Антиінфляційна політика

Саме інфляція стала в сучасній українській економіці проблемою номер один. Якщо ж поглянути на ситуацію ширше, із урахуванням перспективи, то виявляється, що, діючи так, влада тільки нарощує обороти механізму інфляції. Нічого доброго не приносить подібна доброчинність і для популярності властей, якою вони, звичайно, дорожать, а іноді бачать у ній свою найпершу мету. Адже люди більш-менш швидко все одно усвідомлять, що все це не в їхніх інтересах, оскільки будь-які надбавки до грошових доходів неминуче знищуються зростаючими цінами, а інфляція залишається.

В умовах гіперінфляції настає час сильних урядів, перейнятих рішучістю перемоги її, незважаючи ні на що. Маються на увазі жорсткі обмеження у сфері грошового обігу, прискорення приватизації, демонополізації, неухильне скорочення державних видатків тощо. Формування в Україні уряду, якому б народ повірив, є об'єктивною неминучістю. І чим швидше це відбудеться, тим швидше її економіка вийде на шлях здорового неінфляційного високоефективного розвитку.

Таким чином, мета антиінфляційної політики держави полягає в тому, щоб встановити контроль над інфляцією і досягти прийнятних її темпів для народного господарства. Важливим завданням в боротьбі з інфляцією є подолання економічного спаду, кризи неплатежів, зниження інвестиційної активності, формування стабільної ринкової інфраструктури. Оздоровлення економіки пов'язане з підтримкою пріоритетних галузей народного господарства, стимулюванням експорту продукції, виваженою протекціоністською політикою і валютною політикою, що сприяє вирішенню питань конкурентноспроможності вітчизняних товарів.

Велике значення в антиінфляційній політиці має структурна перебудова економіки і пристосування її до потреб ринку за рахунок демонополізації і регулювання діяльності існуючих монополій, стимулювання конкуренції у виробництві та сфері послуг тощо.[1,c.74]

РОЗДІЛ ІІІ. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

3.1 Політика доходів

Політика доходів є важливою складовою системи державного регулювання соціально-економічних відносин. Як макроекономічний показник доходи населення, структура їх формування та витрат характеризують систему розподільчих відносин країни, добробут її громадян, ступінь їхньої соціальної захищеності. Розподіл суспільного продукту відіграє виключно важливу роль не тільки у забезпеченні процесу суспільного відтворення, а й у формуванні потужних мотивів та стимулів до високопродуктивної праці. Розподільчі відносини, будучи похідними від відносин власності, прямо й безпосередньо впливають на соціальну структуру суспільства. [2, с.7]

Політика доходів - політика уряду, що спрямована на пряме обмеження зростання цін і заробітної плати, щоб уповільнити темп інфляції. Така політика коливається від добровільних орієнтирів при встановленні цін і заробітної плати до прямого законодавчого контролю над заробітною платою і цінами. [ 26]

Політика доходів передбачає паралельний контроль над цінами та заробітною платою шляхом повного їх заморожування або встановлення меж їх росту. За соціальними мотивами цей вид антиінфляційної політики застосовується рідко. В той же час досвід використання політики доходів у США при президентові Ніксоні, у Великобританії при лейбористських урядах, а також в скандинавських країнах свідчить про обмеженість її результатів. По-перше, уповільнення зростання цін викликало дефіцит на деякі товари, по-друге, зростання цін стримувалось лише на деякий час, а із скасуванням обмежень знову прискорювалося.[1,c.72]

Варіанти антиінфляційної політики обираються в залежності від пріоритетів. Якщо ставилося завдання стримування економічного росту, то проводилась дефляційна політика, якщо метою було стимулювання економічного зростання, то перевага віддавалась політиці доходів. У разі, коли кінцевою метою було стримати інфляцію будь-якою ціною, - паралельно використовувались обидва методи антиінфляційної політики.

Стримування контрольованого зростання цін проявляється, по-перше, в “заморожуванні” цін на певні товари, по-друге, в стримуванні їх рівня в певних межах. Подібний контроль зберігався у всіх провідних розвинутих країнах.

В кінці 70-х - на початку 80-х років у боротьбі з галопуючою інфляцією в промислово розвинутих країнах кейнсіанські рецепти боротьби з інфляцією були замінені консервативними варіантами із застосуванням дефляційних заходів, більш жорстокого стримування грошової маси в межах встановлених орієнтирів.

