Планування матеріальних витрат підприємства та контроль над ними

-частка позикового капіталу в загальній сумі довгострокових пасивів;

-коефіцієнти співвідношення позикового і власного капіталу.

4. Ділову активність підприємства:

- показники оборотності;

- фондовіддача.

5. Рентабельність фінансово-господарської діяльності:

- рентабельність продажів;

- рентабельність сукупного капіталу;

- рентабельність власного капіталу.

Що до порядку розрахунку тих або інших показників, за допомогою яких контролюютьякі фінансово-майновий стан підприємства, існує безліч підходів, що відрізняються незначною мірою. У той же час треба відмітити той факт, що відповідними державними органами був розроблений і свій підхід до порядку розрахунку даних показників, що викладений у «Положенні про порядок здійснення аналізу фінансового стану підприємств, що підлягають приватизації», затвердженому спільним наказом МФУ від 26.01.2001 р. №49/121.

Класифікація та порядок розрахунку фактичних показників оцінки фінансового стану підприємства за даними балансу наведена у Додатку 2

Розділ 2. Сучасні теоретичні аспекти планування і контролю діяльності підприємства в ринкових умовах господарювання

2.1 Планування як економічна категорія та еконономічна наука

На сьогодні планування є наукою, що охоплює сукупність систематизованих знань про закономірності формування й функціонування різних господарських систем. Планологію -- науку про планування (методологію, моделі, принципи планування) -- варто розглядати як складову економічної науки та її фундаментальної частини -- економічної теорії. Зміни, що відбуваються в багатьох наукових галузях протягом останніх десятиріч, супроводжуються поступовою інтеграцією багатьох з них. Саме внаслідок нестачі «чистої» планології наука про планування нині перетворюється в сутнісно оновлену міждисциплінарну науку, що набуває рис органічної цілісності.

Планування як економічну категорію заведено розглядати із загальноекономічної та управлінської позицій. Загальноекономічна позиція дає уявлення про планування як один з методів регулювання пропорцій суспільного виробництва. Централізоване планування тривалий час було основним регулятивним механізмом у вітчизняній економіці. Здійснення ринкових перетворень супроводжувалося, як відомо, відмовою від планування та невизнанням його об'єктивно вагомого місця в регулюванні економічними процесами, протиставленням плану й ринку тощо. Нині історичний досвід централізованого системного планування й регулювання соціально-економічними процесами активно переосмислюється. З управлінської позиції планування розглядається як одна з функцій управління, як засіб узгодження учасників діяльності. Основна сутність планування полягає в цілепокладанні та обґрунтуванні способів досягнення цілей. За допомогою планування встановлюються параметри функціонування економічної системи. Це відбувається завдяки дії з боку суб'єкта планування на об'єкт його впливу.

Планування розглядається не як дискретна діяльність, а як процес, що безперервно розвивається. Майбутнє уявляється через альтернативні сценарії, що спираються на активні дії, а не на пасивне очікування розвитку подій. Нині системний підхід є методологічно загальновизнаним.

Зважаючи на те, що за допомогою планування не лише будується модель майбутнього стану, а й обґрунтовуються альтернативні комплекси заходів, спрямованих на її реалізацію, величезну роль у виборі альтернатив відіграє дотримання принципу раціональності. У прийнятті економічних рішень перевагу віддають тим, які відповідають принципу економічної раціональності, тобто виходячи з порівняння вигід із затратами, що найчастіше зводиться до оцінювання ефективності використання ресурсів. Разом з тим, цілі економічної організації не можна уявити суто економічними, без пов'язаних з ними соціальних, економічних тощо. Можна припустити досягнення найкращого вибору в різних аспектах.

Сучасне підприємство уявляється нині як надскладна відкрита соціально-технічна система, пов'язана специфічними відносинами з навколишнім середовищем. Об'єктом планування є його діяльність, здійснення різновидів якої потребує цільової орієнтації, визначеної в часі та засобах досягнення цілей. Цілі функціонування підприємства -- це чітко й однозначно сформульовані наміри, подані у вигляді переліку основних показників, які підлягають досягненню й зазвичай мають кількісну оцінку. Вони задають напрям розвитку підприємства й відображають бажаний стан, якого необхідно досягти в майбутньому.

Цілі можна визначити як кінцеві економічні результати діяльності підприємства, які воно планує отримати в заздалегідь установлені терміни.
Вирізняють такі основні різновиди цілей підприємства:

· матеріальні (уречевлені);

· монетарні (грошові);

· соціальні (суспільні).

Інтеграція планової діяльності передбачає, що в підприємстві існує різноманіття відносно відособлених процесів планування та приватних планів підрозділів, але кожна з підсистем планування діє, виходячи із загальної стратегії підприємства, а кожний окремий план є частиною плану більш високого підрозділу. Всі плани, створені в підприємстві -- це їх взаємопов'язана система.

Методи планування як складова частина методології планування становлять собою сукупність способів та прийомів, за допомогою яких планування в підприємстві може відноситися до того чи іншого типу залежно від ознаки, за якою воно класифікується.

Методи планування:

Балансовий метод планування. Плани складаються у вигляді балансу, забезпечується взаємодія його показників (для збалансування ресурсів із потребами та ін.).

Економіко-статистичний метод. Його засновано на використанні сформованих темпів змін, коефіцієнтів еластичності, структурних змін, індексів, коефіцієнтів зв'язку та ін.

Економіко-аналітичний метод. Засновано на глибокому аналізі діяльності підприємства та експертній оцінці можливих змін.

Нормативний метод планування. Планові завдання визначаються на основі норм, розцінок та тарифів.

Економіко-математичне моделювання та оптимізація планів.

Програмно-цільовий підхід у плануванні. Вибір цілі, плану та розрахунок завдань для досягнення цієї цілі (точки беззбитковості, точки мінімального рівня рентабельності та ін.).

Використання персональних комп'ютерів дозволяє автоматизувати процес планування. АРМ економіста -- автоматизоване робоче місце економіста підприємства.

Розділи плану господарчої діяльності підприємства відображають його галузеву належність та організаційну структуру.

