Статистика промислової продукції та методи її аналізу

20

Статистика промислової продукції та методи її аналізу

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. СТАТИСТИКА РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

1.1 Загальна характеристика промисловості України

1.2 Енергозабезпечення та енергозбереження промисловості

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

2.1 Сучасний стан харчової промисловості

2.2 Державне регулювання харчової промисловості

РОЗДІЛ ІІІ. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Економічна ефективність функціонування будь-якої галузі визначається мірою окупності витрачених у процесі виробництва ресурсів та досягнутим при цьому рівнем задоволення потреб населення. У ринковій економіці обидва цих фактори взаємопов'язані, і відсутність одного з них ставить під сумнів або економічну доцільність існування даної галузі, або відповідність результатів її діяльності державним пріоритетам та завданням. Разом з цим дійсність останніх десятиріч викликала для всіх країн необхідність врахувати вплив виробництва на стан навколишнього середовища. В свою чергу, економічна ефективність та доцільність функціонування аграрної сфери визначаються, поряд із загальними закономірностями, також і рядом особливостей, що виникають саме як наслідок залежності виробництва в АПК від грунтово-кліматичних умов.

Відтворення і прискорений розвиток харчової промисловості є важливими передумовами подолання кризових явищ в аграрному секторі економіки країни і вимагають застосування спрямованої на це науково обґрунтованої цінової, податкової, фінансово-кредитної, інвестиційної та інноваційної політики. Через недосконалість останніх харчова промисловість України як за наявними виробничими потужностями, їх фізичним, технічним і технологічним станом, так і за рівнем розвитку інфраструктури істотно відстає від рівня розвитку аналогічних галузей економічно розвинутих країн.

РОЗДІЛ І. СТАТИСТИКА РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

1.1 Загальна характеристика промисловості України

Кризовий період у промисловості, протягом якого обсяг виробництва скоротився наполовину, було подолано в 1999 p., коли негативна динаміка змінилася на позитивну. За 1999 p. обсяг промислової продукції зріс на 4%, за 2000 p. - на 12, за 2001 p. - на 14%. Крім того, почала поліпшуватися галузева структура промисловості за рахунок випереджального розвитку обробних (переробних) галузей, які випускають кінцеву продукцію, порівняно з добувними галузями, які випускають проміжну продукцію (див. табл. 1).

Таблиця 1. Приріст продукції за основними галузями промисловості, %

Зростання промислового виробництва відбувається на основі підвищення попиту внутрішнього (інвестиційного та споживчого) і зовнішнього ринків. Так, зростання інвестицій в національну економіку становило у 2000 р. 14%, у 2001 р. -17%, що, відповідно, збільшило внутрішній попит на продукцію машинобудування, металургії та промисловості будівельних матеріалів. Підвищення реальної заробітної плати у 2000 р. на 3,6% і за 11 місяців 2001 р. - на 19%, а також пенсій та інших соціальних виплат, відповідно, збільшило внутрішній попит на продукцію харчової та легкої промисловості. Виробництво товарів зросло у 2000 р. на 17%, за 11 місяців 2001 р. - на 14% (при додатному сальдо).

З усіх галузей промисловості найбільш експортооріентованою є металургія. Так, у 2000 р. в Україні вироблено 32 млн. т сталі, з них спожито лише 5 млн. т., а решту - понад 80% -- становить експорт. Є підстави очікувати, що співвідношення внутрішнього і зовнішнього попиту на метал надалі змінюватиметься на користь внутрішнього ринку в результаті як зростання інвестицій (і, відповідно, продукції машинобудування), так і обмеження зовнішнього ринку металу.

У структурі поточних (операційних) затрат на виробництво продукції промисловості СГІ собівартості) поки що не відбулося позитивних змін. Вона, як і в попередні роки, характеризується надто високою часткою матеріальних затрат і, відповідно, надто низькою часткою заробітної плати.

Промисловість споживає левову частку електроенергії (див. табл. 2).

Таблиця 2.

Баланс електричної енергії

У балансі електричної енергії звертає на себе увагу надто високий показник втрат (23% у 2000 р.), що приблизно втричі перевищує нормальний показник неминучих технологічних втрат у мережі загального користування (7-8%). Це говорить про те, що значна частина електроенергії (15%) розкрадається. Надто високою також є частка промисловості в загальному обсягу споживання електроенергії. Зниження цієї частки (порівняно з 1990 р.) є позитивною тенденцією.

Повчальним є порівняння енергетичних показників (і, до речі, не тільки енергетичних) України і Польщі. Так, у 1998 р. Польща виробила 143 млрд. кВт*г електроенергії, а спожила - 124 млрд., тобто значно менше, ніж Україна. При цьому ВВП Польщі втричі більший, ніж України, - відповідно, 157,3 млрд. і 49,7 млрд. дол. у 1998 р. Отже, в Україні на одиницю ВВП витрачається у 3,6 раза більше електроенергії, ніж у Польщі.

У паливно-енергетичному комплексі загальна ситуація є все ще дуже складною, хоча вже з'явилися певні позитивні зрушення. Залишається значною дебіторська заборгованість внаслідок масових неплатежів за спожиті паливо (вугілля і газ) та електроенергію. Собівартість вугілля є надто високою (набагато перевищує ціну), а його якість - надто низькою. На теплові електростанції для факельного спалювання в енергетичних котлах часто надходить вугілля високої зольності (понад 40%) і низької калорійності (менш як 5 тис. ккал/кг). Не лише видобування, а й транспортування і спалювання такого палива призводять до економічних збитків і завдають екологічної шкоди.

