Антиінфляційна політика

ВСТУП

Актуальність теми. Історично склалося так, що одна з нових й, у деякому відношеннi, найважливiша функцiя уряду полягає в тому, щоб контролювати економiку, але хронічною проблемою для українського уряду є боротьба з інфляцією, тому важливим є дослідження напрямів, методів та інструментів антиінфляційної політики держави. Інфляція здійснює негативний вплив на суспільство в цілому. Погіршується економічне становище: знижуються обсяги виробництва, оскільки коливання та зростання цін роблять непевними перспективи розвитку виробництва; відбувається перелив капіталу з виробництва в торгівлю та посередницькі операції, де швидший обіг капіталу та більше прибуток, а також легше ухилитися від сплати податків; розширюється спекуляція в результаті різкої зміни цін; обмежуються кредитні операції; зменшуються фінансові ресурси держави. Тому антиінфляційна політика нараховує широкий асортимент найрізноманітніших грошово-кредитних, бюджетних, податкових, програмно - стабілізаційних заходів врегулювання соціально - економічних наслідків інфляції. Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію виключно негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визнали, що «повзуча» інфляція має позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих стадіях набуває руйнівного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства за допомогою вищезгаданих заходів. За умов інфляції втрачається ефективність дії та відбувається деформація інструментів макроекономічного регулювання. У зв'язку з актуальністю антиінфляційної політики держави була вибрана тема курсової роботи.

Цю тему досліджували такі вчені - економісти: Калюжний В., Богиня Д., Волинський Т., Пинзеник В., Стігліц Д., Тимофєєв В., Долан Э., Панчишин С., Буняк В. Гальчинськbq А., Дзюбик С., Кваснюк Б., Найдьонова В., Савченкj А., Степаненко В. та інші.

Метою курсової роботи є дослідження ефективності антиінфляційної політики та методів подолання інфляції .

Для досягнення мети необхідно вирішити такі завдання :

1. З'ясувати сутність антиінфляційної політики.

2. Дослідити основні методи подолання інфляції

3. Визначити основні напрями антиінфляційної політики.

Об'єктом курсового дослідження є антиінфляційна політика держави.

Предметом курсового дослідження є механізм і інструменти здійснення антиінфляційної політики.

Теоретичною та інформаційною базою курсового дослідження послугували вітчизняні та закордонні наукові праці в галузі інфляції, методи боротьби з інфляцією та антиінфляційна політика, дані Державного комітету статистики України та Національного банку України, статті в періодичних виданнях

Структура курсового дослідження: робота складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел . Загальний обсяг курсової роботи - 40 сторінок.



РОЗДІЛ І. СУТЬ АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

1.1 Сутність антиінфляційної політики держави

У західних країнах інфляція стала практично невід'ємною частиною ринкової системи господарювання. Це дає підстави говорити не тільки про наслідки, а й про деякі специфічні функції інфляції. Ряд економістів дотримується точки зору, що незначна за рівнем інфляція (наприклад, щорічні підвищення цін на 3-4%), що супроводжується відповідним зростанням грошової маси, здатна стимулювати виробництво. Відповідно до моделі Хікса певне зростання грошової маси М створює своєрідний стимул для збільшення обсягів продукції, що випускається.

За прогнозом темпи інфляції в індустріальнo розвинутих країнах у найближчі роки збережуться в середньому на рівні 2,5-3%,тоді як у країнах,що розвиваються,середньорічний темп інфляції становитиме 8-12%. У Колумбії, Перу, Болівії темпи інфляції можуть досягнути сотень і тисяч відсотків[5, с.250].

Надзвичайно небезпечна двозначна (а тим більше тризначна) інфляція. В умовах двозначної інфляції складно спрогнозувати доходи й витрати, внаслідок чого економічна діяльність орієнтується на найбільш доходні та швидко відшкодовувані її види, і економічний спад стає досить імовірним. Тривала гіперінфляція призводить до скорочення господарської діяльності в більшості секторів економіки.

Отже, незважаючи на можливу начебто "позитивну" роль інфляції, виходячи з-під контролю й навіть будучи регульованою, вона має значні соціально-економічні наслідки -закріплення стагнації, зниження економічної активності, зростання безробіття тощо. Тому розвинуті країни Заходу ставлять за мету досягнення неінфляційного економічного зростання та забезпечення зайнятості [17, с.52].

Пом'якшити негативні соціально-економічні наслідки інфляції можливо лише в разі ефективного регулювання рівня інфляції, розробки науково обґрунтованої антиінфляційної політики. Розрізняють прогнозовану й непрогнозовану інфляцію. Особливу загрозу становить непрогнозована інфляція, у подоланні якої значну роль відіграє правильно визначена,зважена антиінфляційна політика.

Мета антиінфляційної політики держави полягає у встановленні контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для народного господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом грошової рестриктивної політики в наших умовах мають значно більші негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки призводять до скорочення виробництва, зростання неплатежів у всіх секторах економіки, відкладання виплат за державним зовнішнім і внутрішнім боргами. Вкрай негативні наслідки має така політика й для соціальної сфери: зростає безробіття, своєчасно не виплачуються заробітна плата, пенсії, різко знижується рівень життя населення.

