Суспільний розподіл праці

4

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Суспільний поділ праці - джерело соціально-економічного розвитку

1.1 Зміст суспільного поділу

1.2 Поділ праці та організація управління

1.3 Поділ і кооперація праці

1.4 Вплив поділу праці на економічну діяльність суспільства

Розділ 2. Міжнародний поділ праці

2.1 Міжнародний поділ праці як найвища форма суспільного поділу праці

2.2 Роль міжнародного поділу праці для розвитку економіки окремо взятої держави

Висновки

Список використаної літератури



ВСТУП

Тема поділу праці є дуже актуальною на сьогоднішній день. Адже від того, як організована праця у суспільстві в цілому та у окремо взятій державі залежить добробут людей, розвиток особистості зокрема. В сучасній Україні дане питання особливо важливе. Масове безробіття, неможливість знайти перспективну роботу відповідно фаховій спеціальності гальмує розвиток економіки держави.

В умовах переходу до ринкових відносин поділ праці відіграє величезну роль. Організація праці прямо впливає на: економію робочого часу, економію матеріальних ресурсів, краще використання обладнання, поліпшення умов праці, зріст рівня оплати праці. Ці показники своїм слідством мають вторинний результат, приводять наприкінці до інтегрального ефекту як то: підвищення економічної ефективної діяльності, підвищення конкурентоспроможності підприємства, зріст престижу підприємства. Адже для розвитку держави та й суспільства в цілому, важливим є те, чим людина займається, як організована праця. Різна організація праці - призведе до різних екологічних та соціально-економічних результатів. Поділ праці - це багатогранний процес, що постійно розвивається та вдосконалюється в залежності від потреб та вимог окремо взятої держави і суспільства.

Початком створення науки про організацію, розподіл праці та управління вважається кінець 19ст., коли американський раціоналізатор Тейлор розпочав свої дослідження по вивченню виробничих процесів. Тейлор сформулював окремі принципи НОП та управління, розробив спеціальну систему оплати праці (“диференційна система Тейлора”).

Гілбрет запропонував метод проектування та встановлення нормативної тривалості виконання кожного мікроелементу, створив систему м.е.н., при цьому він раціоналізував працю окремого працівника.

Емерсон уперше доказав раціоналізацію організації праці у будь-якому масштабі, сформулював 12 принципів досягнення високої продуктивності праці

Дана робота присвячена темі суспільного розподілу праці. Складається з двох розділів. Перший розділ містить чотири підпункти, в яких висвітлюється зміст, структура, форми, функції суспільного поділу праці. Другий розділ містить два параграфи, які присвячений міжнародному поділу праці - його вимогам, потребам, цілям. В кінці відповідно до роботи зроблені деякі висновки та узагальнення та подано список використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. СУСПІЛЬНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ - ДЖЕРЕЛО СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

1.1 Зміст суспільного поділу праці

Суспільний поділ праці в еволюційному розвитку економічних систем відіграє вирішальну роль. Він визначає не тільки структуру та організаційну побудову продуктивних сил, комбінацію факторів виробництва, а й базові відносини, що виникають між суб'єктами господарювання. Це складне багатоаспектне економічне явище, яке виявляється у співіснуванні різних видів конкретної праці та характеризується певною структурою суспільної організації виробництва. Представлений в часі, суспільний поділ праці виступає як процес. Його характер і результати зумовлені двома взаємопов'язаними, хоча й протилежними за змістом, тенденціями. Перша, з погляду розвитку продуктивних сил суспільства, відбивається у відокремленні нових сфер виробництва та їх спеціалізації відповідно до якісних змін у матеріальних засобах виробництва та господарських функціях виробників, змісті процесу праці, а також у суспільних потребах. Друга характеризується усуспільненням виробництва, формуванням складнішої системи господарських зв'язків і відповідної комбінації суспільного виробничого процесу, а отже, пов'язана із розвитком економічних відносин.

З огляду на складність генетичної природи суспільного поділу праці його однозначне теоретичне тлумачення неможливе. Про це свідчить розмаїття основних трактовок суспільного поділу праці як економічної категорії. Відповідно до них суспільний поділ праці є:

складовою частиною виробничих сил суспільства;

технологічною формою існування виробничих сил;

підсистемою економічних відносин суспільного виробництва;

формою організації взаємодії виробничих сил і економічних відносин;

способом функціонування економічних виробничих відносин.

Ще в XIX ст. один із видатних представників класичної політичної економії Дж.С. Міль зазначав, що вплив поділу праці на виробництво набагато глибший, ніж можна уявити на підставі прийнятих тлумачень цього питання. В кінці XIX - на початку XX ст. А. Богданов, а за ним і Г. Плеханов відстоювали ідею подвійності суспільних економічних відносин, в структурі яких "перший поверх" займали "відносини співробітництва", що відповідали технічному поділу праці. М. Бухарін, навпаки, підкреслював матеріальний зміст поділу праці.[1, с.43]

У наступних дискусіях визначилися досить протилежні підходи до проблеми поділу праці. Одні наполягали на віднесенні праці до продуктивних сил, другі вважали коректнішим тлумачення поділу праці як форми останніх, треті відносили поділ праці до виробничих відносин.

Безперечно, кожен з цих підходів має раціональне .зерно, але фіксує увагу на певних ознаках змісту суспільного поділу праці. Принциповими для правильного розуміння категорії є два аспекти. По-перше, суспільний поділ праці - це комплексна категорія, яка пов'язує технологічний процес із суспільним процесом виробництва, тобто соціалізує технологічну будову виробництва, надаючи їй суспільних якостей. По-друге, суспільний поділ праці виступає як самостійна продуктивна сила, як фактор зростання суспільної продуктивності праці.