Центральний (штабний) відділ планування на підприємстві займається передусім розробленням та вдосконаленням системи планування на підприємстві. До його функцій також відносять:

? змістово-організаційну підтримку керівництва підприємства під час підготовки й проведення робіт зі складання планів;

? методичне забезпечення розроблення планів структурних підрозділів підприємства;

? підготовку й подання матеріалів з аналізу стану зовнішнього середовища;

? зведений аналіз діяльності підприємства в цілому;

? поточний контроль за процесом виконання планів і подання даних про наявні відхилення;

? аналіз причин відхилення у виконанні плану та розроблення пропозицій щодо коригування планів;

? координацію підготовки окремих розділів плану й розроблення зведеного плану.

Розроблення стратегічних планів -- виключна прерогатива центрального відділу планування. На великих підприємствах ця функція може стати відокремленою й виконуватися спеціалізованим відділом стратегічного планування.

Крім центрального відділу планування на підприємстві мають діяти також інші структурні одиниці, які здійснюють планувальні функції як централізовано, так і децентралізовано. Планування за окремими функціями виробничо-господарської діяльності у вітчизняній практиці здійснювалося спеціалізованими відділами: планово-виробничим, планово-економічним, праці й заробітної плати, матеріально-технічного забезпечення і збуту та ін. За кордоном широко використовують створення спеціалізованих комісій (комітетів), до роботи у яких на тривалий термін залучають залежно від конкретних проблем різних керівників, менеджерів та професіоналів. Вони проводять процеси планування підприємства в цілому або розробляють окремі комплекси планів. Важливою функцією таких комісій є проведення нарад з планування, на яких затверджуються плани й доводяться до відповідних лінійних і функціональних структурних підрозділів. На нарадах обговорюють також фінансово-економічні результати роботи, аналізують виконання планів і причини відхилень.

Останнім часом активно дискутується питання про передавання частини планувальних, особливо допоміжних, функцій стороннім консультаційним фірмам або індивідуальним консультантам. Таке рішення є доцільним, якщо зовнішні консультанти можуть запропонувати якісні та (або) економічно вигідні умови. Переваги передавання на сторону частину допоміжних функцій планування та управління полягають насамперед у використанні професійних знань зовнішніх фахівців, які до того ж можуть бути об'єктивнішими за працівників підприємства. Водночас, належить бути обережними у передаванні внутрішньої інформації зовнішнім консультантам, оскільки вона може мати конфіденційний характер і цікавити конкурентну розвідку.

Стратегія та цілі підприємства, заплановані на конкретний період, є основою розроблення стратегічного плану, в якому визначається стратегічне становище підприємства на основі аналізу конкурентного зовнішнього середовища та внутрішніх особливостей підприємства.

Найскладніший напрям діяльності підприємства -- виробнича діяльність, її організація, планування й оперативне регулювання в просторі та часі.

Виробнича діяльність підприємств характеризується системою показників. Найістотнішими з них в умовах вільних ринкових відносин є такі, як попит на продукцію та обсяг виробництва, величина пропозиції й виробнича потужність підприємства, витрати й ціни на продукцію, потреба в ресурсах та інвестиціях, обсяг продажу та загальний дохід тощо.

Найважливішим у процесі планування діяльності підприємств є розроблення виробничої програми, тобто обґрунтування обсягу виготовлення продукції, конкретної номенклатури й асортименту відповідно до потреб ринку.

У процесі планування виробництва продукції досягають забезпечення збалансованості виробничої програми й виробничої потужності, конкретизації обсягів та термінів виконання робіт і послуг, також виконують розрахунки потреб в усіх видах ресурсів і визначають можливості забезпечення ними процесу виробництва.

Визначаючи виробничі можливості, виконують розрахунки наявних і потрібних виробничих потужностей, кількості працівників, матеріальних ресурсів. У ринкових умовах основним обмеженням обсягів виробництва товарів та послуг, що плануються, є недостатність ресурсів. Через це та через межі, що вони ставлять перед усякою виробничою діяльністю, обсяг виробництва на кожному підприємстві лімітується багатьма факторами. Важливим чинником виробничих можливостей підприємства є виробнича потужність. Вона визначає рівень виробництва продукції та послуг, ступінь стримування обсягу випуску, тобто верхню межу продажу продукції. Верхня межа зумовлена наявністю виробничих площ, технологічного устаткування, трудових ресурсів, матеріалів і капіталу.

Працюючи в ринкових умовах, керівництво підприємства завжди стоїть перед вибором оптимальних рішень стосовно ціни реалізації, номенклатури, обсягу виготовлюваної продукції, інвестиційної політики, обсягів витрат ресурсів.

Планування -- один з елементів управління, який охоплює вибір мети підприємства й засобів її досягнення. Одним з елементів загальної системи планування є планування витрат, основним завданням якого і є визначення економічних результатів діяльності підприємства, що очікуються в майбутньому періоді.

Планування витрат може бути короткострокове й довгострокове. Короткострокові плани складають на квартал, рік, довгострокові (перспективні) визначають напрями розвитку та витрат протягом 3--5 років.

Вибираючи той чи інший шлях, який передбачає залучення ресурсів у довгостроковому періоді, керівництво фірмою повинно мати чітке уявлення про розміри витрат.

Планування витрат -- це визначення цілей підприємства та його підрозділів у формі постановки виробничих завдань і вибору засобів для їх виконання. Плани конкретизують у кошторисах, які відображають витрати в грошовій формі. Отже, планування витрат полягає у виявленні складу витрат та їх кількісної оцінки.

Собівартість є одним з найважливіших економічних показників господарської діяльності підприємства, одним з основних показників якості його роботи.

Метою розроблення плану собівартості продукції є визначення планових, економічно обґрунтованих загальних витрат на виробництво запланованих обсягів продукції. Величину витрат на виробництво всієї товарної продукції, продукції, що підлягає реалізації, та кожного виду виробу визначають техніко-економічними розрахунками.

2.2 Зарубіжні методі планування та контролю витрат

Зарубіжним аналогом нормативного методу калькулювання є система стандарт-кост.

