Критерії економічного прогресу та особливості їх прояву в Україні

51

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

“ДЕРЖАВНИЙ АГРОЕКОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ”

Кафедра економічної теорії

Курсова робота

з економічної теорії на тему:

«Критерії економічного прогресу та особливості їх прояву в Україні»

Виконав: Кирій О.М.

Перевірила: к.е.н. Довженко В.А.

Житомир 2008

Зміст

Вступ

1 Сутність і критерії економічного прогресу

2. Рушійні сили і фактори економічного прогресу

3. Економічні інтереси -- рушійна сила соціально-економічного розвитку

4. НТР та її роль в економічному прогресі

5. Особливості прояву економічного прогресу в Україні

Висновки та пропозиції

Список використаної літератури

Вступ

Розвиток суспільного виробництва як складної економічної системи проходить певні етапи. Вони розташовуються у визначеному порядку за рівнем складності та прогресивності. Власне кажучи, йдеться про етапи суспільно-економічного прогресу. Який же критерій суспільно-економічного прогресу? Зрозуміло, що він не може бути тільки зовнішнім мірилом, а мусить відповідати внутрішній сутності предмета (суспільства) і розвиватися разом з ним. Безглуздо оцінювати первісне суспільство чи феодальний маєток за критерієм прибутковості, а капіталізм -- за рівнем самозабезпечення господарств необхідними матеріальними благами. Крім того, кожна підсистема суспільства відносно самостійна і до неї можна застосовувати свій критерій. Загальний критерій має бути диференційованим стосовно підсистем. Таким чином, критерій суспільно-економічного прогресу має відповідати сутності суспільства, бути диференційованим і таким, що розвивається.

3 виникнення політичної економії представники її різних напрямів, шкіл і течій намагалися з'ясувати рушійні сили розвитку економіки. Так, причини розвитку суспільства, в тому числі економіки, вони вбачали у зростанні населення, географічному середовищі, прогресі техніки, психобіологічних, соціально-правових факторах тощо. З'ясування цих причин має велике теоретико-пізнавальне та практичне значення, зокрема допомагає виробити науково-практичні рекомендації для виходу економіки України з глибокої економічної кризи, а відтак прискореного розвитку суспільства.

Поняття “прогрес” від латинського “прогресус”, що означає рух вперед. З цієї точки зору економічний прогрес означає поступовий розвиток всієї економічної системи та кожного її елемента: продуктивних сил, техніко-економічних відносин, організаційно-економічних відносин, виробничих відносин, господарського механізму.

Економічний прогрес являється основою суспільного прогресу, складовими якого, крім економічної сторони, є також соціальна, правова, політична, національна, культурна, духовна сторони.

Економічні інтереси це причина та умова взаємодії й саморозвитку економічних суб'єктів. Кожне окреме економічне відношення існує спочатку потенційно, у формі очікувань та ще незадоволених домагань людини.

Економічні відносини реалізуються як дійсні, коли набувають форми взаємного зв'язку. Потреби інтереси не тільки відображають існуючі відносини, а й самі є першою "цеглиною" в структурі соціально-економічних відносин.

Людина як головний фактор виробництва є носієм виробничих і суспільних відносин. Продуктивні сили і виробничі відносини постійно змінюються, розвиваються. Відповідно змінюються незмірно зростають місце і роль людини в процесі виробництва, особливо в умовах сучасного науково-технічного прогресу. З одного боку, відбувається звільнення людини від виконання певних функцій безпосередньо у самому виробництві за рахунок його механізації та автоматизації, а з другого підвищується значення й професійної підготовки, здатності забезпечити функціонування складного технічного устаткування.

В даній роботі ставлю перед собою мету дослідити рушійні сили економічного прогресу України, визначити його критерій та інші особливості становлення економічного прогресу.

1. Сутність і критерії економічного прогресу

Сутність економічного прогресу. Поняття "прогрес" походить від латинського слова "progressive", що означає рух вперед, поступальний розвиток суспільства по висхідній лінії, від менш досконалих до більш досконалих форм.

Економічний прогрес -- поступальний розвиток усієї економічної системи, кожного її елемента: продуктивних сил і техніко-економічних відносин (а водночас технологічного способу виробництва), організаційно-економічних відносин, виробничих відносин, або відносин економічної власності, та господарського механізму.

Конкретніше прогрес технологічного способу виробництва виражається в переході від способу виробництва, заснованому на ручній праці, до способу виробництва, що базується на машинній праці, а від нього -- до технологічного способу виробництва, в основі якого лежить автоматизована праця. Рух уперед у межах виробничих відносин знаходить свій концентрований вияв у еволюції форм власності: від індивідуальної до колективної (в різних її видах і ступенях зрілості), від колективної -- до державної та наддержавної (або інтегрованої) форми власності.

Прогрес організаційно-економічних відносин виражається у вдосконаленні процесу управління підприємством, покращенні маркетингових досліджень тощо. Прогрес господарського механізму передбачає еволюцію ринкових важелів управління економікою, поступовий перехід до раціонального поєднання державних і ринкових важелів, а згодом до наднаціональних форм і методів управління економікою в межах регіональних об'єднань.

Економічний прогрес -- основа суспільного прогресу, елементами якого (крім економічного) є прогрес правовий, політичний, національний, культурний, духовний та ін. Загалом такий рух уперед виражається в послідовній зміні суспільно-економічних формацій. Загальною тенденцією історичного розвитку є поступовий перехід від суспільних систем, зумовлених природними факторами (географічним середовищем, кількістю населення), до складніших систем, прогрес яких забезпечується зростанням кількості факторів і джерел розвитку. Так, у сучасних умовах якісно новими факторами суспільного, зокрема економічного, прогресу є дух народу, енергія й активність нації, національна психологія та свідомість людей.

Розрізняють два основні типи економічного розвитку -- екстенсивний та інтенсивний.

