Приватизація: зарубіжний досвід

2

Міністерство освіти і науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра економічної теорії

Реферат на тему:

Приватизація: зарубіжний досвід

Рівне - 2005

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Приватизація. Правове регулювання

1.1 Українські реалії

1.2 Правове регулювання приватизаційних процесів

РОЗДІЛ ІІ. Міжнародний досвід

2.1 Приватизація у країнах що розвиваються

2.2 Приватизація у країнах вищого і середнього ешелонів “третього світу ”

2.3 Особливості приватизації в менш розвинутих країнах

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Метою написання цього реферату для мене послугувало визначення напрямів удосконалення правового регулювання приватизаційних процесів на основі юридичного аналізу законодавчих актів України та зарубіжного досвіду.

Зважаючи на міжнародний досвід та практику регулювання приватизаційних процесів в Україні, слід з акцентувати увагу на необхідності здійснення таких заходів, які, на мою думку, дозволять суттєво удосконалити правове регулювання процесів приватизації: прийняття спеціального закону в Україні та зарубіжних країнах про Фонд державного майна країни. Де необхідно чітко виписати підпорядкованість та компетенцію посадових осіб Фонду; прийняття закону в країні, що встановлює перехід об'єктів, які мають стратегічне значення для забезпечення національної безпеки держави; визначення меж участі іноземних інвесторів у процесах приватизації в інтересах економічної бази країни та захисту вітчизняного товаровиробника; вироблення товарних механізмів, які б повністю охоплювали спектр правопорушень у сфері, що розглядається, у тому числі кримінальних; посилення організаційно-правової взаємодії державних органів приватизації та право охоронних і судових органів з метою протидії правопорушенням у процесі приватизації державного майна, вирішення майнових, фінансово-боргових спорів та виконання судових рішень.

На мою думку, запропоновані заходи сприятимуть ефективному правовому регулюванню приватизаційних процесів, що у свою чергу дозволить удосконалити механізм попередження правопорушень у сфері приватизації. Ефективна протидія злочинним проявам у сфері приватизації потребує комплексного системного підходу, органічного поєднання профілактичних, правоохоронних заходів, чітко визнаних пріоритетів та належного забезпечення Дієвість заходів регулювання простежується, перш за все, у результаті приватизації, яка, у свою чергу, зв'язується з посиленням конкуренції і підвищенням економічної ефективності. Як показують численні обстеження, саме такі результати наголошувалися в країнах з розвиненою ринковою економікою і в найрозвиненіших в економічних відносинах представників миру, що розвивається. Останні зуміли вбудувати приватизацію в загальній комплекс ринкових реформ, в цьому була застава її ефективності.

На сьогоднішній день ця проблема є дуже актуальною. Суперечливість, неповнота, неоднозначність норм приватизаційного законодавства за оцінками фахівців стали основними причинами порушень у сфері розпорядження державним майном, створили перешкоди на шляху досягнення стратегічних цілей приватизації, у тому числі соціальних, а також побічно вплинули на формування стійкої суспільної думки про несправедливість і не легітимність результатів приватизації.

Приватизація стала невід'ємною складовою переходу до ринкової економіки, який зумовлений такими чинниками, як формування інституту приватної власності та відповідних форм господарювання.

Приватизація полягає у відчуженні майна, що перебуває у державній власності, на користь приватних осіб або приватних підприємств з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на перебудову економіки країни.

Це складний і неоднозначний процес, який має бути забезпечений відповідною законодавчою базою.

За допомогою участі зарубіжного капіталу в приватизації ми можемо реально форсувати розв'язок задач щодо підсумків приватизації країн державних підприємств поки не стало створення конкурентних ринкових структур, підвищення ефективності економіки.

Якщо раніше ми звичайно пов'язували націоналізацію з соціал-демократичними партіями, що піклуються про благо народу і тому що ратують за розширення госсектора в економіці і за інтервенцію держави, що росте, в перерозподілі доходів, взагалі в господарську діяльність, а приватизацію - з партіями буржуазними, що піклуються тільки про ефективність і прибуток, то сьогодні безумовно переважає чисто економічний, прагматичний підхід до цієї проблеми.

Питання націоналізації або приватизації розглядаються будь-якою партією, що перебуває при владі, в контексті загальної соціально-економічної політики, залежачої від конкретної внутрішньої і зовнішньої обстановки. Чи застосовувати неокенсіанські або монетарістські методи, чи стимулювати інфляцію або, навпаки, робити акцент на дефляційну політику - від цих і інших розв'язків багато в чому залежить і відношення до приватної або державної форми власності. При цьому, природно, мається на увазі, що всі ці зміни відбуваються в ринковій економіці, де доменують приватний сектор і відповідна економічна поведінка всіх суб'єктів ринку. Тому йдеться лише про різні рівні продуктивності, про великих або менших можливостях підприємництва в кожному секторів.

Розділ І. Приватизація. Правове регулювання

1.1 Українські реалії

Перехід до ринкової економіки зумовлений такими чинниками, як формування інституту приватної власності та відповідних форм господарювання. Невід'ємною складовою цього процесу стала приватизація.

Приватизація (від лат. privates - особистий, несуспільний) полягає у відчуженні майна, що перебуває у державній власності, на користь приватних осіб або приватних підприємств з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на перебудову економіки країни.

Це складний і неоднозначний процес, який має бути забезпечений відповідною законодавчою базою. В Україні діє значна кількість законів та підзаконних нормативно правових актів, що регулюють здійснення приватизаційних процесів. Однак, незважаючи на те, що в країні створене відповідне правове поле, необхідність його вдосконалення визначається перш за все важливістю приватизаційних процесів. Слід зазначити, що надходження від приватизаційних процесів є важливими бюджетоутворюючими чинниками.