Швидкий розвиток підприємництва дав багатий матеріал для вивчення впливу наукових, технологічних і структурних зрушень у виробництві на його ефективність і характер господарських зв'язків. У середині XIX ст. К. Маркс у "Капіталі" уважно дослідив діалектичний рух від простих форм поділу праці на ранніх стадіях становлення підприємницької економічної системи до розвинутих підприємницьких виробничих відносин, що ґрунтувалися на використанні машин. Дійшовши висновку, що необхідність розподілу суспільної праці в певних пропорціях аж ніяк не може бути знищена новою формою суспільного виробництва, він довів універсальність дії цього фактора економічного розвитку.

Комплексний підхід до аналізу місця поділу праці в системі суспільного виробництва веде до розуміння того, що суспільний поділ праці як одна з фундаментальних економічних категорій належить до "стикових" категорій, які включають у себе елементи і продуктивних сил, і економічних виробничих відносин.

Розвиток суспільного поділу праці за будь-яких соціально-економічних умов означає постійну наявність стійких особливостей у змісті і характері різних видів праці й окремих виробничих процесів. Поділена праця виступає як сукупність видів спеціалізованої конкретної праці, кожен із яких має певні техніко-економічні ознаки.

До основних ознак, що зумовлюють розбіжності у змісті та характері праці окремого конкретного виду, належать: певні знаряддя праці, які використовують у виробничому процесі; певні предмети праці, на які спрямовані дії виробника; специфічна технологія виробничого процесу; кваліфікація і професійна підготовка працівника; визначений результат виробничого процесу. Комбінація цих ознак формує стійкі галузеві особливості, що відрізняють, наприклад, працю шахтаря від праці будівельника чи хлібороба.

Аналіз системи техніко-економічних ознак, спеціалізованої в масштабах суспільного виробництва праці, показує, що вони є й ознаками процесу виробництва. Через єдність цих ознак розкриваються специфіка змісту, характеру і результату виробничого процесу, його технічний рівень і ступінь прогресивності. Отже, з одного боку, їх якісний стан стосовно конкретної сфери виробничої діяльності є комплексною характеристикою ступеня її розвинутості. Зміна якісних ознак виробничого процесу є рушійною силою розвитку суспільного поділу праці, його кількісної та якісної динаміки. З другого боку, розвиток суспільного поділу праці стимулюється природною диференціацією суспільних потреб. Перший історичний поділ праці (відокремлення скотарства від землеробства) відбувся завдяки розвиткові виробничого досвіду членів общин та появі принципово нових видів засобів праці, а головне - нових потреб. Поступово разом із появою металевих знарядь праці, винаходом технології металообробки і підвищенням продуктивності праці формувалися передумови для другого великого поділу праці - відокремлення ремісництва. Виникнення гончарного виробництва, ткацтва, ковальського ремесла дало поштовх розвитку промисловості в цілому і швидко розширило сферу регулярного товарного обігу. Як наслідок, торгівля стала самостійною сферою господарювання, а купецтво відокремилося в самостійну професійну групу. Перехід від простої кооперації через мануфактуру до машинного будівництва супроводжувався революційними структурними змінами в організації безпосереднього і суспільного виробництва, різким піднесенням продуктивності праці, загальної ефективності економіки.

Сучасний процес розвитку суспільного поділу праці пов'язаний з нововведеннями в економіці, які мають циклічний характер. Концепцію великих економічних циклів розробив російський економіст М.Д. Кондратьєв. Згідно з нею впродовж приблизно 50 років відбувається зміна домінуючих базисних технологій. Цикл складається з кількох фаз: формування народногосподарського потенціалу нововведення, його розповсюдження, широкого комерційного використання і стабілізації. Сучасний цикл характеризується поширенням електронних і комп'ютерних технологій, що дало поштовх розвиткові десятків найновіших галузей виробництва. Великі потенційні можливості вдосконалення суспільного поділу праці пов'язані із розвитком біотехнологій.

Суспільний поділ праці може бути класифікований за вертикальними рівнями народногосподарської структури; основними організаційно-економічними формами реалізації; сферами суспільного виробництва; видами. За вертикальними рівнями народногосподарської структури суспільний поділ праці можна зобразити як триповерхову піраміду, в основі якої знаходяться численні економічно самостійні суб'єкти господарського життя - підприємства та підприємці. Це рівень безпосереднього виробництва чи одиничний рівень суспільного поділу праці. Над ним розташована розгалужена надбудова (галузевий або частковий рівень). Верхній поверх становить невелика кількість господарських галузей, об'єднаних загальним рівнем суспільного поділу праці. Рівні суспільного поділу праці окреслюють вертикальну структуру виробництва та його організації в масштабах народного господарства. Ступінь деталізації техніко-економічних характеристик окремих видів праці зростає від вищого до нижчого рівня цієї структури.

Основними організаційно-економічними формами реалізації, суспільного поділу праці є: спеціалізація виробництва, його кооперація, концентрація та комбінування. Спеціалізація виробництва виражається у зростанні кількості самостійних виробництв, що відбувається завдяки їх техніко-економічному відокремленню і формуванню у них сталих внутрішних зв'язків. Розрізняють спеціалізацію галузей (в тому числі й народногосподарських) і спеціалізацію підприємств. На загальні виробничі результати найбільше впливає внутрішньогосподарська спеціалізація, яка розщеплює процес виробництва кінцевої продукції підприємства на технологічні операції, організує роботу цехів, дільниць, бригад та безпосередньо робітників.

Спеціалізація промислового виробництва має предметні, подетальні та технологічні різновиди, використання яких в різних галузях має певні особливості. В основу спеціалізації покладено відокремлення певних виробничих процесів та їхніх стадій. Кооперація - це відносини зв'язку окремих виробників, у. обміну різними видами діяльності та продукцією. Там, де існує спеціалізація, має бути і кооперація. Ці організаційно-економічні форми взаємопов'язані й зумовлюють одна одну, перетворюють процес виробництва на суспільну комбінацію праці. Залежно від рівня суспільного поділу праці та пануючої форми економічних зв'язків кооперація виробників набуває тієї чи іншої конкретної форми. На одиничному рівні, тобто на рівні окремих складних виробництв, кооперація має характер сталих прямих зв'язків між підрозділами підприємства. Кооперативні зв'язки між підприємствами здебільшого набувають форми товарних потоків, коли на основі ринкових розрахунків здійснюється обмін продукцією. Залежно від різновидів спеціалізації підприємств формуються й певні ознаки їх кооперації. Найпоширенішими сучасними формами останньої є: технологічне або стадійне кооперування (обмін напівфабрикатами чи виконання окремих технологічних стадій процесу виготовлення кінцевого продукту); подетальне кооперування; агрегатне кооперування.

