1

• Зміст
• Вступ
• 1. Розвиток українського національного ринку в 15- 18 ст
• 2. Фінанси в Україні в 15-18ст
• Висновки
• Література
• Вступ
• Наприкінці XIV -- першій половині XVI ст. на українських землях розвивалися землеробство, ремесла, торгівля, розбудовувалися старі й виникали нові села та міста. В землеробстві поряд з перелогом і двопіллям поширюється трипілля. З останнім пов'язане угноєння ґрунту та використання плуга і сохи (із залізними лемешами). Трипільна система й плугова оранка здебільшого застосовувалася в господарствах феодалів. У різних місцевостях України рівень розвитку землеробства не був однаковим. У Східній Галичині, на Поділлі, Волині, в центральних районах Київщини застосовувалася трипільна, на Поліссі, Півдні Київщини й Переяславщині -- вирубна та перелогова системи.
• Крім землеробства, розвивалися тваринництво, городництво, садівництво, бджільництво. Не втрачали важливого значення в господарському житті рибальство і мисливство.
• Переробкою сировини займалися у феодальних господарствах. Одним з основних джерел прибутків феодалів було млинарство. Млини переважно були водяними. З XVI ст. поширюється переробка деревини: в господарствах панів вироблялася велика кількість дьогтю, смоли, поташу, вончосу (тесу). Розвинутими промислами на Україні в XV -- XVI ст. були також солеваріння (в Прикарпатті) та видобування руди на руднях (особливо на Волині й Поліссі).
• Промисли відігравали значну роль і в селянському господарстві: селяни виготовляли сукно і полотно, гончарний посуд, металеві, дерев'яні предмети для господарського та побутового вжитку тощо.
• З розвитком внутрішнього й зовнішнього ринків зростала потреба феодалів в грошах, і частина натуральної данини замінювалася на грошову. З середини XV ст. всі витрати і штрафи вже стягалися грішми.
• 1. Розвиток українського національного ринку в 15- 18 ст.
• Наприкінці XIV - у першій половині XVI ст. поглиблювався суспільний поділ праці, розвивалися міські ремесла. Центрами ремісництва були Київ, Львів, Луцьк, Кам'янець та інші міста. Наприклад, у Києві у XV ст. працювали кравці, кушніри, шевці, стригалі вовни, ювеліри-золотарі, зброярі, сідлярі, ковалі, теслярі, винники, пекарі, рибалки та ін.
• У XV ст. - першій половині XVI ст. на Україні тривав дальший розвиток торгівлі, зумовлений піднесенням продуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці, зростанням товарного виробництва, спрямованого як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Внутрішня торгівля відбувалася в суворих межах середньовічної регламентації: згідно із законом складського права приїжджі купці зупинялися в містах, які цим правом користувалися, і продавали свої товари на умовах, визначених місцевим купецтвом; при цьому приїжджі купці мусили користуватися лише певними шляхами й сплачувати на них мита та інші торговельні збори.
• Зрушення в сільському господарстві, ремеслах і промисловості України зумовлювали пожвавлення торгівлі, розвиток економічних зв'язків між різними населеними пунктами, ринками і землями. Чим глибшим був суспільний поділ праці, тим більшою ставала потреба різних соціальних та професійних груп у виробничому спілкуванні. Неабияку роль у цьому відігравали міські торги та базари, на які приїжджали переважно жителі навколишніх сіл і міст. На них скуповували товар оптом для продажу на ярмарках та вроздріб. Право проводити торги па базарах надавалося містам, містечкам і селам спеціальними привілеями. Кількість їх постійно зростала. На кінець XVIII ст. па території Східної Галичини та Північної Буковини їх діяло щорічно майже 5000, па території Лівобережної України -- 8680, Слобожанщини -- близько 2 тис. Виділялися своїми базарами міста Південної України: Одеса, Єлизаветград, Катеринослав та ін.
• Торги та базари проводили раз або двічі па тиждень у визначені дні. Торги спеціалізувалися на продажу певного виду товарів. Так, у Дрогобичі в 1523 р. був установлений вільний торг на м'ясо, який відбувався в понеділок, від свята Петра до Різдва. У Стрию й Самборі торги проводилися лише в четвер. Самбору привілеєм від 1623 р. було надано право ще на два торги протягом тижня. На Лівобережжі вони проходили найчастіше в понеділок і п'ятницю. Продавали продукти харчування, сільськогосподарську сировину, вироби ремісників. Асортимент товарів свідчив про певну господарську спеціалізацію районів. У містечку Опішня на Лівобережжі крім "красного товару" і харчових продуктів продавали дерев'яний, глиняний і скляний посуд. У Глухові, Конотопі, Борзні -- хліб, Полтаві, Ромнах, Ніжині -- тютюн. У Прикарпатті в містечку Лисець торгували шкіряними виробами, у Бережанах -- вовною і полотном, на торгах і базарах Заліщиків і Збаража -- зерном, у Львові -- худобою і хлібом.
• Торги проходили просто неба. Приїжджі купці та селяни продавали товари з підвод, а міські ремісники -- в ятках, які ставили у визначених магістратом місцях.
