Інвестиційна політика і проблеми відтворення в Україні

1.

Міністерство освіти і науки України

Кафедра економіки і менеджменту

ІНВЕСТИЦІЙНА ПОЛІТИКА І ПРОБЛЕМИ

ВІДТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні та нормативні засади інвестиційної політики

1.1 Мета та значення інвестиційної політики

1.2 Нормативно-правове регулювання інвестиційної діяльності

1.3 Проблеми відтворення

Розділ 2. Аналіз інвестиційної політики в Україні

2.1 Аналіз інвестиційного клімату в Україні за останні роки

2.2 Аналіз структурно-інвестиційної політики перехідної економіки

Розділ 3. Шляхи підвищення ефективності інвестиційної політики в Україні

3.1 Роль вільних економічних зон у вирішенні проблеми

3.2 Прогнози, тенденції розвитку

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

В сучасних економічних умовах, які характеризуються запровадженням ринкових відносин з одночасним зберіганням державою їх соціальної орієнтації, значна увага приділяється розвитку інвестиційної діяльності та вдосконаленню ефективності її правового регулювання. Це зумовлено тим, що структурна перебудова та підвищення усіх форм господарювання залежить від обсягів інвестицій, їх якості, ефективності інвестиційного процесу та інвестиційного клімату в державі. Оскільки метою здійснення інвестицій є отримання прибутку або досягнення соціального ефекту, то інвестиційна діяльність має важливий соціально-економічний аспект. А тому виникає проблема створення ефективно функціонуючого інвестиційного ринку та правового механізму його функціонування. І, як вірно зазначив А.В.Омельченко, «ефективно функціонуючий інвестиційний ринок можна назвати одним із факторів економічного і соціального розвитку України».

Формування соціально орієнтованої ринкової економіки, до якої прагне Україна, потребує значних інвестицій та організаційно-майнових зусиль з боку держави, територіальних громад, інвесторів. Від обсягів, якості інвестицій, ефективності інвестування значною мірою залежить ефективність вітчизняної економіки, що потребує структурної перебудови, переорієнтування на інноваційний шлях розвитку, прискорення темпів економічного зростання на власній відтворювальній (інвестиційній) базі і рівночасно - залучення іноземних інвестицій для реалізації крупно масштабних інвестиційних проектів як національного, так і міжнародного значення (зокрема, у Чорнобильській зоні).

Від стану, ефективності та спрямування інвестування залежить створення розвинутої економічної системи і відповідно - підвищення рівня життя громадян України, забезпечення їм гідних умов для реалізації власних можливостей, праці, відпочинку тощо.

Актуальність обраної теми зумовлюється її спрямованістю на розв'язання важливого наукового завдання, яке пов'язане з підвищенням ефективності інвестиційного процесу, від якого залежить економічне зростання країни і добробут її населення.

Світова і національна економічна література приділяє значну увагу дослідженню соціально-економічної, правової, техніко-технологічної природи інвестицій та інвестиційної діяльності. Дослідженням цих проблем займались світові вчені: У.Шарп, Г.Александер, Дж.Бейлі, російські вчені: В.С.Бард, Ю.П.Аніскін, О.Н.Попов, А.Ю.Бодаров; українські вчені: І.О.Бланк, А.А.Пересада, Н.О.Титаренко, А.М.Поручник, В.Г.Федоренко ін.

Ці дослідження мають важливі, але недостатні складові підвищення ефективності інвестиційного процесу. Аналізу інвестицій як фактору глобалізації світової економіки, питанням створення та функціонування вільних економічних зон у розвинених країнах у літературі приділяється мало уваги.

Головною метою роботи є пошук шляхів підвищення ефективності інвестиційного процесу в Україні.

Головними завданнями роботи є :

1. визначити мету, сутність та значення інвестиційної політики;

2. проаналізувати структуру інвестиційної політики перехідного періоду в економіці та особливості інвестиційного клімату в Україні;

3. дослідити шляхи підвищення ефективності інвестиційної політики.

Предметом дослідження є соціально-економічні відносини, які виникають у сфері інвестування відтворювальних процесів.

Об'єктом дослідження є проблеми ефективного впровадження інвестицій для прогресивного розвитку економіки держави.

Інвестиційна політика має стати стрижневою в стратегії соціально-економічних перетворень країни. Тільки активізація інвестиційного процесу може сприяти суттєвому оновленню виробничих фондів, структурним перетворенням старих промислових центрів, розвитку регіонів. Це дасть можливість забезпечити реалізацію стратегічної мети - стабільності економічного зростання.

Розділ 1. Теоретичні та нормативні засади інвестиційної політики

1.1 Мета та значення інвестиційної політики

Існує чимало трактувань інвестиційного процесу. Різні автори розглядають його по-різному, включаючи в нього певні складові елементи. У зарубіжній економічній літературі інвестиційний процес визначається як прийняття інвесторами рішення стосовно цінних паперів. Деякі зарубіжні автори розглядають його як механізм об'єднання тих, хто пропонує гроші, з тими, хто їх потребує. Ці суб'єкти ринку вступають між собою у відносини по-різному. Одні укладають договори прямо (операції з нерухомістю), інші - через посередників (фондові біржі). Інші автори взагалі не використовують терміна «інвестиційний процес», але, по суті, розглядають його як процес ефективного вкладання капіталу. На наш погляд, у цих трактуваннях інвестиційний процес ототожнюється з фінансовими ринками, основне завдання яких полягає в об'єднанні тих, хто пропонує вільні фінансові кошти, з тими, хто їх шукає, враховуючи, що і перші і другі зацікавленні в ефективному вкладенні капіталу. Зауважимо також, що у згаданих вище формулюваннях під «інвестиційним процесом» розуміється вкладання капіталу в умовах ринкової економіки, в яких вже багато століть формувалися найбільш ефективні «правила гри», які докорінно змінюються через появу нових факторів впливу.

Російські дослідники для характеристики процесу вкладання інвестицій застосовують нову категорію - фінансово-інвестиційний комплекс, розглядаючи його через призму системного аналізу. Інші вчені застосовують термін «інвестиційна активність», аргументуючи його існування циклічністю економічного розвитку.