Ефективна антиінфляційна політика має базуватись на об'єктивних, економічно обґрунтованих системних прогнозах.

Системне прогнозування інфляційних процесів передбачає визначення тенденцій у динаміці індексу інфляції за допомогою аналітичних трендів, а також оцінки, з одного боку, - ступеня впливу причинно зумовлюваних монетарних, фінансових та інших макро-показників на індекс інфляції, з другого, - оцінки впливу інфляції на динаміку реального валового внутрішнього продукту.

Необхідність подолання тривалої економічної кризи в Україні потребувала, насамперед, досягнення макрофінансової стабілізації як основної передумови виходу на позитивну економічну динаміку. Мак-рофінансова стабілізація, у свою чергу, багато в чому залежить від стабільності національної валюти, стан якої характеризується показниками інфляції (дефляції). Інфляція з позицій макроекономічної і макрофінансової стабілізації розглядається з двох сторін. По-перше, як один з параметрів стабільності, як головний макрофінансовий індикатор. По-друге, як засіб впливу на макроекономічну рівновагу (точніше,не сама інфляція,а грошова політика).

Інфляція, як і будь-яке інше фінансове явище (бюджетний дефіцит, державний борг, валютний курс), ніколи не мала і не може мати однозначної оцінки. Це досить складне економічне, суспільне і психологічне явище. Слід відзначити, що існують два основні і найбільш типові прояви інфляції. Перший -інфляція попиту, коли домашні господарства витрачають гроші швидше, ніж виробляються і,відповідно,надходять до ринку товари та послуги. За цих умов виникає економічна ситуація, що характеризується дефіцитом товарів та послуг. Це явище було притамайне адміністративній економіці колишніх соціалістичних країн, населення яких протягом десятків років терпіло тотальний товарний дефіцит. За умов ринкової економіки "інфляція попиту", тобто зростання цін, яке спричиняється перевищенням попиту над пропозицією товарів та послуг відбувається за екстремальних у мов, а саме: за умов воєн та революцій, природних катаклізмів і соціальних потрясінь. Головною проблемою нормально функціонуючої економіки, навпаки, є проблема збуту, реалізації, іншими словами, проблема ринку.

Другий, досить поширений тип інфляції це "грошова інфляція",яка виникає і набуває розвитку в результаті надмірної грошової емісії та кредитної експансії. Цей тип інфляції також спостерігається під час воєнних лихоліть, післявоєнної розрухи, в умовах проведення політики "шокової терапії" в країнах перехідної економіки. Оскільки в країнах перехідної економіки досить сильним її компонентом залишається монополізація виробництва як пережиток централізованої та високомілітаризованої економіки, то інфляційний процес, крім товарного дефіциту та надмірної грошової емісії, у значній мірі посилюється також монопольним диктатом цін. Водночас, економічна свобода та мотив максимізації доходів в умовах розумної державної політики все більше стимулюють підприємницьку діяльність. Починають збільшуватись інвестиції в економіку, поступово зростає виробництво, ринок щодалі більше починає наповнюватись товарами. Одночасно зростає сфера надання послуг, оскільки вона набуває великої ролі в економічному житті. За такої економічної ситуації інфляція поступово втрачає сили свого розвитку, і врешті зникають чинники, які живлять інфляційний процес. Крім того, у міру завершення завдання лібералізації цін політика "шокової терапії", що розрахована на болісний, але рішучий перехід від централізовано-розподільчої системи до системи ринкових відносин, поступається конструктивній політиці роздержавлення і приватизації. Необхідною передумовою здійснення цих завдань ринкових реформ є політика макроекономічної фінансової стабілізації з її антиінфляційним спрямуванням.

Достовірний прогноз інфляції є однією з передумов успішного проведення макроекономічної політики. Проте, зробити його доволі складно,принаймні в Україні. Причиною тому - особливості економічних перетворень, які відбувалися в нашій країні впродовж останніх років. За цей час, зокрема, сталися фундаментальні зміни у поведінці населення та підприємств щодо способів тримання грошей; виникли канали уніфікації готівкових та безготівкових коштів; у людей з'явилася можливість вибору деномінації валюти у процесі заощадження. Нині поведінку населення та суб'єктів господарювання важко спрогнозувати ще і тому, що рівень інфляції залишається відносно високим за значної нестабільності самої інфляції (хоча спостерігаються певні її сезонні коливання), а інфляційні очікування - значними. Ці та інші чинники (наприклад, імовірність зовнішніх пікових шоків) ускладнюють прогнозування макроекономічних показників, зокрема, інфляції[17, с.52].

Прогнозуючи інфляцію, слід визначати строки, на які робиться прогноз. У довгостроковому періоді основним чинником інфляції зазвичай є зростання кількості грошей в економіці. В інших (менш тривалих) проміжках часу суттєвими можуть бути немонетарні фактори або фактори непрямого монетарного впливу. Такими можна вважати адміністративні зміни цін, зовнішні шоки, інфляційні очікування тощо.

Перспективним напрямом у прогнозуванні деяких макроекономічних показників, зокрема, інфляції є прості підходи, засновані на використанні окремих рівнянь відповідно до дисагрегації прогнозованого показника на окремі компоненти, що почасти дає змогу точніше з'ясувати залежності між прогнозованими показниками та екзогенними параметрами, які використовуються у рівняннях[17, с.52].