• Магістрати і ратуші слідкували за якістю продукції і за тим, щоб продукти харчування передусім потрапляли до міщан, а не до перекупників.
• Обмежувалися права торговців, які не належали до відповідних цехових організацій. Так, "вільна" торгівля м'ясом у місті Дрогобичі в 1523 р. відбувалася щопонеділка за такою умовою: якщо чужі люди будуть продавати м'ясо, мають дати замку від кожної голови худоби лопатку; міщани від вола або ялівки заплатити по одному грошу, від свині, вівці та теляти -- півгроша.
• За місце на торзі брали відповідну плату, що не була постійною і однаковою для всіх міст, її визначали залежно від товару. В 1563 р. на торзі в Самбір від воза з горшками брали по 4 гроша, від вола та ялівки -- по одному грошу, від теляти, барана -- 6 динарів. Доход йшов на користь замку.
• Починаючи з XVII ст.. польський уряд приділяв належну увагу встановленню єдиної метрологічної системи, яка до того часу була неоднакова. У багатьох містах України існували власні міри на зерно (колоди, корці, маці), які значно відрізнялися від мір інших міст. Заборонялося використовувати власні ваги та міри. Всі вони були державною або феодальною власністю і повсюдно були передані в оренду. Якщо хтось із купців важив своєю вагою, то магістрат їх карав.
• Якщо базари та торги обслуговували лише місцеві невеликі ринки, забезпечуючи економічний зв'язок між містом і селом, то ярмарки зв'язували між собою різні райони України, вони стали першою ознакою становлення внутрішнього ринку. Кількість їх постійно зростала. За переписом 1666 р., в лівобережних містах кількість їх становила 76, у кінці XVII ст. -- 390, у Слобожанщині -- 271, у Галичині й Буковині -- близько 120, у Закарпатті -- понад 70. У Правобережній Україні в першій третині XVIII ст. виникло 16 ярмарків, в 40--60-ті роки -- 42.
• Кількість і тривалість ярмарків були різними. Наприклад, один раз па рік відбувались ярмарки в Борисполі, Тлумачі, Баворові, Бариші; двічі -- у Києві, Житомирі, Бучачі, Чорткові, Кременці, Василькові, Калуші, Монастириськах, Ковелі, Надвірній, Ягольпиці; тричі -- у Чернігові, Тернополі, Барі, Зборові, Бродах, Володимирі-Волинському, Гусятині, Фастові; по чотири рази на рік -- в Жовкві, Снятині, Борщеві; п'ять разів -- у Самборі та інших. Ярмарки тривали по одному і більше тижнів. Наприклад, у Києві, Житомирі, Чернігові, Ніжині, Володимирі-Волинському, Бродах вони відбувалися протягом двох тижнів, в Стародубі -- трьох, у Львові, Ярославі -- чотирьох, Жовкві -- шести тижнів. Більшість ярмарків приурочували до релігійних свят, що давало їм назву -- хрещенський, воздвиженський, троїцький, георгіївський, іллінський, нокровський та ін.
• Склалася певна періодичність ярмарків. Найбільше їх збиралося восени і взимку. В XVIII ст. у Галичині в червні, вересні, листопаді, січні відбувалося до 50 % ярмарків. Це пояснювалося станом доріг і погодними умовами, наявністю товарних лишків, потребою в грошах і товарах селян, нерівномірним розподілом основних релігійних свят. Неодночасність ярмарків давала змогу купцям відвідувати по кілька їх, перевозити непродані товари та поповнювати асортимент. Так, у Сумах відбувався Введенський ярмарок (у листопаді - грудні), у Харкові - Хрещенський (в січні), Троїцький (у травці -- червні), Іллінський у Ромнах (у липні -- серпні), Воздвиженський у Кролевці біля Сум (у серпні -- вересні), Успенський і Покровський у Харкові (в серпні -- жовтні). У Закарпатті зимові ярмарки відбувалися в Березові з 10 грудня, Мукачеві -- з 7 січня, відповідно весняні -- 6 квітня і 7 травня, 19 березня і 24 квітня; літні -- 24 і 29 серпня; осінні -- 2 і 12 листопада.
• Значну роль відігравали контрактові ярмарки у Львові та Києві, що збиралися щорічно. У Львові такі ярмарки (початок січня -- лютого) перетворилися на біржі, де купували, продавали, закладали, здавали в оренду маєтки, укладали кредитні угоди, надавали позики. В 1775 р. було укладено 1205 угод на суму 39,3 мли польських золотих, кількість учасників становила 4000 чоловік. На Хрещенський контрактовий ярмарок у Києві, що був відкритий в 1797 р. замість ярмарку в Дубно на Волині, приїжджало 5 тис. чоловік.
• За торговим обсягом ярмарки поділялися на великі, середні та дрібні. На великих ярмарках відбувалася торгівля оптом і вони збиралися рідко. Виділялися значними оборотами ярмарки в Києві, Ромнах, Кролевці, Стародубі, Ніжині, Харкові, Сумах, так звані святоюрські (червень і листопад) ярмарки у Львові на площі біля церкви св. Юра. На Іллінський ярмарок у Ромнах наприкінці XVIII ст. привозили товарів на 1--2 мли крб., на три Ніжинські -- на 1,8, натри Почарські -- на 1,1. Великі ярмарки постачали товарами середні та дрібні. Середні ярмарки обслуговували навколишні регіони, торгували місцевими та іноземними товарами невеликими партіями. Дрібні ярмарки мали локальний характер, на них місцеве населення продавало лишки продукції своїх господарств, торгувало вроздріб. Розміри ярмаркової торгівлі були меншими: від 2 до 100 тис. крб. Значну роль на середніх і дрібних ярмарках відігравали торговці-скунники.
