мають бути достатньою мірою гнучкими, щоб дозволити кожній країні впроваджувати власну модель розвитку, так само як Японія, Німеччина та США у минулому впроваджували, попри зовнішній тиск і вимоги світової спільноти уніфікувати економічні відносини, свої власні, відмінні від інших моделі. Вони базувались на особливих національних економічних стратегіях розвитку та формуванні відмінного від інших, орієнтованого на національний менталітет і національну генетику, інституціональному середовищі.

На сьогодні принципово важливим є перехід від моделей «відкритої економіки», що ґрунтуються на ринковій саморегуляції, до моделей, в яких міжнародна відкритість спирається на дієві регулюючі функції держави.

Загалом, за умов відкритості, конкурентоспроможною слід вважати таку національну економіку, яка у своєму розвитку забезпечує: 1)стійке зростання життєвих стандартів населення країни; 2)досягнення і утримання національними підприємствами таких позицій у світовій економіці, коли їхні товари і послуги успішно реалізуються на міжнародних ринках; 3) усталеність соціально-економічного прогресу зі здатністю протистояти кризам, запобігаючи їм або успішно нейтралізуючи негативні наслідки.

Розділ 2. Напрямки і проблеми формування конкурентного середовища в умовах становлення ринкової економіки України

2.1 Інтернаціоналізація і конкурентоспроможність економіки України

Україна є однією з найбільших держав Європи за кількістю населення і територією, індустріальним рівнем, природними ресурсами, зокрема унікальними за родючістю землями. Загальновідомі також працелюбність українського народу, його високий освітній рівень, науково-технічні, культурні та мистецькі досягнення. Проте, вступивши в період ринкових трансформацій, країна переживала неймовірні труднощі, що відобразилось в динаміці ключових макропоказників. Найважливіші з них -- ВВП та валові капітальні вкладення в 1991--1999 рр. скоротились відповідно на 60 та 80 відсотків.

Серед країн Центральної та Південно-Східної Європи, країн Балтії та СНД Україна мала, по-перше, найтриваліший період спаду (10 років) і, по-друге, один із найгірших показників кумулятивного спаду (табл.2.1).

Феномен безпрецедентного економічного спаду в Україні можна пояснити негативною дією багатьох об'єктивних факторів. Традиційно серед таких факторів вказують, насамперед, на успадковані мікро- і макроекономічні диспропорції планового господарства. Дійсно, економічна криза 1990-х рр. в Україні безпосередньо виходить із структурної кризи, в якій перебувала економіка СРСР у період, що передував його руйнації. Фактично структура народного господарства опинилася у кризовому стані вже з самого початку незалежного розвитку України, позаяк ми успадкували галузеву структуру, яка впродовж десятиліть формувалася як невід'ємна частка гіперструктури.

Потреби реструктурування самі по собі зумовлювали скорочення обсягів виробництва, яке підсилювалося катастрофічним звуженням усталених коопераційних зв'язків, втратою традиційних ринків, заощаджень населення тощо.

Таблиця 2.1.

Усе це призводило до обвального падіння виробництва товарів та послуг, що, в свою чергу, спричиняло подальше погіршення структурних пропорцій.

Слід зазначити, що дослідники і експерти визначали «стартові позиції» ринкового реформування в Україні як найсприятливіші хоча би в межах колишніх республік СРСР. Зокрема за оцінками Дойче-Банку, Україна позиціонувалась на першому місці із 83 балами (Прибалтика -- 77 б., Росія -- 72 б.). При цьому вищі оцінки характеризували ступінь індустріалізації, експортні можливості, мінеральні ресурси, інфраструктуру, освіту.

Можна стверджувати, що порівняно високий економічний потенціал України не дозволив реалізувати так звані «переваги відсталості». Адже чим більш розвиненою в минулому була планова економіка, тим важчим стало її ринкове реформування, оскільки структурні диспропорції були матеріалізовані в основних фондах. Іншими словами, «меншим» і «біднішим» країнам легше підтримувати позитивну макродинаміку. Капіталонасиченість економіки України у базових галузях звузила можливості розвитку за рахунок створення нових потужностей (як це було, наприклад, в Китаї), ставлячи завдання структурної перебудови величезного масштабу.