Метод обчислення стандартної собівартості одиниці продукції в США та Великобританії називають стандарт-кост .Термін "стандарт-кост" дослівно означає стандартні вартості: "стандарт" - кількість необхідних виробничих витрат (матеріальних і трудових) для виготовлення одиниці продукції або заздалегідь обчислені витрати на виробництво одиниці продукції або надання послуг; "кост " - це грошовий вираз виробничих витрат, які припадають на одиницю продукції.

Стандарт-кост - це заздалегідь визначені або передбачені кошториси витрат на виробництво одного виробу або декількох виробів одного виду протягом певного звітного і попереднього періоду, з якими порівнюють фактичну собівартість.

Британський інститут присяжних бухгалтерів розглядає стандарт-кост як підготовку і використання системи обліку стандартних витрат, їх порівняння з фактичними витратами і аналіз відхилень фактичної кількості виробів від стандартних за причинами і місцями їх виникнення.

Зміст системи стандарт-кост полягає в тому, що обліковується лише те, що повинно відбутись, а не те, що відбулося, враховується не реальне, а належне, і обгрунтовано відображаються відхилення, які виникли. В основі лежить чітке, тверде запровадження норм витрат матеріалів, енергії, робочого часу, праці, зарплати та інших витрат, пов'язаних з виготовленням будь-якої продукції або напівфабрикатів. До того ж встановлені норми не можна недовиконати. Перевищення норми над фактом означає, що вона була встановлена помилково.

Стандарт-кост є самостійним методом. калькулювання собівартості одиниці продукції, воснові якого лежить облік стандартних витрат, хоч в чистому вигляді він і не отримав широкого розповсюдження в США.

Поняття "стандарт-кост", що є подібним до більшості нових понять, спершу мало різні назви: "нормативна собівартість" (ргесіеіегтіпесі), «кошторисна собівартість» тощо.

Поняття "стандартні витрати" з'явилося в другій половині XIX століття, коли за ініціативою Фредеріка У. Тейлора розгорнувся рух за наукові методи управління. В той час фабрична система - одна з основних результатів промислової революції дозволила досягти значного зростання продуктивності праці. Проте, менеджери не вміли оптимально використовувати виробничий потенціал підприємств. Тейлор та інші піонери наукових методів управління розробили методологію встановлення технічних вимог до робіт в показниках часу, необхідного для їх виконання. З'явились стандарти часу виконання робіт - кількісні стандарти, їх можна було порівнювати з фактичними витратами. Це був перший крок на шляху становлення оперативного управлінського контролю за діяльністю підприємств.

Сьогодні поняття "стандартні витрати" є загальноприйнятим у ділових колах. Хоча вперше вони з'явилися в сфері виробництва, стандартні витрати широко використовуються у всіх сферах підприємництва.

Українські економісти ознайомилися з ідеями американських вчених Д.Ч. Гаррісона у 1933 р., коли в СРСР був опублікований переклад книги "Стандарт-кост".Система стандарт-кост спочатку широко застосовувалась на машинобудівних підприємствах, а потім - в інших галузях промисловості для обчислення собівартості продукції, контролю за виробництвом і управління ним. Вимірювання витрат на базі стандарт-кост широко застосовується при позамовному і попроцесному методах обліку витрат на виробництво.

Перевага системи стандарт-кост перед іншими методами обліку витрат на виробництво полягає в наступному.

Система стандарт-кост може використовуватись для оцінки виконання встановленого замовлення. Система стандарт-кост корисна при прийнятті рішень, особливо якщо стандарти розроблені окремо по змінних і постійних елементах витрат, а також при правильному встановленні ціни на матеріали та норми витрат робочої сили. Коли стандарти реальні і детальні,
вони можуть стимулювати роботу окремих осіб або більш ефективне виконання завдання. Хоча, стандарти часто діють пригнічуюче на робітників і начальників цехів та відділів, вони мають швидше негативний вплив, і не створюють стимулів до роботи.

Одна з основних переваг системи стандарт-кост полягає в тому, що
при правильній її постановці потрібен менший бухгалтерський штат, ніж при
обліку минулих витрат, бо в межах цієї системи облік ведеться за принципом
виключення, тобто враховуються лише відхилення від стандартів. Чим
стабільніше працює підприємство і чим більш стандартизовані виробничі
процеси, тим менш трудомістким стає облік і калькулювання.

Якщо підприємство має масове або багатосерійне виробництво, специфікації на матеріали для всіх деталей, використовує відрядну оплату праці і стандартизацію всіх виробничих процесів, то в умовах системи стандарт-кост бухгалтерська робота зводиться до обліку і виявлення незначних відхилень від стандартів.

Найбільш придатне для практичного застосування системи стандарт-кост є оплата всіх виробничих операцій за відрядною формою, і відпуск всіх матеріалів виключно за специфікаціями. При цьому необхідність обліку заробітної плати основних виробничих робітників зникає, оскільки відрядна робота сама по собі є стандартизованого. Процедура обліку витрат і калькулювання в цьому випадку зводиться до:

записів відхилень від стандартних цін на матеріали, що надходять;

визначення вартості браку;

зіставлення дійсних накладних витрат зі стандартними.

На ідеальному підприємстві (при відсутності відхилень) трудові витрати з обліку і калькулювання будуть наближатись до нуля.

Система стандарт-кост може вплинути на підвищення доходності підприємства за наступними трьома напрямками:

виявлення перевитрат (несприятливих відхилень), які знижують прибуток підприємства;

надання менеджерам точних даних про собівартість виробництва, на підставі яких відділ збуту може планувати обсяги продажу і встановлювати оптимальні ціни;

мінімізація облікової роботи, яка пов'язана з калькулюванням.

Для вирішення всіх трьох задач система стандарт-кост є більш придатною в порівнянні з системою обліку минулих витрат.