Жодна модель не взмозі дати вичерпної відповіді на запитання про те, якою саме буде подальша інфляція. Однак, застосування прогнозних моделей (як і експертних оцінок) допоможе одержати обгрунтований прогноз інфляції як у короткостроковому, так і в довгостроковому періодах.

Якщо наслідки нетривалої непередбаченої інфляції добре відомі і здебільшого несприятливі для всіх господарських одиниць, то наслідки повністю передбаченої тривалої інфляції в економічній науці ще до кінця не досліджені. Така інфляція спричиняє негативні впливи, бо призводить до суспільних витрат, відомих під метафоричними назвами -"витрати меню" і "витрати зношених черевиків", які пов'язані зі зміною цін і частішими відвідинами банку для отримання готівки або здійснення депозитів [5]. Відомі й інші несприятливі наслідки передбачуваної інфляції. Наприклад, вона може перерозподіляти доходи між різними групами населення, коли у податковій системі не передбачено коригування на випадок інфляції. Мінливість цін, яка простежується під час інфляції, спричиняє неефективний розподіл ресурсів на мікрорівні, оскільки відносні ціни часто і неодночасно змінюються. Нарешті, інфляція завдає багато незручностей населенню, зокрема, індикує психологічні напруження та стреси.

Сучасні дослідження намагаються емпірично підтвердити згадані гіпотези стосовно наслідків передбаченої інфляції або ж шукають її нові наслідки. Визначення чистих вигод (співвідношення вигод і втрат) від довгострокової інфляції та зіставлення їх із витратами від дезінфляції дасть у майбутньому відповідь на питання про доцільність забезпечення абсолютної стабільності цін або спонукатиме до пошуку якогось оптимального рівня інфляції.

Наслідки інфляції, як відомо, неможливо визначити лише вартісними показниками. Вони можуть мати і соціально-психологічні прояви. Соціологічне опитування громадян США, Німеччини та Бразилії,проведене у 1997 році у межах масштабного дослідження під керівництвом професора Йєльского університету Роберта Шиллера, засвідчило, що в умовах інфляції вражаюча більшість населення цих країн перебуває у стані незадоволення та дискомфорту. Тому 84% американців погоджуються з твердженням, що "управління інфляцією є одним з найважливіших завдань економічної політики СІЛА". У Німеччині та Бразилії відповідно 94% і 88% опитаних погодились зі схожим твердженням. Це дослідження виявило основну причину незадоволення населення - віра в те, що інфляція знижує рівень життя внаслідок ерозії номінальних доходів. У процесі опитування було також виявлено, що більшість населення цих країн поділяє думку про те, що жадібність бізнесменів та некомпетентність державних посадових осіб є важливими причинами інфляції[5, с.280].

Зниження рівня інфляції дає значні вигоди суспільству загалом, які виявляються у зростанні рівня його задоволення життям та згуртованості.

Негативні наслідки інфляції зумовлені і особливостями сучасної системи оподаткування. Аналіз засвідчив, що, наприклад, американська податкова система "штрафує" заощадження і "надає субсидії" власникам помешкань, а зростання рівня інфляції тільки підсилює ці несприятливі впливи. Наприклад, Мартін Фельдстейн обчислив величину цього дисбалансу і виявив його високу чутливість до інфляції. За 4% інфляції величина споживчих видатків сімдесятирічної людини становить 330% від споживчих видатків сорокарічної, а зниження інфляції на 2% послабить цю диспропорцію до 270% . Він показав, що зі зменшенням цього дисбалансу суспільний добробут суттєво збільшиться. Використавши оціночні значення таких параметрів, як еластичність міжчасової заміни і еластичність заміни між видатками на житло та іншими товарами і послугами, М. Фельдстейн виявив,що суспільна вигода від 2% зниження інфляції дорівнюватиме приблизно 1% приросту ВВП. Крім того, застосувавши інструментарій дисконтування, ця цифра означає, що поточна вартість вигод від усунення згаданих диспропорцій легко покриває втрати від дезінфляції[5,с.310].

Однак, економісти нерідко говорять про позитивні риси інфляції. Одні з них вважають, що проблему нееластичності номінальної зарплати до зниження можна усунути за допомогою інфляції, зменшуючи реальну зарплату. Інші припускають, що чим вища інфляція, тим нижча природна норма безробіття, яка забезпечує певне підвищення темпів економічного зростання.

Американські економісти Девід Кард і Дін Гислоп на підставі статистичних даних намагалися дослідити вплив інфляції на ефективність функціонування ринку праці. Вони зауважили, що номінальна зарплата багатьох робітників не змінюється з року в рік, а частка робітників із постійними номінальними заробітками є значно вищою під час низької інфляції. Д.Кард і Д.Гислоп оцінили уявний розподіл зміни зарплати у випадку її гнучкості і обчислили вплив зниження інфляції на зростання реальної зарплати. У результаті виявилось, що зниження темпів інфляції на один відсоток призводить до зростання "незаслуженої" реальної зарплати на 0,06%. Хоча це збільшення виглядає незначним, однак приборкання 5% інфляції підвищує таку реальну зарплату на 0,3%, що за умов одиничної еластичності попиту на працю, знизить зайнятість на 0,3% [5,с.290]. Отже, це дослідження підводить до висновку, що інфляція хоча і невагомо, але все таки позитивно впливає на ринок праці, додаючи йому гнучкості за рахунок полегшення спричиненого вимогами кон'юнктури зниження реальної зарплати.