За задіяними ресурсами на промисловість припадає 1/5 загальної чисельності працівників, 1/3 основних фондів і понад 40% оборотних коштів і капітальних вкладень; за результатами виробництва - 1/3 ВВП і більш як половина прибутку. Зіставлення першої та другої груп показників говорить про відносну економічну ефективність, а саме: промисловість є більш ефективною порівняно з усією національною економікою, бо її частка у прибутку є значнішою, ніж в усіх задіяних ресурсах, і продуктивність праці - набагато вищою. Проте прибутковість промисловості залишається низькою. Більше того, зберігається негативна тенденція до зростання її збитковості. Так, рентабельність промислового виробництва за 2000 р. знизилася майже наполовину. Ринкова система господарювання ґрунтується на конкурентній, інноваційній стратегії розвитку виробництва, і ті підприємства, які орієнтуються на ринок, а відтак, проводять активну маркетингову, інвестиційну та інноваційну політику, працюють стабільно та ефективно, не вимагають державного патерналізму і є конкурентоспроможними як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Саме такі промислові підприємства, а їх сьогодні вже більшість, одержали за 2000 р. понад 16 млрд. грн. прибутку. Проте, на жаль, є ще багато збиткових підприємств, які не пристосувалися до ринкових умов господарювання, чекають на державні дотації і нарощують збитки. Вони "з'їли" більше половини прибутку прибуткових підприємств у 2000 р.

Хоча обсяг прибутків прибуткових підприємств за чотири роки (1997-2000) збільшився на 75%, проте обсяг збитків збиткових підприємств за цей період зріс ще більшою мірою -- майже у 5 разів. У результаті обсяг прибутку за вирахуванням збитку в промисловості у 2000 р. залишився на рівні 1996 р. Затрати виробництва зростають швидше, ніж обсяги виготовленої продукції. У 2001 р. відбулися позитивні зрушення: фінансовий результат промисловості - прибуток за вирахуванням збитку - істотно зріс і за 11 місяців становив 12 млрд. грн.

Додатковим навантаженням на собівартість продукції є витрати на утримання законсервованих чи виведених з експлуатації виробництв, об'єктів соціальної інфраструктури, неповна завантаженість виробничих потужностей, непомірні податки на виробничу діяльність і надвисокі ставки банківських кредитів, що знижує ефективність виробництва і конкурентоспроможність продукції.

Позитивна динаміка капітальних вкладень у промисловість за останні роки, починаючи з 1998 р., забезпечує у цілому задовільне підтримання виробничо-технічного апарату цієї галузі, про що свідчать такі фактичні показники відтворення основних промислових фондів (ОПФ) за 1999-2000 pp. (див. табл. 3).

Таблиця 3. Показники відтворення ОПФ за 1999-2000 pp. (млрд. грн.)

Виробничі потужності підтримуються, як відомо, і шляхом ремонту. Причому витрати на капітальний ремонт поглинають надто велику частку загального обсягу валового нагромадження ОПФ.

Високий ступінь спрацювання (понад 51 % на початок 2002 р.) і старіння основних фондів диктує необхідність їх інтенсивнішого оновлення шляхом заміни. Заміна спрацьованих і застарілих засобів виробництва новими, більш ефективними, зменшить потребу в ремонті, за рахунок чого можна буде істотно збільшити обсяг капітальних вкладень у його технологічне оновлення і підвищити ефективність. Важливо, щоб інвестиції поєднувалися з інноваціями. Саме у процесі оновлення основних фондів реалізується інноваційна модель економічного розвитку країни, тобто матеріалізується науково-технічний прогрес, який є засобом економічного та соціального прогресу.

У 2000 р. відбулося позитивне зрушення в інноваційній діяльності у промисловості, а саме - перехід від тривалого спаду до піднесення, про що свідчать дані таблиці 4.

У 2001 р. ця позитивна тенденція тривала: кількість підприємств, які впроваджували інновації, зросла і становила 1503, хоча їх частка у загальній кількості промислових підприємств залишається низькою (14%).

Активізація інноваційної діяльності та її спрямування на зниження питомих затрат виробництва дозволять у найближчі роки подолати негативну тенденцію до зростання обсягу збитків у промисловості, а згодом і зовсім їх позбутися. Для цього необхідно, у свою чергу, прискорити перехід усіх промислових підприємств на ринкові методи господарювання.

Таблиця 4. Показники інноваційної діяльності в промисловості України у 1999-2000 pp.

Справа в тому, що млявість і непослідовність ринкового реформування, зволікання з адміністративною і судовою реформами в Україні призвели до перекручення економічних відносин - було створено неефективний гібрид бюрократичних і ринкових методів господарювання. Це консервує деформовану структуру промисловості, її затратну орієнтацію, споживацькі настрої, економічну безвідповідальність за збитки і борги, сприяє корупції, крадіжкам, стримує підприємницьку ініціативу.

Двигуном розвитку виробництва і підвищення його ефективності в сучасній, цивілізованій ринковій системі є добросовісна конкуренція. Цей двигун в українській економіці, в тому числі в промисловості, ще дуже слабкий, що зумовлено збереженням значного рівня монополізації виробництва, надто малою часткою приватного підприємництва і, найголовніше, створенням неоднакових (нерівних) умов господарювання для різних підприємств.

Ефективність господарювання великою мірою залежить від керівників підприємств, їх особистих якостей, професійного рівня і підприємливості. Серед керівників державних і колективних промислових підприємств є такі, які працюють неефективно і вимагають державної підтримки - державного замовлення, податкових пільг, списання боргів, отримання іноземних кредитів під гарантії Уряду. І коли в ряді випадків Уряд задовольняє такі вимоги, це, як правило, не допомагає їм у подоланні кризових явищ. Наприклад, автомобільна промисловість за державної підтримки "завоювала" лише 4% вітчизняного ринку автомобілів і продовжує працювати збиткове.

Приватний сектор у промисловості досі практично відсутній. Його частка у загальному обсягу промислової продукції становить менш як 1%, 76% припадає на колективний сектор і 23% - на державний.

Завдання піднесення промислового виробництва полягає не в тому, щоб відновити ті обсяги продукції, які були в кожній галузі промисловості до початку спаду. Зовсім не потрібно, наприклад, видобувати 120 млн.т. залізної руди, виплавляти 55 млн. т сталі, виробляти 136 тис. важких тракторів, не говорячи вже про відновлення виробництва такої кількості танків, іншої військової техніки та озброєнь, яка була у 80-х роках. Виробництво має орієнтуватися на ринковий попит. На відміну від державно-монополістичної системи господарювання, яка ґрунтувалася на принципі "продавати (вірніше, розподіляти) те, що виробляється", ринкова система базується на принципі "виробляти те, що продається".

