Курсова робота

Підприємництво як сучасна форма господарювання

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК СУЧАСНА ФОРМА ГОСПОДАРЮВАННЯ

1.1 Сутність, значення та форми підприємницької діяльності

1.2 Середовище та активізація підприємства

РОЗДІЛ ІІ. ДОГОВІРНІ ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ТА ПАРТНЕРСЬКІ ЗВ'ЯЗКИ В ПІДПРИЄМНИЦЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1 Договірні взаємовідносини

2.2 Характеристика партнерських зв'язків

РОЗДІЛ ІІІ. ПІДПРИЄМНИЦТВО ТА ЙОГО РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІ

3.1 Підприємництво у контексті людського розвитку

3.2 Розвиток малого підприємництва в Україні

3.3 Підприємницька діяльність в умовах дерегулювання економіки

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТОК А

ВСТУП

Проблема становлення та розвитку підприємництва в економіці будь-якої країни, а тим більше України, що перебуває в умовах трансформації всієї економічної системи, належить до категорії особливо актуальних, оскільки вона прямо пов'язана з рівнем соціальної комфортності населення. При цьому необхідно усвідомити, що переведення вітчизняної економіки на ринкові засади саме собою не здатне поліпшити умови життєдіяльності людей. Для цього необхідна зважена політика виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що повинна базуватися на пріоритетності людського розвитку.

На нашу думку, підприємництво є тією ланкою національної економіки, яка може задовольнити цю умову, тому що "ефективність підприємницьких структур значною мірою залежить від макроекономічної ситуації в країні, але разом з тим і активно впливає на макроекономічну ситуацію в країні, забезпечуючи стабільність економічного стану, зайнятість і добробут та потреби населення". Підприємницькі структури є основними роботодавцями (споживачами послуг праці). Вони дають працівникам можливість реалізувати здібності та вміння, формують їх доходи. Отже, підприємницькі структури є тією складовою національної економіки, яка безпосередньо причетна до забезпечення людського розвитку.

РОЗДІЛ І. ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК СУЧАСНА ФОРМА ГОСПОДАРЮВАННЯ

1.1 Сутність, значення та форми підприємницької діяльності

Як відомо, у минулому виокремлювали землю, працю й капітал як ключові чинники виробництва; нині до них додають новий чинник -- підприємницький потенціал (потенційну можливість максимально ефективного використання сукупності кадрових, матеріальних і нематеріальних ресурсів). Формування й використання цього потенціалу -- це практично і є суттю поняття «підприємництво», яке заведено вважати особливою сферою виробничо-господарської або іншої діяльності з метою одержання певного зиску.

Підприємництвом, як правило, називають ініціативно-самостійну господарсько-комерційну діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, що її цілком зорієнтовано на одержання прибутку (доходу). Така діяльність здійснюється від свого імені, на власний ризик і під особисту майнову відповідальність окремої фізичної особи -- підприємця або юридичної особи -- підприємства (організації).

Основними функціями підприємницької діяльності заведено вважати:

1) творчу -- генерування й активне використання новаторських ідей і пілотних проектів, готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати в бізнесі (підприємництві);

2) ресурсну -- формування й продуктивне використання власного капіталу, а також інформаційних, матеріальних і трудових ресурсів;

3) організаційно-супровідну -- практична організація маркетингу, виробництва, продажу, реклами та інших господарських справ. Підприємницька діяльність може здійснюватися без використання і з використанням найманої праці, без утворення або з утворенням юридичної особи.

Важливо усвідомлювати, що підприємництво (бізнес) завжди має здійснюватися за науково обґрунтованими принципами.

До цих принципів належать:

1) вільний вибір бізнесової діяльності;

2) залучення на добровільних засадах ресурсів (грошових коштів і майна) індивідуальних підприємців та юридичних осіб для започаткування й розгортання такої діяльності;

3) самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників ресурсів і споживачів продукції, установлення цін на товари та послуги, наймання працівників;

4) вільне розпоряджання прибутком (доходом), що залишається після внесення обов'язкових платежів до відповідних бюджетів;

5) самостійне здійснення підприємцями -- юридичними особами зовнішньоекономічної діяльності.

Підприємництво як форма переважно ініціативної діяльності може започатковуватися й функціонувати у вигляді будь-яких її видів (виробничої та торговельної діяльності, посередництва, надання послуг тощо). Поряд з цим завжди виокремлюються індивідуальна й колективна форми підприємницької діяльності, тобто такі можливі види останньої, як: а) малий бізнес (мале підприємництво), що базується на особистій власності або оренді майна; б) спільне підприємництво (партнерство), засноване на колективній власності; в) корпоративне підприємництво, матеріальною підвалиною якого служить акціонерна власність.

Традиційно існують класична та інноваційна моделі підприємництва з альтернативним варіантом їхнього поєднання. Класична модель підприємницької діяльності незмінно орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсів підприємства (організації). За такої моделі дії підприємця чітко окреслено: аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досягнення поставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальної можливості, яка здатна забезпечити максимально ефективну віддачу від наявних фінансових, матеріальних і нематеріальних ресурсів. Інноваційна модель підприємництва передбачає активне використання переважно інноваційних організаційно-управлінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу. Тому практична реалізація цієї підприємницької моделі має спиратися на таку послідовно здійснювану систему дій: науково обґрунтоване формулювання головної підприємницької мети; усебічна оцінка зовнішнього ринкового середовища з погляду пошуку альтернативних можливостей реалізації запропонованої підприємницької ідеї; неупереджена порівняльна оцінка власних матеріально-фінансових ресурсів і спрогнозованих можливостей; конструктивний пошук зовнішніх додаткових джерел відповідних видів ресурсів (за потреби); ґрунтовний аналіз потенційних можливостей конкурентів у відповідній ніші ринку; практична реалізація завдань інноваційного характеру згідно з прийнятою концепцією підприємницької діяльності.

