Економічна система суспільства

НІКОПОЛЬСЬКА ФІЛІЯ

ПВНЗ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

Кафедра економіки та менеджменту

КОМПЛЕКСНА КУРСОВА РОБОТА

з політичної економії, мікро- та макроекономіки

на тему:

«ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА»

ВИКОНАЛА:

студентка ІІ курсу, групи Д-2007-2А

БОГДАНОВА МАРИНА ВІКТОРІВНА

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК:

старший викладач

ДВОРНІКОВА ОЛЕНА ОЛЕКСАНДРІВНА

м. Нікополь - 2008

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Сутність економічної системи суспільства

1.1 Класифікація економічних систем та її критерії

1.2 Типи економічних систем

1.3 Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи

Розділ 2. економічні відносини як основний елемент економічної системи

2.1 Економічні відносини та їх структура

2.2 Виробничі відносини і способи виробництва

2.3 Економічні форми поєднання робочої сили і засобів виробництва

РОЗДІЛ 3. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

Вступ

Економіка кожної країни функціонує як багатовимірна система взаємопов'язаних і взаємозалежних компонентів, які розвивають відповідні системи економічних законів.

Економічна система є сукупність взаємопов'язаних та впорядкованих елементів економіки, що в цілому складають економічну структуру суспільства.

Без системного характеру економіки не могли б відтворюватися (постійно відновлюватись) економічні відносини та інститути, не могли б існувати економічні закономірності, не могло б скластися теоретичне осмислення економічних явищ та процесів, не могла б бути сформована ефективна та скоординована економічна політика.

Коректне та науково обґрунтоване визначення закономірностей функціонування економічної системи завжди мало важливе значення. У кінці ХХ століття у Японії пройшов міжнародний симпозіум, на якому виходячи з внутрішнього змісту економічних систем, було виокремлено три підходи, або концепції до класифікації економічних систем: структурна, функціональна, еволюційна. Існує багато інших теорії, видів та класифікацій моделей економічних систем.

Отже, вивчення і класифікація економічних систем настільки складні, наскільки складна і суперечлива економічна діяльність. Однак існує загальна ознака, яка об'єднує усі соціально-економічні системи: жодна система не може існувати і розвиватися, не задовольняючи потреби нації і функціонуючих у цій системі суб'єктів.

Специфіка і особливості економічної системи держави залежать від домінуючої форми власності, природно-ресурсних, морально-психологічних чинників, що закріплені в національній економічній доктрині. Саме вони формують національну (державну) модель економічної системи.

На початку ХХІ ст.. з усіх національних моделей економічних систем найефективнішими і конкурентоспроможними є американська і японська.

Західні політ економісти, виходячи з політичних особливостей розвитку кожної держави, поділяють економічні системи на три види: відносно вільна ринкова економіка США; соціально-ринковий капіталізм Європи; державно-керований капіталізм Японії та інших країн Східної Азії.

На основі міжнародного поділу праці міжнародних економічних відносин склалося світове господарство як сукупність національних господарств. Однією з основних тенденцій у розвитку світової економічної системи на межі ХХ-ХХІ ст. стало посилення процесу проникнення економічних структур одних країн в інші, об'єднання національних (державних) господарств у єдину систему на основі ринкових відносин. Починається він на рівні окремих регіонів, поступово охоплюючи все більшу кількість країн.

На початку ХХІ ст.. близько 40 держав належать до країн з розвиненою економікою, 29 з них об'єднані в Організацію економічного співробітництва і розвитку, а 7 держав називають «великою сімкою», разом з Росією «вісімкою». Саме ці країни визначають напрями розвитку системи світового господарства, тенденції посилення інтеграційних процесів у ХХІ ст.

У важких умовах нашої держави проблема розкриття сутності економічного розвитку набуває додаткової актуальності, так як уже протягом великого проміжку часу не вдається вийти на шлях стійкого економічного росту. До того ж зміна політичного курсу нашої країни також змушують критично оцінювати попередню модель економічного розвитку.

Головною проблемою сучасного періоду формування наукових економічних систем у вітчизняній науці можна вважати проблему суміщення універсальних, розроблених світовою економічною думкою, з необхідністю відображення важкої картини сучасної економічної дійсності в Україні.

Отже, тема курсової роботи «Економічна система суспільства» є надзвичайно актуальною.

Об'єктом дослідження курсової роботи є теоретичні засади мікроекономіки, макроекономіки та політичної економії.

Предмет дослідження - система економічних відносин, її структура та еволюція розвитку.

Метою курсової роботи є дослідження системи економічних відносин, її структури та еволюції розвитку.

Завданням роботи є аналіз економічних відносин як основного елементу економічної системи.

Мета дослідження передбачає виконання таких завдань:

дослідити поняття і значення економічної системи суспільства;

охарактеризувати економічні відносини в економічній системі суспільства;

висвітлити виробничі відносини в економічній системі суспільства;

показати економічні форми поєднання робочої сили та засобів виробництва.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків

Для викладення теми курсової роботи було використано роботи Боброва В.Я., Мочерного С.В., Г. Климко, Бєляєва О.О., Гальчинського А.С., Гаврилишина О., та матеріали, викладені у статтях журналів «Персонал», «Економіка України», газет «Урядовий кур'єр», «Галицькі контракти» та ін..

Розділ 1. Сутність економічної системи суспільства

Людське суспільство у своєму розвитку завжди застосовувало різні економічні системи, які відрізняються між собою в основному за ознаками, а також у підходах до вирішення ключових проблем економіки.