Концентрація виробництва як організаційно-економічна форма суспільного поділу праці виявляється в досягненні певного обсягу чи масштабу спеціалізованих підрозділів загальної кооперації виробництва. Концентрація засобів виробництва і робочої сили в окремому підприємстві здійснюється завдяки процесам нагромадження капіталу і формування кількісних пропорцій обміну.

Комбінування виробництва є формою раціоналізації виробничої кооперації в межах окремих складних виробництв. Основною метою комбінування є найбільш ефективне використання всіх факторів виробничого процесу на підприємстві, створення безвідходних технологій. По суті, комбінування презентує процес міжгалузевої інтеграції (багатопрофільне виробництво) на одиничному рівні суспільного поділу праці. Суспільне виробництво поділяється на сфери матеріального і нематеріального виробництва; переважно розумової і переважно фізичної праці. В першому випадку критерієм поділу є форма кінцевого результату виробничого процесу. Якщо споживна вартість, що створюється у виробничому процесі, втілюється в матеріальному продукті (товарі), то має місце матеріальне виробництво. Якщо ж результатом виробництва є задоволення нематеріальних (культурних, освітніх, духовних та ін.) потреб або певні послуги, тоді виробництво має нематеріальний характер. Ознакою останнього часто є збіг у часі процесу виробництва і споживання послуг.

Щодо сфер розумової і фізичної праці, то тут принципово розрізняються характер праці та використання знарядь праці. Для розумової праці характерними є продукування ідей і нових знань, передача досвіду, реалізація контролюючих, регулюючих і організаційних функцій трудівника тощо. Фізична праця завжди пов'язана із застосуванням енергії м'язів людини чи безпосередньою участю працівника в технологічних процесах.Ще одним важливим аспектом суспільного поділу праці є його видова специфіка. Окрім вже згадуваного галузевого існує територіальний поділ праці, який визначає виробничу спеціалізацію тих чи інших регіонів, географічних місцевостей чи адміністративних районів. На основі відповідної сировинної та переробної бази, сталих кооперативних зв'язків і наявності кваліфікованої робочої сили, а також сприятливих природно-кліматичних умов і місцезнаходження розвиваються виробничі комплекси, що визначають економічне становище району чи навіть цілої країни.

1.2 Поділ праці та організація управління

Суспільний поділ праці безпосередньо пов'язаний з організаційно-управлінською структурою суспільного виробництва. Спеціалізація виробництва створює умови для виділення окремих функцій управління і управлінських підрозділів, які об'єднуються в певну організаційну структуру. Управління відокремлюється від виробництва і стає самостійною сферою, що відіграє вирішальну роль у формуванні якісних ознак економічної системи, передусім у плані її соціально-економічної ефективності. Сфера управління має власну організаційну структуру, засновану на внутрішньому поділі управлінської праці. Горизонтальну схему поділу широко застосовують при розподілі великого масиву робіт на численні локальні виробничі функції чи завдання як на рівні великих підприємств, так і на галузевому рівні організації та управління економікою. Вертикальна схема організації управління забезпечує координацію окремих управлінських функцій горизонтального рівня з метою досягнення загальних цілей виробничої системи (підприємства, галузі чи всього народного господарства). Характер виробничого процесу і принципи поділу праці всередині виробничих систем всіх рівнів визначають певну комбінацію горизонтальної та вертикальної організації управління, власне її систему.[1]

1.3 Поділ і кооперація праці

Суспільний поділ праці - це процес, що постійно розвивається і поглиблюється. Доведено, що поглиблення і всебічний розвиток суспільного поділу праці є загальним економічним законом функціонування продуктивних сил суспільства.

Поділ праці - це процес відокремлення різних видів діяльності, спеціалізація працівників на виконанні певного кола функцій, за якої окремі працівники виконують різні роботи або операції, що доповнюють одна одну. Теоретичні основи поділу та кооперації праці розробили К. Маркс і Ф. Енгельс. Існує загальний поділ праці - відокремлення видів Діяльності у межах всього суспільства (відокремлення промисловості, сільського господарства, транспорту тощо); частковий поділ - відокремлення видів діяльності всередині Даної галузі (автомобіле- та верстатобудування у машинобудуванні, тваринництво і рослинництво в сільському господарстві); одиничний поділ - відокремлення видів робіт усередині підприємства (поділ на цехи, виробничі дільниці, бригади, розподіл робіт між окремими виконавцями).

Економіка та організація праці на підприємстві вивчає лише одиничний поділ, в якому виділяють три форми: функціональний, технологічний і кваліфікаційний поділ праці.

Функціональний поділ праці передбачає поділ персоналу підприємства на функціонально однорідні групи відповідно до тих функцій, які вони виконують. Усі працівники підприємства поділяються на такі функціональні групи:

- робітники, яких у свою чергу можна поділити на основних, тобто зайнятих безпосереднім виготовленням основної продукції підприємства та допоміжних, котрі безпосередньо не виробляють продукції, але забезпечують нормальне функціонування основного виробництва;

- інженерно-технічні працівники (ІТП) та службовці, яким відводиться роль загального управління і технічного керівництва;

- молодший обслуговуючий персонал (МОП), учні та охорона. До молодшого обслуговуючого персоналу відносять прибиральниць, двірників, гардеробників та ін. У функціональній групі "охорона" виділяють сторожову, воєнізовану, пожежну охорону та ін.

