40

Особливості банкрутства підприємств у сучасних умовах господарювання

ЗМІСТ

ВСТУП

І. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ

1.1 Теоретичні передумови зародження банкрутства

1.2 Банкрутство підприємств як економічне явище

1.2.1 Сутність, причини та ознаки банкрутства

1.2.2 Етапи та процедура порушення справи про банкрутство

1.3 Діагностика банкрутства підприємства та її методичне забезпечення..

ВИСНОВОК

ВСТУП

Темою роботи являється банкрутство підприємств різних сфер діяльності, для нашої країни це питання являється найактуальнішим саме в наш час, коли більшість підприємств, як державної так і приватної власності, на можуть прибутково функціонувати і намагаються “вижити” на ринку.

Можливо проблема банкрутства виникла через неосвіченість керівників, а можливо, через відсутність належного контролю зі сторони держави, також можливо це пов'язано з фінансовою кризою в країні, яка ще не реабілітувалася після розпаду СРСР.

В умовах ринкової економіки суб'єкти господарювання для отримання прибутків вкладають в свою діяльність певні матеріальні ресурси та зусилля, але не завжди результатом цієї діяльності є отримання доходів. Часто в результаті певних обставин підприємство замість отримання доходу отримує збитки, зобов'язання перед кредиторами та державним бюджетом. Для припинення існування такого підприємства та забезпечення виплати зобов'язань і існує такий механізм як банкрутство.

Останніми роками проблема банкрутства набула глобального значення для українських підприємств, наприклад, в 1999 році в Україні на кожну тисячу підприємств припадало 10 банкрутів, тому на думку автора ця проблема є чи не найактуальнішою. При такому стані з банкрутством в країні просто необхідно підняти інститут банкрутства на такий рівень, щоб за допомогою нього можна було здійснювати як очищення реального сектору економіки від не життєздатних підприємств, так і відновлення платоспроможності підприємств, які мають широкі перспективи і потрапили в ситуацію неплатоспроможності за збігом обставин.

Характерними ознаками фінансової кризи підприємства є скорочення попиту на його продукцію і, як наслідок, зниження обсягів виробництва; зростання заборгованості поставщикам, держбюджетові та банкам; затримки з виплатою заробітної плати своїм працівникам. Звідси й спільні шляхи розв'язання фінансових проблем -- від скорочення внутрішніх витрат до державного регулювання управління підприємством і його фінансової підтримки (санації).

Передумови банкрутства -- це взаємодія цілого ряду факторів. Одні з них є зовнішніми по відношенню до підприємства (економічні, політичні, демографічні, посилення міжнародної конкуренції, НТП, банкрутство боржників), і у нього практично немає можливості впливати на них, або цей вплив дуже слабкий. Інші такі фактори мають внутрішній характер (зростання дебіторської заборгованості, дефіцит власних оборотних коштів, неефективність фінансових вкладень, відсутність договірної дисципліни тощо) і, як правило, безпосередньо залежать від організації роботи на самому підприємстві.

Метою цієї курсової роботи є розкриття банкрутства, як економічного явища, його сутності, причин виникнення та наслідків настання, а також методики діагностики банкрутства та відновлення платоспроможності підприємства-боржника за рахунок внутрішніх резервів відновлення платоспроможності. В процесі написання цієї роботи автором було вивчено літературу останніх років авторів які займаються проблемами антикризового управління підприємством та банкрутства серед них монографії: Л.О. Лігоненко, І.А. Бланка, О.О. Терещенко, та ін.

І. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ

1.1 Теоретичні передумови зародження банкрутства

Серед учених, які одними з перших почали досліджувати економіко-історичні передумови, матеріально-правові й процесуальні аспекти інституту банкрутства, механізм і процедуру його здійснення, слід відмітити В. Джуня, М. Тітова, О. Терещенка, А. Поддєрьогіна, В. Федоровського.

Питання про історичні передумови банкрутства має два плани: один з них - глобально-історичний, а другий -- конкретно-історичний стосовно колишнього СРСР і держав, що виникли після його розпаду, зокрема України. У глобально-історичному плані інститут банкрутства -- старий інститут суспільства, відомий людству ще з часів Стародавнього Риму. Особливого значення він набув у Європі після промислового перевороту. Банкрутство -- явище, притаманне для суспільства, заснованого на принципах приватної власності, в умовах розвинутих товарно-грошових відносин і правової системи. У ринковій господарській системі банкрутство -- захист інституту власності від нераціонально господарюючих одиниць.

У нашій країні інститут банкрутства існував ще за часів її перебування у складі царської Росії. Є посилання на рекомендації Катерини II гільдійському купецтву в Грамоті на права і вигоди містам Російської Імперії «банкрутів виключати» і Статут про банкрутів 1800 p., затверджений імператором Павлом І, що діяв із змінами більш як сторіччя [12].

З поверненням України на шлях ринкових відносин цей інститут знов набуває актуальності. При переході до приватної власності господарства постсоціалістичних країн, значна частина з яких була неконкурентоспроможною, стали явними банкрутами, як тільки відокремили фінанси держави від фінансів підприємств.

Останнім часом в Україні спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості порушених справ про банкрутство. У 1996 p. арбітражними судами розглянуто 3600 справ і 1700 підприємств визнано банкрутами. У 1998 p. кількість справ про банкрутство зросла більш як у 5 разів, така сама тенденція проглядається і надалі.

У конкретно-історичному плані економічні передумови сучасного кризового становища підприємств склалися за часів, що передували розпаду СРСР, коли в економіці Союзу і всіх його республік нагромадилися значні негативні явища і диспропорції.

Одним з проявів кризових процесів, що відбувалися в народному господарстві України, можна вважати зниження ефективності використання найважливіших виробничих ресурсів (див. табл. 1.1).

