Власність і влада: економіко-правовий аналіз

Загальні засади власності і права власності, їх економічний зміст. Теоретичні аспекти поняття приватизації в Україні: перебіг і підсумки, привід перерозподілу. Економіко-правовий аналіз перетворення влади як власності у захищену власність фізичну.

Рубрика Экономика и экономическая теория
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 28.09.2010
Размер файла 42,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ УНІВЕСИТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА

КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ ІНСТИТУТ

КАФЕДРА МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Політична економія»

на тему: «Власність і влада: економіко-правовий аналіз»

Студентки: Судоргіної Вікторії Олександрівни

Групи: ЕкЗ 21

Керівник курсової роботи: Татарінов В.С.

Кременчук 2010

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1 Право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням та владою

1.1 Власність та її економічний зміст - це панування суб'єкта над об'єктом

1.2 Загальне поняття власності і права власності

Розділ 2 Причетність до влади - означає й причетність до розподілу власності

2.1 Приватизація в Україні: перебіг і підсумки

2.2 Привид перерозподілу

Розділ 3 Перетік влади як власності у власність фізичну, захищену владою

3.1 Економіко-правовий аналіз

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

«Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном».

Закон України «Про власність»

Власність - соціологічна категорія, яка містить низку підсистем суспільних відносин (економічних, соціальних, правових, психологічних, національних тощо), що прямо й опосередковано стосуються привласнення предметів природи у процесі праці та привласнення матеріальних і духовних благ через соціально-економічну форму суспільного способу виробництва. Двома найважливішими підсистемами власності є економічна та юридична власність. Економічна власність має кількісну та якісну сторони. Перша означає певну сукупність матеріальних благ, різноманітних об'єктів власності (засобів праці, предметів праці, робочої сили, предметів споживання, цінних паперів, грошей тощо), в т.ч. об'єктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій та ін.). друга виражає систему виробничих відносин між людьми з приводу привласнення об'єктів. Власність в усіх сферах суспільного відтворення (у безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні). В діалектичній єдності цих двох сторін власність (тобто економічна власність) означає привласнення індивідом, колективом, державою та іншими суб'єктами засобів виробництва, предметів споживання, послуг та інших об'єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення. Вона належить до базисних відносин і не залежить від волі та свідомості людей. Юридична власність - загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності. Право власності та його модифікація опосередковано впливає на процеси привласнення.

Соціальний аспект власності розкриває процес утворення й розвитку класів, соціальних груп і взаємо утворення і розвитку класів, соціальних груп і взаємодію між ними залежно від відношення до засобів виробництва, способів отримання певної частки суспільного багатства. Політичний аспект власності характеризує наявність впливу на політику держави залежно від привласнення засобів виробництва, інших об'єктів власності. Психологічний аспект власності відображає наявність почуття господаря у працівників або його відсутність, ставлення до власності як до своєї, нічиєї або чужої. Національний аспект власності характеризує наявність або відсутність різноманітних об'єктів власності в Україні вимагає трансформації кожної з названих підсистем.

За час проголошення державної незалежності в Україні відбулася зміна лише юридичної та національної підсистеми власності, оскільки 95% власності, що належала загальносоюзним міністерствам і відомствах колишнього СРСР, стала власністю Української держави. Водночас значною мірою здійснено капіталізацію економічної власності, що істотно вплинуло на модифікацію інших сторін власності.

РОЗДІЛ 1 ПРАВО ВЛАСНОСТІ - ЦЕ СУКУПНІСТЬ ПРАВОВИХ НОРМ, ЯКІ РЕГУЛЮЮТЬ ВІДНОСИНИ, ПОВ'ЯЗАНІ З ВОЛОДІННЯМ ТА ВЛАДОЮ

Прамво вламсності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Право власності охоплює правові норми, які закріплюють і охороняють стан приналежності матеріальних благ конкретним особам. Власність характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними норми. Оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, невласники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. Всі інші особи, невласники, зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність це суспільні відносини, які характеризуються двома основними ознаками: вони виникають з приводу речей, мають вольовий зміст.

1.1 Власність та її економічний зміст

Логіку та основний зміст даної проблеми можна розкрити й зрозуміти, чітко осмисливши матеріальні основи виникнення, існування та розвитку власності, її ключових форм.

Власність як економічна категорія. Власність у процесі свого еволюційного розвитку пройшла складний шлях від колективно-общинної форми, яка визначається відповідним, тобто колективно-общинним характером виробництва, до приватної та державної з їх різноманітними проявами у сучасних умовах. Форми власності зумовлені рівнем розвитку продуктивних сил з притаманними їм формами організації виробництва: розподілом праці - кооперацією праці; відокремленням виробництва - усуспільненням виробництва; диференціацією виробництва - інтеграцією виробництва. Деталізуємо ці парні поняття.

Розподіл праці - відокремлення різноманітних видів трудової діяльності. Кооперація праці - спільна частка в одному й тому самому процесі праці або в різних, але пов'язаних між собою процесах. Відокремлення виробництва - процес роздрібнення виробництва на окремі частини. Усуспільнення виробництва - об'єднання роздрібнених процесів виробництва в одне ціле. Диференціація виробництва - форма відокремлення виробництва, втілена в реальне економічне життя. Інтеграція виробництва - форма існування в реальному економічному житті усуспільнення виробництва. Аналіз зазначених парних понять і категорій дає змогу з'ясувати, яким чином виникли власність і численні форми її функціонування та розвитку.

Власність - це суспільні, історично визначені економічні відносини між людьми, породжені привласненням умов і результатів виробництва. Власність не може існувати без виробництва, як і все інше без неї. Історія розвитку людського суспільства знає три типи власності: общинну, приватну, суспільну, кожній з яких, в свою чергу, притаманні різноманітні форми прояву.