Правильне розуміння сутності підприємницької діяльності випливає також із визначення її значення для функціонування ефективної системи господарювання. Воно (значення) полягає насамперед у тім, що підприємництво: по-перше, служить головним фактором структурних змін у системі господарювання; по-друге, створює живильне середовище для конкуренції і завдяки цьому стає своєрідним каталізатором соціально-економічного розвитку країни в цілому; по-третє, сприяє найефективнішому використанню інвестиційних, матеріальних і нематеріальних ресурсів; по-четверте, забезпечує належну мотивацію високопродуктивної праці.

В Україні правове забезпечення підприємницької діяльності гарантується насамперед Законом України «Про підприємництво», ухваленим Верховною Радою України 1991 року.

Ключовими його розділами є:

1) загальні положення щодо підприємництва (суб'єкти, свобода, обмеження, принципи та організаційні форми);

2) умови здійснення підприємництва (державна реєстрація, право наймання працівників і соціальні гарантії, відповідальність суб'єктів, припинення діяльності);

3) стосунки підприємця і держави (гарантії прав, державні підтримка та регулювання, діяльність іноземних підприємств, міжнародні договори).

Для дальшого розвитку підприємницької діяльності в Україні важливе значення має також Указ Президента України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 12 травня 1998 року № 456/98. Згідно з указом підтримка малого підприємництва має здійснюватися за такими напрямами:

* формування інфраструктури підтримки й розвитку малого підприємництва;

* створення сприятливих умов для використання суб'єктами малого підприємництва державних фінансових, матеріально-технічних та інформаційних ресурсів, а також науково-технічних розробок і технологій;

* запровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності;

* удосконалення підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва;

* фінансова підтримка інноваційних проектів. Крім того, Кабінетом Міністрів України розроблено та Верховною Радою України схвалено Державну програму підтримки малого підприємництва на 1999--2000 роки.

Важливою передумовою успішної підприємницької діяльності треба вважати вибір організаційно-правової форми її здійснення, який зазвичай обумовлюється низкою чинників (мірою відповідальності, системою оподаткування, потребою у фінансових коштах, можливістю зміни власника, управлінськими здібностями підприємця тощо).

В Україні поширено здебільшого три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності:

1) одноосібна власність;

2) товариства (партнерства);

3) корпорації (акціонерні товариства). [Додаток А].

Важливою формою підприємницької діяльності є франчайзинг, який у широкому розумінні цього терміна означає надання права на виробництво та (або) збут продукції (здійснення послуг), а також практичної допомоги в справі організації бізнесу. Франчайзинг як особлива форма господарювання полягає в такому: незалежна фірма (франчайзодавець), яка виробляє продукцію (надає послуги), передає право використовувати свій товарний знак іншому підприємству (франчайзоотримувачу) в обмін на зобов'язання виготовляти або продавати продукцію цієї незалежної фірми (надавати такі самі послуги). За право господарювати від імені і під торговельною маркою франчайзодавця франчайзоотримувач виплачує певний відсоток від свого доходу як матеріальну (грошову) винагороду.

1.2 Середовище та активізація підприємства

Практика господарювання підтверджує можливість здійснення двох основних видів (типів) підприємницької діяльності -- виробничої та посередницької. Виробнича підприємницька діяльність вважається визначальною, оскільки вона найбільше впливає на ефективність системи господарювання та якість суспільного життя. Загальну типологію виробничої та посередницької підприємницької діяльності, тобто її розчленування на окремі структурні елементи та їх групування в певні блоки, показано на рис.1.

Підприємницька діяльність у сфері безпосереднього виробництва товарів має орієнтуватися на продукування й просування на ринок традиційних або інноваційних видів цих товарів. Така діяльність буде ефективнішою, якщо здійснюватиметься з використанням техніко-технологічних новацій, більш якісних характеристик продуктів праці, нових елементів організації виробничих процесів тощо. У цьому разі йдеться про виробництво традиційних видів продукції із застосуванням часткових інновацій. Коли ж виробництво повністю базується на інноваціях, то результатом такої його організації є поява продукту з принципово новими властивостями чи навіть сферами використання.

Виробнича підприємницька діяльність може мати основний чи допоміжний характер. До основних належать види підприємницької діяльності, у процесі якої створюються й реалізуються готові до кінцевого споживання вироби. Допоміжними вважаються види підприємництва, що мають не тільки уречевлений, а й неуречевлений характер, тобто інжинірингова, консалтингова, лізингова, маркетингова, проектувальна, факторингова та інша подібна діяльність.

Фізичні чи юридичні особи, які репрезентують інтереси виробників або споживачів, заведено називати посередниками. Виходячи з цього основною метою посередницької підприємницької діяльності є інтеграція економічних інтересів виробників і споживачів.

Однією з поширених форм посередництва є агентування, тобто форма господарювання, за якої агент (посередник) діє від імені та на користь відповідно виробника або споживача (принципала). Розрізняють кілька типів агентів. Агенти (представники) виробників уособлюють інтереси кількох виробників однотипних товарів. Повноважні агенти зі збуту (збутовики) взаємодіють з виробниками на договірних засадах. Агенти із закупівель зазвичай займаються підбором потрібного споживачам асортименту товарів. Причому всі агенти співпрацюють з принципалами на довгостроковій (постійній) основі.

Посередницькі функції одноразового агента здійснює брокер -- посередник за укладання угоди, головним завданням якого є звести продавця з покупцем і допомогти в досягненні потрібної домовленості. Агенти можуть працювати як оптовики-комісіонери, котрі самостійно розпоряджаються товаром, приймаючи його на комісію від комітента (власника товару). До комісійних відносять також операції консигнації, за яких посередник-консигнант реалізує товар із власного складу на підставі договору доручення.

Як суб'єкти торгово-комерційної діяльності, котрі виконують спеціалізовані функції, виступають:

1) оптово-роздрібна фірма (база) -- безпосередня реалізація продукції виробничого і споживчого призначення з використанням традиційних форм продажу товарів;

2) торговий дім -- здійснення експортно-імпортних операцій, включаючи організацію виставок і реклами, із заснуванням своїх представництв в інших країнах;

3) дистриб'ютор -- придбання безпосередньо у виробників та реалізація (розподіл) товарів своїм постійним клієнтам;

4) дилер -- перепродаж товарів від свого імені та за власний рахунок;

5) комівояжер -- продаж товарів із доставкою покупцям.