На 2005 р. у державному бюджеті України надходження від приватизації передбачено у розмірі 7 млн. гривень [5,10]. Проте досягнення цього планового показника, на нашу думку, є проблематичним. Адже систематичного характеру набуло заниження вартості майна, безпідставна передача його до статутних фондів комерційних структур. Ці процеси потребують негайних та адекватних заходів, зокрема кримінально-правової охорони. За даними президента України, у минулому році виявлено 3,6 тис. злочинів у сфері приватизації, яка залишається “ласим шматком” для корупціонерів та організованих угрупувань. Державі завдано збитків більш як на 200 млн. грн.[16].

Наше дослідження тісно пов'язане з урядовою програмою “Назустріч людям”. Стратегічним завданням уряду визнано забезпечення ефективного використання державного майна та збільшення надходження до державного бюджету від державних підприємств. Приватизація державного майна має здійснюватися прозоро, з урахуванням національних інтересів. Кошти від приватизації повинні використовуватися на благо всього суспільства. Передбачається оптимізувати обсяг надходження до бюджету від управління об'єктами державної власності, унеможливити “розмивання” державної частини в господарських товариствах, забезпечити продаж об'єктів приватизації за ринковою ціною з одночасним створенням умов для стимулювання процесу надходження інвестицій, прискорення технологічного й управлінського оновлення підприємств, що приватизуються, а також запровадити єдину стратегію приватизації державного майна та відмовитися від використання приватизаційних надходжень як основного джерела фінансування дефіциту бюджету.

Важливо, щоб в Україні та за її межами сформувалася думка про приватизацію як необхідну, але не визначальну умову подальшого підвищення ефективності роздержавлених підприємств. Адже приватизація не повинна здійснюватися задля самої приватизації, вона виступає основою для подальшої більш ефективної діяльності підприємств в умовах конкурентної економіки, формування підприємницького сектора в народному господарстві України.

Процеси приватизації в Україні набули надзвичайно важливого значення на сучасному етапі розвитку продуктивних сил та виробничих відносин. Вони є основою радикальної економічної реформи, відіграють неабияку роль у входженні України до світової та європейської економічної спільноти. Згідно з Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду, затвердженої Постановою Верховної Ради України від 31.10.1991 р. № 1767 - ХІІ, основною метою приватизації державної та комунальної власності є створення багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки. У власності держави повинно залишитися лише майно, необхідне для виконання державою своїх функцій, а у комунальній власності - майно, необхідне для функціонування необхідних органів місцевого самоврядування та територіальних громад.

1.2 Правове регулювання приватизаційних процесів

Правове регулювання - це діяльність держави, її органів і посадових осіб, а також уповноважених на те громадських організацій [12]. Відповідно, правове регулювання приватизаційних процесів - це діяльність уповноважених державних органів (суб'єктів) з розроблення, прийняття та виконання законів України, указів Президента України, Державної програми приватизації й інших законодавчих та підзаконних актів, що регулюють процес приватизації.

Режим регулювання передбачає наступні обмеження:

- загальне. Воно фіксує норму іноземної участі в акціонерному капіталі підприємств, що приватизуються. Конкретизується або її максимальне значення (як правило, це 15 -25 відсотків), або встановлюється рівень, що не забезпечує можливість здійснювати контроль;

- по секторах економіки. У всіх країнах діє заборона на покупку контрольного пакету акцій в авіаційній промисловості. У розвинених країнах жорстко регламентуються діяльність іноземного капіталу в секторі комунальних послуг, оборонної промисловості. Наприклад, у Франції при придбанні більше 5 відсотків акцій держпідприємств оборонного сектора потрібно дозвіл міністра оборони;

- по окремих підприємствах. Так, в Бразилії згідно конституції країни не підлягають приватизації найбільші державні компанії “ПЕТРОБРАЗ” і “ТЕЛЕБРАЗ”.

Необхідність належного правового регулювання приватизаційних процесів зумовлюється певними процесами. Так, у 2004 р. приватизація розвивалася дуже стрімко. Підготовка великих об'єктів до продажу займала лише декілька місяців. Наприклад, тільки на початку року було прийнято рішення про приватизацію ВАТ “Криворіжсталь”, і, незважаючи на відсутність відповіді на питання: “Для чого продавати прибуткове державне підприємство?”, у червні “перлина” металургії отримала нових власників [8].

Найбільшого поширення у сфері приватизації державних та комунальних підприємств набули: усунення небажаних конкурентів, негативний вплив на процеси конкуренції, придбання нерухомості шляхом зловживання службовим становищем, фіктивне банкрутство або доведення до банкрутства. Стійка тенденція до збільшення числа злочинів у сфері приватизації пов'язана із сприятливою для цього економічною базою [6,71].

Оскільки в Україні перехідна економіка та ринкові механізми ще тільки налагоджуються, економічні, соціальні і передусім правові умови формування інституту приватизації перебувають на етапі розвитку.

Нормативно-правове регулювання суспільних відносин у сфері приватизації потребує визначення обсягу поняття законодавства про приватизацію, яке можна розуміти в широкому та вузькому значенні. У широкому значенні законодавство у сфері приватизації - це нормативно-правові акти, які встановлюють державну політику у сфері приватизації.

У вузькому розумінні під законодавством у сфері приватизації слід розуміти нормативно-правові акти, які регулюють порядок та механізм відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб. Іншими словами, ці нормативно-правові акти конкретизують суспільні відносини у сфері приватизації. До них відносять такі закони України:

· “Про приватизацію майна державних підприємств” від 04.03.1992 р.;

· “Про приватизацію державного майна” Від 04.03.1992 р.;

· “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” від 06.03.1992 р.;

· “Про приватизаційні папери” від 06.03. 1992 р.;

· “Про особливості приватизації підприємств, що належать до сфери управління Міністерства оборони України” від 18.05.200 р.