Рівень інфляції може впливати і на величину природної норми безробіття. Американський економіст Л.Бол твердить, що досягнення абсолютної стабільності цін може знизити виробництво не лише у короткостроковому періоді, але й також у тривалому. Причину цьому економіст вбачає у зростанні природного рівня безробіття у період дезінфляції. Прикладом може бути економічна ситуація, яка склалася у 80-ті роки в багатьох промислове розвинених країнах світу, коли знизився попит на некваліфіковану робочу силу, а також на послуги інституцій, зокрема, трудових спілок, які не допускали зниження реальної зарплати. Л.Бол виявив тісний взаємозв'язок між зростанням природної норми безробіття та масштабами і тривалістю дезінфляції. Він також зробив висновок, що негативні впливи дезінфляції на природну норму безробіття пропорційні ступеню розбалансованості ринку праці. Ці висновки збігаються з принципами теорії гістерезису на ринках праці [17,с.53].

Отже, згідно з дослідженнями Бола, втрати від дезінфляції набагато більші від передбачуваних, оскільки призводять до зростання рівноважного рівня безробіття. Для мінімізації цих втрат антиінфляційні заходи доцільно проводити якомога швидше, заздалегідь усунувши роз-балансованість ринку праці.

Полеміка щодо негативних і позитивних наслідків інфляції стимулює розвиток теорії оптимального рівня інфляції. Очевидно те, що висока інфляція, яка виходить за певні межі, несприятливо впливає на суспільство та економіку загалом. Вітчизняній економіці ще далеко до стабільності цін. Проте дослідження оптимального рівня інфляції, який має стати одним з орієнтирів стратегічного розвитку національної економіки, повинні проводитись уже зараз[19,с.90].

Отже, визначивши сутність антиінфляційної політики, можна зробити висновок, що антиінфляційна політика держави полягає у встановленні контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для народного господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом грошової рестриктивної політики в наших умовах мають значно більші негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки призводять до скорочення виробництва, зростання неплатежів у всіх секторах економіки, відкладання виплат за державним зовнішнім і внутрішнім боргами. Вкрай негативні наслідки має така політика й для соціальної сфери: зростає безробіття, своєчасно не виплачуються заробітна плата, пенсії, різко знижується рівень життя населення.

1.2 Ефективна монетарна політика

Монетарна політика є одним із основних засобів державного втручання в економіку. Системні погляди на теорію та практику монетарного регулювання сформульовані у дослідженнях Дж. М. Кейнса, Дж. Хікса, П. Самуельсона, М. Фрідмана, Е. Фелпса, Р. Лукаса, Ф. Кідланда, Г. Прескота. Над розробкою окремих, найактуальніших проблем сучасної грошово-кредитної політики працюють такі дослідники, як Р. Барро, Б. Бернанке, О. Бланшар, Б. Маккаллум, Г. Манків, Ф. Мишкін, Ф. Модільяні, К. Рогофф, Н. Рубіні, Х. Сала-і-Мартін, Дж. Тейлор, С. Фішер, Б. Фрідмен тощо. Хоча існують відмінності у поглядах представників різних теоретичних шкіл на роль та функції монетарної політики, у практиці більшості країн монетарна політика використовується як стабілізаційний інструмент. Однак, вона не завжди виявлялася ефективною [10].

Усе це робить проблему ефективності грошового регулювання актуальною і такою, що потребує конкретних досліджень за матеріалами окремих країн.[12,c.44]

Специфіка монетарної політики в Україні та досвід її здійснення протягом останніх 18 років показали відносну неефективність цього інструменту державного регулювання. Лише 1996-1998 рр. можна вважати позитивним досягненням монетарної політики НБУ після гіперінфляції [24]. Насправді, понад 10 років знадобилося для того, щоб приборкати інфляцію та встановити більш-менш стабільну ситуацію на грошовому ринку. Але кардинальних зрушень за цей період відбулося дуже мало: грошово-кредитна та банківська системи -«провідники» політики - залишилися деформованими, цілі монетарного регулювання, здебільшого, не реалізувалися, грошова маса у своїй структурі не поліпшилася тощо. Проте, було досягнуто значних негативних результатів: внаслідок інфляційних «шоків» та нестабільності національна валюта перестала виконувати деякі з функцій грошей, а натомість - відбулася доларизація доходів населення; довіра до НБУ та уряду впала настільки низько, що будь-які їх дії викликали інфляційні очікування, а це суттєво змінює попит на гроші та його структуру. Досягти умовно тривалої стабілізації Україні вдалося лише після 2001 року. Проте, вже в 2008 році проблема макроекономічної нестабільності знову постала перед національною економікою. Згадані обставини посилюють актуальність аналізу монетарної політики НБУ в умовах галопуючої інфляції та уповільнення темпів економічного зростання.[12,c.45]

