Аналіз причин та факторів економічної кризи в Україні

План

Вступ

1. Сутність поняття економічні кризи, як економічної категорії

2. Характер протікання та значення економічних криз

3. Причини виникнення економічних криз

4. Еволюція розвитку та прояву екомічних криз на Україні

5. Методи запобігання виникнення економічних криз на Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Як відомо, сучасне суспільство прагне до постійного поліпшення рівня й умов життя, які може забезпечити тільки стійкий економічний ріст. Однак спостереження показують, що довгостроковий економічний ріст не є рівномірним, а постійно переривається періодами економічної нестабільності.

Підйоми і спади рівнів економічної активності, що ідуть один за одним прийнято називати діловим чи економічним циклом. Термін “цикл” вживається в біології й інших науках для позначення таких подій, що постійно повторюються, але не обов'язково в однаковому ступені.

Тому є всі підстави думати, що рух ділового життя суспільства протікає у формі циклів, сутність яких полягає в наявності повторюваної послідовності змін. Діловий цикл припускає рух трьох величин: обсягу зайнятості, обсягу продукції і рівня цін.

В умовах переходу до ринкових відносин в економіці України велике значення грає реформація відносин власності, роздержавлення і поява нових видів власності, що буде сприяти розвитку ринкових відносин, нових видів господарювання, завдяки чому з'явиться можливість перебороти найтяжку економічну кризу, у якій знаходиться Україна.

Економічні перетворення в Україні повинні бути націленими на вирішення найважливішого завдання - це радикальні зміни в системі управління економікою як на макрорівні, так і на мікрорівні (рівні підприємств і об'єднань).

Зміни на мікрорівні полягають в перебудові організаційної структури управління діяльність підприємств, створенні промислово-фінансових груп, холдингових компаній. Необхідність створення і розвитку нових в Україні форм підприємництва об'єктивно обумовлена потребою підприємств у більш гнучких структурних формах, здатних адаптуватися до швидких змін зовнішнього середовища.

Кризові явища в галузях економіки України спричинені недостатнім і несвоєчасним урахуванням змінних умов виробництва, можливостями інтенсифікації, змінами у методах господарювання та іншими причинами.

Темпи виробництва почали різко сповільнюватися. А намагання стримати спад виробництва екстенсивними методами не призвело до відповідних результатів, спричинило зменшення фондовіддачі.

Відносно високий рівень розвитку економіки України може забезпечити їй економічну незалежність, але за умови конверсії оборотного потенціалу й незалежної економічної оцінки матеріально-сировинної бази.

Тема економічної кризи на сьогодні є дуже актуальною, тому що не знаючи причин кризи в Україні, неможливо знайти шляхи до її подолання.

Метою курсової роботи є аналіз причин та факторів економічної кризи в Україні та шляхи її подолання.

1. Сутність поняття економічні кризи, як економічної категорії

Циклічність як об'єктивна закономірність економічного розвитку за своїм змістом багатоструктурна. Якщо в основу критерію класифікації покласти довготривалість, то вона буде мати: малі цикли (короткострокові коливання ділової активності, які продовжуються 3 - 4 роки); середні цикли (строком 7 - 11 років); великі цикли (періодичність яких становить 40 - 60 років); вікові циклічні коливання, наприклад вікові цикли лідерства.

Проте критерій довготривалості лише один з можливих. Типи циклів розрізняються неоднозначністю матеріальної основи розвитку, характером впливу на економічні процеси. Крім того, різні цикли накладаються один на один, що ускладнює їхню диференціацію.

У структурі циклічного економічного розвитку найрельєфніше виражаються середні промислові цикли. Вони найближче взаємодіють з малими циклами і найдієвіше впливають на розвиток економічних процесів. Саме тому середні цикли визначаються як базові.

Усі кризи різняться між собою, оскільки кожна з них історично неповторна та індивідуальна. Пояснити їхню суть за допомогою лише якоїсь однієї групи факторів неможливо. Проте можна виділити ряд загальних закономірностей, які властиві усім їм.

1. Економічні цикли середньої тривалості мають чотири послідовні фази: кризу, депресію, пожвавлення, піднесення. Визначальними моментами серед цих фаз є криза і піднесення. Перехід від однієї фази циклу до іншої здійснюється автоматично - на основі ринкових саморегуляторів.

2. Середні цикли за своїм змістом відображають циклічність розвитку не лише виробництва, а й обміну, розподілу і споживання. Це зумовлює багатогранність циклічних коливань, показниками яких є: загальні масштаби виробництва, динаміка національного доходу і валового національного продукту, завантаженість виробничих потужностей, зайнятість, реальні доходи населення. Важливим показником циклічності є рух норми прибутку, а також показники, що характеризують економічну ефективність відтворення.