У процесі підприємницької діяльності та конкуренції на ринку виявлятимуться найефективніші форми господарювання, їх співвідношення за формами власності, спеціалізацією і структурою, формуватимуться конкурентоспроможні системи великого, середнього і малого бізнесу. Тоді економіка, в тому числі й промисловість, запрацює ефективно, підприємства випускатимуть дійсно потрібну і конкурентоспроможну продукцію, орієнтуючись при цьому на попит та інноваційний розвиток виробництва. Економічна політика держави має всіляко сприяти цьому.

1.2 Енергозабезпечення та енергозбереження промисловості

Енергозабезпечення в умовах системної кризи виступає вирішальним фактором стабілізації і піднесення економіки України. У цьому зв'язку особливої актуальності набирає трансформація паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) з огляду на вимоги ринку. Сьогодні ми за обсягом переробки нафти та її місцем серед інших енергоносіїв значно відстаємо від розвинутих країн.

Заданими щорічника компанії "ВР+АМОСО", світове споживання первинних енергоносіїв зростає; у 1998 p. воно досягло 8477,4 млн. т ум. п. (в Україні -- 133,7 млн. т ум. п.), у тому числі частка нафти становить 40,0% (10,7%), природного газу -- 23,8% (46%), вугілля -- 26,2% (27,5%), ядерного палива -- 7,4% (14,5%), гідроенергії-- 2,7% (1,0%). Динаміку частки нафти у загальному обсягу світового споживання енергоносіїв подано у таблиці 5.

Таблиця 5. Частка нафти у світовому споживанні первинних енергоносіїв за 1995--1999 pp., (%)

Україна належить до групи країн, в яких частка нафти у загальному споживанні енергоносіїв є дуже низькою (див. табл. 6).

Таблиця 6.Частка нафти у споживанні енергоносіїв галузями економіки у різних країнах світу в 1998 р. (%)

Споживання нафти у ПЕК України знижується на фоні загальносвітового зростання обсягу її переробки. За минуле 20-річчя переробка нафти зросла з 3084 млн. т у 1978 р. до 3429 млн. т у 1998 р., або на 11,2%. Найвищі темпи зростання цього показника відзначено у країнах, що розвиваються, особливо у Китаї та Індії. Водночас у країнах Заходу спостерігаємо стабілізацію і навіть деяке зниження обсягів переробки, у тому числі в США -- на 4% (переробка 854 млн. т, або 24,9% від світової), в Японії--на 2% (258 млн. т, або 7,5%), Німеччині -- на 5% (136 млн. т, або 4%), у Франції -- на 22,7% (92 млн. т, або 2,7%). В СНД економічна криза супроводжувалась істотним зниженням обсягів переробки нафти (з 419 млн. т у 1978 р. до 199 млн. т у 1998 р., або на 52,5%, у тому числі в Україні з пікового рівня 62 млн. т у 1989 р. --до 10,4 млн. т у 1999 р., або майже у 6 разів).

З огляду на світове зростання споживання нафтопродуктів (3214,1 млн. т у 1992 р., 3710,3 млн. т -- у 2002 р., або на 15,4%, у тому числі світлих -- на 20,6%), інвестиції у нафтогазовий сектор збільшилися до 204,8 млрд. дол. у 1999 р. За напрямами використання інвестицій розвідування і видобування займають 56,1%, нафтопереробка, нафтохімія -- 21,3%, маркетинг -- 9,9%, транспортування нафти і нафтопродуктів -- 5%, решта напрямів (збут, сховища, інфраструктура тощо) -- 7,7%. У світовій нафтовій промисловості домінують 15 великих компаній ("Shell", "ВР+АМОСО", "Chevron" та ін.), які водночас займаються пошуком нафти, її добуванням або імпортом, мають власні нафтопереробні заводи, транспортні парки, складські бази, мережу заправних станцій. Це дозволяє їм одержувати прибуток на кожній ділянці своєї діяльності і концентрувати кошти на інвестиції.

Напрями реструктуризації нафтової і нафтопереробної промисловості України визначено державними програмами "Нафта і газ України, 1992--2010 pp." та "Національною енергетичною програмою України до 2010 p.". Проте через відсутність інвестиційних ресурсів реалізація цих програм загальмувалась, а багато з їх положень (зокрема, прогнозовані обсяги переробки нафти) не відповідають реальній економічній ситуації, що склалася в Україні. Так, аж до 2000 p. спостерігався занепад нафтового господарства, який відбився у скороченні власного видобутку нафти до 2,6 млн. т, зниженні обсягів її імпорту до 1 млрд. дол., падінні рівня використання потужностей НПЗ до 22% у 1999 р., нижчій порівняно із західними країнами глибині переробки нафти (65% проти 80--90%). Внаслідок негативних тенденцій задоволення потреби України у нафтопродуктах за рахунок національного виробництва зменшувалося і за бензином становило 59%, дизпаливом -- 70%, мастильними матеріалами -- 30%.

У зв'язку з необхідністю коригування Національної енергетичної програми в Інституті біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України було уточнено потребу у нафті і нафтопродуктах на період до 2010 р. (див. табл. 7).

Таблиця 7.Прогноз потреби України у нафті і нафтопродуктах на період до 2010 р. (млн. т)

Виходячи з поправок Мінекономіки до Національної енергетичної програми, у 2010 р. буде видобуто 5,3 млн. т нафти замість передбачених раніше 7,5 млн. т. Для задоволення потреби України у нафті необхідно буде збільшити її імпорт до 20 млн. т. Публіковані дані щодо розвіданих запасів нафти в Україні суперечливі: відповідно до Національної енергетичної програми (1996 р.) вони становлять 900 млн. т, за даними Міжнародного агентства з енергетики (1995 р.) -- 236,2 млн.т. Ефективність використання запасів нафти в Україні є малою. Порівняно з піковим обсягом видобутку нафти, який у 1972 р. досяг 14,4 млн. т, у подальшому відбувалося його падіння (до 2 млн. т у 2000 р.). Для порівняння зазначимо, що у Румунії, де запаси нафти значно менші, ніж українські, завдяки активним роботам з підвищення ефективності видобутку вдалося стабілізувати його на рівні 7 млн. т/рік. Для розширення геологорозвідувальних робіт в Україні необхідно залучити інвестиції в обсягу приблизно 600 млн. дол.