Підвищення рівня монетизації української економіки робить її більш чутливою до заходів грошово-кредитного регулювання. В умовах незадоволеного попиту на гроші спроби використовувати стандартні для сучасних економік методи грошово-кредитної політики показали свою низьку ефективність, а суб'єкти економіки майже не реагували на класичні методи монетарної політики (зміна облікової та відсоткової ставок, проведення політики "дорогих" та "дешевих" грошей тощо). Лише після насичення економіки грішми, можливості зміни параметрів монетарної сфери можуть впливати на мотивацію суб'єктів економіки.[25,c.238]

Основні напрями антиінфляційного управління в умовах підвищення рівня монетизації:

1) Зростання платоспроможного попиту

2) Зниження вартості кредитних ресурсів для виробників і прискорення нарощування обсягів виробництва

3) Залучення в економічний обіг фізичних активів (землі й основного капіталу підприємств)

4) Розвиток ринку цінних паперів та його інструментів, спроможних «поглинати» зростаючу грошову масу

5) Розвиток інститутів економічного інвестування, спроможних отримувати грошові кошти та їх інвестувати

6) Розвиток банківської системи і збільшення її спроможності з нагромадженням коштів та кредитування [25,c.238]

Сумнівним є намагання знайти зв'язок між підвищенням монетизації та інфляцією. А. Гальчинський відстоював доцільність застосування високих відсоткових ставок у банківській сфері, що ніби дають змогу стимулювати інвестиції, а теза про "тиск" зростаючої грошової маси можна брати до уваги лише без врахування її позитивного впливу на макроекономічну динаміку [3, c. 203].

Запровадження прямого таргетування інфляції стає реакцією центральних банків на те, що зв'язки монетарної сфери з економічними процесами поступово змінюють характер взаємодії. П. Нікіфоров доходить висновку, що особливістю політики таргетування інфляції є гнучкість і толерантність до способів досягнення кінцевої мети, що дає змогу використовувати постулати різних економічних теорій. Така політика потребує суто прагматичного підходу до проблеми інфляції, який дає змогу еластично використовувати рекомендації різних теорій залежно від обставин. У цьому розумінні режим таргетування інфляції можна характеризувати як проблематику, синтезуючу державну монетарну політику [14,с. 271]. Переважна більшість грошової маси в Україні формується не інструментами грошово-кредитного регулювання, а засобами валютно-курсової політики. У країнах з сучасними економіками оптимальною вважається інфляція у межах 1-8 %, у країнах, що розвиваються 7-10 %, для перехідних економік, за оцінками А. Крістоферена та П. Дойла, -13 % [11, с. 262].

Показовим для обґрунтування тези про непідготовленість економічної системи є події в українській економіці 2008 року. Мова йде про макроекономічну нестабільність, яка проявилася у різкому зростанні інфляції та зниженні темпів економічного зростання. Своє бачення та детальний аналіз проблеми НБУ представив у «Інфляційному звіті» у травні 2008 року. Так, у висновках НБУ йдеться про таке: «Незважаючи на те, що високі значення споживчої інфляції були забезпечені переважно її не базовою компонентою (зростання до 46,4% у річному вимірі), насторожує значне зростання базової інфляції (з 10,8% до 18,4% у квітні 2008 року в річному вимірі). Це, за нашими оцінками, в значній мірі обумовлювалось посиленням інфляційних очікувань та реалізацією вторинних ефектів від шоку пропозиції на продовольчих ринках, а також високими темпами зростання поточних витрат бюджету. Однак, прискорення зростання вузької базової інфляції свідчить про посилення дії фундаментальних інфляційних чинників, що вимагає більш рішучих дій з ужорсточення монетарної та фіскальної політики». [8] [23]

НБУ зробив деякі кроки у напрямку більш жорсткої монетарної політики:

підвищенні облікової ставки з 10% до 12% в кінці квітня 2008 року;

суттєвому зниженні активності валютних інтервенцій НБУ, що сприяло емісії гривні;

підвищенні резервних вимог до банків за деякими видам кредитів;

ревальвації курсу з 5,05 грн/дол. до 4,85 грн/дол.[12,с.48] [4]

У цілому, погоджуючись з позицією НБУ щодо причин зростання інфляції в Україні в першому півріччі 2008 року, можна висловити певний скепсис стосовно можливості впливу монетарної політики на інфляцію та зростання. Він базується на тому, що НБУ має досить мало інструментів впливу на небазову інфляцію, яка і спричинила суттєве зростання загальної інфляції 2008 року. Більшість факторів інфляції лежить поза межами досяжності монетарної політики. Для України твердження Мілтона Фрідмена про те, що «інфляція завжди та всюди є монетарним феноменом» [9] є сумнівним.

Стабілізацію попиту на національну валюту може забезпечити лиш стабільна економіка, яка створює еквівалент кожній грошовій одиниці в товарах та послугах.[15]

Структурна недосконалість економіки України не дозволяє ефективно впливати на інфляцію навіть монетарного походження. Зокрема, у період із 2006 р. частка банківських кредитів, які є джерелом інвестицій, обмежувалася 14-15%. Натомість більшість інвестицій в економіку країни фінансувалася за рахунок власних коштів, що відображено в табл. 1.