Ключовим суб'єктивним фактором негативного впливу була неефективна економічна стратегія. Це в тій чи іншій мірі визначають не тільки відносно незалежні вітчизняні та зарубіжні вчені-економісти, а й офіційні особи та їхні економічні консультанти. Підтвердженням є, зокрема, постійна «корекція» реформаторських програм, яка відбувалась майже щорічно із зміною чергового уряду. Водночас західні експерти відзначали усталений характер стагнації ринкових перетворень у контексті динаміки загальноприйнятих параметрів успіху чи неуспіху переходу від централізовано планової системи до ринку.

На наш погляд, украй важливим є не тільки вибір тієї чи іншої моделі ринкових перетворень як такої, а й її відповідність тенденціям світогосподарського розвитку, адже перехід України до ринку збігся зі зміною орієнтирів розвитку світової економіки, її якісними соціально-економічними, правовими та інституціональними перетвореннями.

Доводиться констатувати, що Україна пасивно додержувалася тих виробничих схем, які дісталися їй у спадщину від Радянського Союзу і які технологічно значно поступаються передовим світовим зразкам. Через дефіцит інвестиційних ресурсів просте відтворення, навіть за допомогою міжнародного співробітництва, вже вважалося успіхом. Отже, йдеться про те, що наявні експортні можливості у системі наявних (навіть значно диверсифікованих в останні роки) геоекономічних зв'язків України не створюють передумов для цілеспрямованого розвитку спеціалізованого експортного виробництва, яке в цілому занепадало, зокрема через фізичне та моральне старіння основних виробничих фондів. Україна практично не здобула «своїх» (поза межами СНД) містких ніш на міжнародних ринках.

Так, оцінки західними експертами позицій України на основних світових ринках є невисокими. Мінімальний і слабкий вплив України на ринках кредитів та інвестиції відзначили 94% респондентів, високих технологій -- 83%, енергоресурсів -- 81%. транспортних послуг -- 74%, інформаційних ресурсів -- 73%, промислової продукції -- 71%, на агропромисловому ринку -- 60% опитаних. Певні успіхи України західні експерти, помітили лише на ринках озброєнь, наукових кадрів, культури і спорту.

Прямі іноземні інвестиції виглядали значними і динамічними лише у порівнянні з параметрами внутрішнього інвестування, котре практично припинилось у період ринкового трансформування економіки. Іноземні портфельні інвестиції та кредити обумовлювались не стратегічними перевагами продуктивної валютно-фінансової взаємодії, а орієнтацією на зовнішні джерела фінансування поточних потреб у кризових умовах.

Загалом, масштаби і динаміка зовнішньоекономічної діяльності у 1990-і роки виглядали «привабливими» лише на фоні невтішної динаміки ключових макроекономічних показників, зокрема ВВП, котрий перекрив всі рекорди нижньої грані падіння. Це є особливо загрозливо за умов, коли, як відомо, саме обсяг ВВП характеризує ємність національного ринку і потенціал конкурентоспроможності. За цим показником Україна відноситься до групи країн з низьким доходом, іншими словами, до найбідніших країн. Суттєвих коректив не внесе і в цілому позитивна динаміка цього макропоказника з кінця 1990-их років.

Принципово важливим є розуміння того, що за сукупністю кількісних і якісних проявів інтернаціоналізація економіки України набувала вочевидь гіпертрофованих форм, що не тільки не дозволяло ефективно реалізовувати конкурентний потенціал країни на міжнародних ринках, але й загрожувало її національній безпеці. Це підтверджується функціонально-структурним аналізом стану і ключових тенденцій зовнішньоекономічної діяльності.

Головна проблема розвитку українського товарного експорту -- низький потенціал конкурентоспроможності на зовнішніх ринках продукції з високим рівнем доданої вартості, низькі технологічність і наукомісткість товарів. За Україною дедалі більше закріплюється місце постачальника напівфабрикатів, які виготовляються галузями з підвищеними рівнями трудомісткості (головним чином праці середньої кваліфікації), енерго-матеріаломісткості та з низьким рівнем екологічності. Така парадигма розвитку експортної структури суперечить національним структурним пріоритетам і перспективам розвитку структури світового господарства загалом. Більше того, в умовах обмеженості внутрішнього попиту експортне зростання стає каталізатором тенденцій до структурного спрощення економіки, її деіндустріалізації.