Функціональний поділ дозволяє виділити окремі групи півників за професіями та спеціальностями.

Технологічний поділ праці передбачає диференціацію працівників і робіт за ознакою їх технологічної однорідності - спочатку по стадіях (заготівельне виробництво), обробне, збиральне у машинобудуванні) або переділах (доменне, мартенівське, прокатне виробництво у металургії) з утворенням відповідних цехів, а потім - по фазах (кування, штампування, розмічування, зварювання, різання в обробній стадії машинобудування) з утворенням спеціалізованих дільниць, поточних ліній тощо. Фази у свою чергу складаються з виробничих операцій.

Третя форма - кваліфікаційний поділ праці - здійснюється у робітників виходячи зі складності виконання ними трудових функцій, у ІТП і службовців - зі складності та відповідальності функцій і робіт, які вони виконують. Рівень кваліфікації робітників встановлюється на основі присвоєння їм кваліфікаційних розрядів.

Для вирішення практичних питань поділу праці використовують поняття "межі поділу" і "рівень поділу". Мела поділу - це нижня і верхня межа, нижче та вище яких, відповідно, поділ праці є недопустимий. Рівень поділу - це прийнята розрахункова або фактично досягнута величина, яка характеризує стан поділу праці.

Існують такі межі раціонального поділу праці: технічні, економічні, психофізіологічні та соціальні.

Одиницею поділу праці є виробнича операція, яка може бути як простою, так і складною. Тому нижньою межею поділу праці буде виробнича операція, що складається з одного трудового прийому, як сукупності трудових дій і рухів робітника. Верхньою межею поділу праці буде виготовлення на одному робочому місці всього виробу в цілому.

Психофізіологічні межі поділу праці визначаються величиною фізичних і нервово-психічних навантажень на працівника протягом робочого дня. Для фізичних навантажень нижня межа становить витрати енергії у розмірі 2,5 - кал/хв., верхня межа - 4,5 - 5 ккал/хв. Для нервовопсихічних навантажень нижня межа обмежується такими параметрами: число об'єктів спостереження, що визначають рівень напруження уваги, повинно бути не більше 5-ти; тривалість зосередженого спостереження не повинна перевищувати 25% змінного часу; темп роботи не може перевищувати 360 рухів на годину. Для верхньої межі ці параметри не повинні перевищувати відповідно: 25-ти об'єктів спостереження, 75% змінного часу на зосереджене спостереження і 1080 рухів на годину.

Соціальні межі поділу праці визначаються рівнем монотонності праці та плинності персоналу, ставленням працівників до праці, станом міжособових стосунків. Монотонність праці регламентується тривалістю однорідних операцій, що повторюються протягом робочого дня. Граничним значенням є тривалість таких операцій не менше, ніж 30 сек, частота повторюваності різнорідних елементів операції повинна бути не менше від п'яти за 30 сек.

Якщо межі поділу визначають межі допустимих рішень Щодо організації праці і виробництва, то для конкретної виробничої ситуації важливо знайти найкращий варіант, тобто оптимальний рівень поділу праці, який розраховується на основі використання економічних психофізіологічних і соціальних критеріїв.[15, с.125]

До економічних критеріїв поділу праці відносять затрати Робочого часу і матеріальні затрати на виконання робіт, рівень використання кваліфікації працівників, тривалість виробничого циклу виготовлення виробу, рівень продуктивності праці, витрати виробництва, прибуток підприємства Психофізіологічними критеріями поділу працює показники працездатності людини, яка залежить від санітарно-гігієнічних умов праці, ступеня важкості та напруження праці, поєднання фізичних навантажень з розумовими. Соціальним критеріями поділу праці є стабільність колективу, низька плинність персоналу, висока дисципліна праці, хороший стан міжособистих відносин між працівниками, задоволеність змістом і умовами праці.

Безпосереднім наслідком поділу праці є кооперація (лат. співробітництво). Праця, поділена за функціями, професіями, операціями, не може привести до створення готової продукції без об'єднання трудової діяльності спеціалізованих робітників. Таке об'єднання окремих виконавців для досягнення спільної кінцевої мети виробництва називається в економіці кооперацією праці. Трьом видам суспільного поділу праці відповідають три види кооперації праці у суспільстві в цілому, у галузі, на підприємстві. Економіка та організація праці причетні до останнього з трьох видів, який здійснюється у вигляді міжцехової, міждільничної і внутрішньодільничної кооперації. Одним з основних напрямків удосконалення поділу та кооперації праці є розвиток суміщення працівниками фахів і трудових функцій розширення зон обслуговування.

Суміщення фахів - це така форма організації праці працівника, коли він у свій робочий час (законодавче встановлений і передбачений правилами внутрішнього трудового розпорядку дня) виконує, поряд з роботами по основній професії (спеціальності), також роботи по одній чи декількох інших професіях (спеціальностях). Віднесення робіт до того чи іншого фаху (спеціальності) здійснюється відповідно до Єдиного тарифно-кваліфікаційного довідника робіт і робітників, кваліфікаційних довідників посад керівників, спеціалістів і службовців для виробничих галузей, кваліфікаційного довідника посад службовців бюджетної сфери.[6, с.78]

Суміщення функцій - це виконання поряд з обов'язками по основному фаху окремих функцій, які раніше виконувалися працівниками інших професій. Зберігаючи профіль роботи, працівник-частково виконує роботу іншого працівника. Наприклад, токар виконує функції налагодження свого верстата, хоча Це є обов'язком робітника іншого фаху - слюсаря-наладчика.

Суміщення професій і функцій слід розвивати в таких напрямках:

- суміщення різнорідних професій, що обумовлено використанням багатопрофільного технологічного обладнання,

- суміщення основної роботи з роботою по технічному обслуговуванню свого обладнання (наладка, дрібний ремонт),

- суміщення основної роботи з господарським обслуговуванням робочого місця (прибирання);

- суміщення різнорідних, але взаємопов'язаних робіт допоміжного характеру;

- укрупнення надмірно подрібнених операцій, підвищення змістовності праці.