Конкурентне стимулювання виробництва включає заходи як з прямого стимулювання підприємств шляхом значного зниження податків, так і непряме стимулювання заощаджень для населення (зниження податків з населення). Разом з тим стали застосовуватись заходи, які стимулюють ринкову конкуренцію та знижують її вплив на ціни та спіраль “ціни - заробітна плата”. Наприклад, в США адміністрація Рейгана відмовилась від державної підтримки таких малорентабельних галузей, як чорна металургія, що викликало хвилю злиття великих компаній. В результаті різко зросла конкуренція, яка сприяла зменшенню інфляції до “повзучих” розмірів, а також послабленню інфляційної спіралі “ціни - заробітна плата”.

Особливою формою боротьби з інфляцією, яку використовували деякі країни (Польща, Ізраїль) при галопуючій інфляції, є “шокова терапія”. Суть її полягає в стимулюванні розвитку ринкових відносин, вільному ціноутворенні, відмові від регулювання цін і, як результат, в зниженні (на початковому етапі) життєвого рівня населення. Але як показала практика при правильному підході шокова терапія виправдовує себе. [1,c.73]

Збалансування рівнів доходів різних соціальних груп населення, недопущення як зрівняльних тенденцій, так і невиправданої диференціації доходів становить одну з визначальних умов успішного соціально-економічного розвитку України. Надзвичайно дестабілізуючим явищем для збалансування рівнів доходів населення є прогресуюча інфляція. Інфляція спричиняє кричущі соціальні деформації та диспропорції, призводить до масового зубожіння основної частини населення і водночас невиправданого збагачення його окремих прошарків.[2,c.7]

Все більш необхідним у політиці доходів і в соціально-економічній політиці взагалі стає сполучення двох напрямків: з одного боку - протистояння збідненню та зубожінню основної частини населення, безпосередня підтримка його найбільш вразливих верств, з іншого - регулювання доходів та "зв'язування" грошових нагромаджень іншої частини населення з метою стримування інфляції, стабілізації соціально-економічного становища в Україні.

Приборкання інфляційних процесів, тобто здійснення основної мети фінансової стабілізації, навряд чи можливе лише за рахунок стримування заробітної плати працівників державного сектора економіки. Продовження жорсткої політики обмеження рівня заробітної плати за умов, коли темпи інфляції істотно не скорочуються, призводить до різкого падіння реальних доходів працюючих у державному секторі, руйнування відтворення робочої сили, знищує стимулювання продуктивної праці, її мотивацію.

Підтримка рівня життя вразливих верств населення є дуже важливим напрямком політики доходів в умовах інфляції. При цьому необхідно виходити з необхідності збереження відповідних пропорцій між доходами працюючих і непрацюючих верств. Без стимулювання трудової активності працюючих врешті-решт буде підірвана сама економічна основа підтримки рівня життя вразливих соціальних груп.[7]

Дуже важливе не тільки соціально-економічне, але й політичне значення має забезпечення реального рівня такої соціальної гарантії, як мінімальна заробітна плата. Попри всі ускладнення, які виникають у багатьох підприємств та держави в цілому при підвищенні розмірів мінімальної заробітної плати, встановлення заниженого реального рівня мінімальної заробітної плати може мати дуже небезпечні наслідки, у тому числі і в міжнародному плані. Надзвичайно низький реальний рівень мінімальної заробітної плати, встановлений Кабінетом Міністрів України у червні 1993 р. під час багаторазового підвищення споживчих цін, став одним з найбільших соціальних подразників.

Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, в ціну яких входять ці величини. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів. Водночас стримування зростання заробітної плати спричиняє обмеження платоспроможного попиту, що негативно впливає на економіку. Тому політика доходів часто використовується в поєднанні із заходами дефляційної політики.