Відносини власності мають дві сторони: зовнішню і внутрішню. Зовнішнім виразом, оболонкою власності виступають традиції і звичаї, мораль, примус, право. Юридична оболонка дозволяє фіксувати права власності, законодавчо їх регулювати, враховувати відповідні зміни (виникнення, відчуженість, припинення і відновлення прав власності). Сутність відносин власності складають економічні відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу (перерозподілу), обміну і споживання продуктів.

Власність - це одна з надскладних категорій у політичній економії. Тому потрібен різнобічний підхід до її вивчення. Власність можна розглядати і як окрему економічну категорію, і як систему виробничих відносин, що виражається у висхідному і основному виробничому відношенні. Вона може і має бути розглянута крізь призму суб'єктів власності, тобто тих, хто бере участь у відносинах привласнення (окремі особи, трудові колективи, класи, суспільство, держава і т. ін.). Водночас її можна і слід розглядати крізь призму об'єктів привласнення (засоби виробництва, предмети споживання), а також у розрізі функціональних форм виявлення (розпорядження, володіння, використання). Розпорядження - це можливість визначити частку об'єктів власності. Володіння - це наявність об'єкта власності, господарське володіння ним. Використання - це «експлуатація» об'єктів власності з метою отримання корисних результатів.

Власність - це ціле, а її елементами (частинами цілого) є володіння, користування і розпорядження. Зв'язок між цими елементами такий: розпорядження визначається користуванням, користування - володінням, володіння - формами власності.

Права власності. Концепція економічної теорії прав власності підтверджує, що не ресурс (засоби виробництва або робоча сила) самий по собі є власністю, а частка прав по використанню ресурсу. Повна частка прав складається з таких елементів:

Право володіння (право виняткового фізичного контролю над благами);

1) право користування (право застосування корисних властивостей благ для себе);

2) право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ);

3) право на дохід (право мати результати від використання благ);

4) право суверена (право на відчуженість, споживання, зміну блага);

5) право на безпеку (право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища);

6) право на передачу благ у спадщину;

7) право на безстроковість володіння благом;

8)заборона на користування засобом, що завдає шкоди зовнішньому середовищу;

9) право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу;

10) право на залишковий характер, тобто право на провадження процедур та існування інституцій, що забезпечують відновлення порушених повноважень.

Отже, сучасна система власності характеризується ускладненням структури та багатоманітністю об'єктів власності.

У політекономічному аспекті природно постає питання і про сутнісні основи власності.

У системі виробничих відносин власність виступає як основне виробниче відношення. Власність як висхідні виробничі відносини - це початок формування економічної системи, що переростає згодом у провідні (основні) виробничі відносини. В свою чергу, власність як провідні (основні) виробничі відносини визначає спосіб (характер) поєднання засобів виробництва та робочої сили і реалізується через усю систему виробничих відносин. Основною економічною формою реалізації власності є механізм господарювання та управління виробництвом з його структурами і формами влади.

Першим критерієм віднесення відносин власності до виробничих є безпосередній зв'язок аналізованих суспільних відносин, відносин власності з виробничими відносинами, стосунками між людьми з виробництва, розподілу і використання засобів виробництва. Саме засоби виробництва є головним, найбільш стійким об'єктом власності, майнового права.

Другим критерієм тут стають масовість відносин власності, їх повторюваність, відтворення в дедалі зростаючих масштабах. Що ж становить економічний зміст відносин власності? По-перше, до засобів виробництва за лучена робоча сила, що з ними працює. По-друге, між власниками засобів виробництва і робочої сили існують суспільні (виробничі) відносини. По-третє, створюються суспільно значимі матеріальні блага або надаються послуги.

Виникає ще один рівень суспільних відносин: з приводу реалізації продукції, її споживання, а також розподілу(привласнення) отриманого доходу. Таким чином, майно стає власністю в економічному розумінні тільки з виникненням суспільних виробничих відносин під час її використання.

За умов перехідного періоду до ринкової економіки постає об'єктивна необхідність перетворити (трансформувати) відносини власності, щоб замінити адміністративно-командну форму господарювання на ринкову, забезпечивши становлення матеріальних умов форм власності замість формальних (наприклад, усуспільнення виробництва в колишньому СРСР).

За перехідної економіки становлення різноманітних форм власності повинно відбуватись за об'єктивними критеріями та основами: по-перше, там, де це необхідно і можливо, надання державним підприємствам максимуму економічної свободи; по-друге, - розвиток усіх форм колективного володіння і використання (підряд, оренда, акціонування і т. п.); по-третє, створення умов для народних підприємств; по-четверте, там, де це необхідно і можливо, формування індивідуальної (приватної) власності. Усе це здійснене на шляху роздержавлення і приватизації, складає основні умови для становлення багатоукладної ринкової економіки.

1.2 Загальне поняття власності і права власності

Поняття власності. Вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником корінне питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Тому, щоб з'ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно передусім розкрити зміст існуючої системи відносин власності.

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою). Правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб'єктами прав володіння, користування і розпорядження. Стаття 2 Закону України «Про власність» так трактує право власності: «Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном».

Отже, відносини власності втілюються насамперед у певних юридичних нормативних актах. Але власність - це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини - базисні, юридичні - надбудовні.

Власність в економічному сенсі являє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи відносин:

а) відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;

б) відносини господарського використання майна;

в) економічні форми реалізації відносин власності.

Розглянемо ці відносини більш конкретно. Насамперед зазначимо, що речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага - предмети природи або продукти людської праці. Проте речі самі по собі - це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворилися в гроші лише за певних виробничих відносин. Це ж стосується й відносин власності. Звичайно, об'єктом власності є речі. Але власність як економічна категорія - не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.

Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався не однаково. Для його характеристики важливо розрізняти типи, форми і види власності.

Типи, форми і види власності. Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна. Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Говорячи про трудовий і нетрудовий характер приватної власності, необхідно звернути увагу на таке. В економічній літературі (особливо марксистській) нетрудові доходи розглядаються як такі; що не відповідають принципам соціальної справедливості. Однак таке твердження не завжди може бути достовірним, тому вимагає деякого пояснення.

Звичайно, з самого початку привласнення мало трудовий характер. Адже привласнювати можна лише те, що задовольняє певні людські потреби. Людина своєю працею перетворювала дані природою предмети у такі, які вона могла споживати, а отже, і привласнювати. Тому саму по собі працю можна представляти як процес привласнення.

З цих міркувань випливає, що в тих суспільствах, де переважає ручна фізична праця, нетрудові доходи справді означають експлуатацію. Такими є, наприклад, рабовласницьке і феодальне суспільства. Доходи рабовласників і феодалів - це нетрудові доходи, які вони одержують в результаті експлуатації рабів і кріпаків.

В цивілізованому суспільстві, де переважно високомеханізоване та автоматизоване виробництво, нетрудові доходи не завжди мають соціально несправедливий характер. Справа в тому, що застосування капіталу підвищує продуктивну силу працівника. Як зазначає П. Самуельсон, капітал має «власну продуктивність». Тому той доход, що походить від капіталу, логічно має привласнюватися власником капіталу.

Якщо, наприклад, за рахунок коштів акціонерів здійснена технічна реконструкція підприємства і завдяки цьому зросли його доходи, то останні мають виплачуватись у формі дивідендів власникам акцій.

Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає в формах державної і колективної власності.

Донедавна в економічній літературі приватна і суспільна власність розглядалися як антиподи, тобто такі, що заперечують одна одну і не можуть разом співіснувати. Навіть і сьогодні подібні міркування інколи висловлюються в окремих працях. Наприклад, у навчальному посібнику «Основи підприємницької діяльності» під редакцією проф. В.М. Власової (М., 1995. - С. 31) зазначається, що «відносини власності можна представляти як два полюси, на одному з яких - приватна власність, а на іншому - суспільна власність».

Подібне протиставлення двох типів власності не можна визнати правомірним. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. В кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності: це в основному сфера обслуговування населення. Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес окремих галузей вимагає їх усуспільнення в рамках держави або окремого колективу (залізниця, транспорт, зв'язок та ін.).

Свого часу в нашій країні протиставлення приватної і суспільної власності дуже негативно позначилося на господарській практиці. Пряме насильне усунення приватних форм господарювання стало відчутним фактором гальмування економічного розвитку.

Таким чином, приватну і суспільну власність не варто протиставляти, не слід також вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша - регресивна. Прогресивний економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності. Водночас не заперечує того, що одна з них може бути переважаючою в окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства.

Відносини власності також виникають у процесі господарського використання певного майна. Це особливо має місце тоді, коли власник засобів виробництва сам не веде господарську діяльність. Він надає можливість іншим особам володіти його майном на конкретних умовах. Тоді між власником і підприємцем виникають відносини використання майна. Підприємець одержує юридичне право володіння і користування чужою власністю. Прикладом цього може бути оренда - договір про надання за певну плату майна якого-небудь власника для тимчасового користування іншим особам. Аналогічні відносини виникають на державних підприємствах - між державою як власником засобів виробництва і трудовими колективами, при концесії, в акціонерних товариствах і кооперативах тощо.

Власність економічно реалізується, коли приносить доход її суб'єкту. Такий доход може бути виражений прибутком, різного роду платежами. Наприклад, в умовах оренди призначається орендна плата, при концесії - платежі, або встановлюється частка прибутку, яку тимчасово виплачують господарі власнику. Держава також реалізує свою власність через систему податків і платежів.

Власність у системі економічних відносин Відносини власності охоплюють весь господарський процес і, природно, пронизують відносини з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. Тобто вони охоплюють надто великий спектр економічних відносин. І не лише економічних. З проблемами власності ми стикаємося щоденно протягом всього життя. В основі численних конфліктів - від дрібної лайки в транспорті до світової війни - лежить невміння або небажання розмежувати «моє» і «чуже». Результатом невизначеності поняття «наше» є безгосподарність. Отже, «моє», «чуже», «наше» охоплюють багато сторін суспільного життя. Виходячи з цього іноді ставлять знак рівності між власністю і виробничими відносинами в цілому, цілковито їх ототожнюють. Дане тлумачення власності не можна визнати правомірним. Воно не враховує тієї обставини, що в системі виробничих відносин кожного суспільства поряд з елементами, що безпосередньо характеризують привласнення людьми певних благ, є елементи, пов'язані з привласненням речей опосередковано, в кінцевому підсумку. До таких належать, наприклад, значна частина організаційно-економічних відносин з приводу концентрації, спеціалізації, кооперації, конкуренції, взаємодопомоги, обміну виробничим досвідом тощо.

У цих і багатьох інших випадках економічні відносини не пов'язані з поточним споживанням речей тим чи іншим власником. Вони залежать від власності, визначаються нею, але самі не є власністю. Отже, власність - не єдиний елемент економічного базису суспільства; її не можна ототожнювати з усією системою економічних відносин. Яке ж місце вона посідає в цій системі?

Власність - це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням. При цьому мається на увазі таке.

По-перше, власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо.

По-друге, власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.

По-третє, будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти скільки-небудь істотних зрушень у господарському житті.