Економічна система це надзвичайно складна категорія, яка має дуже розгалужену структуру, цілу систему законів її функціонування і розвитку. Причому йдеться не про простий набір різних елементів, а про ієрархічну побудову, де є основні системоутворюючі елементи, які визначають природу економічних систем. Поняття «економічна система» широко використовується в економічній науці, політології, політиці. Проте в його трактуванні відсутня єдність поглядів. Зумовлено це тим, що поняття, яке розглядається, є складним системним утворенням з багатоманітними характеристиками, кожна з яких, хоч і відображає суттєві сторони економічної системи, не є повною. Саме тому в науковій літературі економічна система визначається як економіка, спосіб виробництва, тип господарства, сукупність виробничих відносин (економічний базис), сукупність видів господарської діяльності тощо. Між цими поняттями часто ставлять знак рівності, розглядають їх як синонімічні. Поняття «економічна система» можна доповнити суб'єктивним фактором у зв'язку з тим, що, по-перше, економічна система не існує без людей, по-друге, до складу продуктивних сил входять не тільки люди, а й продукти їхньої інтелектуальної діяльності (наука, технологія), менталітет, що відрізняє один народ від іншого. Невід'ємною складовою економічної системи є природне середовище, що перетворюється людьми.

1.1 Класифікація економічних систем та її критерії

Економічна система - це одна з підсистем суспільства, яка інтегрує в собі сукупність усіх компонентів (елементів, ланок) економіки (галузі підприємства, індивідуальні господарства, людей, що стоять за ними), природне середовище і виробничі відносини. Функціонування і розвиток економічної системи визначають економічне життя суспільства. Економічна система суспільства формується на основі суспільного виробництва і спрямована на його розвиток, якісне удосконалення, що є базою для реалізації багатоманітних потреб та інтересів суб'єктів виробничої діяльності всіх членів суспільства. На основі суспільного виробництва формуються економічні відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання створених матеріальних і нематеріальних цінностей. Основними елементами економічної системи є:

- соціально-економічні відносини, які базуються на системі форм власності на економічні ресурси та результати господарської діяльності;

- організаційні форми господарської діяльності.

Таким чином, економічна система це надзвичайно складне утворення, яке включає в себе продуктивні сили і виробничі відносини, тобто спосіб виробництва на даному етапі розвитку.

Одночасно в економічну систему входять економічна роль держави та її політико-правові форми.

Економічна система характеризується різними сферами функціонування, рівнями господарювання її суб'єктів.

Сучасна економічна система є не сукупністю індивідуальних господарств одного рівня, а складною субординованою системою трьох рівнів, що взаємодіють (дод. 1).

Розвиненість, взаємодія та взаємодоповнення економічних рівнів є запорукою стійкості, динамічності та ефективної результативності системи.

Здатність комплексно, адекватно і своєчасно реагувати на зміни навколишнього середовища свідчить про мобільність економічної системи. Це, в свою чергу, є запорукою як макро-, так і мікроекономічної рівноваги.

Поняття «економічна система» можна доповнити суб'єктивним фактором у зв'язку з тим, що, по-перше, економічна система не існує без людей, по-друге, до складу продуктивних сил входять не тільки люди, а й продукти їхньої інтелектуальної діяльності (наука, технологія), менталітет, що відрізняє один народ від іншого. Невід'ємною складовою економічної системи є природне середовище, що перетворюється людьми.

Економічна система має три основні ланки, підсистеми: економічну структуру продуктивних сил суспільства, систему економічних відносин і механізм господарювання.

Основними елементами економічної системи є:

1. продуктивні сили;

2. виробнично-економічні відносини;

3. господарський механізм

4. техніко-економічні та організаційно-економічні відносини Бобров В.Я. Основи ринкової економіки і підприємництва.

Важливим питанням є класифікація економічних систем. Економічна система - складне, багатоструктурне соціально-економічне явище. В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головними з них є домінуюча форма власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і координації економічної діяльності тощо (дод.2).

Існує два підходи до періодизації розвитку людського суспільства.

Цивілізаційний підхід передбачає перехід розвитку людства від цивілізації до цивілізації і в основі переходу лежать зміни в усіх сферах функціонування суспільства.

Відомий американський вчений Морган в своїй книзі «Первісне суспільство» виділяє три стадії розвитку суспільства: епохи дикості, варварства, цивілізації. В розвитку цивілізації виділяють такі типи:

- доіндустріальне суспільство -- домінує ручна праця та натуральне господарство;

- індустріальне суспільство - домінує машинна праця;

- постіндустріальне суспільство, - в основі лежить праця техніки, що оснащена комп'ютерною технікою.

Формаційний підхід пов'язаний з іменем Маркса. Відповідно до нього розвиток людства йде від формації до формації і в основі переходу лежать зміни в економічній структурі, суспільстві. Маркс виділяє три формації:

- первинна (охоплює первісний спосіб виробництва);

- вторинна (базується на приватній власності, охоплює рабоволодіння, феодалізм, капіталізм);

- комуністична.

Однак ці системи суттєво розрізняються і механізмом господарювання, і домінуючим об'єктом власності, і різноманітністю суб'єктів економічної діяльності.

Поділ економічних систем за переліченими ознаками є певною мірою умовним.

Наприклад, поширеною є класифікація економічних систем за технологічним способом виробництва, рівнем розвитку продуктивних сил.

Розрізняють:

- доіндустріальне суспільство економічну систему, в якій домінує ручна праця та натуральне сільскогосподарське господарство;

- індустріальне суспільство, основою якого є машинна праця;

- постіндустріальне суспільство, що ґрунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп'ютерною інформацією.

Однак ці системи суттєво розрізняються і механізмом господарювання, і домінуючим об'єктом власності, і різноманітністю суб'єктів економічної діяльності.

1.2 Типи економічних систем

В сучасних курсах по економічній теорії економічні системи поділяють на: ринкову систему; адміністративно-командну систему; традиційну систему; змішану систему.