Нині перевагу віддають ефективнішим формам контролю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмірах, укладанню угод про цінову політику з галузями, обумовленню темпів зростання заробітної плати в колективних угодах, обмеженню зарплати за допомогою податків. Останнє передбачає запровадження диференційованих ставок податку на прибуток залежно від темпів зростання цін на вироблену продукцію і заробітної плати.[7]

3.2 Дефляційна політика

Другий напрям антиінфляційної політики - дефляційна політика. Дефляційна політика - така політика, направлена на скорочення внутрішнього попиту, включає обмеження бюджетних витрат переважно на цивільні цілі, заморожування цін і заробітної плати. Одним з найважливіших її інструментів служать фінансові і грошово-кредитні заходи: зменшення бюджетного дефіциту, зміни облікової ставки центрального банку (дисконтна політика), кредитні обмеження, встановлення меж зростання грошової маси. В умовах економічного спаду, за наявності великої армії безробітних і резервів невикористаних виробничих потужностей політика дефляції веде до подальшого падіння виробництва і зайнятості.[27]

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий механізм. Для того щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. З метою вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді державних витрат. Щоб цього не сталося, необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. Для вилучення частини зайвих грошей форсується випуск державних позик.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов'язкових резервів та іншими методами, держава скорочує банківське кредитування економіки і цим стримує зростання грошової маси та платоспроможного попиту. Практикується пряме державне лімітування зростання кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку за обгрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми.

Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведенні може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов'язана з певними труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічних спадів, зменшення зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, оперативно змінюючи дефляційні методи інфляційними.

Головним важелем впливу на величину грошової маси є надання Центральним банком кредитів комерційним банкам. Установлюючи офіційну облікову ставку, Центральний банк визначає вартість залучення ресурсів банками і, тим самим, значною мірою формує вартість грошей. Так, за підвищення облікової ставки вартість кредитів комерційних банків зростає, що зумовлює падіння попиту на самі кредити, а через них і на величину грошової маси в обігу.[21,c.229]

Зміна норми обов'язкових резервів для комерційних банків має подвійні наслідки. З одного боку, підвищення резервної норми веде до прямого вилучення певних коштів з обігу, що обмежує їхню пропозицію. З іншого, це спричиняє подорожчання кредитів, що їх видають комерційні банки, і сприяє зменшенню попиту на гроші.[7,c.236]

Процентна ставка й норма обов'язкових резервів -- це важелі, які опосередковано регулюють кількість платіжних засобів, що знаходяться в обігу. Суттєвим напрямком антиінфляційного регулювання, що прямо впливає на грошову масу, є проведення операцій з цінними паперами на відкритому ринку. Так, Центральний банк, маючи намір зменшити пропозицію грошей, продає комерційним банкам цінні папери, що призводить до вилучення з обігу відповідної частини грошової маси.

Цей напрямок грошово-кредитної політики хоча й дає швидкі результати, але натрапляє на певні перешкоди за спроби інтенсивного застосування. У країнах з перехідною економікою такими є слабка розвинутість вторинного ринку цінних паперів і недостат­ність коштів для проведення операцій у необхідних масштабах.

Обмеження грошової маси проведенням грошово-кредитної політики, хоч і головний, але далеко не єдиний напрямок приборкування інфляції попиту. Відомо, що кількість грошей в обігу може бути великою або малою лише відносно кількості товарів, тобто їх величина залежить від товарного забезпечення грошової маси. Відтак збільшення обсягів виробництва за незмінного абсолютного розміру грошової маси веде до її відносного зменшення і, відповідно, до падіння темпів інфляції. Тому одним з напрямків дефляційної політики є збільшення виробництва передовсім у галузях, які випускають товари і надають послуги населенню. З цією метою вживаються заходи структурно-інвестиційної політики, які передбачають обмеження монополізму й розвиток конкуренції, залучення іноземних інвестицій, проведення раціонального протекціонізму щодо національного виробника, запобігання відпливу вітчизняних капіталів за кордон, формування ринку позичкового капіталу тощо. Названі заходи спрямовано на припинення спаду виробництва, що забезпечує приборкання одного з найважливіших чинників інфляції -- зменшення товарного забезпечення грошей.[7,c.237]

