2

Підвищення ефективності зовнішньоекономічної діяльності вітчизняних підприємств виробничої галузі на прикладі корпорації "Алеф-Віналь"

ЗМІСТ

• ВСТУП 4
• Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ 6
• 1.1 Загальна характеристика зовнішньоекономічної діяльності підприємства 6
• 1.2 Зовнішньоекономічна політика підприємств України: її склад, структура та особливості 12
• 1.3 Організація, управління та регулювання зовнішньоекономічної діяльності на підприємствах 17
• 1.4 Стратегічне планування при здійснення зовнішньоекономічної діяльності 29
• Розділ 2. АНАЛІЗ ФІНАНСОВО-ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАТ “АЛЕФ-ВІНАЛЬ” ТА ПРОСУВАННЯ КОМПАНІЇ НА МІЖНАРОДНІ РИНКИ ЗБУТУ 36
• 2.1 Характеристика та основні показники фінансово-господарської діяльності підприємства 36
• 2.2 Аналіз фінансово-економічних показників ЗАТ «Алеф-Віналь» 40
• 2.3 Аналіз ринків, на яких працює ЗАТ «Алеф-Віналь» 47
• 2.4 Оцінка потенціалу компанії на внутрішньому та зовнішніх ринках 49
• Розділ 3. ШЛЯХИ Підвищення ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ діяльності ЗАТ “АЛЕФ-ВІНАЛЬ” 61
• 3.1 Просування компанії на міжнародному ринку 61
• 3.2 Інформаційні потреби в зовнішньоекономічній діяльності підприємства 69
• 3.2.1 Групування інформаційних джерел 72
• 3.3 Пропозиції по розширенню зовнішньоекономічних операцій на ринку вина в Казахстані 74
• 3.4 Перспективи ЗАТ “Алеф-Віналь” на ринку вина в Казахстані 77
• ВИСНОВОК 79
• СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 81
• Додаток А 85
• Додаток Б 87
• Додаток В 89
• Додаток Г 91
• Додаток Д 92

ВСТУП

Актуальність теми. Найважливішими цілями існування будь-якої організації є безперервність діяльності і поступальний розвиток. Для комерційної організації третьою найважливішою метою стає отримання економічної вигоди або комерційного ефекту.

Різні підприємства досягають її по-різному, залежно від умов, що складаються, і обставин, але в основі її здійснення лежить складна, копітка і трудомістка робота із створення і реалізації конкурентних переваг.

Кожне підприємство, працюючи в складних конкурентних умовах і швидко змінній ситуації, повинне не тільки концентрувати увагу на своєму внутрішньому середовищі, але і виробляти стратегію довгострокового виживання, яка дозволить йому встигати за змінами, що відбуваються в його зовнішньому оточенні. Оскільки кількість і складність ситуацій в зовнішньому середовищі постійно ростуть, стратегічний менеджмент підприємства повинен постійно пристосовуватися до них, отримуючи нові і трансформуючи наявні якості, нарощуючи свої можливості по підготовці і реалізації адекватних ситуативних рішень. Іншими словами, управляти конкурентоспроможністю власного стратегічного потенціалу.

ЗАТ «Алеф-Виналь»- підприємство нової формації, яка проповідує сучасну філософію бізнесу. Філософія підприємства досить проста - орієнтація на ринок і уподобання споживачів. Основна діяльність підприємства - виробництво вина. Компанія орієнтована на насичення внутрішнього ринку.

Місія компанії - «Виробництво високоякісної винної продукції для задоволення потреб вітчизняних покупців».

Все це свідчить про намір підприємства довго, плідно і успішно працювати в Україні і за рубежем. При цьому, компанія має намір максимально виконати головну задачу: добитися, щоб споживач, який один раз придбав продукцію ЗАТ «Алеф-Віналь», і надалі віддавав перевагу цій компанії та її продукції над всіма іншими.

Об'єкт дослідження - фінансово-господарська діяльність ЗАТ «Алеф-Віналь»

Предмет дослідження - ринок винної продукції.

Для досягнення поставленої мети в роботі розв'язуються наступні задачі:

- виробляється вивчення зовнішніх і внутрішніх умов, в яких працює підприємство ЗАТ «Алеф-Віналь»;

- виробляється аналіз і техніко-економічна оцінка результатів роботи підприємства ЗАТ «Алеф-Віналь»;

- розробляються організаційні заходи щодо управління конкурентоспроможністю стратегічного потенціалу на даному підприємстві;

Застосування підприємством запропонованих заходів дозволить, на наш погляд, підвищити конкурентоспроможність підприємства і його продукції, а також зайняти гідне місце на вітчизняному ринку.

Методи дослідження: статистичні, економіко-математичний, експертний.

У роботі була використана відкрита інформація в глобальній мережі Інтернет, висновки експертів в даній області.

Розділ 1. Теоретичні основи діяльності підприємства на міжнародній арені

1.1 Загальна характеристика зовнішньоекономічної діяльності підприємства

Під зовнішньоекономічною діяльністю (ЗЕД) розуміють діяльність суб'єктів господарської діяльності України (частіше підприємств) та іноземних суб'єктів господарської діяльності (іноземних підприємств), яка заснована на взаємовідносинах і здійснюється або на території України, або за її межами.

Практика здійснення зовнішньоекономічної діяльності в сучасних умовах відтворюється через зовнішньоекономічні зв'язки суб'єктів господарювання, які, в свою чергу, здійснюються за такими напрямками: зовнішня торгівля; спільне підприємництво на території України; спільне підприємництво за кордоном; іноземне підприємництво на території України; міжнародні об'єднання та організації; консорціуми; підрядна співпраця; концесії; лізинг; співробітництво на компенсаційній основі; співробітництво на умовах розподілу продукції між партнерами; переробка давальницької сировини; залучення іноземної робочої сили; виробниче кооперування; науково-технічна співпраця; торгівля ліцензіями й технологією; прибережна та прикордонна торгівля; торгівля будівельними послугами; торгівля транспортними послугами; співробітництво в банківській сфері; іноземний туризм; співробітництво у вільних економічних зонах; інші форми міжнародного економічного співробітництва (біржі, торговельні будинки, асоціації).