Рис. 1. Типологія виробничої та посередницької підприємницької діяльності

Аукціони проводяться у формі прилюдного торгу з попереднім оголошенням стартової ціни (початкової ціни, з рівня якої розпочинається торг) і лоту (неподільної партії товару). Внутрішньодержавна аукціонна торгівля здійснюється постійно стосовно промислових товарів і нерухомості, а міждержавна -- періодично і стосується тільки специфічних товарів (наприклад, скакових коней, хутрової сировини, предметів антикваріату, тютюну, чаю, прянощів тощо).

Основою біржового підприємництва є біржі (форма постійно діючого оптового ринку), що виконують спеціалізовані функції:

1) товарні -- оптова торгівля масовими товарами зі стійкими якісними параметрами;

2) фондові --- купівля-продаж цінних паперів;

3) валютні -- купівля-продаж золота та інших дорогоцінних металів, іноземної валюти;

4) праці (переважно у вигляді центрів зайнятості населення) -- облік попиту і пропонування робочої сили, сприяння працевлаштуванню з організацією перенавчання.

Специфічними операціями, що їх виконує біржове підприємництво, є: ф'ючерсний контракт -- контракт на поставку обумовленої кількості певного товару за фіксованою ціною протягом зазначеного в договорі терміну; опціон -- договірне зобов'язання купити або продати товар (фінансові права) за наперед визначеною ціною в межах узгодженого періоду. Опціони здійснюються стосовно конкретних товарів, цінних паперів, ф'ючерсних контрактів.

Крім двох основних типів підприємництва (виробничого й посередницького), існує підприємництво фінансових інституцій. Як суб'єкти підприємництва фінансового спрямування, що, з одного боку, є посередниками, а з іншого -- надавачами послуг, виступають спеціалізовані банки та інвестиційні компанії (фонди). Спеціалізовані державні та комерційні банки акумулюють внески тимчасово вільних грошових коштів фізичних і юридичних осіб, надають кредити, стають посередниками у взаємних платежах і розрахунках між підприємствами (організаціями) й окремими фізичними особами. Інвестиційні компанії та фонди здійснюють постійний кругообіг власного й позичкового капіталу у формі інвестування існуючих виробництв, нових технічних і організаційних проектів на галузевому чи регіональному рівнях.

Формування і функціонування соціальне орієнтованого та економічно ефективного підприємництва можливі за умови створення належного підприємницького середовища, що має інтегрувати в собі сприятливу суспільно-економічну ситуацію в країні (регіоні), спиратися на розвинену ринкову економіку з відповідними активними правовими та соціально-економічними регуляторами й ринковою інфраструктурою. Основними параметрами належного бізнесового середовища треба вважати: 1) стабільність національної кредитно-грошової системи; 2) пільгово-стимулюючу систему оподаткування підприємницьких структур (окремих підприємців); 3) державну фінансову та інфраструктурну підтримку різномасштабного і насамперед малого підприємництва; 4) ефективний правовий захист інтелектуальної і промислової власності; 5) науково обґрунтоване й ринкове спрямоване ціноутворення; 6) сформованість колективних та індивідуальних матеріальних стимулів; 7) інтеграцію підприємництва у світовий економічний простір; 8) достатню привабливість іміджу підприємницької діяльності.

В Україні (з урахуванням окреслених параметрів ефективно функціонуючого підприємництва) першочерговим є створення організаційно-економічних передумов активізації підприємницької діяльності. Зарубіжний досвід та аналіз вітчизняної практики господарювання дають змогу стверджувати, що державна політика щодо активізації підприємницької діяльності має передбачати:

* створення економічних, правових і соціальних передумов, що забезпечували б розвиток ефективного бізнесу (прискорення виходу вітчизняної економіки з кризового стану, стабілізації економічної та політичної ситуації; швидке завершення реальної трансформації відносин власності; забезпечення державних гарантій свободи підприємництва; зміцнення національної грошової одиниці; зниження інфляції до мінімальних меж);

* практичну реалізацію державної системи підтримки всіх напрямів підприємництва (завершення формування належної ринкової інфраструктури; реалізація системи фінансової підтримки підприємництва, включаючи формування стартового капіталу; створення умов для зовнішньоекономічної діяльності; започаткування прогресивної системи підготовки кадрів для сучасного бізнесу; максимально можлива активізація малого підприємництва).

РОЗДІЛ ІІ. ДОГОВІРНІ ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ТА ПАРТНЕРСЬКІ ЗВ'ЯЗКИ В ПІДПРИЄМНИЦЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1 Договірні взаємовідносини

У всіх сферах господарювання на ринкових засадах організація підприємницької діяльності базується виключно на договірних взаємовідносинах. Це підтверджує незаперечну істину, що саме договори є визначальною і по суті єдиною правовою формою партнерських взаємин.

Договір (контракт, угода) -- це форма документального закріплення партнерських зв'язків (предмета договору, взаємних прав та обов'язків, наслідків порушення домовленостей). Він опосередковує взаємини в процесі праці, виробництва і реалізації продукції чи надання різноманітних послуг.

У ринковій системі господарювання застосовуються два види договорів: установчий та підприємницький. Установчий договір є письмовим документом, що засвідчує волевиявлення фізичних чи юридичних осіб щодо заснування нового організаційно-правового утворення для реалізації конкретної підприємницької ідеї. Підприємницький договір відображає згоду сторін (партнерів) стосовно безпосереднього здійснення вибраної підприємницької (бізнесової) діяльності в певній організаційно-правовій формі.

Теоретично і практично заведено виокремлювати кілька груп підприємницьких договорів за сферами діяльності (табл. 1). Переважну більшість документально оформлених взаємовідносин у підприємництві становлять договори щодо внутрішньогосподарської та зовнішньо-економічної діяльності. Решта господарських чи інших взаємин оформляється у вигляді договорів (контрактів, угод) щодо підрядних послуг, трудових відносин, страхування, розрахунків і кредитування.