Система стандарт-кост має і недоліки. Наприклад, важко скласти стандарти згідно з технологічною картою виробництва. Зміна цін, викликана 'конкурентною боротьбою за ринки збуту товарів, інфляцією, ускладнює обчислення незавершеного виробництва і вартості залишків готових виробів на складі. Крім того, не на всі виробничі витрати можна встановлювати стандарти, що зумовлює іноді послаблення контролю за ними на місцях. При виконанні підприємством великої кількості різних за характером і типом замовлень за порівняно короткий час обчислювати стандарт на кожне замовлення незручно. В таких випадках замість науково встановлених стандартів на кожен виріб застосовується середня вартість, яка є базою для визначення цін на виріб.

Історично стандарт-кост є попередником вітчизняної системи нормативного обліку. У 1931р. інститут техніки управління розпочав детальне вивчення можливих шляхів реалізації і практичного застосування системи стандарт-кост, яку у вигляді нормативного методу обліку представив професор М.Х. Жебрак.

Порівняння цих наведених вище методів дозволяє зробити наступні висновки:

обидва методи обліковують витрати в межах норм;

обидва методи пропонують облік повних витрат;

в обліку за методом стандарт-кост витрати понад встановлені норми відносяться на винних осіб або на результати фінансово-господарської діяльності і не включаються до витрат на виробництво, на відміну від нормативного методу;

в умовах стандарт-кост зміна норм в поточному обліку не передбачається, що можливо при нормативному методі;

на відміну від стандарт-кост традиційна система нормативного обліку не зорієнтована на процес реалізації (зосереджена на виробництві), тому не дозволяє обґрунтовувати ціни.

Концепцію центрів відповідальності, на якій базується сучасний підхід до організації управління витратами на підприємстві, вперше було сформульовано Джоном А. Хігінсом. На початку 50-х років XX ст. вона поширюється в США, а згодом і в інших країнах.

Поява концепції центрів відповідальності пов'язана з потребою посилення контролю за використанням ресурсів. У подальшому ідеї концепції центрів відповідальності розвиваються і знаходять своє втілення в методах ТГМ (тариф--година--машина). Результати досліджень психологічних аспектів поведінки людини приводять до того, що з часом значний акцент за побудови управління за центрами відповідальності починають робити на формуванні механізму самоконтролю працівників підприємства (керівників, спеціалістів, робітників) під час здійснення ними своїх обов'язків.

Не залишаються осторонь від зазначеної проблеми й вітчизняні вчені. Вони пропонують ідею обліку витрат за окремими виробничими дільницями. Наприкінці 1940-х років на багатьох підприємствах започатковують практику відкриття особових рахунків економії-- провісників центрів відповідальності. А на початку 70-х років В. Б. Івашкевич формулює принципи обліку витрат за центрами відповідальності.

За сучасним тлумаченням центром відповідальності є сегмент діяльності підприємства, який очолює певна особа, що несе персональну відповідальність за встановлені показники роботи за даним сегментом.

Формування центрів відповідальності можна розглядати за ні обсягу повноважень і відповідальності, за функціональною та територіальною ознаками. За першою ознакою серед центрів відповідальності звичайно виділяють

« центри витрат (контролюються лише витрати);

центри прибутку (керівник центру відповідає за доходи і витрати)

*центри інвестицій (керівник центру відповідає за витрати, надходження та інвестиції).

Створення центрів витрат за побудови управління витратами на підприємстві на засадах персональної відповідальності здійснюється за відповідними місцями витрат, тобто за сегментами їх формування. Первинним місцем витрат є робоче місце.

Як місце витрат може розглядатися й сукупність організаційно поєднаних робочих місць (дільниці, відділення тощо). Отже, центри відповідальності за витратами (центри витрат) -- це місце витрат або організаційна єдність декількох місць, за якими контролюються витрати і встановлено персональну відповідальнисть за їх рівень.

Система управління витратами за центрами відповідальності дає змогу:

· скористатися всіма вигодами децентралізованого управління об'єктом (вивільнення вищого керівництва, що дає йому можливість зосереджуватися на глобальних питаннях; прийняття компетентніших рішень, оскільки управлінці на місцях більш інформовані, часто краще розуміють проблему; можливість оперативно, а отже, й своєчасно приймати рішення на відповідних рівняхуправління;

· посилення мотивації та управлінський розвиток керівників середньої і нижньої ланок);

· зробити контроль дієвішим завдяки персоніфікації відповідальності;

· підвищити точність обчислення витрат за носіями.Формування центрів відповідальності (за витрати) має здійснюватись із дотриманням таких вимог:

· порівнянність планових і звітних результатів виконання роботи за певний період;

· однозначне обчислення планових і фактичних витрат за розрахунковий період на основі обґрунтованих методик і раціональної системи обліку;

· чітке визначення меж повноважень і відповідальності керівника центру відповідальності. Керівник може відповідати лишеза ті витрати, на які він може впливати (які для нього є регульованими);

· персоніфікація документації внутрішньої звітності;

· участь керівників центрів відповідальності у складанні планів (кошторисів).

Функція планування у разі формування витрат за місцями і центрами відповідальності реалізується у формі складання кошторисів відповідних сегментів діяльності (структурних одиниць) підприємства. Серед функцій, виконуваних кошторисами, слід виокремити організуючу, контрольну та стиму-лювальну.

Оскільки кошторис є основою для оцінювання виконання плану підрозділом він також стимулює відповідального виконавця до належнонання кошторису, пошуку шляхів зниження рівня витрат.

Склад витрат підрозділу (центру відповідальності) залежить від особливостей його діяльності та його місця у структурі підприємства.Планування діяльності допоміжних підрозділів відбувається на основі програми діяльності тих підрозділів основного виробництва,роботу яких вони забезпечують. При цьому вартисть продукції і послуг допоміжних підрозділів завжди включається до витрат основних підрозділів у складі непрямих витрат.