Система вільного, або чистого ринку - це така економічна система, в якій держава здійснює найменше регулювання економічних процесів, а вільна конкуренція та ринкове саморегулювання досягають найбільшого розповсюдження. Така економічна система існувала в розвинених країнах світу приблизно з другої половини 18 ст. до кінця 19 початку 20 ст.

Основні характеристики системи вільного ринку:

Приватна власність. Здійснюється право недержавної, приватної власності на економічні ресурси капітал, землю, природні ресурси. Причому значна частина матеріальних ресурсів знаходиться у приватній власності.

Вільне підприємництво. Окремі групи людей за своєю ініціативою виступають в якості вільних підприємців, які беруть на себе функцію організації економічних сил: вони мобілізують необхідні ресурси, організують виробництво та реалізацію вироблених товарів. Вони повністю приймають на себе господарський ризик, який є неминучим, так як ніхто заздалегідь не може знати, чи буде проданий товар, яка буде ціна його реалізації. Вільне підприємництво становиться масовим явищем, воно забезпечує більшу частину вироблення національного продукти.

Особистий інтерес. Економічні суб'єкти діють згідно зі своїми особистими інтересами. Прагнення найкращим чином реалізувати особистий інтерес є основним мотивом економічних вчинків. Кожний прагне максимізувати свій доход: підприємець прибуток, найманий робітник заробітну плату, землевласник орендну плату та ін.

“Невидима рука”. За А. Смітом існує “невидима рука”, яка спрямовує індивідуальну поведінку, особисті інтереси до суспільних цілей, до задоволення потреб інших економічних суб'єктів. “Невидима рука” - це ринок, як координаційний механізм, зі своїми елементами: попитом, пропозицією, ціною. В попиті проявляються наміри споживачів, в пропозиції можливості та бажання виробників, ціна інструмент погодження їх рішень та дій. За допомогою взаємодії цих елементів передаються та узгоджуються рішення виробників та споживачів. Це саморегульована система, яка не потребує ніякого втручання.

Вільна конкуренція. Вона припускає наявність багатьох незалежних як продавців, так і покупців кожного ресурсу та кінцевого товару або послуги. Кожний з цих економічних суб'єктів сам по собі не в змозі вплинути на ціну, за якою реалізується той чи інший товар.

Мінімальне державне втручання. Державне втручання в економіку в основному обмежується захистом приватної власності та формуванням правового середовища діяльності економічних суб'єктів через закони, укази, постанови. Централізовано планова економіка - це економічна система, в якій основні економічні рішення приймаються державою, що бере на себе функції організатора економічної діяльності суспільства.

Основні риси централізовано планової економіки: жорстка централізація в розподілі ресурсів та результатів діяльності. Якщо в умовах ринку ресурси між різними сферами діяльності розподіляються головним чином через ринковий механізм взаємозв'язків виробників та споживачів, який утворюють попит, пропозиція, ціна, то в командній системі цю роль на себе бере держава. Також відбувається і з кінцевими товарами.

Державна власність. Так як держава є власником більшої частини суспільного багатства, вона має можливість реально розпоряджатися їм згідно зі своїми цілями. Державна власність вважалася загальнонародною, що призводило до гіпертрофованого централізму в управлінні економікою з боку держави. Це зумовлювало розмежування інтересів у суспільстві, підрив матеріальної заінтересованості, утворення адекватного апарату управління, його всевладдя і згортання демократії.

Недопущення приватного підприємництва. Ініціативу в організації економічного життя бере на себе держава. Виступаючи монопольним організатором економічних сил, держава намагається максимально залучити у виробництво всі наявні ресурси, в тому числі трудові, не зупиняючись також перед використанням заходів примушення. Традиційна система існує в слаборозвинених країнах. Цей тип економічної системи базується на відсталих технологіях, широкому розповсюдженні ручної праці, багатоукладності економіки. Багатоукладність економіки означає існування при даній економічній системі різних форм господарювання. Зберігаються у ряді країн натурально-общинні форми, що засновані на общинному колективному веденні господарства та натуральних формах розподілу виробленого продукту. Велике значення має дрібнотоварне виробництво. Воно засноване на приватній власності на виробничі ресурси та особистій праці їх власника.

В країнах з традиційною системою дрібне товарне виробництво представлене багаточисленними селянськими та ремісничими господарствами, які домінують в економіці. Змішана економіка це така економічна система, в якій регулювання економічних процесів здійснюється як ринком, так і державою, без переважання одного з них. Змішані (поліформічні) системи: суспільне буття розвивається за об'єктивними законами.

Економічні системи сучасних країн не тільки співіснують, а й взаємодіють, зближуються. І це характерно як для продуктивних сил, так і для виробничих відносин. Врешті-решт це призводить до конвергенції, тобто посилення схожості й навіть спільності економічних систем. Так утворюються змішані системи новий тип суспільного устрою. Економічна система змішаного типу зберігає риси, що належать вільному ринку: приватна власність, вільне підприємництво, особистий інтерес, функціонування ринкового координуючого механізму. Разом з тим з'являються нові властивості економічного співробітництва людей. Вони пов'язані зі змінами в конкуренції та новою економічною роллю держави. В змішаній економічній системі домінує недосконала конкуренція. Вона може бути подана одним з трьох видів:

- монополістична конкуренція незалежні один від одного продавці пропонують подібні товари, тобто вони задовольняють одну й ту ж потребу, намагаючись надати їм особливі якості

- олігополістична конкуренція декілька великих підприємств забезпечують основне виробництво товарів

- чиста монополія товар пропонується одним продавцем.

Економічна діяльність держави розширює свої економічні функції, активно здійснює регулювання економічних процесів.