Зовнішньоекономічну діяльність підприємств ототожнюють, передусім, зі здійсненням експортних та імпортних торговельних операцій. Це і зрозуміло, адже на такі операції припадає майже 80% усіх здійснюваних у зовнішньоекономічній діяльності операцій.

Зовнішньоекономічна діяльність суб'єктів підприємницької діяльності регулюється такими нормативними документами:

- Законом України від 16.04.1991 року № 959-ХІІ «Про зовнішньоекономічну діяльність», зі змінами і доповненнями;

- Законом України від 23.09.1994 року №185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», зі змінами і доповненнями;

- Законом України від 23.12.1998 року № 351-XIV «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій в галузі зовнішньоекономічної діяльності»;

- Указом Президента України від 04.10.1994 року № 567/94 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів», зі змінами і доповненнями .

Це далеко не повний перелік нормативно-правових документів, що регламентують здійснення зовнішньоекономічних операцій у зовнішньоекономічній діяльності вітчизняних підприємств. Повний перелік законодавчих актів наведено в списку рекомендованої літератури.

Усі базові поняття, які використовуються при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності підприємств, викладено в ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність підприємств».

На зовнішньоекономічну діяльність впливає багато зовнішніх факторів, тому її доцільно характеризувати в комплексі системи господарювання (рис. 1.1).

Загальна характеристика зовнішньо економічної діяльності включає розгляд і обгрунтування співіснування різних форм та видів зовнішньоекономічних операцій, визначення змісту й особливостей укладення зовнішньоекономічних договорів (контрактів), а також виконання зобов'язань, що виникають з фінансово-кредитних відносин на зовнішньому ринку. Неможливо надати детальну характеристику будь-якій зовнішньоекономічній операції без визначення її ефективності для вітчизняного підприємства, яке її здійснює. Засобами ж, які допомагають визначитися із оцінкою (чи то позитивною, чи то негативною), є маркетингові важелі та прийоми, впровадження яких для аналізу поточної ситуації на зовнішньому ринку дає можливість застосовувати ефективні управлінські рішення й опрацьовувати комплекс заходів, які можуть стати вирішальними при формуванні позитивного іміджу як на внутрішньому (національному), так і на зовнішньому ринку. Отже, саме при дотриманні такої послідовності при характеристиці зовнішньоекономічної діяльності, знаючи аргументи, що свідчать на користь здійснюваних на підприємстві зовнішньоекономічних операцій, та недоліки і вади, з якими підприємству слід боротися, стає можливим звернення саме до тих органів і засобів регулювання, які сприятимуть швидкому та ефективному розв'язанню будь-якої проблеми в зовнішньоекономічній сфері.

Рис. 1.1 Загальна характеристика зовнішньоекономічної діяльності підприємств в Україні

Зовнішньоекономічна діяльність вітчизняних підприємств ототожнюється передусім зі здійсненням експортно-імпортних операцій, які можуть мати різні прояви і тенденції. У цьому зв'язку слід чітко розрізняти поняття виду та форми зовнішньоекономічних зв'язків, які здійснює підприємство.

Вид зовнішньоекономічних зв'язків - це сукупність зв'язків, об'єднаних однією ознакою, наприклад, напрямком товарного потоку і структурною ознакою. Класифікаційна ознака, пов'язана з напрямком товарного потоку, визначає рух товару (послуги, роботи) з однієї країни в іншу. За цією ознакою зовнішньоекономічні зв'язки поділяються на:

- експортні;

- імпортні.

Рис. 1.2 Структура та види зовнішньоекономічних операцій

Структурна ознака класифікації зовнішньоекономічних зв'язків (рис. 1.2) визначає їх груповий склад, який відтворює сферу економічних інтересів і основну мету зовнішньоекономічної діяльності як господарюючих одиниць, так і держави в цілому. За цією ознакою зовнішньоекономічні зв'язки поділяються на:

- зовнішньоторговельні;

- фінансові;

- виробничі;

- інвестиційні.

Рис. 1.3 Зовнішньоекономічні зв'язки в структурі зовнішньоекономічної діяльності

Форма зв'язку - це засіб існування певного виду зв'язку, зовнішній прояв (оформлення) сутності будь-якого конкретного зв'язку. До форм зовнішньоекономічних зв'язків відносять торгівлю, бартер, туризм, інжиніринг, франчайзинг, лізинг, інформаційний обмін, консалтинг тощо.

Спираючись па запропоновану класифікацію зовнішньоекономічних зв'язків (див. рис. 1.2), детально розглянемо особливості здійснення вітчизняними підприємствами кожної з форм зовнішньоекономічних операцій, визначивши їх специфіку в Україні. Значне місце в зовнішньоекономічній діяльності посідають зовнішньоторговельні операції, які характеризуються великим розмаїттям (рис. 1.3), оскільки вони здійснюються за трьома абсолютно різними напрямками: товарним, наданням послуг та обміном продуктами інтелектуальної власності. Це дає підстави зазначити, що саме цей вид здійснення зовнішньоекономічної діяльності є найбільш перспективним для подальшого розвитку.

Зовнішньоекономічна діяльність багатономенклатурна: вона об'єднує, здавалося б, на перший погляд, несумісні операції, які можна здійснювати і на локальному рівні, не виходячи за межі національних відносин усіх суб'єктів господарювання. Так, консалтингові, туристичні послуги, інжинірингові, реінжинірингові, транспортні операції цілком можливо здійснювати в межах конкретного підприємства (фірми). Але поширення їх і на зовнішньоекономічну сферу дозволяє підвищити загальну ефективність функціонування вітчизняних підприємств в умовах трансформації економіки України в ринкову.

Особливої уваги потребує розгляд кожної із зазначених форм і видів зовнішньоекономічних операцій з метою визначення їх характерних властивостей для результативного здійснення в практичній діяльності.

1.2 Зовнішньоекономічна політика підприємств України: її склад, структура та особливості

Зовнішньоекономічні зв'язки формуються і здійснюються під впливом різноманітних регуляторів, що впливають на виникнення зв'язків і направляють їх розвиток у єдину ефективну політико-економічну систему, яка захищає інтереси держави. Регулятори зовнішньоекономічних зв'язків можуть бути економічними, організаційно-правовими й адміністративними в узагальненій класифікації.