3. Матеріальною основою середніх циклів є фізичне оновлення основних засобів виробництва, насамперед їхньої найактивнішої частини - знарядь праці. Отже, виробництво засобів виробництва виконує в механізмі циклічності базову функцію. У процесі циклічних коливань вони відчувають найбільше навантаження. В країнах, де частка галузей першого підрозділу в економіці менша, циклічність за інших однакових умов виявляється менше.

4. Циклічність, що викликана оновленням основних виробничих фондів, не обов'язково призводить до спаду виробництва. Старіння і фізична заміна зношених засобів виробництва не є безпосередньою причиною кризи. Негативні наслідки цих процесів можна регулювати. Економіці внутрішньо притаманні властивості запобігання таким виробничим спадам. Для цього необхідно розмежувати матеріальні основи середньострокових циклічних коливань і безпосередні причини криз. Останніми є внутрішні суперечності ринкової економіки: функціональна відокремленість її структурних елементів і принципова неможливість у зв'язку з цим цілісного макроекономічного регулювання її.

Довгострокові циклічні коливання в економіці були виявлені вченими-економістами ще у другій половині XIX ст.

Найважливішою в теорії довгих хвиль є проблема наукового обґрунтування їхньої матеріальної основи. Матеріальну основу довгих хвиль становить структурне оновлення технологічного способу виробництва. Здійснюється воно двома шляхами: по-перше, еволюційно, коли поліпшуються і вдосконалюються існуючі технології; по-друге, революційне, коли відбуваються якісні зміни в матеріалізації наукових знань. Ці два шляхи доповнюють і замінюють один одного.

Еволюційний шлях дає змогу використати потенціал існуючих технологій і підготувати умови для стрибка в їхньому розвитку. Технічні революції означають перехід до нових технологічних принципів, які потім розповсюджуються еволюційно. Загальнотехнічні революції стають стрижнем революції в продуктивних силах. Одночасно здійснюються стрибки і в розвитку людини як головної продуктивної сили, в зростанні ефективності та продуктивності її праці.

Циклічне оновлення технологічних структур продуктивних сил суспільства періодично повторюється, але, врешті-решт, циклічний розвиток продуктивних сил здійснюється під впливом економічних факторів.

Починаючи з першої промислової революції кінця XVIII - першої третини XIX ст. якісні стрибки у зміні базисних поколінь машин і технологій здійснюються у часових межах 40-50-60 років. У цих самих межах і під впливом тих самих матеріально-технічних і економічних факторів здійснюються і довготривалі економічні цикли.

З часів першої промислової революції і до середини XX ст. було три довгих цикли. З початком сучасної науково-технічної революції розпочався четвертий цикл, який триває і тепер. У структурі довготривалих циклів виділяють два етапи розвитку - низхідну і висхідну хвилі, або фази. Звідси цикл також має дві фази.

Низхідна фаза великого циклу - період зміни базисних технологій і технологічних структур виробничої системи суспільства - триває 20-25 років. У цей час відбуваються гострі економічні кризи малих і середніх циклів. Один з них утворює вихідний пункт для найбільших вкладень у технічні вдосконалення, які були накопичені попереднім розвитком. Він також бере на себе найбільше навантаження в перебудові економічної структури суспільства, яка адекватна технологічному оновленню виробництва.

Висхідна фаза великого циклу - період тривалого піднесення економічного та науково-технічного розвитку суспільства. Він триває від 25 до 30 років. У цей час не виключені й циклічні кризи, пов'язані з оновленням виробничих фондів. Розвиваються вони, як правило, на рівні високої кон'юнктури. Період "високого піднесення" - це період масового розповсюдження нових технологій, зародження і розвитку нових провідних або навіть базових галузей економіки. В цій фазі відкриваються додаткові можливості для отримання прибутку, розширення інвестиційного процесу, залучення у виробництво додаткової робочої сили, зростання заробітної плати.

У той самий час з просуванням економіки до верхньої точки великого циклу в народному господарстві починають нагромаджуватися й протидіючі тенденції. Зростання органічної будови виробництва посилює дію тенденції норми прибутку до зниження. Зростає напруга на ринку позикового капіталу, підвищуються відсоткові ставки. Нагромаджуються інші суперечності, які вже неможливо розв'язати на еволюційній основі технологічного оновлення виробництва. Починається глибока криза, яка є початком нової, низхідної, фази великого циклу.