Розширення зон обслуговування відрізняється від суміщення професій тим, що тут відбувається суміщення робіт в рамках одного фаху. Завдяки цьому можна досягти поліпшення використання робочого часу; вивільнення працівників, робочий день яких завантажений не повністю, підвищення змістовності праці.

Робоче місце слід розглядати як первинну ланку виробничого процесу, його організаційно-технічну основу.

Робоче місце - це певна частина виробничої площі Дільниці, цеху або служби, закріплена за окремим робітником чи групою робітників й оснащена всім необхідним для виконання виробничого завдання. Саме на робочому місці створюються умови, що значною мірою визначають ступінь ефективності праці.

Робочі місця відрізняються одне від одного залежно від галузі народного господарства (промисловості), характеру праці (фізична розумова; важка, легка; різноманітна, монотонна), умов праці (комфортні, несприятливі) та багатьох інших чинників.

Залежно від типу виробництва робочі місця можуть бути масового, серійного, одиничного виробництва; за рівнем механізації робочі місця поділяються на ручні, механізовані, автоматизовані: за характером розташування у просторі - стаціонарні та рухомі; за формою організації праці - індивідуальні та колективні; за кількістю устаткування, що обслуговується - одноверстатні та багатоверстатні; за ступенем спеціалізації - спеціальні, спеціалізовані, універсальні.[11, с.89]

Робочі місця поділяють також за професійною ознакою і функціями, які виконує працівник, наприклад, робочі місця керівників, спеціалістів, робітників, молодшого обслуговуючого персоналу і т.д.; за кількістю основного технологічного обладнання - без обладнання, одноверстатні, багатоверстатні; за умовами праці - з нормальними умовами, з важкою фізичною працею, з шкідливими і важкими та особливо шкідливими і важкими умовами праці .

Робочі місця у галузях народного господарства класифікуються також за належністю:

- власні робочі місця підприємства;

- орендовані даним підприємством робочі місця;

- орендовані у даного підприємства робочі місця;

робочі місця надомників.

За укомплектованістю робочі місця поділяють на:

- діючі робочі місця;

- вакантні робочі місця;

- резервні робочі місця;

- зайві робочі місця;

Під раціональною організацією робочого місця треба pозуміти комплекс заходів, спрямованих на створення на ньому всіх необхідних умов для високопродуктивної праці при повному використанні технічних можливостей устаткування, на підвищення змістовності праці, на збереження здоров'я працюючих.

Оснащення робочого місця - це сукупність розміщеного тут основного й допоміжного устаткування, технологічного та організаційного оснащення.

Типовими основними видами оснащення робочого місця є такі:

- основне технологічне обладнання, призначене для виконання основної роботи на даному робочому місці;

- допоміжне обладнання - підйомне, транспортне устаткування;

- технологічне оснащення - робочі та вимірювальні інструменти, пристосування, запасні частини, канцелярське приладдя та ін.;

- робоча документація і спеціальна література - інструкції, технологічні карти, довідники, посібники;

- організаційне оснащення - робочі меблі, столи, стільці, шафи стелажі, інші засоби та пристосування для розміщення технологічного оснащення;

- засоби безпеки - огорожі, засоби індивідуального захисту, протипожежної безпеки, вентиляції та ін.;

- засоби освітлення, зв'язку та сигналізації;

- робоча тара, господарські засоби.

Засоби оснащення поділяють на постійні та тимчасові. Постійні засоби оснащення є на робочому місці завжди, незалежно від виду та характеру робіт. Тимчасові, на відміну від постійних, надаються робочому місцю для проведення одноразових або випадкових робіт.

Планування робочого місця - це доцільне просторове розміщення у горизонтальній і вертикальній площині засобів виробництва, необхідних для здійснення трудового процесу. Раціональне планування робочого місця - основа ефективних методів і прийомів праці, бо виключає або зводить до мінімуму зайві й нераціональні рухи робітника, економить його енергію

Обслуговування робочих місць складається з таких функцій:

- виробничо-підготовчої - комплектування предметів праці, видача виробничого завдання й технічної документації, проведення виробничого інструктажу (виконують розподілювачі робіт, диспетчери, майстри і технологи);

- інструментальної;

- налагоджувальної;

- налагоджування;

- контрольної;

- транспортно-складської;

- підтримання у робочому стані основного та допоміжного устаткування;

- енергетичної;

- ремонтно-будівельної;

- господарсько-побутової.

На практиці застосовуються три основних види систем обслуговування робочих місць - централізована, децентралізована й змішана.

При централізованій системі обслуговування усіх робочих місць здійснюється єдиними функціональними службами підприємства. Це дає можливість ефективно використовувати робочий час робітників у галузі обслуговування, спеціалізувати їх на виконанні певних робіт, механізувати цю працю, концентрувати їхні зусилля, при необхідності, певних ділянках.

Децентралізована система обслуговування вимагає створення функціональних допоміжних служб у кожному виробничому цеху (інструментальна, транспортна, дільниця налагодження тощо), підпорядкованих керівництву цього підрозділу.

Найпоширенішою є змішана система, що передбачає виконання частини функцій обслуговування централізовано (наприклад, транспортної, енергетичної, ремонтно-механічної, технологічного контролю), частини - децентралізовано (наприклад, налагоджувальної, інструментальної).

Незалежно від прийнятої системи обслуговування може застосовуватися одна з трьох форм його організації: чергове обслуговування, планово-запобіжне обслуговування, стандартне обслуговування.

Серйозні вимоги до організації робочих місць на науковій основі вимагають значних витрат від підприємств на проведення відповідних психофізіологічних, ергономічних досліджень, чого багато підприємств не може собі дозволити через брак коштів. У той же час робітники, зайняті на виконанні однорідних виробничих операцій, працюють приблизно в однакових умовах і на продуктивність їх праці впливають одні й ті ж чинники. Саме тому виникла ідея розробляти типові проекти організації робочих місць.