Стабілізація чисельності зайнятих у матеріальному виробництві в 1996-1999 pp. супроводжувалася не зростанням і навіть не стабілізацією обсягів виробництва, а їх падінням в дедалі більших масштабах. Внаслідок цього у 2000 р. відбулося абсолютне зниження продуктивності суспільної праці на 3,7%. Для поліпшення використання трудового потенціалу недостатньо застосовувалися чинники НТП [10,11]. Про це свідчить повільне зменшення витрат ручної праці. У промисловості на початку 90-х років автоматизовано або хоча б комплексно механізовано було тільки 20--25% підприємств. Працею науково-індустріального типу займалися менш як 10--15% промислових робітників. Водночас 35--40% робітників у промисловості, 55--60% у будівництві, 70--75% у сільському господарстві працювали вручну. Ті самі пропорції спостерігалися і в 2001 р., коли ручною працею був зайнятий-кожний третій робітнику промисловості, половина -- у будівництві, основна частина працюючих -- у сільському господарстві [12].

Ефективність використання основних виробничих фондів продовжувала падати. На динаміку фондовіддачі негативно вплинув низький ступінь використання виробничих потужностей. Середній рівень їх завантаження у промисловості в 1996--2000 pp. не перевищував 86%. У 2001 pоці залишався низьким ступінь використання потужностей у видобутку вугілля, виробництві готового прокату чорних металів, безперервному виливанні заготовок, випуску машин і устаткування, магістральних тепловозів і електровозів та іншої продукції. Спрацювання основних виробничих фондів у промисловості за 1996--2000 pp. збільшилося з 41 до 45%, у 2001 p. -- становило 51,3%. Середньорічні строки служби устаткування становили 26 років, що удвічі перевищували нормативні. Висока енергомісткість і металомісткість виробництва зумовили негативну динаміку матеріаломісткості суспільного продукту.

Таблиця 1.1

Загальні показники ефективності економіки (середньорічні темпи приросту, зниження)

Найменування показника	Роки
	1991-1995	1996-2000	2000	2001
Продуктивність суспільної праці	3,5	3,0	-3,7	-9,6
Фондовіддача у народному господарстві	-2,0	-2,0	-5,1	-14,2
Матеріаломісткість (без амортизації) національного доходу	-0,5	-0,7	+1,4	-0,9
Енергомісткість національного доходу	-1,9	-2,0	+1,7	+1,1
Металомісткість національного доходу	-2,6	-2,0	+1,5	+0,2

Становище погіршували страйки, масове закриття виробництв з екологічних причин, «війна законів» центру і республік, прорахунки у проведенні економічних реформ.

Базою для наростання кризових явищ стали глибокі диспропорції у технологічній структурі народного господарства СРСР і України як його складової частини, зумовлені відтворюваною технологічною багатоукладністю народного господарства.

Технологічна структура економіки та її динаміка може бути описана як процес розвитку і послідовної зміни технологічних укладів. Основним елементом економічної структури, що зберігає цілісність у процесі технологічних зсувів і водночас стає носієм технологічних змін, є сукупність технологічно взаємозв'язаних виробництв. Об'єднання таких сукупностей у стійку цілісність, що самовідтворюється, конгломерат взаємозв'язаних виробництв утворюють технологічний уклад, який охоплює замкнутий відтворювальний цикл -- від видобутку природних ресурсів і фахового підготування кадрів до невиробничого споживання.

Наявність в економічній структурі комплексів взаємозв'язаних виробництв, що відтворюються, зумовлює нерівномірність НТП. Реальний техніко-економічний розвиток відбувається не шляхом поступового рівномірного «вимивання» застарілих і впровадження нових продуктів і технологій, а шляхом утворення локальних осередків структурної перебудови економіки, у яких здійснюється впровадження комплексу радикально нових технологій і заміщення ними старих. Ці осередки існують на фоні м'яких еволюційних змін, що відбуваються в економічній системі в цілому [11].

У ринковій економіці становлення і зміна технологічних укладів виявляються у формі довгих хвиль економічної кон'юнктури. Залежно від фази життєвого циклу технологічного укладу -- становлення, зростання, зрілості або спаду -- змінюються темпи економічного зростання і рівень економічної активності. Вони підвищуються у фазі становлення і досягають максимуму у фазі зростання. Фаза зростання нового технологічного укладу супроводжується не тільки зниженням витрат виробництва, що відбувається з особливою швидкістю при формуванні його відтворювального контуру, але і формуванням економічних оцінок відповідно до умов його відтворення. Внаслідок цього швидко підвищується ефективність технологій, а з витисненням традиційного технологічного укладу -- ефективність усього суспільного виробництва. Надалі, з вичерпанням можливостей удосконалення і здешевлення виробництв, які входять до технологічного укладу, і насиченням відповідних суспільних потреб, підвищення ефективності суспільного виробництва уповільнюється. Темпи економічного зростання і рівень економічної активності знижуються, стаючи мінімальними у фазі спаду.

Для кожної виробничої системи існують межі зростання обсягів діяльності. Ті самі процеси, що сформували систему, на пізніших етапах стають її обмежувачами. Дальший розвиток вимагає стрибкоподібних змін у базових характеристиках системи. Одні фахівці називають ці моменти «переломними точками», інші -- «технологічними розривами». Розвиток набуває форми послідовних S-подібних кривих з розривами між кінцем однієї і початком іншої [5]. Перерви готуються приховано, непомітно для більшості, проте відбуваються лавиноподібне. Причина кризи -- у вичерпанні потенціалу старих форм науково-технічного й організаційного розвитку.

Поступове зниження технологічних можливостей удосконалювання будь-якої виробничо-технічної системи вивчене в теорії і практиці технологічного прогнозування і знайшло відображення у різних законах, а саме: спадної ефективності (продуктивності) еволюційного вдосконалення техніки. Зокрема, у законі Гроша, згідно з яким, якщо технічна система вдосконалюється на базі незмінного науково-технічного принципу, то з досягненням певного рівня її розвитку вартість нових моделей зростає як квадрат (або ще вищий ступінь) її ефективності.

Черговий новий технологічний уклад зароджується, коли у фазі спаду під впливом зниження прибутковості капітальних вкладень у традиційні технології впроваджуються радикальні нововведення, які формують ядро нового укладу. З поширенням нововведень починається новий цикл хвилеподібної зміни економічної кон'юнктури, пов'язаний з розширенням нового укладу і заміщенням попереднього.

