Критерії економічного прогресу та особливості їх прояву в Україні

Основна форма підприємства на цій стадії розвитку капіталізму в промисловості -- фабрика, а технологічний спосіб виробництва вперше базується не на ручній праці, а на праці машин. Розвиток системи машин, перехід до комплексної механізації виробництва потребував значної кількості кваліфікованих робітників, верстатників, наладчиків, спеціалістів з виготовлення нової техніки тощо. Тому зростав загальноосвітній рівень робітників. Наприкінці XIX -- на початку XX ст. типовою була початкова освіта, а наприкінці 40-х -- на початку 50-х років XX ст. -- середня. Через це, а також завдяки зменшенню надмірного дроблення процесу виробництва, переходу до нових форм організації виробництва і праці та іншим факторам дещо послаблюється технологічне підпорядкування праці капіталом, технологічне відчуження найманих робітників, зростає інтерес до змісту праці, певною мірою долається однобічний розвиток безпосередніх виробників, спостерігається певний прогрес розвитку особистості.

Тіснішим стає взаємозв'язок наукового і технічного прогресу. Наприкінці XIX ст. з'являється перша наукова лабораторія в американській корпорації "Дженерал електрик". З часом такі лабораторії на гігантських монополістичних підприємствах стають типовими. Все це поступово створює матеріальні (об'єктивні) і духовні (суб'єктивні) передумови для такої революційної форми науково-технічного прогресу, якою є НТР, що розгорнулася в середині 50-х років. З розгортанням НТР промисловість, а водночас і розкриття людських сутнісних сил досягають найвищого за всю історію людського суспільства розвитку.

Термін "науково-технічна революція" вперше запровадив у науковий обіг Дж.Бернал у книзі "Світ без війни", що вийшла в колишньому СРСР. З того часу з'явилося майже 150 визначень сутності НТР у працях вітчизняних та російських науковців.

Вони найчастіше розглядають її як передання функцій людини машині, як революцію в технологічному способі виробництва, як процес інтенсивного зближення науки, техніки й виробництва, як зміни в основній продуктивній силі. У працях західних науковців НТР розглядається як явище продуктивних сил. Найлогічнішим і найлаконічнішим визначенням сутності НТР є її характеристика як революції в технологічному способі виробництва, якщо його розглядати як діалектичну єдність продуктивних сил і техніко-економічних відносин.

Визначальними суперечностями в межах технологічного способу виробництва є, по-перше, суперечність між людиною і природою, ставлення людини до природи, їх взаємодія, як уже зазначалося, є змістом системи продуктивних сил. Тому суперечність між людиною і природою є визначальною рушійною силою розвитку цієї системи. Технологія, як відомо, розкриває активне ставлення людини до природи і безпосередній процес виробництва її життя, а весь історичний процес розвитку техніки можна зобразити як заміну людської сили силами природи.

Основною суперечністю технологічного способу виробництва є також суперечність між продуктивними силами та їх речовою формою, тобто відносинами спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрацією тощо. Виходячи з цього, глибинну сутність НТР коротко можна визначити таким чином.

Науково-технічна революція -- докорінні зміни у взаємодії людини і природи, а також у системі продуктивних сил та їх речової форми.

Оскільки система продуктивних сил складається з предметів праці, науки, робочої сили, використовуваних людьми сил природи, а в сучасних умовах все більшою мірою інформації, то НТР зумовлює істотні зміни в кожному з цих елементів. Через те, що кожний з елементів системи продуктивних сил перебуває в певних кількісно-якісних взаємозалежностях з іншими елементами, їх взаємодія (кожного з іншим окремим елементом і системою продуктивних сил загалом) також має характер суперечливої єдності.

Хоча суперечність між людиною і природою є глибинною сутністю техніко-економічної категорії "науково-технічна революція" і внаслідок цього належить до неантагоністичних суперечностей, проте за недотримання людиною законів природи вона може набувати конфліктних, антагоністичних форм розвитку. Оскільки людина є біосоціальною істотою, то в цьому випадку відбувається деформація людської особистості, її деградація, поглиблюються суперечності всього суспільного способу виробництва, в тому числі суперечності в системі відносин власності.

Глибинна сутність НТР виявляється в її основних рисах (рис. 4). У них вона розгортається в цілісну систему, охоплює головні структурні елементи технологічного способу виробництва.