Ініціаторами розробки таких проектів були у колишньому Радянському Союзі в 60-ті роки новосибірські підприємства, а уже на початку 90-х років лише у промисловості зусиллями наукових установ було створено понад 4 тис. типових проектів організації робочих місць, що дало змогу організувати на високому рівні працю понад 70% працівників промислових підприємств. Вважають, що впровадження типового проекту стимулює зростання продуктивності праці робітників на 5 - 6%, ІТП та службовців - на 4 -- 5%.

Основні рішення проекту в стислій формі містяться у карті організації праці, до проекту додаються схеми, креслення, переліки потрібного устаткування, оснащення.

З типовими проектами організації робочих місць безпосередньо пов'язаний другий за масштабністю й значенням захід НОП 80-х років - атестація робочих місць. Під атестацією робочих місць розуміють їх комплексну перевірку на відповідність технічним, економічним, організаційним і соціальним вимогам.

Суть атестації і раціоналізації робочих місць полягає у тому, що періодично (щороку або раз на 2-3 роки) проводять їх комплексну перевірку, виходячи з вимог типових проектів організації робочих місць, технологічних карт, досягнень передового досвіду. Робочі місця атестуються за трьома групами питань:

- оцінюється технічний рівень обладнання і прогресивність технологій, що застосовуються, їх відповідність найвищим досягненням у цій галузі по продуктивності, якості продукції, витрачання сировини, матеріалів, палива, енергії; перевіряється стан технологічного оснащення, контрольно-вимірювальних приладів, оправданість рівня механізації праці;

- дається оцінка організаційному рівню робочого місця на його відповідність вимогам НОП і типових проектів організації робочих місць. При цьому аналізують кількість якість оснащення робочого місця, раціональність його планування; відповідність форми організації праці технологічному процесу, кваліфікації робітника і складності виконуваних ним робіт; якість діючих норм, ефективність використання робочого місця в часі; коефіцієнт змінності, зайнятість робітника продуктивною працею протягом зміни;

- оцінюються умови праці та рівень її безпеки шляхом перевірки відповідності санітарно-гігієнічних умов (стан повітряного середовища, шум, вібрація, загазованість, освітленість та ін.) нормативним вимогам; вивчається відповідність виробничого процесу і його оснащення стандартам безпеки та нормам охорони праці; важкість та монотонність праці, забезпеченість працівників спецодягом і спецвзуттям, засобами індивідуального та колективного захисту.

Роботу з атестації робочих місць на підприємстві організовують і проводять спеціальні атестаційні комісії з числа найкваліфікованіших фахівців і керівників. Персональний склад комісії та терміни проведення цієї роботи затверджуються наказом керівника підприємства. Крім визначення стану робочих місць атестаційними комісіями, водночас робиться й оцінка робітників, зайнятих на цих робочих місцях.

За результатами перевірки приймається одне з трьох можливих рішень:

- атестувати робоче місце;

- робоче місце підлягає;

- робоче місце підлягає ліквідації.

Робочі місця, які підлягають ліквідації, скасовуються внаслідок чого вивільняються робочі площі, які можна використати набагато ефективніше.

1.4 Вплив поділу праці на економічну діяльність суспільства

Домінуючою спонукою економіки вважають потреби. Потреби - це об'єктивні умови існування людини, завдяки яким відбувається її фізіологічне, соціальне, інтелектуальне та духовне відтворення. Для задоволення потреб людина повинна вступити в ділові відносини з іншими людьми, що і складає основу ринкових відносин. Потреби мають об'єктивно-суб'єктивний характер.

Закон зростання потреб полягає в тому, що за умов задоволення певних потреб, їх кількість та зміст постійно зростають. Цей процес, як і сам процес суспільного виробництва, відбувається безперервно. Розвиток продуктивних сил, міжнародний поділ праці, спеціалізація сприяють економічному зближенню народів різних країн, що зумовлює розширення складу продуктів праці, а отже, - появу нових потреб.

Особливостями вияву закону зростання потреб в економіці розвинених країн у нинішніх умовах є те, що, з одного боку, відбувається перехід від масового виробництва і споживання до індивідуалізованого виробництва і споживання.

А з іншого боку, індивідуальні потреби, які динамічно розвиваються (творчі види праці, фізична культура і спорт, збереження миру), можуть бути реалізовані лише на колективній основі, спільною діяльністю колективів.

Отже, відбувається одночасний процес індивідуалізації та колективізації потреб.

Економічні потреби відображають відношення соціальних суб'єктів (людина, колектив, суспільство) до можливого споживання вартостей, опосередкованих економічними формами їх реалізації. Вони виявляються як необхідність у життєвих благах, як стимул до споживання.

Сукупність суспільних потреб можна розглядати під різним кутом зору. Наприклад, професор А.С. Гальчинський виділяє економічні та неекономічні, виробничі та невиробничі потреби. На його думку, структура економічних (особистих) потреб складається із:

1) фізичних потреб: продукти харчування, одяг, взуття, житло, товари господарсько-побутового призначення;

2) інтелектуальних потреб: одержання освіти, підвищення кваліфікації, культурного відпочинку, предметів і послуг культурного призначення;

3) соціальних потреб: охорона здоров'я, сімейно-побутові умови, умови праці, транспорт, зв'язок, тощо.

Економічна діяльність - це є процес суспільного виробництва, який спрямований на створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людей. Це ще й виробництво самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їх фізичного існування, а також реалізація і розвиток їх здібностей.

У процесі виробництва взаємодіють праця і природа. Праця - людська діяльність, яка спрямована на створення матеріальних і духовних благ для задоволення потреб людей. Але створення матеріальних благ у певних межах може здійснюватися і без посередньої участі людини (автоматизоване виробництво, хімічний процес, тощо). В цьому випадку праця не зникає, вона переміщується у сферу регулювання, управління.