Поряд із створенням наукових основ довгострокового прогнозування економічної структури суспільства теорія довгих хвиль дає змогу виявити також фундаментальні закономірності розвитку тієї чи іншої економічної системи. Взаємозалежність між зміною базисних технологій (великих циклів) і глибинною перебудовою виробничих відносин, наприклад підприємницького виробництва, має такий вигляд: першому технологічному циклу (довгій хвилі) відповідає домонополістичне підприємництво, засноване на вільному ринково-конкурентному механізмі; другій довгій хвилі - монополістичне підприємництво з ринково-конкурентним господарським механізмом, який монополістичне регулюється; третій хвилі - період державно-монополістичного підприємництва з державно-монополістичним конкурентно-ринковим механізмом господарювання.

Великі цикли притаманні як країнам з розвинутою ринковою економікою, так і країнам командно-адміністративної системи. Глибина кризових потрясінь економіки колишнього СРСР і східноєвропейських країн, яка припала на другу половину 80-х - початок 90-х років, зумовлена не тільки деформаціями командно-адміністративної системи. Ці економічні потрясіння були пов'язані з необхідністю докорінного технологічного переозброєння виробництва, викликаного новим етапом науково-технічної революції.

На відміну від промислово розвинутих ринкових країн, де циклічні фактори довгих хвиль виявилися в середині 70-х - на початку 80-х років, часові межі в країнах командно-адміністративної системи зсунулися приблизно на десятиліття. Головним фактором цього відставання став більш низький рівень розвитку техніки і технології.

Отже, існує й об'єктивна зумовленість спільності ряду перетворень механізмів управління, організаційно-економічних структур і форм власності у країнах з різним економічним устроєм. Питання не в самій проблемі, а у формах і методах її розв'язання. Щодо України, то тут глибока економічна криза не є ні циклічною, ні довгохвильовою. Вона є частиною всеохоплюючої кризи, яка витікає з: по-перше, структурної трансформації народногосподарських пропорцій у зв'язку з розпадом колишнього єдиного виробничого простору в рамках СРСР і порушенням колишніх виробничих зв'язків та не створенням відповідних економічних; по-друге, трансформації економічної системи в цілому та, по-третє, з практичної некерованості цими трансформаційними процесами на макрорівні в умовах, коли національна держава тільки формується.

Криза є найскладнішою та найсуперечливішою фазою економічного циклу. З нею, з одного боку, пов'язані руйнівні сили: скорочення виробництва, масові банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, наступ на соціальні завоювання трудящих і демократію, політична напруга, а з другого - криза виконує творчу функцію: циклічні коливання ділової активності є однією з умов економічного зростання, а сама криза - активною складовою частиною творчого процесу. Прискорюючи відмирання застарілих економічних систем, вона одночасно є важливою ланкою, що прискорює технічне і технологічне оновлення виробництва, структурну перебудову економіки.

Звідси випливає висновок про те, що антициклічне регулювання має свої межі, оптимальні норми, а штучне переривання кризи не завжди обґрунтоване.

Основною фазою, що формує і визначає характер і тривалість економічного циклу, найвідчутнішою за своїми соціально-економічними наслідками, є криза (рецесія), стискання, падіння (рис.1).

Вона характеризується:

- порушенням макроекономічної рівноваги, розбалансуванням взаємодіючих структур;

- перевиробництвом з наступним падінням обсягів виробництва, нагромадженням товарних мас в оптовій торгівлі;

- падінням товарних цін;

- зростанням безробіття, збільшенням незайнятих виробничих потужностей;

- падінням рівня реальної заробітної плати, інших доходів, прибутків підприємств, життєвого рівня населення;

- зниженням платоспроможного попиту населення, зменшенням обсягів оптової та роздрібної торгівлі;

- крахом грошово-кредитних зв'язків;

- наростанням системи взаємних неплатежів;

- кредитною напругою, злетом норми позикового відсотка;

- нестачею грошової маси, високими темпами інфляції;

- масовим знеціненням капіталу, завмиранням інвестиційних процесів;

- падінням курсу акцій, біржовою панікою;

- масовим банкрутством підприємств;

- зростанням соціальної напруженості у суспільстві тощо.



Рисунок 1 - Фази економічного циклу в їхній послідовності та взаємозв'язку

Кризові явища продовжують наростати до моменту відновлення макроекономічної рівноваги на її найнижчих рівнях (коли процес падіння припиняється і розпочинається фаза депресії, відрізок В- В,). Двоїста природа кризи виявляється в тому, що, з одного боку, вона є наслідком внутрішніх суперечностей системи, а з іншого - формою їх розв'язання, виконуючи функцію оздоровлення (санації) економічної Системи.