Процес масового перерозподілу ресурсів у технологічні ланцюги нового укладу названо технологічною революцією відповідно до визначення Фрімана і Супє, які виділили п'ять її ознак: швидке зниження вартості і підвищення якості виробництва; поліпшення характеристик багатьох технологічних процесів; установлення соціальної і політичної прийнятності нової технологічної системи; встановлення відповідності економічного оточення характеристикам нової технологічної системи і їх сильний взаємний вплив[2-4]. Технічна революція супроводжується масовим знеціненням капіталу, що діє у виробництвах застарілого технічного укладу, його скороченням, погіршенням економічної кон'юнктури, поглибленням зовнішньоторговельних суперечностей, посиленням соціальної і політичної напруженості. Покажемо на основі аналізу вітчизняного досвіду відхилення технічного розвитку народного господарства країни від загальносвітової траєкторії техніко-економічного розвитку, що обертається значними втратами національного багатства.

Після революції 1917 p. розвиток народного господарства пішов шляхом відновлення дореволюційної технологічної структури, яка відповідала іншому технологічному укладу. Засобів на технічну реконструкцію не вистачало. Фізична спрацьованість і моральна застарілість основних фондів промисловості перевищувала капітальні вкладення у них. На перший план було висунуто завдання відновлення і зростання парку устаткування. Застарілі виробничі потужності машинобудівних підприємств задовольняли потреби виробництв іншого технологічного укладу і не могли розв'язати завдання реконструкції народного господарства на основі електротехнологій. Крім того, у їхньому оснащенні значну роль відігравали надходження устаткування з-за кордону. Роль імпорту була ще вищою в постачанні устаткуванням виробництва третього технологічного укладу⁹. Фінансові ринки західних країн для соціалістичної держави залишалися в основному недоступними. Побудована економічна система за відсутності внутрішніх стимулів до самовдосконалення і самоорганізації була налаштована тільки на прийняття імпульсів перетворення, що надходять ззовні. Слабка заінтересованість підприємств держсектора у підвищенні продуктивності праці і фондовіддачі, зниженні матеріаломісткості продукції проявилася вже в роки непу й особливо -- після ліквідації залишків ринкових відносин. Переведення підприємств на госпрозрахунок з 1929 p. залишилося формальним. Жодного з його принципів не було впроваджено і дотримано. У першій половині 30-х років підприємства, хоча й стимулювалися за зниження планової собівартості, проте розмір стимулювання був мізерним і не відшкодовував зусиль колективу. Становище не змінилося і надалі, хоча було зроблено ряд кроків щодо перетворення прибутку на головний стимул виробництва. Відсутність заінтересованості пояснювалася багато в чому низьким процентом відрахувань у директорський фонд -- усього 4% від планового прибутку [4].

Іншою причиною була гарантія бюджетних асигнувань на цілі функціонування і розвитку підприємств. Низька ефективність виробничо-господарської діяльності державних підприємств, до яких належали всі великі й переважна більшість середніх підприємств, а також увесь транспорт, чітко проявилася в другій половині 20-х років, коли, за офіційними джерелами, народне господарство СРСР досягло довоєнного рівня економіки царської Росії. Аналіз, проведений наприкінці 20-х років С. Г. Струмиліним, показав, що рентабельність промислових підприємств, розрахована щодо основних фондів, у середньому в 1928 p. становила 10,9%, тоді як у 1913 p. вона дорівнювала 19,7%, тобто була в 1,8 раза вищою.

Наділення підприємств власними оборотними коштами і закріплення за ними визначених основних фондів зводилися нанівець відсутністю у них будь-яких прав стосовно вищих органів. Нерідко частина оборотних коштів вилучалася в бюджет і практикувався їх перерозподіл строком на один місяць за умови обов'язкового повернення. У середині 30-х років за наркоматами закріпилося право перерозподіляти оборотні кошти підприємств з продовженням строку перерозподілу до одного року.

Що ж до основних фондів, то тут прав у підприємств було ще менше. До 1938 р. амортизаційні відрахування вилучалися в бюджеті використовувалися центром, головним чином, для цілей розширеного відтворення, на нове будівництво. І тільки в 1938 р. підприємствам дозволили залишати частину амортизаційних відрахувань на капітальний ремонт. Коштів на оновлення устаткування, як і раніше, не було.

Практика нарахування амортизації протягом усього строку служби основних фондів аж до їх фізичного вибування стимулювала продовження строків служби, основних фондів понад нормативні, що призводило до нарощування застарілих виробничих потужностей, збільшення поточних витрат і підривало основи майбутнього зростання [6].

На початку 1999 p. фізичне спрацювання і моральна застарілість виробничих фондів до 60--70% у промисловості, сільському господарстві, на транспорті і навіть у торгівлі та інших сферах -- загрожує дальшим погіршенням ситуації, включаючи виникнення аварій і продовження зупинок господарської діяльності внаслідок виведення з ладу діючого устаткування.

Практика використання тимчасово вільних коштів з фонду амортизації на інші цілі економіки може бути виправданою. Але в ринковому господарстві відносини конкуренції змушують підприємців стежити за тим, щоб до моменту необхідного оновлення виробництва дані кошти були повернені до амортизаційного фонду, якщо не визнано за доцільне згорнути діяльність у цій сфері і ліквідувати підприємство. В Україні відповідно до планів розширення виробництва кошти на оновлення виділялися тільки тоді, коли основні фонди ставали фізично непридатними. Тому в народному господарстві України з часом фактичні строки служби устаткування часто в кілька разів перевищували нормативні. Для налагодження нового виробництва устаткування вдавалися до практики закупівлі його іноземних зразків, а іноді й цілих заводів.

Через слабку технологічну базу виробництва, укомплектовану застарілою технікою, постійну максимальну завантаженість виробничих потужностей, незначну експериментальну базу, що нерідко використовувалася для виконання виробничої програми, науково-інженерний корпус, в основному, змушений був орієнтуватися на технологічні розробки поліпшеного характеру на шкоду новим напрямам розвитку техніки. Інженерний, а часто й виробничий пріоритет, якого час від часу вдавалося домогтися, не переходив на передові позиції у світовому експорті даної продукції або технології, а нерідко обертався для нас імпортом відповідних технологічних процесів.

