Аграрна політика призначення, принципи і пріорітети

16

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

“ДЕРЖАВНИЙ АГРОЕКОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ”

Кафедра економічної теорії

Курсова робота

з економічної теорії на тему:

«Аграрна політика: призначення, принципи і пріоритети»

Виконав: Сидорчук М.В.

Перевірила: к.е.н. Довженко В.А.

Житомир 2008

Зміст

Вступ

1. Сутність та принципи аграрної політики

2. Компоненти аграрної політики та проблема їх поєднання

3. Мета та особливості аграрної економіки

4. Історія аграрного розвитку України

5. Складність сучасної аграрної кризи

Висновки і пропозиції

Список використаної літератури

Вступ

Забезпечення населення якісними продуктами харчування становить головний напрям соціально-економічного розвитку будь-якої держави. Тому стан аграрної економіки, що виробляє продукти харчування, її продуктивність, ефективність та екологічність функціонування - важливі оціночні критерії прогресу цивілізації.

Очевидно, що досягти продовольчої безпеки можливо лише за рахунок системного підходу, при якому аграрна політика має охоплювати сільське та рибне господарство, садівництво, виноградарство, харчову промисловість і переробку сільськогосподарських продуктів, сфери оптової й роздрібної торгівлі, виробництво засобів виробництва для сільського господарства та харчової промисловості, аграрну науку і освіту, питання комплексного розвитку сільських територій.

У 1990-2004 роках аграрна політика була спрямована на ринкову трансформацію аграрного сектора, зупинення аграрної кризи і стабілізацію сільськогосподарського виробництва. Ця мета здебільшого досягнута. Сьогодні Україні потрібна нова аграрна політика, яка б мала стратегічний і системний характер, соціальну спрямованість та відповідала принципам сталого розвитку. На цьому шляху насамперед необхідно визначитися з питанням поняття й сутності аграрної політики, оскільки в Україні поки ще не розроблений єдиний понятійний апарат для прийняття рішень з аграрної політики.

Метою даної роботи є дослідження суті та особливостей аграрної економіки, її стратегічних і тактичних завдань, виявлення носіїв та рушійної сили аграрної політики, визначення місця аграрної політики в системі державотворення України .

Об'єктом дослідження виступають поточні процеси в аграрній економіці.

1. Сутність та принципи аграрної політики

В економічній літературі сформувалися два принципових підходи до розуміння сутності аграрної політики. У вузькому змісті під аграрною політикою розуміють систему цілей і заходів, спрямованих на розвиток аграрного сектора економіки. У широкому змісті в аграрну політику за різними підходами включають:

ѕ політику розвитку аграрного сектора;

ѕ продовольчу політику, що стосується споживання продуктів харчування основними групами населення;

ѕ агропромислову політику, пов'язану з проблемами обслуговування сільського господарства, включаючи торгівлю, переробку, сферу виробництва засобів виробництва для сільського господарства;

ѕ зовнішньоторговельну аграрну політику;

ѕ політику в галузі харчування;

ѕ політику у сфері якості та безпеки продовольства;

ѕ політику розвитку сільських територій.

Отже, аграрна політика - це комплексна система стратегічних і тактичних принципів, цілей, засобів і методів науково-методологічного, політико-правового, соціально-економічного, екологічного та організаційного характеру, спрямованих на формування продовольчої безпеки держави та сталий розвиток сільських територій.

Слово «політика» означає діяльність органів державної влади і державного управління, яка відображає суспільний лад та економічну структуру країни, а також діяльність класів і груп та визначається їх інтересами, цілями. Отже, аграрна політика має відображати інтереси й цілі сільського господарства та інших пов'язаних із ним галузей, а також являти собою спосіб дій, спрямованих на досягнення цих інтересів.

Аграрна політика - це сукупність науково обґрунтованих ідей і концепцій щодо розвитку сільського господарства і пов'язаних з ним галузей на певному історичному етапі життя країни. До повного поняття аграрної політики входять також наявність певних народногосподарських структур, здатних забезпечити реалізацію цих ідей, а також функціонування відповідного господарського механізму, який би матеріально заохочував підприємства, організації, управлінські структури і працівників здійснювати їх.

Дещо інше тлумачення дають учені Інституту аграрної економіки. На їхню думку, аграрна політика держави являє собою розробку її владними структурами і практичне здійснення великої сукупності правових, організаційних, економічних, наукових, соціальних, кадрових та інших заходів з метою забезпечення такого розвитку аграрної сфери економіки, який би цілком задовольняв продовольчі потреби країни.

До аграрної політики ставляться такі вимоги, які випливають із внутрішніх потреб розвитку агропромислового виробництва. Зокрема, аграрна політика мусить:

ѕ враховувати реальні запити й потреби села;

ѕ мати чітко виражений соціальний характер;

ѕ бути складовою частиною економічної політики держави;

ѕ мати характер наскрізний і неперервний;

ѕ забезпечуватись як організаційними структурами, так і механізмом реалізації ідей;

ѕ мати координаційний орган, здатний своєчасно реагувати на зміни і вносити відповідні корективи;

ѕ супроводжуватись гласністю й наочністю;

ѕ не збочувати на шлях сліпого копіювання чужого досвіду;

ѕ сприяти утвердженню почуття господаря, піднесенню ролі та авторитету селянина в суспільстві.

Оцінюючими критеріями, які характеризують сутність, життєвість і доцільність аграрної політики, є:

ѕ ступінь техніко-екологічної обґрунтованості;

ѕ відповідність економічним інтересам держави;

ѕ комерційна життєздатність і самоокупність заходів;

ѕ соціальна спрямованість і рівень врахування місцевих особливостей;

ѕ наявність інституціональних можливостей для реалізації всіх напрямів політики. До найважливіших атрибутів аграрної політики належать:

1. Соціально-економічна суть, яка полягає в тому, що:

ѕ розвиток аграрного сектора має здійснюватися не за рахунок інших галузей, а в обґрунтованій збалансованості з ними, в паритетності міжгалузевих відносин;

ѕ владні структури всіх рівнів мають усвідомити, що без постійної підтримки державою, без її поступально-протекціоністської політики щодо сільського господарства його ефективний розвиток неможливий, і за будь-яких форм власності й господарювання воно не виживе.