Таблиця 1. Інвестиції в економіку за рахунок власних коштів

	22006	22007	2008 (січень-червень)
Доля кредитів банків та інших позик у структурі фінансування інвестицій	14,3%	15,2%	14,3%
Доля власних коштів у структурі фінансування інвестицій	59,8%	58,6%	63,0%
Активи банків, млрд дол.	67	119	144
Зовнішні запозичення банками, млрд дол.	14	31	38

За експертними оцінками, на середину 2008 року іноземними інвесторами контролювалося близько 40% активів банківської системи країни. Зовнішні залучення банками на 01.07.2008 складали 38 млрд дол., що становить 26% їх обсягу в 144 млрд дол. Це говорить про те, що значна частка грошових потоків банківського сектора проходить поза сферою впливу традиційної монетарної політики

Все викладене вище дає підстави для суб'єктивної оцінки стану монетизації економіки України. Враховуючи, що формуванню попиту на гроші і досі НБУ і Уряд України приділяють обмаль уваги, запропоновані антиінфляційні заходи дійсно мають потенційні можливості для покращення рівня монетизації національної економіки.[25,c.240]



РОЗДІЛ ІІ. МЕТОДИ ПОДОЛАННЯ ІНФЛЯЦІЇ

2.1 Скорочення бюджетного дефіциту

Важливим методом подолання інфляції, як явища - скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації до його здійснення можна йти двома шляхами - через збільшення доходів і зменшення видатків держави. [26]

Перевагу все-таки слід надати зменшення видатків держави. Річ у тім, що посилення податкового тиску в кращому випадку може принести лише миттєвий антидефіцитний результат. У тривалому плані така політика звичайно веде до підриву стимулів до праці та інвестування, уповільнення економічного розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до державного бюджету.

Сучасна податкова система еволюціонізує у протилежному напрямі, у бік лібералізації - зниження ставок. Тобто правильна політика уряду, який хоче покінчити з бюджетним дефіцитом, полягає не в тому, щоб якнайбільше в економіки забрати, а в тому, щоб менше їй давати із державної скарбниці.

Важливо відзначити, що вдосконалення податкової системи можна з успіхом перетворити в елемент антиінфляційної стратегії. Як було показано вище, зниження ставок податку на прибуток дає додатковий імпульс інвестиційному процесу, а від нього у віддаленій перспективі слід чекати збільшення виробництва і зайнятості, отже, маси доходів, що підлягають оподаткуванню. У кінцевому підсумку ймовірні зростання державних доходів і скорочення дефіциту.[7,c.237]

Щодо ставок прибуткових податків, то їх зниження приводить до збільшення особистих заощаджень, звичайно, у випадку, якщо вдасться переламати інфляційну психологію споживачів. Приріст заощаджень йде як на фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету. З точки зору приборкання інфляції такий варіант дещо кращий, ніж урядові позики у центральному банку або грошова емісія, але щоб він став реальністю, оподаткування доходів має будуватися за прогресивною шкалою. А зниження ставок охоплює здебільшого високі доходи: отже, саме власники таких доходів схильні перетворювати їх приріст у заощадження, бідні все потратять на потреби споживання.

Зменшення податкових ставок забезпечить також і зростання доходів населення, які спрямовуються на споживання та заощадження. Збільшення споживання дасть новий імпульс виробництву, що в перспективі також зумовить розширення бази оподаткування. Приріст заощаджень, у свою чергу, витрачатиметься як на фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету.[7,c.237-238]

Одним з способів збільшення дохідної частини бюджету є також повніший облік податкової бази і залучення неінфляційних ресурсів фінансування бюджетного дефіциту передовсім за рахунок випуску державних цінних паперів.

Однак все це може бути ефективним у перспективі. Коли ж взяти поточний момент, то антидефіцитні і антиінфляційні резерви оподаткування у принципі обмежені, тобто вони швидких ефектів не дають. Тому основне навантаження лягає все-таки на зменшення державних видатків. Однак варто підкреслити, що скорочення бюджетних асигнувань, а водночас і дефіциту - складний процес, який вимагає досить тривалого часу. Ніякі масштабні одномоментні ампутації тих чи інших статей бюджету тут неприпустимі.

Потрібна антидефіцитна стратегія, втілена в перспективний план відновлення рівноваги державного бюджету.

Розумна обережність не повинна заважати організації послідовного, безкомпромісного наступу на дефіцит. Проблема настільки гостра, що робить доречним застосування найжорсткіших заходів, характерних скоріше для директивної, ніж для ринкової економіки. Інколи навіть доцільно застосовувати автоматичне пропорційне скорочення всіх видів державних видатків на випадок, коли Міністерство фінансів подає парламенту такий проект бюджету, в якому величина дефіциту перевищує заздалегідь запланований показник.

Боротьба з дефіцитом дасть позитивний результат, коли вона ведеться в межах єдиної антиінфляційної стратегії, підсилюється іншими її елементами.