Економічні регулятори впливають на економічні інтереси виникнення і здійснення даних зв'язків. До них належать: співвідношення попиту і пропозиції; співвідношення світових і внутрішніх (вітчизняних) цін, тарифів, курсів валюти, процентних ставок; співвідношення світового і вітчизняного рівнів розвитку виробництва товарів (робіт, послуг) за їх обсягами, якістю й ефективністю; економічні стимули; прогнози, плани, програми. Варто мати на увазі, що в ринковій економіці план не є директивою. Він являє собою визначення перспективних цілей розвитку і виявлення найбільш важливих макроекономічних пропорцій.

Організаційно-правові та адміністративні регулятори - це регулятори командно-адміністративного характеру. Вони припускають прямий цілеспрямований вплив держави на формування і розвиток зовнішньоекономічних зв'язків через різноманітні директивні акти. До них відносяться: квотування і ліцензування експорту й імпорту товарів (робіт, послуг); ліцензування окремих видів діяльності; механізм обов'язкового продажу частини валютної виручки від експорту товарів (робіт, послуг); митні режими; митне оформлення ввезення і вивозу товарів; валютний, митний і контроль.

Зовнішньоекономічна політика держави багато в чому залежить від стану її платіжного балансу і базується на таких принципах:

1) перехід суб'єктів господарювання від разових зовнішньоекономічних угод до постійних економічних зв'язків;

2) орієнтація зовнішньоекономічної діяльності на довгострокову перспективу;

3) захист ринку і стимулювання економіки;

4) поділ функцій зовнішньоекономічної політики між державою в цілому й окремими суб'єктами господарювання;

5) розгляд зовнішньоекономічної політики як важливої складової частини всієї зовнішньої політики.

У цих умовах головним завданням зовнішньої політики є створення сприятливих умов на світовому ринку для експортерів та активізації ефективних зовнішньоекономічних зв'язків.

Зовнішньоекономічна політика має часовий і просторовий аспекти. Часовий аспект зовнішньоекономічної політики визначає дії держави по формуванню і використанню зовнішньоекономічних зв'язків на сучасний момент і на тривалий період. Тому зовнішньоекономічна політика включає поточну і довгострокову політику. Поточна зовнішньоекономічна політика полягає в оперативному регулюванні зовнішньоекономічної діяльності. Довгострокова зовнішньоекономічна політика спрямована насамперед на вирішення великомасштабних зовнішньоекономічних завдань, що потребують великих витрат часу і капіталу.

Просторовий аспект зовнішньоекономічної політики визначає дії держави по основних напрямках впливу на світову і вітчизняну економіку. За цією ознакою до складу зовнішньоекономічної політики держави входять зовнішньоторговельна, зовнішньоінвестиційна, валютна і митна політики (рис. 1.4).



Рис. 1.4 Зовнішньоекономічна політика підприємств України

Зовнішньоторговельна політика встановлює і регулює відносини з іноземними державами в галузі зовнішньоторговельної діяльності, що охоплюють міжнародний обмін товарами (роботами, послугами, інформацією, результатами інтелектуальної діяльності). Ці відносини будуються на основі дотримання загальновизнаних принципів і норм міжнародного права й зобов'язань, що витікають із міжнародних договорів. Зовнішньоторговельна політика поділяється на експортну та імпортну політики.

Експортна зовнішньоторговельна політика спрямована на реалізацію конкурентоспроможних товарів на світовому ринку і стимулювання їх виробництва. Для стимулювання експортоспроможних виробництв використовуються державні закони, бюджетне фінансування, кредити, фінансування НДДКР тощо.

Імпортна зовнішньоторговельна політика спрямована на регулювання ввезення іноземних товарів (робіт, послуг). Інструментом такого регулювання є пряме обмеження імпорту з метою захисту вітчизняної економіки. Для цього використовуються ліцензування і контингентування імпорту, антидемпінгові й компенсаційні мита, система мінімальних імпортних цін. Адміністративні формальності прямо не направлені на обмеження імпорту, проте їх дія обмежує зовнішню торгівлю. До них належать митні формальності, санітарні і ветеринарні норми, технічні стандарти і норми.

Імпортна зовнішньоторговельна політика враховує роль імпорту у вітчизняній економіці. Ця роль визначається двома моментами:

1) імпорт як традиційне джерело митних прибутків держави;

2) імпорт як антимонопольний важіль і елемент виробництва, що утворює конкурентоспроможність вітчизняного товару.

Зовнішньоінвестиційна політика являє собою комплекс заходів для залучення і використання іноземних інвестицій на території держави і регулювання вивозу інвестицій за кордон. Вона містить у собі як політику імпорту іноземних інвестицій, так і політику експорту вітчизняних інвестицій.

Політика імпорту іноземних інвестицій спрямована на вирішення таких завдань:

- збільшення обсягу вітчизняного виробництва товарів і послуг на рівні міжнародних стандартів;

- залучення передової технології, досвіду, ноу-хау тощо;

- збільшення зайнятості населення і скорочення рівня безробіття;

- збільшення сукупного суспільного і національного доходу.

Політика експорту вітчизняних інвестицій спрямована на вирішення таких завдань:

- просування експортних товарів (послуг) на закордонні ринки;

- розвиток закордонного виробництва для отримання прибутків або для забезпечення гарантованого постачання на ринок імпортних товарів;

- зміцнення банківської сфери і підвищення ефективності валютних операцій;

- зміцнення страхової системи і збільшення активності страхового бізнесу.

Валютна політика - це сукупність економічних, юридичних і організаційних форм і методів у галузі валютних відносин, здійснюваних державою і міжнародними валютно-фінансовими організаціями. Валютна політика являє собою діяльність держави щодо цілеспрямованого використання валютних коштів. Зміст валютної політики багатогранний і включає опрацювання основних напрямків формування та використання валютних коштів, розробку заходів, спрямованих на ефективне використання цих коштів.

Сферою дії валютної політики є валютний ринок, ринок дорогоцінних металів.