Імітаторство та наслідування у технологічній гонці погіршують в майбутньому позиції відстаючої країни щодо технологічного лідера [6-8].

Особливо великому ризику піддаються країни, що вступають у боротьбу за технологічну самостійність під час тривалої структурної кризи: ставка на створення «двійника» може призвести до того, що чималі ресурси виявляться втягненими у безперспективний технічний напрям. Стимулюватиме цей процес і сприятлива для імпорту традиційних технологій економічна кон'юнктура -- різке падіння цін на відповідне устаткування під час структурної кризи [7]. Для того, щоб мати сприятливі довгострокові результати, необхідно імпортувати нові, поліпшені технології. Це дає змогу повернутися на зовнішній ринок як експортеру відповідної продукції.

Однак у директивній економіці, крім заінтересованості центру, ніякої підкріпленої реальною силою заінтересованості підприємств у впровадженні прогресивних ресурсозберігаючих технологій не існує.

Свого часу усвідомлення центром зростаючого технологічного відставання СРСР від рівня передових зарубіжних країн стало поштовхом до здійснення радикальних перетворень у системі управління народним господарством. Сьогодні громадська увага сконцентрувалася на питаннях створення ринкових інститутів організації суспільного виробництва. Проблеми технологічного відставання відійшли на другий план, і навіть склалася думка, що в процесі розвитку ринку вони можуть розвиватися самі по собі. Проте здійснювані нині практичні спроби щодо організації і формування ринкових відносин призводять до ерозії науково-технічного потенціалу і подальшого поглиблення народногосподарських диспропорцій.

Низький фактичний рівень валового нагромадження основного капіталу (у 1997--1998 pp. -- 19,6% ВВП) є наслідком повільного відновлення інвестиційне сприятливого середовища. Економіка України ще й досі є ризикованою для виробничих інвестицій, які рік у рік скорочуються: з 1992 по 1997 р. частка загального обсягу капітальних вкладень у ВВП зменшилася з 18,0 до 10,8%, особливо різко знизилися обсяги державних бюджетних капітальних вкладень.

За умов відсутності ефективного державного регулювання, високої монополізації суспільного виробництва, дефіциту, системи цін, що стимулює марнотратне використання ресурсів, іншого очікувати не доводиться. Підприємництво, яке розвивається внаслідок стихійного і непослідовного демонтажу відомчо-галузевої системи директивного управління, найчастіше набуває форми спекулятивних операцій, фальсифікації якості продукції, зростання цін та інших явищ, які не мають нічого спільного з технічним розвитком. Останнім часом відбулися відплив кадрів і перерозподіл ресурсів з високотехнологічних секторів народного господарства у сферу обігу і послуг. В Україні в 1997 р. частка виробництва послуг у валовій доданій вартості становила 51,8%, у 1998 р. -- 52,5%.

Зростання частки послуг відбувається і в західних країнах. Цей статистичний факт, узятий сам по собі, є позитивним і означає початок переходу до постіндустріального суспільства [6]. Однак на Заході зростання частки послуг у ВВП відбувається не за рахунок деградації товарної структури економіки. В Україні ж та й в інших пострадянських країнах підвищення частки послуг викликане прогресуючим падінням виробництва товарів.

Всі спроби пересадити інститути державного управління ринковою економікою на економічний грунт, що підживлюється методами директивної економіки, закінчуються провалом. У рамках останньої відсутні конкуренція підприємств та інститути ефективного перерозподілу ресурсів з виробництв, що застарівають, у нові. Для директивної економіки є характерними технологічна багатоукладність, яка відтворюється, та імітаційний тип НТП, орієнтований на відтворення траєкторій техніко-економічного розвитку, що вже були пройдені країнами з ринковою економікою. Це призводить до наростання народногосподарських диспропорцій, закріплення технологічного відставання, що зростає, вимивання національного багатства внаслідок нееквівалентного зовнішньоекономічного обміну і створення економічних передумов масового банкрутства підприємств.

Аналіз особливостей економічного розвитку України, закономірностей відтворення технологічної структури підтверджує, що причини сучасного кризового стану підприємств мають історичні витоки.

Боротьба з банкрутством має відбуватися шляхом мінімізації негативних економічних явищ, які мають місце в українській економіці. Завдання зменшення кількості банкрутств є завданням оздоровлення нашої економіки. Всі антикризові заходи мають бути комплексними і поєднувати у собі здорову грошово-кредитну, фінансову і соціальну політику. Виходячи з цього, доцільно перенести центр ваги державної політики з фінансового сектора до сектора реальної економіки. Є необхідним проведення структурної промислової політики, виділення трьох-чотирьох груп пріоритетних, пов'язаних між собою галузей промисловості, на підтримці яких треба зосередити зусилля. Напрямами такої підтримки в Україні можуть стати виробництво харчових продуктів, суднобудування, авіабудування, деякі галузі машинобудування, енергетика.

1.2 Банкрутство підприємств як економічне явище

1.2.1 Сутність, причини та ознаки банкрутства

Поняття банкрутства органічно притаманне сучасним ринковим відносинам. Воно характеризує неспроможність підприємства (організації) задовольнити вимоги кредиторів щодо оплати товарів, робіт, послуг, а також забезпечити обов'язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди [4].

Закон України «Про банкрутство» під банкрутством розуміє зв'язану з браком активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити в установлений для цього строк пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги та виконати зобов'язання перед бюджетом.