Оскільки сутність переважної більшості договорів (контрактів, угод) є зрозумілою з їхньої назви, то буде доцільним детальніше пояснити суть лише деяких з них.

* Договір на поставку товарів через посередника укладається на поставку фірмою-посередником певних видів продукції покупцям (споживачам) із наперед обумовленою формою її оплати.

* Договір про аукціонний продаж товарів є документальним оформленням угоди щодо прилюдного продажу виставленого на аукціон товару (лотами чи поштучно) за найвищу ціну, оголошену покупцем.

* Державний контракт є письмовим документом, що передбачає забезпечення потреб споживачів, які фінансуються за рахунок державного бюджету, і поповнення державного резерву відповідними видами продукції.

* Лізингова угода -- це договір між виробником і споживачем стосовно довгострокової оренди машин, устаткування, складних приладів, транспортних та інших технічних засобів праці.

* Договір обов'язкового медичного страхування відображає документально оформлені відносини між страховиком (страховою медичною установою) і страхувальником (підприємством чи організацією в особі їхніх керівників), що передбачає страхування персоналу (трудового колективу). Зміст такого договору зводиться до оплати страховиком медичних послуг працівникам страхувальника та сплати останнім певних грошових внесків в обумовлені договором терміни.

* Договір поручительства -- документально оформлена домовленість між трьома сторонами (поручителем, кредитором і боржником), відповідно до якої поручитель у разі неплатоспроможності боржника зобов'язується протягом наперед обумовленого терміну з моменту настання строку платежу відшкодувати позичену боржником суму.

* Ліцензійний договір відрізняється від звичайної ліцензії (дозволу) на здійснення певного виду підприємницької діяльності. Він укладається між власником конкретної інновації (ліцензіаром) та особою, яка бажає набути право на її використання (ліцензіатом), і передбачає надання виключної ліцензії на використання винаходів чи «ноу-хау» за певну винагороду у вигляді пашуального платежу або роялті.

* Договір про спільну діяльність належить до документів господарського призначення, що передбачає започаткування спільної діяльності без створення юридичної особи (без заснування товариства). Основною його умовою є сплата учасниками (партнерами) майнових або грошових внесків, які потім стають загальною пайовою власністю.

Як відомо, укладенню договорів (контрактів, угод) завжди передують переговори, під час яких в усній або письмовій формі висловлюються наміри (пропозиції) щодо встановлення договірних взаємин для наступної співпраці. Такий намір (пропозицію) у письмовій формі називають офертою. При цьому варто знати різницю між поняттями «твердої» і «вільної» оферти.

Тверда оферта завжди надсилається тільки одному потенційному партнеру і може перетворитися на реальний договір за умови, коли: 1) оферту підписано (схвалено) іншою стороною (покупцем); 2) після підписання цей офіційний документ надіслано оференту (автору оферти); 3) письмовий документ останнім отримано. Оферта має певний термін чинності (зазвичай один місяць від дня її відправлення).

Вільну оферту надсилають одночасно кільком адресатам (потенційним партнерам). При цьому вільна оферта може стати договором за дотримання не тільки трьох названих умов, а ще й додаткової четвертої -- потенційний партнер (покупець) має підписати одержаний документ й повернути його оференту, а останній -- повідомити вибраного ним покупця про згоду вважати підписану ним оферту за чинний договір. Якщо покупець не отримає підтвердження від оферента протягом короткого терміну (як правило, трьох днів з моменту закінчення дії оферти), то він може вважати себе вільним від зобов'язань.

Таблиця 1

Класифікація підприємницьких договорів за сферами діяльності

Сфера діяльності	Договори
1. Купівля-продаж, оренда та лізинг	1.1. Договір купівлі-продажу продукції підприємства
	1.2. Договір на поставку товарів через посередника
	1.3. Договір про:
	* аукціонний продаж товарів
	* виготовлення продукції із сировини та матеріалів замовника
	1.4. Договір продажу майна іншим юридичним особам
	1.5. Державний контракт (державне замовлення)
	1.6. Договір оренди майна
	1.7. Лізингова угода
2. Підрядні послуги	2.1. Договір про:
	* консалтинг (інформаційне обслуговування)
	* надання юридичних послуг
	* надання аудиторських послуг
	* надання брокерських послуг
	* рекламні послуги
	2.2. Договір на виконання науково-дослідних робіт
3. Трудові відносини	3.1. Тарифна угода
	3.2. Колективний договір
	3.3. Контракт (договір) про наймання:
	* керівника
	* працівника (спеціаліста, службовця)
4. Страхування	4.1. Договір:
	* особистого страхування від нещасних випадків
	* страхування майна підприємств і громадян
	* обов'язкового (добровільного) медичного страхування
5. Розрахунки і кредитування	5.1. Договір на розрахункове й касове обслуговування
	5.2. Договір позики під заставу майна
	5.3. Договір поручительства
	5.4. Кредитний договір
6. Зовнішньо-економічна діяльність	6.1. Агентський договір
	6.2. Договір на:
	* декларування товарів для митного контролю
	* транспортно-експедиційне обслуговування зовнішньоторговельних вантажів
	6.3. Договір консигнації
	6.4. Договір на закупівлю товарів за імпортом
	6.5. Договір поставки товарів за експортом
	6.6. Ліцензійний договір
7. Інші договори	7.1. Договір:
	* доручення
	* комісії
	* про спільну діяльність

Будь-який договір складається з преамбули (вступу до договору), основної і заключної частин. Преамбула має містити: чітку назву договору; місце і час (дату) укладення договору; зазначення факту укладення договору згідно з умовами, викладеними в його тексті; юридичну назву сторін договору (партнерів).