Поточна валютна політика поділяється на дисконтну і девізну політики. До валютної політики також належать валютне субсидування і диверсифікація валютних резервів. Завданням поточної валютної політики є забезпечення платіжних балансів.

Валютна дисконтна політика є системою економічних і організаційних заходів по використанню дисконтної ставки відсотка для регулювання руху інвестицій і збалансування платіжних зобов'язань, орієнтованих на коригування валютного курсу. Ця політика проявляється у впливі на стан грошового попиту, динаміки і рівня цін, обсягу грошової маси, міграції короткострокових інвестицій.

Валютна девізна політика - система регулювання валютного курсу купівлею і продажем валюти за допомогою валютної інтервенції і валютних обмежень. Валютна інтервенція - це цільова операція НБУ з купівлі-продажу іноземної валюти для обмеження динаміки курсу національної валюти певними рамками його підвищення або зниження. Валютні обмеження являють собою систему економічних, правових, організаційних засобів, що регламентують операції з національною й іноземною валютою, золотом.

Довгострокова валютна політика охоплює довгострокові засоби структурного характеру по зміні валютного механізму. Основними методами довгострокової валютної політики є міждержавні переговори й угоди насамперед у межах Міжнародного валютного фонду, а також на регіональному рівні (Європейський фонд валютного співробітництва тощо).

Засобами довгострокової валютної політики є механізм валютних розрахунків, режим валютних курсів і паритетів, використання золота, резервної валюти, міжнародних платіжних засобів тощо.

Митна політика є складовою частиною внутрішньої і зовнішньої політики держави. її метою є забезпечення найбільш ефективного використання інструментів митного контролю і регулювання товарообміну на митній території; участь у реалізації торговельно-політичних задач щодо захисту вітчизняного ринку і стимулювання розвитку економіки. Митна політика є частиною митної справи, основи якої визначені Митним кодексом. Більш детально митна політика була розглянута у попередньому підрозділі як підсумковий результат застосування методів митно-тарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності вітчизняних підприємств.

1.3. Організація, управління та регулювання зовнішньоекономічної діяльності на підприємствах

В усіх країнах зовнішньоекономічна діяльність розглядається як частина зовнішньої політики, вона є складовою національної економічної політики, а тому підлягає регулюванню з боку держави.

Основні принципи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні є закономірною базою для обгрунтування доцільності функціонування відповідних органів влади.

Зовнішньоекономічна діяльність регулюється державою в особі її керівних органів, недержавними органами управління економікою (товарними, фондовими, валютними біржами, торговельними палатами), самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі відповідних координаційних угод.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Міністерство економіки та зовнішньої торгівлі України, Державна митна служба України, Антимонопольний комітет України, Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі й органи місцевого управління в межах повноважень, визначених законодавством (ст. 7-23 Закону про ЗЕД).

Зовнішньоекономічна діяльність в Україні регулюється за допомогою законів України, актів тарифного та нетарифного регулювання, які видаються державними органами в межах їх компетенції, економічних засобів оперативного регулювання в межах чинного законодавства. Слід звернути увагу на те, що регулювання зовнішньоекономічної діяльності за допомогою актів і дій державних і недержавних органів, прямо не передбачених ст. 7 Закону про ЗЕД, заборонено.

До державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності відносять:

- митне регулювання (ст. 13 Закону про ЗЕД, Митний кодекс України, Закон України №2098 - XII від 05.02.1992 року «Про єдиний митний тариф» тощо);

- валютне регулювання (Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 року №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» тощо);

- ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій (ст. 16 Закону про ЗЕД, Указ Президента України від 10.02.1996 року №124/96 «Про заходи з удосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності»);

- введення спеціальних економічних зон (ст. 24 Закону про ЗЕД, Наказ Президента України від 17.11.1995 року № 1062/95 «Про заходи по проведенню експерименту у Північнокримській економічній зоні «Сиваш» тощо);

- застосування спеціальних санкцій за порушення зовнішньоекономічної діяльності (ст. 32-37 Закону про ЗЕД, ст. 119-120 Митного кодексу, ст. 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» тощо).

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою широкого кола заходів, кількість яких постійно зростає.

Розмаїття їх певним чином систематизується. Однією з найпоширеніших у застосуванні виступає класифікація методів регулювання зовнішньоекономічної діяльності відповідно до Генеральної угоди щодо тарифів і торгівлі (ГАТТ) та її правонаступники - Світової організації торгівлі (СОТ). Зважаючи на це, методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності доцільно буде класифікувати за наступними напрямками:

* за спрямованістю дій на економічні процеси їх слід поділяти на протекціоністські та лібералізаційні заходи;

* за характером впливу на економічні процеси - на організаційно-правові, адміністративні та економічні заходи (рис. 1.5).



Рис. 1.5 Заходи регулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємств

Протекціоністські заходи спрямовані на захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції. Заходи лібералізації спрямовані на усунення обмежень у зовнішній торгівлі, що призводить до зростання конкуренції з боку іноземних компаній. До адміністративних заходів відносять засоби прямого обмеження експорту або імпорту (впровадження квот, ліцензій, ембарго). До економічних заходів відносять засоби, які впливають на зовнішньоекономічні процеси через економічні інтереси їх учасників (політику встановлення мит, акцизів, інших зборів; систему оподаткування, політику встановлення банківської облікової ставки, курсу валюти).

Більш детально, порівняно з наведеною вище класифікацією, заходи, які застосовуються до державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, поділяють на митно-тарифні та нетарифні.

У свою чергу нетарифні заходи поділяють на 3 категорії:

1) заходи безпосереднього обмеження, спрямовані на захист інтересів національної економіки (ліцензування і квотування);

2) заходи, пов'язані з виконанням митних чи адміністративних формальностей (імпортні податки і депозити, сертифікація);

3) валютні обмеження і валютний контроль.

Митне регулювання розглядає і надає детальну характеристику дії таких митних режимів, як: випуск для вільного обігу; реімпорт; транзит; митний склад; вільний склад, магазин безмитної торгівлі; переробка на митній території; переробка під митним наглядом; тимчасове ввезення (вивезення); вільна митна зона; переробка поза митною територією; експорт; реекспорт; знищення; відмова на користь держави.