Проблема розвитку в Україні експорту послуг -- в їхньому низькому рівні й фактично монокультурному характері, коли експлуатується транзитне положення країни і практично не здійснюється експорт послуг таких сфер як науково-технічна, інжинірингова, фінансова, управлінська, маркетингова, інформаційна, які відзначаються високим динамізмом розвитку в сучасній світовій економіці.

Імпортна структура є нераціональною через значні обсяги ввезення виробів, які виготовляються або, у принципі, могли б успішно виготовлятися національними виробниками, і малі обсяги -- машин та обладнання для модернізації високотехнологічних виробництв.

Україна має істотні перекоси в географічній структурі своїх експортних та імпортних зв'язків: надто високий рівень односторонньої імпортної залежності за окремими статтями критичного імпорту, особливо щодо енергоносіїв з Росії; незначна присутність на ринках багатьох країн, що розвиваються, які могли б бути важливими споживачами продукції та послуг українських підприємств і фірм.

Наявність невідповідності між імпортними потребами країни та її експортним потенціалом постійно продукує проблему торговельного дисбалансу як загалом, так і з окремими стратегічно важливими партнерами. Це, в свою чергу, репродукує проблему зростаючої зовнішньої заборгованості.

Щодо обсягів і структури іноземного інвестування, то важливою є проблема забезпечення не тільки ефективних кількісних пропозицій (незначні інвестиції навряд чи здатні порушити безпечні для національного розвитку критерії іноземного впливу чи інвестиційний макробаланс у цілому), а й насамперед якісних. Саме на якість іноземних інвестицій (тобто їх орієнтацію на пріоритетні, з огляду на їхню ефективність, проекти), а також на якість і конкурентоспроможність товарів, вироблених завдяки реалізації цих проектів, слід звернути особливу увагу. Інакше Україна буде і надалі випускати нерентабельні товари (наприклад, металургійної та хімічної промисловості), які йдуть на малоприбуткові ринки переважно через бартерні схеми. Це унеможливлює капіталовкладення, достатні для оновлення виробництв і виходу на більш прибуткові зарубіжні ринки.

Очевидною є непрозорість каналів іноземного інвестування, коли неясно, з ким із малих і середніх зарубіжних інвесторів слід мати справу, а з ким -- краще не мати. Щодо солідних іноземних інвесторів, то навіть у небагатьох випадках приходу на ринок України транснаціональних корпорацій не завжди зрозуміла і належним чином оцінена їх реальна стратегія. За наявності (до останнього часу) численних державних і недержавних інститутів майже повністю відсутній моніторинг реальної ефективності іноземних інвестицій, особливо портфельних. Проблема нових зовнішніх запозичень -- принципово важлива для перспектив економічного розвитку: з одного боку, вони необхідні у всезростаючих обсягах, а з іншого -- Україна сьогодні має обмежений доступ до міжнародного капіталу, який би вона могла залучити на вигідних умовах і використати на свій розсуд. Не тільки абсолютно незначними, а і вкрай непродуктивними є наші інвестиції за кордоном.

Водночас свого вирішення у практичному плані вимагає проблема втечі капіталу з України, котра має два аспекти -- кількісний та якісний. По-перше, капітали, вилучені із знекровленої економіки країни, вимірюються в офіційних джерелах дуже значними показниками (загалом близько 20 млрд. дол.). По-друге, під втечею капіталу слід розуміти не тільки його нелегальне вивезення з України, а й ширші за своєю природою процеси згортання підприємницької діяльності, зокрема іноземними структурами, котрі вивозять за межі держави як одержаний прибуток, так і кошти із статутних фондів. Така «репатріація» капіталів нерезидентами вкрай загрозлива, оскільки реально відбиває погіршення інвестиційного клімату й економічної кон'юнктури в цілому.