Першою рисою НТР є перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, Наука -- це загальний духовний продукт суспільного розвитку, загальний інтелект, суспільне знання. Процес такого перетворення, як уже зазначалося, почався ще в період першої промислової революції, а завершився лише в епоху НТР. Його особливістю є випереджаюче зростання науки в системі "наука-техніка -виробництво". У свою чергу, закономірність розвитку науки полягає в тому, що її прогрес у певний проміжок часу залежить від маси знань, успадкованих від попередніх поколінь, а в наш час -- і від засвоєння, активного осмислення наукових знань, набутих в інших країнах, від інтернаціоналізації науки.

Функцію безпосередньо продуктивної сили наука виконує насамперед традиційно, тобто через механізм реалізації наукових винаходів у машинах, робочій силі, предметах праці та інших елементах продуктивних сил, а також через перетворення науки на самостійний фактор виробництва, на відносно самостійну рушійну силу економічного прогресу. Перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу супроводжується появою в ній функції управління виробництвом, розширення меж продуктивної праці, сукупного виробника. У ході цього процесу поглиблюється також суспільний поділ праці, розширюються масштаби товарного виробництва тощо.

Найважливішими особливостями перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу є: 1) пріоритетність теоретичних знань порівняно з експериментальними; 2) наука в більшості галузей поступово перетворюється на початкову стадію безпосереднього матеріального виробництва; 3) "онаучування" виробництва, тобто посилення наукового характеру виробничих процесів; 4) розвиток науки стає основою переходу до інтенсивного типу економічного зростання; 5) перетворення праці ученого на продуктивну працю сукупного працівника; 6) наука безпосередньо впливає на окремі елементи продуктивних сил; 7) у системі "наука-техніка-виробництво" та в наукомістких галузях переважає розвиток науки; 8) науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки (НДДКР) стають важливим фактором НТП, конкурентної боротьби; 9) результати наукових досліджень стають товаром (патенти, ліцензії, "ноу-хау").

Друга важлива риса НТР -- фундаментальні зміни в техніці (штучно створених засобах праці, які посідають проміжне місце у взаємодії людини і природи). В історії розвитку техніки розрізняють три основна етапи: інструменталізація (знаряддя ручної праці), механізація (машинна праця) й автоматизація (автоматизована праця). Автоматизація стає основою виникнення й розвитку нового сучасного технологічного способу виробництва. Центральною ланкою революційного перетворення в цей період є істотна якісна зміна робочих машин і поява четвертої ланки машин -автоматично керуючого пристрою, який долає обмеженість психофізичних можливостей людини як суб'єкта, що управляє, й істотно змінює роль людини у процесі виробництва, який стає все більш незалежним від сприйняття людини і прискорюється. Отримуючи імпульс від розвитку науки, зокрема від відкриття нових властивостей матерії, розробки нової техніки, конструкційних матеріалів, джерел енергії тощо, техніка стає проміжною ланкою здійснення НТР і, у свою чергу, стимулює розвиток науки. Поява автомата як найбільш потужної проміжної ланки між людиною і предметами праці революціонізує ставлення людини до природи.

Сучасна техніка все більше охоплює такі види трудової діяльності людний, як технологічна, транспортна, енергетична і контрольно-управлінська. Впровадження принципово нової техніки в процес виробництва безпосередньо впливає на предмети праці найновішої технології: на структуру речей на молекулярному, атомному та субатомному рівнях, що зумовлює якісні зміни у змісті праці людини, сприяє розвитку її сутнісних сил у процесі виробництва. Якщо в умовах машинного виробництва мало місце технологічне підпорядкування: праці капіталом, то автоматизована система машин є матеріальною основою для подолання техніко-економічного відчуження. Працю людини все більше замінює праця машин, людина звільняється не лише від ручної праці, а й від виконавських функцій, частково від функцій розумової праці нетворчого характеру. Відбувається перетворення процесу виробництва на науково-виробничий процес, який все більше базується на використанні потенціалу сил природи. Внаслідок функціонування автоматизованої системи машин людина виходить з безпосереднього процесу виробництва і стає поряд з виробництвом, а автомати, крім суто виконавських функцій, все більше виконують функції контролю й управління. Так уперше за всю історію цивілізації людина починає виконувати функції, що відповідають її природі, а це відкриває простір для розвитку її особистості, сутнісних сил. Водночас автоматизована техніка "виштовхує" людину з виробництва, а отже, зі сфери, в якій вона розкрила свої здібності та властивості, а в управлінні багатьма сучасними автоматами (насамперед дисплеями і моніторами) людина значною мірою втрачає свою особистість.