Основні причини нової ролі держави в економіці: ринок потребує захист від дії сил, що викликають обмеження або фактичне усунення конкуренції. В той же час наявність конкуренції необхідна умова нормальної роботи ринкового механізму по розподілу ресурсів, товарів. В економіці виникли коливання ділової активності, коливання загального рівня цін, безробіття та ін. Ринок виявився не в змозі відрегулювати ці проблеми. Державне регулювання стало активним доповнюючим елементом ринкового саморегулювання.

Змішані системи як новий тип суспільного устрою мають такі загальні риси:

1. Переплетіння, взаємопроникнення і взаємодоповнення колективного, приватного і державного господарств, а також взаємний перехід одного типу господарства в інший. Саме тому змішане суспільство називають ще поліформічним. Багатоукладність і взаємопроникнення економік різних типів зумовлене економічною і соціальною доцільністю за умов об'єктивного процесу розвитку економіки, для якої характерно, з одного боку, зростання усуспільнення господарства і піднесення на цій основі економічної ролі держави, а з іншого зростання ролі економічного відособлення, що зумовлює все більш широке використання ринкових відносин.

2. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей. Досягти цього можна лише на основі зростання регулюючої ролі держави, яка має, з одного боку, втручатись в економіку там, де ринок не може реалізувати певні потреби суспільства: захист недієздатних верств населення, розвиток охорони навколишнього середовища і обороноздатності країни, держава має регулювати економічні та соціальні процеси. А з іншого боку, діяльність певних господарських структур може бути ефективною лише за умов ринкового саморегулювання. В такому випадку держава не повинна втручатися в їхню діяльність. Отже, для поліформічного суспільства характерно поєднання саморегулювання і регулювання економіки.

3. Демократична форма управління спроможні забезпечити економічні, політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалізації потенцій кожної людини. Лише на цьому шляху може сформуватися громадянське суспільство, у якому домінує соціальна злагода.

1.3 Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи

Матеріальною основою економічної системи є продуктивні сили. Їх розвиток, як і кожне економічне явище, регулюється певними економічними законами. Проте важливо зосередитися саме на тих законах, які з найбільшою вірогідністю відображають відповідні закономірності розвитку продуктивних сил. Зокрема, це закони неухильного зростання усуспільнення продуктивних сил; концентрації продуктивних сил, їх елементів; випереджаючого підвищення ролі речового фактора продуктивних сил; різнобічного гармонійного розвитку людини і т. ін.

Ці закони, в свою чергу, базуються на основному законі продуктивних сил, який в узагальненому вигляді ілюструє ступінь їх розподілу і представляє його як співіснування різних видів трудової діяльності. Чим більше видів економічної діяльності праці існує в суспільстві, тим глибший поділ праці.

В процесі взаємодії речових та особистих факторів виробництва має місце продуктивна праця, в результаті якої створюються матеріальні і духовні блага. В цьому зв'язку фактори суспільного виробництва виступають як продуктивні сили. Отже, продуктивні сили суспільства - це сукупність засобів виробництва і людей, які завдяки своїм знанням, виробничому досвіду і навичкам приводять вдію ці засоби виробництва

Продуктивні сили існують в кожному суспільстві, але в кожному з них виступають у різній соціально-економічній формі (дод. 3). При капіталізмі у зв'язку з тим, що засоби виробництва є капіталом, а робоча сила товаром, продуктивні сили практично виступають у формі капіталу.

Із усіх елементів продуктивних сил провідне місце належить людям, робітникам, бо саме вони створюють необхідні суспільству блага Рівень розвитку людини як провідної продуктивної сили суспільства є важливим критерієм і найбільш загальним показником суспільного прогресу.

Разом з тим велике значення у структурі продуктивних сил посідають знаряддя праці. Як вказував Енгельс, епохи відрізняються одна від одної не тим, що виробляють, а тим як виробляють, якими знаряддями праці.

В зв'язку з цим основними показниками рівня розвитку продуктивних є:

- продуктивність праці, яка характеризує ефективність витраченої живої праці;

- фондовіддача (випуск продукції в грошовому виразі на одиницю вартості основних виробничих фондів);

- фондомістськість (затрати основних виробничих фондів на одиницю вартості виробленої продукції);

- матеріаломістськість, (витрати матеріальних ресурсів на одиницю продукції в грошовому виразі).

- освітній і кваліфікаційний рівень працівників.

Прийнято розрізняти технологічний і суспільний спосіб виробництва. Про останній мова йтиме дещо нижче. Технологічний спосіб виробництва являє собою історично визначений спосіб поєднання різних компонентів у системі продуктивних сил, насамперед людини та засобів праці. Зміст технологічного способу виробництва складають засоби праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформацією та організацією виробництва.

Термін "технологічний спосіб виробництва" у наукове вживання вперше був уведений К.Марксом.

Зміни в кожному елементі трудовою процесу викликають і певні зрушення в технологічному способі виробництва. По матеріалу, який використовувався для виготовлення знарядь праці, можна виділити кам'яну епоху, бронзову епоху, залізну епоху. По предмету праці та виду діяльності технологічні способи виробництва розподіляються на епохи мисливства, рибальства, хліборобства та промисловості.

Протягом тривалого періоду (від первісного знаряддя праці до використання машин) праця була малозмістовною, ручною та важкою. На певному етапі можливості зростання продуктивності праці на основі ручної техніки вичерпали себе, тоді як потреби суспільства продовжували зростати. Необхідний був глибокий технологічний переворот, пов'язаний з переходом до великого машинного виробництва. Важливу роль на цьому шляху відіграла мануфактура, тобто кооперація, основана на поділі праці, але ще при відсутності машин.