ВИСНОВКИ

У роботі було розглянуто особливості антиінфляційна політика держави. В результаті проведеного дослідження можна констатувати, що: 1. Інфляція це хронічна проблема багатьох урядів країн , яка веде за собою цілу низку соціально - економічних проблем, вивченню цього явища присвячено багато робіт вітчизняни і зарубіжних фахівців, які стверджували, що для протистоянню інфляції держава( в особі уряду ) має виробити чітку програма протидії за допомогою різних грошово-кредитних, бюджетних, податкових, програмно - стабілізаційних заходів для боротьби з нею. 2.Антиінфляційна політика (antі-іnflatіonary monetary polіcy) - комплекс взаємопов'язаних заходів і важелів держави й центрального банку країни з метою запобігання високим темпам інфляції та управління нею на незагрозливому для стабільності економічної системи рівні. Це може досягатися за рахунок підвищення ставки рефінансування, збільшення норм резервування в НБУ, розумного обмеження обороту готівки, урегулювання валютного ринку, створення умов для довгострокового інвестування в промисловість і т.д. 3. Головними методами подолання інфляцією можуть бути як прямими так і непрямими. Під прямим регулюванням мається на увазі державне регулювання. Пряме регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включає в себе такі методи: 1) пряме регулювання кредитів і їх розподіл державою; 2) державне регулювання цін; 3) державне регулювання обмежень заробітної плати; 4) державне регулювання зовнішньої торгівлі і операцій з іноземним капіталом. 4. Непрямі методи регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включають: 1) Регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком. 2) Регулювання позикового і облікового процесу комерційних банків через управління ними центральним банком. 3) Обов'язкові резерви комерційних банків, операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів. 4) Операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів. 5) Регулювання процентних ставок комерційних банків через управління ними центральним банком. 5. Окремим важелем можемо виділити монетарну політику, яка займає головну роль в антиінфляційних процесах в провідних країнах світу, але на жаль, цим інструментом невправно розпоряджається НБУ, який не взмозі стабілізувати національну валюту яка швидко знецінюється по відношенню до ряду валют розвинених країн. Лише в 2001 році НБУ досяг стабільності гривні в межах 5,05 грн/дол., але у 2008 році під час наступу світової кризи гривня різко зросла в ціні в порівняннi з доларом та євро, тому НБУ проводив неефективну монетарну політику з приводу стабілізації інфляційних процесів . Між тим, тактичні антиінфляційні монетарні заходи можуть суперечити стратегічним завданням зміцнення стабільності банківської системи, поліпшення сальдо торговельного балансу, активізації інвестиційних та інноваційних процесів. З огляду на вагомий немонетарний компонент інфляції, боротьба з нею монетарними методами має незначні шанси на успіх. Тож у підсумку темпи інфляції можуть знизитися за гальмування інвестиційної активності, промислового виробництва, розвитку банківської системи, що істотно обмежує набір можливих антиінфляційних заходів. Проблеми з ліквідністю українських банків вже позначилися на темпах інвестиційного процесу: темпи приросту інвестицій в основний капітал у І кварталі 2008 р. скоротилися до 10,4 % порівняно з 32,2 % у відповідному періоді попереднього року [4]. Структура інвестування, від якої насамперед залежить напрямок відтворення та структурної модернізації національної економіки, залишається досить неефективною та навіть погіршується. Пріоритети інвестування засвідчують переважаючу інвестиційну привабливість секторів з високою ліквідністю та найшвидшим обігом коштів. Відбувається відплив інвестиційних ресурсів до секторів перерозподільчої групи, що, зрештою, обумовлює посилення розриву темпів приросту попиту й пропозиції, відіграючи певною мірою проінфляційну роль. В умовах непевної інвестиційної динаміки в промисловості України зберігаються стійкі системні диспропорції, які суттєво обмежують перспективи її зростання в довгостроковому періоді, формують значні ризики та обмеження для зміцнення конкурентоспроможності економіки України. Відтак НБУ та Уряд опиняються перед вибором між посиленням ризиків макрофінансової дестабілізації (за м'якої монетарної політики) і гальмування темпів економічного зростання (за проведення жорсткої монетарної політики). Лише вкрай виважена грошово-кредитна, валютна й фіскальна політики дадуть можливість підтримати інвестиційну активність без стимулювання інфляційних процесів, забезпечити ефективну конкуренцію на товарних ринках без суттєвого погіршення позицій вітчизняних виробників, переорієнтувати кредитну активність банків у менш ризикові та стратегічно важливі сфери діяльності. Слід наголосити, що антиінфляційні заходи монетарної політики будуть успішними лише за підтримки їх виваженою фіскальною політикою. Цьому сприятимуть, зокрема, коректна політика управління бюджетними коштами на єдиному Казначейському рахунку НБУ, відмова від використання понадпланових надходжень від приватизації в поточному році, раціоналізація видатків на соціальну сферу, зв'язування динаміки соціальних стандартів, які встановлюватимуться при підготовці бюджету 2009, із зростанням продуктивності праці тощо. Отож, ефективність антиінфляційної політики, впершу чергу, пов'язана з розробкою стратегічних програм з урахуванням усіх механізмів і важелів по стабілізації інфляційних процесів. Для дієвості антиінфляційною програми уряд та НБУ маю діяти пліч - о - пліч, застосовуючи вище викладені методи та підходи для контролю за високою інфляцією та нестабільною економічною ситуацію в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Александрова М.М., Кірейцев Г.Г., Маслова С.О. Гроші. Фінанси. Кредит.: В 2-х частинах. Ч. І: Навчально-методичний посібник. - Житомир: ЖІТІ, 2002. - 224 с.