Деякі українські дослідники поняття «інвестиційний процес» розуміють як взаємозв'язок різноманітних інвестиційних циклів, що пов'язані з реалізацією конкретних інвестиційних проектів; інші вважають, що він має всі ознаки економічної системи з властивою їй сукупністю елементів: суб'єкт (інвестор), об'єкт (об'єкт інвестицій), зв'язок між ними (інвестування з метою отримання інвестиційного доходу) і середовище, в якому вони існують (інвестиційне середовище).

Окремі автори використовують поняття «інвестиційна діяльність», розуміючи під ним послідовну, цілеспрямовану діяльність, що полягає в капіталізації об'єктів власності, формуванні та використанні інвестиційних ресурсів, регулюванні процесів інвестування і міжнародного руху інвестицій та інвестиційних товарів, створенні відповідного клімату і має на меті отримання прибутку або певного соціального ефекту. Для характеристики природи інвестиційного процесу необхідно також розкрити зміст його основної ланки - поняття «інвестиція». У наш час воно трактується як вкладення (від лат. «invest»). Найбільш загальновживаним стало трактування цього терміна як «довгострокове вкладання капіталу». Але ми поділяємо думку деяких авторів, що ототожнювали поняття «інвестиції» з капітальними вкладеннями означає дуже звужувати його, оскільки інвестиції можуть впроваджуватися в різних формах: реальній, фінансовій, інтелектуальній, інноваційній. У ст.1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991р. це поняття дещо виходить за межі моделі «витрати - доход», оскільки воно включає соціальну сферу суспільства. «Інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої утворюється прибуток або досягається соціальний ефект» [7:12].

Всі вищеперелічені визначення інвестиційного процесу в цілому та інвестицій зокрема характеризують окремі властивості, що тією чи іншою мірою розкривають його комплексну природу, але жодне з цих визначень не може охопити всієї різноманітної палітри цього суспільно-економічного явища. У ХХІ ст. Центральне місце у світовому господарстві посідають процеси глобалізації, які спонукають вчених шукати відповіді на нові запитання. Багато хто вбачає в глобалізації загрозу світовій економічній системі, вважаючи, що вона може призвести до ще більшої нерівності між бідними і багатими країнами, між бідними і багатими людьми тощо.

Глобалізація стала можлива переважно завдяки технологічному прогресу, що призвів до різкого скорочення транспортних і комунікаційних витрат, значного зниження витрат на оброблення, збереження й використання інформації.

З лібералізацією в останні 50 років торгівлі й інвестиційних режимів, що викликали обмеження політики протекціонізму, світова торгівля і світовий рух капіталів стали більш вільними. У результаті було істотно знижено тарифи, усунуто багато інших бар'єрів у торгівлі товарами і послугами. Інші лібералізаційні заходи привели до посилення руху капіталу й інших факторів виробництва. Результатами стало те, що обсяг світової торгівлі за 50 років збільшився в 17 разів (а світовий ВВП - у 6 разів). Хоча на сьогодні 1,2 млрд. людей вживають менше 1 долара на день, і ще 1,6 млрд. людей виживають між 1 і 2 доларами на день, треба визнати, що взагалі люди в країнах, що розвиваються почали жити набагато краще - як свідчить статистика за тривалістю життя, рівнем грамотності.

Потоки прямих іноземних інвестицій збільшуються в останні десятиліття неухильно і з небаченими масштабами, і 1990-ті рр. стали десятиліттям найсильнішого зростання їхнього світового обсягу. У 2000 р. прямі іноземні інвестиції збільшилися на 18 %, випередивши за темпами зростання інші економічні агрегати, наприклад світове виробництво, капіталостворення і торгівлю, і досягли рекордного рівня в 1,3 трлн. доларів. Нагромаджений в усьому світі обсяг інвестицій склав у 2000 р. 6314,3 млрд доларів. Загальний обсяг завезених і вивезених інвестицій відповідає тепер 27 % світового ВВП.

Важливою причиною різкого збільшення інвестицій виявилася поява нових можливостей для додавання іноземного капіталу, зокрема в інфраструктуру. Розуміючи, що нерозвиненість інфраструктури гальмує національний економічний розвиток, уряди багатьох країн пішли на приватизацію й послаблення контролю з боку державних монополій. За оцінками Всесвітнього банку, тільки країнам Східної Азії потрібно 1,4 трлн. доларів (понад половина з них припадає на Китай) на розвиток інфраструктури, а в Латинській Америці ця цифра складає 800 млрд доларів США.

З початку 1990-х рр. в інфраструктурні галузі щорічно вкладалося близько 7 млрд. доларів іноземних інвестицій. Проте інвестиційні потреби цих галузей далеко не вичерпано, вони являють собою величезне поле для нових капіталовкладень. У загальному потоці інвестицій з основних країн базування транснаціональних компаній (ТНК) вкладення в інфраструктурні галузі складали лише 3 - 5 %. Дотепер у багатьох країнах на інвестиції припадає менше 1 % всього обсягу валових капіталовкладень у цей сектор економіки [7:13].

Інвестиції є найважливішим чинником глобалізації сучасної світової економіки. Їхня роль тісно пов'язана з діяльністю ТНК і формуванням міжнародного виробництва. Перспективи розвитку інвестицій і транс націоналізації визначаються значною інтенсифікацією операцій зі злиття й поглинання компаній, розширенням вкладень в інфраструктурні галузі, міжнародною кооперацією у сфері науково-дослідної та конструкторської робіт.

У даний час більшість країн, що розвиваються, розглядають інвестиції як важливий канал для одержання доступу до ресурсів на шляху розвитку. До таких ресурсів, зокрема, належать: фінансовий капітал, технологія й інноваційний потенціал, організаційна й управлінська практика, доступ до ринків. Таким чином, інвестиції генерують також додатковий капітал з рівних джерел поза системою ТНК [7:14].