2. Зміст аграрної політики являє собою перелік найголовніших завдань, які необхідно вирішити на певному етапі розвитку аграрного сектора. Вони можуть мати перспективний, поточний і оперативний характер.

ѕ На сучасному етапі основними завданнями аграрної політики є: докорінне перетворення відносин власності на землю та інші засоби виробництва;

ѕ формування господарських структур на основі плюралізму форм власності;

ѕ створення ринку засобів виробництва і продовольства та забезпечення його відповідною інфраструктурою;

ѕ вдосконалення господарського механізму на основі розвитку багатоукладності аграрного сектора, перебудови принципів ціноутворення, оподаткування, фінансування, кредитування і страхування;

ѕ прискорення переходу сільського господарства на інтенсивний шлях розвитку та ефективне використання всіх наявних ресурсів;

ѕ підвищення продуктивності виробництва та орієнтація на самозабезпечення регіонів продовольством і сировиною;

ѕ дальше поглиблення спеціалізації сільського господарства на основі міжгалузевого і міжгосподарського поділу праці та агропромислової інтеграції;

ѕ забезпечення збалансованості й пропорційності в розвитку АПК, скорочення втрат продукції і сировини, націлення всіх ланок АПК на досягнення спільного кінцевого результату;

ѕ соціальні перетворення на селі, підвищення ролі та авторитету працівника сільського господарства.

3. Характер аграрної політики. Він визначається тими кінцево-цільовими завданнями, які стоять перед нею, і тим організаційно-господарським і владним механізмом, що забезпечить їх досягнення.

Кінцевою метою аграрної політики залежно від її тривалості в часі може бути:

ѕ досягнення реальних і відчутних зрушень у внутрідержавному вирішенні продовольчої проблеми;

ѕ виведення сільського господарства і всього агропромислового виробництва та соціального розвитку села на світовий рівень;

ѕ перетворення країни в надійного експортера продовольства;

ѕ досягнення очікуваної кінцевої мети, а не проміжних результатів і оцінка відповідно

ѕ до цих конкретних дій і зрушень.

4. Етапність, тобто визначення конкретних завдань стратегічного і тактичного плану. Етапність має бути чітко визначеною, і кожен етап має бути підпорядкованим кінцевій меті. Етапність має торкатися не лише аграрної політики в цілому, а й кожного її окремого напряму.

Перед сучасною аграрною політикою України стоять такі поетапні завдання: найближчий етап (тактичні завдання): збереження аграрного потенціалу; зупинення спаду виробництва; забезпечення його ефективності й поступового нарощування на основі активної державної підтримки; забезпечення еквівалентності обміну з промисловими галузями; подолання неплатоспроможності підприємств і організацій АПК; досягнення визначених пріоритетів; надання сільськогосподарським товаровиробникам пільгових умов кредитування та оподаткування; більш віддалений етап (стратегічні завдання): глибокі соціально-економічні перетворення в АПК; створення системи повноправних власників землі, засобів виробництва і результатів праці; першочергове задоволення соціальних та економічних потреб сільських товаровиробників; пом'якшення гостроти продовольчої проблеми й гарантування продовольчої безпеки країни; виведення аграрного сектора України на світовий рівень розвитку.

5. Фактори аграрної політики. Вони являють собою сукупність тих об'єктивних і суб'єктивних чинників, які забезпечують реалізацію ідей аграрної політики. Сюди належать:

ѕ досконалість законодавчої бази і відповідальність на всіх рівнях за її організаційно-виконавче забезпечення;

ѕ науково обґрунтована послідовність щодо форм власності, в тому числі на землю, шляхів і способів їх реформування;

ѕ створення достатніх умов для ефективного розвитку всіх форм господарювання;

ѕ кадрове, ресурсне, фінансове та інформативне забезпечення;

ѕ науково-технічні й технологічні розробки і рекомендації на рівні «ноу-хау».

6. Умови реалізації аграрної політики. Це формування зовнішнього і внутрішнього середовища, де визначальним кредо стануть інтереси сільського господарства й селянства. До цих умов належать:

ѕ поступове підпорядкування аграрної політики вимогам та інтересам селянства;

ѕ підкріплення зрушень в аграрному секторі відповідними змінами в інших секторах народного господарства;

ѕ врахування того, що аграрна політика виконує не лише соціально-економічну, а й політичну функцію, бо сприяє становленню державності; достатнє забезпечення тактичних і практичних завдань у правовому, організаційному, матеріальному, фінансовому й кадровому аспектах;

ѕ визнання аграрної політики не як короткотермінової акції, а як складного й довготривалого процесу еволюційного характеру;

ѕ багатоаспектність аграрної політики і необхідність її реалізації у єдності всіх складових частин і цілей;

ѕ управління процесом розробки та організації реалізації аграрної політики згори донизу, надання аграрній політиці.

Основними засадами державної аграрної політики на період до 2015 року передбачено, що державна аграрна політика базується на національних пріоритетах і враховує необхідність інтеграції України до світового економічного простору. Складовими державної аграрної політики, як зазначається у Законі, є комплекс правових, організаційних і економічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування аграрного сектора економіки, розв'язання соціальних проблем сільського населення й забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій.

Сама наявність такого Закону є позитивним явищем з точки зору визнання в державній політиці необхідності формування чіткої та визначеної стратегії щодо розвитку агропромислового комплексу як пріоритетної сфери національної економіки.

Реалізація завдань, що постають перед аграрною економікою, чітко визначені. її місце і роль у системі національної економіки здійснюється через дотримання таких наступних принципів:

1. Принцип пріоритетності національних особливостей та інтересів при формуванні аграрної політики. Створюючи ринкову економіку, ми не повинні сліпо копіювати будь-яку зарубіжну модель агроринку. Сільське населення країни ще не володіє достатньою мірою ринковою ментальністю, для багатьох тільки починається освоєння нового господарського механізму.

2. Принцип однакового підходу до функціонування різних форм власності в аграрній економіці. Існування різних форм власності в системі аграрного виробництва і їх рівність випливає з механізму конкуренції. Тільки через конкуренцію виявляється ефективність різних форм господарювання, правильно розподіляються ресурси, формуються ринкові ціни, стимулюється зниження витрат виробництва, відбувається перехід до виробництва нових видів продукції.