За екстенсивного типу економічне зростання досягається внаслідок кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил, насамперед факторів виробництва, за незмінного рівня технічної основи виробництва. Основними факторами цього типу економічного зростання є: 1) збільшення обсягу інвестицій за збереження існуючого рівня технології; 2) збільшення кількості працівників; 3) зростання обсягів оборотних фондів (сировини, матеріалів тощо). Так, для збільшення випуску продукції вдвічі у дію вводиться вдвічі більше машин, верстатів, устаткування такої ж якості, застосовується вдвічі більше робочої сили такої ж кваліфікації і рівня освіти, такі ж форми організації праці, сировина тощо. У цьому разі продуктивність праці й ефективність незмінні.

За інтенсивного типу економічного зростання збільшення масштабів випуску продукції досягається внаслідок якісного вдосконалення всієї системи продуктивних сил, насамперед речових і особистих факторів виробництва. Основою інтенсифікації є науково-технічний прогрес, а в наш час радикальна форма його розвитку -- НТР, що розгортається. Основними факторами цього типу економічного зростання є: 1) впровадження нової техніки і технології на основі передових досягнень науково-технічного прогресу, основою яких є процес інвестування виробництва; 2) підвищення загальноосвітнього і професійного рівнів працівників; 3) покращення використання основних і оборотних фондів; 4) впровадження нових прогресивних форм організації виробництва і праці; 5) розвиток підприємницьких здібностей; 6) випереджаючий.

Прогрес організаційно-економічних відносин виражається у вдосконаленні процесу управління підприємством, покращенні маркетингових досліджень тощо. Прогрес господарського механізму передбачає еволюцію ринкових важелів управління економікою, поступовий перехід до раціонального поєднання державних і ринкових важелів, а згодом до наднаціональних форм і методів управління економікою в межах регіональних об'єднань.

У процесі розширеного відтворення відбувається поєднання інтенсивних і екстенсивних факторів економічного зростання. Тому розрізняють переважно інтенсивний або переважно екстенсивний тип такого зростання. Оскільки більшість джерел екстенсивного зростання (земля, корисні копалини тощо) украй обмежені, а для суспільства властиве прогресивне економічне зростання, необхідно переходити до переважно інтенсивного його типу. Це означає рішучий перехід до працезаощаджуючих, фондозаощаджуючих і ресурсозаощаджуючих технологій зростання ефективності виробництва.

Основними формами інтенсивного типу розвитку, або інтенсифікації виробництва, є: 1) заощаджуюча, за якої внаслідок впровадження нової техніки і технології зменшується потреба в робочій силі за одноразового зростання складної праці; 2) працезаощаджуюча, за якої виконання такого ж обсягу робіт здійснюється меншою кількістю працюючих вищої кваліфікації; 3) матеріало- і ресурсозаощаджуюча (застосовуються економічніші предмети праці- наприклад, композитні матеріали, або раціональніше використовуються старі предмети праці, споживається менша кількість електроенергії тощо); 4) всебічна, за якої раціонально поєднуються всі названі форми і найшвидше зростає ефективність суспільного виробництва.

Впровадження фондозаощаджуючої форми в умовах сучасного етапу НТР пов'язано з автоматизацією виробництва, використанням технологічного устаткування з програмним управлінням, комп'ютерних систем і мікропроцесорів, гнучких виробничих систем тощо.

Основними показниками динаміки економічного зростання на макроекономічному рівні є зростання обсягів валового внутрішнього продукту або національного доходу; темпи зростання цих показників у розрахунку на душу населення та ін. Конкретніші показники -- коефіцієнт зростання (визначається як відношення показника певного року, що вивчається, до базового), темп зростання (дорівнює коефіцієнту зростання помноженому на 100%) і темп приросту (дорівнює темпові зростання мінус 100).

Результат економічного прогресу -- реальні досягнення в процесі економічного зростання. Такі досягнення є критеріями соціально-економічного прогресу.

Критерії економічного прогресу -- ознака, показник, на основі яких обґрунтовується оцінка сутності та якості поступального розвитку економічної системи і передусім головної продуктивної сили -- людини.

Оскільки суспільний спосіб виробництва складається зі структурних елементів, то економічний прогрес має різні критерії виміру.

Дві основні сторони суспільного способу виробництва, як уже зазначалося, -- продуктивні сили і виробничі відносини, або відносини економічної власності. Оскільки продуктивні сили є його змістом, відносини власності -- формою, а визначальним у співвідношенні цієї пари категорій є зміст, то розвиток продуктивних сил -- найбільш загальний критерій економічного прогресу. Це зумовлено тим, що змістом продуктивних сил є ставлення людини до природи в процесі праці, що від рівня їх розвитку залежить обсяг створюваних матеріальних і духовних благ, а отже, й життєвий рівень населення, що до складу продуктивних сил входять людина, засоби виробництва, наука, інформація та інші елементи.

Важливим критерієм розвитку продуктивних сил є співвідношення між масою застосовуваних засобів виробництва і кількістю зайнятих у виробництві робітників, або технічна будова виробництва. Іншими словами, йдеться про кількість засобів виробництва, яку приводить у рух один працівник, її зростання виявляється у збільшенні фондоозброєності, енергоозброєності, машиноозброєності, а в умовах НТР -- в автоматизації, комп'ютеризації праці. Залежно від цього відбувається перехід від одного суспільного ладу до іншого. З розвитком продуктивних сил зростають продуктивність праці, національне багатство, з'являються нові виробництва, джерела енергії, продукти тощо.

Залежно від структури всієї системи продуктивних сил відбувається конкретизація найвищого, узагальнюючого критерію. Тому слід розрізняти такі критерії економічного прогресу: рівень розвитку робочої сили, засобів праці, науки, форм і методів організації виробництва, використовуваних людьми сил природи, інформації. Так, рівень розвитку робочої сили визначається її загальноосвітньою та професійною підготовкою, ступенем розвитку розумових здібностей тощо. Рівень розвитку засобів праці характеризується продуктивністю, здатністю замінювати працю людини та іншими показниками.