Сьогодні вся імпортована нафта надходить до України нафтопроводом з Росії, котра залежно від політичної та економічної кон'юнктури може істотно впливати на ціни і порядок розрахунків як щодо своєї, так і щодо казахстанської нафти. У 1999 р. з переробленої у нас нафти (10,4 млн. т) частка української становила 21,7%, російської-- 65,2%, казахстанської-- 13,1%. З точки зору техніко-економічних показників перевагу треба віддати переробці більш високоякісних українських нафт. Так, наприклад, на Лисичанському НПЗ плата за переробку місцевої нафти становить 11--12 дол./т, російської-- 13 дол./т, а вихід бензинів -- 26 і 13,2%, відповідно. У цьому зв'язку використання українськими НПЗ інших нафт, якість яких є вищою, ніж російської та казахстанської, -- алжирської, ангельської, нігерійської, норвезької тощо, -- дало би змогу без додаткових інвестицій збільшити вироблення дефіцитних світлих нафтопродуктів.

Вибір поставщиків базується насамперед на економічній доцільності. Його можливість зумовлена різним рівнем затрат на видобуток і транспортування нафти у нафтовидобувних регіонах та країнах світу, а також неоднорідністю її якісного складу. Позитивний досвід щодо цього нагромаджено у Франції, яка при річній переробці 92 млн. т нафти імпортує 90 млн. т; у 1998 р. імпорт розподілився так: Близький Схід дав 43,7% загального імпорту (у 1978 р. -- 78,9%), Північне море -- 32,3% (2,7%), Африка-- 17,6% (14,7%), інші країни -- 6,4% (3,7%).

З тих самих міркувань більшість постсоціалістичних країн після 1990 р. відмовилася від 100%-ного імпорту нафти з Росії і частково закуповує її у Норвегії, Великобританії, Ірані та інших країнах. У 1999 р. експорт нафти нафтопроводом "Дружба" з Росії до Чехії (загальна потреба -- 9 млн. т/рік) становив 3,8 млн. т, Словаччини (10 млн. т) -- 4,5 млн. т, Угорщини (10 млн. т) -- 4,9 млн.т і до Польщі (17 млн. т)--12,1 млн. т; експорт Росії через морські порти становив: Вентспілс -- 11,3 млн. т, Новоросійськ -- 12,7 млн. т, Туапсе -- 4,2 млн. т, Одеса -- 4,8 млн. т⁹.

В Україні є об'єктивні умови для організації альтернативних поставок нафти з Близького Сходу, Африки й Азербайджану. Практично не використовується Одеська нафтогавань, пропускна спроможність якої після реконструкції збільшилася з 15 до 24 млн. т (1997 р.). Досягнутої потужності досить для забезпечення нафтою Одеського та Кременчуцького НПЗ. Азербайджанська нафта може надходити на Херсонський НПЗ танкерами із Супси (до 1,7 млн. т/рік); для цього необхідно побудувати нафтопровід від Херсонської нафтогавані до НПЗ завдовжки 12 км, що вимагатиме інвестицій у розмірі 2 млн. дол., строк будівництва -- 1 рік. У подальшому Херсонська нафтогавань і НПЗ можуть бути реконструйовані для збільшення потужності до 6 млн. т/рік". Діюча технологічна схема найсучаснішого з українських НПЗ -- Лисичанського дає змогу ефективно використовувати азербайджанську нафту з глибиною переробки 66--67%. Транспортувати її можна морем до Одеської нафтогавані, а далі залізницею до Лисичанська. За даними Укрнафтохімпереробки, у 2000 р. переробку нафти в Україні передбачено в обсягу 16,5 млн. т, у тому числі казахстанської -- 6 млн. т. З цього обсягу на Лисичанський НПЗ необхідна поставити 4 млн. т, Херсонський НПЗ -- 1,5 млн. т.

В Україні діють також нафтотермінали у Криму (Феодосія та Анкерман) потужністю 1 млн. т/рік; реконструкція дала би змогу збільшити їхню пропускну спроможність у 1,5--2 рази. Для здійснення цього проекту потрібно 10 млн. дол. Доцільним є також будівництво для забезпечення власних потреб і транзиту азербайджанської нафти до Західної Європи нового Одеського терміналу потужністю 12 млн. т/рік (І черга) вартістю 647 млн. дол.

Тепер переважає давальницька схема переробки нафти, неефективна для підприємств. У 1999 р. 84,6% переробленої на українських НПЗ нафти належало давальцям. Кременчуцький НПЗ, наприклад, переробив 4,6 млн. т нафти, у тому числі давальницької-- 66,8%, у співробітництві з 38 організаціями, обсяги їхніх поставок коливалися від 700 т до 488,1 тис. т. На Херсонському НПЗ ці показники становили, відповідно, 14 організацій, обсяги поставок -- від 9,98 тис. т до 385 тис. т; на Одеському НПЗ -- 2 організації з поставками від 29,9 тис. т до 2603,2 тис. т і т. д. За цих умов підприємства практично розпоряджаються 10% перероблюваної нафти, одержуваними як плата за послуги. У 1999 р. українські НПЗ використали виробничі потужності на 20,3%, у тому числі Кременчуцький завод -- 28,2%, Херсонський -- 12,2%, Одеський -- 42,5%, Дрогобицький -- 27,8%, Надвірнянський -- 50,9%, Лисичанський -- 3,3%.

Давальницькою схемою переробки нафти на українських НПЗ багато у чому пояснюється характер ринку нафтопродуктів, де, на відміну від Заходу, домінує виробник, а не споживач. Крім того, давальники поряд з іншими численними продавцями нафтопродуктів справляють тиск на державу з метою одержання. всіляких податкових та інших пільг, що у кінцевому підсумку призводить до зменшення надходжень у державний бюджет.

У кожній країні розвиток нафтопереробної промисловості має власні особливості, але спільними рисами є підвищення ролі поглиблювальних та облагороджувальних технологічних процесів, економія енергоресурсів, автоматизація виробництв, створення екологічних технологій. За даними Французького інституту нафти, у найближчій перспективі потужності НПЗ у" світі можуть зрости на 287 млн. т/рік, або на 7,7%, у тому числі в країнах СНД та Східної Європи -- на 42 млн. т, або на 6,6%.