• У лівобережних містах у другій половині XVII--XVIII ст. за дотриманням правил торгівлі слідкували ярмаркові судді або козацька старшина. Торговці сплачували різні збори, зокрема мито від місця, кількості й різноманітності товарів, за його ввезення. Іноземні купці платили по ЗО, українські та російські -- по 10, торгові люди -- по 4--6 кін грошей від одного воза товарів. У багатьох містах ярмаркові збори здавалися па відкуп.
• Ярмарки були універсальними. Торгували на них текстилем, галантерейними і господарськими товарами іноземного походження, залізним крамом, виробами ремесел, промислів, мануфактур, продуктами сільського господарства. Одночасно відбувалася спеціалізація ярмаркової торгівлі. Окремі ярмарки ставали центрами торгівлі вузького виду товарів ремісничого, промислового виробництва та сільськогосподарської продукції. У Бродах і Тернополі відбувалися великі ярмарки коней, у Станіславі та Чернівцях -- полотна і худоби. Традиційно торгували худобою на ярмарках міст Турки, Калуша, Коломиї, Старого Самбора, Перемишля, Чернівців, Кіцмаиі, Яворова, Ярослава. Практично всі великі ярмарки в Лівобережжі й Слобожанщині розпочинали кінними торгами.
• Густа мережа базарів, торгів, ярмарків сприяла зміцненню торгових зв'язків між містами і селами, окремими господарськими районами. На цій основі відбувалися злиття місцевих ринків і подальша економічна консолідація лівобережних, слобожанських, запорозьких, правобережних, прикарпатських, закарпатських і північноукраїнських земель. Торгові зв'язки між українськими землями значно зміцніли, що зумовило встановлення тісних економічних зв'язків між ними. Ярмарки набули загальноукраїнського характеру.
• Волинський і Подільський хліб збувався у містах Київщини. Київські купці продавали в Галичині дніпровську рибу, подільських волів, ремісничі вироби. Львівські купці возили сукно, полотно, мечі, плужнє залізо, прикраси
• в Ярослав, Спятип, Кам'янець-Подільський, інші міста Волині й Наддніпрянщини. Кам'янець-Подільські купці привозили до Львова волів, віск, шкіри, до Луцька -- худобу, а звідти брали полотно, хутро. Бродівські купці доставляли до Києва вино, до Бара і Ярослава - шайки, до Самбора -- цвяхи.
• В описах ярмарків і торгів Гетьманщини згадувалися купці з усіх земель України. Б. Хмельницький своїм універсалом 1657 р. наказав, щоб козацькі старшини "з людьми Львова як з власними нашими поводилися і в усякій торгівлі купецтву не робили перешкоди". Міста Полтавського полку встановили регулярні зв'язки з містами Харківського, Гадяцького і Ніжинського полку -- з містами Сумського полку. Слобідські купці продавали па лівобережних ярмарках хліб, горілку, в'ялену рибу, клей, шкіри, ремені, худобу, а також товари, привезені з російських міст. Привозили тонкі сукна, срібний, олов'яний і мідний посуд, залізо. Масовий характер мала торгівля сіллю на Торських озерах. На слобідський ринок із Лівобережжя надходили хліб, товари, що привозилися з правобережних і західних українських земель, Польщі, Сілезії, Німеччини та інших країн.
• Купці з правобережних і західноукраїнських міст торгували на ярмарках Ніжина, Ромен, Стародуба, Харкова, Сум та інших міст вином, бакалійними товарами, селянськими ремісничими виробами (кожухами, свитами, полотном), дьогтем. Лівобережні торговці (коломийці) спеціалізувалися на доставці солі з Коломиї. За переписом 1666 р. у Нових Млинах було 6, в Ніжині -- 11 дворів коломийців.
• Лівобережна Україна в другій половині XVII ст. була основним постачальником зерна на правобережний рийок, Поділля забезпечувало хлібом Закарпаття, Прикарпаття, звідти вивозилися коні, воли, корови, вівці. Головним центром торгівлі Лівобережжя з Правобережжям був Київ, звідки товари розходилися по всій Україні.
• Активною була торгівля Правобережної України з Запорожжям: звідти везли сіль, рибу, зброю, чоботи, а купували коней, волів. Про обсяги торгівлі свідчить скарга кошового отамана на шляхту, що пограбувала 724 козаків забрала 1242 коней, 546 волів, 405 возів з рибою, 386 нар чобіт, 204 рушниці, всього товару на 1 598 277 талярів.
• Із Закарпаття через Львів надходили товари з Угорщини та інших європейських країн. З Північної Буковини в інші українські землі гнали худобу, вивозили хутро, вино, мед, віск, горіхи, фрукти. Основними предметами ввозу були залізо, мед, вироби ремесел і промислів.