Найбільш розповсюдженим видом обмеження торгівлі є мито на імпорт - державний грошовий збір із ввезених товарів, які перетинають кордон країни під контролем митного відомства. При введенні митного тарифу ціна товарів на вітчизняному ринку піднімається вище світової.

Існують декілька видів мит, але в якості базових доцільно виділити спеціальне й адвалорне мита через їх значне поширення в застосуванні.

Спеціальне мито визначають у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (ваги, площі, об'єму).

Адвалорні збори встановлюються у вигляді відсотка від митної вартості товару.

Митний тариф являє собою перелік товарів, які обкладаються митом, застосовуваним даною країною до імпортованих товарів, систематизованих відповідно до Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності (ТН ЗЕД).

На величину імпортного мита впливають витрати виробника, і, як наслідок цього, - зростає ціна, за якою імпортер буде продавати свій товар.

Очевидно, що збільшення імпортних зборів негативно відображається, в першу чергу, на споживачах.

Місцеві виробники при введенні імпортних зборів можуть продавати свій товар за більш високою ціною, але дешевше від імпортного, і збільшити вітчизняні обсяги продажу, адже потреба споживачів у більш дорогому внаслідок митного податку товарі зменшується. Така ситуація може призвести до неефективного використання ресурсів, оскільки можливість продавати товар за більш високою ціною дозволяє і виробляти його з більш високими витратами, тобто відбувається перетягування ресурсів у менш ефективні галузі.

Проте зацікавленість виробників у захисних митах організаційно значно легше відстояти ніж зацікавленість споживачів. Крім того, держава, буде виступати як сторона, що виграла від тарифів, бо збільшення витрат споживача збільшує її прибутки. Але якщо за рахунок високого мита збільшуються ціни на імпортні сировину, матеріали, устаткування, використовувані місцевими виробниками, то наслідком високих імпортних мит може стати зростання витрат у цих виробників, а далі, за відомою схемою, - зростання цін і скорочення виробництва.

Використання мита, як і всіх торговельних інструментів, потребує урахування їх багатостороннього впливу на економічну ситуацію. З точки зору цільової спрямованості можна говорити про протекціоністський або фіскальний характер тарифу. Протекціоністський характер тарифів використовується тоді, коли держава, піднімаючи мито, піднімає тим самим національні ціни на імпортований товар, знижує його конкурентоспроможність і захищає внутрішній ринок. Мета фіскального мита - забезпечення державного бюджету податковими надходженнями. Цю функцію зазвичай виконує мито на товар, який не виробляють у даній країні. Митні тарифи складаються з трьох видів мит: максимальних, мінімальних (пільгових) і преференційних. Перші зазвичай використовуються в торгівлі з країнами, з якими немає торговельних угод; другі - у випадках, коли існують торговельні договори за умов введення режиму найбільшого сприяння. Треті -різновид торговельних (преференційних) мит, які зазвичай використовуються при імпорті товарів із країн, що розвиваються. У рамках ООН (ЮНКТАД) діє загальна система преференцій, куди входять преференційні мита розвинутих країн для товарів країн, що розвиваються. У післявоєнний період (тобто після 1945 року) зовнішньоторговельні відносини країн регулювалися переважно шляхом взаємного зменшення мит. Цей напрямок став головним у регулюванні міжнародної торгівлі. Так, рівень митного оподаткування був основним предметом обговорення на всіх семи турах багатосторонніх переговорів, проведених у рамках ГАТТ. Результатом стало зниження рівня митного обкладення більш ніж на 3/4. Зараз середній рівень ставок тарифів розвинутих країн складає близько 6%, країн, що розвиваються - 30-40%, при цьому на окремі товари мито може коливатися у значно більших межах.

Введення митного тарифу на експорт може бути доцільним у тому випадку, коли ціна на якийсь продукт знаходиться під адміністративним контролем держави й утримується на рівні, нижчому від світового, шляхом виплати відповідних субсидій виробникам. У цьому випадку обмеження експорту розглядається державою як необхідний захід для підтримки достатньої пропозиції на внутрішньому ринку і запобігання надлишкового експорту субсидованого продукту. Держава може бути зацікавлена у встановленні експортного тарифу і з точки зору збільшення дохідної частини бюджету.

Експортні тарифи використовують в основному країни з перехідною економікою і країни, що розвиваються. Промислово розвинуті країни використовують їх рідко, а в США оподатковування експорту заборонено конституцією.

Одним із напрямків розвитку тарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі є координація митної політики між країнами шляхом створення зон вільної торгівлі або митних спілок. При створенні зони вільної торгівлі країни, що беруть участь у ній, ліквідують мито в торгівлі між собою, але зберігають кожна свій рівень митного захисту щодо третіх країн. Митна спілка пропонує не тільки безмитну торгівлю між країнами-учасницями спілки, але і встановлення єдиного зовнішнього митного тарифу. Зараз у світі нараховується понад 30 різноманітних інтеграційних об'єднань у всіх частинах світу, абсолютна більшість яких використовує в тій чи іншій мірі координацію тарифної політики. Найбільш розвинутим серед інших є інтеграційне об'єднання - Європейська спілка (ЄС), першим етапом діяльності якого стало створення західноєвропейськими країнами митної спілки.

Митно-тарифне регулювання - це найважливіший механізм державного регулювання ЗЕД (зовнішньої торгівлі), який є прикладом економічного регулювання і відповідає вимогам ринкової економіки на відміну від нетарифних обмежень, які носять характер державного силового регулювання зовнішньої торгівлі.

До того ж митно-тарифне регулювання виступає найважливішою складовою митної справи, однією з основних функцій митних органів будь-якої країни. Згідно з принципами ГАТТ/СОТ митно-тарифна політика держави спрямована на регулювання зовнішнього ринку і стимулювання експорту.