Юридичний аналіз зазначених законів свідчить, що спеціальне приватизаційне законодавство суперечить основоположному. Так, ч. 2 ст. 5 Закону України “Про приватизацію державного майна” забороняє приватизацію майнових комплексів, що входять до складу Міністерства оборони України. Натомість, Верховна Рада України прийняла спеціальний Закон “Про приватизацію державного майна” забороняє приватизації майнових комплексів, що входять до складу міністерства оборони України. Натомість, Верховна Рада України прийняла спеціальний Закон “Про особливості приватизації підприємств, що належать до сфери управління Міністерства Оборони України”, яким дозволено операції купівлі-продажу майнових комплексів, що входять до складу Міністерства Оборони України.

Суттєвий недолік правового регулювання приватизаційних процесів є також відсутність профільного закону про Фонд державного майна України. Основною перепоною для його прийняття є питання підпорядкування фонду: ним хоче керувати і уряд, І парламент і Президент [2].

Розділ ІІ. Міжнародний досвід

2.1 Приватизація у країнах що розвиваються

Кризові явища і тенденції, що одержали розвиток в більшій частині “третього миру” в 70-ті і особливо в 80-ті роки, примусили тверезіше поглянути на роль держави. У багатьох країнах, що розвиваються, інтенсифікували різні по глибині і масштабам спроби перебудувати господарський механізм. Центральним напрямом перебудови системи державного регулювання стала приватизація. У другій половині 80-х років програми приватизації діяла в більш ніж 80 країнах, що розвиваються.

Це часто використовується в заломленні до розвиваючих, і не тільки до тих, що розвиваються, країнам поняття не має чіткого визначення. Як правило, в широкому значенні під приватизацією розуміються передача контролю над ресурсами суспільства в приватні руки і відповідне цьому процесу зростання значущості в економіці стихійних нерегульованих почав за рахунок ослаблення централізованого державного втручання в господарське життя. У вузькому ж значенні слова приватизація означає зміну державної форми власності часної.

Ні те, ні інше розуміння приватизації не може, на наш погляд, бути визнано задовільним і до того ж спростовується практикою. Так, в Чилі приватизація локальних енергетичних компаній, тобто галузі, що володіє властивістю природної монополії, зажадала не ослаблення, а, навпаки, посилення законодавчих регулюючих початків, зокрема у області ціноутворення. Або, скажімо, в Мексиці крупні національні виробники легкових машин були продані іншою державною компанії - французької «Рено». Ще більші сумніви викликають правомірність і продуктивність уніфікованого використовування цього досить розпливчатого і по-різному трактуючого поняття в застосуванні до країн з різною інституційною структурою[1].

Враховуючи ці і інші моменти, тут зроблена спроба розкрити конкретний механізм приватизації в країнах різного рівня і типу розвитку, а також показати вплив на приватизацію інституційних і соціокультурних чинників.

1.2 Приватизація в країнах вищого і середнього ешелонів “третього світу ”

Процес приватизації в країнах вищого ешелону світу, що розвивається, а також у великих і крупних державах, що зуміли створити більш менш диверсифіковану промислову базу, - в Алжирі, Індії, Індонезії, Туреччині, стикається з серйозними труднощами. Нерідко їх намагаються пояснити протидією впливових соціальних сил і груп, матеріальне благополуччя яких напряму пов'язане з державним сектором. Крім робітників і службовців госсектора, а також паразитуючій на ньому бюрократії в опозиції до децентралізації господарської діяльності і лібералізації економіки часто виявляється місцевий промисловий крупний і дрібний капітал, що пов'язав свою долю з імпортозамінюючою моделлю індустріалізації. Вплив цих соціальних сил на економічну політику своїх країн достатньо сильний. Не випадково, наприклад, в Бразилії і Індії національний капітал, блокуючись з певними кругами держапарату і армії, зумів нав'язати явно безперспективний протекціоністський варіант розвитку, в ледве найважливішому на сьогоднішній день секторі економіки - інформаційному.

Далеко не завжди зацікавлені в зміні моделі регулювання і діючі на місцевому ринку ТНК. Американський дослідник П. Еванс наочно показав, наскільки тісно переплелися інтереси в стратегічному трикутнику “держава - ТНК - національний крупний капітал в Бразилії. Відомо, що, коли бразильський уряд в попередньому порядку намітив до приватизації ряд металургійних компаній з частковою японською участю, японська сторона виразила протест і заявила про небажаність намічених змін у формі власності. З великою часткою ймовірності можна припустити, що схожа ситуація склалася в Туреччині.

Проте труднощі приватизації в країнах, що далше інших просунулися по шляху індустріального розвитку, не можуть бути зведені до опору певних соціальних сил. На нашу думку, головна причина відсутності за рідкісними виключеннями яких-небудь серйозних кроків по масштабній приватизації в Бразилії, Індії, Туреччині і багатьох інших країнах, що розвиваються, полягає в особливій ролі госсектора у функціонуванні системи розширеного відтворення[3,81].

Враховуючи принципову важливість цього питання, проілюструємо його матеріалами на прикладі Індії, що володіє най масштабнішим серед країн, що розвиваються, госсектором. Фінансово-економічні результати діяльності державних підприємств за останні два роки, по яких ми маємо в своєму розпорядженні необхідні статистичні дані, представлені в табл. 1.

Таблиця 1.Основні фінансові і економічні показники діяльності державних підприємств Індії

І - госсектор в цілому; II - державні нафтові корпорації; Ш - підприємства, підлеглі центральному уряду; IV - держпідприємства з децентралізованим управлінням.

З таблиці, зокрема, витікає, що, хоча в цілому госсектор є прибутковим, забезпечується цей прибуток незначним числом нафтових корпорацій. Як свідчить статистика, прибутковими є і декілька великих транспортних і енергетичних підприємств, що займають на місцевому ринку олігопольні позиції. Фінансові ж підсумки діяльності майже 150 тис. підприємств з більш ніж 20 млн. зайнятих були невтішними.