1.2 Нормативно-правове регулювання інвестиційної діяльності в Україні

Відносини, що складаються в процесі організації, безпосереднього здійснення інвестиційної діяльності та управління нею, як правило, зазнають нормативно-правового регулювання - за допомогою актів законодавства, правових документів локального характеру - установчих, внутрішніх, а також договорів інвестиційного характеру. Хоча всі правові джерела виконують важливу роль у регулюванні інвестиційних відносин, однак провідне місце серед них посідає інвестиційне законодавство як сукупність прийнятих компетентними органами нормативно-правових актів різної юридичної сили, які регулюють інвестиційні відносини - щодо безпосереднього здійснення інвестування та його організації, управління цим процесом та контролю за порядком інвестування.

Інвестиційне законодавство є підсистемою (підгалуззю) господарського законодавства (як комплексної галузі права). Йому притаманні риси, характерні для господарського законодавства, зокрема:

- розгалуженість і велика кількість нормативних актів, причини цього: об'єктивні - складність відносин у сфері інвестування, динамізм цих відносин та їх правового регулювання; суб'єктивні - недостатня увага до оптимізації інвестиційного законодавства з боку держави та численні експерименти у сфері інвестування, кожний з яких має своє правове забезпечення;

- наявність у системі інвестиційного законодавства значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії: відомчих (Нацбанку, Мінекономіки, Мінфіну, АМК, Держбуду, ДКЦПФР, МОН та ін.), регіональну (правила забудови населених пунктів та ін.) і локальних (установчих документів суб'єктів інвестування та суб'єктів організаційно-господарських повноважень у сфері інвестування);

- відсутність інвестиційного кодексу; роль кодифікованого нормативного акта відіграє досить-таки лаконічний, прийнятий на початку запровадження ринкових відносин, Закон України від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність» що є стрижнем інвестиційного законодавства; Господарський кодекс України - за відсутності в ньому загальних положень щодо інвестування (за деякими винятками) - також виконує роль кодифікаційного акта в системі інвестиційного законодавства - щодо окремих форм інвестування, визначаючи їх як окремі види або сфери господарської діяльності (капітальне будівництво - гл. 33; інноваційна діяльність - гл. 34; зовнішньоекономічна діяльність, в т. ч. іноземні інвестиції - гл.38; спеціальні режими господарювання, включаючи спеціальні (вільні) економічні зони - гл. 39, концесії - гл. 40, інші види спеціальних режимів господарської діяльності - гл. 41) [16:30-31].

Інвестиційна діяльність є суспільно корисною діяльністю, але інвестори, здійснюючи її з метою отримання прибутку, не завжди враховують суспільні інтереси - суспільства в цілому, територіальної громади, окремих прошарків населення тощо - стосовно безпечних і належних умов життя, праці, харчування. Прагнучи отримати максимальний прибуток, інвестори можуть порушувати при цьому вимоги щодо якості продукції, робіт, послуг, які надаються іншим; збереження довкілля, раціонального використання природних ресурсів; дотримання умов містобудування тощо.

Забезпечити здійснення інвестиційної діяльності з урахуванням суспільних інтересів в масштабі країни спроможна лише держава як виразник таких інтересів. І у зв'язку з цим українське законодавство передбачає державне регулювання інвестиційної діяльності.

Державне регулювання - це вид діяльності держави, що полягає у здійсненні нею управлінського, тобто організаційного впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які вимагають певного втручання держави шляхом використання повноважень виконавчої влади.

Мета є найважливішою характеристикою управління - визначенням його призначення. А тому державне управління і здійснюється задля певних досягнень в тій чи іншій сфері (галузі) діяльності. Державне управління інвестиційною діяльністю здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і соціального розвитку України, державними і регіональними програмами розвитку народного господарства, державним і місцевими бюджетами, передбачуваними в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності.

У відповідності із чинним законодавством можуть створюватися пільгові умови інвесторам, що здійснюють інвестиційну діяльність у найбільш важливих для задоволення суспільних потреб напрямах, насамперед соціальній сфері, технічному і технологічному вдосконаленні виробництва, створенні нових робочих місць для громадян, які потребують соціального захисту, впровадженні відкриттів і винаходів в агропромисловому комплексі, в реалізації програм ліквідації наслідків Чорнобильської аварії, у виробництві будівельних матеріалів, в галузі освіти, культури, охорони навколишнього середовища та здоров'я [2:132].

Закон України від 18.08.91 р. «Про інвестиційну діяльність» - це основний кодифікаційний акт, який визначає правові й економічні основи інвестиційної діяльності в Україні, а саме:

- розкриває поняття «інвестиції» (ст. 1), «інвестиційна діяльність» (ст. 2);

- визначає види та форми інвестицій та інвестиційної діяльності (ст. 1-3);

- дає поняття капітальних капітальних вкладень (ст. 1), визначає їх джерела (ст. 10);

- визначає об'єкти інвестування (ст. 4);

- дає визначення понять «суб'єкти інвестиційної діяльності», «інвестор» (ст. 5), закріплює їх основні права (ст. 7) та обов'язки (ст. 8);

- визначає договір як правову форму взаємовідносин між суб'єктами інвестиційної діяльності (ст. 9);

- визначає правові форми державного регулювання у сфері інвестування (ст. 12);

- закріплює порядок прийняття рішень щодо загальноукраїнських (республіканських) інвестицій - ст. 13;

- визначає принципи державного замовлення на капітальне будівництво (ст. 14);

- закріплює основні засади державної експертизи інвестиційних проектів будівництва (ст. 15);

- визначає принципи ціноутворення в сфері інвестиційної діяльності (ст. 17);

- закріплює державні гарантії прав суб'єктів інвестиційної діяльності (ст. 18) та захисту інвестицій (ст. 19);

- визначає умови припинення інвестиційної діяльності (ст. 21) та основні засади відповідальності її суб'єктів [16: 32-33].