Виробництво як процес суспільної праці складається з таких фаз:

1) безпосередньо виробництва;

2) розподілу;

3) обміну;

4) споживання.

Економічна діяльність як процес виробництва - це взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, які перебувають у суперечливій єдності, але відносно автономні у своєму розвитку. Останній може бути як еволюційний, так і стрибкоподібний.

Важливою особливістю економічної діяльності є створення не тільки матеріальних, але й нематеріальних благ та послуг, значення яких досягло високого ступеня в сучасних умовах.

Суспільне виробництво завжди передбачає функціонування двох факторів:

а) особистого;

б) речового (типи факторів виробництва).

Особистий фактор виробництва представляють трудові колективи, люди, зайняті суспільно-корисною працею в галузях матеріального і нематеріального виробництва. Це - працівники промисловості, будівництва, сільського господарства і т.п., тобто всі ті категорії трудящих, результатом праці яких є певний корисний результат (матеріальний продукт або послу-га).

Трудові колективи виступають особистим фактором виробництва тому, що кожний працівник є носієм робочої сили, завдяки якій він може створювати життєві блага, вдосконалювати техніку виробництва.

Робоча сила - здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей, що використовуються в процесі створення матеріальних і духовних благ.

Речовий фактор - виробництва - це засоби виробництва: предмети й засоби праці. Це - речові елементи виробництва, за допомогою яких люди створюють матеріальні і духовні блага.

Предмети праці включають всі ті предмети, на які спрямована праця людини, а саме:

а) предмети, що дає природа;

б)сировина;

в) вторинні ресурсі;

г) штучно створені матеріали (тканини, полімерні, керамічні матеріали);

Засоби праці - ті засоби, за допомогою яких людини впливає на предмет праці. Вони включають:

а) знаряддя праці: машини, верстати, автомати та ін.);

б) "безмашинну" техніку (електричне розрядження, хімічний і електричний процеси);

в) "судинну" систему виробництва (трубопроводи, цистерни й інше обладнання);

г) виробничі будови, споруди, шляхи.

Види факторів виробництва зумовлені різноманітною виробничою діяльністю людини у багатьох галузях, підгалузях, сферах, підрозділах та регіонах економіки.

Наприклад:

Функції факторів виробництва розрізняються. Робітник створює засоби виробництва, визначає їх призначення і приводить їх у дію в процесі праці. Речові фактори виробництва функціонують як засоби оснащення трудової діяльності людини, примноження її продуктивної сили. Це предметні органи праці, своєрідне продовження людських органів діяльності і матеріальна основа їх розвитку в процесі виробництва.

Функція виробника як особистого фактора виробництва полягає у використанні своєї робочої сили в процесі праці як діяльності, спрямованої на зміну предметів та сил природи з метою задоволення своїх потреб. Сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини складає її робочу силу.

Функція засобів виробництва полягає в тому, щоб бути провідником продуктивної дії робітника на предмети й сили природи. Частина засобів виробництва характеризується засобами праці, за допомогою яких робітники продуктивно трасформують предмети праці.

Функція -- причина належить живій праці, а функція-наслідок - засобам виробництва.

Вирішальну роль в еволюційному розвитку економічних систем відіграє суспільний поділ праці. Він визначає не тільки структуру та організаційну побудову продуктивних сил, комбінацію факторів виробництва, ай базові відносини, що виникають між суб'єктами господарювання.

Суспільний поділ праці - це складне багатоаспектне економічне явище, яке проявляється у співіснуванні різних видів конкретної праці й характеризується певною структурою суспільної організації виробництва. Представлений у часі, суспільний поділ праці виступає як процес. Його характер і результати зумовлені двома взаємозв'язаними, хоча й протилежним за змістом, тенденціями.[]

Перша, з погляду розвитку продуктивних сил суспільства, відбивається у відокремленні нових сфер виробництва та їх спеціалізації відповідно до якісних змін у матеріальних засобах виробництва та господарських функціях виробників, змісті процесу праці, а також у суспільних потребах.

Друга характеризується усуспільненням виробництва, формуванням більш складної системи господарських зв'язків та відповідної комбінації суспільного виробничого процесу, а отже, пов'язана із розвитком економічних виробничих відносин.

Доведено, що поглиблення і всебічний розвиток суспільного поділу праці є загальним економічним законом функціонування продуктивних сил суспільства.

Першим великим суспільним поділом праці було виділення пастуших племен і поділ сільськогосподарського виробництва на землеробство і тваринництво. Другий великий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла, яке раніше було підсобним заняттям землероба, від сільського господарства. Це сприяло подальшому зростанню продуктивної сили праці, її спеціалізації та кооперації, поглибленню обміну виробничої діяльності людей, у зв'язку з виробництвом матеріальних і духовних цінностей, які використовує людина.

Суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва є основою формування й розвитку товарних, у тому числі ринкових відносин.

Кінцевим результатом економічної діяльності суспільства є суспільний продукт. До його складу входять різноманітні матеріальні і нематеріальні блага та послуги, які створюються в різних сферах і галузях суспільного виробництва.

РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОДНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ

2.1 Міжнародний поділ праці як найвища форма суспільного поділу праці

Одним з основних історичних здобутків людського суспільства є така організація суспільної праці, за якої окремі особи (колективи, країни) спеціалізуються на виробництві певних товарів та послуг, а потім обмінюються здобутками своєї праці, користуючись механізмом ринкових відносин.

Суспільний поділ праці (або просто поділ праці) у спрощеному розумінні полягає в спеціалізації діяльності окремих виробників товарів чи послуг і товарному обміні між ними продуктами цієї діяльності. Протягом історії людства суспільний поділ праці був основним джерелом економічного зростання, а від його глибини залежав рівень розвитку виробництва і господарства в цілому.[3, с.43-45]

Найпростішою формою поділу праці на зорі розвитку суспільства був природний поділ праці між чоловіком і жінкою. З розвитком знань і вдосконаленням знарядь праці етапами розвитку поділу праці стали: відокремлення скотарства від землеробства; відокремлення ремесла від землеробства; виникнення торгової діяльності.