Третьою характерною рисою НТР є докорінні перетворення головної продуктивної сили -- працівника. Вони полягають у радикальній зміні змісту праці (а опосередковано -- значною мірою характеру праці), гармонійному поєднанні розумових, фізичних, психічних зусиль людини, в її духовному збагаченні. Докорінне перетворення робочої сили передбачає перевагу розумових зусиль, духовних здібностей людини в організації й управлінні виробництвом, високий рівень освіти і кваліфікації, що дає змогу людині швидко переходити до інших видів праці, забезпечує її професійну мобільність. Таке перетворення передбачає й те, що з-поміж потреб людини вирішальну роль відіграватимуть потреби у вільній і творчій праці, універсальному характері дій особи, у власному вдосконаленні її, виявленні талантів; потреби у всебічному розвитку здібностей людини до сприйняття знань, максимально можливому подовженні активного життя. З цього моменту почнеться розвиток людини як самомети, або абсолютне виявлення її творчих обдарувань, усіх людських сутнісних сил. Особа, яка володіє "безмежністю своїх потреб і здатністю до їх розширення" (Маркс), стане могутнім фактором економічного і суспільного прогресу, що, постійно збагачуючись, прискорюючись, за своїм ефектом перевищить сукупну дію всіх інших елементів системи продуктивних сил.

Четверта характерна риса НТР -- докорінна зміна предметів праці, поява принципово нових видів матеріалів із наперед заданими властивостями. Вони створюються на основі синтезу використовуваних раніше матеріалів і речей, що мають необхідні фізико-хімічні властивості. Так з'явилися композитні матеріали (поєднання металів і кераміки, скла й кераміки та ін.), сплави різних металів, полімери, надчисті матеріали, хімічне волокно тощо.

П'ятою важливою рисою НТР, що виникає на базі попередніх, є впровадження принципово нових технологій, створених на основі фундаментальних відкриттів: лазерних, плазмових, мембранних та ін. їм властиві маловідходність, зростання продуктивності праці в десятки разів, висока якість продукції, екологічна чистота тощо.

Шоста характерна риса НТР -- революція у використовуваних людьми силах природи. Уперше широке таке використання мало місце під час промислової революції кінця XVIII -- початку XIX ст., коли у безпосередньому виробництві були задіяні вітер, пара, електроенергія. В умовах НТР взаємодія людини і природи в ідеальному вигляді характеризується розвитком природничих наук (відбувається перехід на молекулярний, субмолекулярний та атомний рівні), що відкрило шлях до використання ядерної енергії, енергії Сонця, океанських припливів, підземного тепла Землі тощо.

Сьома риса НТР -- впровадження принципово нових форм і методів організації виробництва і праці. Так, якщо в попередній період домінуючою була система Тейлора, то нині переважають створення автономних бригад, система Мейо, людських стосунків, збагачення змісту праці.

Восьма риса НТР -- початок інформаційної революції, матеріальною базою якої є поява принципово нових засобів передавання інформації (космічні, волоконно-оптичні засоби зв'язку), тобто революція у засобах зв'язку. Так, за допомогою оптичного волокна завтовшки в людський волосок впродовж однієї секунди на відстань у сотні кілометрів передається текст місткістю у декілька тисяч Біблій. Внаслідок інформаційної революції зростає інформатизація праці, інформаційна місткість галузей і виробництв, створених благ.

Розкриття основних рис НТР дає змогу розгорнуто, системно визначити її сутність, що полягає в таких революційних перетвореннях науки, техніки та технології, які зумовлюють докорінні зміни у взаємодії людини і природи, особистих і речових факторів виробництва, системи продуктивних сил та їх речової форми, що, у свою чергу, детермінує принципові зміни ролі людини в суспільному виробництві, перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу.

Загалом категорія НТР належить до техніко-економічних категорій (тобто тих, що відображають розвиток технологічного способу виробництва, але не відображають еволюцію виробничих відносин і господарського механізму). Водночас НТР внаслідок дії закону відповідності виробничих відносин рівню й характеру продуктивних сил зумовлює зміни в інших елементах економічної системи, тобто соціально-економічні зміни. Проте ці зміни -- наслідок дії НТР, а тому не є її соціально-економічною сутністю.

5. Особливості прояву економічного прогресу в Україні

Метою економічної стратегії держави в перехідній економіці на першому етапі має бути побудова розвиненої стійкої ринкової економіки -- ринкового механізму, який здатний замінити державне адміністрування в економіці. Відповідно вибудовується ієрархія завдань і пріоритетів економічної стратегії, до яких входять стабілізація грошової, фінансової, бюджетної систем, економічна лібералізація, приватизація, реструктурування, розвиток ринкових інститутів тощо. Вкрай важливим є питання узгодження названих завдань як між собою, так і в часі, оскільки навіть у розвинених країнах вони мають суперечливий вплив на економічну динаміку. Не менш важливим є й вибір адекватних заходів вирішення поставлених завдань.