Законодавство визначає напрями регулювання умов інвестиційної діяльності, до яких відносяться:

- система податків з диференціацією суб'єктів і об'єктів оподаткування, податкових ставок і пільг. З метою регулювання інвестиційного попиту Верховною Радою України може вводитися диференційований податок на інвестиції;

- проведення кредитної та амортизаційної політики, в тому числі шляхом прискорення амортизації основних фондів. Пільги по амортизації можуть встановлюватися диференційовано для окремих галузей і сфер економіки, елементів основних фондів, видів устаткування;

- надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв;

- державні норми та стандарти;

- антимонопольні заходи;

- роздержавлення і приватизація власності;

- визначення умов користування землею, водою й іншими природними ресурсами;

- політика ціноутворення;

- проведення державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва;

- а також здійснення інших заходів.

Рішення щодо державних республіканських інвестицій приймаються на основі прогнозів економічного та соціального розвитку держави, схем розвитку та розміщення продуктивних сил, цільових науково-технічних і комплексних програм, техніко-економічних обґрунтувань, що визначають доцільність цих інвестицій.

Проекти цільових комплексних державних програм розробляються у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України з участю зацікавлених державних органів і громадських організацій, та подаються Кабінетом Міністрів України на затвердження Верховній Раді України у складі Основних напрямів економічного і соціального розвитку держави [2:133].

Верховна Рада України затверджує у складі Основних напрямів економічного і соціального розвитку держави обсяги держаних інвестицій, здійснюваних за рахунок державного бюджету.

Закон України «Про інвестиційну діяльність» як одну із форм реалізації державних інвестицій передбачає державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві. Державне замовлення розміщується, як правило, на конкурсній основі з урахуванням економічної вигідності цих замовлень для підприємств і організацій.

Державні, міждержавні та регіональні інвестиційні проекти та програми, які реалізуються за рахунок бюджетних та позабюджетних коштів, підлягають обов'язковій державній експертизі у повному обсязі. Інвестиції з інших джерел підлягають державній експертизі з питань дотримання екологічних та санітарно-гігієнічних вимог. Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор зобов'язаний здійснити експертизу інвестиційних проектів щодо дотримання технологічних, санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних та архітектурних вимог і отримати відповідний висновок. Це зумовлене тим, що відповідно ч. 2 ст. 4 цього Закону забороняється інвестування в об'єкти, які не відповідають названим вимогам, а також порушують права та інтереси фізичних, юридичних осіб та держави.

Державна експертиза інвестиційних програм і проектів здійснюється у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, але у випадку необхідності така експертиза може бути здійснена експертними комісіями, створеними Верховною Радою України.

Державне управління інвестиційною діяльність визначається як підзаконна, юридично-владна виконавча та розпорядча діяльність відповідних органів виконавчої влади по здійсненню покладених на них функцій управління, необхідних у процесі управління економічним розвитком країни.

Принципом взагалі називають керівну ідею, основне правило поведінки. Принцип державного управління - це закономірність, відношення або взаємозв'язок суспільно-політичної природи та інших груп елементів державного управління, які виражені у вигляді певного наукового положення, закріпленого правом, і застосовується в теоретичній або практичній діяльності людей з управління. Враховуючи специфіку інвестиційних правовідносин, можна вважати, що принципи управління інвестиційною діяльністю - це об'єктивні закономірності організації та здійснення державою функцій управління, спрямованих на забезпечення ефективного залучення та використання інвестицій [2:134].

1.3 Проблеми відтворення

В системі відтворення, безвідносно до його суспільної форми, інвестиціям належить найважливіша роль в справі відновлення і збільшення виробничих ресурсів, а, відповідно, і забезпечення відповідних темпів економічного росту. Якщо уявити суспільне відтворення як систему виробництва, розподілу, обміну та споживання, то інвестиції, головним чином, стосуються першої ланки - виробництва, і, можна сказати, складають матеріальну основу його розвитку.

Недостатніми за обсягами і неефективними за структурою є інвестиційні кредити комерційних банків. У період виходу української економіки з кризи на їхню частку припадало менше 1% інвестицій в основний капітал. Це означає, що подолання кризи фактично відбувалося без участі українських комерційних банків. Останніми роками ситуація почала змінюватися. У 2000 р. частка кредитів банків у структурі інвестицій в основний капітал зросла до 1,7%, у 2001 р. - 4,3, у 2002 р. - 5,3 і у 2003 р. - 6,7% [3:91].

Вузьке місце в українській економіці - конверсія національних заощаджень в реальні інвестиції. Загалом, показник норми заощаджень в Україні відповідає світовому рівню: 1999-2000 рр. - 22,5 - 27,7% ВВП. Збереження цієї тенденції у наступному періоді є важливою передумовою реалізації курсу економічного зростання в середньо-та довгостроковому періоді. Водночас частка валового нагромадження основного капіталу у 1999-2002 рр. складала 19,3 - 19,2%, а інвестицій - 13 - 17% до ВВП. Подолання відповідного розриву між величиною заощаджень і часткою інвестицій в основний капітал є важливим завданням інвестиційної політики наступного періоду [3:92].

В Україні ще не створено умов для сталого нарощування інвестиційних ресурсів. Недостатньою залишається частка фонду нагромадження ВВП.

Основні проблеми поліпшення інвестиційної діяльності такі.

1. Високе податкове навантаження, відсутність пільг для виробничих інвестицій, надмірний випуск облігацій державної внутрішньої позики для поповнення державного бюджету. Інвестори віддають перевагу вигіднішим сферам вкладання капіталу - банківським операціям, купівлі цінних паперів, нерухомості, торгівлі споживчими товарами тощо.

2. Надмірна демонетизація ВВП, унаслідок чого підприємства втратили необхідні обсяги оборотних засобів і грошових коштів, що штовхає їх переходити на бартерні розрахунки з багаторазовими взаємозаліками. У 1992 - 1998 рр. в Україні виручка від реалізації продукції скоротилась в 2,9 раза, собівартість продукції - в 2,2, а прибуток від реалізації - в 17,1, грошові кошти підприємств - в 17,1 раза. В Україні спостерігаються явища втрати фінансово-відтворювальної бази інвестиційного розвитку. Багато підприємств не в змозі формувати необхідні фінансові ресурси для розвитку за рахунок прибутку та амортизації.

3. Сучасний ринок не використовує величезну частку виробничого потенціалу через його низьку конкурентоспроможність, високе фізичне та моральне зношення. В обробній промисловості рівень використання виробничих потужностей залишається досить низьким.