Основна частина договору неодмінно охоплює специфічні (характерні для конкретної угоди) і загальні (стандартні) умови. До специфічних умов договору належать: предмет договору й кількість товару; якість товару; ціна товару; знижки або націнки, якщо те чи те застосовується; засадні умови поставки; форма оплати; термін поставки; маркування, упаковка, тара; порядок здавання-приймання товару; відповідальність сторін; додаткові застереження, якщо такі є. Загальні умови включаються до всіх договорів незалежно від їхньої специфіки. Такими умовами є арбітражні приписи (застереження) і перелік форс-мажорних обставин, з настанням яких виконання договірних зобов'язань припиняється на час їхньої дії.

Обов'язковими атрибутами заключної частини договору вважаються: усі необхідні додатки (ескізи, зразки товару); юридичні адреси сторін (партнерів); підписи вповноважених сторонами (партнерами) осіб.

2.2 Характеристика партнерських зв'язків

Взаємини між підприємцями, які оформлені договірними відносинами, характеризують партнерські зв'язки. Спонукальним мотивом встановлення партнерських зв'язків є реальний порядок дій для практичної реалізації бізнес-проекту. Форму партнерських зв'язків завжди пропонує один з бізнесменів-партнерів, а конкретна форма таких зв'язків залежить від специфічних особливостей даного бізнесу.

Найважливіші форми співробітництва (партнерських зв'язків) за окремими напрямами зображено на рис. 2.

Сутнісно-змістова характеристика окремих форм співробітництва зводиться до такого.

1.1 Виробнича кооперація -- здійснення замкнутого виробничого циклу готового до споживання продукту всіма партнерами спільно, причому кожний з них виконує свою частку робіт у рамках єдиного (інтегрованого) виробничого процесу.

1.2 Проектне фінансування -- форма підприємницького співробітництва, за якої: а) один з партнерів зобов'язується фінансувати реалізацію підприємницького проекту іншого партнера; б) партнер-розробник пропонує іншому партнерові здійснювати практичну його реалізацію і зобов'язується фінансувати всі необхідні роботи. При цьому в обох випадках одержаний кредит має бути повернутий у товарній формі, тобто за рахунок виготовленої після реалізації бізнес-проекту продукції.

1.3 Управління за контрактом -- форма партнерських зв'язків, здійснюваних через передачу одним підприємцем іншому «ноу-хау» управлінського характеру і забезпечення тим іншим інвестування процесу практичного його використання; за своєю сутністю її можна вважати експортом управлінських послуг.

1.4 Підрядне виробництво характеризує форму юридичне оформлених взаємин між підприємцями, відповідно до якої один з них здійснює цільове виробництво продукції на пряму вказівку іншого.

1.5 Спільне підприємництво означає функціонування організаційного утворення (підприємства, іншого суб'єкта господарювання), статутний фонд якого формується за рахунок пайових внесків партнерів-засновників, котрі уособлюють різні форми власності, або один з них є іноземною фізичною чи юридичною особою.

2.1 Бартерні операції (бартер) -- форма реалізації укладеної угоди в натуральній формі згідно з попередньо узгодженою номенклатурою обмінюваних товарів, а також узгодженими строками взаємних поставок продукції. Масштаби таких партнерських зв'язків мають бути виправданими конкретними економічними умовами: за ринкових умов господарювання надмірні обсяги бартеру не підтримуються і не заохочуються державою.

2.2 Зустрічна поставка є різновидом бартеру, але передбачає дещо інші умови виконання. Партнери визначають, який товар має бути поставлений, а конкретний асортимент визначається згодом і оформляється у вигляді додатку до договору (угоди).

2.3 Комерційна тріангуляція полягає в тім, що до бартерних операцій залучається ще й третій партнер (чи більше), якщо цього потребує пошук необхідного продукту (товару).

3.1 Звичайна угода -- це загальновизнана універсальна угода про купівлю-продаж, за якої партнерські взаємини оформляються у вигляді договору поставки певного товару.

3.2 Форвардні угоди є документально оформленими договірними взаємовідносинами, що потребують термінової практичної реалізації.

3.3 Угоди про передачу інформації у вигляді «ноу-хау» реалізуються обов'язково за певну матеріальну винагороду, умови і розміри якої визначаються цими угодами.

3.4 Угоди про встановлення прямих зв'язків -- партнерські зв'язки суб'єктів господарювання, що базуються на безпосередній співпраці в конкретній сфері діяльності.

3.5 Угоди про експорт -- це юридичне оформлені договірні відносини, спрямовані на поставку конкурентоспроможної продукції конкретним споживачам в інших країнах. Угоди про реекспорт характеризують виробничо-економічні відносини, що передбачають купівлю тим чи тим партнером відповідних видів товарів за кордоном з метою наступної їх поставки (перепродажу) партнерам з третьої країни.

3.6 Угоди про імпорт товарів -- форма партнерських зв'язків для організації завезення потрібних товарів з іншої країни.

4.1 Факторинг відображає фінансово-економічні взаємовідносини між підприємцями і так званими фактор-фірмами (найчастіше банками), які за певну винагороду беруть на себе організацію одержання дебіторської заборгованості суб'єктам господарювання з боку інших фірм, або просто купують у них документи (рахунки-фактури), що дають право вимагати в боржників уплати боргу.

4.2 Комерційний трансферт застосовується в системі міжбанківських зв'язків і міждержавних відносин. Він означає взаємне придбання партнерами капіталу в національній валюті у визначених розмірах за договірного ціною з наступним її зарахуванням на рахунок покупця в національному банку країни-продавця.

Отже, у ринковій системі господарювання партнерські зв'язки здійснюються за кількома основними напрямами (виробництво, товарообмін, торгівля, фінансові відносини). Тільки таке комплексне здійснення партнерських зв'язків може забезпечити належний розвиток та ефективність підприємництва в Україні.

