Аграрна політика призначення, принципи і пріорітети

Одна з причин такого стратегічного прорахунку -- слабка координація роботи між ключовими суб'єктами вироблення аграрної політики в країні: Президентом, Верховною Радою, Кабінетом міністрів і Міністерством аграрної політики. Виникає закономірне питання про доцільність існування в уряді двох паралельних служб -- служби віце-прем'єра з питань АПК і Міністерства аграрної політики. Було б логічно всю діяльність, пов'язану з аграрною економікою, зосередити в одному міністерстві, як це зроблено в більшості країн світу. При цьому не слід забувати: тенденцією розвитку органів управління сільським господарством у розвинених країнах є їхнє перетворення на міністерства, де на першому місці стоїть забезпечення безпеки продуктів харчування й екологія, а вже за ними йдуть питання безпосередньо сільського господарства.

Розробка стратегії розвитку сільського господарства України повинна співвідноситися з її євроустремліннями, а також інтеграцією у Світову організацію торгівлі (СОТ). Досвід ЄС засвідчує: регулювання аграрних ринків і цінова підтримка сільського господарства є неефективними й не можуть бути прикладом для наслідування. Така підтримка не лише не розв'язує існуючі в галузі проблеми, а й часто призводить до їхнього загострення. Сільське господарство потрібно розглядати як частину загальної економічної системи, і його проблеми повинні вирішуватися в контексті існуючих в економіці країни проблем. Передусім має йтися про стабільну макроекономічну політику, створення необхідних умов для залучення інвестицій, розвитку людського капіталу, ринкової і соціальної інфраструктури.

Слід розрізняти аграрний бізнес і проблеми розвитку села. Для аграрного бізнесу, як і будь-якого іншого його різновиду, необхідні чіткі, постійні правила у вигляді стабільної аграрної політики й законодавства. Йому не потрібні спеціальні пільги. Один керівник успішного аграрного підприємства на Чернігівщині помітив чітку тенденцію: щойно у Верховній Раді починають дебатувати й ухвалювати закони для підтримки сільського господарства, можна бути цілком впевненим у погіршенні умов ведення аграрного бізнесу. «Краще держава компенсувала б мені те, що я витрачаю на школу, дитячий садок і медичний пункт, а не прагнула підтримувати банкрутів», -- поскаржився аграрій.

Помилкою політики підтримки сільськогосподарських виробників є орієнтація на середні показники їхньої роботи: середню врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тварин, середній рівень рентабельності й норми прибутку в цілому по галузі. Такий підхід можна порівняти з лікуванням хворих, виходячи із середньої температури тіла пацієнтів у лікарні -- усім ті самі мікстури незалежно від діагнозу. Орієнтація на середньостатистичне сільськогосподарське підприємство означає неефективне використання коштів державного бюджету, і така підтримка не може істотно змінити становище слабких господарств. А сильним вона, по суті, і не потрібна.

Держпідтримки, притому істотної, потребує не аграрний бізнес, а село. Село як соціально-економічна структура, основа нації, джерело її культури і духовності. Адже це не лише й не стільки сільське господарство. Село -- це й дороги, газо- й водопостачання, каналізація, зв'язок, медицина, освіта, побутове обслуговування, малий бізнес тощо. Здебільшого наші селяни сьогодні живуть, як і тисячу років тому (за винятком електрики), -- без централізованого газо- й водопостачання, каналізації, елементарних побутових послуг, кваліфікованої медичної допомоги. Усе це особливо контрастує на тлі сільської місцевості Європи й Північної Америки, де немає відмінностей в умовах проживання сільських і міських жителів. Тому саме сюди повинні спрямовуватися державні бюджетні кошти. Саме в цьому сенс справжньої державної підтримки, а не в пільгах аграрному виробництву, які осідають у кишенях бізнесменів.

Чому всі, хто займається сільським господарством, мають сплачувати податки втричі менші, ніж інші підприємці, зокрема й ті, котрі працюють і живуть в селі? Було б набагато доцільніше встановити однакові податки для всіх, але прибуток, інвестований у розвиток аграрного виробництва й соціальної інфраструктури, узагалі звільняти від оподаткування. Ось це справді була б реальна підтримка села.