Важливим є також аспект пошук місця держави в новій економічній структурі, встановлення порогових меж втручання. Останніми роками, як зауважує Я. Корнаї, держава часто виявляє надмірну активність, коли для цього немає достатніх підстав та є пасивною в сферах, які потребують постійного чи тимчасового державного втручання.

В умовах нерозвиненого ринку переслідування економічними суб'єктами власних інтересів призводить до ігнорування інтересів національного рівня, до яких на перехідному етапі потрапляють структурна перебудова й оновлення виробництва, фінансово-бюджетна та монетарна стабільність, соціальне забезпечення тощо, що може набувати негативного і руйнівного для суспільства характеру. Тiльки зі становленням у країнi вiдносно розвиненої ринкової системи господарськi суб'єкти починають адекватно реагувати на сигнали ринку, формувати ефективні приватні економічні стратегії, з'являється можливiсть застосовувати традиційні регулятори економічної стабiлiзацiї. Тому значної ваги набуває ретельний пошук засобiв економічної тактики, якi здатнi реалізувати ефективну економічну стратегію держави. Ключове завдання держави, таким чином, полягає в побудові чіткої структури економічної стратегії -- від базової мети до стратегічних пріоритетів та засобів економічної тактики. Отже, держава повинна виступати головним реформатором, а державна економічна стратегія має бути визначальною в ієрархічній структурі реалізації економічної влади.

Як засвідчили результати досліджень, шлях до національного успіху пролягає через застосування гнучких підходів до формування економічних стратегій, поєднання традиційних та специфічних заходів економічної політики, визначення чітких часових меж, в яких дані набори інструментів зберігатимуть ефективність, зміну інструментарію економічної політики відповідно до змін її об'єкта. Найбільшого успіху в процесі стабілізації здобули країни, які проводили послідовну економічну стратегію, кожний з етапів якої спирався на досягнення попереднього та формував передумови переходу до наступного.

У зв'язку з тим, що за умов нестабільності ринкова економіка виявила тенденцію до наростання стихійних неконструктивних явищ і водночас легко піддається державному впливу, за найбільш успішну можна вважати стратегію активного державного втручання на ранніх стадіях розбудови ринку з поступовим збільшенням частки управлінських функцій у приватних економічних суб'єктів в міру їхньої готовності до цього. Іншими словами, ефективною може бути визнана лише така економічна стратегія держави, яка реально сприяє розвиткові ефективних приватних економічних стратегій.

У процесі реалізації економічної політики держави можливе виникнення низки чинників, які суттєво знижують ефективність державного регулювання економіки та потребують цілеспрямованого коригування в руслі стратегії підвищення дієздатності держави. Такі перешкоди виникають як внаслідок об'єктивного розвитку подій, так і через застосування неадекватних засобів економічної політики держави. Серед таких перешкод слід виділити такі.

1. Неадекватність методологічної бази. Вдосконалення методологічної бази державної активності у перехідних економіках видається особливо важливим з огляду на те, що, як засвідчив досвід, економічні системи такого типу значно чутливіші до заходів державної політики. Під час розробки та реалізації стратегій економічної стабілізації в Україні не було враховано накопиченого досвіду регулювання нестабільних економічних систем, мало місце некритичне застосування теоретичної та практичної бази, надбаної розвиненими економіками і малопридатними для перехідного періоду. В підготовці заходів щодо виходу економіки з трансформаційної кризи та переходу до економічного зростання необхідна переорієнтація економічної політики на теорії нестабільних економік, а джерелом досвіду повинні бути практика держави в перехідних економіках, насамперед в країнах СНД, та власні уроки України.

2. Недотримання балансу економічних стратегії і тактики. Якщо завдання державної стратегії трактуються занадто вузько, то відбувається змішування стратегії і тактики. У цьому разі може бути досягнутий тимчасовий локальний стабілізаційний ефект, такий як мінімізація темпів інфляції, балансування бюджету, досягнення стабільності валютного курсу тощо, але підтримка стабільності в стратегічному плані, як і забезпечення економічного зростання, будуть значно утруднені. Суперечність між стратегією і тактикою останнім часом набула в Україні значної гостроти. Її конкретним виявом став розрив між завданнями інноваційно орієнтованого прискореного зростання і побудови соціально орієнтованої економіки і потребами дотримання поточного фіскального та платіжного балансів. Внаслідок цього в Україні дотепер не розроблено дієздатної концепції переходу від грошово-фіскальної стабілізації до економічного зростання, а позитивні тенденції, які спостерігаються з кінця 1999 р., мають скоріше спонтанний, залежний здебільшого від зовнішніх чинників, характер. Тому вкрай важливим є питання своєчасного скасування чи зміни завдань та пріоритетів, а також відмови від конкретних інструментів економічної політики, які вже не відповідають своєму призначенню, зжили себе і починають гальмувати економічний розвиток.