Депресія (застій, стагнація) може бути досить довготривалою, вона характеризується післяшоковою ситуацією. Основними її ознаками є:

- стабільність виробництва, але на найнижчому рівні;

- призупиняється падіння цін, вгамовуються інфляційні процеси;

- зберігається високий рівень безробіття, кількість робочих місць не збільшується, рух капіталу нежвавий, відсутні нові інвестиції, норма позикового відсотка висока;

- починають відновлюватися господарські зв'язки; стабілізуються і поступово зменшуються товарні запаси.

Внаслідок цього помітні поступове поширення реанімаційних процесів, наростання позитивних тенденцій.

Розпочинається фаза пожвавлення. Серед її основних виявів слід назвати:

- початок оновлення основного капіталу, модернізації виробництва;

- відновлення інвестиційного процесу; активізацію сукупного попиту;

- підвищення рівня виробництва, скорочення безробіття;

- зростання позикового відсотка, товарних цін.

Застій змінюється економічним зростанням, пожвавлення охоплює все більшу кількість підприємств, галузей, сфер економіки, зростають доходи населення, прибутки підприємців. Відновлюється докризовий стан економіки (точка С1 на рис. 1, яка відповідає точці А - піку розвитку попереднього економічного циклу).

Економіка входить у фазу піднесення (експансії, ажіотажного буму) і досягає своєї найвищої точки, піку розвитку (точка А1), параметри якого значно перевищують попередній. Піднесення характеризується масовим оновленням і розширенням основного капіталу, реконструкцією старих виробничих потужностей і новим будівництвом; нарощуванням обсягів національного виробництва, активним інвестиційним процесом, стрімким зростанням прибутків, сукупного попиту; гарячковим зростанням цін; повною зайнятістю, суттєвим підвищенням заробітної плати, наростанням нестачі робочої сили, сировинних ресурсів; розвитком кредитно-фінансових операцій, спекулятивних біржових ігор тощо. Все це призводить до "перегріву" економіки, посилення диспропорційних явищ, зростання передумов майбутнього падіння, нового економічного циклу, наступного витка соціально-економічного розвитку суспільства.

Сучасний економічний цикл має суттєві відмінності. Розглянемо основні з них:

- дія і вплив фази циклу виходять за національні межі;

- посилюється державно-монополістичне регулювання циклічних процесів;

- підвищується роль соціальних аспектів в механізмі антициклічного регулювання;

- фази пожвавлення і піднесення триваліші та інтенсивніші, фази спаду і депресії менш глибокі та тривалі;

- науково-технічна революція, структурна перебудова економіки впливають на частоту криз: період їх повторювання скоротився спочатку з 10-14 до 5-7 років, а сьогодні кризові явища повторюються через 1-2 роки;

- нерегулярність коливань, розмитість меж між фазами, випадіння окремих фаз (після кризи, наприклад, може зразу розпочатись пожвавлення);

- темпи піднесення невисокі - 2-3 відсотки на рік, в умовах піднесення залишається значна кількість безробітних;

- основні економічні параметри менш динамічні, соціально-економічні процеси відбуваються повільніше;

- суперечливе поєднання асинхронності та синхронності соціально-економічних процесів у різних країнах;

- зниження ролі циклічних факторів у динаміці цін; глибока криза, стагнація виробництва можуть супроводжуватися зростанням цін, посиленням інфляційних процесів;

- переплетіння циклічних криз з нециклічними, синхронізація і взаємодія економіко-соціальних коливань, кризових явищ і природно-економічних циклів;

- частішими і серйознішими за своїми наслідками стають нециклічні коливання, сутність яких вивчена недостатньо, а отже, відсутні ефективні методи регулювання їх;

- кризові явища охоплюють нові сфери і рівні (галузі нематеріального виробництва, індустрію відпочинку тощо).

Особливості сучасного економічного циклу потребують удосконалення механізмів антикризового регулювання, пошуку нових, дієвіших методів і важелів пом'якшення циклічних коливань.

Внаслідок дії різноманітних груп факторів в економічному циклі досить складно виділити всі чотири фази. Відбувається поступове злиття фази кризи з фазою депресії, а фази пожвавлення - з фазою піднесення, і цикл починає функціонувати як двофазний. Для першої фази властиве сходження вниз, для другої - піднімання.

Матеріальною основою малих циклів є процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Малі цикли розмежовуються грошовими кризами, що повторюються з певними закономірностями. Вони характеризуються особливою гостротою та інтенсивністю - або накладаються на промислові кризи, або мають самостійний розвиток.