Водночас розвиток продуктивних сил як найбільш загальний критерій економічного прогресу характеризує лише одну, хоч і провідну, сторону суспільного способу виробництва. Тому слід визначити основний, або вищий, критерій прогресу суспільного способу виробництва. Оскільки головна продуктивна сила -- це робоча сила, працівник, а людина водночас є і продуктивнок силою, і носієм виробничих відносин, суб'єктом відносин власності, то головний критерій суспільного способу виробництва -- розвиток людини, її потреб, інтересів, цілей. З цього погляду відмінність між різними способами виробництва полягає в тому, що у деяких із них економічний прогрес підпорядковується переважно розвитку лише певного класу (навіть окремої верстви, прошарку), а в інших прогрес продуктивних сил може підпорядковуватися розвитку більшості населення. Ця мета реалізується в дії основного економічного закону.

Оскільки сутністю людини є вся сукупність суспільних відносин (економічні, юридичні та ін.), то розвиток людини -- головний критерій усього суспільного прогресу. Особа повинна розвинути всі свої сутнісні сили, здібності не лише в економічній системі, а й у сфері соціальних, політичних, культурних відносин.

Фактори, що належать до продуктивних сил, групуються залежно від рівня технічної озброєності праці, розвитку науково-технічного прогресу, глибини спеціалізації, кооперації праці, інтенсивності, ступеня розвитку сутнісних сил людини, її здібностей тощо. Тому зростання продуктивності праці є лише іншим виразом економії часу, яку Маркс називав першим економічним законом, що відображає найбільш загальну основу й внутрішню логіку економічного прогресу, джерела і спосіб підвищення ефективності виробництва.

Оскільки закон економії часу -- це загальний економічний закон (тобто діє в усіх суспільних способах виробництва), а отже, розкриває сутність прогресивного розвитку лише технологічного способу виробництва, то його змістом є економія живої та уречевленої праці. Залежно від ступеня розвитку технологічного способу виробництва, і насамперед системи продуктивних сил, економію робочого часу зумовлюють зміни в кожному з елементів цієї системи (засобах праці, робочій силі, науці, формах і методах організації праці, інформації, використовуваних людьми силах природи), а також зміни в її речовій формі -- спеціалізації, кооперації, комбінуванні виробництва, його концентрації тощо. У свою чергу, в межах кожного елемента системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин можна виділити фактори, які зумовлюють економію робочого часу. Щодо основної продуктивної сили така економія залежить від рівня освіти, кваліфікації, розвитку творчих здібностей людини, її психологічного, емоційного стану тощо.

Безпосередньо впливають на економію живої та уречевленої праці заходи, спрямовані на перехід від відсталих, відживаючих форм власності до нових, прогресивних форм. Так, перехід багатьох підприємств до трудових колективів у США зумовив автоматичне зростання продуктивності праці на 15--20%. З цього погляду прогресивною формою власності є та, яка сприяє скороченню живої та уречевленої праці на одиницю створюваного блага (товару або послуги).

Внаслідок дії закону економії часу, підвищення продуктивності праці зростає додатковий продукт. Це створює умови для розширеного відтворення речових і особистих факторів виробництва, всієї системи продуктивних сил, для збільшення вільного часу, розвитку культури, мистецтва, а отже, для здійснення не лише економічного, а й соціального прогресу, для вдосконалення всієї системи суспільних відносин. Тому зростання додаткового продукту є важливим критерієм економічного прогресу, збільшення багатства суспільства, конкретизує його попередні критерії. Ще точнішим критерієм такого прогресу є відношення додаткового продукту до необхідного. Одним із критеріїв ефективності економічних систем, а отже, й економічного прогресу, американський учений Р.Кроуз вважає рівень трансакційних витрат.

Критерії техніко-економічного прогресу завжди перебувають у суперечності з критеріями соціально-економічного й суспільного прогресу. До критеріїв соціально-економічного прогресу, які відображають розвиток виробничих відносин, належать: розширене відтворення відносин власності; ступінь економічної свободи безпосередніх виробників; їх власність на свою робочу силу; самостійність (відносна) підприємств; участь в управлінні тих, хто створює матеріальні й нематеріальні блага; частка безпосередніх виробників у національному доході, національному багатстві країни; розвиток розумових, творчих здібностей людини, її потреб, інтересів та ін. До критеріїв соціального прогресу, які відображають розвиток всієї системи суспільних відносин, належать: ступінь соціальної, політичної, юридичної свободи безпосередніх виробників; їх можливість впливати на ідеологію, національні відносини; користування багатствами культури, надбаннями мистецтва тощо.

Упродовж розвитку людського суспільства суперечність між критеріями техніко-економічного прогресу неодноразово набувала антагоністичних форм. Так, відсутність у рабів власності на свою робочу силу, економічної свободи, жорстока експлуатація рабської праці супроводжувалися розквітом культури і мистецтва у Давній Греції та Давньому Римі. Проте примусове поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва, відсутність у них матеріальної заінтересованості в результатах своєї праці, зумовлена відсутністю власності на робочу силу, власності на засоби виробництва, призвели до загибелі рабовласницького ладу в Римській імперії, до занепаду її культури та мистецтва.

Техніко-економічний прогрес, зростання продуктивності праці, досягнуті на стадії домонополістичного капіталізму за рахунок вузької, однобічної спеціалізації найманих робітників (мануфактурний період і машинне виробництво), увійшли в антагонізм з такими критеріями соціально-економічного прогресу, як необхідність всебічного розвитку людини, її творчих здібностей, надзвичайно низька частка найманої праці у створеному нею національному доході тощо.

На сучасному етапі НТР особливо актуальною є проблема гуманізації техніко-економічного прогресу, органічного поєднання економічної та соціальної ефективності, відновлення, збереження і примноження загальнолюдських цінностей. Для досягнення органічної єдності техніко-економічного, соціально-економічного і соціального прогресу необхідно, щоб головною метою їх розвитку була людина, її потреби, інтереси, добробут, розквіт її сутнісних сил. Тому не випадково 00Н запровадила такий узагальнюючий показник людського прогресу, як індекс людського розвитку, який містить обсяг ВВП на душу населення, грамотність і тривалість життя.