Рис. 2. Форми співробітництва партнерів за окремими напрямами підприємницької діяльності

РОЗДІЛ ІІІ. ПІДПРИЄМНИЦТВО ТА ЙОГО РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІ

3.1 Підприємництво у контексті людського розвитку

Починаючи з 1996 p. кількість малих і середніх підприємств щороку зростає (див. табл. 2), але порівняно із США, де їх число становить 70 підприємств на 1000 чол., наша кількість є ще незначною. Зрозуміло, що появі такої тенденції передував ряд інституціональних змін. Зокрема, запровадження негрошових інструментів (векселів, бартеру) з метою погашення заборгованості бюджетних установ та їх працівників з оплати спожитих ресурсів, заробітної плати; фінансова стабілізація; прийняття Указу Президента "Про спрощену систему оподаткування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва". Таким чином, усі інституціональні зміни сприяли становленню структур малого та середнього бізнесу, які займалися не виробництвом, а реалізацією для українського споживача імпортних і неконкурентоспроможних вітчизняних товарів.

Таблиця 2.

Кількість малих і середніх підприємств (на 1000 чол.)

Роки
1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002
0,9	1,3	1,6	1,7	1,9	1,9	2,7	3,5	4	4,4	4,8	5,3

За таких умов основними постачальниками нових робочих місць на вітчизняному ринку праці стали підприємницькі структури, які в основному спеціалізувалися на торговельно-посередницькій діяльності, що дало їм можливість нагромадити первісний капітал. Чисельність створених ними робочих місць не компенсувала скорочення їх на великих підприємствах, що спричинило звуження ринку праці у межах держави, зростання безробіття і, відповідно, зростання затрат державних коштів на соціальний захист.

Найкращий спосіб соціального захисту людини в транзитивній економіці - надання їй добре оплачуваної роботи. Разом із скороченням кількості безплатних послуг в освіті та охороні здоров'я отримання високих доходів означає розширення доступу до цих послуг, що сприяє розширенню можливостей, тобто людському розвитку.

Проте відсутність ефективної системи нормативно-правового регулювання підприємництва, брак і відносно висока вартість залучення фінансових ресурсів, низький рівень вивчення потреб населення в товарах і послугах, що користуються платоспроможним попитом, нічим не підкріплене декларування державної підтримки стають серйозною перешкодою на шляху подальшого розвитку підприємницьких структур та зміни напряму їх діяльності.

Малі та середні підприємства краще пристосовані до змін, зорієнтовані на конкурентну діяльність, швидко освоюють нові види продукції, переорієнтовуються на інші види клієнтури, а за необхідності здійснюють повне перепрофілювання статутної діяльності. Для великих підприємств подібна модель ринкової стратегії є неприйнятною, оскільки передбачає значні фінансові витрати.

Внаслідок переходу до іншого типу економіки великі підприємства з метою виживання мали реструктуризуватися. Реструктуризація розглядається як спосіб пристосування до змін. Залежно від прийнятих заходів розрізняють реструктуризацію предметну і суб'єктну. Предметна реструктуризація полягає в змінах, пов'язаних з технічними, технологічними та асортиментними перетвореннями, тоді як суб'єктна - стосується правових, організаційних (у тому числі в менеджменті та в маркетингу) і економічних (фінансових) змін. На нашу думку, більшість вітчизняних підприємств реструктуризувалися здебільшого суб'єктно, результат цього очевидний - істотно незмінний асортимент товарів внутрішнього ринку.

Підсумком реалізації людського потенціалу є знання та творчість, що стимулюють появу нових технологій, які, у свою чергу, забезпечують досягнення у сферах медицини, зв'язку, сільського господарства, енергетики та промислового виробництва. Отже, поява нових технологій стимулює економічне зростання та людський розвиток. У Національному звіті з людського розвитку за 2001 рік "Сила суспільної взаємодії" цей взаємозумовлений зв'язок представлений, проте тут не відображено умов, які б забезпечили появу таких технологій.

Вважаємо, що предметна реструктуризація великих підприємств зумовлює появу та застосування нових технологій, але, у свою чергу, потребує активного державного втручання, визначення прав власності, довгострокового кредитування, які сьогодні ще не є достатньо сприятливими. Щодо малих і середніх підприємств, то їх чисельність зростає за умов добре функціонуючого великого бізнесу. Якщо малий та середній бізнес впроваджує нові технології, то це не дістає відчутного результату на ринку. Звичайно нововведення великий бізнес купує у малого та, запроваджуючи у виробництво, налагоджує масове виробництво, тим самим насичуючи ринок. Як правило, малі підприємницькі структури у ринковій економіці мають інноваційний характер. З одного боку, усі ці умови забезпечують економічне зростання, яке формує людський потенціал. З іншого - добре функціонуючий підприємницький сектор забезпечить економічне зростання, яке розширить обсяг ресурсів, необхідних для людського розвитку. Нові технології сприяють зростанню продуктивності праці, що є дуже важливим за умов досить низької заробітної плати. Вони стимулюватимуть меншими темпами зростання доходів, ніж зростання суспільного продукту, та не сприятимуть появі інфляції попиту (див. рис. 3).

Для забезпечення людського розвитку в Україні нагальною є проблема налагодження взаємодії між малим, середнім і великим бізнесом. "Нині в Україні спостерігається зростання середньої прибутковості підприємств, адже в економіці незалежно від фіскальних чи регуляторних функцій держави з'являються гіперприбуткові інновації. Внутрішній ринок переорієнтовується на виробництво товарів і послуг, що спираються на монопольні інновації. А це означає, що капітал йде насамперед у виробництво, яке дає надприбуток за рахунок високих цін".

На етапі формування ринкової економіки в Україні великі підприємства відіграли відчутну роль у становленні дрібних підприємницьких структур. Початкове значну частину малих підприємств (понад 30%) було створено у результаті безпосереднього подрібнення великих підприємств, і це означало, по суті, переливання коштів з державного сектора до приватного. На базі різних цехів виробничого комбінату виникало декілька автономних фірм з різною спеціалізацією: столярний цех породжував мале підприємство з виробництва вікон, дверей та іншої столярної продукції, механічний цех - малу фірму з надання послуг з ремонту машин та випуску запасних частин тощо.

Рис. 3. Реструктуризація як умова забезпечення економічного зростання та людського розвитку

Інша частина малих підприємств сформувалася шляхом створення дочірніх фірм для великого підприємства; їх засновниками чи одним із засновників виступало саме підприємство. Такі структури створювалися для вирішення конкретних завдань, пов'язаних з діяльністю "материнського" підприємства.