3. Змішування цілей та засобів реформ. Ступінь успішності ринкової трансформації визначається ступенем розвитку окремих ринкових економічних форм та відносин. Тоді вирішення одних стратегічних завдань стає на перешкоді виконанню інших, що загалом заважає досягненню стратегічної мети. Досить рельєфно таке змішування можна побачити на прикладі постановки завдань фіскального збалансування. Схожа ситуація спостерігається також стосовно спроб налагодження платіжної дисципліни у ПЕК, зменшення бартеризації економіки, розвитку малого і середнього бізнесу тощо. На сучасному етапі показовим у цьому відношенні є приклад визначення як стратегічного пріоритету вступ України до ВТО, який відбувається без детального аналізу його комплексного впливу на стан соціально-економічної системи. Перелік таких прикладів може бути продовжений.

4. Короткострокові горизонти. З огляду на те, що стратегічні цілі суспільства виходять далеко за межі короткострокових програм, існує загроза їхнього ігнорування впливовими політичними силами. Часта зміна українських урядів стала на заваді спадковості економічної політики держави. Досить наочним прикладом стала доля розробленої під керівництвом уряду В. Пустовойтенка програми “Україна--2010”, яка, попри всю її недосконалість, була рішучою спробою здійснення стратегічного планування української економічної політики. Зосередженість уряду на вирішенні конкретних тактичних завдань за відсутності визнаних стратегічних орієнтирів робить його зручним об'єктом для атак носіїв вузькокорпоративних інтересів.

Певним наслідком дії перерахованих чинників та зворотним боком низької дієздатності української держави є розвиток корупції та “тіньової” економіки. Значне їхнє поширення в Україні є одним з наочних свідчень низької ефективності державної політики, оскільки, по-перше, свідчить про наявність вагомих стимулів для відходу економічних суб'єктів від дотримання легальних норм та процедур через надмірну обтяжливість останніх і, по-друге, відображає неспроможність держави реалізувати свою владу належним чином через забезпечення дотримання таких норм і процедур.

“Тінізацію” економіки можна, на думку автора, розглядати як певний неявний суспільний договір, за яким недостатня ефективність, а інколи й шкідливість заходів економічної політики компенсується послабленням вимог щодо їхнього виконання. Проте таке становище, на тлі відходу держави від дієвого регулювання економічних процесів, призводить до дезінтеграції економічної системи, поширення впливу кримінальних структур, що починають виконувати функції, які не перебрала держава -- забезпечення безпеки господарської діяльності, кредитування суб'єктів господарювання, розподілу дефіцитних ресурсів, дотримання платіжної дисципліни тощо. Охоплення значної маси суб'єктів господарювання мережею такими кримінальними “послугами” суттєво підриває дієздатність держави.

За умов, коли прибуткове фінансування більшості підприємств у легальній економіці практично неможливе, існує реальна загроза використання органами державної влади легальних процедур для задоволення певних вузькокорпоративних інтересів. Йдеться про залучення до “конкурентної боротьби” органів виконавчої влади -- від податкової адміністрації до пожежного нагляду чи санітарних служб, які, виконуючи свої прямі службові обов'язки або й маючи певні матеріальні “стимули”, можуть сприяти усуненню небажаних підприємств з ринку шляхом форсування виконання ними вимог чинного законодавства. Така своєрідна “легальна дискримінація” негативно впливає на авторитет держави, формує антагоністичні суперечності між органами влади, особливо місцевими, та суб'єктами господарювання, знижуючи ефективність державної політики.

Отже, економічна стратегія держави спрямовується, прямо чи опосередковано, на вплив на діяльність приватних економічних суб'єктів і формується в розрахунку на їхню раціональну реакцію. Адже вбудовані регулятори економічної системи є діями економічних суб'єктів щодо забезпечення власних економічних інтересів. Адекватне функціонування системи ринкових регуляторів можливе лише за умови здатності приватних економічних суб'єктів розробляти та здійснювати власні ефективні економічні стратегії.

Відтак причина надмірної тривалості трансформаційної кризи в Україні полягає в тому, що економічна стратегія держави здебільшого була орієнтована економічні показники, а не на конкретні економічні суб'єкти. Це призвело до ще більшого погіршення становища підприємств, передусім реального сектора економіки, стало на заваді й створенню нових ефективних приватних власників. У такому випадку переслідування економічним суб'єктом власних інтересів може набувати руйнівного для суспільства характеру.