Активізуються роботи для розширення виробництва нафтопродуктів з відновлюваної сировини. Так, у 12 країнах Євросоюзу випуск біобензинів та біодизпалив до 2020 р. має скласти 29 і 48 млн. т, відповідно, або 23,9 і 24,4% загального споживання світлих нафтопродуктів. У всьому світі триває розробка нового складу бензину, спрямована на зниження забруднення повітря. З цією метою використовують кисневмісні сполуки як компоненти змішування бензинів. На початок 1997 р. у світі налічувалося 174 установки потужністю 24,2 млн. т для виробництва цих сполук; планувалося спорудити до 2000 р. ще 76 установок загальною потужністю 13,7 млн. т. Крім того, у США інвестиційні проекти спрямовані на розширення процесів алкілування, ізомеризації гідрознесірчення та гідроочистки. У країнах Західної Європи потужності гідрокрекінгу за 1995--1998 pp. зросли майже на 6 млн. т/рік¹¹.

Реструктуризація НПЗ України багато у чому визначається зростанням потреби у дизпаливі (до 13,1 млн. т -- у 2015 р., при 5,9 млн. т -- у 1999 р.) та необхідністю скоротити імпорт бензину. У зв'язку з тим, що за структурою споживання моторних палив Україна в перспективі наближатиметься до західноєвропейських країн, для поліпшення якості і збільшення виробництва бензинів основними напрямами інвестиційних програм українських НПЗ слід вважати розширення потужностей каталітичного крекінгу на 2,5 млн. т (11,8% від первинних процесів), будівництво нових установок ізомеризації потужністю 0,4 млн. т (6,4% від каталітичного риформінгу) й алкілування потужністю 0,7 млн. т (11% від каталітичного крекінгу). Крім того, для забезпечення відповідності якості бензинів вимогам екологічного законодавства доцільно побудувати установку для виробництва 360 тис. т/рік кисневмісних добавок. Для організації випуску дизельних палив у необхідних обсягах і потрібної якості одним з пріоритетів є збільшення потужностей термічних процесів гідрокрекінгу на 2,5 млн. т/рік (4,7% від первинних процесів), вісбрекінгу -- на 3,2 млн. т/рік (6,0%), гідроочистки -- на 1,5 млн. т (2,8%), коксування -- на 1 млн. т/рік (1,8% ).

На особливу увагу заслуговує проблема забезпечення потреби у мастилах, імпорт яких в Україну налічує сотні найменувань на суму 200 млн. дол. щороку. Найважливішими напрямами тут є: регенерація відпрацьованих масел з метою додаткового одержання ресурсів (100 тис. т/рік); реконструкція діючого маслоблока із збільшенням його потужності для випуску синтетичних масел в обсягу 50 тис. т/ рік; створення спільно із зарубіжними фірмами модульних установок для змішування 40--50 тис. т/рік мастил широкого асортименту; організація заводу з виробництва 70 тис. т присадок та їх модифікованих форм у вигляді пакетів і композицій. Орієнтовні інвестиції у цей проект становитимуть 500 млн. дол.

Таким чином, реструктуризація нафтопереробки України з огляду на екологічні вимоги вимагатиме 2 млрд. дол. У першу чергу будівництво нових і реконструкція діючих установок мають бути здійснені на Одеському, Дрогобицькому та Надвірнянському НПЗ.

Важливою ланкою у забезпеченні потреб України в автомобільних ПММ є автозаправні станції (АЗС). Їх кількість (3020) і рівень автоматизації не відповідають сучасним вимогам. Доведення кількості АЗС в Україні до 4--5 тис. вимагатиме 0,8--1 млрд. дол., що є можливим тільки за умови залучення зарубіжних інвестицій.

У країнах Західної Європи діє закон про стратегічні запаси нафти і нафтопродуктів в обсягу 90-добового споживання. У створенні цих запасів беруть участь держава, приватні нафтопереробні і нафтозбутові фірми. Для довгочасного зберігання стратегічних запасів використовуються наземні резервуари! парки перевалочних і розподільних нафтобаз, а також підземні сховища. В Україні досить широко використовуються природні та інші підземні утворення для зберігання газу і значно меншою мірою -- нафти. Створення стратегічних запасів нафти в Україні дало б змогу уникнути форс-мажорних ситуацій і забезпечити ритмічну роботу НПЗ. Для реалізації цього проекту (запас 3 млн. т. нафти) потрібно (враховуючи будівництво транспортної мережі) 0,3 млрд. дол. Для зберігання нафтопродуктів (3,6 млн. т) можна використати вже існуючі 700 нафтобаз, що дасть змогу обійтися без додаткових інвестицій.

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

2.1 Сучасний стан харчової промисловості

У 2001 p. харчова промисловість налічувала 9079 підприємств--юридичних осіб за видами діяльності, чисельність їх промислово-виробничого персоналу становила 416 тис. чол., або 12,8% від загальної чисельності персоналу, зайнятого в промисловості. обсяг виробленої продукції сягав 35,1 млрд. грн., і за питомою вагою цього показника в загальній структурі промислового виробництва галузь посідала друге місце (19,1%) після чорної металургії та металообробки (20,6%).

Перехід до ринкових умов господарювання виявився досить складним для підприємств харчової промисловості. Недооцінка її структуроформуючої ролі для розвитку економіки в цілому призвела до значного зниження обсягів виробництва. Так, за 1990-2001 pp. відбулося значне скорочення виробництва продовольчих товарів як в абсолютному вимірі, так і в розрахунку на 1 чол.

Зокрема, виробництво м'яса і м'ясопродуктів на 1 чол. скоротилося на 87,2%, ковбасних виробів - на 80,3, м'ясних напівфабрикатів - на 91,2, тваринного масла - на 62,8, жирних сирів - на 37,1, продукції з незбираного молока -- на 83,2, маргаринової продукції - на 26,8, цукру-піску - на 69,3, олії -- на 6,3, плодоовочевих консервів -- на 67,1, хліба і хлібобулочних виробів - на 60,8, кондитерських виробів - на 29,4, макаронних виробів - на 66,7%, безалкогольних напоїв - на 39,7%.