До них належить державне стимулювання: науково-технологічного прогресу і структурної перебудови виробництва; орієнтації інвестиційних потоків на сектори, що забезпечують товарами споживчий ринок; демілітаризації і конверсії військової економіки. [13]

Держава, організуючи раціональну грошову політику і домагаючись скорочення бюджетного дефіциту, підходить до проблеми інфляції з боку попиту, намагається відрегулювати його так, щоб зняти інфляційну нерівновагу ринків. Коли ж держава допомагає структурним перетворенням і налагоджує конверсію військового виробництва, то відкривається другий шлях наступу на інфляцію - той, що проходить через товарну пропозицію.

Вводячи в дію регулюючі механізми (насамперед податкові й кредитні), держава допомагає розширити продаж наукоємних, технічно-досконалих товарів і послуг (побутової електроніки, засобів зв'язку, інформації тощо), сформувати нові динамічні ринки. Приріст пропозиції, компенсуючи надлишковий попит, впливає на зниження ціни, гальмує інфляцію.

Тому основним напрямком скорочення бюджетного дефіциту є зменшення державних видатків через поступове обмеження фінансування тих видів діяльності держави, які цілком можна передати ринковій системі.

У країнах з перехідною економікою найбільш актуальним є вирішення проблеми фінансування діючих та дотування збиткових підприємств. Держава повинна надавати пряму бюджетну підтримку тільки окремим підприємствам, які відповідають пріоритетам її структурної політики і здатні за такої підтримки досягти ефективного господарювання. При цьому потрібно спрямовувати грошові ін'єкції безпосередньо у виробництво, а не на сплату накопичених раніше боргів.[7,c.238]

2.2 Тактичні антиінфляційні заходи

Антиінфляційна політика -- комплекс взаємопов'язаних заходів і важелів держави й центрального банку країни з метою запобігання високим темпам інфляції та управління нею на незагрозливому для стабільності економічної системи рівні.[27]

При виникненні інфляційної ситуації, коли одними тривалими механізмами не обійтися, необхідно мобілізувати тактичний механізм, швидкодіючий потенціал антиінфляційного регулювання. Таким першим шляхом антиінфляційної тактики необхідно виділити державну підтримку підвищення ступеня товарності народного господарства. Мається на увазі, зокрема, пільгове оподаткування підприємств, що організують вільний продаж побічних продуктів виробництва і послуг, або таке ж доброзичливе ставлення до банків, які зайнялися обробкою наявних у них запасів комерційної інформації і торгівлею товарними банками даних. Здебільшого подібний різновид диверсифікації не потребує значних витрат, у тому числі на заробітну плату, а тому сприяє чистому приросту пропозиції і хоча б тимчасовому припиненню інфляційних процесів.[20]

Великий антиінфляційний заряд несе в собі розумно організована приватизація державної власності. Вона повертається збільшенням державних доходів і послабленням напруженості у видатковій частині бюджету, а отже, сприяє розв'язанню проблеми дефіциту. Існує ще й ефект прямої дії: поява на ринку акцій підприємств, що приватизуються, відволікає частину інфляційного попиту. Вказаний ефект був зафіксований в усіх країнах, де здійснювалася великомасштабна приватизація. Він може дати позитивні наслідки і в умовах приватизації в Україні.

Особливості інфляційних процесів в Україні, передбачають спеціальні підходи до здійснення ефективної антиінфляційної політики. В зв'язку з цим необхідно здійснювати:

1) розробку та втілення в життя комплексних державних програм розвитку економіки, в першу чергу галузей і підприємств, які сприяють становленню конкурентного, високотехнологічного та наукомісткого виробництва;

2) проведення послідовної антимонопольної політики та створення широкої мережі економічної інформації для підприємств;

3) посилення стимулів виробничого накопичення, включаючи субсидії, що здатні підтримати процес накопичення коштів у підприємців та населення;

4) зміну структури виробничих фондів з метою розширення виробництва товарів народного споживання, тобто створення умов для переливу капіталу з однієї до іншої галузі суспільного виробництва;

5) стимулювання кредитної та інвестиційної діяльності банків та обмеження покриття дефіциту коштів за рахунок банківського кредиту;

6) вдосконалення податкової системи; особливу увагу приділяють регулюючій ролі податків;

7) створення умов для припинення імпорту інфляції. З цією метою забезпечити перетворення закордонних доларових запасів у товари виробничого призначення, які, потрапивши у нашу країну, були б в змозі пожвавити інвестиційний процес;

8) підвищення ефективності грошово-кредитної політики, яка повинна забезпечити тісний взаємозв'язок усіх елементів ринкового механізму товарно-грошових відносин.

9) перейти до активної грошово-кредитної політики, що передбачає активізацію участі НБУ на міжбанківському кредитному ринку, істотне розширення обсягів рефінансування, насамперед під кредитування інвестиційних проектів.

10) забезпечити максимальне наближення до прогнозних орієнтирів обмінного курсу, визначених Основними засадами грошово-кредитної політики на 2009 рік, більш активно застосовувати інтервенції для нейтралізації його спекулятивних коливань.

11) нормативно обмежити споживче кредитування, впровадити диференційовані ставки резервування залежно від структури кредитного портфеля, забезпечити інформування позичальника про реальну ціну кредиту.