Як живий організм людини відштовхує й поглинає чужорідні тіла, так і економічна система не сприймає часткових нововведень, розчиняє їх у своєму середовищі. Зламати адміністративно-командну систему управління можна було лише шляхом позбавлення її власності.

Оскільки власність - це основне економічне відношення, то, очевидно, з її аналізу слід починати вивчення економічного ладу кожного суспільства.

РОЗДІЛ 2 ПРИЧЕТНІСТЬ ДО ВЛАДИ (РОСПОДІЛ ВЛАСНОСТІ)

Розподіл прав власності опосередковує різні форми підприємницької діяльності. Певні права власності можуть бути розподілені між різними суб'єктами економічного процесу. Наприклад, володіння і користування майном може бути зумовлене економічною політикою держави. Орендар користується майном відповідно до договору, однак не може це майно відчужувати, тобто розпоряджатися ним. Водночас договір оренди може обумовлювати право орендаря передавати це майно в суборенду, а це означає надання йому певних прав розпорядження.

2.1 Приватизація в Україні: перебіг і підсумки

За даними Державного комітету статистики, з 1992 року форму власності в Україні змінили майже 90,5 тис. підприємств, тобто відбувся досить масштабний процес приватизації. Він стосувався насамперед промисловості, де станом на 1 жовтня 2003 року у державній власності залишилося лише 15% підприємств. Сьогодні недержавний сектор є переважним у всіх сферах економічної діяльності. Частка приватного сектора становить у середньому 60% - від 40% у виробництві електроенергії до 98-99% у хімічній і легкій промисловості.

http://www.dt.ua/img/st_img/2004/493/diag-46488-1547-ukr.jpgПідсумки процесу приватизації оцінюються неоднозначно. З одного боку, виконано головні завдання масової приватизації - стимулювання прискореного розвитку недержавного сектора економіки; формування на основі найактивніших соціальних сил класу приватних власників, зацікавлених у модернізації виробництва та ефективному використанні матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

http://www.dt.ua/img/st_img/2004/493/diag-46488-1548-ukr.jpgПоява нових приватних власників стала одним із чинників подолання глибокої системної кризи 1990-х років. За 2000-2003 рр. реальний ВВП в Україні зріс на 31,5%, обсяг продукції промисловості - на 59,0, сільського господарства - на 10,0, експорт товарів і послуг - на 79,7, доходи населення - на 120,8%; вартість основних засобів в економіці протягом 2000-2002 рр. збільшилася на 23,3%. Наявність позитивних тенденцій підтверджується поступовим підвищенням інвестиційних рейтингів країни, хоч і повільним, але просуванням її у рейтингах міжнародної конкурентоспроможності Давоського економічного форуму, а також у рейтингу людського розвитку ПРООН.

З іншого боку, відзначаються і недоліки та негативні наслідки процесу приватизації.

У результаті широкомасштабної сертифікатної (ваучерної) приватизації мільйони громадян України, всупереч сподіванням, не стали реальними власниками. Більшість із понад 19 млн. акціонерів були власниками лише номінально, оскільки, беручи участь у сертифікатному аукціоні та отримуючи витяг із протоколу про його результати, вони надалі навіть не оформляли право власності на акції.

Не досягнуто однієї з головних цілей приватизації - створення масового власника. Майже 7,8 млн. громадян України відмовилися від участі в сертифікатній приватизації. Більшість із тих, хто отримали акції і формально є власниками, часто не мають доступу ні до установчих документів, ні до достовірної інформації про те, хто є справжнім власником підприємства.

Не сформовано значущий прошарок малого і середнього підприємництва, який у розвинених країнах є підгрунтям формування великої власності і найбільшою мірою сприяє становленню середнього класу, культури приватної власності, громадянського суспільства. Так, на початок 2003 року в Україні було зареєстровано лише 253,8 тис. малих підприємств, тобто 53 на 10 тис. населення, або на порядок нижче, ніж у країнах з розвинутою економікою (500-700 підприємств на 10 тис. населення). Частка продукції малих підприємств у загальних обсягах виробництва продукції (робіт, послуг) в Україні становить лише 7,3%, тоді як у розвинених країнах - 50-60%.

Приватизація не стала потужним джерелом надходжень до державного бюджету, а отже - фінансової підтримки соціально-економічного розвитку країни. За оцінкою першого віце-прем'єра України М.Азарова, за 11 років бюджет України отримав лише 6 млрд. грн., тобто «півекономіки країни оцінили в 1 млрд. дол.».2

Приватизація супроводжувалася численними недоліками концептуального, нормативно-правового, організаційно-методологічного, економічного, судово-проваджувального, інформаційного характеру. Особливо слід відзначити, що приватизація здійснювалася часто тіньовими, а нерідко і кримінальними методами. На найвищому рівні офіційно визнано, що ці процеси фактично не контролюються державою3.

Недоліки процесу приватизації в Україні органічно пов'язані з недоліками функціонування системи державного управління, з поширеною в її середовищі корупцією. У процесі здійснення тіньових операцій корупція є не просто додатковим податком бюрократії на підприємництво, а формою селекції приватного капіталу. Той тип взаємодії бюрократії і приватного капіталу, що склався в Україні, визначив і форми зростання приватного капіталу, а саме - шляхом консолідації навколо регіональних центрів влади: так утворилися тісно пов'язані з владними (політичними) структурами промислово-фінансові групи, що отримали назву олігархічних груп, регіональних кланів.

Факт значної ролі корупції в процесі приватизації також офіційно визнаний на найвищому рівні. На Всеукраїнській нараді з проблем боротьби з організованою злочинністю і корупцією 29 січня 2004 року Президент Л.Кучма заявив, що корупція вразила всі сфери суспільного життя, особливо - такі сфери економічних відносин, як енергетика, агропромисловий комплекс, зовнішньоекономічна діяльність, банківська система, приватизація, бюджетна сфера, підприємництво.