Основи правового фундаменту митно-тарифного регулювання були закладені Законом України «Про Єдиний митний тариф» від 05.02.1992 року № 2098-ХІІ. Цей закон визначив основні напрямки тарифного регулювання, ввів у законодавство України такі поняття, як ввізне, вивізне, спеціальне, антидемпінгове, компенсаційне мито, митна вартість товарів тощо. Він визначив види мита за способом справляння - адвалорне, комбіноване, специфічне; регламентував процедуру нарахування і сплати мита, надання тарифних преференцій.

Митно-тарифна політика будь-якої держави, що здійснює радикальні економічні перетворення, служить двом основним цілям:

1) забезпеченню належного рівня надходжень до державного бюджету, що робить певний внесок у спільні зусилля уряду стосовно макроекономічної стабілізації;

2) створюванню рівних умов для конкуренції вітчизняних та іноземних виробників, що на першому етапі може передбачати тимчасове застосування обмежувальних заходів захисту національних виробників, які спонукають до перебудови виробництва, його раціоналізації і реструктуризації, до впровадження нових методів управління з метою підвищення загальної конкурентоспроможності.

Проаналізовані методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємств носять адміністративний чи організаційно-правовий характер. Шляхом їх застосування компетентними органами держави фактично визначається товарна структура нашого ринку. Як наслідок - споживач позбавляється повноцінного права вибору того чи іншого товару, тому що адміністративні засоби мають імперативний характер: вони обов'язкові для імпортера й українського споживача. До числа цих засобів відносять заборону на імпорт і транзит окремих видів товарів (ембарго), квотування, ліцензування, технічні, монополістичні та інші засоби обмеження. В їх числі значне місце посідають норми, що визначають технічні засоби, під якими розуміються заходи для забезпечення належної якості і безпеки товару, включаючи термінологію, символи, вимоги до упаковки, маркування, етикеток. Серед цих засобів - заходи для обов'язкової сертифікації імпортної продукції. Борючись із засиллям імпортних неякісних і нестандартних товарів на внутрішньому ринку, Україна підвищила вимоги до установлення технічних бар'єрів щодо їх якості, оскільки результати сертифікації свідчать про те, що фактично бракується від 10 до 15% імпортної продукції, а відсоток бракованої харчової продукції ще вищий.

З метою зближення системи національного технічного регулювання (стандартизації і сертифікації) з міжнародною була розроблена Концепція національної безпеки України від 19.03.1997 року № 244 «Про заходи поетапного впровадження в Україні вимог директив Європейської Спілки, санітарних, екологічних, ветеринарних норм і європейських стандартів». Ця концепція є розгорнутим планом зближення українського законодавства, норм і правил, що визначають вимоги до продукції, із міжнародними і європейськими вимогами і передбачає розробку 25 законів України, а також підготування 14 галузевих програм відновлення нормативної бази з урахуванням міжнародних і європейських стандартів. У Концепції національної безпеки України багато уваги приділяється необхідності запобігання екологічній небезпеці.

Метою стандартизації є досягнення оптимального рівня впорядкування у будь-якій галузі промисловості діяльності підприємств чи уникнення можливої небезпеки шляхом встановлення положень щодо загального і багаторазового використання продукції для реальних або ймовірних завдань.

Зараз в Україні діють такі нормативні документи (НД) в галузі стандартизації:

- закони України, постанови Кабінету Міністрів України;

- державні стандарти (ДСТУ);

- галузеві стандарти України (ГСТУ);

- стандарти науково-технічних та інженерних товариств (спілок) (СТТУ);

- технічні умови (ТУ);

- державні будівельні норми та правила (ДБН), що прирівнюються до державних стандартів;

- державні класифікатори техніко-економічної та соціальної інформації (ДК), що прирівнюються до державних стандартів.

До 1996 року класифікація державних і міжнародних державних стандартів в Україні проводилась відповідно до класифікації державних стандартів СРСР. З прийняттям Акта незалежності в Україні з 03.07.1996 року запроваджено класифікацію нормативних документів (КНД), яка ухвалена Міжнародною організацією стандартизації ISO (International Standard Organization). Гармонізована з нею КНД, запроваджена в Україні, має трирівневу структуру, причому кожний наступний рівень не змінює значення попередніх рівнів. Класифікація розроблена згідно з рекомендаціями міжнародних та регіональних організацій зі стандартизації за рівнями промислової безпеки, за класами, підкласами, групами стандартів. Нормування вимог безпеки у стандартах здійснюється відповідно до законів України: «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про використання ядерної енергії та раціональну безпеку», «Про відходи», «Воєнна доктрина України», «Концепція єдиної державної системи реагування та попередження аварій, катастроф і надзвичайних ситуацій», «Про охорону праці», «Гірничий закон України», «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», «Концепція національної безпеки України», «Національна програма охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів». Стандарти на технологічні процеси виробництва, продукцію та відходи згідно з чинним законодавством повинні включати вимоги до безпеки підприємств. Вони встановлюються органами державного регулювання в особі Міністерства екологічної безпеки, Державного комітету охорони праці, Міністерства охорони здоров'я.

Організація ЗЕД - дуже складна і клопітка робота. Вона вимагає уважного опрацювання таких питань як коньюктура ринку, потенціальні покупці і продавці, встановлення ділових контактів з ними, проведених переговорів, підписання угод і т.д.

Тому, для ефективного керівництва ЗЕД на рівні підприємства, необхідна адекватна до умов його роботи структура управління. Слово "структура" означає каркас, основу. Будь-яке підприємство має відповідний каркас, що пов'язує всі його підрозділи, служби, органи.

Розрізняють:

- організаційно-виробничу структуру;

- структуру управління;

- організаційну структуру підприємства.

На будь-якому підприємстві є системи, які управляють і якими управляють. До першої відносяться органи, служби, апарат управління. До іншої - виробничі підрозділи (цехи, участки, відділи).

Організаційно-виробнича структура відображає побудову системи, якою управляють, структура управління - системи, яка управляє, а організаційна структура підприємства - побудову і взаємозв'язок обох даних систем.

Таким чином, структура управління ЗЕД відображає побудову системи управління в даній сфері, тобто органи, служби, апарат, що здійснює управління ЗЕД.