12) впровадити з метою стимулювання заощаджень нові депозитні інструменти із процентними ставками, прив'язаними до фактичного індексу інфляції.

13) посилити контроль за рівнем «проблемних» кредитів, дотриманням банками показників фінансової стійкості.[20]

14) При внесенні змін до державного бюджету на 2009 рік:

Ш мінімізувати розмір бюджетного дефіциту;

Ш привести соціальні видатки у відповідність із реальними фінансовими можливостями держави і здоровим глуздом;

Ш забезпечити спрямування доходів від приватизації винятково на стимулювання реалізації інвестиційних програм, насамперед у галузях інфраструктури;

Ш скоротити бюджетні витрати, які мають непродуктивний характер, або принаймні обмежити зростання таких витрат (до них в умовах високої інфляції можна віднести, поза жодним сумнівом, видатки на оборону);

Ш спрямувати додаткові бюджетні ресурси на державну підтримку тих сфер діяльності і галузей, які безпосередньо наповнюють споживчий ринок, насамперед сільськогосподарських товаровиробників;

Ш передбачити виділення необхідних фінансових ресурсів для здійснення державних закупівель (інтервенцій) на продовольчому ринку із застосуванням інструментів Аграрного фонду, державного матеріального резерву.[6]

15) грошові обмеження, обмеження доходів населення через заморожування заробітної плати;

16) розв'язання проблем дефіциту державного бюджету. Дефіцит державного бюджету повинен покриватися не додатковою емісією грошей, а шляхом державних позик, які можна буде погасити;

17) реформи оподаткування, скорочення податкових ставок;

18) структурна перебудова і конверсія військового виробництва;

19) регулювання валютного курсу;

20) приватизація;

21) засоби збільшення норм заощаджень та зменшення їх ліквідності;

22) скорочення платоспроможного попиту в результаті проведення
грошової реформи;

23) підвищення процентних ставок за кредит;

24) заморожування підвищення цін, коли має місце ріст попиту на ринку споживчих товарів і коли маса цих товарів не може збільшуватися.[18.c.73]

Також дієвими засобами короткострокової антиінфляційної політики можуть стати масований імпорт споживчих товарів і часткова реалізація державних стратегічних запасів. У країнах з неринковими економіками, зокрема в українській, залишається ще й такий антиінфляційний резерв, як продаж населенню частини нагромаджених підприємствами матеріальних ресурсів виробничого призначення. Варто застерегти, що з кожним витком інфляції сила цього резерву стає дедалі меншою. Чим відчутніші удари інфляції і ближчий параліч грошової системи, тим сильніше діють чинники, що спонукають підприємства утримуватися від торгівлі надлишковими матеріальними ресурсами і приберегти їх для прямого продуктообміну.

Основною метою другого шляху антиінфляційної тактики, що передбачає короткочасне регулювання поточного попиту, є підвищення норми заощаджень і зменшення рівня їх ліквідності. Якщо уряд має намір впливати на поведінку власників грошових доходів, спонукаючи їх до збільшення заощаджень за рахунок поточного попиту, то йому доведеться потурбуватися про істотне підвищення процента за вкладами. Треба домагатися, щоб він ні в якому разі не був меншим суми поточного темпу зростання цін і рівня адаптивних очікувань. Очевидно, однак, що і в цьому плані можливості аж ніяк не безмежні. Швидке підвищення процента за вкладами може призвести до негайного подорожчання кредиту, а отже, матиме згубні наслідки для інвестицій і виробництва.[15]

Важливо пам'ятати, що людина може поміщати свої заощадження не тільки в банки. Її можна і треба заохочувати також достатньо високим процентом за державними облігаціями, поширенням акціонерних форм власності, приватизацією і перспективами вкладень грошей у нерухоме майно.

Антиінфляційний ефект таких засобів значно підвищується, коли уряд не обмежується одним збільшенням норми заощаджень. Адже вони бувають різними. Є, наприклад, депозити до вимоги, які мають дуже високу ліквідність, здатні у будь-який момент перетворитися в готівку, стати додатковим поточним попитом, що посилює інфляційну нерівновагу. Тому в інфляційній економіці потрібні заходи, спрямовані на зниження рівня ліквідності збережень. Практикуються, зокрема, встановлення підвищених процентів за строковими вкладами і безліч інших заходів, розрахованих на те, щоб якнайдовше утримати депозити у банківській системі. Іноді навіть вводиться тимчасове заморожування вкладів до вимоги.

Зрозуміло, що держава завжди має в запасі такий радикальний варіант, як грошова реформа конфіскаційного типу. Однак вона по суті не має відношення до коренів і механізмів інфляції, оскільки може лише тимчасово зменшити величину інфляційного розриву. Конфіскаційні реформи здійснюються нечасто; здебільшого, вони супроводжують завершення війн та інших великих соціально-політичних потрясінь. Щодо економіки мирного часу, то уряд, який вдається до цього ризикованого заходу, може розраховувати на успіх тільки в тому випадку, коли він користується безмежним довір'ям громадян, готових пожертвувати своїми сьогоднішніми доходами задля майбутнього процвітання, або коли повністю вичерпані інші способи протидіяння інфляції. На превеликий жаль, все це не властиве сучасній Україні.[15]