Порівняно з 1995 р. спад виробництва був не таким значним, навіть відбулося зростання обсягів виробництва окремих видів продовольчих товарів. Не можна заперечувати, що починаючи з 1998 р. харчова промисловість забезпечує позитивний приріст обсягів виробництва (див. табл. 8), до того ж зростання обсягів виробництва відбувається більш високими темпами порівняно з іншими галузями промисловості. Так, у 2000 р., по відношенню до попереднього року, приріст обсягів виробництва, за індексами Держкомстату, в цілому по харчовій промисловості становив 23% і, зокрема, в кондитерській - 36%, масложировій - 65, плодоовочевій - 34, маслосироробній і молочній - 27%. У 2001 р. приріст обсягів виробництва галузі у відношенні до попереднього року становив 18,2%.

За 1996--2001 pp. відзначалося також значне збільшення обсягів виробництва окремих видів продовольчих товарів у натуральному вираженні. Так, зокрема, виробництво олії зросло на 231 тис. т, або на 32,8%, маргаринової продукції - на 108,8 тис. т, або в 2,2 раза, кондитерських виробів - на 448 тис. т, або в 2,6 раза, безалкогольних напоїв -- на 49,1 млн. дал, або в 2,4 раза, мінеральної води -- на 49,8 млн. дал, або в 4,3 раза. Однак, оскільки це зростання відбувалося на фоні істотного скорочення обсягів виробництва саме тих продуктів, які відіграють найважливішу роль у раціоні харчування (м'яса і м'ясопродуктів, ковбасних виробів, продукції з незбираного молока, хліба і хлібобулочних виробів), то, на наш погляд, можна говорити не про поліпшення ситуації, а, скоріше, про загострення продовольчої проблеми.

Таблиця 8. Динаміка виробництва продукції за галузями харчової промисловості (1990р. = 100%), %

Наслідком спаду виробництва основних видів продовольчих товарів стало скорочення обсягів споживання продуктів харчування. Споживання м'яса і м'ясних продуктів на душу населення за 1990--2001 pp. скоротилося на 37 кг, або на 54,4%. молока і молочних продуктів - на 168 кг, або на 45%, яєць - на 92 шт., або на 33,8%, риби і рибопродуктів - на 6,5 кг, або на 37,1 %, цукру - на 11 кг, або на 22%, олії - на 1,6 кг, або на 13,8%, фруктів і ягід - на 21 кг, або на 44,7%, хлібних продуктів - на 11 кг, або на 7,8%.

Наведені у таблиці 9 дані свідчать, що задоволення потреб внутрішнього ринку в основних видах продовольчих товарів е недостатнім. Це підтверджує порівняння фактичного рівня споживання з науково обґрунтованими нормами, розрахованими НДІ гігієни харчування Міністерства охорони здоров'я України. Так, фізіологічні потреби населення в основних продуктах харчування задовольнялися у 2001 р. по м'ясу і м'ясних продуктах на 38,8%, молоку і молочних продуктах - на 53,9, рибі і рибних продуктах - на 55, яйцях - на 62,1, олії - на 76,9, овочах і баштанних культурах - на 65,2, фруктах і ягодах - на 28,9%. Перевищувалися тільки фізіологічні норми споживання хлібних продуктів на 28,7%, картоплі - на 12,9% та цукру - на 2,6%.

Щодо калорійності харчування, то у 2001 р. порівняно з 1990 р. загальна калорійність середньодобового раціону харчування в розрахунку на душу населення зменшилася на 886 ккал, у 2000 р. -- відповідно, на 998 ккал, у тому числі за раціоном продуктів рослинного походження - на 489 ккал, тваринного походження - на 509 ккал.

Абсолютне зменшення рівня споживання продуктів харчування порівняно з раніше досягнутим супроводжувалося значною невідповідністю фактичного, нормативного і граничного рівнів споживання, а також погіршенням його якості. Міжнародні порівняння сучасного рівня споживання продуктів харчування населенням України підтверджують небезпечність існуючої продовольчої проблеми для забезпечення нормальної життєдіяльності та відтворення людини, а також для соціальної стабільності в суспільстві. Так, якщо в 1990 р. калорійність добового раціону середньостатистичного українця максимально наближалася до рівня розвинутих європейських країн, і проблема полягала лише в раціоналізації структури та поліпшенні якості споживання, то сьогодні Україна за показниками якості харчування на душу населення значно поступається не тільки державам з розвинутою ринковою економікою, а й багатьом пострадянським країнам. Більше того, майже у 20% населення (10 млн. чол.) енергетична цінність харчування не перевищує 2100 ккал, що, за визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я, е межею бідності.

Таблиця 9.

Динаміка рівня задоволення фізіологічних норм споживання основних продуктів харчування в розрахунку на 1 чол. в Україні, кг

Невиконання харчовою промисловістю повною мірою своєї функції щодо забезпечення науково обґрунтованих потреб населення в продуктах харчування пов'язане як із значним скороченням протягом тривалого часу обсягів переробки сільськогосподарської сировини, падінням купівельної спроможності населення, так і з техніко-технологічною та організаційно-економічною відсталістю галузі. Більшість підприємств харчової промисловості потребують докорінного оновлення матеріально-технічної бази, оскільки умови конкурентної боротьби вимагають впровадження сучасного високопродуктивного устаткування і новітніх технологій, широкого залучення наукового потенціалу.

Істотним фактором, який лімітує виробничі можливості харчової промисловості, є стан основних виробничих фондів - рівень їх спрацювання сягає 45-50%. Продуктивність праці в галузі є у 4-5 разів нижчою, ніж у розвинутих країнах, рівень механізації праці становить близько 50-60%. Половину технологічного устаткування, встановленого в переробній сфері, потрібно замінити і близько чверті - модернізувати. Світовим стандартам відповідає лише 1/6 активної частини основних виробничих фондів. Зазначені дисбаланси. обмежена і технологічно недосконала структура виробничої бази, її низький технічний рівень спричиняють невиправдано високі втрати сировини, готової продукції, що збільшує розрив між наявністю ресурсів і споживчим попитом на вітчизняні продовольчі товари.