Ще одну групу малих підприємств було створено як автономні фірми, які згодом стали афільованими структурами великих підприємств. Багато малих підприємств цієї групи були утворені в ході приватизації (повної чи часткової) державної власності. Найбільш характерним способом організації таких підприємств стало створення трудового колективу з наступним викупом основних фондів. Цей шлях пройшли всі підприємства роздрібної торгівлі, харчової промисловості та інші невеликі за кількістю працюючих і номенклатурою продукції.

Окремі підприємства створювалися в результаті консолідації фізичних осіб (декілька майбутніх підприємців об'єднували свої капітали для спільної діяльності). Це була найпоширеніша форма для дрібнооптових і роздрібних торговців, посередницьких фірм, які надавали послуги населенню.

Проте, незалежно від способів створення малих фірм, їх взаємовідносини з великим підприємництвом були багатоаспектними і, як правило, виходили за межі прямої професійної діяльності. Малі підприємства виконували особливі функції для великих підприємств, що дозволяло Їм краще пристосуватися до складних умов перехідного періоду.

Так, великі підприємства, особливо з числа тих, які фінансувалися на той час повністю чи частково з бюджету, регулярно стикалися з проблемами неплатежів. Не одержуючи грошей з бюджету чи від замовників, що пов'язані з бюджетом, вони самі потрапляли в боргову залежність від постачальників сировини й енергії. Оскільки підприємствам дозволили стягувати борги в безакцептному порядку, для них виявилося практично неможливим нагромаджувати гроші на розвиток, а часто-густо і на заробітну плату. Виходом з такої ситуації стала організація всього збуту через дочірні малі підприємства; вони ж виплачували заробітну плату працівникам і службовцям основного підприємства, знімаючи тим самим соціальне напруження. Водночас велике підприємство могло очікувати розв'язання проблеми неплатежів на державному рівні.

Використовуючи дочірні малі підприємства як власні "кишенькові" структури, великі підприємства здійснювали нагромадження капіталів з використанням економічних механізмів трансфертних цін (нагромадження прибутку за рахунок різниці цін при купівлі-продажу сировини чи готової продукції або уникнення оподаткування); скуповували через малі підприємства приватизаційні чеки та акції підприємств, що приватизувалися.

Нагромаджені малими підприємствами капітали повинні були стати фінансовими джерелами, що відкладалися до "відлиги" в інвестиційному кліматі, для майбутнього розвитку не тільки малого, а й великого виробництва. Таким чином, малі підприємства винесли на собі значний тягар проблем реформеного розвитку економіки.

Функціонування пліч-о-пліч великих і малих підприємницьких структур не є виключно українською проблемою, вона існує і на Заході. Відмінність української "другої економіки" від західної криється, по-перше, у джерелі ресурсів (в Україні їх першочерговим джерелом є бюджетні кошти); по-друге, у масштабах (відсутність досконалого законодавства залишає безліч "ніш" для дій); по-третє, в завданнях, які вирішуються (для багатьох підприємств і навіть цілих галузей це - вибір стратегії виживання в складних умовах перехідного періоду); по-четверте, в розміщенні в їх "надрах" основних потенціальних точок зростання (нагромадження малими підприємствами капіталів для розвитку виробництва у період сприятливої кон'юнктури).

Наступний період взаємодії малих і великих підприємств пов'язаний з процесами перебудови промисловості та реструктуризації підприємств, які позбавляються від баласту й обтяжливої структури (процес аутсорсингу як спосіб виведення за межі підприємства функцій, що не мають прямого відношення до виробничого циклу). Цей період характеризується значним різноманіттям форм спільного функціонування малих і великих підприємств, що відповідає більш зрілим етапам розвитку всього підприємництва в цілому.

Одним із стримуючих факторів розвитку малого і середнього підприємництва, що знижує його ефективність, є спад виробництва у сфері великого підприємництва. Світовий досвід показує, що великі підприємства як сфера масового виробництва і розподілу відіграють важливу і навіть визначальну роль в економіці країни і у формуванні високих стандартів життя. Без них не можуть існувати малі підприємства, що одержують сировину, комплектуючі вироби і готову продукцію для реалізації. Іншими словами, великі підприємства, з одного боку, створюють умови для функціонування малих, але, з іншого - залежать від них, бо не можуть організувати масштабне виробництво і реалізацію своїх товарів та послуг без участі малих і середніх фірм, які займають у цих процесах досить значне місце. За даними американських дослідників Дж. Берджеса і Д. Штайнхоффа, кожна велика виробнича компанія підтримується приблизно 500 дрібними постачальниками і реалізаторами і 3000 різних продавців. Великі компанії взаємозв'язані завдяки дрібним компаніям і, тим самим, активно сприяють успіху та розвиткові дрібних фірм.

У цьому зв'язку слід вважати невиправданим підхід, за якого розвиток малого підприємництва розглядається, по суті, у відриві від великих і, перш за все, державних виробничих структур. І ті, й інші є складовими частинами єдиного економічного механізму, а наявність певної специфіки робить їх взаємозв'язаними. Це забезпечується завдяки збалансованому економічному зростанню. Якщо великі виробничі підприємства є стовбуром "економічного" дерева, то середні та дрібні - його кроною. Тому, якщо стовбур всихає, то гинуть і його гілки. Саме це відбулося з великим виробництвом, коли держава довірилася "невидимій руці" ринку і вийшла з економіки.

Великі підприємства базових галузей опинилися поза державним регулюванням, вони різко скоротили чи зовсім призупинили виробництво продукції. Це, у свою чергу, негативно вплинуло на мале підприємництво. Незважаючи на те, що кількість малих промислових підприємств (МПП) зростає, частка виробленої ними продукції скорочується (див. табл. 3).

По суті, велике виробництво протиставлялося малому всупереч загальновизнаній світовій практиці, яка розглядає ці структури як взаємозв'язані ланки суспільного виробництва. У результаті мале підприємництво стало відірваним від реального сектора економіки.