За нормальних умов господарювання акціонери та кредитори сподіваються на винагороду, рівень якої залежить від ступеня прибутковості фірми. Одна з перших ознак руху до банкрутства -- спад прибутковості фірми нижче за вартість її капіталу. Відсотки за кредит і дивіденди, що сплачуються фірмою, перестають відповідати сучасним ринковим умовам господарювання, а вкладання коштів у таку фірму стає невигідним. Кредитори (власники облігацій та інші) одержують певні суми, визначені кредитними угодами, але відносна вигідність їхніх вкладень у дану фірму зменшується, а у зв'язку зі спадом вартості акціонерного капіталу падає й ціна акцій, збільшується ризик неповернення коштів, у фірми виникають труднощі з готівкою, особливо якщо кредитори не пролонгують кредитні угоди на наступний період і фірма змушена буде виплатити не тільки відсотки, а й суму основного боргу. Може виникнути криза ліквідності і фірма увійде в стан «технічної неплатоспроможності». Це явище можна вже розглядати як банкрутство.

Зарубіжний досвід показує, що спрогнозувати банкрутство можна за 1,5--2 роки до появи його очевидних ознак. Цілком можливим є виявлення початкових ознак банкрутства через прогнозування «ціни підприємства» на найближчу та довгострокову перспективу.

Зниження прибутковості фірми або збільшення середньої вартості зобов'язань означає зниження її ціни. Ціна фірми -- це приведені до теперішнього часу потоки виплат кредиторам та акціонерам. Як дисконтна ставка використовується середньозважена вартість капіталу. Ціна фірми може впасти нижче за суму зобов'язань кредиторам. Це означає, що акціонерний капітал «зникає». Ось це і є повне банкрутство -- банкрутство акціонерів. Ціна фірми може впасти навіть нижче за ліквідаційну вартість активів. Тоді ліквідаційна вартість розглядатиметься як ціна фірми, а ліквідація фірми стає вигіднішою за її експлуатацію. Акціонери в цьому разі втрачають свій капітал [4].

Причини банкрутства підприємств (організацій) можуть бути найрізноманітнішими. Беручи загалом, їх можна поділити на дві групи: 1)зовнішні, які практично дуже важко (іноді неможливо) врахувати; 2)внутрішні, що безпосередньо залежать від форм, методів та організації роботи на самому підприємстві. Результатом одночасного впливу всіх чинників є настання банкрутства (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Основні причини банкрутства підприємств (організацій).

Зовнішні фактори можуть бути міжнародними та національними. Міжнародні фактори формуються під впливом динаміки загальноекономічних показників розвитку провідних країн, стану світової фінансової системи, стабільності міжнародної торгівлі, митної політики, рівня міжнародної конкуренції, руху міжнародного капіталу та ін.

Аналіз зарубіжної практики свідчить, що в країнах із розвинутою економікою та сталою політичною системою, як правило, 1/3 банкрутств спричиняється зовнішніми, а 2/3 -- внутрішніми причинами. Очевидним є й те, що фактори банкрутства для вітчизняних підприємств є іншими, похідними від кризового стану національної економіки.

Саме необґрунтована економічна політика уряду, некеровані інфляційні процеси, тотальна економічна криза, політична нестабільність суспільства, спад ділової активності в економіці найбільш впливають на результати діяльності підприємств передовсім через недосконалість законодавчої бази. На сучасному етапі дуже уповільнився розвиток науки і техніки знов-таки через глибоку кризу в інвестиційній сфері [2]. Низький рівень інтегрованості вітчизняної економіки, неефективне використання зарубіжного , капіталу, різке погіршання кон'юнктури внутрішнього і зовнішнього ринків спричиняють помітні симптоми банкрутства в багатьох підприємствах України.

Рух до кризового стану починається в момент виникнення кумулятивного зростання величини відхилення тих чи тих показників, які характеризують стан зовнішнього та внутрішнього середовища функціонування фірми, від довгострокових тенденцій динаміки цих показників. Наприклад, якщо обсяг продажу товару коливався в межах ±3% середньомісячної величини від середньоквартальної, а наступного місяця впав на 10% і негативна тенденція наростає, то маємо вже певні симптоми кризового стану.

Існують і цілком конкретні симптоми настання тотальної заборгованості та повної неплатоспроможності підприємства (організації). Найбільш характерні з них показано на рис. 1.2.

Процес зростання процентних ставок і цін зумовлює подорожчання сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, яке випереджає підвищення цін на готову продукцію, збільшує за інших однакових умов кредиторську заборгованість підприємства. Усе це потребує додаткових кредитних ресурсів і, як наслідок, призводить до негативних змін у структурі зобов'язань підприємства через підвищення середньої вартості пасивів.

Рис. 1.2. Сутність можливих симптомів банкрутства підприємств.

У дальшому наростають кризові явища (більш явні ознаки банкрутства), які зумовлено різкими змінами структури балансу підприємства, а саме: труднощі з готівкою та різке зменшення грошових коштів на рахунках; збільшення дебіторської заборгованості (різке зниження її теж може бути негативним явищем, бо свідчитиме про труднощі зі збутом, зростання запасів готової продукції); збільшення кредиторської заборгованості; зниження обсягів продажу (хоча перед ліквідацією підприємства можливий повний розпродаж його продукції). Крім того, характерною є затримка з поданням звітності, наявність конфліктних ситуацій на підприємстві [4].

Банкрутство може виникнути на кожному з етапів життєвого циклу конкурентної переваги фірми (ЖЦКПФ). Дослідники називають такі основні фактори, що сприяють банкрутству фірми.

Першим детермінантом є параметри факторів виробництва. Вплив цих факторів спостерігається на всіх стадіях (етапах) життєвого циклу КПФ, але особливо важливі вони на стадії зародження. На даній стадії є сім причин, унаслідок дії яких фірма може зазнати банкрутства:

-- неправильне визначення місії фірми та її виробничого профілю;

-- низькі підприємницькі здібності власника (власників) фірми;

-- низька кваліфікація управлінського персоналу фірми;

-- неадекватний маркетинг;

-- велика частка позикового капіталу;

-- низька кваліфікація виконавців (робітників, інженерів і т.п.);

-- неадекватність трансакційних витрат.

Наступним етапом життєвого циклу КПФ є прискорення зростання. Даний етап характеризується тим, що фірма має добрий попит на свою продукцію, сильну маркетингову стратегію, високу кваліфікацію управлінського персоналу, що дає змогу процвітати та збільшувати виробництво. У цій ситуації для фірми є небезпечною тільки велика частка позикових коштів у загальній масі капіталу, що використовується. Фірма може своєчасно не забезпечити виплат своїм кредиторам і збанкрутувати.