• Регулярними були торгові зв'язки Придніпров'я та Слобожанщини з Північним Причорномор'ям і Кримом. Українські купці привозило зерно, хутро, вироби ремісників, товари з Західної Європи. Вивозили сіль, коней, товари з Туреччини.
• Розвивалася також постійна торгівля, яку здійснювали через стаціонарні заклади -- крамниці, магазини, рундуки, склади, корчми, шинки, ятки (ларки). Наприклад, у Кременці (середина XVI ст.) налічувалося 70 крамниць, Овручі (1629р.) -- ЗО, Кам'янці-Подільському (1570р.) -- 40, Володимирі-Волинському (середина XVI ст.) -- ЗО. У 1566 р. тернопільські купці отримали привілей на володіння оптовими магазинами текстильних товарів і солі, у 1585 р. польський король дозволив будувати 20 крамниць навколо ринку в Стрию. В середині XVI ст, на ринку у Львові працювало 15 крамниць, відкривалися нові. У тих крамницях ("крамах") вирувало торгове життя: були ятки шевські, крамниці золотарів, аптекарів, кушнірів, слюсарів, будки перекупок, саджавки з рибою. Черниці з монастиря Введення Богородиці продавали нитки.
• У 80-х роках XVIII ст. у Лубнах торгувало 73 лавки (крамниці), Чернігові -- 68, Миргороді -- 52, Золотоноші -- 36, Сумах -- 40. Усього в містах і містечках Полтавщини і Чернігівщини було 2120 крамниць. У Буковині налічувалося близько 600 торгових закладів. У Бродах у Східній Галичині існувало 144 склепи і 67 крамниць.
• Поширеною була така форма торгівлі, як корчмарювання. Торгували горілкою, пивом, медом, У середині XVI ст. у Києві діяло 58, у Вінниці -- 42, Славуті -- 10, Шепетівці -- 7, в Луцьку -- 68 шинків. У Галичині корчмарювання було на відкупі у корчмарів, в основному польських євреїв. Наприкінці XVIII ст. на 5467 сіл і міст Галичини припадало 5602 корчми, в Буковині торгувало близько 400, у Закарпатті лише Ужгородська казенна домінія здавала в оренду майже 80 корчм. У Лівобережній Україні дрібним виробникам забороняли продавати горілчані напої вроздріб, тому козаки і міщани орендували корчми.
• Була поширена відкупна система. Після сплати певної суми в державну скарбницю відкупник отримував монопольне право па продаж горілки.
• З кіпця XVIII ст. у західноукраїнських землях з'явилась аукціонна торгівля. Продавали і купували землі, маєтки, будинки, хатнє майно, худобу, право па відкуп і оренду прибутків міста.
• Протягом XVII--XVIII ст. визначились основні торгові шляхи. Фактично, у кожному місті їх сходилося кілька. Від Києва до Харкова вели дві дороги. Перша йшла через Переяслав, Лубни, Миргород, Сорочинці, Прилуки, Зіньків, друга -- через Бровари, Гоголів, Биків, Макіївку, Прилуки. До десяти доріг проходили через Чернігів -- до Києва, Глухова, Новгорода-Сіверського, Ніжина, Козельця, Кременчука, Херсона, до польського кордону. З Харкова шляхи вели до Катеринослава та Херсона; до Києва -- через Охтирку, Гадяч, Прилуки; до Сум і Новгород-Сіверського; на Дон. Західноукраїнські землі сполучалися з Києвом так званим Південним шляхом: Львів -- Глиняни -- Золочів -- Вишневець -- Ямпіль -- Ляхівці -- Заслав -- Полопне -- Житомир -- Коростишів -- Білогородка -- Київ. Зі Львова йшли шляхи на Станіслав -- Коломию -- Чернівці, на Самбір -- Турку -- Ужоцький перевал -- Ужгород, на Стрий -- Сколе -- Верецький перевал -- Мукачеве.
• Наприкінці XVIII ст. на західноукраїнських землях почалося будівництво шосейних доріг, що було викликано економічними і воєнними інтересами Австрії. З 1779 по 1790 р. було побудовано 750 км доріг, що з'єднали Львів з більш-менш значними містами Прикарпаття і Буковини, через перевали -- із Закарпаттям, Віднем.
• Важливу роль у розвитку торгівлі відігравали річкові шляхи Дніпром, Дністром, Тисою. Київські купці жваво торгували по Дніпру -- із Твер'ю і Смоленськом, по Десні -- з Москвою, по Дніпру, Прип'яті та Березині -- з білоруськими та литовськими містами. Уже в 1571 р. в Києві існувала ціла торгова флотилія: 20 ком'яг -- невеликих річкових кораблів. Окремі заможні купці мали по дві й більше ком'яг. Крім того, було 10 великих човнів. У 1657 р. в Києві почав працювати річковий порт.
• Відбулися зміни на транспорті. Продовжували користуватися влітку і восени возами, взимку -- саньми, які протягом XVIII ст. урізноманітнилися. Використовували вози різної довжини, чумацькі вози тину "мажа" і "хура" (фірманка), легкі чотири - та двоколісні вози -- брички, лінійки, таратайки та інші . Сани були пристосовані відповідно до призначення: виїзні та вантажні. Поширилися човноподібні судна -- довжанки, байдаки, обшиванки, баркаси, що могли пересуватися за допомогою весел і спеціальних вітрил. Здавна використовували плоти і пороми.