4. В Україні відбулось надзвичайне знецінення основного капіталу в матеріальному виробництві. Амортизаційні кошти нерідко використовуються не за прямим призначенням, а на поповнення оборотних коштів, відволікаються в банківський сектор на комерційні цілі.

5. В інвестиційному секторі економіки в багатьох випадках втрачені науково - технічні та виробничі заділи. В багатьох галузях вони взагалі відсутні. На підприємствах з високими технологіями спад виробництва досяг 10 разів. Обладнання цих підприємств руйнується, висококваліфіковані кадри залишають високотехнологічні виробництва. Персонал, зайнятий у науково-дослідних роботах і розробках, скоротився майже в два рази. Особливу увагу слід звернути на розробленість правової бази інвестиційної діяльності в Україні.

Водночас попри означені проблеми в Україні зберігається певний інвестиційний потенціал. Для того, щоб його мобілізувати, потрібні заходи як макроекономічного характеру, так і створення системи стимулювання інвестиційної активності, національних заощаджень.

Вплив заощаджень на параметри господарської системи здійснюється через інвестиції. Прийнято вважати, що приватні і державні заощадження, що формують національні заощадження, конвертуються в інвестиції, але повної рівності між ними немає.

У структурі валового нагромадження найбільшу частку становлять амортизаційні відрахування, які недостатньо використовуються на капіталоутворення. У 2000 р. 45,1% (10,1 млрд. грн.) нарахованих амортизаційних сум було використано не за призначенням. За умови цільового використання амортизації у певному обсязі потенційні капіталовкладення могли б становити на 51,5% більше [8: 413-414].

Важливою складовою аналізу інвестиційного клімату на мікрорівні є аналіз і оцінка проблем, з якими стикаються діючі в Україні підприємства з іноземними інвестиціями. Найбільші західні компанії, що працюють в Україні, головними проблемами, пов'язаними з реалізацією інвестиційних проектів, вважають такі: неефективне та нестабільне законодавство; ігнорування вимог законодавства взагалі (українськими учасниками проектів); високий рівень корупції; несправедливу, на їхню думку, політику ліцензування в Україні; проблеми бухгалтерського обліку [11:12].

Розділ 2. Аналіз інвестиційної політики в Україні

2.1 Аналіз інвестиційного клімату України

Як у наукових колах, так і серед підприємців існує багато версій визначення поняття „інвестиційний клімат”. Але всі вони погоджуються, що інвестиційний клімат - це комплексне економіко-політичне явище, яке формується під впливом великої кількості чинників. Такі фактори, як правило, піддаються адекватній кількісній оцінці, і відтак - порівняльному аналізу, який дозволяє ідентифікувати рівень інвестиційної привабливості певного регіону чи країни на фоні інших територій. На розвиток міжнародної інвестиційної діяльності в цілому впливають фактори політичного, ресурсного, загального і глобального характеру. У практичному плані важливе значення мають потенційні можливості країни приймати капітал у будь-яких масштабах і формах, умови його використання із забезпеченням достатнього для інвестора прибутку при припустимому рівні ризику.

Інвестиційний потенціал (об'єктивні, переважно кількісні, умови інвестування) та інвестиційний ризик (переважно якісні політичні, економічні та соціальні характеристики приймаючої країни щодо ймовірності втрати в ній інвестицій чи дохід від них) визначають інвестиційний клімат країни.

Інвестиційний потенціал країни характеризується:

1. Сукупністю макроекономічних показників, таких як: темпи економічного росту, співвідношення споживання і заощаджень, ставка позичкового відсотка; норма прибутку; рівень і динаміка інфляції, споживчий попит населення.

2. Наявністю і співвідношенням факторів виробництва;

3. Розвиненістю інфраструктури;

Інвестиційний ризик країни характеризується рівнем невизначеності прогнозу щодо одержання прибутку (доходу від інвестицій). Структурно він, як правило, включає політичну, економічну та соціальну складові. Найважливішими складниками політичної складової інвестиційного ризику є: внутрішні заворушення (ранжують від страйків до громадянської війни); зовнішні конфлікти (як існуючі так і потенційно можливі); можливість націоналізації власності або накладення економічних санкцій з політичних мотивів, відсутність або можливість втрати міжнародної довіри тощо.

Оцінка подібних показників, як правило, здійснюється на основі публікацій інформаційних агенств, опитувань жителів країни та службовців компаній, що беруть участь у вивченні інвестиційної привабливості країни. Традиційно досліджуються:

1 . Компоненти внутрішньої стабільності; історія внутрішньої стабільності; тиск, що виникає через неоднаковий розподіл прибутків; існування радикальних груп; наявність кількісно великих меншостей (расових, релігійних, національних).

2 . Компоненти зовнішньої стабільності: історія зовнішніх взаємовідносин країни з сусідами, стратегічна важливість країни через її географічне розташування або через наявність на її території рідкісних природних ресурсів.

Всі елементи інвестиційної ситуації можна об'єднати в такі групи:

1. Соціально-політична ситуація в країні та її перспективи.

2. Внутрішньо-економічна ситуація та перспективи її розвитку.

3. Зовнішньоекономічна діяльність та її перспективи в країні.

Кожен фактор ризику має свою питому вагу і оцінюється в балах. Тому стає можливим кількісне вимірювання як окремих груп факторів ризику, так і інвестиційної ситуації в цілому [14:17].

Існує й інший підхід до класифікації ризиків. Виділяють такі три групи:

1. Політичні ризики (включаючи і деякі соціальні).

2. Фінансові ризики, що визначають в основному платоспроможність країни з точки зору надання їй та її юридичним особам позикового капіталу.

3. Ризики операцій, особливо: ризики для зовнішньоторговельної діяльності, ризики для виробничої діяльності.

Перевищення кількості якісних параметрів серед сукупності параметрів визначення інвестиційного ризику країни унеможливлює точне визначення інвестиційного ризику. В такому випадку використовують методи, що дозволяють визначити, наскільки одна країна має ризик більший за іншу. Для порівняльної оцінки ризиків різних країн принципове значення має аналіз законодавства цих країн (загального та інвестиційного). Значний ризик для інвесторів може бути пов'язаний із швидкими та несподіваними змінами у законодавстві.