Вступ України у СОТ стимулюватиме прискорення аграрної реформи, змусить виробити стабільну та прозору аграрну політику й дотримуватися її. Усе це, безумовно, сприятливо позначиться на залученні іноземних і внутрішніх інвестицій у галузь. Як член цієї організації країна зможе поліпшити перспективи сільськогосподарського зростання за допомогою скорочення неефективних витрат на неринкові заходи й, зокрема, цінової підтримки. Нарешті з'явиться можливість впливати на врегулювання суперечок і захищати себе від свавілля торговельних партнерів.

Україна зможе також вельми істотно підтримувати своє сільське господарство. Оскільки правила згаданої міжнародної організації обмежують проведення лише тих заходів, які спотворено впливають на виробництво й торгівлю. Водночас передбачається використання важелів підтримки сільського господарства, що входять до так званого зеленого ящика. І вони не підлягають скороченню і контролю з боку СОТ.

Існує два основні критерії приналежності до «зеленого ящика». По-перше, як ми вже сказали, захід не повинен спотворено впливати на торгівлю і виробництво або ж цей вплив має бути мінімальним і не стосуватися цінової підтримки виробництва. По-друге, відмінність у фінансуванні: заходи «зеленого ящика» реалізуються через урядові бюджетні програми, а не за рахунок споживачів продуктів харчування.

Про що може йтися на практиці? Згідно з вимогами СОТ, Україна зможе підтримувати наукові дослідження, зокрема пов'язані з вивченням зовнішнього середовища, і дослідницькі програми з окремих видів продукції і продуктів харчування; розробляти системи запобігання хворобам рослин і тварин; розвивати загальне та спеціальне навчання; забезпечувати передачу результатів наукових досліджень виробникам і споживачам продуктів харчування; піклуватися про належний рівень інспекції продуктів харчування на предмет їхнього впливу на здоров'я людей і відповідності встановленим стандартам. І ще багато чого іншого, аж до розвитку інфраструктури, будівництва доріг та інших комунікацій.

Крім цих так званих загальних заходів «зеленого ящика», держава--учасник СОТ може також надавати послуги сільськогосподарським виробникам із допомогою інших програм (за дотримання двох згаданих вище критеріїв). Наведу лише кілька прикладів. Не забороняється відповідно до норм національного законодавства створювати державні резервні фонди сільськогосподарської продукції і продуктів харчування з метою забезпечення продовольчої безпеки. Проте закупівлі в ці фонди -- так само, як на наступному етапі реалізація закупленої продукції, -- мають здійснюватися за ринковими цінами.

Тут слід зауважити: продовольча безпека країни та продовольча безпека громадян -- зовсім не одне й те саме. Остання визначається не лише фізичною наявністю продовольства, а й економічною доступністю продуктів харчування для громадян. Тобто кількість грошей у людей і ціни на продукти харчування повинні забезпечувати можливість придбання необхідних продуктів. При цьому під час купівлі споживачі виходять з особистих переваг, а не з науково обгрунтованих норм харчування, про які так люблять розмірковувати чиновники (хтось воліє їсти сало, а хтось -- овочі, хтось працює вантажником, а хтось цілий день сидить за комп'ютером). Магазинні прилавки можуть прогинатися від продуктів харчування, а людина недоїдатиме, голодуватиме -- бо в неї немає грошей придбати ці продукти. Отож, коли наші аграрії запевняють, що ми мало виробляємо, приміром, м'яса й тому його споживання на душу населення в Україні втричі нижче, ніж у країнах ЄС, вони не беруть до уваги те, що річ не у виробництві, а в можливості населення купити м'ясо. Будуть в українців гроші й захочуть вони їх витрачати на м'ясо -- тоді і його виробництво зросте.

Вступивши до СОТ, держава може надавати підтримку населенню з низьким доходом шляхом прямих адресних виплат. Допускаються прямі виплати (як грошові, так і натуральні) виробникам сільськогосподарської продукції на підтримку їхніх доходів; урядові програми страхування доходів сільськогосподарських виробників і часткової компенсації їхнього зниження у разі неврожайних років або стихійних лих; платежі, пов'язані з охороною навколишнього середовища; виплати господарствам, котрі знаходяться в регіонах із несприятливими для аграрного виробництва природно-кліматичними умовами. І це далеко не повний перелік заходів і програм бюджетної підтримки, практикованих у рамках обмежень СОТ стосовно фінансування розвитку села.