• Розвивалося мостобудування. Так, у Києві в 1713р. було збудовано міст біля Печорської фортеці. Мости будували за новою технологією "на стругах, якорях та канатах".
• У другій половині XVII ст. за гетьмана Д. Многогрішного було започатковано поштову справу. На західноукраїнських землях її розвиток почався в кінці XVIII ст. У Галичині за 1775-- 1795 рр. було створено 77, на Буковині -- 12 поштових станцій, що перебували в державному управлінні.
• Отже, внутрішня торгівля в XVI--XVIII ст. стимулювала господарське піднесення, сприяла розвитку товарного виробництва та спеціалізації окремих регіонів, об'єднувала в економічне ціле села і міста України. Процес формування національного ринку продовжувався.
• Значну роль у господарському розвитку українських земель відігравала зовнішня торгівля. Розвиток мануфактур, зростання міст призвели до зменшення обсягів сільськогосподарського виробництва у країнах Західної Європи. Такі країни, як Англія, Голландія, стають величезним ринком збуту сільськогосподарської продукції та сировини з України. В той самий час Україна була ринком збуту виробів мануфактурної промисловості західних країн.
• У XVI -- першій половині XVII ст. на захід вивозили волів, зерно, коней, шкіри, мед, віск, закарпатські вина, полотно, пряжу, поташ, сіль, дерев'яні вироби. Торгові зв'язки здійснювали переважно магнати, які мали економічні переваги над купцями, середньою шляхтою, оскільки вони не сплачували регіональних мит і податків, користувалися безплатним гужовим транспортом своїх кріпаків для доставки товарів до річкових пристаней, па річках Сян, Буг, Вепр. Великі маєтки давали змогу їм нагромаджувати для продажу значну кількість продукції, утримувати власні річкові судна, навіть цілі флотилії. У період сприятливої кон'юнктури останньої чверті XVI -- першої чверті XVII ст. експорт з Галичини і Волині досяг великих розмірів.
• У торгівлі України з Заходом значну роль відігравав найбільший на Балтійському морі порт Гданськ, через який вивозили багато лісових матеріалів: бруси, дошки, кленки, щогли, попіл, поташ. Завозилися в Україну насамперед промислові вироби для потреб заможних верств населення. На ринках можна було зустріти німецькі, англійські, голландські, французькі товари -- ювелірні вироби, зброю, тонке полотно, сукно, прикраси, книги тощо.
• XVI -- перша половина XVII ст. характеризувалися також подальшим посиленням торгових зв'язків України з Молдавією, Росією, Кримським ханством і країнами Азії -- Персією, Індією та Аравією. Українські купці часто отримували від молдавських господарств грамоти-привілеї на пільгову торгівлю. До Молдавії надходили свинець, мідь, залізо, золото, срібло, металеві вироби, тканини, головні убори, скло; з Молдавії та Волощини -- вина, риба-білуга, мед, віск, воли, шкіри, горіхи.
• Розширювався асортимент товарів зовнішньої торгівлі з Туреччиною. Королівська комісія, яка встановила в 1633 р. у Львові "таксу" східних товарів, називала серед імпортованих з Туреччини шовк, атлас, перські килими, тигрові та борсукові шкіри, дорогу сірійську зброю, індиго для фарбування, арабських коней, прикраси, вина, рис, родзинки, прянощі. Зі Львова в Туреччину везли зброю і свинець, кушнірські вироби, сукно, ножі. У Снятипі знаходилася головна митна "комора" для турецьких і молдавських товарів.
• В імпорті з Угорщини чільне місце займали вина, залізні вироби, мідь, срібло, золото, селітра, сукно, а в експорті -- сіль, гончарні вироби. Угорські купці приїжджали за товаром до Старого Самбора -- головного центру торгівлі поблизу кордону.
• Розвивались українсько-російські торгові зв'язки. Українські купці торгували не лише у прикордонних містах, а й возили свої товари в Москву, Курськ, Єлець, Тулу, Ярославль, Калугу, Рильськ, Твер, Нижній Новгород. Жваву торгівлю вели українські купці й на Дону. Російські купці збували свої товари у Києві, Львові, Луцьку, Володимирі-Волинському, Кам'янці-Подільському, Барі, Миргороді, Прилуках. В Україну завозили хутра, сукно, полотно, металеві та дерев'яні вироби, кінську збрую, сідла, зброю, одяг, ювелірні вироби. В Росію вивозили шкіри, худобу, овець, коней, вовну, рибу, віск, хміль, напір, сіль, жито, пшоно, горілку, полотно, скло, гончарні та інші вироби. Російські купці везли з України книги, продавали їх у Москві та найвіддаленіших районах держави. Так, у бібліотеці солепромисловиків Строганових у Сольвичегодську налічувалося сотні українських книг переважно "киевской печати". З Києва в Москву та Підмосков'я привозили для палацових садів різне насіння, саджанці угорських груш та слив, виноградні черепки. До двору московського царя Олексія Михайловича з України поставляли волоські горіхи.