Криза фінансів мікрорівня, катастрофічне звуження місткості внутрішнього ринку, надто високий податковий прес практично позбавили більшість підприємств здатності до ведення самостійних відтворювальних процесів. Частину підприємств це спонукало звернутися до “зрощування” з владними структурами та одержання “ренти” у вигляді пільг, преференцій чи послаблень щодо дотримання нормативно-правових вимог.

Відтак це призвело до обтяження державної політики тиском кланових інтересів, що істотно зменшило її дієвість та збалансованість. Інша частина підприємств перемістилася до “тіньової” економіки, перетворившись на політичних антагоністів держави. Це, в свою чергу, також негативно позначилося на дієздатності держави внаслідок загострення проблеми податкових надходжень як головної складової ресурсно-фінансового підґрунтя державної політики.

Таким чином, шлях до створення стабільних передумов для реалізації дієздатної державної політики ринкової трансформації економіки України пролягає, на погляд автора, через відновлення спроможності суб'єктів господарювання до ведення самостійної легальної прибуткової діяльності, стратегічного планування власного розвитку. Економічна політика держави повинна бути спрямована насамперед на зростання доходів підприємств та населення, підвищення доступності кредитних ресурсів, полегшення доступу на ринки та збільшення їхньої місткості, сприяння збільшенню конкурентоспроможності вітчизняних виробників, стимулювання та прискорення процесу нагромадження вітчизняного капіталу.

Специфічні завдання української держави на сучасному етапі. Слід зауважити, що існують різні моделі формування стратегії забезпечення економічного зростання. Прибічники патерналістської моделі вважають, що найкращим варіантом для України є відновлення жорсткої системи управління економікою. Така модель, дійсно, могла б забезпечити економічне зростання, якби в Україні не було вже зруйновано інституційну систему, яка б забезпечила втілення в життя цієї моделі.

Це дає підстави для тріумфу представникам ліберальної моделі, які вважають, що лібералізація ринків і мінімізація державного втручання в економіку здатні самі собою забезпечити економічне зростання та ефективний розвиток національної економіки. Проте досвід останніх років, на жаль, спростовує такі сподівання. Насправді намагання здійснювати ліберальні реформи на українському ґрунті призвели до виникнення суперечностей, які практично йдуть урозріз з положеннями класичної економічної теорії.

Досвід останніх років засвідчив, що традиційний інструментарій непрямого регулювання економіки -- операції з процентними ставками, державними цінними паперами, бюджетними витратами, динамікою валютного курсу тощо -- в Україні або втрачено, або дискредитовано. Це спонукає до звернення до засобів більш жорсткого регулювання. Проте таке регулювання фактично обмежується на сучасному етапі політикою Національного банку щодо забезпечення стабільності гривні і фіскальною політикою, зорієнтованою на забезпечення наповнення держбюджету. Відповідні державні структури хоча й усвідомлюють комплексний характер проблем, які стоять сьогодні перед Україною, проте не можуть вийти за рамки своїх функціональних прерогатив.

Посилення контролю і дисципліни в економічній сфері при відставанні розвитку ринкових регуляторних механізмів супроводжується розширенням розподільчої та фіскально-репресивної функції багатьох ланок виконавчої влади, викликає протистояння бізнесу та влади й відхід бізнесу “в тінь”, не сприяє підвищенню довіри до влади. Одним з найгірших наслідків є критичний життєвий рівень численних прошарків населення, що засвідчує надто високу соціальну ціну затягування реальних реформ. Саме ця обставина заважає забезпечити соціальний консенсус, об'єднати націю навколо ідей реформ.

Таким чином, виклики часу обумовлюють необхідність розробки та втілення якісно нових пріоритетів економічної стратегії держави. З огляду на різновекторність, а в ряді випадків -- полярність основних політичних сил та окремих верств населення України, легітимність цієї стратегії та її сприйняття більшістю громадян країни можуть бути забезпечені лише при її спрямованості на безумовне виконання положень Конституції України, забезпечення конституційних прав і свобод громадян. Завдання влади -- обрати такі цілі та пріоритети, запропонувати такі засоби їхнього досягнення, за яких є можливим прийняття суспільством навіть тимчасового погіршення становища та ущемлення інтересів певних прошарків населення та економічних груп заради досягнення перспективних цілей.

Така стратегічна програма повинна бути максимально вірогідною і передбачати дієві й реалістичні кроки для вирішення передусім економічних проблем. На думку автора, вона повинна відповідати таким шести ключовим принципам.