Мануфактура підготувала необхідні передумови для переходу до великого машинного виробництва. Поява машинного виробництва означала початок нового технологічного способу виробництва. З появою машин основною формою підприємства стала фабрика. Якщо в мануфактурі розподіл праці залежав від робітника, його здібностей і навиків, то на фабриці організацію праці і розподіл робітників по всьому технологічному циклу диктує машина. Робітник стає додатком до машин. Водночас виникає необхідність у робітниках, які вміють створювати нові машини.

Розвиток науково-технічного прогресу, особливо в його революційній формі, привів до виникнення нового технологічного способу виробництва, для якого характерними є електронізація та автоматизація виробництва, поява нових видів енергетики та біотехнології, створення малолюдного та безлюдного виробництва.

Таким чином, якщо судити про технологічний спосіб виробництва по рівню знарядь праці, то можна виділити три основні технологічні способи виробництва: домашинний спосіб виробництва, при якому знаряддя праці були недосконалими, вимагали важкої ручної праці і найвищою формою організації виробництва виступала мануфактура; машинний спосіб виробництва, який базувався на триланковій системі машин (машина - знаряддя, машина - двигун, передавальний механізм) і основною організаційною формою якого була фабрика. В умовах великого машинного виробництва мускульна енергія людини й тварин і енергія падаючої води та вітру були замінені машиною -двигуном. На перших порах це була парова машина; спосіб виробництва на основі чотириланкової системи машин, основна суть якого полягає в тому, що до триланкової системи машин, долучилась управляюча машина - комп'ютер, який виконує функції контролю триланкової системи машин.

Сучасні тенденції зближення економічних систем зумовлені передусім рівнем та характером продуктивних сил. В будь-якій економічній системі продуктивні сили, як вже зазначалося, включають в себе засоби виробництва і людей, які завдяки виробничому досвіду, знанням та вмінням приводять в дію ці засоби виробництва Причому головною продуктивною силою в кожній економічній системі виступає людина, працівник. Пояснюється це тим, що людина створює переважну частину засобів виробництва і в процесі їх подальшого використання в результаті трудової діяльності надає всеоукупності засобів виробництва характеру фактора виробництва Якби машини чи інше обладнання не були втягнуті у процес праці (а це робить лише людина), то вони залишилися б купою металу. Людина відіграє активну роль у процесі праці, в той час як засоби праці та предмети праці відіграють пасивну роль.

Спільною для різних економічних систем є тенденція вирівнювання розміщення продуктивних сил. Хоча в умовах нинішнього капіталізму, як і в епоху вільного підприємництва, діє закон нерівномірності економічного розвитку, водночас простежується на кожному із названих рівнів тенденція вирівнювання розміщення продуктивних сил. В результаті великих зрушень, що відбулися у технічній складовій продуктивних сил, передусім головних капіталістичних країн, виникла можливість значну частину нового виробництва розміщувати у менш розвинених населених пунктах своїх країн та за кордоном.

Розділ 2. економічні відносини як основний елемент

економічної системи

Економічні відносини являють собою сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв'язків між господарюючими суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів.

Соціально-економічні відносини є цілісною, структурно субординованою системою, що постійно розвивається від простого до складного. Основою цього процесу є розвиток продуктивних сил суспільства, їхньої матеріально-речової та економічної структури. При цьому виробничі відносини можуть відігравати двоїсту роль: двигуна, що стимулює і прискорює розвиток продуктивних сил, або сили, що гальмує цей розвиток.

Водночас кожна система соціально-економічних відносин має й відносну самостійність, яка формується на основі свідомої діяльності людини, що бере участь у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання створюваних цінностей. Отже, система соціально-економічних відносин формується і розвивається як система свідомо осмисленої функції людини, що органічно поєднує у своїй структурі об'єктивні й суб'єктивні чинники.

2.1 Економічні відносини та їх структура

Економічний інтерес - це реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення потреб. Економічні інтереси не тотожні потребам, оскільки, по-перше, знаходять своє вираження у поставлених цілях і діях, спрямованих на задоволення потреб. По-друге, економічні інтереси завжди виражають відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Економічні інтереси об'єктивні, бо об'єктивними є самі економічні відносини. Економічні інтереси можна класифікувати передусім за суб'єктами їх вираження, тобто за суб'єктами економічних відносин.

Суб'єкти економічних відносин - це сторони (фізичні та юридичні особи), які вступають у відносини виробництва, розподілу, обміну та споживання. Такими суб'єктами є особа, сім'я, колектив, клас, суспільство. Кожен суб'єкт економічних відносин є носієм конкретного економічного інтересу. Скільки суб'єктів економічних відносин, стільки й економічних інтересів. Серед цієї групи інтересів виділяються особисті і. колективні і суспільні. Особистий інтерес охоплює потреби, що пов'язані з реалізацією приватної власності, прав володіння та користування, управління, отримання доходів і ін. Кожна людина водночас є носієм різних інтересів - сім'ї, колективу, класу, суспільства.

Колективний інтерес - це сума однорідних інтересів, носіями яких є трудові колективи та інші групи людей. Причому інтерес трудового колективу залежить від типу і форми власності. Скажімо, на приватнокапіталістичному підприємстві інтереси колективу і власника не співпадають.

Суспільний інтерес - це інтерес усіх членів суспільства, який виражає держава. В класовому суспільстві держава виражає інтерес панівного класу. Економічні інтереси можна класифікувати і за іншими критеріями. Скажімо, за ознакою важливості виділяють інтереси головні і другорядні. За часовою ознакою - поточні та перспективні.

За об'єктом інтересів - майнові, фінансові, інтелектуальні, вільного часу, умов праці.

За ступенем усвідомлення - дійсні та помилкові. У системі економічних інтересів виділяють економічний інтерес, який віддзеркалює суть економічної системи і є рушійною силою економічного розвитку суспільства.