• Головним пунктом, куди прибували російські купці, був Київ. Тут, на Подолі, знаходилася російська купецька колонія. Київ був також основним пунктом транзитної торгівлі Росії з країнами Сходу. Через Київ товари з Персії, Індії, Аравії, Сирії направлялися до Москви, Пскова, Нижнього Новгорода, Швеції та Данії.
• Утворення Української козацької держави відкрило широкі перспективи міжнародної торгівлі. Б. Хмельницький ввів у 1654 р. нову систему оподаткування. Мито збирали у розмірі двох золотих з кожних 250. Це було в 2,5 рази менше порівняно з тарифом 1643 р., що діяв в Україні до Визвольної війни. Гетьманські універсали заохочували імпортну торгівлю, обмежували вивіз коштовностей, коней, селітри. Водночас було заборонено продавати хліб у Польщу.
• Під час Визвольної війни розрив з Польщею послабив торгові зв'язки з західними країнами. Активно велася торгівля з Білорусією, Молдавією, Туреччиною, Кримом. Так, Б. Хмельницький продав у Молдавію поташ на 200 тис. талярів. У 1652 р. в Молдавію було привезено 400 возів із сіллю. Було розроблено проект договору з Туреччиною щодо торгівлі на Чорному морі. Українські купці отримали право вільно плавати і торгувати в Чорному і Середземному морях, звільнялися від мит і податків.
• Систематичними були зв'язки з Московською державою, які раніше мали нестабільний характер. Царський уряд у 1649 р. дав дозвіл українським купцям на безмитну торгівлю в прикордонних російських містах. Такий самий дозвіл дав Б. Хмельницький російським купцям. Скасовувалося мито на зерно, сіль, що вивозили з Росії в Україну. В прикордонних російських і українських містах влаштовували гостинні двори для російських та українських купців. Україна експортувала худобу, конопляне прядиво, тютюн, горілку, віск, воєнну здобич, поташ.
• Важливе місце серед товарів з України посідала горілка. В "Глухівських статтях" і "Коломацьких статтях" були спеціальні пункти, що забороняли продавати горілку на території Росії, дозволяли здавати її лише на кухлеві двори, що були збудовані в Лівобережних містах царським урядом і приймали горілку за певну плату. Проте дрібні торговці таємно торгували нею в російських містах. Старшина, багаті купці вивозили і продавали горілку в центральних районах Росії, де вона коштувала дорожче, ніж у Лівобережжі. Для потреб армії велику її кількість закуповувала держава. В XVIII ст. торгівля горілкою була монополізована підрядниками державної скарбниці та скупниками.
• Козацька старшина і купці монополізували продаж в Росію селітри, а Російська держава -- право на її купівлю. Так, в 1700 р. вона закупила ЗО тис., в 1790 р. -- майже 53 тис. пудів селітри.
• Лівобережні купці везли в російські міста з країн Західної Європи, Туреччини, Криму предмети розкоші, дорогі тканини, прянощі, шаблі, лати, ніщалі, латинські книги.
• В кінці XVIII ст. посилилися торгові зв'язки Росії з південними українськими землями. Російські купці продавали там будівельні матеріали, продовольство, купували у місцевих жителів велику рогату худобу, коней.
• Важливу роль у зовнішній торгівлі відігравали купці-іноземці, особливо греки, їхні колонії існували в Києві, Переяславі. Б. Хмельницький дозволив грецьким купцям торгувати безмитне па всій території України, їх подвір'я звільнялися від підводної повинності та постоїв військ.
• Після Визвольної війни в середині XVII ст. були відновлені традиційні зв'язки з Західною Європою через Гданськ, Кенінгсберг, Ригу, Сілезію. Геть
• ман І. Мазепа офіційно затвердив головні торгові шляхи з Стародуба та Чернігова через Мінськ і Гродно до Кенінгсберга. Основним центром зовнішньої торгівлі для західноукраїнських земель залишався Гданськ. Пожвавилася торгівля сухопутним шляхом через Вроцлав і Оломоуц. Українські купці збували свої товари (продукцію сільського господарства і промислів) у Франції та Голландії. Серед імпортованих товарів найбільше значення мали англійські, угорські, броцлавські сукна, китайка, англійська і шлезька байка, золота, срібна і шовкова парча, тафта, венеціанський і флорентійський оксамит, золоті й срібні ґудзики, батист, чоловічі та жіночі панчохи, скрипки, саксонський фарфор, косметика, зброя, медикаменти, книги, мідь, географічні карти, сільськогосподарські знаряддя, вино, овочі та фрукти.
• Продовжувалася торгівля з Білорусією. Водними та сухопутними шляхами вивозили хліб, м'ясо, рибу, прядиво, віск, вовну, сало, олію, тютюн, боброве хутро, горілку, поташ та інші товари. Українські купці торгували в Борисові, Вітебську, Гомелі, Пінську, Полоцьку, білоруські купці продавали і купували товари в Борзні, Києві, Лубнах, Ніжині, Почарі, Полтаві.