Загальною тенденцією розвитку аграрної політики в більшості країн--учасниць СОТ є зсув акцентів: від «традиційних» заходів ринкової, зокрема цінової, підтримки, інтервенційних закупівель і різноманітних субсидій до заходів «зеленого ящика». Приміром, у 1986--1988 рр. у ЄС «традиційні заходи» становили близько 91% у загальному обсязі підтримки сільського господарства, а в 2000--2002 рр. їхня частка скоротилася до 61%. Ініційована в червні 2003 року так звана реформа Фішлера (із приводу Спільної аграрної політики ЄС) ще сильніше знижує «традиційну» підтримку сільського господарства. І це природно -- з урахуванням нинішнього вступу в Євросоюз десятьох нових країн і перспективою вступу ще кількох у недалекому майбутньому.

Визначаючи аграрну стратегію, Україна має орієнтуватися на перспективу свого вступу в ЄС. Проте на той час Спільна аграрна політика Євросоюзу напевно матиме цілком інший зміст, ніж сьогодні. Тому аграрна політика країни повинна забезпечувати передусім високу конкурентоспроможність вітчизняної сільгосппродукції на внутрішньому та світових аграрних ринках, що дозволить Україні зайняти належне місце в міжнародному аграрному поділі праці. А там і до європейської житниці недалеко. Якщо, звісно, спеціалізуватися на виробництві найефективніших в умовах країни видах продукції.

Висновки та пропозиції

Трансформація сільського господарства є величезним та складним завданням, яке ускладнюється кожного дня по мірі його затримання. За виключенням кількох коротких епізодів за останні 14 років, зобов'язання Уряду України щодо трансформації аграрного сектору до сучасного динамічного сектору, який створює додаткову вартість як для сільської місцевості, так і країни в цілому, ніколи не були сильними. Останні події доводять, що навіть ті незначні зобов'язання опинилися в небезпеці. Замість того, щоб приймати рішення на основі чіткого набору цілей та принципів, що виходять з реалістичної картини сильних та слабих сторін аграрного сектору, світового досвіду та міжнародних зобов'язань, аграрна політика в Україні основується на застарілих і дискредитованих моделях, популістських імпульсах та помилковому аналізі. Якщо б українське сільське господарство не було таким фундаментально "родючим", результатом цих масивних помилок політики була б гуманітарна криза. Але подарунки природи (українські землі) та працьовиті селяни не дають їй трапитися.

Головна проблема полягає в тому, що аграрні політики України розриваються між двома кардинально протилежними цілями - з одного боку, підвищення цін аграрних виробників та з іншого, утримання роздрібних цін для споживачів на низькому рівні. Між цими цінами знаходяться маркетингові видатки. Якщо думати в радянському стилі, то маркетинг, в найкращому випадку, є необхідною складовою продовольчого ланцюга і, в найгіршому, - паразитичною діяльністю. Тому політики інстинктивно звинувачують трейдерів (їх ще називають "торговцями") та намагаються ввести контроль за цінами і маржею, як тільки ціни аграрних виробників здаються надто низькими або роздрібні ціни надто високими. Такі рішення спокусливі, тому що вони створюють ілюзію того, що можна підвищити закупівельні ціни виробників, знизити роздрібні ціни для споживачів та покарати винних одночасно, тобто мати вирішення проблеми "виграш-виграш-виграш". Однак такий підхід контра-продуктивний, тому що він не враховує того, що маркетинг є важливою продуктивною діяльністю, яка додає час, форму та пункт споживання до сільськогосподарської продукції. Він є контра-продуктивним ще й тому, що надсилає чіткий сигнал потенційним інвесторам: небезпека - залишайся осторонь!