Чинники інвестиційного клімату у приймаючій країні

Умовно за іншою класифікацією весь комплекс чинників, що характеризують інвестиційний клімат у приймаючій країні, можна поділити на три групи:

1. Політично-правові: національне законодавство в цілому і політика держави щодо іноземних інвестицій; традиції додержання міжнародних угод; міцність державних інститутів, наступність політичної влади; ступінь державного втручання в економіку тощо.

2. Економічні: загальні умови економіки (піднесення, спад, стагнація); податки та тарифи (їх стабільність); контрактне право, характеристика банківської системи та її послуг; регулювання експорту-імпорту, стійкість валютного курсу; динаміка інфляційних процесів; вартість робочої сили та її якість, якість інфраструктури, інформаційне забезпечення.

3. Соціально-психологічні: зрілість суспільства (ступінь його національної згуртованості та наявність узгодженості з основних питань економічного та соціального розвитку країн тощо).

Беручи до уваги зазначені чинники, як економічні, так і організаційно-правові, іноземні інвестори аналізують привабливість інвестиційного клімату приймаючої крани та роблять висновки про доцільність вкладень в неї.

В Україні дотепер відсутня своя система оцінки інвестиційного клімату. Іноземні інвестори орієнтуються на оцінки численних фірм, що регулярно відслідковують інвестиційний клімат у багатьох країнах світу, в тому числі і в Україні. Однак оцінки інвестиційного клімату в Україні, що даються закордонними експертами на їх регулярних засіданнях, проведені поза Україною і без участі українських експертів, представляються малодостовірними. У світі поширеною є практика оцінки економік окремих країн щодо сприятливості інвестиційного клімату, їх класифікація за рівнем інвестиційного потенціалу чи величиною інвестиційного ризику. Такими дослідженнями займаються окремі спеціалізовані інституції та міжнародні економічні видання [14:18].

Загальновизнано, що інвестиційний клімат в Україні є несприятливим у порівнянні з країнами Центральної та Східної Європи. Більш конкретно про проблеми негативного ставлення до інвестиційного клімату в Україні говориться в «Огляді умов підприємницької діяльності і роботи підприємств», підготовленому ЄБРР у рамках звіту про перехідний період за 1999 р. Для упорядкування цього огляду керівникам більш 3000 підприємств двадцятьох країн Центральної і Східної Європи та СНД було направлене прохання провести оцінку ділового /інвестиційного клімату своїх країн.

Питання стосувалися макроекономічних умов (політична нестабільність, інфляція, обмінний курс), мікроекономічних умов (норми підприємницької діяльності, оподатковування, доступ до фінансів), правопорядку (робота судових органів, корупція, злочинність) і інфраструктури. З двадцятьох країн, включених в огляд, Україна зайняла 16 місце, випередивши Росію (17 місце) і поступившись Казахстану і Грузії. Однак за мікроекономічними умовами Україна виявилася на останньому місці. Вона також була в нижній частині списку (випередивши лише Молдову і поступившись Росії) за показниками захисту власності і дотримання договірних прав.

У 1999 р. група німецьких радників при уряді України звернулася з проханням до 20 підприємств, що діють у країні, визначити 20 найбільш серйозних чинників, що перешкоджають інвестуванню в Україні, і розташувати їх у порядку, у якому вони потенційно сприяють відсутності стимулів для інвестування. Всі респонденти назвали в якості основної перешкоди правову невизначеність - за цим показником Україна виявилася далеко за Росією. Серед інших чинників, пов'язаних із державною політикою, були названі нездатність уряду виконувати свої обіцянки (третє місце), державний контроль і пережитки командно-адміністративної системи (четверте місце), відсутність підтримки з боку влади (шосте місце), корупція (сьоме місце), тривалість одержання необхідних дозволів (восьме місце).

Вищевказані спостереження підкріплюють висновки, опубліковані в «Звіті про чинники, що перешкоджають іноземному інвестуванню в Україні». Він був підготовлений у 1999 р. Українсько-Європейським центром із питань законодавства (УЄЗЦ), діяльність якого фінансує ТАСІС. У звіт увійшли матеріали за результатами зустрічей, проведених із 22 головними юридичними, бухгалтерськими і комерційними консалтинговими фірмами, що діють в Україні. Автор звіту робить висновок, що істотні недоліки українського законодавства мають вторинний характер у порівнянні із загальним кліматом непрозорості і ненадійності, для якого характерне довільне застосування постійно мінливих законів, що часто мають зворотну силу.

У 1999 р. за дорученням Американського агентства по міжнародному розвитку (АМР США) проводилося дослідження, у якому порівнювалися результати реформи по семи напрямах комерційного права у чотирьох країнах: Польщі, Румунії, Україні і Казахстані. Ці сім напрямів включали: банкрутство, заставу майна, діяльність підприємства, конкуренцію, контракт, пряме іноземне інвестування, торговельне законодавство. Хоча в дослідженні застосовувалася нова методологія, що із тих пір перетерпіла зміни, примітно, що Україна по загальних показниках знову виявилася на останньому місці, незважаючи на те, що по окремих напрямах законодавчої діяльності (наприклад, закон про заставу) був досягнений помітний прогрес.

Згідно з класифікацією комплексу чинників, що характеризують інвестиційний клімат у приймаючій країні, можна виділити 2 основні компоненти - економічний та неекономічний, орієнтуючись на які, можна проаналізувати інвестиційний клімат країни. Перший компонент - економічний - представляє собою набір наступних факторів: загальні умови економіки (піднесення, спад, стагнація), податки та їх тарифи, контрактне право, банківська система та її послуги, регулювання експорту-імпорту, стійкість валютного курсу, динаміка інфляційних процесів, вартість робочої сили та її якість, інфраструктура, інформаційне забезпечення. Другий компонент - неекономічний - представлений національним законодавством у цілому, політикою держави щодо іноземних інвестицій, традиціями додержання міжнародних угод, міцністю державних інститутів, наступністю політичної влади, ступенем державного втручання в економіку [14:20].