• Значними масштабами і давніми традиціями характеризувалася торгівля з Туреччиною і Кримом. Відбувалися прямий товарообмін і транзитна торгівля, що йшла через Київ. Шлях до Константинополя пролягав через Фастів, Брацлав, Бендери, Ізмаїл, Базарчик, Кучок-Чехмечі. Другий шлях вів через Фастів, Брацлав, Ясси, Галац, Базарчик. Купці користувалися також шляхом від Прилук через Переяслав, Умань, Бершадь, Ізмаїл. Водний шлях йшов по Дніпру і Чорному морю. У вивезенні з України переважали продукти рослинництва і тваринництва, вироби ремесла, зброя. Купці з турецьких і кримських земель привозили кумачі, напір, шовк, каву, ладан, бакалію, вина, волоські горіхи тощо.
• Українські купці здійснювали човникові рейси, торгуючи на великій території від Гданська і Кенінгсберга до Москви і Чорного моря.
• Зовнішні торгові зв'язки західноукраїнських земель у XVIII ст. були па значно нижчому рівні, ніж до середини XVII ст. Шляхта продовжувала користуватися правом безмитної торгівлі. Магнати мали свої власні флотилії, пристані, склади для зберігання товару, використовували своїх селян для виконання феодальних повинностей або за примусовим наймом. Зовнішній товарообіг Львова за XVIII ст. скоротився в 6 разів, а вивезення товарів -- в 29 разів.
• Центром транзитної торгівлі між Заходом і Сходом було м. Броди. Після загарбання Австрією Галичини і надання Бродам прав "вільного" міста (1799 р.) через нього проходила торгівля Австрійської імперії з Росією, країнами Причорномор'я та Азії.
• Головними перешкодами па шляху формування внутрішнього ринку в Україні та розвитку зовнішньої торгівлі були умови недержавності та залежності від інших країн, феодально-кріпосницькі відносини.
• На українських землях, захоплених шляхетською Польщею, торгівля гальмувалася привілеями шляхти, яка звільнялася від мит на внутрішніх шляхах, а також при експорті й імпорті товарів, успішно конкурувала з міськими ремісниками і торговцями. Це скорочувало торгові обороти купців, обмежувало внутрішній ринок. У 1568 р. сейм заборонив місцевим купцям подорожувати за кордон по товари. У 1597 р. польський король зобов'язав купців з Туреччини, Волощини і Молдавії переходити кордон з Польщею тільки в Снятині, а у 1613 р. заборонив обминати Теребовлю. Королівська адміністрація самовільно збільшувала мита, часто арештовувала купців, примушуючи їх платити викуп. На великих і малих шляхах було безліч митниць (державних і приватних). Так, на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава брали мито 174 рази. Збирали прикордонне мито, шляхове, мостове, гребельне, перевізне, ярмаркове, торгове, помірне та ін. Високі мита в умовах слабкої охорони державних кордонів призвели до масового поширення контрабанди, яка дезорганізовувала торгівлю. Торгівля ускладнювалася великою строкатістю одиниць міри й ваги, характерних на той час (існували львівські, теребовлянські, галицькі та інші одиниці міри й ваги).
• Збереглися привілеї купецьких братств, так зване гостинне право, право складу (складське), примусове користування певними шляхами, ринкове право тощо. Особливо негативно на розвитку торгівлі позначилося складське право. Воно примушувало місцевих та іноземних купців продавати товари місту, яке володіло таким привілеєм. Це ставило купців у скрутні умови, адже ціни визначала місцева влада. Такі умови розвитку торгівлі призвели до дефіциту зовнішньоторгового балансу в середині XVII ст., який становив 10 мли польських золотих щороку.
• У другій половині XVII -- XVIII ст. в Речі Посполитій антиукраїнська політика в галузі торгівлі продовжувалася. На Правобережній Україні феодали обмежували селянську торгівлю, встановлюючи монопольне право на купівлю-продаж продукції сільського виробництва. В Прикарпатті селяни були практично усунені від торгівлі. Діяла постанова, що давала шляхті право па безмитну торгівлю.
• На початку XVIII ст. в Українській гетьманській державі розпочалися зміни в торгівлі, які були пов'язані з зовнішньоекономічною політикою російського уряду, що мала протекціоністський характер. Торговою грамотою 1649 р. і Новоторговим статутом 1667 р. в Московській державі були знищені англійські та голландські привілеї, обмежені права в торгівлі для всіх іноземних купців. Російський торговий капітал став повним господарем па внутрішньому ринку. За Петра І посилилися позиції російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було встановлено високе мито на іноземні товари, ввіз окремих товарів був заборонений, на деякі з них встановлена державна монополія, заохочувалася зовнішньоторгова діяльність російського купецтва.
• Реалізація цієї політики па українських землях, які входили до складу Російської держави, була спрямована на перетворення української торгівлі па колоніальну.