Принципово важливою є проблема зовнішньої заборгованості. Справа не лише в обсягах зовнішнього боргу, адже він не досяг критичних величин з огляду на економічну безпеку держави. Не меншу загрозу приховують у собі й такі обставини: по-перше, обмежені можливості та низький потенціал обслуговування зовнішнього боргу призводять до необхідності його постійної реструктуризації, що дуже нагадує славнозвісні «боргові піраміди»; по-друге, загальна тенденція нарощування обсягів обслуговування зовнішнього боргу супроводжується виникненням «піків», коли у короткий час необхідно мобілізувати на такі цілі значні ресурси; по-третє, формується нераціональна структура зовнішнього боргу, з превалюванням короткострокових приватних кредитів. Це негативно впливає на суверенний кредитний рейтинг та національну конкурентоспроможність.

За інтегральним індексом конкурентоспроможності (при його визначенні враховуються вплив національної політики держави на ключові параметри національної економіки та можливості цієї держави досягти кращої якості життя населення країни), який визначався експертами Всесвітнього економічного форуму (1999р.), Україна із 59 країн посіла 58 місце (див. табл.2.2). За окремими факторами конкурентоспроможності оцінки експертів були такими: робоча сила -- 21 місце; уряд -- 48, технології -- 54; менеджмент -- 55; відкритість -- 58; фінанси та інфраструктура -- 59. Сильними компонентами конкурентоспроможності вважалися: освіта і наука, зарплата і продуктивність праці, компетенція суспільного сектору, залізничний транспорт, підтримка бізнесу банками. Однак за більшістю саме цих компонентів національна конкурентоспроможність України була оцінена як слабка.

За індексом поточної конкурентоспроможності, що складається в рамках «Глобального звіту про конкурентоспроможність», у 2001 р. Україна посіла 60-те місце серед 75 країн, а за рейтингом конкурентоспроможності зростання -- 69-те (див. табл.2.3).

Таблиця 2.2



Таблиця 2.3



Головна причина такого стану в тому, що конкурентоспроможність української економіки базується переважно на використанні національних порівняльних переваг у ціновій конкуренції. Однак дія одного з ключових факторів конкурентоспроможності -- дешевої робочої сили, як правило, нівелюється низькою продуктивністю праці. Зокрема, надзвичайно низькою є продуктивність праці в українській металургійній галузі -- провідній у забезпеченні експортної виручки України. Наприклад, число працівників у цьому секторі в Бразилії, яка виробляє приблизно стільки ж сталі, як і Україна, складає близько третини числа зайнятих у цій галузі в Україні. Продуктивність праці, що вимірюється обсягом виробництва сталі на одного робітника, в Україні становить чверть аналогічного показника ЄС. Отже, не варто й говорити про високу конкурентність українських товарів на міжнародних ринках (а часто і на власному), особливо, якщо враховувати ще й низьку якість вітчизняної продукції.

Навіть у випадках, коли внутрішній потенціал українських підприємств-експортерів відповідає критеріям міжнародної цінової конкуренції, на заваді ефективному виходу на зовнішні ринки стає нерозвиненість відповідної інфраструктури. Так, за підрахунками експертів, операційні витрати експортерів у 2000 р. становили в Україні близько 40% прибутку (в розвинених країнах 3--5%). Йдеться про оподаткування, бюрократичні процедури, неякісну роботу митних служб, банків тощо.

Наявність значних площ орних земель не створює додаткової конкурентної якості через недостатню забезпеченість аграрного сектору високоефективною технікою, нерозвиненість ринкової агроінфраструктури тощо.

Слід зазначити, що в Україні спостерігається і обмеженість (вичерпаність) окремих традиційних природних ресурсів, зокрема енергетичних. Так, за рахунок власних джерел потреби в паливно-енергетичних ресурсах задовольняються менше ніж на 50 відсотків. Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) України не в змозі забезпечувати поточні потреби економіки і населення в електричній енергії і паливі, про що свідчать постійні порушення частотних стандартів електропостачання, масові відключення населених пунктів і цілих регіонів, регулярно виникаючі інші кризові ситуації.