Рівність різних форм аграрного виробництва зовсім не заперечує виділення на певних етапах економічного розвитку країни пріоритетних форм господарювання та їх підтримку.

3. Принцип розвитку аграрної економіки на засадах ринку. Економічний аналіз дає змогу дійти висновку, що при централізованому плануванні неможливо досягнути максимальної ефективності виробництва.

Екстенсивний метод нарощування сільськогосподарського виробництва, що використовувався при адміністративно-командній економіці, вимагав застосування дедалі більшої кількості землі, праці та капіталу. З часом цей метод себе вичерпав. Природні умови облегшували залучення у сільськогосподарський оборот нових земель. Окремі спроби використання земель з низькою родючістю для виробництва зерна були невтішними. Екстенсивний розвиток аграрної економіки став неможливий. Неспроможність створити дійову систему стимулювання в сільському господарстві перетворило його у збиткову галузь, яка виснажувала економіку, вимагала Величезних субсидій і дотацій.

4. Принцип поєднання ринкового механізму із державним регулюванням. Теза про те що, сільські трудівники завжди самі можуть визначити найефективніші організаційно-економічні форми господарювання, є хибною. Без втручання держави, створення чіткого механізму регулювання, результати функціонування будь-якої форми власності та господарювання будуть незначними.

Наприклад, висока урожайність зернових фермерського господарства ще зовсім не означає отримання ним високих доходів, якщо не буде досягнуто паритету цін між продукцією сільського господарства і промисловими товарами, які споживає фермерське господарство. Практика господарювання розвинутих країн засвідчує, що найбільша ефективність певної форми господарювання досягається за умов поєднання реальної власності на землю та вироблений продукт і державного регулювання соціально-економічними процесами на селі.

5. Принцип соціальної справедливості і соціальної відповідальності. Аграрні перетворення здійснюються заради селянина, підтримки його статусу, турботи про умови його праці та побуту.

2. Компоненти аграрної політики та проблема їх поєднання

Аграрна політика - це одна із складових частин економічної політики, сферою впливу якої являється сільське господарство і пов'язані з ним господарчі сфери.

Найважливіші сфери аграрної політики:

ѕ Аграрний ринок;

ѕ Інвестиційна, кредитна, фінансова, науково-технічна і технологічна діяльність;

ѕ Податкова система;

ѕ Соціальне середовище;

ѕ Цільові і структурні перетворення.

В рамках аграрної політики формується аграрне законодавство, а від нього залежить аграрна структура.

Аграрне законодавство - це правові норми, які поряд з існуючими звичаями визначають процеси в сільському господарстві і житті сільського населення.

Сфера аграрного законодавства:

ѕ Відносини землеволодіння;

ѕ Трудові відносини;

ѕ Аграрний кредит;

ѕ Податкообкладання;

ѕ Права і звички, які наслідуються;

ѕ Товарорух в сільському господарстві;

ѕ Умови навчання і консультування;

ѕ Соціальне забезпечення

Значення аграрного законодавства заключається в тому, що воно регулює правові земельні відносини і закріплює статус селянина - статус володаря землі, що надає йому економічну незалежність і забезпечує соціальну захищеність.

Предметом аграрної політики являється система державних і суспільних заходів і прагнень, які визначають умови функціонування сільського господарства.

Суб'єктами аграрної політики являються:

ѕ Міністерство економіки

ѕ Міністерство аграрної політики

ѕ Державний комітет по земельних ресурсах

ѕ Державний комітет по водному господарству

ѕ Державний комітет лісового господарства

ѕ Відповідні управління і департаменти міністерств і комітетів

Аграрна політика володіє визначеною самостійністю і активно впливає на аграрну економіку: вона або прискорює або гальмує розвиток. Позитивний вплив на аграрну економіку здійснює науково-обґрунтована аграрна політика.

Слід відмітити взаємозв'язок між ними:

ѕ По-перше, єдність, тісні взаємозв'язок і взаємодія між ними;

ѕ По-друге, первинність аграрної економіки і вторинність аграрної політики;

ѕ По-третє, зворотній активний вплив аграрної політики на аграрну економіку.

Аграрна політика породжується аграрною економікою і:

ѕ входить в сферу політичних відносин, адже вона представляє собою відносини з діяльністю держави - органа політичної влади;

ѕ підпорядковується законом аграрної економіки, які здійснюють управління виробництвом, розподілом, обміном і споживанням сільськогосподарської продукції;

ѕ являється концентрованим завершенням аграрної економіки.

Основні завдання аграрної політики:

Розкрити систему явищ, процесів і законів в аграрній сфері, з метою вирішення комплексу економічних і соціальних питань розвитку АПК у процесі його трансформування.

Вплив на аграрне законодавство (в ринкових умовах аграрної сфери держава повинна захищати права виробників і споживачів, функціонуючих на аграрному ринку відповідними законами: вільне господарювання на землі, врегульовані відносини з приводу землі, право власності на результати праці).

Забезпечення продуктами харчування за економічно виправданими цінами; забезпечення промисловості сировиною; забезпечення участі сільського господарства в загальній динаміці доходів; вирішення проблем охорони навколишнього середовища.

Засоби та методи здійснення аграрної політики:

ѕ Зниження податкового натиску на сільгоспвиробника;

ѕ Фінансово-інвестиційне забезпечення аграрних перетворень;

ѕ Створення умов для кредитування сільгоспвиробництва;

ѕ Політика державного протекціонізму;

ѕ Конкурсне визначення підрядчиків на держзамовлення;

ѕ Сприяння у створення інститутів ринкової інфраструктури для АПК;

ѕ Підготовка та перепідготовка кадрів для аграрного сектору;

ѕ Списання, пролонгація боргів;

ѕ Залучення іноземних інвестицій;

ѕ Нетрадиційні (компенсації).

Факторами ефективного вирішення проблем АПК є:

ѕ рівноправне функціонування сільськогосподарських підприємств різних форм власності;

ѕ раціональне використання ресурсів;

ѕ впровадження у виробництво новітніх технологій;

ѕ сучасні способи відтворення, охорони землі та природних багатств в цілому.