При цьому слід мати на увазі, що якась частина підприємств об'єктивно не може не бути збитковою. Головним чином це торкається виробничої інфраструктури, яка необхідна для ефективної роботи всієї системи суспільного відтворення. Подібні вогнища дефіцитності вбудовані в економічну структуру більшості держав миру, незалежно від рівня їх розвитку. Разом з тим у край важливо, щоб збиткові “чорні діри” були локалізовані у вузьких межах. Адже чим ширше вогнище, тим більша кількість ресурсів поглинається в ньому безповоротно, стримуючи розвиток як самого госсектор, так і економіки в цілому. При цьому індійський госсектор виробляє переважну частину промислової продукції проміжного призначення, а також значну частку знарядь праці, тобто служить становим хребтом всього національного виробництва. Отже, через межу прямих і зворотних міжгалузевих і внутрішньогалузевих зв'язків збиткові підприємства госсектор включені в єдиний народногосподарський комплекс. У результаті благополуччя багатьох прибутково працюючих не тільки державних, але часто і приватних компаній пов'язано з тим, чи готова і здатна держава продовжувати вливання ресурсів в збиткову в основній своїй масі підставу національної економіки.

Так, в тій же Індії процвітання дуже багатьох, особливо крупних, компаній приватного сектора значною мірою визначається тим, що вони одержують з госсектора сировину, напівфабрикати і устаткування за надзвичайно пільговими цінами, нерідко нижче за витрати виробництва. У 1995/1996 роках, наприклад, в оброблювальній промисловості продажні ціни покривали витрати виробництва всього на 90,5%, у вугільній промисловості - на 80,8%, харчовосмакової і текстильної - на 84,7%, будматеріалів і металообробки - на 92,9%, хімії, фармацевтиці і виробництві мінеральних добрив - на 93,6%, транспортного устаткування - на 94,4%. Практично на рівні витрат виробництва реалізувалися сталь і продукція машинобудування[4].

У розвинених державах з ринковою економікою отбраковка неефективних виробництв є щоденною практикою, що не завдає (за винятком періодів кризи) помітного збитку на макрорівні. У країнах, що розвиваються, ситуація принципово інша. Народногосподарський комплекс, як правило, тут строївся як єдине ціле, без особливого урахування мікроеффективності становлячих його окремих виробничих одиниць. Приватизація ж припускає перенесення акценту з макро- на макрорівень. Але чим більш диверсифікована структура промислового виробництва, чим більш розвинено меж- і внутрішньогалузеве розподіл праці і, відповідно, більш руйнівні результату викликає припинення підтримки збиточних або не приносячих прибутку виробництв, залишаючих основу виробничого процесу. Вивчаюча складну структуру промисловості в країнах і середнього ешелону лісовика “третього миру”, випадання з ланцюжків міжгалузевої взаємодії тільки однієї ланки створює ефект “спускового гачка”, коли по принципу каскаду почне сипатися все наростаюче число виробництв, зав'язаних в єдиний технологічний вузол. Причому у разі Індії, Бразилії, Турції і багатьох інших країн таких “спускових гачків” більш ніж достатньо для того, щоб зламати весь між транспортний рух зі всіма витікаючими звідси наслідками масштабної деіндустріалізації і масового безробіття.

Очевидно, що ці міркування, підкріплювані практичними уроками катастрофічного обвалу великої промисловості в Польщі, примушують уряди розвиваючих країн бути особливо обережними. Не випадково, не дивлячись на велику кількість декларативних заяв прихильності політиці “переходу економічного лідерства від держави до приватного сектора”, досить скромними залишалися дотепер масштаби приватизації, наприклад, в Бразилії і Турції.

Прагнучи уникнути непередбачуваного розвитку подій, більшість держав вищого і середнього ешелонів розвиваючого світу вибрало, умовно кажучи, “м'яку приватизацію”. Так, в Туреччині, де на державні підприємства доводиться майже 2/3 промислового виробництва, головним методом приватизації стало поступове акціонування. При цьому з 53 державних компаній, намічених до приватизації за допомогою акціонування, лише 2 контролюються державою на 100%.Причому приватизації в основному підлягають цілком прибуткові виробництва, що вимагають, проте, значних капіталовкладень в модернізацію застарілого устаткування. Іншими словами, через фондову біржу йде пошук можливостей максимально збільшити інвестицію в основний капітал.

По шляху “м'якої приватизації” пішла Індонезія, де також методом акціонування проведена часткова приватизація виробництва і банківської системи. При цьому, зарезервувавши за собою не менше 50% акцій в кожній компанії, що приватизовуються, держава зберігає контроль як за сферою виробництва, так і за фінансовим сектором економки.

Не зважилися на швидку ломку госсектора в Алжирі і Марокко, віддавши перевагу тривалому вдосконаленню і реорганізації діяльності госсектора за допомогою розширення адміністративно-економічної свободи держпідприємств і часткової лібералізації їх цінової політики, акціонуванню через державний “фонд участі” із збереженням, як правило, контрольного пакету акцій за державою.

Разом з тим, є приклади “жорсткої”, або, як прийнято ще говорити, “обвальної приватизації”. Головним чином йдеться про Чилі і Мексику. Враховуючи, що приватизація в Чилі набагато краще описана в літературі, зупинимося на цьому прикладі детальніше.

По масштабах і темпах приватизації до другої половини 80-х років, коли до масштабної приватизації приступила Мексика, Чилі займала лідируюче місце в світі. До теперішнього часу тут пройшли вже три її хвилі. Значення першої полягало в масованому поверненні колишнім власникам власності, конфіскованої і націоналізованої в 1990 - 1993 рр. Друга хвиля пов'язана з продажем в приватну власність промислових фірм і банків. Нарешті третя; хвиля, що почалася приблизно у середині 80-х років, є кампанією по зміцненню масової бази так званого “народного капіталізму”. Особливий інтерес представляють друга і третя хвилі[7,113].