2. Рушійні сили і фактори економічного прогресу

Розвиток суперечностей -- джерело прогресу. Гегель називав суперечність принципом будь-якого розвитку, саморуху. І справді, існувати -- означає перебувати в русі. З цього погляду рух -- це суперечність, єдність суперечностей. Тому суперечність, по-перше, є джерелом саморуху, його рушійною силою.

Економічна суперечність -- суттєве, закономірне відношення і взаємодія між протилежними сторонами економічного явища чи процесу, внаслідок якої вона (суперечність) є їх рушійною силою розвитку, а в гносеологічному аспекті -- основою пізнання сутності економічних законів та категорій.

Виникнення суперечностей спричинене існуванням загальних зв'язків, залежностей і зумовленостей всередині матеріальної системи, взаємодією різних сторін, властивостей, тенденцій, якостей у межах суперечностей. Взаємодія протилежних сторін характеризується їх взаємопроникненням, взаємозумовленістю, взаємозапереченням. Від сутності кожної зі сторін суперечності, її структури, характеру взаємозв'язку окремих елементів залежать відносини між протилежними сторонами, їх взаємна боротьба і взаємодія.

По-друге, кожна суперечність проходить у своєму розвитку такі послідовні етапи; тотожність, відмінність, протилежність, конфлікт і ступінь розв'язання суперечності, перехід її у вищу форму свого розвитку. Найшвидше економічний прогрес здійснюється на перших трьох етапах еволюції суперечності. Рух суперечностей відбувається насамперед внаслідок більшої активності заперечувальної, революційної сторони. Такою стороною у межах суспільного способу виробництва є продуктивні сили, а з-поміж них головна продуктивна сила -- людина. Тому прогрес суспільства, у тому числі економічний, -- це діяльність людей, які ставлять перед собою мету і досягають її. В основі цілей людини лежать потреби та інтереси.

На зорі людського суспільства окрема особа не могла вижити в боротьбі з природою. Тому люди об'єднувалися у ранню первісну общину (первісні комуни) для спільного збирання дарів природа (плодів, ягід, коренів, дрібних тварин тощо). Пізніше основною формою їх діяльності стало полювання. Для цього потрібно було спільними силами виготовляти найпростіші знаряддя праці (ручне рубило, кам'яну сокиру, спис). Стимулом до праці було просте задоволення найелементарніших потреб в існуванні, виживанні. Так на ранніх етапах існування людського суспільства виникла суперечність між виробництвом і споживанням, що є рушійною силою розвитку виробництва незалежно від її суспільної форми в межах певного способу виробництва. У процесі виробництва виникають нові потреби, народжуючи ідеальний образ ще не існуючих продуктів і, отже, стимулюючи їх виробництво в майбутньому.

З розвитком продуктивних сил, особливо з появою додаткового продукту, утворенням класів, між виробництвом і споживанням виникають проміжні форми -- обмін та розподіл. Тому одразу за суперечністю між виробництвом і споживанням виникають суперечності між виробництвом і розподілом, розподілом і споживанням, обміном і споживанням, розподілом і обміном тощо, їх розвиток безвідносно до конкретної суспільної форми стає джерелом економічного прогресу. В межах суспільного способу виробництва вони набувають специфічних форм розвитку Оскільки людина -- суб'єкт продуктивних сил і виробничих відносин, або відносин економічної власності, і ці дві сторони способу виробництва є різними сторонами суспільного індивіда, а відносини між людьми в більшості суспільно-економічних формацій розвиваються у формі взаємодії між класами, то джерело і рушійні сили економічного прогресу -- взаємодія і боротьба між класами (їх інтересами, потребами, цілями), соціальними групами, прошарками тощо.

Коли йдеться про взаємодію двох сторін суспільного способу виробництва, то саме поняття взаємодії вказує на активність кожної з них. Це означає, що кожен крок у розвитку продуктивних сил загалом або окремого їх елемента через систему техніко-економічних відносин, організаційно-економічних відносин або певні їх сторони впливає на еволюцію виробничих відносин, або відносин власності, окремі ланки цих відносин. У свою чергу, зміни виробничих відносин стимулюють (або гальмують) розвиток продуктивних сил.

Але визначальною, активнішою і революційною стороною суспільного способу виробництва є продуктивні сили. Їх розвитку властиві внутрішні закони, суперечності. Оскільки змістом продуктивних сил є ставлення людей до природи, то використання людьми сил природи у процесі праці, суперечність між людиною і природою, намагання людей пристосувати до своїх потреб нові джерела енергії, корисних копалин тощо є внутрішнім джерелом розвитку самої системи продуктивних сил. Ця система в усіх суспільно-економічних формаціях складалася з робочої сили, засобів праці, предметів праці, використовуваних людьми сил природи. Суперечності між ними також є внутрішнім джерелом розвитку цієї сторони суспільного способу виробництва. Ці суперечності виявляються у формі потреб людей, їх інтересів і мотивів розвитку (рис. 1).

Рис. 1. Фактори економічного прогресу

Вихідною точкою перевороту в технологічному способі виробництва, у взаємодії людини з технікою були засоби праці, а сама промислова революція почалася з машини-знаряддя, або робочої машини, в текстильній промисловості. Винайдення такої машини, з одного боку, розв'язало суперечність між технікою і людиною, оскільки кількість знарядь праці, якими одночасно орудує робоча машина, звільняється від тих обмежень, які властиві ручному знаряддю робітника. З іншого боку, поява робочої машини ввійшла в технічну суперечність із двигуном, що тоді існував, і спричинила революцію в паровій машині. Поява цієї машини зумовила необхідні революційні зміни в обробці сировини, зокрема винайдення вовночесальних машин.