Успіх аграрно-політичних заходів залежить від виконання умови, що ці міроприємства повинні бути:

ѕ екологічно чистими;

ѕ погодженими з економічними факторами (правильними по структурі);

ѕ співставними за цілями;

ѕ правильними за суттю (технічно послідовні);

ѕ своєчасні.

Методологія аграрної сфери використовує слідуючи підходи:

ѕ суб'єктивний - господар здійснює вибір із різних варіантів;

ѕ емпіричний - знання отримуються тільки із досвіду, спостереження, без їх аналізу і розгляду у взаємодії;

ѕ раціоналістичний - відкриття законів, які б дозволяли найбільш вірно регулювати виробництво і розподіл сільськогосподарського продукту;

ѕ діалектико-матеріалістичний - проводиться об'єктивний аналіз, характеризуються внутрішні зв'язки явищ, які реально існують;

ѕ діалектичний - всі процеси явищ постійно виникають, розвиваються і ліквідуються, тобто знаходяться в постійному русі.

Методи - це прийоми дослідження в науці і відтворення їх в системі категорій і законів.

В аграрній політиці використовуються методи:

ѕ наукової абстракції -досліджуються первинні сторони явищ і відволікання від вторинних;

ѕ аналізу і синтезу - дослідження кожної складової окремо і створення цілісної картини;

ѕ індукції і дедукції - перехід від вивчення одиничних факторів до загальних положень і висновків і навпаки.

ѕ історичний і логічний - при історичному приймаються до уваги всі явища і випадки; при логічному - відкидаються випадкові явища і процеси.

ѕ математичні і статистичні - кількісна сторона процесів і явищ господарського життя, їх перехід в нову якість.

В цілях наукового дослідження аграрної діяльності важливо, щоб дослідник при вивченні сільськогосподарських процесів відмовився від своїх симпатій і антипатій, особистих вигод і інтересів, адже потрібно викласти істину у тому вигляді, якому вона є.

АПК країни - це сукупність галузей, пов'язаних із виробництвом сільськогосподарської продукції, її переробкою, реалізацією та обслуговуванням самого сільського господарства.

Структура АПК
Сфера	Функції
Ресурсно-виробнича	Виробництво засобів виробництва для сільського господарства
Аграрно-сировинна	Власне сільськогосподарське виробництво
Переробна	Заготівля та переробка сільськогосподарської продукції
Інфраструктура	Транспортування, зберігання, реалізація сільськогосподарської продукції

Продуктові підкомплекси АПК	м'ясний молочний зернопродуктовий плодоовочевий бурякоцукровий інші

Особливості сучасного стану АПК України:

ѕ накопичення та загострення суперечностей економічного і політичного характеру;

ѕ масова збитковість сільськогосподарських підприємств;

ѕ повільні темпи реформування аграрного сектору економіки;

ѕ збереження тенденції до звуженого відтворення.

Загальносвітові тенденції розвитку відносин „держава - аграрний сектор економіки”:

ѕ Ротаційність сільського господарства.

ѕ Посилення регулюючої ролі держави в аграрному реформуванні.

ѕ Державне сприяння розширенню місткості аграрного ринку.

ѕ Державна підтримка сільськогосподарських підприємств різних форм власності.

ѕ Протекціонізм державного сільгоспвиробника.

Практичне призначення аграрної політики заключається в тому, що вона:

ѕ направлена на створення таких економічних відносин, таких форм господарювання, які б забезпечили селянину стійке положення господаря на землі;

ѕ сприяє встановленню економічно-обґрунтованих, справедливих відносин між містом і селом, між аграрним і іншими секторами економіки;

ѕ демократично регулює економічні процеси;

ѕ визначає умови праці і буденності селян, включає міри спрямовані на визнання сільської праці в суспільстві, турботу про сільське населення;

ѕ займається вирішенням культурних, соціальних, правових і політичних проблем в аграрній сфері.

Отже, вивчення практики функціонування аграрного сектору веде до знання положення справ, а знання допомагає передбачити правильні дії в аграрній політиці.

Зміст аграрної політики держави в умовах трансформаційної економіки:

ѕ проведення земельної реформи;

ѕ приватизація об'єктів АПК;

ѕ розвиток нових форм господарювання;

ѕ реалізація абсолютних та порівняльних переваг країни;

ѕ забезпечення умов для становлення сучасних фінансово-економічних, правових та організаційно-інституційних відносин в агропромисловій сфері;

ѕ формування ринкового механізму управління АПК;

ѕ соціальний розвиток села;

ѕ інформаційне забезпечення пропаганди реформ.

ѕ Починаючи з 1992 р. в Україні здійснюються:

ѕ індустріалізація перетворень

ѕ реформування сільськогосподарських підприємств

ѕ удосконалення їх внутрівиробничих відносин

ѕ активізація між фермерської кооперації

ѕ ліквідовано державну монополію на землю

ѕ сформовано багатоукладне виробництво

ѕ представлена повна самостійність господарчим об'єктам

ѕ аграрні підприємства стають дедалі більше ринково орієнтованими

ѕ активізується процес кооперації

ѕ розширюється кількість аграрних фінансово-промислових груп

ѕ створено спеціальний фонд для кредитування організацій АПК на пільгових умовах, механізм державних лізингових операцій

ѕ поширення ринкової інформації тощо.

3. Мета та особливості аграрної економіки

Сферою реалізації аграрної політики є аграрна економіка. В системі національної економіки аграрна економіка займає особливе місце. Ця особливість визначається виробничою структурою, погодними умовами, значенням у забезпеченні населення базовими продуктами харчування, сезонним характером виробництва, обмеженістю землі як основного фактора виробництва, тощо. Все це обумовлює необхідність ефективної діяльності держави і підлеглих їй інститутів влади по формуванню економічних, соціальних, правових умов життя сільського населення.

Своєрідність і складність сучасної аграрної політики полягає у тому, що вона опинилася в невизначеному перехідному становищі без чітко вираженого вектора перемін, у нерівноважному стані до інших пов'язаних із нею галузей. Отже саме життя вимагає пошуку нових підходів і нетрадиційних методів організації аграрної економіки.