Основний економічний інтерес залежить від пануючого типу власності. В умовах капіталізму основний економічний інтерес є інтерес капіталіста, власника засобів виробництва в одержанні прибутку. Щоб задовольняти його, власник, засобів виробництва змушений впроваджувати нові технології, засоби виробництва, оновлювати номенклатуру виробництва, наймати кваліфіковану робочу силу, шукати шляхи скорочення витрат виробництва тощо. Це забезпечує реалізацію не лише особистого інтересу підприємця, а й особистих інтересів найманих робітників, населення в цілому. Отже, особистий інтерес підприємця є рушійною силою економічного розвитку в сучасній ринковій економіці.

Основним інтересом планової економіки є суспільний інтерес, тобто інтерес суспільства як асоціації власників засобів виробництва, які водночас є і працівниками. Цей інтерес відбиває такі істотні риси соціалізованої економічної системи, як панування суспільної власності на засоби виробництва і співробітництво.

У системі економічних інтересів на кожному конкретному історичному етапі економічного розвитку, крім основного, можна виділити головний інтерес. Він, по-перше, відбиває специфіку та економічні проблеми певного етапу; по-друге виступає відображенням реальних інтересів особи, колективу і суспільства; по-третє, трансформується у відповідну економічну політику, спонукаючи до діяльності, спрямованої на вирішення проблем даного етапу економічного розвитку. Наприклад, в Україні головний інтерес суспільства полягає у відновленні зруйнованого виробництва, що є передумовою подальшого економічного й соціального прогресу.

Між економічними інтересами можуть виникати певні суперечності. Тому кожне суспільство розробляє механізми їх подолання, тобто узгодження різних економічних інтересів. Підґрунтям для цього є те, що економічні інтереси особи, колективу і суспільства так чи інакше взаємозв'язані Кукурудза О. Політична економія.

2.2 Виробничі відносини і способи виробництва

Для виробництва матеріальних благ люди спілкуються між собою, вступають у певні зв'язки і відносини. Виробничі (економічні) відносини - це суспільні відносини, в які незалежно від волі та свідомості вступають люди в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ.

На характер виробничих відносин роблять вплив такі фактори:

- тип власності на засоби виробництва,

- становище різних соціальних груп та класів у суспільному виробництві

- відносини розподілу.

За структурою виробничі відносини включають в себе: соціально-економічні, організаційно-економічні і техніко-економічні відносини. Соціально-економічні відносини - це відносини власності та обумовлені ними відносини виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних та духовних благ, відтворення робочої сили, суспільного поділу праці, економічного управління і інше. Визначальними є відносини власності. Відносини власності - це сукупність відносин між людьми з приводу володіння матеріальними умовами виробництва. Вони включають в себе дві сторони: вольові відносини, що включають право власності і вивчаються правовими науками, і економічні відносини власності, які вивчає політекономія. За економічним змістом (типом) власність може бути приватною і суспільною.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт своєї і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і не трудову, що має вирішальне значення ятя характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Суспільна власність означає спільне присвоєння засобів виробництва і виробленого продукту. Існує два основних види суспільної власності: власність народу - в цілому і власність окремих колективів. В господарській практиці суспільна власність виступає у формі державної та колективної. Приватна і суспільна власність постійно взаємодіють між собою, в тій чи іншій мірі доповнюючи ода одну Так, в умовах капіталізму панує приватна власність, але в його надрах зароджується і розвивається суспільна власність у формі колективної і державної. Тобто приватна власність доповнюється суспільною. В умовах соціалізму панує суспільна власність, але мають місце, особливо у перехідний період, залишки приватної власності. Як свідчить історичний досвід, розвиток типів власності відбувається від приватної до суспільної, а форм власності - від індивідуальної до колективної і державної. В Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, вольовими методами демонтується суспільна власність і утверджується на її місце приватна власність.

Хоча усуспільнення в нашій країні в свій час було здійснено також вольовими методами, проте повертатися назад і здійснювати роздержавлення й приватизацію, особливо великих підприємств, не варто було.

Організаційно-економічні відносини це відносини між людьми в процесі організації виробництва як такого. Вони поділяються на загальні та конкретно-економічні Загальні організаційно-економічні відносини характеризують форми і методи господарювання, властиві усім галузям народного господарства. До них відносяться товарно-грошові відносини, підприємництво, відносини у сфері грошового обігу, ціноутворення, фінансів, кредиту, управління, біржової справи і т.п. Ці відносини вивчає політекономія.

Конкретно-економічні відносини, охоплюють певні галузі народного господарства. їх вивчають галузеві економіки.

Техніко-економічні відносини - це відносини, які безпосередньо характеризують стан виробництва, незалежно від його соціально-економічної форми. Вони відображають особливості певного етапу розвитку факторів виробництва і їх суспільної комбінації. Зокрема, вони характеризують поділ праці, її спеціалізацію та кооперацію, концентрацію і комбінування виробництва. Техніко-економічні відносини відіграють важливу роль у виробництві, остільки ступінь їх розвитку характеризує рівень усуспільнення продуктивних сил і суспільного виробництва. Техніко-економічні відносини, що характеризують структуру виробництва, поділ та кооперацію праці, спеціалізацію і концентрацію виробництва вивчаються політекономією, остільки безпосередньо зв'язані з відносинами виробництва, розподілу, обміну та споживання, заснованими на тому чи іншому типі власності.

Разом з тим техніко-економічні відносини суттєво відрізняються від соціально-економічних відносин, оскільки вони можуть бути однаковими в різних суспільствах

Кожний історичний ступінь в розвитку продуктивних сил вимагає і певного типу виробничих відносин. Якщо виробничі відносини відповідають характеру продуктивних сил, то вони сприяють їх розвитку. Але на певному етапі продуктивні сили переростають існуючі виробничі відносини, які із форм розвитку продуктивних сил перетворилися в їх гальмо. Тоді настає епоха соціальної революції, яка приводить виробничі відносини у відповідність з продуктивними силами. Історія людства знає п'ять способів виробництва, які послідовно змінювали один одного: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний з двома його фазами: соціалізм і комунізм.