1. Обґрунтованість. Кожне з положень стратегії повинне бути підтверджене як науковими розрахунками, так і консультаціями з представниками найбільш впливових суспільних сил. Обґрунтованість забезпечує реальність стратегії. Недостатньо обґрунтована стратегічна програма призводить до результатів, істотно відмінних від очікуваних, вимагає прийняття не передбачених нею заходів, а отже, означатиме її фактичний крах.

2. Прозорість. Стратегія повинна мати чіткий і зрозумілий виклад, містити механізми доведення її положень, логіки і цільових орієнтирів до відома більшості громадян країни. Вкрай важливою є також передбачуваність державної політики для суб'єктів господарювання, іноземних інвесторів, інших суб'єктів ринку. Як свідчить досвід ряду країн, обґрунтованість і прозорість стратегії спрощує взаємовідносини із зарубіжними кредиторами, які часто нав'язують свої умови саме зважаючи на відсутність в країні власної реалістичної програми.

3. Легітимність. Найбільшою загрозою для будь-якої програми є можливі негативні соціальні та політичні наслідки її реалізації. Тому в процесі розробки стратегічної програми слід орієнтуватися на політичні й економічні сили, які зацікавлені в її реалізації, і домагатися легітимності, тобто розуміння і прийняття програми цими силами.

4. Адекватність. Не менш серйозною загрозою для програми, навіть за отримання найкращих рекомендацій, є спроба її некритичного переносу на ґрунт іншої країни або в інші історико-економічні умови. У жодній з країн, які добилися успіхів і процвітання, антикризова стратегія не була “типовою”. Стратегічна програма повинна максимально врахувати і використати національні особливості країни і економічної ситуації, в яких вона реалізується. Понад те, як рушії економічного відродження цілком можуть і повинні виступити наявні в економіці суперечності.

5. Підконтрольність. Стратегічна програма повинна бути “прозорою” не лише в процесі свого прийняття, але й у процесі здійснення. Вона повинна містити чітко визначені критерії прогресу її реалізації, досягнення конкретних етапів. Відслідковування своєчасності і повноти здійснення заходів стратегічної програми дасть можливість здійснювати її оперативне коригування, підтримувати довіру до заходів уряду щодо її реалізації.

6. Логічність. Вдалим прикладом логіки побудови стратегічної програми є “Стратегія для Польщі” Г. Колодка, віце-прем'єр-міністра уряду Польщі, який здійснив перехід від “шокової терапії” до політики економічного зростання [5]. Програма складалася з 14 вузлових завдань, які передбачалось вирішити протягом декількох років. По кожному з таких завдань ставився короткий “діагноз” сучасного стану проблеми, визначалися цілі державної стратегії, засоби їхнього досягнення, потенційні загрози, які могли виникнути в процесі досягнення мети, і критерії виконання програми. Таким чином, було досягнуто логічної узгодженості й цілеспрямованості заходів державної політики щодо певної стратегії соціально-економічного розвитку. Це, в свою чергу, “спрощувало життя” суб'єктам господарювання, які чітко знали, чого слід очікувати від держави в найближчому майбутньому і відповідно будували власні стратегії зростання. Це також істотно полегшило роботу державних чиновників, перед якими були визначені конкретні межі й напрями, в яких повинна була діяти законодавча і виконавча влада.

Висновки та пропозиції

В Україні, на жаль, замість необхідної для виходу з кризи активізації науково-технічного прогресу, підтримки прогресивних технологічних зрушень відбулася фактична відмова від активної державної політики щодо стимулювання НТП та інноваційної активності, скоротилися витрати на відтворення людського капіталу. Інструментарій економічної політики попереднього етапу формування ринкових засад господарювання не був спрямований на забезпечення якісних перетворень -- інноваційного розвитку, оновлення структури виробництва, подолання глибокої диференціації доходів тощо.

В результаті на початку XXI століття Україна опинилася перед необхідністю вибору довгострокової стратегії соціально-економічного та інноваційно-технологічного розвитку. На практиці можливі два варіанти цієї стратегії -- інерційно-ринковий та інноваційно-проривний.

Інерційно-ринкова стратегія ґрунтується на ідеології неолібералізму і ринкового фундаменталізму, уповає на всемогутність ринку при пасивній ролі держави щодо виконання своєї стратегічно-інноваційної функції, на подальше відкриття економіки для ТНК, які використовують країну як джерело сировинних ресурсів і ринок збуту своєї продукції. Наслідками такої стратегії будуть відкочування країни на периферію світового науково-технологічного процесу й економічного прогресу, подальша втрата конкурентоздатності економіки та її підпорядкування авангардним країнам і ТНК, нові негаразди для виснаженої попередніми ринковими експериментами більшості населення, зростання загрози втрати самостійності країни.