Друга хвиля продемонструвала наївність покладань надії на магію “невидимої руки” ринку, звільняючого з-під опіки державного регулювання. Викупів на надзвичайно пільгових умовах значну частину основних фондів, що знаходилися в повному або частковому володінні держави (по деяких оцінках, субсидії покупцям складали 23-37% балансової вартості), а також велику частину банків, часний сектор негайно розгорнув фінансово-спекулянтну дію. Ці спекуляції полегшувалися одночасно лібералізацією і приватизацією банківської сфери. Штучно роздуваючи ціни на свої акції, промислові концерни незвичайно легко одержували позики ы кредити в банках, з якими у них існували інтенсивні формальні і неформальні зв'язки (практично всі найбільші індустріальні концерни в Чилі згрупувалися навколо якогось крупного часного банку). Нерідко акції продавалися, а потім викуповувались одними і тими ж банками, причому кожна подібна операція супроводжувалася черговою ціновою закруткою.

Гарячкове розширення економічної активності багато в чому виявилося дутим, оскільки спиралося на приток іноземного капіталу, що спрямовувався в бурхливо розмножуючи фіктивні компанії і банки з прицілом на негайну репатріацію засобів, зібраних до статутних фондів, і кредитів, одержаних від споріднених банків, за рубіж. Розрахунок багато в чому будувався і на тому, що при тотальній плутанині, що викликаній зламом колишньої системи макрорегулювання і співпала в часі зі всеосяжною лібералізацією, вдасться відтягнути на себе чималу частину зовнішньої допомоги і перекачати її на рахунки зарубіжних банків. Ці задуми вдалося реалізувати. Не випадково питома вага фінансових інститутів страхування нерухомості і інших послуг з і без того високого рівня в 10,9% ВНП в 1980 - 1983 роках зріс до 14,7% в 1984-1983 роках. І це не дивлячись на те, що з метою стимулювання притоки інвестицій в реальний сектор економіки бути введено індексація облікової ставки банківського відсотка залежно від темпів інфляції. Замість розширення бази накопичення ця практика обернулася найсправжнісіньким грюндерством і паразитизмом на фінансових дивідендах. У підсумку млявий процес перетворення приватних заощаджень у фізичні активи ще більш сповільнився.

Ажіотажний бум, що підживляється до того ж ін'єкціями іноземного капіталу головним чином у формі портфельних інвестицій, а також допомогою по лінії державних каналів, що має швидше ідеологічну, ніж економічну підоснову, достатньо швидко видихався. У 1982 році фінансово-спекулятивний міхур лопнул. Глибокий спад (15% ВВП), посилений падінням світових цін на мідь і підвищенням цін на нафту, став закономірним підсумком фінансово-спекулюючого перегріву економіки. Економічна ситуація у Чилі в той період була навіть гіршою, ніж за часів “великої депресії” 30-х років нинішнього століття[9].

Крім глибокого падіння виробництва іншим катастрофічним макроекономічним наслідком “обвальної приватизації” і лібералізації став сплеск безробіття, що досягло майже 1/4 робочої сили. У 1983 році вона зросла до 31%. Фактично ж з урахуванням зайнятих на “суспільних роботах” (будівництво доріг, муніципальна діяльність і т. д.) питома вага втратили роботу була і того вище. До того ж значних масштабів досягла маргінальна і так звана “неформальна” зайнятість . Разом з цим приватизація не тільки не оздоровила фінансові баланси держави, але і істотно погіршила їх стан.

Очевидно, провал “дикої”, неконтрольованої приватизації, особливо у фінансовій сфері, фактично примусив державу повернутися до регулювання економічного зростання. У 1983 році воно відновило контроль над вісьма провідними банками, одночасно ліквідував декілька інших. Разом з цим центральний банк Чилі викупив рахунки збанкрутілого приватного сектора в комерційних банках, а також гарантував (тобто фактично узяв на себе) виплату боргів приватного сектора іноземним інвесторам. Як іронічно помічає Л. Тейлор, під контролем уряду виявилося більше виробничих фондів і банківських установ, ніж за часів Альєнде.

Лише після стабілізації ситуації держава активізувала зусилля по приватизації і лібералізації банківсько-фінансової сфери. Проте цього разу воно діяло набагато обережніше. У величезному ступені заряджена на реформу крім рішучості диктаторського військового режиму з його незалежністю від розкладу соціально-політичних сил і готовністю на соціально-безжальний варіант перетворень пояснюється і ідеологічними причинами. Враховуючи, що реформи в Чилі були першим випробувальним полігоном прихильників “чистого ринку” (ще до “рейгономіки” і “тетчеризму”), розміри зовнішньої допомоги цій латиноамериканській країні диктувалися і диктуються не тільки економічними міркуваннями, але і прагненням не допустити провалу господарського експерименту. Тривалий час, на відміну від більшості країн близького рівня розвитку, зовнішній борг Чилі був більше об'єму ВВП, вище за критичний рівень була і норма обслуговування довга. Причому і те, і інше важке списати на рахунок помилок уряду Альєнде. Все це, проте, не заважало Чилі постійно одержувати поступки з боку кредиторів. Показово, що відомий фахівець з проблем міжнародного економічного розвитку Дж. Вільямсон нітрохи не сумнівається у тому, що практично при будь-якому розвитку подій Чилі без проблем одержить необхідну зовнішню допомогу. Будь-якій іншій країні, що знаходиться в аналогічній ситуації, допомога швидше за все була б принесена.

Приблизно з другої половини 80-х років в Чилі почалася апробація принципово нової моделі приватизації. До цього часу вже придбала необхідну стійкість фондова біржа, сформувалися первинні і вторинні ринки цінних паперів. На фоні невдач колишньої стратегії «жорсткої приватизації», відносного скорочення капіталовкладень, розбухання зовнішнього боргу, а також наростання соціальної напруженості нова модель реалізується під гаслом побудови «народного капіталізму».