Президент зазначив, що приватизація державного майна залишається «солодким шматочком для корупції і злочинності». Лише у 2003 році у цій сфері виявлено 3600 злочинів, державі завдано шкоди на суму понад 200 млн. грн.

Набула усталених форм практика використання державної власності в інтересах окремих осіб або груп. Це досягається за рахунок встановлення, за сприяння держави, прямого чи опосередкованого контролю над фінансовими потоками, що утворюються внаслідок використання державної власності. Тим часом держава фактично не має прибутку від своєї власності. Так, за Фондом державного майна України закріплено корпоративні права на 1603 підприємства; 2002 року дивіденди державі нарахували тільки 58 (3,6% їх кількості), сума дивідендів становила лише 230 млн. грн. - приблизно 0,1% ВВП.

Значна частка власності та капіталів, набутих тіньовим (нелегальним або напівлегальним) способом, не можуть використовуватися повною мірою без ризику для їх власників. Причому ризики виходять як від недовірливого ставлення до них із боку потенційних партнерів, так і від штучного створення державою «гачків» (як їх назвала Ю.Мостова), через які можна впливати на власників, на фінансові потоки їх підприємств. Тобто підтримання напівлегальних відносин «бізнес-бізнес», «держава-бізнес» іде на користь корумпованим чиновникам і значно стримує ділову активність. Така ситуація є головною причиною як низької інвестиційної привабливості України, так і обмеженої її інвестиційної присутності на зовнішніх ринках. За даними Державного комітету статистики України, станом на 1 січня 2004 року в Україну надійшло 6,658 млрд. дол. прямих іноземних інвестицій або близько 140 дол. на душу населення (для порівняння: аналогічний показник у Чехії сягає 4000 дол., Угорщині - 2400, Польщі - 1000, Росії - 370 дол.); сукупний обсяг легальних українських інвестицій на зарубіжні ринки становив лише 163,5 млн. дол.

Усталеною практикою стало надання у непрозорий, економічно необгрунтований спосіб різноманітних пільг окремим суб'єктам господарювання. Це не лише призводить до втрат державного бюджету (за оцінками експертів, тільки податкові пільги становитимуть 2004 року понад 7 млрд. грн.), а й спотворює конкурентні відносини та слугує потужним чинником впливу держави на підприємництво.

Не створено повноцінний фондовий ринок, що унеможливлює перерозподіл власності ринковими методами та, більш того, є чинником підриву стабільності фінансової системи України. За даними Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, станом на 1 січня 2004 року загальний обсяг випусків цінних паперів, зареєстрованих комісією, становив лише 109,2 млрд. грн. (20,5 млрд. дол.), з них акції - 98,1 млрд. грн. (18,4 млрд. дол.).

За даними Першої фондової торговельної системи (ПФТС), капіталізація фондового ринку України, розрахована за середньою ціною між найкращими цінами попиту та пропозиції, 2003 року зросла з 23,28 млрд. грн. до 25,37 млрд. грн. (4,76 млрд. дол.). За даними міжнародного рейтингового агентства Standard&Poor's, цей показник у січні 2004 року становив 3,93 млрд. дол. При цьому найбільша капіталізація в зоні Frontier, до якої, крім України, належать ще 19 країн, була у фондових ринків Тринідаду і Тобаго (11,45 млрд. дол.), Ямайки (9,38 млрд. дол.) і Хорватії (6,48 млрд. дол.). У лютневий (2004 р.) список 50 найбільших за показником капіталізації компаній зони Frontier агентство Standard&Poor's включило ВАТ «Укртелеком» (40-е місце). Перші три місця рейтингу посіли RBTT (Тринідад і Тобаго), Pliva (Хорватія) і Hansabank (Естонія).

Узагальнюючи наведене, можна стверджувати, що в результаті процесу приватизації в Україні не відбулося головне - відокремлення бізнесу від влади. Бізнес, власність залишаються переважно залежними від держави, діючої влади, окремих посадових осіб. Симптомами цього є високий рівень корупції, переплетіння інтересів представників владних і бізнесових структур. Наслідками - гальмування становлення цивілізованих ринкових відносин, відчутного піднесення добробуту населення, формування середнього класу та громадянського суспільства в Україні. Тому перехід української економіки на розвиток за європейською ринковою моделлю, вирішення проблем легалізації власності та капіталів значною мірою лежать у політичній площині та потребують докорінної зміни політико-економічних відносин, що склалися в Україні.

2.2 Привид перерозподілу

Отже, приватизація в Україні мала неоднозначні результати. З одного боку, вона стимулювала приватну ініціативу і була одним із важливих чинників виходу країни з глибокої системної кризи 1990-х років. З іншого - приватизація не виправдала сподівань, у численних випадках не мала результатом появу ефективного власника, а подекуди створила серйозний дисбаланс приватних і суспільних інтересів, зумовлений невиконанням інвесторами взятих на себе зобов'язань, концентрацією майна в руках олігархічних структур. Серйозною проблемою залишається недостатня легітимність створеного приватного капіталу, що формувався в умовах численних порушень чинного законодавства.

Таким чином, постає питання про те, що держава, не порушуючи курсу на приватизацію як базового принципу економічної політики, має вжити заходів із виправлення, наскільки це можливо, істотних недоліків приватизаційного процесу та усунення їх негативних наслідків. І головне питання тут полягає в тому, яким має бути зміст таких коригуючих дій держави.