Згідно з дослідженням, проведеним Європейським банком реконструкції та розвитку, серед 26 країн з перехідною економікою по сукупних обсягах прямих іноземних інвестицій на душу населення Україна займає 24-е місце, випереджаючи лише Таджикистан та Білорусь. Найбільш інвестиційно привабливими в Україні є такі види економічної діяльності: харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів - 775,5 млн. дол. США (20,1% до загального обсягу інвестицій), оптова торгівля і посередництво у торгівлі - 727,8 млн. дол. США (18,8%), машинобудування (виробництво машин, електричного, електронного та транспортного устаткування) - 347,6 млн. дол. США (9%), фінансова діяльність - 248,1 млн. дол. (6,4%), транспорт - 252,8 млн. дол. (6,4%), хімічна та нафтохімічна промисловість (хімічне виробництво, виробництво гумових та пластмасових виробів) - 221,4 млн. дол. (5,6%), металургія та обробка металу - 169,1 млн. дол. (4,3%), виробництво коксу, продуктів нафтопереробки та ядерного палива - 165,7 млн. дол. (4,2%), операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам - 160,4 млн. дол. (4,1%) [14:19].

У І півріччі 2001 р. в економіку України іноземними інвесторами вкладено прямих інвестицій 367,8 млн. дол., що на 12,4% менше, ніж за відповідний період 2000 р., у тому числі з країн СНД та Балтії надійшло 4,1 млн. дол. (1,1% до загального обсягу), з інших країн світу - 363,7 млн. дол. (98,9%). Нерезидентами було вилучено капіталу на 98,7 млн. доларів.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну на 1 липня 2001 р. становив 4064,5 млн. дол., що складає майже 83 долари на одного мешканця України.

Прямі іноземні інвестиції за 9 місяців 2003 року зросли на $741,6 млн. і досягли $6,213 млрд. Найбільш привабливими галузями для іноземних інвесторів залишаються харчова промисловість та оптова торгівля, в кожній з яких обсяг іноземних інвестицій перевищує $0,9 млрд. Перспективність цих галузей для інвестицій пов'язана зі зростанням споживання. Проте ці галузі не стали лідерами за темпами зростання іноземних інвестицій 2003 року. Натомість, найбільш динамічними можна вважати машинобудування, транспорт і зв'язок та торгівлю транспортними засобами, у яких приріст прямих іноземних інвестицій за три квартали перевищував 25%. Ці галузі орієнтовані на виробництво як споживчих товарів та послуг, так і інвестиційних товарів та створення інфраструктури. Привабливість цих галузей для іноземних інвестицій, на нашу думку, пов'язана з активізацією інвестиційних процесів в економіці.

Станом на 01.07.2004 року до України надійшло прямих іноземних інвестицій у розмірі 7,3 млрд. дол. США.

В Україні шостий рік поспіль спостерігається позитивна динаміка інвестицій в основний капітал. Лише з 2000 по 2003 рр. їх обсяги зросли на 68,0%: у 2000 р. освоєно інвестицій на суму 23,6 млрд. грн., 2001 р. - 32,6, у 2002 р. - 37,2 млрд. грн. У 2003 р. освоєння інвестицій в основний капітал за розрахунковими даними становило 49,6 млрд. грн.

Як свідчить аналіз структури інвестицій в основний капітал, залучених на оновлення основних фондів підприємств з усіх джерел фінансування, 64-71% інвестицій становлять власні кошти підприємств. За статистичними даними, сума амортизаційних відрахувань у 2001 р. складала 39,2 млрд. грн., у 2002 р. - 41,6, у 2003 р. - 42 млрд. грн. у зв'язку з цим питання удосконалення амортизаційної політики на сучасному етапі є одним з головних чинників поліпшення фінансового стану підприємств та інвестиційної спрямованості амортизаційних відрахувань[4:90].

Також в Україні спостерігається тенденція до збільшення обсягу прямих іноземних інвестицій. На 1 січня 2004 р. загальний обсяг залучених прямих іноземних інвестицій в Україну становив 6657,6 млн. дол. Чистий приріст прямих іноземних інвестицій у 2000 р. склав 593,2 млн. дол.; у 2001 р. - 680,3; у 2002 р. - 916,6 млн. дол., у 2003 р. - 1185,7 млн. дол. Водночас частка іноземного капіталу в оновлення основних фондів залишається мізерною (близько 6%), тоді як у Казахстані - близько третини, Естонії - понад 90%.

2.3 Аналіз структурно-інвестиційної політики перехідної економіки

Важливою складовою ринкової трансформації економіки України є її структурна перебудова. Структурно-інвестиційна політика має будуватися з урахуванням сучасних концепцій структурних перетворень у розвинених країнах, а також специфіки перехідного періоду.

Економічна наука розглядає структуру як якісне розчленування і кількісну пропорційність процесів виробництва, тобто відображує внутрішньовиробничі зв'язки та залежності, що виникають під впливом суспільного поділу праці, рівня розвитку продуктивних сил і системи виробничих відносин.

Структура економіки, як і сама економіка, є динамічною. Чинниками, що впливають на неї, є умови виробництва (виробничі ресурси, вплив на них досягнень НТР), попит і зміна структури благ (особливо в розвиненому суспільстві), переорієнтація суспільного попиту, на послуги, духовні цінності, зміна ринків та видів економічної діяльності тощо [12:406].

Ці об'єктивні процеси знаходять відповідне відображення у поведінці суб'єктів господарської діяльності, які перебудовують свої підприємства на виробництво нових благ. Згідно з цими тенденціями змінюється ринково-ціновий механізм. Проте це зовсім не означає, що він автоматично сприяє досягненню макроекономічної рівноваги з оптимальною структурою економіки. Господарська практика свідчить про велику кількість відмов ринку, в тому числі щодо структури економіки. Причини таких відхилень полягають у тому, що ринки функціонують не оптимально. Це змушує суспільство активно впливати на структурний розвиток через державу. Такий вплив держава здійснює через структурну політику, мета якої - підвищення економічної та соціальної ефективності завдяки удосконаленню ринкового механізму, який здійснював би позитивний вплив на виробників та покупців.