2. Баланда А. Доходи населення в контексті безпечного розвитку особи і суспільства // Україна: аспекти праці. - 2006. - с.3-7.

3. Гальчинський А. Теорія грошей / А. Гальчинський. - К. : Вид-во "Основи", 1998. -416 с.

4. Державний комітет статистики України // www.ukrstat.gov.ua

5. Долан Э. Макроэкономика. Санкт-Петербург, “Литера плюс”, 1994-405с.

6. Закон України „Про Державний бюджет України на 2009 рік”.

7. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С. М. Чистов, А. Є. Никифоров, Т. Ф. Куценко та ін.-- К.: КНЕУ, 2000. -- 316 с.

8. Інфляційний звіт НБУ. - Травень 2008 р.

9. Interview: Milton Friedman // Central Banking. - 2002. - Vol. XIII. - № 1. - p. 15.

10. Laidler D. Successes and Failures of Monetary Policy Since 1950s // Working Paper. - 2007. - № 2007-2.

11. Макаренко Л. Бюджетно - монетарне регулювання цін у перехідній економіці України/ Л. Макаренко. - К. : Вид-во "Знання", 2001. - 305 с.

12. М. Мягкий Ефективність монетарної політики в Україні / Економічна теорія 120 с.

13. Макконелл Р.К., Брю Л.С. Экономикс: принципы, проблемы, политика. Москва, “Республика”, 1995.-320с.

14. Нікіфоров П.О. Теорія та методологія регулювання грошового обігу / П.О. Нікіфоров. - Чернівці : Вид-во "Рута", 2002. - 327 с.

15. Науковий вісник НЛТУ України. - 2009. - вип. 19.5 240 с.

16. Основні засади грошово-кредитної політики на 2004-2008 pp. // Вісники НБУ. -2003-2007. - № 10.

17. Панчишин С,. Буняк В. Про деякі наслідки повністю передаченої інфляції// Вісн. Львів, ун-ту. Сер. “економічна”.-1999.-Вип.29.-С.51-54.

18. Петрук О.М., Литвинчук І.В., Супрунова І.В. Гроші та кредит. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни. - Житомир: ЖДТУ, 2007. - 216 с.

19. Пинзенык В. Макроэкономическая стабилизация в Украине: итоги и проблемы первого года.// Вопросы экономики. 1996. №2. С.88-97.

20. Порошенко П. Дзеркало тижня № 15 (694) - 2008р., Антиінфляційна політика: шок чи терапія?

21. Савлук М.І., А.М. Мороз, М.Ф. Пуховкіна .Гроші та кредит: Підручник. -- 3-тє вид., перероб. і доп. / та ін.; За заг. ред. М.І. Савлука. -- К.: КНЕУ, 2002. -- 598 с.

22. Семюелсон, Пол А., Нордгауз, Вільям Д. Мікроекономіка / Пер. з англ. -- К.: Основи, 1998. -- 676 с

23. Статистика НБУ // www.bank.gov.ua

24. Шаповалова М., Єріна Т. Становлення монетарної та фіскальної політики в Україні // Вісник НБУ. - Жовтень 2004. - № 104.

25. Шевченко С. Г.Науковий вісник НЛТУ України. - 2009. - Вип. 19.5

26. http://www.chl.kiev.ua

27. http://uk.wikipedia.org/wiki/