В первіснообщинному способі виробництва існувала колективна власність на засоби виробництва, колективна праця і зрівняльний розподіл продуктів. Однак з розвитком суспільного поділу праці й поширенням різноманітних металевих знарядь праці відбулось господарське відокремлення від господарства общини окремих сімей. З'явилася приватна власність на засоби виробництва, а з часом виник і новий тип відносин, заснований на експлуатації людини людиною.

Виробничі відносини рабовласницького суспільства характеризуються власністю рабовласників на всі засоби виробництва і на самого виробника - раба. Рабовласницька система господарства сприяла розвитку продуктивних сил і суспільного виробництва. Проте з часом праця рабів поступово зжита себе, остільки раби не тільки не були зацікавлені в збереженні та удосконаленні знарядь праці, але нерідко й руйнували їх. Інакше кажучи, виробничі відносини рабовласницького ладу стали стримувати розвиток продуктивних сил. Настав занепад виробництва, а з ним рабовласницького ладу На заміну рабовласницькому суспільству прийшов феодалізм.

У феодальному суспільстві земля та інші засоби виробництва належали феодалам. Феодальна власність на землю була економічною основою експлуатації селян. Феодали надавали селянам земельну ділянку, на якій останні вели своє дрібне господарство. За користування землею селяни несли феодальні повинності: обробляли панську землю, або віддавали феодалу частину продукції, виробленої в своєму господарстві.

Феодальний спосіб виробництва створив деяку зацікавленість кріпосних селян в збільшенні виробництва та в поліпшенні знарядь праці. В результаті цього зростають товарне виробництво та обмін. Розвиток економічних зв'язків між окремими господарськими районами призвів до створення національних ринків, а потім і світового ринку. Проте з часом продуктивним силам стало тісно у феодальних відносинах.

Останні почали гальмувати розвиток продуктивних сил. І тоді виникла потреба у буржуазних революціях. Що й слалося: на зміну феодалізму прийшов капіталізм.

Капіталізм забезпечив більш високий рівень продуктивних сил в порівнянні з феодалізмом. Зрослі економічні потреби матеріального виробництва викликали появу і використання нових засобів праці, зростання суспільного поділу праці на базі машинної промисловості посилили су спільний характер процесу виробництва в масштабі всього суспільства. Разом з тим, з розвитком капіталістичного виробництва виникла суперечність між суспільним характером виробництва і капіталістичним характером привласнення результатів спільної праці. Причому, вказана суперечність постійно поглиблюється і об'єктивно обумовлює необхідність заміни капіталістичного способу виробництва більш прогресивним комуністичним.

Чимало економістів ототожнюють спосіб виробництва з економічним ладом (економічним базисом) суспільства. Всі перераховані відносини завжди функціонують як визначена економічна система.

Будучи суспільною формою функціонування та розвитку продуктивних сил в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних і духовних благ, виробничі відносини зазнають певних змін, певної трансформації внаслідок зміни рівня та характеру продуктивних сил. Як переконує історичний досвід, діє об'єктивний економічний закон відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил. А це означає, що виникнення тих чи інших тенденцій зближення рівня та характеру продуктивних сил сучасного капіталізму та соціалізму неминуче породжує тенденції зближення виробничих відносин вищезгаданих економічних систем. Причому ці тенденції проявляються в усіх складових виробничих відносин: техніко-економічних відносинах, організаційно-економічних відносинах і соціально-економічних відносинах.

Виробничі відносини сучасного капіталізму поєднують в собі не тільки експлуататорські, капіталістичні форми, але й перехідні до соціалізму, окремі елементи нового способу виробництва Тобто сьогодні спостерігаються ті процеси, про які в свій час писали основоположники марксистського напряму в політекономії Мочерний В. Сучасні економічні системи.

2.3 Економічні форми поєднання робочої сили і засобів виробництва

Визначальною характеристикою виробничих відносин будь-якого суспільства є обумовлений типом власності спосіб з'єднання робочої сили із засобами виробництва. Оскільки в кожному суспільстві в той чи інший період його розвитку мають місце різні типи власності, різні відносини розподілу і різне становище соціальних груп і класів у суспільному виробництві, остільки в цих суспільствах можуть існувати елементи різних, часом діаметрально протилежних виробничих відносин. Так, в умовах капіталізму можуть мати місце елементи соціалістичних виробничих відносин, оскільки в надрах капіталізму виникає і набуває поширення суспільна власність на засоби виробництва. І навпаки, в умовах соціалізму можуть мати місце елементи капіталістичних відносин, бо при соціалізмі, особливо у перехідний період, зберігається приватна власність на засоби виробництва.

У зв'язку із сказаним, доцільно говорити про системи виробничих відносин, які включають в себе панівну систему - виробничих відносин і системи виробничих відносин, що відмирають або народжуються.

Для типів факторів виробництва характерною є визначеність. Вони представлені засобами виробництва (речовий фактор) і безпосередніми виробниками (особистий фактор), наділеними здатністю до праці (в тому числі до підприємницької діяльності), яка реалізується у поєднанні з засобами праці. Особистий і речовий фактори набувають найсуттєвішої якості - суспільного характеру, коли постають не як індивідуальні, а як сукупні фактори. Індивідуальні фактори, як і індивідуальне виробництво, певною мірою є абстракцією. Індивідуальні фактори обох типів (засоби виробництва і робоча сила) в суспільному вигляді - це сукупна робоча сила та сукупні засоби виробництва, сукупний фактор виробництва - однотипний але багатовидовий. Зростання різноманітності видів фактора не змінює його типу, але означає розвиток його суспільного характеру, оскільки примножує й ускладнює зв'язки між різновидовими факторами виробництва одного типу (речового або особистого). Між індивідуальним та сукупним факторами виробництва виникають відносини і єдності, і відчуження.