Головним інституційним механізмом, покликаним здійснити цю модель, є Адміністрація пенсійних фондів. У Чилі був введений примусовий податок “на старість”, який залежно від ряду чинників коливається в межах 10-20% заробітної платні. Податок за бажанням працівника виплачується в будь-який з 14 приватних пенсійних фондів. Акумулюючи крупні фінансові ресурси і ведучи активну інвестиційну діяльність, фонди виплачують своїм пайовикам певні відсотки. Встановлений в Чилі пенсійний вік складає 65 років для чоловіків і 60 - для жінок. Податок “на старість” обов'язково виплачується впродовж всього терміну трудового життя. Проте, якщо хтось порахує, що може дозволити собі вийти на пенсію раніше встановленого терміну, він може вільно вилучити особисті накопичення або цілком, або рівними частинами. Накопичені засоби можна також заповідати по спадку. Поступово, у міру розкриття переваг подібної системи, вона з примусової трансформується в добровільну. У 1981-1990 роках число пайовиків пенсійних фондів виросло в 2,6 рази і склало до кінця вказаного періоду 78% сукупної робочої сили.

Будучи пайовиками численних фірм і компаній, а також беручи участь в управлінні їх діяльністю, пенсійні фонди виконують важливу роль на ринку капіталів, що розвивається. Крупними центрами акумуляції особистих заощаджень стали також страхові суспільства, особливо компанії по страхуванню життя і так звані “сумісні фонди” (див. табл. 2).

Таблиця 8 Питома вага інституційних інвесторів у ВВП (у %)

Проте пенсійні фонди є наймогутнішим інституційним інвестором такого роду, забезпечуючи більше 70% їх сукупних інвестицій.

Через цих інституційних інвесторів і здійснювалося акціонування державних компаній в ході третьої хвилі приватизації. З цією метою були розроблені гнучкі схеми приватизації через акціонування. Деякі особливості цих схем доцільно розглянути на прикладі приватизації двох крупних чилійських компаній, що діяли у сфері електроенергетики (“Чілестра”) і телефонного зв'язку. У першому випадку була вибрана поступова стратегія приватизації, а межа приватної участі в акціях визначена на початковому етапі в 30%. При продажу акцій пріоритет був відданий працівникам “Чілестри” і пенсійним фондам. Потім по слідував продаж невеликих шкетів акцій на біржі дрібним покупцям і лише потом - аукціон крупних пакетів акцій для національних і зарубіжних інвесторів. В результаті на початку 90-х років дрібні акціонери володіли 39% акцій, пенсіонні фонди - 29,7, робітники і службовці компанії - 21,4, а іноземні інвестори - 9,8% акціонерного капіталу[10].

Інша послідовність акціонування використовувалась у випадку з компанією телефонних зв'язків. Необхідність негайної модернізації безнадійно старіючої телефонної мережі вимагала значних первинних капіталовкладень, що, у свою чергу, було пов'язане із значним ризиком. Переконавшись, що недостатньо могутні і не охочі ризикувати місцеві інвестори навряд можуть з ходу забезпечити необхідну суму інвестицій, уряд оголосив торги на сукупний пакет 45% акцій для іноземних компаній. Потім наступила черга робочих і служать, пенсійних фондів і продажу акцій на біржі. У результаті частка іноземних інвесторів в сукупному портфелі компаній склала на початок 90-х років 50,1%, крупних національних інвесторів - 37,8%, пенсійних фондів - 7,3%, робітників і службовців компанії - 4,7 %.

При цьому в обох випадках вся процедура акціонування, включаючи визначення розмірів статутною фонду, вартості акцій, організацію аукціонів і торгів, порядок продажу акцій і т. д., контролювалася незалежними експертами. У першому випадку, відповідно до законодавства, адміністрація пенсійних фондів сама вибрала брокера на фондовій біржі. У другому, зважаючи на необхідність залучення крупних засобів з-за кордону, всі операції здійснювалися під контролем агента державної корпорації КОРФО. Активна роль в діяльності інституційних інвесторів належить державі. По-перше, через податкові служби здійснюється нагляд за відрахуваннями в який-небудь з існуючих фондів як мінімум 10% заробітку, а також за обов'язковою виплатою накопичених пайовиком засобів у разі його виходу на пенсію. По-друге, воно гарантує індивідуальним вкладникам компенсацію у разі банкрутства компанії чи фірми, пайовиком якої є пенсійні фонди. На кінець, і це найголовніше, держава саме є найбільшим пайовиком фондів. Так, на кінець лютого 1990 року різні державні інститути контролювали більше 40% сукупного портфеля акцій всі 14 пенсійних фондів.

Судячи з усього, не дивлячись на відому незавершеність третього етапу приватизації до Чилі, а також відсутності детальної і надійної інформації про діяльність пенсійних фондів, що є по суті крупними інвестиційними холдинговими компаніями, має сенс підвести деякі попередні підсумки цього ще незавершеного процесу. У чому полягають основні доданки відносного успіху «м'якої приватизації» через акціонування з використанням механізму інституційних інвесторів? Таких складових, щонайменше, чотири[11].

По-перше, активна контролююча роль держави, яка затверджує керівництво інвестиційних холдингів, є одним з основних їх пайовиків, гарантує повернення засобів акціонерам у разі банкрутства. По-друге, акумуляція індивідуальних засобів в декількох центрах, що координують свою інвестиційну стратегію в руслі генеральної структурної перебудови, не тільки вирішує проблему мобілізації особистих заощаджень до фонду накопичення, але і породжує ефект взаємо доповнюваної інвестицій. Замість проїдання заощаджень і розпилювання обмежених інвестиційних ресурсів останні концентруються на чітко вибраних напрямах господарської діяльності. По-третє, інвестиції каналізуються головним чином не в реконструкцію і вдосконалення вже існуючих виробництв, а в масі своїй прямують в нові виробництва. Причому конкретні інвестиційні проекти визначаються після ретельної перевірки в найперспективніших галузях народного господарства. По-четверте, акціонування через насильницьке (особливе відчутне на перших порах) скріплення особистих заощаджень (а точніше, заробітної платні) сприяло зниженню грошового тиску на споживацькому ринку і допомагало боротьбі з інфляцією.