Єдино вірними ми вважаємо вибір і реалізацію стратегії інноваційного прориву, концентрації зусиль народу, держави, бізнесу на освоєнні принципово нових, конкурентоздатних технологій і продуктів, інноваційного оновлення критично застарілого виробничого апарату, переходу до інноваційної моделі розвитку країни, підвищення ролі і відповідальності держави за цей вибір, за освоєння і поширення нових поколінь техніки і технологій, за ефективність інтеграційних процесів, за сприяння підвищенню інноваційної активності підприємців, учених, конструкторів, інженерів молодого покоління, яким належить приймати доленосні рішення і здійснювати їх у майбутньому. Тільки на цій основі можна забезпечити високі темпи економічного зростання та соціального розвитку.

Ідея перспективності інноваційного розвитку вітчизняної економіки з усіма її очевидними позитивними ефектами не нова. Інноваційна економіка задекларована як один з пріоритетних напрямів розвитку суспільства, а її потенціал усвідомлений на загальнодержавному рівні. Це надзвичайно важливо, оскільки суспільство, яке не здатне змінюватися одночасно з інформаційною технологічною революцією, що відбувається нині, неминуче виявляється неспроможним ефективно використовувати нові технології й поступово перетворюється у відстале суспільство в економічному, технологічному, політичному і культурному відношенні.

Стагнація в прийнятті відповідних і відповідальних політичних рішень на тлі світових глобалізаційних процесів означає політичний і соціально-економічний регрес не тільки в інноваційній політиці, але і в довгостроковому соціально-економічному розвитку країни. Саме цей стан може стати реальністю для України, якщо не буде до кінця усвідомлена в суспільстві на всіх його рівнях необхідність вироблення та реалізації адекватної об'єктивним процесам політики.

Враховуючи курс на європейську інтеграцію України та амбітне завдання ЄС перетворитися до 2010 р. у найбільш конкурентоспроможну й динамічну економіку знань у світі, наша країна не може не прийняти основні засади цієї стратегії ЄС як платформу для інтеграції та подолання існуючого економічного й технологічного розриву з країнами-членами ЄС. Від швидкості просування у цьому напрямі значною мірою залежать терміни та формат інтеграційних процесів, перспективи України у глобальному світі.

Однак, незважаючи на високий науковий рівень теоретико-методологічних досліджень основ інноваційної економіки і практичних аспектів ЇЇ реалізації, до цього часу залишаються недостатньо розробленими багато теоретичних і прикладних проблем формування інноваційної політики держави, адекватної вимогам побудови постіндустріального суспільства на етапі нарощування темпів економічного зростання.

Зокрема, поглибленого опрацювання потребують проблеми визначення ефективних шляхів і необхідних умов для переходу України в стан постіндустріального інноваційного суспільства, аналізу та коригування пов'язаних з новими технологіями складних соціально-економічних і технологічних процесів. Активізація інноваційної діяльності безпосередньо обумовлена формуванням розгорнутої системи мотивації інноваційної діяльності, створенням сучасного організаційно-економічного механізму цієї діяльності. Саме організаційна сторона нововведень значною мірою визначає темпи науково-технічного прогресу на підприємствах, в економіці в цілому, і, в кінцевому рахунку, економічне зростання країни.

Ринкова економіка більш ніж централізована сприйнятлива до інновацій, що, однак, не означає автоматичного розв'язання проблеми. Для того, щоб ринкові механізми зіграли свою позитивну роль у створенні, тиражуванні та використанні науково-технічних досягнень, вони мають бути доповнені активною державною політикою. Проблема створення економічного механізму, який забезпечує генерування, відтворення і використання науково-технічних інновацій для підвищення темпів економічного розвитку і якості життя населення в нашій країні, набуває надзвичайно актуального значення.

Список літератури

1. Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. - К.: Ніка -Центр, 2000. - С. 84-122.

2. В.В. Онікієнко, Л.М. Ємельяненко, І.В. Терон. Інноваційна парадигма соціально-економічного розвитку України (За ред. В.В. Онікієнка). - К.: РВПС України НАН України, 2006. - 480 с.

3. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії.-К.: Вища школа, 1995.

4. Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії. - К.: Вища школа, 1994, Гл.1.

5. Економічна теорія - С.В. Мочерний, Київ “Видавничий центр ”Академія” 1999 р

6. Клімко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії. - К.: Вища школа, 1997.

7. Мочерний С.В. Основи економічної теорії. - К.: Видавничий центр “Академія”, 1998.

8. Самуэльсон П. Экономикс. В 2-х томах. Т.1. - М.: Высшая школа, 1992.