На етапі уповільнення зростання загрозу банкрутства створюють: погане використання оборотного капіталу, втрата гнучкості в управлінні, неадекватний маркетинг, неадекватність трансакційних витрат.

Рівень використання капіталу можна визначити, аналізуючи коефіцієнти ліквідності активів. Швидкість обороту коштів, тобто - швидкість перетворення їх на гроші, безпосередньо впливає на і платоспроможність підприємства [6].

Брак гнучкості в управлінні призводить до неефективних управлінських рішень, несвоєчасного прийняття таких і, як наслідок, до збільшення витрат на управління та до втрат прибутку від неадекватного й несвоєчасного реагування на зовнішні та внутрішні відхилення. Етап зрілості характеризується стабільним станом фірми, стабільним прибутком, насиченням усіма виробничими ресурсами. На цьому етапі небезпечною є низка таких факторів: високий ступінь неліквідності оборотного капіталу, старіння основного капіталу, неадекватний маркетинг, неадекватність трансакційних витрат. Так, фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння основного капіталу призводить до зниження продуктивності праці, як порівняти з іншими фірмами, до втрати конкурентної переваги фірми, а внаслідок цього -- до банкрутства. На етапі спаду виробництва діють ті самі фактори, що й на етапі зрілості. Але стан погіршується загальним незадовільним фінансовим становищем суб'єкта господарювання. Він втрачає споживачів, а негативна дія внутрішніх факторів може призвести до прискореного його банкрутства. Іншим важливим детермінантом є параметри попиту. Аналіз свідчить, що ці параметри діють на всіх стадіях ЖЦКПФ і, як правило, є однаковими для всіх етапів. Різке зниження сукупного попиту негативно впливає на всі види діяльності: скорочуються обсяги виробництва, збільшуються витрати на одиницю продукції, зменшується прибуток на одиницю продукції та загальний обсяг прибутку.

У разі розвитку виробництва товарів-замінників настає процес витискання товарів, що їх виробляє фірма, з ринків, зменшення попиту на цю продукцію і, як можливий наслідок, утрата фірмою прибутку та банкрутство.

Аналогічно діють і інші фактори параметрів попиту, але їхній вплив різний на різних етапах ЖЦКПФ. Так, на стадії інтенсивного зростання до банкрутства може призвести тільки один фактор -- різке зниження сукупного попиту. Інші фактори не мають вирішального значення, оскільки фірма на цій стадії завжди має можливість ужити потрібних запобіжних заходів.

Наступним детермінантом є рівень галузевої конкуренції. Збільшення конкурентних переваг інших фірм галузі може бути каталізатором банкрутства фірми на будь-якому етапі ЖЦКПФ. Цей процес свідчить про те, що інші фірми використовують ліпші технології, маркетингову стратегію та управлінські кадри. Відставання фірми погіршує її становище на ринку і також може призвести до банкрутства.

Вплив державної політики є важливим фактором, що впливає на розвиток та функціонування фірми через фіскальну та кредитно-грошову системи.

1.2.2 Етапи та процедура порушення справи про банкрутство

Умови й механізм визнання юридичних осіб, які займаються підприємницькою діяльністю, суб'єктами банкрутства (банкрутами) та порядок задоволення претензій кредиторів визначено законодавче. Основні етапи порушення справи про банкрутство того чи того суб'єкта господарювання показано на рис. 1.3.

Рис. 1.3. Основні етапи порушення справи про банкрутство підприємства (організації).

Згідно із законом України «Про банкрутство» суб'єктом банкрутства може бути будь-яка юридична особа, що не спроможна своєчасно задовольнити вимоги кредиторів та сплатити податки і є зареєстрованою як суб'єкт підприємницької діяльності. Боржником є юридична особа, проти якої порушено справу про банкрутство, а банкрут -- це боржник, що перебуває в процесі ліквідації.

Як кредитор може виступати будь-яка українська або іноземна юридична чи фізична особа, що має вимоги (претензії) до боржника на підставі як майнових, так і немайнових зобов'язань останнього. Вартість вимоги визначається залежно від її сутності: вартість негрошового зобов'язання -- за ринковою ціною на день подання заяви про банкрутство (до подання такої заяви сума будь-якої вимоги включає лише відсотки та штрафи), вартість вимоги за контрактом -- за вартістю збитків заподіяних кредитору боржником у зв'язку з невиконанням умов контракту.

Заяву про банкрутство можуть подати кредитори (крім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечено заставою), органи державної податкової служби, органи державної контрольно-ревізійної служби, сам боржник [4].

Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або більше кредиторів, останні утворюють так звані збори кредиторів. Заява про банкрутство подається до Арбітражного суду за місцем знаходження боржника.

Письмова заява кредитора (боржника, органів податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби) до арбітражного суду і є підставою для порушення справи про банкрутство. До заяви кредитора додаються: список інших кредиторів, яких знає заявник; список підписаних боржником контрактів; список арбітражних чи інших судових справ боржника чи проти боржника. Якщо боржник у разі його фінансової неспроможності (або загрози такої неспроможності) з власної ініціативи звернувся до арбітражного суду, то до його заяви додаються список боржників і кредиторів, суми їхніх вимог, забезпечених або незабезпечених заставою (якщо вимоги забезпечено заставою, то вказується вартість застави); список майна та його вартість.

Заяву кредитора може бути відкликано заявником до прийняття арбітражним судом рішення про визнання боржника банкрутом. Відкликання заяви боржником можливе тільки за згодою кредитора.

Після прийняття заяви проводиться попереднє засідання Арбітражного суду, на якому розглядаються подані документи, заслуховується пояснення сторін і, в разі необхідності, призначається розпорядник майна боржника. Якщо суд вирішує, що всіх процедурних вимог дотримано, то він призначає судовий розгляд справи, надсилає повідомлення всім сторонам судового процесу і публікує повідомлення про рішення суду в офіційному друкованому органі Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України.