Національну економіку слід розуміти як цілісну соціально-економічну систему, що складається з органічно взаємозв'язаних і взаємозалежних підсистем функціонування яких зумовлює розвиток інших елементів і систем загалом, а місце кожного з структурних елементів визначається покладеними на нього функціями. Важлива підсистема національної економіки - аграрна економіка. Особлива роль аграрного виробництва зумовлена, по-перше, виробництвом продуктів харчування для задоволення потреб населення,2ло-друге, виробництвом сировини для промисловості, по-третє - забезпеченням валютних надходжень від реалізації сільськогосподарських продуктів на світовому ринку.

Забезпечення населення якісними продуктами харчування становить головний напрям соціально-економічного розвитку будь-якої держави. Тому стан аграрної економіки, що виробляє продукти харчування, її продуктивність, ефективність та екологічність функціонування - важливі оціночні критерії прогресу цивілізації.

Наприкінці 90-х років рівень продовольчої безпеки України знизився до критично-небезпечної межі. Критично-небезпечною вважається рівень споживання продовольства у половинному обсязі від науково-обґрунтованих норм. Насамперед це стосується м'яса, риби, яєць, молочних продуктів, плодово-ягідної продукції. Такий пан зумовлений падінням обсягів виробництва сільськогосподарської продукції. Наприклад, валова продукція сільського господарства 2000 р. становила приблизно 50% рівня 1990 р.

Продовольче споживання - одна з основних передумов відтворення й ефективного використання трудових ресурсів, бідняк--проблема продовольчого забезпечення населення залежить не лише від фізичної потреби у продуктах різних груп населення, а й від ріння їх платоспроможності. Активний платоспроможний попит населення на продукти вважається потужним стимулом розвитку аграрної економіки.

Недостатня купівельна спроможність населення зумовлена низькими реальними доходами, що призводить до нерівномірності розподілу та споживання продуктів харчування. Якщо нерівномірність посилюється і відповідно зростає чисельність найбідніших верств населення, то в суспільстві зменшуються обсяги споживання Продовольчих товарів. Це негативно позначається на національному аграрному виробництві, оскільки попит на нього зменшується, і воно не отримує коштів для модернізації та розширеного відтворення.

Отже, продовольча безпека - це такий еколого-економічний стан держави, при якому всі її громадяни забезпечені продовольством у необхідній кількості, асортименті та відповідної якості, що підтримує найвищий рівень їхнього здоров'я. При цьому існують відповідні ресурси, потенціал і механізми постійного збереження такого стану (переважно власними силами держави) для всіх верств населення незалежно від зовнішніх і внутрішніх факторів та за умови збереження сприятливого стану навколишнього середовища.

Очевидно, що досягти продовольчої безпеки можливо лише за рахунок системного підходу, при якому аграрна політика має охоплювати сільське та рибне господарство, садівництво, виноградарство, харчову промисловість і переробку сільськогосподарських продуктів, сфери оптової й роздрібної торгівлі, виробництво засобів виробництва для сільського господарства та харчової промисловості, аграрну науку і освіту, питання комплексного розвитку сільських територій.

У ринковій системі земля має ціну. На неї впливає родючість і розміщення її коло ринків збуту. Стосовно останнього фактора, то розвиток сучасних методів транспортування сільськогосподарської продукції, зокрема рефрижераторами, зменшили його значення.

6. Попит на сільськогосподарську продукцію, особливо на продукти харчування, є нееластичним за ціну (Ed=l). Люди не можуть жити без їжі, тому величина попиту мало змінюється під впливом цін. Це - по-перше. По-друге, продукти харчування зазвичай є замінниками один одного, тому коефіцієнт перехресної еластичності попиту Cross Ed, додатній (Cross Ed > 0). По-третє, на продукти харчування коефіцієнт еластичності попиту за доходом Income Ed < 1.

Збільшення доходу на душу населення призводить до менш, ніж пропорційного зростання видатків на продукти харчування. Ця закономірність вперше була відкрита у XIX ст. німецьким статистиком Е. Енгелем і названа "Законом Енгеля".

7. Особливість бухгалтерського обліку в сільському господарстві. Вона виявляється при обліку й оцінці майна та його результатів. Частина виробленої в аграрному секторі продукції не переходить у грошову форму (посівний матеріал, молодняк худоби), а залишається і направляється на відтворення у товарній формі.

4. Історія аграрного розвитку України

Україна, як і інші держави, що утворилися після розпаду СРСР, перебуває в складному становищі. Воно зумовлене спробами усунення деформацій, які виникли, зокрема, внаслідок невдалого експерименту щодо прискореного проведення економічних перетворень. Хоча до останнього часу вся вина за допущені помилки при здійсненні соціалістичних перетворень найчастіше списуються на Й.Сталіна, але справжню причину слід шукати не в особистості, а в базисних основах суспільства.

Для базису 30-х років характерним було переплетіння буржуазних і феодальних виробничих відносин, а також низький загальноосвітній і культурний рівень трудящих - продуктивної сили суспільства. Саме тому виробничі відносини і мислення людей слабо пов'язувались з теорією соціалізму (економічною основою є суспільна власність на засоби виробництва), яка виникла ще в глибокій давнині і активно розвивалася в епоху феодалізму(суспільний спосіб виробництва, оснований на експлуатації безземельних, залежних від землевласників селян. Політична влада при феодалізмі знаходилась у руках землевласників) і зародження капіталізму (суспільний спосіб виробництва, в основі якого - система виробничих відносин між найманими працівниками і власниками засобів виробництва, предметів споживання та інших об'єктів привласнення).

Схематичність і прямолінійність в оцінці розвитку суспільства позначились і на розумінні загального економічного закону відповідності виробничих відносин рівню розвитку і характеру продуктивних сил.

Саме на підставі цього закону було зроблено висновок, що головним завданням побудови нового суспільства є заміна буржуазних виробничих відносин, які ґрунтуються на приватній власності на засоби виробництва, соціалістичними, основою яких є суспільна власність на них. Завдання соціалістичних перетворень визначилося одним положенням: знищення приватної власності, що й було зроблено. А це порушило зв'язок між матеріально-уречевленими продуктивними силами і трудящими, як головним їх елементом. Тобто трудівник продовжував бути власником своєї робочої сили, але не мав засобів виробництва, а держава, якій належала робоча сила, і деякою мірою колгоспи, стала власником засобів виробництва. В результаті засоби виробництва стали нічийними, втратився особистий інтерес у виробників до їх збереження і ефективного використання.