Таблиця 3

Кількість МПП і частка їх продукції у загальному промисловому виробництві

Показники	Роки Роки
	1998	1999	2000	2001	2002
Кількість МПП (од.)	26166	30253	34497	37652	40795
Частка продукції МПП (%)	4,5	5,1	3,3	3,3	3,3

Не останню роль у цій ситуації відіграв такий факт: у нашій вітчизняній економічній літературі (особливо при розкритті світового досвіду) робився акцент на тому, що малі та середні підприємства є ефективнішими і значущішими, ніж великі. За рядом критеріїв це відповідає дійсності. Так, незважаючи на таку загальновизнану перевагу, як забезпечення зайнятості, малі підприємства більш гнучко й оперативно реагують на запити ринку, легше перебудовуються, їх технічне переоснащення менш капіталомістке, норма прибутку на капітал є вищою, на одиницю заробітної плати вони створюють більше вартості. На невеликих підприємствах легше і дешевше здійснювати спеціалізоване виробництво, що забезпечує високу рентабельність.

Проте ці та інші позитивні сторони малих і середніх підприємств ще не дають аргументів для того, щоб протиставляти їх великим. Останні (що показує і наш минулий досвід, і світовий) також мають свої позитивні сторони. Отже, брати за аксіому те, що мале підприємництво є ефективнішим за велике, недоцільно. Перевага тому чи іншому може бути віддана лише з урахуванням конкретних умов і обставин.

У сучасній світовій практиці переважає позиція не протиставлення малого і великого підприємництва, а їх розумного поєднання. Малі та середні підприємства, зберігаючи свою економічну та юридичну самостійність, органічно входять до складу великих корпорацій. Причому останні часто самі ініціюють створення малих структур, особливо на нових науково-технологічних напрямах, надаючи їм всебічної підтримки. Такі дії стимулюються державою шляхом пільгового оподаткування капіталу, що вкладається великими підприємствами в розвиток малих структур.

Прикрою, але реальною є тенденція падіння інноваційної активності виробничої сфери в Україні (див. табл. 4). Так, якщо у 1990 р. на 100 тис. чол. реєструвалося 35 винаходів, то тепер - лише 3.

Таблиця 4

Основні показники інноваційної діяльності

промислових підприємств в Україні

Показники	Роки
	1994	1996	1998	2000	2001	2002
Кількість підприємств, що запроваджують інновації	2181	1729	1503	1491	1503	1506
Питома вага в загальній кількості підприємств ("/о)	26,0	19,3	15,1	14,8	14,3	14,6

Стримуючим фактором взаємодії малих і середніх підприємств з великими є те, що здебільшого останні, володіючи нерухомістю, паразитують на них, здаючи їм в оренду площі за завищеними ставками оплати. Інколи за успішної діяльності малого підприємства вони ініціюють процес розриву договору або невиправданого підвищення ставок. Уникнути таких проблем можна шляхом грамотного юридичного оформлення умов договору, зокрема, продовження строку розриву договору та застосування фінансових санкцій до сторони-ініціатора.

Доцільним є формування регіональних зв'язків підприємств малого бізнесу, що базуватимуться на взаємодії великих, середніх і малих підприємств регіонів. Для розвитку малих підприємств у сфері виробництва необхідно залучати їх до реалізації пріоритетних завдань соціально-економічного розвитку регіонів і високоефективних проектів у галузі передових технологій, що вимагають невеликих матеріальних і фінансових ресурсів і окупляться протягом одного-двох років. Важливим стимулом тут повинні стати цільові фонди, що створюються в рамках регіональних програм підтримки малого підприємництва для фінансування інвестиційних проектів.

У розвинутих країнах малі підприємства успішно взаємодіють з представниками великого бізнесу, розглядаючи їх як стратегічних партнерів. До них належать промислові, торговельні, будівельні, транспортні, а також науково-технічні та сервісні великі підприємства, які використовують у своїй діяльності франчайзинг, венчурне фінансування і лізинг.

Франчайзинг є специфічною формою просування на ринок продукції та послуг великих підприємств шляхом передання малим відповідних технологій і прав на виробництво послуг під торговою маркою "материнської" компанії. Венчурне фінансування передбачає створення великими підприємствами малих для реалізації конкретних інноваційних проектів. Насамкінець, лізингова діяльність великих промислових підприємств і спеціалізованих компаній, спрямована на мале підприємництво, здійснюється у формі передання його суб'єктам відповідного майна (комплектного виробничого устаткування, транспортних засобів тощо) в оренду з правом наступного викупу чи без нього. Всі наведені напрями взаємодії з малим підприємництвом теоретично є вигідними й для великого бізнесу. Проте вони також мають спеціально стимулюватися державою, враховуючи обмежені фінансові можливості малих підприємств.

Уже тепер в Україні функціонують франшизні підприємства, торгові марки яких зареєстровані в Росії та США. Так, 1/3 нафтопродуктів в Україні реалізується під торговою маркою ТНК. Саме малий бізнес відчуває брак власних фінансових ресурсів, а одержання кредиту для виробничих цілей нині в Україні є проблематичним. Одержання ж кредиту під відому торгову марку дає право розв'язати проблему нестачі коштів, але для цього необхідним є спеціальне законодавство. В Україні воно відсутнє, а франшизні угоди регулюються виключно авторським правом.

Отже, з метою забезпечення сприятливих умов для подальшого людського розвитку вважаємо за доцільне рекомендувати державним органам:

· сформувати нову філософію діяльності (де людина - кінцева мета, що має одержати вигоду наприкінці процесу виробництва), результатом реалізації якої будуть примноження національного багатства держави та зменшення видатків на соціальний захист населення;

· підтримувати проведення предметної реструктуризації великих підприємств засобами кредитної, інноваційної та протекціоністської політики, яка забезпечить появу нових технологій, що сприятиме досягненню економічного зростання та формуванню людського потенціалу;

· стимулювати подальший розвиток усіх форм підприємництва, зокрема, не протиставляти одну форму одній, а розглядати їх функціонування у взаємозв'язку та взаємозалежності;