При цьому слід виходити з можливості двох принципово різних процесів:

- процеси ринкового перерозподілу власності як механізм нормального ринкового перерозподілу активів від менш ефективних до більш ефективних власників у процесі ринкової конкуренції;

- перерозподіл власності як організовані державою політико-економічні та правові заходи.

Перший із названих процесів відбувається там, де є нормальна ринкова конкуренція, що зумовлює селекцію суб'єктів господарювання. Він є тим інтенсивнішим, чим більшим є захист від тенденцій монополізації і недобросовісної конкуренції. Держава в такому перерозподілі відіграє опосередковану роль - як гарант забезпечення конкурентного середовища.

Другий процес передбачає пряме втручання держави у формування власності. При цьому конкретними методами теоретично можуть бути: націоналізація (повний перехід певного об'єкта приватної власності у державну власність), деприватизація (часткове відновлення чи посилення державного контролю над приватизованими підприємствами) та реприватизація - повторна приватизація підприємств, попередні власники яких не виконали інвестиційні програми (по суті, це зміна приватного власника). Реприватизація може здійснюватися, зокрема, шляхом скасування підсумків раніше проведених інвестиційних конкурсів.

Про що сьогодні йдеться в Україні? Висловлювання політиків і фахівців з цього питання свідчать про неоднозначне, а іноді і взаємовиключне трактування зазначених процесів і понять.

Так само неоднозначно можна зрозуміти і положення урядового законопроекту «Про повернення приватизованого майна у державну і комунальну власність», що перебуває нині на розгляді Верховної Ради України. Аналіз змісту законопроекту дає змогу стверджувати, що в його основі закладено термінологічну плутанину, адже відновлення майнових прав держави - це націоналізація (деприватизація), але у жодному разі не реприватизація. Реприватизація (від лат. re - повтор + privatus - приватний) - передача у приватну власність державного майна, що раніше належало приватному капіталу і було свого часу націоналізоване. Причому повернути (хоча б тимчасово) у державну власність можна лише підприємства, приватизовані через конкурсний продаж, а не під час «паперової» приватизації, оскільки на той момент їх повернення у державну власність юридично передбачене не було.

До підстав позбавлення прав власності законопроект відносить, зокрема, її «неефективне використання» (реприватизації підлягають «неефективно працюючі підприємства»).

У нормальній ринковій економіці розв'язання проблеми неефективного використання власності може бути реалізоване лише через процедури банкрутства, реструктуризації, вільного продажу. І механізм перерозподілу власності через процедури санації та банкрутства в Україні вже існує - треба лише задіяти цей механізм повною мірою.

Реприватизація з мотивів «неефективного використання власності» є неприпустимою, адже, по-перше, при цьому було б грубо порушене право приватної власності. По-друге, законодавчо невизначеним залишається саме поняття «неефективне використання власності», що відкриває широкий простір для зловживань, можливо, ще більшого масштабу, ніж були допущені у процесі приватизації.

Більш того, можна сказати, що сам факт винесення на порядок денний необхідності прийняття спеціального закону про реприватизацію завдає шкоди іміджу України на світовій арені, створюючи враження нестабільності умов діяльності приватного капіталу в Україні. Отже, перерозподіл власності супроводжуватиметься зниженням інвестиційного рейтингу країни. А це, у свою чергу, означає не лише блокування припливу іноземного капіталу в економіку України, а й значне зростання інвестиційних ризиків загалом і, як наслідок, - падіння ринкової вартості всіх активів.

За цих умов не можна не погодитися з думкою, що реприватизація - це новий грабіж, що стосуватиметься кожного, насамперед - бідних. Крім того, на думку експертів, є всі підстави для впевненості в тому, що реприватизація буде здійснюватися за диференційованого підходу. Новий закон матиме вибіркову дію і стане, як такий, позаекономічним інструментом перерозподілу капіталу. Легко передбачити, що масова де- і реприватизація буде такою ж, як і масова приватизація: несправедливою, непрозорою, нечесною. На ці обставини слід звернути особливу увагу, адже серед аргументів за реприватизацію висувається саме «відновлення справедливості», втім, - без достатньо чіткого визначення того, що слід розуміти під цими словами.

Отже, висування на перший план проблем реприватизації (фактично, переділу власності) є суспільно невиправданим, більш того - потенційно дуже небезпечним явищем. Воно загрожує Україні неконтрольованими процесами зіткнення приватних інтересів, загальним знеціненням ринкової вартості нагромадженого капіталу, що може підірвати загальні умови економічного відновлення, яке почалося в країні. За відсутності нормального конкурентного середовища реприватизація у жодному разі не приведе до появи більш ефективнішого власника, а буде зведена лише до банального «грабування награбованого». Тобто як політична мета така постановка питання є абсолютно неприйнятною.

РОЗДІЛ 3 ПЕРЕТІК ВЛАДИ ЯК ВЛАСНОСТІ У ВЛАСНІСТЬ ФІЗИЧНУ, ЗАХИЩЕНУ ВЛАДОЮ

Юридично право власності в Україні гарантує Конституція України та внормовує Цивільний кодекс України (ЦКУ), що набув чинності 1 січня 2004 року. Аналіз відповідних положень цих та інших нормативно-правових актів свідчить, що теоретично можна розглядати такі випадки можливих змін статусу власності, набутої під час приватизації.

(1) Якщо є обгрунтовані аргументи вважати, що приватизація призвела до таких катастрофічних соціально-економічних наслідків, що виникає необхідність запровадження у країні надзвичайного стану; при цьому примусове відчуження таких об'єктів та їх повернення у державну власність (з подальшою новою приватизацією чи без неї) має здійснюватися винятково на умовах повного відшкодування вартості цих об'єктів власності.