Тоді виникла ідея запровадження кооперації (добровільне колективне об'єднання власності і праці для спільного виготовлення продукції) на західний зразок, але в Україні не було необхідних умов, адже у 1928 р. сільське господарство СРСР мало лише 27 тис. тракторів, 2 зернозбиральних комбайни, 700 вантажних автомобілів. Більшість населення залишалась малограмотною або зовсім не вміла писати і читати.

Економісти-вчені замість примусової колективізації запропонували інший напрямок розвитку сільського господарства: інтенсифікація окремих регіонів, сільське господарство передбачалося залучати до процесу індустріалізації, підвищення товарності, визначалася система заходів у галузі кредиту, ринку, цін, транспорту, тарифів на послуги тощо.

Одначе при проведенні колективізації перемогли екстремістські погляди. Їх грубі помилки позначаються на розвиткові сільського господарства до теперішнього часу.

В Україні з моменту проголошення курсу на колективізацію (червень 1930 р.) у 1932 р. вже було об'єднано 70% бідняцьких і середняцьких господарств.

Бідняки - вели негативне (звужене) відтворення, ворожнечо відносилися до ринку, розраховували на вирівнювання класів і готові були вести атаку на капітал.

Середняки - наймасовіша і найнестабільніша частина селян, які перебігали від бідняків до пошуку сильної руки (куркулів).

Одначе, прискорені темпи колективізації призвели до створення виробничих формувань, здатних функціонувати лише в умовах адміністративно-командної економіки, за допомогою примусових і заохочувальних методів.

При здійсненні колективізації - влада ліквідувала куркулів як клас. Було відмінено Закони про оренду землі і найм праці, дозволялося конфіскувати у заможних селян худобу, машини і інший інвентар.

Здійснюючи соціальну політику керівництво держави пов'язувало успіх сільського господарства з потенційними можливостями бідняцьких господарств. Хоча Кондрат'єв вважав ставку на бідноту безнадійною, переконував, що бідняки - це не перевага, а горе. Слід за рахунок зростання економіки ліквідувати категорію бідняцьких малопотужних господарств. До порад вченого знову не прислухалися, а вони актуальні і сьогодні.

Після завершення колективізації сільське господарство опинилося в становищі зупинки будь-якої діяльності і пануванні бездіяльності.

Колгоспно-радгоспний лад мав обмежені можливості розвитку, таке суспільство могло розвивати виробництво лише до тих пір, поки в трудовій діяльності людей переважали фізичні зусилля, а не творчість.

У цьому випадку фізичні зусилля підтримувалися примусовим впливом держави (адміністративно-командними методами управління). Саме тому коли в світі почався прискорений розвиток НТП, в колишньому СРСР темпи виробництва почали знижуватися. Починаючи з 70-х років сільське господарство України, за всіма показниками значно відстає від країн Західної Європи.

Після цього держава немало коштів вклала у розвиток колгоспів у вигляді неодноразового списання заборгованостей, підготовку кадрів, фінансування меліоративних і ін. робіт.

В результаті допущених помилок сільське господарство України опинилось у безвиході. Особистість селянина була знебарвлена і затиснута суспільними відносинами.

В умовах економічної кризи обсяги сільськогосподарського виробництва скоротились на 30%.

Нині поширюється концепція за якої носієм аграрних відносин повинен стати землевласник-товаровиробник. Для цього створена відповідна законодавча база: прийняті Закон України “Про власність”, “Про селянське (фермерське) господарство”, “Про господарські товариства”, “Про оренду”, та ін.

5. Складність сучасної аграрної кризи

Коли йдеться про сільське господарство України, його потенціал, проблеми, шляхи їхнього розв'язання, мимоволі підспудно виникають запитання. Чому так погано живуть наші селяни? Чому на найбагатших у світі землях вони мають мізерні зарплати, які трохи перевищують американський долар на день (що за класифікацією ООН є показником злидарського існування), і то не грошима, а в основному продукцією? Чому продуктивність і ефективність українського сільського господарства -- одні з найнижчих у світі? І це все при тім, що держава оголосила сільське господарство пріоритетною галуззю економіки, на його підтримку ухвалено низку законів, указів Президента України, постанов Кабінету міністрів. А скільки говорилося про необхідність віддати борги селу...

Чимало наших політиків, та й економісти, у всіх бідах звинувачують проведену аграрну реформу, дехто бачить у всьому підступи конкурентів із інших країн, а окремі діячі кличуть назад, у «світле» минуле. І все-таки де корінь зла? Чи відповідає проведена державою аграрна політика існуючому стану справ на селі, ролі й місцю сільського господарства України в міжнародному поділі праці? Спробуємо бодай окреслити можливі відповіді на поставлені запитання.

Передусім слід зазначити: існуючі в сільському господарстві України проблеми не є винятково результатом його реформування. Причини цих проблем лежать значно глибше -- в колективізації і командно-адміністративній системі економіки, яка проіснувала в країні понад 70 років. У колективізації -- бо вона була штучним припиненням еволюційного розвитку форм господарювання на селі, чиїм результатом мали б стати виникнення міцного господаря на приватній землі, широке та глибоке кооперування всіх сфер сільськогосподарської діяльності, матеріально-технічного забезпечення, збуту й переробки продукції, страхування, кредитування тощо. Саме за таким сценарієм розвивалося сільське господарство Європи й Америки. У командно-адміністративній системі -- бо колгоспи створювалися як її фундамент. Вони ніколи не розглядалися владою як комерційні підприємства, а були фактично резервацією, донором промисловості, формою і способом існування певної групи людей на певній території.

Цим і пояснюються деякі ілюзії, які має частина українського суспільства. Одна з таких ілюзій полягає у твердженні, що в умовах соціалістичної планової системи наше сільське господарство було продуктивним і ефективним. Розрахунки показують: в дійсності воно ніколи не було таким. Із огляду на існуючу тоді закриту економіку, де ціни на ресурси й вироблену продукцію були плановими, а не співвідносилися зі світовими, прибуток також був плановий і штучний. Приміром, ціна 1 л дизельного палива в 1980-х роках становила 7 коп., а ціна центнера озимої пшениці -- 7 крб., тоді як світові ціни на ці види продукції відрізнялися на 200%. І лише в 1990-х ми відчули оті ціни й це співвідношення.