Визначення собівартості продукції підприємства потребує точного обчислення всіх витрат, пов'язаних з її виробництвом. При цьому непрямі витрати, які виникають у підрозділах основного виробництва, з допомогою обґрунтованого методу розподілу можуть бути відразу віднесені на окремі вироби. Складніше врахувати у собівартості продукції підприємства витрати підрозділів допоміжного та обслуговуючого виробництв. Вагома частка їх продукції, робіт і послуг може спрямовуватися на задоволення виробничих потреб цих підрозділів. Віднесення тих витрат допоміжних і обслуговуючих підрозділів. які пов'язані з наданням ними взаємних послуг, на підрозділи основного виробництва здійснюється опосередковано, з виконанням операції перерозподілу цих витрат між відповідними підрозділами допоміжного та обслуговуючого виробництв.

Розподіл витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів між відповідними іншими виробничими підрозділами здійснюється виходячи з обсягів наданих ними послуг з допомогою трьох основних методів:

методу прямого розподілу;

методу взаємних послуг (метод повторного розподілу);

методу системи рівнянь.

Розділ 3. Планування матеріальних витрат на підприємстві та контроль над ними

3.1 Запаси матеріалів та їх планування

Умовою безперервного перебігу виробничих процесів на підприємствах є створення певних запасів сировини, матеріалів, палива, комплектувальних виробів, а також міжцехових і внутрішньоцехових запасів напівфабрикатів власного виготовлення. Усі ці запаси зберігаються на різних складах підприємства, сукупність яких утворює його складське господарство.

За призначенням запаси поділяються на:

- поточні

- підготовчі (лінійні)

- страхові.

Запаси жорстко регламентуються по відношенню до кількості партій поставок та до інтервалу часу їх надходження. Величина запасів матеріалів істотно впливає на ефективність роботи підприємства, тобто з одного боку збільшення запасів матеріалів в наслідок постачання великими партіями потребує більших оборотних коштів, а також збільшуються витрати на збереження матеріалів, та на ймовірність псування і втрат. Тобто ці витрати можна вважати прямо пропорційними величині запасу (однакові по розміру). З іншого боку постачання великими партіями зменшує кількість поставок і відповідно з'являються заготівельно-транспортні витрати (переважно менше залежні від величини поставок). Тобто вони обумовлюються певною кількістю (витрати на оформлення, переписку документів, транспортування).

Зменшення витрат дає зворотній зв'язок на зменшення величини партії поставок і виникає зворотній ефект, тобто витрати, які пов'язані із зберіганням запасів зменшуються, а транспорто-заготівельні витрати зростають.

 Смс. См.з.

в

и

т

р См.пр.

а

т

и

Величина партій

Ріс. 3 Графік залежності річних витрат на придбання і зберігання матеріалів від величини партії їх поставок:

См.з - матеріальні витрати на зберігання

Смс - сумарні витрати

См.пр. - витрати на придбання

Загальні сумарні витрати ще називають як оптимальна партія - це така партія, яка забезпечує мінімальні сумарні витрати на придбання і зберігання матеріалів і обраховуються за формулою:

Смс = См.пр +См.з.*min

Виробничі запаси - продукція виробничо-технічного призначення, яка є підприємствах і яка же вступила в сферу виробництва, але ще не використовуються безпосередньо у виробничому процесі. До складу виробничих запасів входять:

Сировина

Матеріали

Паливо

Покупні напівфабрикати

Вироби, деталі

Інструменти

Матеріальні ресурси

Основна мета планувіння обсягіввиробничих запасів полягає в організації поставок продукції виробничо-технічного призначення за якою, з одного боку економляться кошти на організацію поставок та утримання матеріальних ресурсів і зменшуються витрати від кількості оборотних коштів і від можливого псування ресурсів при їх тривалому зберіганні, а по-друге зменшуються витрати, які можуть виникнути внаслідок дефіциту необхідної продукції.

Управління виробничими запасами здійснюється за такими функціями:

Планування величини запасів - визначає потреби у матеріальних ресурсах та розраховує кількість нормативів оборотних коштів і оборотних запасів в них

Організація - створення відповідної служби для того, щоб управляти, вести організацію і облік можливих відхилень фактичних величин від запланованого

Мотивація - створення необхідних потреб, які б стимулювали провадження на підприємстві ефективного управління запасами

Контроль - перевірка якості продукції

При розрахунку нормативів виробничих запасів та оборотних засобів завжди в них включаються всі види випускаємої продукції та номенклатурна група матеріалів, що обов'язково обраховуються у розрахунку потреби у матеріалах в плановий період (квартал, рік), а також за допомогою цих розрахунків встановлюють ціну на продукцію.

Визначення максимального поточного запасу, норми поточного запасу та страхового запасу в днях обраховуються по окремим номенклатурним групам товару (оскільки ці величини надалі не використовуються в розрахунках), а об'єм матеріальних ресурсів обраховується в днях і тільки по номенклатурним групам товарів (в цілому як розрахунковий показник).

Для матеріалів, які мають різну номенклатуру та надходять на підприємство один або два рази в рік (внаслідок малої потреби в них) норми виробничого запасу визначаються за допомогою норми поточного запасу. Тобто якщо матеріальні ресурси певної номенклатури завозяться раз в рік, період постачання дорівнює 360 днів, а максимальний поточний запас у натуральному виразі (партія поставки) дорівнює річній потребі норми поточного запасу яка складає 180 днів. Якщо ж матеріали завозяться два рази в рік (один раз за півріччя) то норма поточного запасу складає 90 днів, а в натуральному виразі - квартальна потреба. Норма страхового запасу номенклатурних груп матеріалів не обраховується, оскільки норма поточного запасу перекриває весь плановий показник використання матеріалів (надійність безперервних поставок матеріалів на виробництво за рахунок норми поточного запасу в цих випадках завжди повинен дорівнювати 100% і тому потреба в страховому запасі відпадає).

Для матеріальних ресурсів, які використовуються в номенклатурних групах і споживаються підприємством у великих кількостях, інтервал поставок повинен дорівнювати дев'яти поставкам в квартал або 36 поставкам на рік. Нормативи виробничих запасів у цих випадках визначаються за допомогою календарних графіків поставок (поставки, які обговорені у договорі). Через те, що при календарному графіку поставок інтервал між поставками суворо визначений, тобто норма поточного запасу в днях завжди повинна дорівнювати інтервалу часу між поставками, тобто планові партії поставки діляться на кількість поставок протягом кварталу або року. Норма страхового запасу в цих випадках завжди дорівнює половині норми поточного запасу (норматив виробничого запасу завжди дорівнює 1,5 інтервали між поставками в днях або 1,5 планової партії у натуральному виразі).