• Зазнала змін митна політика. Українські купці платили па українсько-російському кордоні митний податок за ввезення товарів з Росії, так звану індукту, за вивіз -- евекту. Цей податок йшов до української державної скарбниці. Було встановлено особливе мито на користь російської скарбниці, а потім в російських портах за цей самий товар мито бралося знову. Плата була золотом, становила 8-- 10% вартості товару. В 1724 р. розміри митного податку були збільшені: за олію, сало, льон, прядиво -- на 4 %, за смолу -- 18, за збіжжя -- 25, за лляну пряжу і необроблені шкіри -- 38 %, Податок на ввіз товарів па українську територію зріс до 10--37%. Намагаючись зменшити конкуренцію українського тютюну і горілки, російський уряд обклав їх додатковим 30%-м митом. Індукти, що збирала козацька старшина, було передано на відкуп російським купцям. У 1709 р. на всіх українських прикордонних пунктах було поставлено російські військові застави, яким надавалося право контролю над українським торговим рухом. Це посилило зловживання російських чиновників.
• Царський уряд в 1754 р. скасував мито па товари, які надходили в Росію з України, і, навпаки, заборонив збір мита на території Лівобережжя. Російські купці отримали значні пільги, їхні двори звільнялися від військових но-стоїв, їм дозволялося влаштовувати окремі лавки і магазини. З 1771 р. російські купці могли вільно селитися в Україні, купувати будинки, інше нерухоме майно в Києві та Ніжині. Маніфест 1784 р. затвердив за російськими та іноземними купцями право на необмежену торгівлю в містах Південної України та Криму.
• Царський уряд став на шлях регламентації зовнішньої торгівлі Української гетьманської держави з іншими країнами. За Петра І почалася примусова переорієнтація торгових шляхів у західні країни. У 1701 р. було видано указ про те, щоб українські купці возили товари до Азова, хоча цей порт практично не мав виходу до європейських країн. Було наказано вивозити прядиво, поташ, юхту, клей, сало, віск, олію, солому та інші товари через Архангельськ на Білому морі. В ході Північної війни після завоювання Риги ці товари можна було експортувати через названий порт. Було видано кілька указів (1714 р., 1719 р.), якими заборонялося взагалі вивозити українські товари через чужоземні порти, а тільки через російські (Петербург, Архангельськ).
• Українські купці, щоб виїхати за кордон, змушені були заїжджати до Глухова і давати гетьманській канцелярії опис товарів; Після скасування українських паспортів в 1722 р. дозвіл видавав російський комендант, а потім губернатор у Києві, а огляд товарів проводився в Брянську.
• Контролювались український імпорт і експорт. Заборонялося вивозити за кордон збіжжя і ввозити деякі товари -- дорогі тканини, панчохи, цукор, фарби, полотно, білизну, тютюн, карти, сукно. Це було зроблено для того, щоб названі товари не конкурували з продукцією російських мануфактур. Запроваджені обмеження призвели до зниження цін на українські товари на ринку. Уряд і торгові російські компанії скуповували ці товари за дешевими цінами, а потім продавали за кордон.
• Регламентація торгівлі в Україні негативно позначилася на її зв'язках з Західною Європою, на інтересах зарубіжних партнерів. Гетьман Д. Апостол намагався поліпшити умови для української торгівлі: захищав місцевих купців від конкуренції московських, зобов'язав українську владу сприяти виїзду останніх з України, заборонив місцевій владі перешкоджати купцям і чумакам у їхній діяльності, ввів мораторій на сплату боргів купців, особливо тих, які вели зовнішню торгівлю. В 1729 р. з ініціативи Д. Апостола в Глухові відбулося зібрання українського купецтва, рішення якого про скасування перешкод на вивіз заборонених російським урядом товарів гетьман передав на царське ім'я. У Зверненні до Колегії чужоземних справ (1728 р.) Д. Апостол домагався обмеження мита індуктою, яку повинні збирати українці, і дозволу їздити за кордон з українськими паспортами. Він склав меморандум до центрального уряду, в якому обґрунтував основні положення про торгівлю в Україні: для українських і місцевих купців -- вільна торгівля, а для іноземних купців -- торгівля в Києві та Чернігові під час ярмарків двічі па рік. Царський уряд не задовольнив прохання українських купців і влади. Відносини України з іншими державами розглядались як зв'язки їх з Росією.
• Товари з Правобережжя й Прикарпаття надходили до Лівобережної України через Васильківську, Стайківську, Сорокашитську, Кам'янську та інші митниці.
• Отже, протягом XVI--XVIII ст. в Україні сільськогосподарське і промислове виробництво набуло товарного характеру, формувався загальнонаціональний ринок. Проте на розвитку торгівлі негативно позначилася дискримінаційна політика Речі Посполитої й Російської монархії. Українська козацька держава поступово втратила самостійність у зовнішньоекономічних відносинах. Українські експорт та імпорт були зведені нанівець, Україна перестала бути самостійним членом міжнародної торгівлі. Українське купецтво втратило свою силу. Воно було витіснено із міжнародної торгівлі, займалося дрібною торгівлею в межах України, посередницькою діяльністю. Згідно з Рум'япцевським описом Малоросії (1765--1769 рр.) великі капітали були зареєстровані лише в іноземних (грецьких) купців.
• Розвиток торгівлі в XVI--XVIII ст. сприяв процесу подальшого формування фінансово-грошової системи. Для тогочасного грошового обігу характерним був біметалізм -- використання як золотих, так і срібних монет, які оцінювалися стихійно, за ринковою вартістю вміщеного в них металу.