(2) Якщо виникає так званий мотив суспільної необхідності (у світовій практиці такі мотиви виникають, наприклад, при будівництві суспільно необхідних об'єктів інфраструктури через територію, де розміщене майно, що перебуває у приватній власності, але у жодному разі це не стосується «неефективності використання об'єктів» їх приватними власниками).

(3) Якщо приватизація здійснена з порушенням законодавства України, чинного на момент приватизації, що може бути підставою для прийняття судового рішення про недійсність відповідного акту приватизації.

Очевидно, що перший із наведених випадків надзвичайно важко підвести під базу аргументації деприватизації - реприватизації - націоналізації. Адже довести в нинішніх умовах України «катастрофічний вплив приватизації на розвиток економіки та соціальної сфери» практично неможливо, оскільки реальні тенденції розвитку останніх років не дають підстав для такого висновку.

Другий із наведених аргументів - мотив суспільної необхідності - виключити не можна, хоча його використання було б переважно політичним, а не цивільно-правовим актом - рішенням, що змінює інституційні засади функціонування суспільства, наприклад, обмежуючи сферу функціонування приватної власності. Звичайно, суверенна держава Україна має повне право прийняти рішення про націоналізацію того або іншого сектора економіки, наприклад, енергорозподільчих компаній чи стратегічно важливого виробництва глинозему. Але таке рішення має цивільно-правові наслідки у вигляді необхідності відшкодування майна, що націоналізується (реквізується). А відтак - конституційна вимога попереднього і повного відшкодування вартості об'єктів, що відчужуються, має бути фінансово забезпеченою.

Для цього у державному бюджеті (місцевих бюджетах) потрібно виділити відповідні кошти, оскільки в іншому разі попереднє і повне відшкодування вартості відчужених у власників об'єктів неможливе.

Нарешті, залишається начебто найреальніший мотив - порушення законодавства. Проте в цьому випадку необхідно буде довести, що набуття права приватної власності порушувало чинні на момент приватизації закони. Тим часом Закон України «Про приватизацію державного майна» дає змогу ставити питання про анулювання відповідних договорів купівлі-продажу фактично лише у разі несплати за приватизований об'єкт або невиконання встановлених договором інвестиційних зобов'язань. Закон не передбачає такої можливості на підставі «неправильної (несправедливої) ціни», сплаченої за приватизований об'єкт, так само, як і на підставі неналежних господарських результатів приватизованих компаній чи навіть за недотримання зобов'язань збереження протягом визначеного періоду профілю діяльності приватизованого об'єкта. А будь-які доповнення до цього переліку підстав припинення дії актів купівлі-продажу приватизованих об'єктів ex post, відповідно до чинних в Україні принципів права, - неприпустимі: закон не може мати зворотної сили.

Таким чином, можна дійти висновку, що право власності в Україні є гарантованим і захищеним. Але такий висновок був би поспішним.

По-перше, чинне законодавство має ряд прогалин. Відсутні певні законодавчі акти, які б відповідали сучасному стану розвитку відносин власності. До головних можна віднести такі.

На рівні громадянина - відсутність, наприклад, нового Житлового кодексу, оскільки чинний уже застарів.

На рівні підприємця - неузгодженість Цивільного та Господарського кодексів; відсутність закону, який би регулював державну реєстрацію прав власності; відсутність нової редакції Закону України «Про власність»; відсутність закону про управління об'єктами права державної власності та закону про націоналізацію.

На рівні акціонера - відсутність закону «Про акціонерні товариства», оскільки у частині, що не суперечить Цивільному кодексу України, продовжують діяти відповідні положення законів України «Про господарські товариства» і «Про цінні папери та фондову біржу».

Крім того, існує практика прийняття законів «на користь» одного із суб'єктів ринку. Наприклад, Законом України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» на користь комерційних банків встановлений максимальний розмір кредиту щодо оціночної вартості предмета іпотеки (70%).

Це обмеження не лише суперечить принципу свободи договору, закріпленому у статті 3 ЦКУ (умови кредитування повинні бути визначені за взаємною згодою банку та позичальника), а й створює суттєві труднощі та невиправдані обмеження в системі іпотечного кредитування, стримує розвиток ринку нерухомості та негативно впливає на розвиток системи житлового будівництва.

Тим часом жодних економічних або юридичних передумов для запровадження зазначеного обмеження не існує.

По-друге, практика правозастосування свідчить, що чинне законодавство дає змогу відчужувати власність за рішенням суду. Враховуючи рівень залежності судів від органів виконавчої влади та рівень корумпованості судової системи, можливе прийняття упереджених судових рішень в інтересах окремих суб'єктів.

По-третє, як зазначалося вище, значна частина власності набута (або використовується, контролюється) з порушенням чинного законодавства, на основі неформальних угод між власниками та представниками влади, а отже, крім того, що прибутки від неї відходять у тінь, така власність не захищається і не може бути захищена правовими засобами.

3.1 Економіко-правовий аналіз

Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим - це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.

Отже власність - це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей - продуктів праці. Це - ставлення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці.

Відносини власності, як видно, виникають лише за наявності принаймні двох суб'єктів. Славнозвісний Робінзон Крузо не був власником, хоч мав певні речі у своєму вжитку, бо ні з ким було вступати у відносини їх відчуження. І коли випадок послав йому П'ятницю, він чинить просто: позбавляє П'ятницю прав економічної відособленості та юридичної самостійності, роблячи йог членом єдиної сім'ї. цим нехитрим актом Робінзон знищує саму умову появи власності.

Суб'єкти власності - це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження - привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва - окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо.

Об'єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включати землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці. (Див.: Корнієнко В. Суспільна)

З аналізу цих ознак випливає, що категорію власності необхідно розглядати з двох боків: економічного змісту та юридичної форми. Економічний зміст власності, як уже зазначалося, полягає у відособленому присвоєнні результатів економічної діяльності людей і реалізується як соціально-економічні відносини між людьми.