Апарат управління будується з урахуванням необхідного оновлення ланок (по горизонталі) і ступенів чи рівнів управління (по вертикалі). Ланка управління - це структурний підрозділ чи окремі спеціалісти, що виконують відповідні функції управління.

Організаційна структура управління ЗЕД як складова частина внутріфірмового управління визначається, насамперед, загальною стратегією підприємства, а також стратегією ЗЕД як її складової. Загальноприйнято вважати стратегію засобом виживання фірми шляхом адаптування до середовища, а структуру - конструкцією, що її підтримує. Ланки ланцюга "середовище - стратегія - структура" взаємопов'язані і взаємозумовлені. Якщо вони не відповідають одне одному, то під загрозу ставиться саме існування фірми.

Організаційна структура управління ЗЕД визначається тією метою і завданнями, які вона покликана вирішувати. Її мета - максималізація прибутку на довготривалий період за рахунок ефективної участі в міжнародному підприємництві. Організаційна структура управління ЗЕД, як і внутріфірмового управління, повинна постійно розвиватися і вдосконалюватися, пристосовуватися до змін у зовнішньому середовищі і сфері управління. Її форми і методи не можуть залишатися незмінними.

1.4 Стратегічне планування при здійснення зовнішньоекономічної діяльності

Планування являється важливою частиною менеджменту ЗЕД, основною її функцією. Підприємство, яке не вміє планувати чи не вважає потрібним це робити, навряд чи може досягнути серйозних успіхів в своєму розвитку. Звичайно, планування - не панацея від усіх бід, проте уважний підхід до цього важливого етапу роботи створює основу для успішної діяльності підприємства як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку.

Суть планування можна визначити як уміння передбачити мету підприємства, результати його діяльності і ресурси, потрібні для досягнення цієї мети.

В сфері ЗЕД планування означає також уміння визначати мету ЗЕД як складової частини загальної системи внутрішнього планування. Основна мета ЗЕД не повинна розходитися із загальною метою підприємства, повинна бути спрямована на їх успішне здійснення за рахунок зовнішніх факторів економічного росту. Планування допомагає відповісти на важливі запитання:

1. Де підприємство знаходиться в даний час, які його економічні позиції, в тому числі в зовнішній сфері ?

2. Яким чином, при допомозі яких ресурсів може бути досягнута мета підприємства, в тому числі по ЗЕД, і як може бути використана зовнішньоекономічна діяльність для його успішного соціально-економічного розвитку?

Планування ЗЕД являється об'єктивно необхідним для будь-якого підприємства-суб'єкта ЗЕД. Це визначається насамперед:

- прагненням підприємств, функціонуючих в умовах глобалізації ринку, одержати додатковий прибуток за рахунок більш повного використання переваг міжнародної праці, міжнародної економічної інтеграції; передбачити несприятливі дії зовнішніх факторів, різноманітні непередбачені обставини, котрі можуть відбутися на світовому ринку;

- і головне - необхідність прогнозування свого майбутнього. Для цього важливо визначити яким буде ринок в майбутньому, в якому буде розвиватися, чого чекають споживачі від підприємства, які його можливості у збільшенні експортного потенціалу, об'єму продажу і т.д.

Визначаючи бажані і можливі орієнтири своєї майбутньої діяльності на світовому ринку, підприємства тим самим зменшують можливість непередбачених дій зовнішніх факторів, ступінь ризику, пов'язаного з їх діями.

Багато підприємств працюють без офіційно прийнятих планів. На їх думку, ситуація на ринку міняється дуже швидко, особливо на зовнішньому, щоби планування приносило яку-не-будь користь. Дійсно, зовнішнє середовище бізнесу, особливо міжнародного, характеризується швидкими змінами. В західних країнах це пояснюється високою насиченістю споживацького попиту, його індивідуалізацією, різноманітним характером. Ці зміни попиту диктують зрушення інших факторів середовища: технології, засобів зв'язку і т.д. Відповідно й бізнес повинен швидко мінятися.

В економіці України рухливість середовища, зумовлена насамперед перехідним характером нашого господарства, стрімким входженням нашої країни в світовий інтеграційний процес, лібералізацією ЗЕД і, як наслідок, нестабільністю соціально-економічної сфери.

Однак, як свідчить світовий досвід і деякі приклади господарювання вітчизняних підприємств (наприклад, НКМЗ ВАТ Концерну "Стірол", ДМЗ та ін.), формальне планування має важливі переваги:

- планування заохочує керівників постійно думати перспективно;

- веде до більш чіткої координації діяльності підприємства;

- стимулює менеджерів до реалізації своїх рішень в подальшій роботі;

- сприяє більш чіткому визначенню фірмою своєї мети і завдань;

- покращує забезпечення фірми необхідною інформацією;

- допомагає більш раціональному розподілу ресурсів;

- сприяє активізації роботи по вивченню світового ринку, пошуку необхідних партнерів по бізнесу;

- робить фірму більш підготовленою до несподіваних змін;

- полегшує контроль за діяльністю на підприємстві і т.д.

В сучасних умовах жорстокої конкурентної боротьби на світовому ринку потреба в плануванні ЗЕД значно зростає.

В залежності від ступеня невизначеності в плануванні, тимчасових орієнтацій ідей планування, меж планування і т.д., в світовій практиці використовують різні типи планування ЗЕД. Наприклад, в залежності від того, яку межу (період) часу охоплюють плани, складені на підприємстві, планування поділяється на три типи: довготривалі, середньотривалі, короткочасні.

Довготривале планування охоплює довгі періоди часу. 10-25 років. Деякий час довготривале планування ототожнювалось із стратегічним, але ці два поняття розглядаються окремо. Стратегічне планування по своєму змісту багато складніше довготривалого. Середньотривале планування конкретизує орієнтири, визначені в довготривалих планах. Вони розраховані на більш короткий час.

Донедавна середньотривале планування розраховувалось на 5 років, проте швидкість змін зовнішнього середовища зумовила необхідність скоротити термін цього типу планування приблизно до 2-3 років. В сфері ЗЕД середньотривалі плани вирішують завдання, пов'язані з перебудовою існуючих виробничих потужностей, оновленням асортименту, розширенням чи звуженням експорту (імпорту), пошуком нових ринків збуту і т.д.