Норматив виробничого запасу по номенклатурним групам та видам матеріальних ресурсів завжди визначається як сума номенклатурних груп і видів матеріальних ресурсів. В умовах розвитку ринкових відносин роль управління виробничими запасами та матеріальними ресурсами здійснюється за допомогою таких систем:

1. забезпечення всіх підприємств сучасними методичними розробками

2. розширення послуг у перерозподілі товарно-матеріальних цінностей між своїми підприємствами і можлива передача їх в інші галузі господарства.

3.2 Контроль за ефективністю використання матеріальних зпасів

Ефективність використання матеріальних ресурсів визначається з метою:

· об'єктивної оцінки стану споживання ресурсів в основному та допоміжному виробництві;

· контроль за величинами витрат на їх придбання та зберігання;

· прийняття рішень з питань організації економії ресурсів та раціонального їх використання. Умовно поділяють на 2 групи:

загальні

конкретні

Загальні показники - матерілємність та матеріаловіддача. Ці показники в даному випадку вимірюються у вартісних та натурально-вартісних величинах. Вони розраховуються в цілому по підприємству або в цілому по галузі.

Матеріаловіддача - у вартісному виразі визначається тільки на рівні галузі як відношення продукції в грошовому виразі до затрачених на її виробництво матеріальних ресурсів.

Матеріалоємність - показує величину витрат на виробництво одиниці продукції і визначається як загальна і конкретна матеріалоємність.

Загальна матеріалоємність визначається тільки на рівні підприємства або в цілому по підприємству як витрати матеріальних ресурсів у вартісному виразі на вироблену одиницю продукції у вартісному виразі.

З метою визначення кількості випускаємих виробів і чи належать вони до стандартів, спочатку потрібно визначити конструкторську, технологічну та технічну матеріалоємність.

Конструкторська матеріалоємність - вага виробу. Використовується для порівняльного аналізу даного виробу з зарубіжними виробниками.

Технологічна матеріалоємність - характеризує стан технічних процесів для порівняння величини відходів та витрат сировини і матеріалів під час зміни технологічного процесу на різних підприємствах.

Технічна матеріалоємність - визначає витрати матеріальних ресурсів, які пов'язані з обслуговуванням обладнання на весь час його використання та визначає обсяг матеріальних витрат в розрахунку на одиницю виробництва продукції і характеризує один із головних елементів ефективності виробництва (рівень використання матеріальних ресурсів).

В залежності від поставленого завдання та специфіки підприємства розраховують показники конкретної матеріалоємності у натуральному та ненатуральному вартісному вимірі.

У натуральному вимірі виміряються:

· витрати сировини;

· витрати палива;

· витрати енергії.

У вартісно-натуральному вимірі: кількість витрат матеріальних ресурсів на одиницю готової продукції.

Конкретні показники:

§ коефіцієнт використання сировини та матеріалів - характеризує міру використання сировини та матеріалів на виробництво продукції визначається як відношення корисних витрат сировини та матеріалів до норми їх витрат на виробництво одиниці продукції;

§ коефіцієнт розкрою - відношення загальної площі, одержаної при розкрої певної заготовки даного товару до об'єму використаних матеріалів;

§ коефіцієнт вилучення - процес виходу продукції із сировини означає скільки одержано чистого прибутку і який рівень відходів;

§ витратний коефіцієнт - є оберненою величиною коефіцієнту використання (перевищення норми витрат матеріальних ресурсів спричиняє підвищення собівартості продукції).

Ці коефіцієнти характеризують рівень технологічних та організаційних процесів по випуску даного виду товару.

Використання матеріальних ресурсів як оборотних фондів характеризується двома показниками:

· коефіцієнт оборотності, який визначається як відношення грошової виручки до середньої вартості оборотних фондів;

· середня тривалість виробничого процесу (дня) визначається як відношення кількості днів до коефіцієнту оборотності.

Класифікація витрат і матеріальних ресурсів ґрунтується на існуючих напрямках оцінки виробничої діяльності підприємства.

Схема оцінки показників використання матеріальних ресурсів

Таблиця 9

Ознаки, за якими здійснюється оцінка матеріальних ресурсів Види показників	1. об'єкти оцінок
2. масштаби оцінок	3. характерні вимірники показників матеріальних ресурсів
4. міри оцінок 1. витрати використання, структура та економія матеріальних ресурсів	2. загальні та конкретні
3. вартісні, натуральні, натурально-вартісні, відносні	4. основні та допоміжні

Ці показники аналізують всі технологічні процеси на даному підприємстві. Воно допомагають визначити чи доцільно виробляти цей чи інший вид продукції, чи необхідно замінити обладнання, збільшити виробничий процес, підвищити рівень кваліфікації робітників та розробити заходи економії матеріальних ресурсів. Сума економії матеріальних ресурсів відображає підвищення рівня їх корисного використання, тобто зниження питомих витрат (фактичні витрати в натуральній одиниці продукції в порівнянні в витратами минулих періодів). За допомогою цих показників визначають:

- прогресивність даного виробництва;

- прогнозування витрат матеріальних ресурсів для поточного року та перспективне їх використання на даному підприємстві.

Економія матеріальних ресурсів:

EM = (М_б*К) - М_п

М_б, М_п - використання матеріальних ресурсів в балансовому та періодичному періодах

К - індекс зростання обсягу продукції в даному періоді на даному підприємстві (аналізується в порівнянні з базовим роком)

Резерви та режим економії матеріальних ресурсів.

Основним завданням управлінців на всіх рівнях економіки є завдання правильного використання матеріальних ресурсів, тобто за допомогою економії сировини та матеріалів створювати конкурентоспроможну продукцію. З цією метою доцільно визначити резерви, фактори та шляхи досягнення поставленої цілі.