Розв'язувати інвестиційну проблему слід шляхом залучення всього кола джерел інвестування. Капітальні вкладення мають направлятися, насамперед, на модернізацію і техніко-технологічне переоснащення підприємств, прискорений розвиток і підвищення ефективності функціонування пріоритетних базових галузей і виробництв, які формують стійкий експортний потенціал продовольства країни (в цукрову, масложирову, спиртову, лікеро-горілчану, соляну, молочноконсервну, парфюмерно-косметичну, виноробну, плодоовочеконсервну галузі та виробництво продуктів дитячого харчування).

Для забезпечення інноваційного розвитку харчової промисловості необхідно створити дійовий механізм інвестування технологічних змін. В умовах перехідної економіки слід посилити регіональні інструменти впливу на впровадження новітніх досягнень НТП та державне регулювання інноваційних процесів за допомогою регіональних інноваційних фондів і цільового конкурсного фінансування.

Перспективний розвиток галузі має обов'язково передбачати подальше поліпшення розміщення її продуктивних сил, посилення комплексного розвитку і спеціалізації господарств економічних районів і областей України, основними напрямами якого повинні стати:

1) поглиблення спеціалізації окремих економічних районів і областей на розвитку тих галузей і виробництв харчової промисловості, які мають необхідні умови для створення ефективної сировинної бази;

2) доведення рівня розвитку ряду галузей харчової промисловості в економічних районах і областях до масштабів, які б забезпечували потреби регіонів у відповідних харчових продуктах;

3) оптимізація розмірів підприємств харчової промисловості за їх типами в економічних районах і областях відповідно до вимог ринкової економіки, новітніх досягнень науки, техніки, технології виробництва і прогресивного світового досвіду.

2.2 Державне регулювання харчової промисловості

З огляду на обмежені фінансові ресурси держави, а також на те, що переважна більшість підприємств харчової промисловості перебувають у колективній власності, яка виключає їх пряме бюджетне інвестування, необхідно відшукувати ефективні механізми державного впливу та державного протекціонізму щодо розвитку підприємств, основною з яких має виступати податкова політика, що реально стимулювала б виробничий процес, структурні, інноваційні перетворення в галузі та на підприємствах. Серед її основних складових слід назвати такі: звільнення від податку сум доходів, які направляються на розвиток і модернізацію виробництва (до половини його вартісної величини); запровадження диференційованого оподаткування продукції залежно від обсягів її вітчизняного виробництва та конкурентоспроможності; запровадження пільгових ставок ПДВ на товари та послуги, що входять до споживчого кошика; надання підприємствам права самостійно встановлювати підвищені норми амортизації основних фондів за умови направлення амортизаційних відрахувань за цільовим призначенням; встановлення податкових пільг на інвестиції, які направляються на модернізацію основного капіталу підприємств з високим рівнем спрацювання технічного потенціалу; тощо.

За сучасних умов необхідно також реалізувати систему невідкладних заходів щодо захисту вітчизняного виробництва, яка включає: орієнтацію зовнішньоекономічної стратегії на послідовне скорочення ввезення до країни тих продуктів харчування, виробництво яких може бути забезпечене в Україні; активне державне регулювання рівня та структури роздрібних цін на продукти харчування з метою пожвавлення платоспроможного попиту населення і підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках продовольства; посилення стимулюючої ролі податків, підвищення їх захисної функції щодо власного товаровиробника, що дасть можливість забезпечити ефективний розвиток галузі й відновити досягнуті у минулому високі обсяги виробництва харчової промисловості України.

Ринковий економічний механізм управління міжгалузевими інтеграційними процесами в розвитку харчової промисловості має передбачати: державне регулювання ринку стратегічних продовольчих товарів, зокрема - таких, як цукор, олія, спирт, лікеро-горілчані вироби, сіль; створення розвинутої мережі підприємств оптової та роздрібної торгівлі продовольчими товарами; поступове витіснення вертикальних зв'язків і заміну їх на горизонтальні економічні відносини між партнерами. Його використання забезпечує досягнення максимальної ефективності виробництва продовольчих товарів за рахунок: значного скорочення втрат при транспортуванні та зберіганні сільськогосподарської сировини; раціональнішого використання вторинної сировини та відходів; формування і використання найефективніших наскрізних технологічних процесів від поля до прилавка; створення всіх умов для становлення єдиної агропромислової системи господарювання; створення єдиної економічної заінтересованості у високих кінцевих результатах всіх учасників інтегрованого агропромислового виробництва на основі поглиблення його спеціалізації, кооперування і комбінування.

З метою посилення державного впливу на розвиток харчової промисловості як провідної галузі економіки України та виконання завдань щодо розвитку сільського господарства слід вважати за доцільне створення самостійного централізованого органу управління з питань харчової промисловості України, який би на основі використання ринкових організаційно-правових чинників забезпечив ефективність управління розвитком підприємств харчової промисловості різних форм власності та господарювання.

РОЗДІЛ ІІІ. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

Ринкове трансформування народногосподарського комплексу України являє собою процес зміни визначальних характеристик економічної системи, зокрема, її елементів, зв'язків між ними та пропорцій розвитку. Причому це стосується не тільки економіки у цілому, а й її підсистем галузевого рівня, серед яких особливу роль відіграє харчова промисловість, прискорений розвиток якої є одним з пріоритетів державної соціально-економічної політики.

Системне трансформування харчової промисловості має розглядатися з таких точок зору, як зміна структури управління галуззю; зміна структури галузі (співвідношення між групами суб'єктів господарювання, виділеними за такими критеріями: форма власності, організаційно-правова форма підприємництва, розмір, фінансове становище і тип організаційної структури); зміна структури галузевих ринків; зміна організаційної структури галузевих економічних організацій; зміна структури ресурсів, що споживаються галуззю; зміна структури асортименту продукції, що виробляється галуззю; зміна структури створюваної галуззю частки ВВП.

Зрушення у територіальній структурі харчової промисловості свідомо виведено нами за межі дослідження -- вона є статичною (принаймні, у середньостроковому аспекті) і не завжди піддається цілеспрямованим змінам".