Короткочасне планування - вироблення планів на 1-2 роки. Зазвичай це річний план. який нараховує в собі конкретні завдання по здійсненню експортно-імпортних операцій. Вони (операції) містять інформацію про строки, об'єми, асортимент, черговість поставок і т.ін.

Весь процес планування ЗЕД, як і внутріфірменого, можна умовно поділити на дві стадії: 1. Розробка стратегії ЗЕД (стратегічне планування). 2. Визначення тактики здійснення виробленої стратегії (оперативне чи тактичне планування).

Стратегія виробничого підприємства - це сукупність головної мети і основних способів досягнення накресленої мети. Інакше кажучи, розробка стратегії підприємства означає визначення загальних напрямків його розвитку. Розробка стратегії ЗЕД означає визначення основних напрямків діяльності фірми в міжнародній сфері, на світовому ринку. Важливо ще раз підкреслити. що стратегічні плани розвитку ЗЕД повинні бути інтегровані в загальну стратегію розвитку підприємства в цілому.

Стратегічне планування зазвичай розраховане на довгий період, хоч на багатьох підприємствах стратегія базується на середньотривалому плануванні (другий спосіб більш прийнятний для підприємств України, що працюють в умовах великої невизначеності). В галузі ЗЕД стратегічне планування може охоплювати період від 4 до 7 років. Як уже відзначалося, не варто ототожнювати стратегічне і довготривале планування.

Стратегічне планування - це не функція часу, а насамперед функція направленості. Вона не просто зосереджена на даному періоді часу, а нараховує в собі сукупність глобальних ідей розвитку підприємства, в тому числі в сфері ЗЕД.

Тактичне планування як правило охоплює короткочасний і середньотривалий періоди від 0,5 до 2 років (зазвичай рік). Воно має справу з вирішенням того, як повинні бути розраховані ресурси підприємства для досягнення стратегічної мети. Якщо головним питанням стратегічного планування являється питання: "Чого хоче досягти підприємство?", то тактичне планування спрямоване на вирішення іншого питання: "Як підприємство повинно досягти такого стану?".

Процес планування ЗЕД в свою чергу полягає з цілого ряду етапів (фаз). Проте ще до початку роботи над планами ЗЕД підприємству важливо володіти інформацією з таких питань:

- Що і коли експортувати (імпортувати)?

- В яких умовах належить здійснювати ЗЕД ?

- Які види і форми ЗЕД доцільно вибрати?

- Які ресурси має підприємство для здійснення ЗЕД?

- Якою повинна бути організаційна структура управління ЗЕД?

- Який результат очікується від ЗЕД (приблизний розмір прибутку, рентабельність, розміри розширення збуту, валютна виручка і т.д.)?

Процес планування може бути виражений такими етапами:

1-ий. Визначення місії і комплексу завдань. Складання "дерева завдань".

2-ий. Аналіз і оцінка внутрішнього і зовнішнього середовища. Інколи даний етап передує етапу визначення завдань.

3-ій. Стратегічний аналіз. Фірма порівнює завдання і результати дослідження факторів внутрішнього й зовнішнього середовища, визначає розрив між ними, формує різноманітні варіанти стратегій.

4-ий. Порівняння і визначення одної з альтернативних стратегій, її розробка.

5-ий. Готується остаточний стратегічний план діяльності фірми в галузі ЗЕД.

6-ий. Середньотривале планування. Розроблення середньотривалих планів і програм.

7-ий. На основі стратегічного і середньотривалого планування розробляються річні оперативні плани і проекти.

8-ий. Контроль за виконанням рішень, втілених у планах. Цей етап не являється стадією безпосереднього процесу планування, проте він має важливе значення для планування і реалізації стратегії ЗЕД підприємства, тому що дає можливість більш раннього виявлення можливого розриву між плановими показниками і фактичним виконанням та внесення відповідних корективів в цей процес. В цілому процес планування являє собою нібито замкнутий цикл з прямим і зворотнім зв'язком.

Результатом процесу планування являється система планів, яку можна поділити на такі елементи: 1. Стратегічний план (чи генеральний план), який частіше всього складається на 5 років. 2. Загальнофірмовий план, основу якого складає "план розвитку", що містить в собі і розвиток ЗЕД. 3. Оперативні плани підприємства. Вони можуть містити в собі загальнофірмові плани поточної діяльності підприємства, а також поточні плани підрозділів.

Крім планів на підприємстві можуть розроблятися програми і проекти. Можливі три типи стратегії розвитку підприємства в галузі ЗЕД:

1. Насиченість ринку. Мета даної стратегії полягає в забезпеченні економічного росту на освоєних ринках з традиційними товарами. Ця мета може бути досягнута за рахунок зниження стягнень (відповідно, і цін в порівнянні з конкурентами), підвищення якості товарів.

2. Диференціація продукту. Можливі два варіанти даної стратегії: а) імпортується товар, відомий за кордоном, але не відомий у своїй країні, або налагоджується його виробництво на основі здобутої ліцензії; б) експортується товар, освоєний у своїй країні, але не відомий на іноземному ринку, чи налагоджується виробництво даного товару за кордоном. Ефект досягається за рахунок монопольного становища даного підприємства в своїй країні чи за кордоном.

3. Диверсифікація виробництва. Дана стратегія передбачає початок виробництва за кордоном принципово нової продукції, раніше не властивої для підприємства. В результаті диверсифікації створюються кращі умови для господарського маневру, розширюються можливості впливу на економіку підприємства несприятливої світової господарської коньюктури, в тому числі погіршення "умов торгівлі". Цим самим скорочується ризик, характерний для вузькоспеціалізованих фірм.

Для розробки і вибору стратегічних рішень підприємства в галузі ЗЕД важливе значення має аналіз і планування свого господарського портфеля. Останній являє собою набір видів продукції. яку випускає чи планує випускати підприємство в майбутньому. В залежності від видів продукції портфель підприємства ділиться на частини, які називаються стратегічними господарськими підрозділами (СГП). В міжнародній практиці виділяють 4 види СГП: "Знак питання", "Зірка", "Дійні корови", "Собаки".