Структурна політика в країнах з ринковою економікою здійснюється державою через: обґрунтування основної секторіальної структури згідно з тенденціями світового ринку, в основі якого покладено модель трьох секторів (сільське господарство, промисловість, послуги); запровадження стратегії економічного зростання, яка ґрунтується на стратегічно важливих галузях, від яких залежать розвиток технології, динаміка та ефекти зростання в інших галузях; інвестування в масштабах всієї економіки найбільш значущих проектів; підтримку інноваційної діяльності у фундаментальних науках, а також використання її досягнень у виробництві тощо.

Реалізується структурна політика держави через прямі і непрямі методи впливу, різноманітні інструменти, в тому числі політичні.

Наприклад, для окремих сфер діяльності запроваджуються особливі режими, що забезпечують суб'єктам господарської діяльності, які тут працюють, захист від конкуренції, високі прибутки. Цьому може сприяти обмеження доступу на ринок, регулювання конкурентних відносин. Держава може також стимулювати чи стримувати розвиток певної галузі, виробництва, регіону через податки, пільгове кредитування, субвенції та інші економіко-адміністративні важелі.

Отже, зміни в структурі економіки в країнах з ринковою економікою в сучасних умовах відбуваються під впливом ринку і державного регулювання, цінностей, що визначаються критеріями постіндустріального суспільства, національними та історичними особливостями країни.

Порівняно з розвиненими країнами структурна перебудова в постсоціалістичних країнах має певні особливості. Це зумовлено як об'єктивними так і суб'єктивними чинниками. Перші визначаються шляхами розвитку, другі - економічною політикою цих груп країн.

По-перше, країни з розвиненою економікою формувалися за моделлю класичного типу: перехід від аграрного до індустріального, а нині - до постіндустріального суспільства здійснюється поступово, через упровадження в усі галузі народного господарства адекватної системи знарядь праці, обладнання, науково-технічної бази. І починали вони з галузей, спрямованих на потреби людини (текстильної, взуттєвої, харчової тощо). Відповідно й формувалося економічне мислення населення.

По-друге, у процесі становлення ринкової економіки еволюційним шляхом структурні зрушення відбуваються в умовах макроекономічного збалансування, коли сукупний попит в основному відповідає сукупній пропозиції. І, що особливо важливо, за таких умов поступово зменшується різниця в доходах різних верств населення [12:407].

Така політика формування доходів, орієнтація на середній клас значною мірою пом'якшують соціальні конфлікти, стабілізують суспільство, створюють сприятливий суспільний клімат для структурних перетворень в економіці.

Це дає можливість державі регулювати потоки товарних та фінансово-грошових ресурсів, спрямовувати їх у сфери діяльності, що виконують роль «локомотивів» розвитку економіки, сприяють «відмиранню» архаїчних видів діяльності чи спрямовані на розв'язання важливих соціальних проблем.

Важливими умовами структурних перетворень економіки є макроекономічне збалансування і досягнення оптимального співвідношення у доходах найбагатших і найбідніших верств суспільства.

Структурні перетворення інтенсифікуються, дають найбільший народногосподарський ефект, коли поєднуються і взаємодіють ринкові та регулюючі засади [12:408].

Структурна політика в перехідній економіці має суперечливий характер. З одного боку, вона є продовженням структурної політики, характерної для централізованого господарства, оскільки є значний і високомонополізований державний сектор (великі підприємства в паливній, металургійній, хімічній, обробній промисловості, електроенергетиці, машинобудуванні, на транспорті, в аграрному секторі). З іншого боку, держава вже не має можливості здійснювати інвестиції у ці галузі і розв'язує проблеми підтримки їх «квазіринковими» методами, використовуючи кредитну емісію і частково - державні закупівлі, регулювання умов зовнішньоекономічної діяльності тощо. І нарешті, структурну політику частково спрямовано на формування ринкової інфраструктури, тих її ланцюгів, які можуть стати центрами ринкової акумуляції та подальшого використання інвестицій. Однак головна проблема - перетворення структурної політики на чинник ринкової трансформації економіки - залишається загалом невирішеною [12:409].

Головною метою структурної політики перехідної економіки на першому етапі її розвитку є сприяння становленню, розширенню і розвитку ринкового сектору народного господарства. Тому в перехідній економіці більш важливим аспектом структурної політики є не галузевий, а секторний підхід.

Виходячи з цього, зростає значення формування конкурентного середовища, в основі якого - недержавний сектор. У цьому розумінні структурна політика має розглядатися як чинник, що сприяє розвитку конкуренції та демонополізації економіки.

Перехідна економіка відрізняється від ринкової тим, що в ній ще не склався природний механізм координації. Держава поступово позбавляється функцій, що не властиві їй за ринкової економіки. Конкурентна поведінка фірм ще не утвердилася, що провокує зберегти або отримати монопольні переваги. Тому в перехідній економіці зміст структурної політики є значно ширшим ніж у ринковій економіці.

В перехідній економіці виникає проблема «відбору» об'єктів структурної політики в умовах досить значних спотворень ринкового механізму координації. Під час такого відбору виникає реальна загроза того, що економічна політика може опинитися в «зачарованому колі»: ринково слабкоорієнтована, непослідовна економічна політика породжує спотворення, які потім розглядаються як чинник посилення державної активності, розширення об'єктів структурної політики.

Практика засвідчила, що структурна перебудова - це явище динамічне і постійне, пов'язане з науково-технічним прогресом і величезними капіталовкладеннями, що під силу передусім розвиненим країнам. Темпи структурної перебудови мають бути досить високими, інакше структурні зміни виявляться неефективними.

Специфіка структурної політики кожної постсоціалістичної країни визначається тим, мали вони державність і власний народногосподарський комплекс чи ні. Їхні економіки істотно відрізняються тепер і ресурсами, й обсягами, і зовнішньоекономічною орієнтацією, і станом фінансового та людського капіталу, і рівнем життя, і розмаїтістю форм політичного устрою, й іншими чинниками [12:410].