Інакше кажучи, успіхи Чилі, як і у разі двох найбільших “нових індустріальних країн” (НІС) Південно-східної Азії -- Республіки Корея і Тайваню, ґрунтуються на вдалому рухомому поєднанні централізованого (державного) і приватного почав, а також збігу макро- і мікрорівнів економіки в процесі приватизації. Не варто забувати і про те, що значне розширення соціального шару, реально зацікавленого в приватизації і все більш пов'язуючого з нею своє матеріальне благополуччя, немало сприяло її успіху. В той же час є матеріали, що свідчать про те, що і акціонування державних компаній з використанням інституту холдингових центрів далеко не вирішує багатьох проблем. Так, після зміни диктатури Піночета цивільним урядом в 1989 році з'ясувалося, що провідна державна корпорація КОРФО, яка контролювала процес приватизації, виявилася банкротом із з акумульованим боргом в 1,5 млрд. дол. Ймовірно, цей борг утворився через те, що, переставши одержувати відрахування від приватизованих компаній, вона, проте, продовжувала субсидійовану приватизацію. Можна припустити також, що якась частина цього боргу утворилася у наслідок корупції. Все це зайвий раз підтверджує, що очікуване від приватизації фінансове оздоровлення економіки приходить зовсім не автоматично. Разом з «прямою приватизацією» була проведена комерціалізація державних компаній. Підприємства госсектора (близько 20--30), що залишилися, одержали фінансово-оперативну самостійність, що звільнило центральні урядові органи від злишньої опіка виробництва на мікро рівні і сприяло концентрації їх зусиль на задачах макроекономічного характеру. При цьому рядом законів і підзаконних актів, включаючи конституцію, центральному банку було заборонене кредитування державних установ і підприємств госсектора.

Ядром державного сектора, що залишається під централізованим контролем, залишається мідна промисловість. Не дивлячись на масову кампанію приватизації, здобич і експорт міді як і раніше контролюються державою, яка фактично є найбільшим експортером. З 1987 року світові ціни на мідь упевнено пішли вгору. Не дивлячись на значні зусилля по диверсифікації експорту за рахунок нетрадиційних товарів, мідь залишається основою чилійської економіки. Раціоналізація ж діяльності державних компаній здійснюється в першу чергу шляхом активізації співпраці з іноземним капіталом. Вставши на шлях створення змішаних компаній, держава прагне дістати доступ до всієї інфраструктури іноземного партнера - від стадії виробництва до використовування науково-інформаційної, транспортно-розподільчої і маркетингової мережі, що особливо важливе для проникнення на високо конкурентні і захищені ринки Заходу. При цьому, співробітничавши з фірмами США, Австралії, Нової Зеландії, Швейцарії, Японії і т. д., Чилі прагне максимально диверсифікувати свої експортні ринки. Компанії, що залишаються в повній або частковій власності держави, помітно розширили свою господарську діяльність. Показово, що питома вага не фінансових корпорацій госсектора у ВВП практично не змінилася в порівнянні з періодом початку 70-х років і коливається біля рівня в 15%. Отже, з погляду макропорцій говорити про скорочення діяльності госсектора не доводиться. Головне, що він став багато в чому якісно іншим.

Якщо відвернутися від ідеологічного шлейфу, що звичайно оточує дискусію про приватизацію економічних функцій держави в цілому, то очевидно, що реальна задача зовсім не в тому, щоб любимими шляхами витіснити його з господарського життя зважаючи на ніби то іманентно властивої йому неефективності порівняно з приватним сектором. Справжня задача полягає в переході до якісно іншому, націленому на ринок типу державного втручання в господарські процеси.

2.3 Особливості приватизації в менш розвинених країнах

Істотною специфікою відрізняється процес приватизації в державах нижчого ешелону “третього миру”. Як майже повсюдно в світі, що розвивається, що розрісся за три декади незалежного розвитку державний сектор не відрізняється тут високими показниками ефективності і рентабельності. Недивно тому, що програми по раціоналізації і приватизації держпідприємств набули в якнайменше розвинених країнах широке поширення (див. табл. 9). Проте сукупний ефект приватизації, реконструкції і демонтажу держпідприємств, головним чином промислових, виявився достатньо обмеженим.

Таблиця 9 Програми по раціоналізації і приватизації державних компаній в країнах Тропічної Африки в 1995-1998 роках

У середині 80-х років на госсектор все ще доводилося біля 1/4 капіталовкладень до основних фондів і майже 1/3 зайнятості в сучасному секторі економіки.

Очевидна аж до початку 90-х років нездатність забезпечити раціоналізацію господарської політики, зокрема позбавитися неефективних ділянок господарської діяльності, пояснюється самою природою держави в Африці. Важко не згодитися з тими дослідниками, які вважають, що при маргінальній включеності сільського господарства в товарно-грошові відносини і зачатковому стані місцевого підприємницького класу єдиним провідником сучасного економічного, особливо промислового, зростання могло стати тільки правління. По суті справи, в після колоніальну епоху через включеність африканських, як і інших як найменше розвинутих, держав в глобальну систему світового спілкування тут через механізм так званого “демонстраційного ефекту” відбулося запозичення не якихось окремих елементів, а цілої моделі економічного розвитку. Враховуючи, що це запозичення було слабко підготовлене їх попередньою економічною історією, задачу створення сучасної індустрії і сільського господарства могла узяти на себе лише держава. Соціально-економічною ж основою прискореної модернізації з потреби став госсектор[13,128].