Ці суперечності водночас наповнювалися специфічними соціальними формами, боротьбою основних класів. Так, боротьба найманих робітників за підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня тощо змусила капіталістів впроваджувати нову техніку, щоб позбавити їх змоги вести страйкову боротьбу або послабити її вплив. Саме таким чином були винайдені сельфактори у прядінні, вовночесальні та інші машини.

Згодом переворот у технологічному способі виробництва, що здійснюється в одній із сфер виробництва, зумовлює переворот в інших сферах. Ця своєрідна ланцюгова реакція в розвитку продуктивних сил відбувається внаслідок існуючої системи суспільного поділу праці, тісного взаємозв'язку між різними галузями промисловості, кількісних та якісних пропорцій в їх розвитку, а отже, дії закону пропорційного розвитку.

У межах системи продуктивних сил важливою рушійною силою є змагання між людьми в процесі їх спільної праці. Таку ж роль відіграє кооперація праці, тобто форма організації праці, за якої значна кількість людей одночасно бере участь в одному і тому ж трудовому процесі і виконує при цьому різноманітні, але пов'язані між собою операції. Змагання доповнюється специфічними суспільними формами. Ними за капіталізму є конкуренція (між робітниками і капіталістами та всередині кожного з цих класів). Значну самостійну роль з-поміж рушійних сил економічного прогресу відіграють виробничі відносини, або відносини економічної власності. Оскільки вони розвиваються відносно самостійно в межах суспільного способу виробництва, тобто частково незалежно від розвитку продуктивних сил, мають свої закономірності розвитку, специфічні суперечності, то рух цих суперечностей стає окремою рушійною силою економічного прогресу. До них належать суперечності між різними формами власності. Чим більше таких конкретних форм власності в межах певного способу виробництва, тим сильніші рушійні сили й джерела економічного прогресу.

Значну, відносно самостійну роль з-поміж рушійних сил економічного прогресу відіграють і техніко-економічні відносини, зокрема оптимальне співвідношення між спеціалізацією, концентрацією, комбінуванням виробництва тощо. Важлива роль в економічному прогресі належить організаційно-економічним відносинам, зокрема вдосконаленню організаційних структур управління підприємством, зростанню ефективності праці усіх ланок управлінського апарату тощо.

Відносно самостійним видом економічних суперечностей у межах економічної системи є суперечності господарського механізму. До них належать суперечності в межах ринкового саморегулювання економіки, в межах державного регулювання (наприклад, між економічними й адміністративними методами такого регулювання), між ринковими і державними важелями тощо.

Але найважливішою рушійною силою економічного прогресу в межах суспільного способу виробництва є суперечність між продуктивними силами та виробничими відносинами, або відносинами економічної власності. Найдинамічніші елементи продуктивних сил на сучасному етапі -- робоча сила, наука, засоби праці. Тому в процесі свого розвитку вони першими вступають у суперечність, конфлікт з відносинами власності.

Кожен з елементів, у свою чергу, складається з відповідних компонентів (наприклад, наука -- з фундаментальної і прикладної наук). Компонентами робочої сили у наш час є рівень освіти, кваліфікації, культури, психологічний стан тощо. Найдинамічніші та найреволюційніші елементи робочої сили першими вступають у конфлікт з існуючими відносинами власності. Це зумовлює процес переростання робочою силою домінуючої у даний час форми власності, перехід до якісно іншої, розвинутішої форми власності в межах суспільного способу виробництва. Переростання окремими компонентами робочої сили, науки тощо певних форм власності й поява внаслідок цього більш розвинутих форм зумовлюють те, що адекватними для розвитку певного елемента продуктивних сил, а отже і всієї її системи, стають водночас декілька конкретних форм власності в межах одного суспільного способу виробництва.

Такий механізм взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин передбачає наявність різних форм і методів часткового і тимчасового розв'язання економічних суперечностей у межах одного суспільного способу виробництва. Основними методами цього способу розв'язання є, по-перше, створення якісно нових форм руху для попередніх суперечностей, що означає водночас певне пристосування виробничих відносин, відносин власності до рівня й характеру розвитку продуктивних сил. Так, внаслідок загострення суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами у першій половині XIX ст. виникає і швидко розвивається акціонерна власність.

Другим важливим методом розв'язання економічних суперечностей суспільного способу виробництва є економічні кризи. Залежно від їх глибини і сфери поширення (кризи надвиробництва товарів, фінансові, кризи кредитної системи та ін.) здійснюється часткове (криза охоплює одну зі сфер господарства, окремі галузі або їх низку) і тимчасове, або більш повне й тимчасове розв'язання економічних суперечностей. Через деякий час ці суперечності знову вступають у фазу власне суперечності, конфлікту, загострюються до краю і готують нову економічну кризу.

Третім важливим методом розв'язання суперечностей суспільного способу виробництва є його господарський механізм, і насамперед діяльність держави, виконувані нею функції. Господарський механізм - це механізм свідомого використання економічних законів, механізм розв'язання суперечностей суспільного способу виробництва, послаблення їх гостроти, механізм узгодження економічних інтересів.

Ще один метод часткового і тимчасового розв'язання економічних суперечностей -- кількісний метод. У процесі переростання продуктивними силами або їх окремими елементами меж певної форми власності в умовах певного суспільного способу виробництва спочатку відбуваються переважно кількісні зміни, тобто нагромадження більшої суми грошей, засобів виробництва тощо, що створює передумови для розвитку окремих елементів продуктивних сил. І лише через певний час кількісні зміни зумовлюють появу нової якості -- більш розвинутої форми власності. Розвиток цих процесів здійснюється відповідно до вимог закону переходу кількості в якість і навпаки.

Поява якісно нової, більш розвинутої форми власності в межах одного суспільного способу виробництва означає водночас процес діалектичного заперечення попередньої, менш розвинутої форми власності, тобто не повне усунення останньої, а часткове, зі збереженням її позитивних якостей і одночасним перетворенням на залежну, підпорядковану вищій формі власність. Так зберігаються позитивні властивості всіх існуючих форм власності, завдяки чому відбувається пристосування виробничих відносин до рівня, характеру й структури продуктивних сил, здійснюється економічний прогрес. Процес такого діалектичного заперечення в межах суспільного способу виробництва є шостим основним методом розв'язання (часткового і тимчасового) економічних суперечностей.