Резерви - невикористані можливості даного підприємства. До резервів економії матеріальних ресурсів належать:

· зниження ваги виробів;

· скорочення витрат і відходів сировини;

· використання відходів і побічної продукції;

· утилізація вторинних ресурсів;

· здійснення контролю за зберіганням матеріальних ресурсів.

Економія ресурсів - кількість вивільненої сировини та матеріалів за рахунок ефективного їх використання. За допомогою економії ресурсів впроваджується режим економії.

Режим економії - система економічних, технологічних та організаційних заходів, спрямованих на раціональне забезпечення збереження та використання матеріальних ресурсів.

Економія матеріальних ресурсів повинна базуватись на принципі економічної діяльності та комплексному підході до виявлення і використання резервів та можливостей підприємства в регулярному і дійовому контролі за результатами даного підприємства.

3.3 Планування собівартості продукції

У процесі планування собівартості вирішують низку завдань, серед яких основними є:

розрахунок вартості необхідних ресурсів;

обчислення собівартості виробництва кожного виду продукції та її рентабельності. Це є критерієм нижнього рівня ціни та умовою формування виробничої програми;

визначення загальної величини витрат на виробництво запланованих обсягів виробів.

Вихідними даними планування витрат є:

планові обсяги виробництва продукції в натуральному та вартісному вираженні;

норми витрат матеріальних ресурсів для виробництва продукції та розрахунок потреби в ресурсах у натуральному вираженні;

ціни на матеріально-технічні ресурси, необхідні для виробництва, та ціни на послуги виробничого характеру сторонніх організацій;

норми затрат праці, розрахунки чисельності та професійного складу робітників, умови оплати їхньої праці, що визначаються контрактом та колективними угодами;

економічні нормативи: норми амортизаційних відрахувань, відрахувань на соціальні заходи, податків, обов'язкових платежів, передбачених законодавством;

плани організаційно-технічних заходів, економії матеріальних ресурсів, поліпшення використання праці.

Плани складають на підставі аналізу господарської діяльності в попередньому році, планів інвестиційної та інноваційної діяльності.

План собівартості продукції розробляють у такій послідовності:

складають кошторис витрат і калькулюють собівартість продукції та послуг цехів виробничої інфраструктури;

складають кошториси: витрат, пов'язаних з підготовкою та освоєнням виробництва продукції; відшкодування зносу спеціального інструменту та пристроїв спеціального призначення; загальновиробничих витрат за цехами основного виробництва з подальшим узагальненням їх по підприємству; адміністративних витрат; витрат на збут продукції; інших операційних витрат;

калькулюють собівартість одиниці продукції за видами;

розраховують собівартість усієї товарної продукції та продукції, що реалізується;

складають зведений кошторис витрат на виробництво.

На етапі поточного планування в умовах ринкової економіки обсяг допустимих витрат на одиницю продукції диктує ринкова ціна, основою якої є витрати підприємств конкурентів, що виготовляють аналогічну продукцію.

Допустимі витрати підприємства на виробництво й реалізацію і-го виробу розраховують за формулою (10.1)

де -- ринкова ціна і-го виробу; -- рентабельність і-го виробу в процентах, розрахована як відношення прибутку до собівартості.

3.4 Планування собівартості нової продукції

На етапах розробки нової продукції, коли немає комплекту технічної документації та нормативної бази, її собівартість обчислюється тільки як імовірнісна прогнозна величина. При цьому користуються різними методами прогнозних оцінок, з-поміж яких основними є параметричні методи. Параметричними вони називаються тому, що грунтуються на залежності собівартості продукції від її параметрів -- технічних і експлуатаційних показників.

До параметричних методів обчислення собівартості продукції належать методи: питомих витрат, баловий, кореляційний, агрегатний.

Метод питомих витрат є найпростішим, але найменш точним. Згідно з ним собівартість нового виробу (Сн) обчислюється так:

Сн = Сп *Рн

де Сп -- питома собівартість аналогічного (базового) виробу, який освоєний виробництвом, грн.; Рн -- параметр нового виробу.

Питома собівартість обчислюється на одиницю головного параметра виробу, тобто такого, що якнайбільше впливає на собівартість (потужність двигунів, вантажопідйомність автомобілів, кранів, об'єм холодильників тощо). Точнішими є методи, які враховують не один, а кілька параметрів. До них належать баловий і кореляційний методи.

Баловий метод ґрунтується на експертній оцінці впливу головних параметрів виробу на його собівартість. Кожний параметр виробу оцінюється певною кількістю балів. Собівартість базового виробу ділиться на суму балів усіх параметрів і в такий спосіб визначається собівартість одного бала (Сб). Після цього собівартість нового виробу обчислюється за формулою

 n

Сн = Сб* Sб ні

I=1

де n -- кількість параметрів, які впливають на собівартість виробу; б ні кількість балів за і-м параметром нового виробу.

Кореляційний метод дає змогу встановити залежність собівартості виробу від його параметрів у вигляді емпіричних формул, виведених на підставі аналізу фактичних даних для групи аналогічних виробів.

Агрегатний метод не є самостійним параметричним методом. Згідно з ним собівартість виробу визначається як сума собівартості конструктивних його частин -- агрегатів. Вартість уніфікованих агрегатів береться за існуючими цінами, оригінальних -- обчислюється за одним із розглянутих вище методів або визначається експертно.

Собівартість продукції, особливо нової -- динамічний показник, який істотно залежить від ступеня освоєння виробництва, а останній -- від кількості виготовлених виробів із початку виробництва. З урахуванням цього емпірично встановлено залежність собівартості нових виробів від їхньої кількості, тобто від порядкового номера виробу з початку освоєння. Ця залежність має форму степеневої функції.

- b

Сі = С1* Nі

де Сі -- собівартість і-го виробу з початку випуску; С1-- собівартість першого виробу; Nі -- порядковий номер виробу з початку освоєння; b -- показник степеня, який характеризує темп зниження собівартості в період освоєння (визначається емпірично з аналізу кривих освоєння).