Інша помилка полягає у впевненості, що сільське господарство є і має бути провідною галуззю української економіки. Це твердження було справедливим для XVIII--XIX століть, а не для ХХI. Якщо орієнтуватися на цю тезу, то Україна приречена на постійне відставання від розвинених країн. Адже їхній досвід засвідчує: роль і місце сільського господарства в економіці відповідно до її розвитку постійно знижується, поступаючись місцем спочатку промисловості, потім наукомістким технологіям і виробництвам, а сьогодні -- вже інформаційним системам і технологіям. За таким сценарієм повинна розвиватися й Україна, коли ми не хочемо відстати назавжди.

Для того, аби подолати чи бодай істотно скоротити 30-разове відставання від Європейського Союзу за рівнем національного доходу на душу населення, Україні потрібно розвивати такі галузі, як космічна, авіаційна, суднобудівна, інформаційні технології, медицина, освіта та інші перспективні напрями. За рахунок сільського господарства нам ніколи не вдасться це зробити. Більше того, відволікання обмежених державних ресурсів на розвиток аграрного сектора спричинить подальше зростання нашого відставання від розвинених країн.

В окрему проблему слід виділити рівень фахової підготовки українських управлінців та економістів в аграрній сфері, не вина, а біда котрих у тому, що освіту й досвід вони здобували в умовах планової економіки. Часто їм досить складно зрозуміти процеси, які відбуваються в економіці, і виробити рекомендації для подолання проблем з урахуванням реалій ринкової економіки та світового досвіду. У більшості випадків такі управлінці або «винаходять велосипед», або намагаються застосувати методи планової економіки до ринкових умов. У результаті проблеми лише поглиблюються, тоді як час упущено.

Яскравим прикладом може служити ситуація на ринках зерна і хлібопродуктів 2003 року. По-перше, держава не використовувала можливості зі створення запасів дешевого зерна з багатого врожаю 2002 року -- на ці цілі просто не виділили гроші з бюджету. По-друге, неврожай, особливо озимої пшениці, можна було спрогнозувати ще на початку 2003-го. Але замість використання ринкових інструментів, покликаних якомога раніше стимулювати імпорт зерна в Україну за максимально низькими цінами, уряд почав займатися таким близьким серцю адмініструванням: шукати винних, знімати з роботи чиновників республіканського й обласного рівнів, порушувати кримінальні справи, установлювати максимальні рівні цін на зерно, борошно, хліб, визначати граничну рентабельність виробництва...

Як наслідок такої політики отримали результати, цілком протилежні заявленим цілям. Фактичні ціни на імпортовану в Україну пшеницю виявилися значно вищими від тих, що були навесні й навіть улітку 2003 року, бо основна її маса завозилася восени; ціни на хліб утримати не вдалося, проте внаслідок такої спроби низка дрібних хлібопекарень збанкрутувала й залишила ринок. У результаті в інвесторів виникли значні сумніви -- а чи варто йти на подальші вкладення в сільськогосподарську й переробну галузі країни?

У цілому висновок із сформованої ситуації може бути такий. Держава повинна всіляко стимулювати розвиток конкурентних ринків як найкращого механізму, здатного забезпечити належний (суспільно необхідний) рівень цін як для виробників, так і споживачів продуктів харчування. Це дозволить сільгоспвиробникам і переробникам отримувати ринкову ціну за свою продукцію, на чиє зниження мінімально впливатимуть дуже дорогі в Україні маркетингові послуги. А споживачі продуктів харчування одержать вигоду у вигляді зниження цін на товари внаслідок тієї самої конкуренції. При цьому держава має стимулювати саме попит на продукти харчування із допомогою адресної фінансової підтримки малозабезпеченого населення (приблизно у 9 млн. чол. -- середньоподушний доход нижче 1 дол. США на день).

Іншим прикладом, що характеризує кваліфікацію наших аграрних економістів, є дискусія навколо проблеми «диспаритету цін» на продукцію сільського господарства й інших галузей економіки. На Заході давно вже дійшли висновку про безплідність таких дебатів і некоректність самої постановки цього питання. Пояснюється це просто: відносні ціни на товари постійно змінюються в часі відповідно до технологічного прогресу й існування основної дилеми економіки, яка полягає в протиріччі між обмеженими ресурсами й необмеженими потребами суспільства. У ринковій економіці зміна співвідношення цін -- це сигнал, котрий вказує на зниження ефективності виробництва певного товару чи зміну преференцій споживачів. У відповідь на цей сигнал виробники та споживачі адаптують свою економічну поведінку, змінюючи обсяги виробництва та споживання товарів, які стали дорожчими чи дешевшими. Таким чином, ресурси перерозподіляються між секторами економіки на користь ефективніших галузей. Звісно ж, процес перерозподілу ресурсів дуже болісний, бо пов'язаний із соціальними проблемами, безробіттям, необхідністю перекваліфікації для значної частини працівників і, очевидно, є найбільшим викликом для ринкової економіки.

Коли висувати завдання забезпечення паритету цін, потрібно заборонити науково-технічний прогрес, а це зробити неможливо. Внаслідок низки об'єктивних причин ціни на сільськогосподарську продукцію в довгостроковому періоді мають тенденцію до зниження.

Можна виділити три основні причини згаданого явища. По-перше, попит на більшість видів сільськогосподарської продукції і продовольства нееластичний. Зростання доходів населення значно випереджає зростання попиту на продукти харчування, тим самим знижуючи ціни на них. Приміром, при зростанні доходів громадян на 10% попит на продукти харчування зростає на 2--5%, а на деякі продукти він навіть падає (хліб і хлібопродукти, цукор, яйця). Тут ідеться про загальну тенденцію. Звісно, у бідних країнах і країнах, які розвиваються, де значна частина населення недоїдає, спочатку слід досягти певного рівня споживання продуктів, після чого люди почнуть використовувати свої зростаючі доходи на інші цілі: покупку товарів довгострокового користування, оздоровлення, розваги.