Фактори економічного прогресу. В сучасній економічній літературі поняття "фактори економічного прогресу" і "фактори виробництва" розглядають здебільшого як тотожні, тобто вважають їх (фактори) джерелами національного доходу, зокрема прибутку. Водночас ці два поняття під певним кутом зору ототожнюють з терміном "економічні ресурси".

Фактори виробництва -- важливі об'єкти або елементи, які здійснюють вирішальний вплив на можливість і результати виробництва.

У працях західних науковців ще другої половини XIX ст. (зокрема Ж.-Б.Сея) міститься теза про те, що трьома основними факторами виробництва, кожний з яких створює його власникові особливий вид доходу, є капітал, земля і праця. Згідно з теорією "продуктивності капіталу" кожен із факторів має фізичну продуктивність, створює свою частину доходу. Капітал, під яким розуміють переважно засоби виробництва, приносить капіталісту прибуток (власники грошового капіталу отримують відсоток, а власники підприємницьких здібностей -- підприємницький дохід), земля -- ренту землевласникові, а праця -- платню робітникові. Звідси випливає, що кожен член суспільства отримує по справедливості й експлуатації не існує.

Відомий англійський економіст А.Маршалл на початку XX ст., крім названих трьох факторів, виділив четвертий -- діяльність з організації виробництва, яка приносить платню управляючому виробництвом. У наш час окремими факторами виробництва називають також ризик, інформацію, час, науково-технічний прогрес (економічна реалізація цього фактора відбувається у привласненні доходу від інтелектуальної власності). Австрійський економіст К.Менгер найважливішим фактором економічного прогресу вважав прогрес знання про найефективніше використання факторів виробництва, ресурсів. Американський економіст Й.Шумпетер головним джерелом прибутку назвав здійснення підприємцем "нових комбінацій" щодо техніки і технології, створення нових товарів, освоєння нових джерел сировини тощо (рис. 3). Останніми роками як окремий фактор стали виділяти екологічний, який може і сприяти економічному прогресу, і гальмувати його (внаслідок забруднення навколишнього середовища).

У західній економічній літературі немає одностайності навіть щодо названих перших трьох факторів виробництва, тобто капіталу, землі, праці. Так, американський економіст Ф.Махлуп переконаний, що земля як безкоштовний дар природи не є капіталом.

Факторам виробництва властива певна взаємозамінюваність, що супроводжується їх різною комбінацією з боку підприємців для зниження витрат виробництва. Так, у разі надто високої ціни землі під забудову у великих містах або її обмеженості споруджують висотні будинки -- хмарочоси. Взаємозамінюваність факторів виробництва зумовлена обмеженістю більшості ресурсів, неоднаковою ефективністю їх використання, різними споживчими властивостями продукту, конструктивними особливостями виробу.

Марксистська політична економія розмежовує фактори виробництва та джерела вартості, зокрема додаткової вартості. Єдиним джерелом вартості визнається праця, а засоби виробництва, у тому числі земля, -- речовими факторами, але лише виробництва споживчої вартості, а не вартості. Робочу силу при цьому вважають особистим фактором, який також бере участь у створенні споживчої вартості. Речові фактори виробництва ще називають природними, об'єктивними, робочу силу -- суб'єктивним фактором (рис. 3).

Речові, або об'єктивні, фактори виробництва самі не є капіталом. Вони перетворюються на капітал лише тоді, коли стають засобом експлуатації найманої робочої сили, матеріальним носієм певної суспільної форми, тобто певного виробничого відношення. Так, засоби виробництва -- матеріальний носій постійного капіталу і перетворюються на нього завдяки тому, що від них та від засобів існування відособлені наймані робітники, які для забезпечення власного існування та існування своїх сімей змушені найматися до власника засобів виробництва. Засоби виробництва в руках дрібного товаровиробника (фермера, ремісника тощо), який не має достатньої кількості робітників (достатньої, аби не працювати самому), не перетворюються на капітал. Засоби виробництва є речовим фактором виробництва, беруть участь у створенні споживчої вартості товарів, але вартості і, відповідно, додаткової вартості не створюють. Їхня вартість, як і вартість предметів праці, лише переноситься на новостворений продукт конкретною працею найманого робітника, а отже, враховується як уречевлена праця. Наприклад, працею токаря на деталь, яку він виготовив, поступово і частково переноситься вартість токарного верстата. Внаслідок цього вартість є сукупністю суспільно необхідної живої та уречевленої праці. Фізичної продуктивності, тобто здатності самим створювати частину доходу, засоби виробництва не мають.

Важливо зазначити, що західна статистична наука з усієї сукупності засобів виробництва, що застосовуються у процесі виробництва, до річного валового національного продукту зараховує лише перенесену конкретною працею частину зношених засобів праці (а також вартість сировини, матеріалів та інших предметів праці), тобто амортизовану частинку. Це також є свідченням того, що засоби виробництва жодної вартості не створюють.

Чи можливе зближення вищеокреслених поглядів з цієї проблеми? Певною мірою можливе. З одного боку, внаслідок радикальнішого перегляду зорієнтованими на марксизм науковцями структури продуктивних сил та категорії "продуктивність праці", а з іншого -- внаслідок певного переосмислення західними вченими їхніх теоретичних установок. Так, Ф.Махлуп не вважає землю як безкоштовний дар природи капіталом. Капіталом у цьому випадку є витрати на поліпшення якості землі. Ще точніше було б сказати, що відповідним фактором виробництва є праця людей, спрямована на поліпшення якості землі.