Структура власності являє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві. У структурі власності насамперед слід виділяти два її типи: перший - трудова, не експлуататорська і другий - експлуататорська власність. Тип власності характеризує спосіб поєднання робочої сили і засобів виробництва.

Розрізняти два її види: приватну (індивідуальну) та суспільну (колективну) власність.

Первісні форми власності мали своєю передумовою природний фактор - землю з її плодами, оскільки впродовж тисячоліть, що передували буржуазному суспільству, панівне становище в економіці посідало сільське господарство.

У середні віки пануючою стала феодальна земельна власність, за якої земля не належала виключно окремій особі. Взаємні відносини як у середині класу феодалів (сеньйорів і васалів), так і між земельними власниками і безпосередніми виробниками базувались на особистому володарюванні і підкоренні.

За сучасних умов розвитку продуктивних сил нові організаційні форми капіталістичного виробництва істотно трансформують економічні відносини, а разом з ними і систему власності. Поступово буржуазна економіка трансформується в систему змішаної економіки, де відбувається заперечення буржуазної власності і розриваються перехідні форми власності нового способу виробництва.

Концентрація і централізація капіталу і виробництва привели до виникнення акціонерних компаній, які перетворились у панівну форму капіталістичного виробництва і зумовили появу асоційованої чи корпоративної форми власності. Прогресуючий розвиток останньої є водночас процесом усунення капіталістичного способу виробництва в класичних формах.

У сучасних умовах економічною основою ринкової економіки є як приватна власність, так і економічна самостійність і юридична свобода товаровиробників, і цим останніми можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. А юридичні особи - це вже певні трудові колективи, асоційовані виробники, які можуть господарювати на колективних формах власності.

Якщо ж метою приватизації є створення класу нових приватних власників, то цього швидко можна досягти через продаж існуючих державних підприємств тим, хто має гроші. Але цей шлях досить тернистий і соціально небезпечний, бо фактично позбавляє безпосередніх трудівників права володіння створеним виробничим потенціалом, що може призвести до гострих соціальних конфліктів.

ВИСНОВОК

Процес привласнення є способом формування приватної власності, а відтак створює підгрунтя для капіталістичних відносин. Однак у пострадянських державах процес привласнення має особливий характер. Його називають номенклатурною приватизацією, а в простонародді - «прихватизацією». У країнах, де існує абсолютне домінування державної власності, її привласнення не може відбуватися шляхом купівлі-продажу, оскільки бракує суб'єктів, які б володіли необхідними фінансовими ресурсами. За таких обставин процес привласнення можливий тільки завдяки використанню державної влади.


Подобные документы

  • Власність як економічна категорія, теорія прав власності. Форми, місце та роль власності в економіці України, особливості становлення та основні тенденції розвитку відносин власності. Економічні, юридичні, політичні та інші суспільні відносини власності.

    курсовая работа [49,7 K], добавлен 13.11.2010

  • Дослідження сутності власності - закріплення права контролю економічних ресурсів та життєвих благ за економічними суб’єктами. Приватна і колективна власність: аспекти взаємодії. Роль, призначення і використання державної власності як виду колективної.

    курсовая работа [106,3 K], добавлен 29.03.2011

  • Етапи процесу реформування української економіки. Приватизація як процес перетворення державної власності в інші правові форми. Напрямки трансформації відносин власності у країнах з ринковою економікою. Наслідки роздержавлення і приватизації власності.

    реферат [190,2 K], добавлен 08.09.2010

  • Специфіка творчої діяльності і особливості функціонування міжнародного ринку технологій. Етапи становлення права інтелектуальної власності в Україні, його юридична природа. Реєстр об'єктів інтелектуальної власності, їх характеристика та правова охорона.

    презентация [4,6 M], добавлен 26.01.2015

  • Поняття та право інтелектуальної власності. ЇЇ види, об’єкти і суб’єкти, розвиток і значення в глобальній економіці. Державна підтримка комерціалізації державної власності. Аналіз головних проблем і перспектив розвитку в Україні на сучасному етапі.

    курсовая работа [1,4 M], добавлен 23.04.2019

  • Розгляд історії розвитку реформування відносин власності в Україні, аналіз нормативно-правової бази. Аналіз процесів приватизації об’єктів в Дніпропетровській області. Ефективність реформування відносин власності та управління майном і майновими правами.

    курсовая работа [65,7 K], добавлен 11.09.2010

  • Сутність поняття та історичні аспекти розвитку приватної власності, її основні види: індивідуально-трудова, партнерська та корпоративна. Світова практика реформування приватної власності. Перспективи та пріоритети приватизаційних процесів в Україні.

    курсовая работа [458,5 K], добавлен 20.12.2014

  • Ставлення до власності в історичні часи та її вагомий вплив на предмети виробничого призначення. Поняття, типи, форми і види власності у системі економічних відносин. Способи привласнення благ та методи господарювання, як багатоманітність форм власності.

    курсовая работа [96,0 K], добавлен 18.09.2014

  • Оцінка вартості інтелектуальної власності та механізм формування цін. Інтелектуальна власність України, її вплив на соціально-економічний розвиток держави та законодавче забезпечення. Державна система охорони та захисту інтелектуальної власності.

    курсовая работа [51,3 K], добавлен 13.04.2016

  • У процесі тривалого історичного розвитку людства сформувались чотири основні типи економічної власності: суспільна; приватна; колективна; державна. Суб'єкти та об'єкти даних форм власності. Розкриття понять "власність", "володіння", "користування".

    реферат [23,4 K], добавлен 06.05.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.