Єдиним ефективним способом знизити ціну м'яса, зерна та іншої продукції в ринковій економіці є підвищення ефективності маркетингу аграрної продукції. Основними складовими цього процесу є конкуренція, прозорість та інвестиції. Конкуренція сприяє тому, що фірми, які пропонують маркетингові послуги, не зловживають монопольним становищем. Прозорість і ринкова інформація відповідають з те, що реакція на нові ринкові можливості є швидкою. Інвестиції забезпечують те, що інновації швидко запроваджуються у виробництво, тому маркетингові ланцюги стають ефективнішими, а маркетингові витрати та маржа трейдерів знижуються до мінімуму.

Тому ми рекомендуємо Уряду України прийняти негайні заходи для підвищення конкуренції на аграрному ринку:

ѕ Потрібно як найшвидше приватизувати всі державні підприємства, такі як "Хліб України", які ще залишилися в секторі;

ѕ Усунути всі непрямі бар'єри конкуренції, такі як "рекомендації" аграрним виробникам продавати свою продукцію певним трейдерам або переробним підприємствам та регіональні заборони на рух зерна;

ѕ Припинити звинувачути трейдерів та інші приватні компанії у всьому, як тільки щось йде по незапланованому шляху. Якщо є підозри у зловживанні монопольним становищем, адекватною відповіддю повинна стати професійна перевірка антимонопольним комітетом.

ѕ Абсолютним пріоритетом в Україні повинно стати створення незалежного центру зі збору та розповсюдження ринкової інформації про сільськогосподарські та продовольчі товари за рахунок фінансування державного бюджету.

Список використаної літератури

1. Андрійчук В.Г. Економіка аграрних підприємств.: Підручник. - К.: КНЕУ, 2002. - 622с.

2. Економіка сільського господарства / За ред. В.П. Мертенса. - К.: Урожай, 1995. - 288с.

3. Економічний довідник аграрника / В.І. Дробот, Т.І. Зуб, М.П. Кононенко та ін.; За ред. Ю.Я. Лузана, П.Т. Саблука. - К.: ”Преса України”, 2003. - 800 с.

4. Коваленко Н.Я. Экономика сельского хазяйства: Курс лекций. - М.: Экмос, 1999. - 448 с.

5. Коваленко Ю.С. Сільськогосподарське підприємство в ринковому середовищі. - К.: ІАЕ УААН, 2000. - 200 с.

6. Малік М.Й., Федієнко П.М. Аграрна реформа і розвиток підприємництва. - К.: ІАЕ УААН, 2003. - 271c.

7. Мацибора В.І. Економіка сільського господарства; Підручник. - К.: Вища школа, 1994. - 415 с.

8. Основи аграрної економіки: Підручник / В.П. Галушко, Гвідо Ван Хулєнбрук, О.А. Ковтун та ін. - К.: Вища освіта, 2003. - 399 с.

9. Павчак В.А. Економіка сільського господарства: Навч. Посібник. - К.: Вища школа, 1990. - 398 с.

10. Паювання сільськогосподарських земель та структурна перебудова в сільському господарстві України: Посіб./ За ред. П.Т. Саблука. - К., 2000. - 222 с.

11. Хорунжий М.Й. Організація агропромислового комплексу. - К.: КНЕУ,2001. - 340 с.

12. Малік М.Й, Федієнко П.М. Аграрна реформа і розвиток підприємництва. - К.: ІАЕ УААН, 2003. - 271 с.

13. Саблук П.Т., Малік М.Й.,. Валентинов В.Л. Формування міжгалузевих відносин: проблеми теорії та методології. - К.: ІАЕ, 2002. - 294 с.

14. Саблук П.Т.Аграрна економіка і політика в Україні: підсумки минулого і погляд в майбутнє. В 3-х т. - К.:ІАЕ УААН, 2001. - Т.1 - 430с.;Т.2 - 481с.; Т.3 - 485с.

15. Соціальна інфраструктура села: Навч. посіб. /За ред. П.Т. Саблука, М.К. Орлатого.- К.:ІАЕ, 2002. - 465 с.

16. Сучасна аграрна політика України: проблеми становлення / За ред. П.Т. Саблука, В.В. Юрчишина. - К.: ІАЕ УААН, 1999. - 663 с.