По-друге, технічний прогрес спричиняє значне підвищення продуктивності в сільському господарстві і, як результат, -- надвиробництво сільгосппродукції. Це викликає перевищення пропозиції над попитом і приводить до зниження цін. Аби пом'якшити дію даного чинника, у багатьох країнах застосовують квотування виробництва сільськогосподарської продукції.

По-третє, унаслідок високої еластичності попиту на продукцію промисловості, ціни на неї мають тенденцію до підвищення і за умов обмеженості доходів споживачів також давитимуть на ціни продуктів харчування.

Під впливом цих чинників, а також значною мірою через політичні резони розвинені країни виділяють величезні суми на підтримку свого сільського господарства. Так, 2000 року згадана підтримка в країнах Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) становила 327 млрд. дол., або 34% загальних доходів фермерів. Рівень підтримки коливається від 1% у Новій Зеландії, 6% в Аргентині до 60--80% у Норвегії, Японії і Швейцарії. Але, попри це, роль і місце сільського господарства в економіці рік у рік зменшується. Якщо в 1986--1988 рр. частка сільського господарства в країнах ОЕСР дорівнювала 2,8%, а частка зайнятих -- 8,9%, то 2000 року ці показники вже були, відповідно, 2,1 і 7,8%. Порівняно з 1960-м у США вони знизилися з 4 і 9% до 1,7 і 2,7%, а в ЄС -- із 9 і 21% до 1,7 і 4,3% відповідно.

Крім того, у США 83% доходів фермерів отримано не від сільськогосподарської діяльності, у Канаді -- 68, Франції -- 36, Німеччині -- 70 і Японії -- 84%. Така загальносвітова тенденція.

В Україні ж частка сільського господарства у ВВП становить 13%, а зайнятих -- 24%. Про рівень їхніх доходів уже йшлося вище. Тому саме скорочення кількості зайнятих в аграрному виробництві за рахунок підвищення продуктивності праці працюючих є значним джерелом підвищення їхніх доходів. Так, у нас цілком інші вихідні економічні умови, ніж у Норвегії, Японії або Швейцарії, інші можливості підтримки аграрного виробництва. Прикладом для України в цій сфері можуть бути скоріш Нова Зеландія або Аргентина.

Відома істина: безплатних обідів не буває. Якщо обід комусь і дістався «за так», однаково за нього хтось заплатив. Аналогічні справи і з підтримкою сільського господарства. Так, у країнах ОЕСР 68% підтримки сільського господарства оплачують споживачі цієї продукції і 32% -- платники податків. Таким чином, споживачі змушені платити за продукти харчування набагато більше, за значно вищими порівняно зі світовими внутрішніми цінами. Чи можуть дозволити собі це громадяни країн, котрі розвиваються? Відповідь очевидна. Тому при виробленні національної аграрної політики всі ці чинники й тенденції мають враховуватися.

Поряд із проблемою паритету цін мусується також ідея забезпечення рівної норми прибутку для всіх галузей економіки. Абсурдність цього наміру очевидна. Проте вона продовжує хвилювати уми наших академіків від аграрної науки з завидною сталістю.

Із якою метою реформуємося?

Необґрунтовано було б у всіх бідах села звинувачувати здійснення аграрної реформи. Скоріше слід говорити, що затягування аграрних перетворень значною мірою спричинило багато проблем. Спад виробництва сільськогосподарської продукції спостерігався у всіх колишніх соціалістичних країнах у період їхньої трансформації від планової економіки до ринку. Проте в Україні цей спад був найтривалішим і найзначнішим. За даними Світового банку, до 1999 року внаслідок проведених реформ індекс лібералізації економіки в Угорщині, Чехії, Польщі становив 3,5--3,7, тоді як в Україні лише 2,4, а індекс індивідуалізації в сільському господарстві (показує зміну частки приватного землеволодіння) -- відповідно, 25--50 і 14.

1990-ті роки характеризувалися відсутністю змін у структурі аграрного виробництва, а втручання держави в матеріально-технічне забезпечення і збут продукції аграрних підприємств залишалося домінуючим. І лише після відомого указу Президента України про прискорення аграрної реформи від 3 грудня 1999 року розпочалася реальна реструктуризація колективних сільськогосподарських підприємств, приватизація землі, паювання майна та зміни в аграрній політиці держави. Уряд оголосив про скасування державного замовлення на продукцію сільського господарства та про неучасть у матеріально-технічному постачанні аграрних підприємств, а також про відмову від контролю і створення бар'єрів на шляху експорту продукції.

Отже, за останні десять років сільське господарство України пережило досить складні часи. Цей період можна назвати шоком, аналогічним до того, що мав місце 70 років тому, у 1929--1932 рр. В обох випадках сталося значне скорочення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції і поголів'я худоби (більш як удвічі), а також зубожіння селян.

Один із парадоксів реформування колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) полягав у його поспішності і стислих строках, із одного боку, і значному затягуванні та втраті часу з проведенням аграрної реформи -- з іншого. Адже за активнішої роботи бодай із середини 90-х років, коли вже було формалізовано основи проведення земельної реформи, паювання майна й реорганізації КСП, сільське господарство не опинилося б у тому жалюгідному становищі, у якому воно перебуває сьогодні. Доказ цього -- приклад колишніх соціалістичних країн Центральної і Східної Європи, чиє сільське господарство значно раніше вийшло з кризи і з набагато меншими втратами.

Іншим парадоксом аграрної реформи й розвитку сільського господарства взагалі є невизначеність цілей і стратегії. Чого ми врешті-решт бажаємо домогтися? Приватизації землі? Створення приватного сектора в сільському господарстві? Підвищення ефективності галузі? Збільшення її частки в формуванні ВВП і державного бюджету країни? Зростання експортних можливостей галузі й конкурентоспроможності її продукції? Підвищення рівня добробуту селян? Відродження і розвитку села?

Усі ці фінішні пункти є важливими, але має бути чітка стратегічна орієнтація реформи саме на кінцеву мету, а її не було сформульовано ані на початковій стадії реформи, ані досі. Це означає: у державі немає і стратегії розвитку аграрної сфери в цілому. Тому невідкладне завдання законодавчої і виконавчої гілок влади -- заповнити цей пробіл.