Разом з тим вибрана модель економічного розвитку неминуче несла на собі відбиток соціально-економічної, інституційної і культурної матриць даних конкретних країн. При найближчому розгляді виявляється, що багато безглуздостей і деформації господарського механізму, уявні при поверхневому розгляді помилками економічної політики, насправді об'єктивно обумовлене особливостями функціонування традиційних суспільств. Правлячі круги в Африці, хоча і вимушені зважати на загальні закономірності розвитку, діяли і діють не в рамках якоїсь абстрактної раціональності, але прагнуть за всяку ціну утриматися у влади. Під цю мету підверстується господарська політика і формується соціально-економічна структура. Так, в Гані і Нігерії з метою завоювання максимального числа голосів на виборах в кожному виборчому окрузі створювалися спеціальні госферми, які очолили місцеві партійні активісти. Природно, що працівники цих ферм користувалися всілякими пільгами. У Замбії правляча партія організувала кооперативний рух, що став годівницею для її сторонников34. У Танзанії субсидії селянам надавалися залежно від того, чи вступали вони у відому систему “уджмаа”.

Не економічну роль, політичну функцію соціальної бази правлячого режиму часто виконують і промислові підприємства госсектора. Правляча еліта просто підгодовує слухняний гостро необхідний їй шар державних робітників і службовців. Важливо і те, що подібна система патронажно-клієнтних зв'язків є очікуваними і навіть прийнятими формами адміністративної поведінки і знаходиться в повній відповідності з місцевою політичною культурної.

До 80-х років з ряду причин можливості збереження політично детермінованої моделі розвитку виявилися вичерпаними. Падіння світових цін на сировинні товари, скорочення припливу іноземного капіталу, загострення проблеми зовнішньої заборгованості поставили до порядку денного питання про зміну моделі розвитку. Причому на відміну від інших розвиваються країн, що також зіткнулися з схожими проблемами, в якнайменше розвинених державах, мабуть, йдеться не просто про раціоналізацію і корекцію накопичених диспропорцій, а про необхідність вироблення принципово іншій господарської стратегії.

Судячи з усього, найближчими роками більшості наймете розвинених країн, особливо африканським, належить пережити масову деіндустріалізацію. Справді, доля в більшості своїй створених без урахування об'єму і структури внутрішнього ринку промислових підприємств, розрахованих до того ж на імпортні доставки початкових матеріалів і устаткування, в умовах господарських пертурбацій і складнощів 80-х років виявилася під питанням. Завантаження виробничих потужностей різко впала (нерідко до 10--30 %). Багато підприємств взагалі припинили існування. В свою чергу, це обернулося крахом для приватних компаній, пов'язаних із згорнутими підприємствами підрядними і субпідрядними відносинами.

У дещо кращому положенні опиняться підприємства більш менш великі з погляду споживаючого потенціалу країни. Проте і їм належить розв'язати нелегку проблему пошуку нових інвестицій для реконструювання зникаючих промислових підприємств.

Вимушений відхід від політики форсованої індустріалізації, що будувалася часто без урахування об'єктивних можливостей країни, що не виправдала себе, супроводжується перенесенням акценту в стратегії розвитку на господарство. Тим часом приватизація і лібералізація аграрного сектора в якнайменше розвинених країнах які стикаються з серйозними проблемами. Розглянемо той процес детальніше на прикладі Мали.

Відомо, що з моменту завоювання незалежності ) 1960 року Малі вибрала достатньо радикальну економічну стратегію. У сільському господарстві було організоване значне число державних ферм, виробничих кооперативів, торгово-закупівельних організацій. У 1964 році була створена монопольна структура по торгівлі зерном, пріоритетною метою якої стало задоволення потреб міських жителів, а також армії і державних службовців. Держава встановила строго фіксовані закупівельні і роздрібні ціни на основний продукт живлення -- мал. При цьому у виробників, явно не зацікавлених у продажу продукції монопольній торгово-закупівельній структурі, урожай закуплявся в примусовому порядку. З деякими змінами подібна система проіснувала до 1981--1982 років.

До цього часу через ряд чинників можливості цієї системи виявилися вичерпаними. Найважливішими з причин, що зумовили необхідність зміни економічного курсу, стали бурхливе зростання населення, несприятливі впродовж ряду років кліматичні умови, помилкова економічна політика, яка, м'яко кажучи, не стимулювала нарощування виробництва, але в той же час через гарантоване забезпечення міських жителів споживацьким мінімумом за фіксованими цінами сприяла масовій міграції з сільської місцевості в місто[14]. Разом з цим прагнення зберегти соціальну базу, що забезпечує необхідну політичну підтримку, вимушував уряд навіть в неврожайні роки підтримувати низький рівень роздрібних цін на зерно за допомогою імпортних закупівель. Така практика вела до збільшення бюджетного дефіциту і нарощування зовнішнього боргу. Не дали очікуваних результатів і боязкі спроби підвищити закупівельні ціни, залишаючи недоторканними роздрібні. Збільшення продовольчих субсидій сприяло лише подальшому розбуханню бюджетного дефіциту і зростанню внутрішнього боргу. Економічної ситуації, що під тиском погіршується, і не без натиску кредиторів в 1981 році Малі приступила до приватизації і лібералізації діяльності виробничих і збутових структур в аграрному секторі. 10 найбільших постачальників продовольства і кредитори згодилися на багаторічну програму цільової продовольчої допомоги за умови, що засоби, виручені від її реалізації на внутрішньому ринку, будуть направлені на реконструкцію аграрного виробництва і збуту. Стрижнем програми поступової приватизації і лібералізації аграрного сектора стали підвищення роздрібних і закупівельних цін на зерно, наближення їх до рівня вільного ринку. За задумом це повинен, по-перше, привести до скорочення продовольчих субсидій, по-друге, різко збити контрабандний експорт в сусідні держави з ринками, що лібералізують, по-третє, стимулювати збільшення виробництва незалежними виробниками і, нарешті, підняти доходи в сільській місцевості і тим самим у середньостроковій і довгостроковій перспективі перетворити аграрний сектор на полюс зростання для всієї національної економіки. Одночасно відміна державної монополії на ринку зерна і ліквідація мережі внутрішніх митних кордонів по контролю за вантажопотоками зняли штучні бар'єри для участі приватного сектора в торгово-закупівельній діяльності. У свою чергу, запуск механізму конкуренції і вільні ціни повинні були сприяти переливу ресурсів в сектор, що лібералізує.