До сучасної системи продуктивних сил, на нашу думку, слід відносити форми й методи організації виробництва, науку, використовувані людьми нові сили природи та інформацію. Ці елементи є факторами, які забезпечують перетворення речовини природи відповідно до потреб людей, створення матеріальних і духовних благ і зростання продуктивності праці. Якщо поєднати цей висновок з розширеним розумінням продуктивності праці, то не самі названі фактори є джерелом певної частини національного доходу або додаткової вартості зокрема, а праця відповідної кількості людей у сфері науки, інформаційного забезпечення, щодо вдосконалення форм і методів організації праці, використання нових сил природи (наприклад ядерної, термоядерної, сонячної енергії).

У цьому випадку не буде підстав для розбіжності у поглядах з приводу того, що джерелом національного доходу, зокрема прибутку, є діяльність з організації виробництва, поліпшення якості землі, збирання, зберігання та розповсюдження інформації, наукова діяльність, особливо прогрес знань про найефективніше використання факторів виробництва та ресурсів. Цілком прийнятна і теза Й.Шумпетера, що таким фактором є діяльність підприємця щодо створення нових товарів, зміни техніки, технології тощо. Продуктивною є праця у сфері освіти, управління народним господарством та в інших сферах.

Водночас предметом дискусій залишаються такі фактори, як засоби виробництва, ризик, час. Йдеться про виникнення нової продуктивної сили в процесі взаємодії всіх елементів системи продуктивних сил, про комплексну дію всіх факторів зростання продуктивності праці, що народжує так званий синергічний ефект, нову якість у процесі системної взаємодії в межах складної органічної системи. Цю нову продуктивну силу на поверхні явищ окремі суб'єкти економічних відносин, як і багато науковців, можуть розглядати як фізичну продуктивність самих засобів виробництва або як плату за ризик. Більше того, у процесі ускладнення системи продуктивних сил, появи в ній нових елементів синергічний ефект від їх комплексної взаємодії зростає. Ця об'єктивна закономірність може набувати химерних форм у свідомості учасників виробництва, у суб'єктів різних форм власності й породжувати концепції про дію нових факторів виробництва, про нові джерела новоствореної вартості. Насправді єдиним джерелом новоствореної вартості й прибутку зокрема є лише праця в її різновидах.

3. Економічні інтереси -- рушійна сила соціально-економічного розвитку

Інтереси -- це усвідомлені потреби (умови) існування різних суб'єктів господарювання. У сфері економічних відносин потреби проявляються як інтереси. Потреби-інтереси не тільки відображають існуючі відносини, а й самі є «першою цеглиною» в структурі соціально-економічних відносин.

Видатний французький енциклопедист К. А. Гельвецій зазначав: «Якщо фізичний світ підкоряється закону руху, то світ духовний не менш підкоряється закону інтересу».

Потреби не тотожні економічним інтересам. Сутність останніх полягає в реально націленому задоволенні економічних потреб у засобах виробництва, трудових ресурсах, предметах особистого вжитку та ін. Економічні інтереси є визначальною об'єктивною мотивацією діяльності людей, виходячи з їх місця у суспільному виробництві. Вони знаходять свій вираз у поставлених цілях та діях на досягнення їх. Потреби і засоби їх задоволення відбивають причину та форму прояву економічних інтересів, які, в свою чергу, не тотожні задоволенню потреб. Отже, економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень та динаміку задоволення потреб. Так, не може бути інтересом суб'єкта зниження рівня задоволення потреб.

Визначення сутності інтересів, розмежування та поєднання їх має практичне значення, оскільки виробничі відносини проявляються насамперед як інтереси. Кожна людина одночасно є носієм різних інтересів. У ринковій економіці приватний інтерес домінує над суспільним, але ринковий механізм забезпечує поєднання цих інтересів. Механізм суспільної координації був відкритий А. Смітом. Поєднання інтересів спрямовується об'єктивними економічними законами: кожний індивід, маючи власний інтерес (адже ніхто не працює собі в збиток), одночасно сприяє досягненню найбільшого блага для всіх (правило «невидимої руки»). Наприклад, результати праці виробника (підприємця) повинні ефективніше задовольняти потреби людини, а економічна доцільність індивідуалізованої праці з позицій інтересів підприємця визначається прибутком.

Засіб реалізації індивідуальних інтересів робітника -- зростання індивідуального доходу (заробітної плати). Інтерес власника (підприємця) полягає в збільшенні власності (капіталу) та отриманні від неї гарантованого прибутку. Засобом реалізації колективних інтересів є максимізація прибутку та фонду заробітної плати (наприклад, для підприємств державного сектора, що знаходяться на комерційних засадах господарювання). Нарешті, засіб реалізації суспільного інтересу - максимізація національного доходу та мінімізація фонду відшкодування створюваного суспільного продукту. Проблема поєднання інтересів, таким чином, знаходить своє вираження у формуванні певних пропорцій у розподілі доходів.

В адміністративно-командній економіці субординація інтересів ґрунтується на принципі сходження інтересів від загального до часткового і одиничного: інтереси державні мають пріоритет перед регіональними, регіональні -- перед колективними тощо. В той же час засіб забезпечення цієї субординації інтересів -- жорстке централізоване планування -- продемонструвало свою невідповідність, обмежуючи на практиці свободу індивіда.

Регулювання державою економічних процесів на терені високого розвитку продуктивних сил і відповідно організаційно-економічних та соціально-економічних відносин відкриває можливість в умовах соціальне орієнтованого ринкового господарства оптимально поєднати особистий, колективний та державний інтереси з урахуванням глобальних проблем сучасності. Це стає можливим, по-перше, через відкриття ринковими відносинами широкого простору для активізації економічних інтересів особистості; по-друге, через узгодження взаємодіючих інтересів у системі «особистість -- колектив -- держава» за допомогою не лише суто ринкових методів, а й державного економічного регулювання.