У місячний строк (від дня опублікування повідомлення) Арбітражний суд виносить ухвалу, в якій зобов'язує всіх осіб, що подали заяви з майновими вимогами до боржника, скликати збори кредиторів, а якщо кількість кредиторів перевищує десять осіб -- створити повноважний комітет. Повноваження комітету визначаються зборами кредиторів.

Будь-яка фізична чи юридична особа (у тім числі сам боржник чи кредитор), які бажають взяти участь у реструктуризації або санації боржника, у той самий строк повинні подати до Арбітражного суду заяви з письмовим зобов'язанням про переведення на них боргу, а також указати умови проведення процесу реструктуризації або санації.

У даному разі санація є процедурою, що включає угоду між санатором та кредиторами, спрямовану на врегулювання боргів та фінансове оздоровлення юридичної особи боржника.

Отже, першим етапом санації є перехід до санатора боргів боржника; другим -- узгодження умов реструктуризації юридичної особи боржника; третім -- узгодження між санатором та кредиторами умов виплати боргу.

Практика показує, що реструктуризація може здійснюватись у різних формах через придбання санатором та/або фізичною чи юридичною особами, ним визначеними, усього чи частки статутного фонду боржника для виплати боргів боржника згідно з умовами плану реорганізації; усього чи частки майна боржника (включаючи частину або всі його угоди) з метою одержання коштів для погашення боргів; здавання в оренду (лізинг) усієї або частини власності боржника з метою розподілу орендних платежів між кредиторами; передачі підприємства в оренду трудовому колективу, якщо боржник -- державне підприємство [4].

Реструктуризація може бути інструментом приватизації цілісного майнового комплексу державного підприємства або часток (паїв, акцій) держави в господарських товариствах у таких випадках: якщо боржником є державне підприємство; боржник сам порушив справу про банкрутство; план реструктуризації передбачає процес приватизації боржника.

Будь-який план санації має включати черговість задоволення претензій (вимог) до боржника відповідно до умов пропозиції про санацію. За браком пропозицій щодо проведення санації або в разі незгоди кредиторів з умовами проведення санації боржника Арбітражний суд визнає боржника банкрутом і з цього приводу ухвалює відповідну постанову.

1.3 Діагностика банкрутства підприємства та її методичне забезпечення

Оцінка кризових факторів розвитку підприємства та прогнозування імовірності банкрутства здійснюється за довго до прояву його явних ознак. Така оцінка та прогнозування є предметом діагностики банкрутства. Отже, за визначенням І.О. Бланка, діагностика банкрутства - це система цільового фінансового аналізу, направленого на виявлення параметрів кризового розвитку підприємства [1].

За своїм змістом діагностика банкрутства є діагностикою проблем, що виникли в процесі функціонування підприємства та можуть викликати негативні наслідки для його життєдіяльності. Отже, основним завданням діагностики банкрутства є створення аналітичного підґрунтя для розв'язання проблем, які виникають в процесі життєдіяльності підприємства.

Сам процес діагностики банкрутства потрібно розглядати як систему досліджень, які в сукупності дають можливість сформувати необхідні висновки стосовно стану, в якому опинилось підприємство, та можливі шляхи виходу з кризи.

Діагностика банкрутства передбачає постійний нагляд за зміною певної системи фінансових показників діяльності підприємства, які входять до системи нагляду за поточною фінансовою діяльністю підприємства.

На думку автора, діагностика банкрутства не повинна обмежуватись констатацією факту наявності кризи на підприємстві, а й повинна надавати потрібну інформацію для розробки можливих шляхів виходу з неї.

На думку Л. О. Лігоненко діагностика банкрутства повинна розподілятися в залежності від ініціаторів антикризового процесу на наступні види:

1 . внутрішня діагностика банкрутства - здійснюється за ініціативи керівництва підприємства, або його власника.

2 . зовнішня діагностика банкрутства - ініціаторами можуть бути:

· Кредитори, основною метою проведення діагностики банкрутства є визначення доцільної поведінки щодо підприємства-боржника.

· Інвестори (потенційні санатори), основною метою проведення діагностики банкрутства є обґрунтування доцільності участі в санації підприємства [7].

Отже, як вже було зазначено вище, діагностика банкрутства є комплексним економічним дослідженням, яке має певну послідовність його проведення.

Послідовність проведення діагностики банкрутства розроблена Л.О. Лігоненко на основі робіт І.О. Бланка і є на думку автора найбільш повною та логічною. Розглянемо поетапно послідовність проведення діагностики банкрутства [7].

1 етап - створення інформаційної бази дослідження

Інформаційна база дослідження створюється на основі внутрішньої та зовнішньої інформації.

Метою накопичення внутрішньої інформації є:

· Отримання повного та об'єктивного уявлення про виконання зобов'язань та поточних платежів, необхідних для нормального фінансування діяльності;

· Отримання уявлення про можливості підприємства щодо забезпечення ритмічного та постійного фінансування.

Джерелами внутрішньої інформації є фінансова звітність підприємства, первинна бухгалтерська та оперативна інформація щодо фінансових зобов'язань підприємства, його дебіторів, наявних товарно-матеріальних запасів, складу поточних витрат, джерел отримання доходів.

Накопичення внутрішньої інформації повинно відбуватися за чітко визначеним переліком показників та з визначеною періодичністю.

Метою накопичення зовнішньої інформації є проведення дослідження зовнішнього середовища підприємства в наступних напрямках:

· Кон'юнктура ринків (матеріальних, трудових, фінансових ресурсів, споживчого);

· Державне регулювання економіки;

· Податкова політика держави.

Джерелами зовнішньої інформації є:

Огляди економічних та політичних новин;

Публікації в спеціальних виданнях та пресі;

Кон'юнктурні огляди;

Виступи посадовців та представників влади;

Прогнози рішень уряду;

Макроекономічна статистика;

Залучення зовнішніх кредитів;

Очікувані темпи інфляції;

Дані бюджетів різних рівнів.

Зовнішня інформація є якісною, її логічне переосмислення дає можливість визначити загальний напрямок розвитку ситуації, стан та перспективи діяльності підприємства.