Первинними факторами виробництва були земля і праця. З розвитком цивілізації з'явилися й інші речові фактори виробництва, але також похідні від землі. Останні є вже результатами праці, продукцією виробничого призначення. Обидва типи факторів виробництва (і засоби виробництва, і робоча сила) мають єдине призначення: вони є продуктивними силами, силами дії людей на природу з метою створення благ.

Проте їхні функції розрізняються. Працівник створює засоби виробництва, визначає їхнє призначення і використовує їх в процесі праці. Речові фактори виробництва функціонують як засоби оснащення трудової діяльності людини, примноження її продуктивної сили. Це предметні органи праці, своєрідне продовження людських органів діяльності і матеріальна основа розвитку їх в процесі виробництва.

Функція робітника як особистого фактора виробництва полягає у використанні своєї робочої сили в процесі праці як діяльності, спрямованої на зміну предметів і сил природи з метою задоволення своїх потреб. Сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини становить її робочу силу. Функція засобів виробництва полягає в тому, щоб бути провідником продуктивної дії працівника на предмети і сили природи. Частина засобів виробництва характеризується засобами праці, за допомогою яких робітники продуктивно трансформують предмети праці. Активною частиною засобів праці є знаряддя праці, рівень розвитку яких багато в чому є показником відносин між людьми, які складаються в процесі виробництва, і ступеня зрілості тієї чи іншої епохи. Сучасні знаряддя праці на відміну від тих, що використовувалися на початкових етапах цивілізації, включають у себе не тільки різні робочі машини, механізми, обладнання, пристосування, двигуни та передавальні пристрої, а й автоматизовані системи управління, яким відповідають високі технології та переважно розумова праця робітників. Пасивною частиною засобів праці, значення якої від цього не зменшується, е засоби виробничої інфраструктури, що виконують функцію забезпечення загальних умов виробництва: будівлі, приміщення, шляхи сполучення, засоби зв'язку, інформації та інші комунікаційні системи.

Предмет праці як друга частина засобів виробництва - це річ (природна чи вироблена попередньою працею), на яку спрямована праця людини і з якої вона як з матеріальної субстанції виробляє майбутній продукт. Усі зазначені функції засобів виробництва і працівників є необхідними у виробничому процесі. Серед них немає другорядних. Однак це не означає, що не можуть бути визначені певні пріоритети. Щодо функцій, то пріоритет належить особистому фактору. Потенціальний ефект засобів виробництва не реалізується поза керуючою та спрямовуючою діяльністю головної продуктивної сили - людини. Це не означає, що речовий фактор виробництва є лише пасивною стороною процесу виробництва. Наприклад, та його частина, що створена самою природою (предмети праці, які не пройшли первинної обробки), безпосередньо впливає на робочу силу. Часто причиною порушення економічної рівноваги у суспільстві є недооцінка зворотної дії природного речового фактора виробництва на умови функціонування особистого фактора. Руйнівною для особистого фактора може виявитися дія й тієї частини речового фактора, що є знаряддями праці. Проте функція-при-чина притаманна живій праці, а функція-наслідок - засобам виробництва.

При розгляді розвитку функцій факторів виробництва їхній взаємозалежності та взаємовпливу слід приділяти першочергову увагу. Недооцінка значення соціальної сфери, залишковий принцип виділення ресурсів для її розвитку, приниження ролі всього того, що пов'язане із забезпеченням високого рівня розвитку особистого фактора виробництва, зумовлені неправильним розумінням пріоритетів у функціональній взаємодії факторів виробництва.

РОЗДІЛ 3. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ

ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ

В Україні з набуттям незалежності почала здійснюватися інтенсивна робота державних і виконавчих органів та наукових закладів щодо визначення сутності, засад і основних напрямів самостійної соціально-економічної політики, спрямованої на пізнання, визначення і реалізацію корінних національно-державних економічних потреб та інтересів. Концентроване вираження ця робота знайшла у відповідних законодавчих актах.

Першочергового значення набуло завдання чіткого з'ясування основних цілей і пріоритетів економічної політики держави на відповідних етапах її розвитку. Центральною ланкою економічної політики держави на цьому етапі мало бути прискорення ринкової трансформації економіки країни через здійснення радикальних економічних реформ. Це шлях виходу з кризи і поступового забезпечення реалізації корінних і стратегічних національних соціально-економічних потреб та інтересів. Саме вони визначають довгострокові пріоритети економічної політики та особливості їх досягнення в поточний момент.

Логіка переходу України до соціально орієнтованого ринкового господарства потребує здійснення державотворення через розбудову політичної незалежності країни та її національної економіки. Проте розробка механізму цього процесу надзвичайно складна, оскільки жодний з існуючих шляхів переходу до ринку не може бути повністю використаний у незалежній Україні.

Командно-адміністративна система тут виявилася неспроможною здійснювати глибинні ринкові реформи. Для застосування "шокової терапії" не було відповідних передумов: психологічної готовності населення, належної підтримки ним владних структур, соціально-економічної бази тощо. В Україні кількаразово спробували провести шокову так звану лібералізацію цін без створення відповідного ринкового середовища. Це спричинилося до розвалу системи державного управління, розриву господарських зв'язків як усередині країни, так і в країнах близького зарубіжжя, глибокої платіжної кризи, інфляції, розбалансованості фінансово-кредитних відносин, різкого падіння як виробництва, так і споживання, зубожіння основної маси населення.