Зміни у структурі управління галуззю, на наш погляд, повинні мати характер остаточного відходу від прямого втручання держави у виробничо-господарську діяльність її підприємств у зв'язку з їх приватизацією. Станом на 1 січня 1998 р. в системі Міністерства АПК України повністю приватизовано масложирову, миловарну, тютюнову, кондитерську, парфюмерно-косметичну, макаронну галузі, зернопереробні (без хлібоприймальних) підприємства, підприємства корпорації «Дитяче харчування», 98% підприємств молочної промисловості, 93% цукрової, 88% м'ясної та 88% підприємств Держкомрибгоспу. Отже, у подальшому серед форм власності у вітчизняній харчовій промисловості домінуватиме приватна (в різних видах) власність (виняток становить спиртова підгалузь, що перебуває у власності держави).

Найбільш привабливими організаційно-правовими формами підприємництва для новостворюваних малих та середніх підприємств харчової промисловості є товариство з обмеженою відповідальністю та закрите акціонерне товариство. Водночас для великих промислових підприємств пріоритетною формою підприємництва є відкрите акціонерне товариство, оскільки саме така форма дозволяє залучати значні обсяги фінансових ресурсів на фондовому ринку.

Пожвавлення процесу створення малих підприємств у харчовій промисловості зумовлюється незначним розміром стартових інвестицій, високою інвестиційною привабливістю даної галузі, а також значною місткістю ринку продовольчих товарів. Збільшення їх чисельності у харчовій та легкій промисловості визначено Програмою «Україна-2010» як пріоритетний напрям розвитку економіки у 1999--2003 pp.

Важливою передумовою формування адекватної ринковим умовам структури харчової промисловості є створення ефективного механізму забезпечення виконання зобов'язань суб'єктами господарювання (зокрема, шляхом ініціювання та здійснення процедур банкрутства, ліквідації та санації збиткових підприємств). Тому доцільно припустити, що скорочення їх частки у перспективі має привести до поліпшення фінансового становища галузі в цілому (за інших рівних умов щодо економічної кон'юнктури без урахування імовірності поглиблення фінансової кризи).

Структура галузевих ринків підгалузей харчової промисловості змінюватиметься в напрямі підвищення інтенсивності конкуренції на відповідних товарних ринках, яка зростатиме завдяки високій інвестиційній привабливості галузі та практичному втіленню в життя державної політики заохочення малого та середнього підприємництва. Проілюструємо дану тенденцію на прикладі вітчизняного ринку пива. Для кількісної характеристики інтенсивності конкуренції нами використано індекс Херфіндаля-Хіршмана, який розраховується як сума квадратів ринкових часток підприємств-операторів певного ринку. Чим нижчим є значення даного показника, тим вищим є рівень конкуренції на ринку. В таблиці наведено значення індексу Херфіндаля-Хіршмана на основі інформації щодо структури вітчизняного ринку пива (без урахування імпорту).

Таблиця 10.

Розрахунок індексу Херфіндаля-Хіршмана, %

Як видно з даної таблиці, інтенсивність конкуренції на внутрішньому ринку пива у 1996--2000 pp. послідовно зростала -- коефіцієнт Херфіндаля-Хіршмана знизився на 1020 пунктів.

Організаційна структура підприємств харчової промисловості у процесі системного трансформування галузі зазнає суттєвих змін. Вона розвиватиметься в напрямі збільшення кількості виробничих одиниць у розрахунку на одну юридичну особу в процесі інтеграції та диверсифікації виробництва. Інтеграційні процеси вертикального характеру зумовлені наявністю «вузьких місць» у сфері постачання сировинних ресурсів та збуту продукції харчових підприємств. Відповідно, в умовах перехідної економіки ефективним шляхом їх усунення є встановлення вітчизняними підприємствами харчової промисловості контролю над поставщиками (зворотна інтеграція) та покупцями (пряма інтеграція). Це дозволить знизити сукупні затрати на виробництво кінцевої продукції та встановити конкурентоспроможний рівень цін на неї.

Доцільність застосування стратегії вертикальної інтеграції в харчовій промисловості є загальновизнаною, і питанням агропромислової інтеграції присвячено значну кількість наукових праць провідних вітчизняних учених-економістів.

Як показало наше дослідження, за сучасних умов досить успішно реалізуються проекти створення вертикально інтегрованих організацій галузевого та регіонального типів. До першої групи можна з повним правом віднести агробізнесову структуру, створену в Україні транснаціональною компанією «Cargill», яка, починаючи з 1991 p., реалізувала в межах масложирової промисловості кілька взаємопов'язаних інвестиційних проектів сукупною вартістю 28,7 млн. дол., а саме: створення спільного з Дніпропетровським інститутом кукурудзи підприємства з селекції нових гібридів кукурудзи та соняшнику; будівництво заводу з доробки насіння соняшнику в Донецькій області; будівництво заводу з виробництва змішаних добрив (проектом передбачено вдосконалення технології внесення даних добрив та створення системи їх збуту); реконструкція портів «Ізмаїл» та «Усть-Дунайськ» з метою полегшення експортних операцій.

Прикладом регіональної вертикально інтегрованої організації є агропромисловий концерн «Рось» (створений у 1987 р. як агропромисловий комбінат та реорганізований у лютому 1996 р.), до складу якого входять 64 суб'єкти господарювання, розташовані у Білоцерківському районі Київської області. Основною сферою їх діяльності є виробництво сільськогосподарської продукції, її переробка та реалізація продуктів харчування'. Горизонтальні інтеграційні процеси у класичному розумінні пов'язані з встановленням підприємствами харчової промисловості контролю над конкурентами (виробниками аналогічних товарів та товарів-замінників). Українська специфіка цих процесів полягає в тому, що придбання підприємств у межах галузі здійснюється, як правило, з метою збільшення виробничих потужностей і не є засобом нейтралізації конкурентів. Наприклад, на сьогоднішній день AT «Оболонь» має, крім розташованого у Києві головного підприємства, філії, що знаходяться у Вінницькій, Донецькій, Івано-Франківській, Житомирській, Херсонській, Хмельницькій, Чернігівській, Рівненській областях. Наявність значних виробничих потужностей та ефективна маркетингова стратегія забезпечують йому статус галузевого лідера у пивоварній промисловості. Так, частка українського ринку пива, яка належить AT «Оболонь», у 1996--2000 pp. зросла з 17 до 19% (див. табл.).