В економічних відносинах між людьми потреби проявляються насамперед як інтереси. Кожне окреме відношення існує спочатку потенційно, у формі очікувань та ще незадоволених домагань людини. Як дійсні економічні відносини реалізуються, коли набувають форми взаємного зв'язку. В кожному економічному відношенні - між підприємцями і виробниками, між виробниками і споживачами, державою і недержавним сектором економіки (бізнесом), партнерами, у відносинах між індивідами -- мають місце елементи боротьби і співробітництва. Механізм суперечливої взаємодії інтересів можна простежити на прикладі його появу у сфері виробництва і ринку (рис. 4).

У сфері виробництва підприємці й робітники є протилежними сторонами економічних стосунків, але вони мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробники або споживачі. Взаємозалежність цих груп об'єктивно зумовлює їх співробітництво.

Взаємодія інтересів є стимулом стимулом ефективного соціально-економічного розвитку. В країнах з розвинутою ринковою економікою високий рівень економічної ефективності та добробуту зумовлений насамперед цілеспрямованою мотивацією особистості в поєднанні з її політичною, юридичною та економічною свободою. При переході економіки України до ринку слід зробити акцент на особистих інтересах, які сприятимуть економічному зростанню. В умовах відродження української державності виходить на чільне місце також національний інтерес.

В умовах адміністративно-командної системи офіційно проголошувалось гасло першості загальнонародних інтересів над особистими. Насправді ж особисті інтереси працюючих значною мірою ігнорувались, а реалізовувалися передусім особисті інтереси правлячого політичного прошарку - державно-партійної бюрократії. Це розходження на рівні масової свідомості породило зневіру у загальнонародний, державний інтерес та необхідність дотримання його. Взаємозв'язок інтересів суспільства, колективу та особистості забезпечувався шляхом підпорядкування інтересів колективу (підприємств) державі; а точніше державному апарату методами адміністративно-командного та ідеологічного стимулювання економіки. В умовах недемократичного суспільства, за відсутності контролю, загальнонародні інтереси підміняли особистими (клас партійно-державної бюрократії).

4. НТР та її роль в економічному прогресі

В історії розвитку техніки виділяють три основні етапи. Перший почався з виникненням первісного ладу, появою найелементарніших знарядь праці й тривав до кінця XVIII -- початку XIX ст., тобто до появи машинного виробництва. Цей етап охоплює понад 3 млн. років існування людського суспільства, а властивий йому технологічний спосіб виробництва базується на ручній праці. Другий етап тривав до початку розгортання НТР і базувався на машинній праці. На першому етапі техніка розвивалася на основі емпіричних знарядь і практичного досвіду людей. Головними віхами її розвитку в цей період було виготовлення знарядь праці з каменю, бронзи, а пізніше із заліза, що дало відповідну назву вікам: кам'яний, бронзовий, залізний. В умовах цього технологічного способу виробництва існували первіснообщинний, рабовласницький, феодальний і більша частина нижчої стадії розвитку капіталістичного ладу (з початку XVI до кінця XVIII ст.). Розвиток науки і техніки в докапіталістичних формаціях відбувався відокремлено. І лише в XVI--XVIII ст. почався процес поступового зближення наукового і технічного прогресу.

Науково-технічний прогрес (НТП) має еволюційну та революційну форми розвитку. Як загальноісторична закономірність він виник в період промислової революції кінця XVIII -- початку XIX ст. Еволюційна форма розвитку характеризується поступовим кількісними (переважно) та якісними (частково) змінами в розвитку науки і техніки, вдосконаленням традиційних видів техніки, виробництва. Революційна форма розвитку НТП означає появу принципово нових видів, їх практичне застосування тощо, тобто докорінну революційну зміну технологічного способу виробництва.

В історії НТП виділяють дві промислові революції (перша -- наприкінці XVIII -- на початку XIX ст.; друга -- в останній третині XIX -- на початку XX ст., її ще називають електротехнічною революцією) і науково-технічну революцію, що почалася в середині 50-х років XX ст. і триває у наш час. У ході першої промислової революції спеціалізація знарядь праці, інструментів в умовах мануфактурного розвитку капіталізму в промисловості поступово готує основу для появи спеціалізованих машин, переходу до другого етапу в розвитку техніки -- великого машинного виробництва, до виникнення істотно нового технологічного способу виробництва.

Спочатку машина складалася з тих же знарядь праці та інструментів, які використовувалися в мануфактурному виробництві.

Але якщо раніше вони були в руках людини, то тепер стають органами машини. Це розв'язує техніко-економічну суперечність між людиною і знаряддям праці, оскільки машина може водночас використовувати набагато більше знарядь значно більших розмірів, потужності. Тому виникла потреба в нових джерелах енергії, що зумовило появу парової машини.

Машина складається з: робочої машини, яка приводить у дію знаряддя праці; двигуна, що забезпечує машину енергією; передавального механізму (або приводу), який слугує для передачі енергії від двигуна до робочої машини. У промисловій революції XVIII -- початку XIX ст. вихідним пунктом було винайдення робочої машини, що згодом зумовило докорінні зміни в інших частинах машини.

Хоча перші машини виникли на базі поступового нагромадження емпіричних знань, але з цього часу техніка стає результатом цілеспрямованого вивчення законів природи, матеріалізації наукових відкриттів, наука починає перетворюватися на специфічну продуктивну силу. У свою чергу, технічний прогрес стає надзвичайно сильним стимулом розвитку науки.

Науково-технічний прогрес - якісні (еволюційні) та істотні (революційні) зміни засобів і предметів праці, технологій, форм і методів організації виробництва, використовуваних людьми сил природи, тобто існуючої системи продуктивних сил на основі досягнень науки, а також аналогічні зміни речової форми розвитку продуктивних сил -- відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації тощо.

Так, якщо в Парижі у XIII ст. налічувалося до 300 ремісничих і торгових спеціальностей, то у США наприкінці ХІХ ст. - майже 12 тис. таких спеціальностей. Ці зміни супроводжуються певними кількісними та якісними зрушеннями в розвитку робочої сили, змісті праці. Сутність НТП також можна розглядати як появу між людиною і предметом праці проміжних ланок -- машини, двигуна, автомата, кожна з яких є якісним зрушенням у взаємодії людини і природи.