У результаті цього були створені умови для регулярного обміну між людьми, товарами та послугами, а відтак і умови для формування ринку. В суспільних процесах це спричинило виникнення приватної власності, відокремлення міста від села, формування істотних відмінностей в організації фізичної та розумової праці. З часом і виробнича, і обслуговуюча діяльність ставали дедалі більш диференційованими, самостійного значення набула наука.

В наш час подальша диференціація поділу праці супроводжується і зустрічним процесом - інтеграцією, в тому числі міжгалузевою, формуванням складних міжгалузевих систем і комплексів.

Важливою формою суспільного поділу праці є географічний, або територіальний, поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих територій на виробництві певних товарів і послуг й виникненні товарного обміну між ними такими товарами та послугами, які в районах спеціалізації продукуються з порівняно меншими витратами. При цьому, формування спеціалізації території може бути зумовлений як природно-ресурсними чинниками (можливість вирощування певних сільськогосподарських культур, наявність тієї чи іншої мінеральної сировини тощо), так і економічними та соціальними передумовами (наявність кваліфікованих трудових ресурсів, капіталу та ін.), історичними та національними особливостями. Звичайно, чим більший вибір взаємодіючих чинників і передумов може використати та чи інша територія або країна, тим більші її можливості участі в географічному поділі праці. У тому й особливість географічного поділу праці, що він дає змогу нівелювати або й зовсім зняти проблеми, викликані, наприклад, нестачею ресурсів в будь-якому районі країни. Географічний поділ праці виникає між територіями незалежно від того, мають вони державний суверенітет, чи ні.

Найвища форма суспільного поділу праці - міжнародний поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг, за цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

На основі внутрішньогалузевого поділу праці розвиваються тісні зв'язки між підприємствами різних країн. Про зростаючіу динаміку цих процесів свідчать такі дані: у США на 1970 р. зросла від 16,6% до 37,4%, в Японії з 25% до 53,7%, у нідерландах - з 29% до 52,3%, у Швеції - з 30%-53,7%.

На сучасному етапі значно посилилась тенденція до поглиблення міжнародного поділу праці. Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); водночас на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; нарешті затрати на транспортування мають бути обопільне вигідними для виробника і споживача.

Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається загальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка має абсолютні переваги з виробництва будь-яких товарів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє. Наприклад, підприємцям країни, що спеціалізується в світовому господарстві на виробництві наукоємної продукції (роботи, ЕОМ, системи електронного зв'язку тощо) недоцільно відволікати економічні ресурси на виготовлення простої та дешевої продукції. Трапляється й так, що країні, яка не може налагодити ефективної системи господарювання, часто-густо нічого запропонувати на світовий ринок, окрім сировини, наприклад, нафти, газу чи лісу. Але, зрештою, міжнародний поділ праці та участь у зовнішньоторгових відносинах вигідні всім.

Для реалізації можливостей, що виникають у процесі розвитку міжнародного поділу праці та забезпечення руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, на світових ринках потрібна взаємодія правових, адміністративних, валютних систем, ефективна організація виробництва і зовнішньої торгівлі. Отже, є необхідність у постійній підтримці міжнародних двосторонніх та багатосторонніх економічних відносин, укладанні зовнішньополітичних та зовнішньоторгових угод як між окремими фірмами, так і між урядами країн.

Ефективність міжнародних економічних відносин тієї чи іншої суверенної країни багато в чому визначається вправністю її зовнішньоекономічного менеджменту та вибором стратегії й тактики зовнішньоекономічного маркетингу.

Міжнародний географічний поділ праці виражається в спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів продукції та послуг (внаслідок відмінності у природних умовах і ресурсах, рівні розвитку) і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Наприклад, Японія -- найбільший у світі експортер автомобілів, продукції радіоелектроніки і робото будування; країни Ближнього Сходу -- нафти.

Світове господарство -- це система взаємозв'язаних національних господарств усіх країн світу, об'єднаних міжнародним поділом праці і різноманітними економічними зв'язками у єдиний господарський організм. Сучасне світове господарство перебуває під впливом науково-технічної революції (НТР), початок якої відносять до середини XX ст.

Головною і визначальною особливістю НТР є бурхливий розвиток науки, перетворення її на безпосередню продуктивну силу.

Іншою важливою особливістю сучасної НТР є докорінні зміни в технічній базі виробництва: широке використання ЕОМ, поява нових хімічних матеріалів, відкриття нових джерел енергії (атомної, термоядерної). Змінюється технологія виробництва. Широко використовуються речовини із заздалегідь заданими властивостями, енергія хімічного синтезу, лазерна техніка та ін. Змінюється структура виробництва, що проявляється ростом частки високотехнологічних і наукоємних виробництв у загальній структурі виробництва.

Ускладнюється географічна модель світового господарства. До кінця XIX ст. домінував один центр світового господарства -- Європа. Потім утворився другий центр -- США. В період між двома світовими війнами виникли нові центри світового значення -- СРСР і Японія. Після другої світової війни почали формуватися такі центри світового господарства, як Китай, Індія, група нафтовидобувних країн Південно-Західної Азії, Канада, Австралія, Бразилія. Наприкінці, ХХ ст. на світову арену вийшли країни «першої хвилі» (Республіка Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань) і «другої хвилі» (Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індонезія). На розвинені країни припадає 51,9% світового ВВП (1998 р.), у тому числі на США -- 20,7%, Європейський союз -- 20,0%, Японію -- 7,3%, на нові індустріальні країни Азії -- 3,2%, країни, що розвиваються,-- 40,2%, на країни з перехідною економікою -- 4,7% Наприкінці XX ст. географічна модель світового господарства набула поліцентричного (багатоцентрового) характеру.