2 етап діагностика кризового стану та загрози банкрутства

На цьому етапі відбувається визначення глибини кризового стану підприємства та рівня загрози виникнення банкрутства, яке проходить наступним чином.

Експрес-діагностика банкрутства - представляє собою систему регулярної оцінки кризових параметрів фінансового розвитку підприємства, і здійснюється на базі даних його фінансової звітності, за стандартними алгоритмами аналізу [13].

Основною метою експрес-діагностики банкрутства є раннє виявлення ознак кризового розвитку підприємства і попередня оцінка масштабів кризи.

Для проведення експрес-діагностики банкрутства останнім часом широко використовують спеціально розроблені автоматизовані інтелектуальні системи експрес-діагностики, які дають можливість швидко визначити стан підприємства, зробити попередні висновки та визначити загальні рекомендації щодо подальших дій.

Об'єктами дослідження в процесі експрес-діагностики банкрутства є:

Наявність збитків за результатами господарської діяльності та порівняння їх розмірів із розмірами наявного власного капіталу;

Наявність несплачених відсотків по боргам, кредитів, які не погашені у визначений термін;

Обсяги сумнівної та простроченої дебіторської заборгованості щодо якої не було вчинено дій визначених законодавством;

Наявність кредиторської заборгованості перед бюджетом;

Негативна динаміка показників фінансового стану підприємства;

Тривалість операційного циклу та причини його продовження;

Кількісна оцінка вірогідності банкрутства підприємства, що отримана експертним шляхом або в результаті використання спеціальних індексів тв моделей.

Розглянемо етапи проведення експрес-діагностики банкрутства, які були розроблені проф. І.О. Бланком.

Визначення об'єктів спостереження “кризового поля”, що реалізують загрозу банкрутства.

В нинішніх ринкових умовах майже всі напрямки фінансової діяльності підприємства можуть викликати загрозу банкрутства. Отже, система нагляду “кризового поля” повинна будуватися з урахуванням ступеню можливості виникнення загрози банкрутства шляхом виділення найбільш вагомих об'єктів. Тоді система нагляду “кризового поля” повинні включати наступні об'єкти:

· Чистий грошовий потік підприємства;

· Ринкова вартість підприємства;

· Структура капіталу;

· Склад фінансових зобов'язань за строками погашення;

· Структура активів підприємства;

· Структура поточних затрат;

· Рівень концентрації фінансових операцій в зонах підвищеного ризику.

Формування системи показників-індикаторів оцінки загрози банкрутства.

Якість діагностики загрози банкрутства залежить від набору оціночних показників, що використовуються для отримання експертного висновку. Система таких показників повинна розроблятися по кожному об'єкту спостереження “кризового поля”. Система показників-індикаторів кризового стану та загрози банкрутства повинна відповідати наступним принципам:

· Адекватність системи показників завданням діагностики;

· Наявність інформаційного забезпечення для розрахунку значення показників, проведення порівняльного аналізу;

· Можливість чіткого визначення алгоритмів розрахунку показників-індикаторів кризи;

· Можливість накопичення статистичної бази стосовно рівня та динаміки зміни показників;

· Охоплення показниками найважливіших частин оцінки фінансового стану підприємства;

· Оптимальна чисельність показників з кожного напрямку дослідження;

· Можливість чіткого визначення негативного значення або динаміки.

Виходячи з приведених вище принципів можна поділити всі показники на дві групи - показники експрес-діагностики банкрутства та показники фундаментальної діагностики банкрутства. Показники експрес-діагностики включають оціночні показники, які розраховуються лише на підставі офіційної звітності підприємства, вони можуть бути розраховані будь-яким стороннім дослідником [2].

Друга група індикаторів оцінки загрози банкрутства підприємства (показники фундаментальної діагностики банкрутства) будуть розглянути нижче.

Приведена в додатку 6 система індикаторів загрози банкрутства підприємства може бути розширена з урахуванням особливостей його фінансової діяльності та мети діагностики.

Аналіз окремих сторін кризового фінансового розвитку підприємства, який здійснюється стандартними методами.

Основою такого аналізу є порівняння фактичних показників-індикаторів з нормативними та визначення розмірів негативних відхилень в динаміці. Зростання розміру негативних відхилень в динаміці характеризує наростання кризових явищ в фінансовій діяльності підприємства, які можуть викликати банкрутство.

В процесі цього аналізу використовуються наступні стандартні методи:

Горизонтальний фінансовий аналіз;

Вертикальний фінансовий аналіз;

Порівняльний фінансовий аналіз;

Аналіз фінансових коефіцієнтів;

Аналіз фінансових ризиків.

Попередня оцінка масштабів кризового фінансового стану підприємства.

Така оцінка проводиться на основі попереднього етапу експрес-діагностики банкрутства. При визначення масштабів фінансової кризи використовують три характеристики, які визначаються для кожного елемента “кризового поля”:

· Легка фінансова криза;

· Глибока фінансова криза;

· Фінансова катастрофа.

Система експрес-діагностики забезпечує раннє виявлення ознак кризового розвитку підприємства і дозволяє прийняти певні заходи для їх нейтралізації. Її ефект найбільше видно на стадії легкої кризи. Якщо при проведенні експрес-діагностики банкрутства було виявлено негативні явища та проблеми в діяльності підприємства потрібно переходити до наступного етапу діагностики банкрутства, у перебігу якого проводиться поглиблена діагностика банкрутства. Якщо ж ситуація визнана нормальною, процес діагностики банкрутства на даному підприємстві можна вважати закінченим.

Поглиблена діагностика банкрутства представляє собою систему оцінки параметрів кризового фінансового розвитку підприємства, яке здійснюється на основі методів факторного аналізу та прогнозування.[1]

Фундаментальна діагностика банкрутства здійснюється силами самого підприємства або за його дозволу відповідними фахівцями. Для проведення цієї роботи використовується спеціальний інструментарій, зокрема, оцінка динамічної платоспроможності та грошових потоків підприємства, моделювання руху грошових коштів та виникнення їх дефіциту, розробка прогнозів та сценаріїв розвитку підприємства.