3.5 Контроль за собівартістю продукції на підприємстві

Отже, основним нормативним документом, що регламентує відображення витрат підприємства у бухгалтерському обліку є П(С)БУО 16 «Витрати» в п. ІІ якого передбачено визначення двох видів собівартості:

Собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) , що складається з :

виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), що реалізована за звітний період;

нерозподілених постійних загальновиробничих витрат;

наднормативних виробничих витрат.

Виробнича собівартість продукції (робіт, послуг) , що складається з :

прямих материальних витрат;

прямих витрат на оплату праці;

інших прямих витрат;

змінних загальногосподарських та розподілених загальновиробничих витрат.

В залежності від вида продукції (робіт, послуг),її складності,типа, характеру технологічного процесу та організації виробництваможуть застосовуватися різні методі обліку витрат на виробництво та калькулювання собівартості продукції:

Простий (однопередельний).

Нормативний.

Позаказний.

Попередельний.

Ці методи відрізняються побудовою аналітичних позицій обліку виробництва, номенклатурою об?єктов калькулювання та способами розподілення витрат між окремими видами вироьів, а також між готовою продукцією та незавершеним виробництвом. В сукупність способів входить також оцінка НЗВ, відходів та браку.

На практиці можуть застосовуватися комбіновані методи обліку витрат і калькулювання, що дозволяютьвикористовувати переваги окремих методів для прийняття управлінських рішень.

Але, основною метою калькулювання є отримання достовірних даних про витрати на одиницю продукції , а також обґрунтовані зведені показники собівартості виробів.

Розробленню плану собівартості на підприємстві передує всебічний аналіз його виробничо-господарської діяльності за попередній період.

Особливу увагу звертають на: наднормативні витрати сировини та матеріалів, палива, енергії, доплат робітникам за відхилення від нормативних умов праці; витрати від простоювання машин і агрегатів, аварій, браку; зміни витрат щодо постачання комплектуючих виробів; порушення технології.

На цій підставі виявляють внутрішньовиробничі резерви та розробляють організаційно-технічні заходи щодо підвищення економічної ефективності виробництва.

Результати планових розрахунків виражають показниками абсолютної величини, відносного рівня й динаміки витрат, що обчислюються для одиниці або до загального обсягу випуску певного виду продукції та продукції, що реалізується.

Абсолютну величину витрат на виробництво продукції визначають її сумою на плановий або звітний період.

Відносний рівень витрат -- відношення витрат до обсягу продукції. Показником відносного рівня витрат різнорідної продукції є витрати на 1 грн товарної продукції. Розраховують його діленням загальної суми витрат на обсяг продукції у вартісному виразі.

Висновки

Дослідивши діяльність філії ТОВ «Меркс-Трейд» ми визначили, що підприємство належить до колективної форми власності і орієнтоване на середньостатистичного споживача, виготовляє продукцію, яка характеризується попитом у населення.

Розглянуто внутрішній механізм підприємства та його внутрішню економічну політику.

Основним завданням власника підприємства на майбутній період є вдосконалення технологічного процесу з метою зменшення материаломісткомті та собівартості продукції. Цього можна досягти підвищенням ролі планування матеріальних витрат та контролю за витрачанням ресурсів, а також управління запасами, що у кінцевому випадку позитивно вплине на результати господарювання (доход).

Отже, планування зниження витрат виробництва в сучасних умовах слід розглядати як фактор підвищення прибутковості й ефективності роботи підприємств, забезпечення їх стабільності в ринковому середовищі, розширення можливостей внутрішньовиробничої реструктуризації відповідно до змін кон'юнктури ринків збуту продукції.

Дослідження літературних джерел дало можливість зробити висновк про те, що теоретичні основи планування безперервно розвиваються і, оскільки планування -- це функція управління, то по мірі змінювання принципів господарювання змінювались принципи та методи планування в процесі історичного та економічного розвитку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Грищак М.Г., Коцюба О.С. Управління витратами. Навч.-метод. Посібник для самост. вивч. дисц. - К.: КНЕУ, 2002. - 131с.

Бутинець Ф.Ф. та ін. Бухгалтерський управлінський облік. Навч. Посібник Житомир: ЖІТІ , 2000 - 448с.

Горемыкин В. А. Планирование на предприятии: Учебник. -- М.: Издат. дом «Филинъ», 2003. -- 520 с.

Бондар І.Ю., Чаюн І.Ю. Планування виробничої програми підприємства та її ресурсне обґрунтування. - Київ. КДТЕУ. - 2000.

Івахненко В.М. Курс економічного аналізу: Навч. Посіб-К.: Знання-Прес,2002- 190с.

Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С. Ф. Покропивного. -- К.: КНЕУ, 2000.- 528с.

Мякота В.В. Собівартість продукції - Харків: Фактор,2002 - 264 с.

Планування діяльності підприємства: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. / За заг. ред. В. Є. Москалюка. -- К.: КНЕУ, 2002. -- 252 с.

Тарасюк Г.М., Шваб Л.І. Планування діяльності підприємства: Навч. посібник. - Житомир: ЖІТІ,2003. - 580 с.

Додаток 1

Система планів підприємства з функціональною організаційною структурою

1. Загальні положення.

1.1. Аналіз стану зовнішнього середовища та підприємства.

1.2. Прогнози стану зовнішнього середовища підприємства за споживчими ринками, продуктами й регіонами збуту.

1.2.1. Загальноекономічні прогнози.

1.2.2. Прогноз розвитку техніки й технології.

1.2.3. Прогноз соціально-культурного розвитку суспільства.

1.2.4. Прогноз екологічної ситуації.

1.2.5. Прогноз політико-правової ситуації.

1.3. Цільова картина діяльності підприємства.

2. Генеральні цільові плани.

2.1. Матеріальні (уречевлені) цілі.

2.2. Вартісні (монетарні) цілі.

2.3. Соціальні (суспільні) цілі.

3. Стратегічні плани.

3.1. Стратегічні плани полів бізнесу, функціональні та регіональні стратегії.

3.1.1. Загальний (загальнофірмовий) зведений план.