Загальні грошові кризи безпосередньо пов'язані з виробничим циклом і є елементом загальних економічних криз.

Специфічні грошові кризи розгортаються на основі суперечностей, внутрішньо притаманних грошовій системі, і утворюють власне джерело її саморозвитку.

Розмежування криз досить відносне. Воно потрібне з точки зору виявлення змістовних характеристик кожної з них.

За змістом грошові кризи виступають як кризи сфери грошового обігу і кризи сфери кредиту. Оскільки грошовий обіг у значній своїй частині функціонує у вигляді кредитних засобів обігу, то грошові кризи фактично є кризами кредитно-грошової системи. Вони частіше зароджуються у фазах пожвавлення і піднесення промислового циклу. Під час масового оновлення виробничих фондів різко зростає попит на кредитно-грошові ресурси. Це викликає розбухання кредитної заборгованості підприємств, призводить до зростання банківського відсотка, збільшення масштабів фіктивного капіталу, посилює інфляцію та спричинює біржові потрясіння. Розпочинається грошова криза. Конкретними формами вияву її є кризи платіжних засобів, позикового капіталу та грошового обігу.

Головними чинниками зміни структури суспільного виробництва під впливом циклічного розвитку процесу відтворення є фази кризи і пожвавлення. У кризовій фазі відбувається скорочення обсягу продукції, яка випускається, зменшуються масштаби капіталовкладень, різко знижується рівень зайнятості. Все це знаходить своє вираження, по-перше, у припиненні функціонування технічно застарілих підприємств та морально зношеного обладнання; по-друге, у погіршенні фінансового стану господарських одиниць, найчастіше тих, що не витримали конкурентної боротьби через низьку технічну оснащеність. Непридатні види та підвиди виробництва у фазі піднесення замінюються на нові, прогресивніші.

2. Характер протікання та значення економічних криз

Практика доводить, що кризи неоднакові не тільки зі своїх причин і наслідкам, але й по самій своїй суті. Необхідність у розгалуженій класифікації криз пов'язана з диференціацією засобів і способів керування ними. Якщо є типологія й розуміння характеру кризи, з'являються можливості зниження його гостроти, скорочення часу й забезпечення безболісності протікання.

Існують загальні й локальні кризи. Загальні охоплюють всю соціально-економічну систему, локальні - тільки частину її. Це поділ криз за масштабами прояву. Звичайно, він носить умовний характер. У конкретному аналізі кризових ситуацій необхідно враховувати границі соціально-економічної системи, її структуру й середовище функціонування.

По проблематиці кризи можна виділити макро- і мікрокризи. Макрокризі властиві досить більші обсяги й масштаби; проблематики. Мікрокриза захоплює тільки окрему проблему або групу проблем.

Особливістю кризи є те, що вона, будучи навіть локальним або мікрокризою, як ланцюгова реакція, може поширюватися на всю систему або всю проблематику розвитку, тому що в системі існує органічна взаємодія всіх елементів і проблеми не вирішуються окремо . Але це виникає тоді, коли немає керування кризовими ситуаціями, немає мер локалізації кризи й зниження її гостроти, або навпаки, коли здійснюється навмисна мотивація розвитку кризи, можливо й таке.

За структурою відносин у соціально-економічній системі, по диференціації проблематики її розвитку можна виділити окремі групи економічних, соціальних, організаційних, психологічних, технологічних криз.

Економічні кризи відбивають гострі протиріччя в економіці країни або економічному стані окремого підприємства, фірми... Це кризи виробництва й реалізації товару, взаємин економічних агентів, кризи неплатежів, втрати конкурентних переваг, банкрутства та ін.

У групі економічних криз окремо можна виділити фінансові кризи. Вони характеризують протиріччя в стані фінансової системи або фінансових можливостей фірми. Це кризи грошового вираження економічних процесів.

Соціальні кризи виникають при загостренні протиріч або зіткненні інтересів різних соціальних груп або утворень: працівників і роботодавців, профспілок і підприємців, працівників різних професій, персоналу й менеджерів і ін. Часто соціальні кризи є як би продовженням і доповненням криз економічних, хоча можуть виникати й самі по собі, наприклад із приводу стилю керування, невдоволення "умовами праці, відносини до екологічних проблем, по патріотичних почуттях.

Особливе положення; у групі соціальних криз займає політична криза. Це - криза в політичному пристрої суспільства, криза влади, криза реалізації інтересів різних соціальних груп, класів, у керуванні суспільством. Політичні кризи, як правило, зачіпають всі сторони розвитку суспільства і переходять у кризи економічні.

Організаційні кризи проявляються як кризи поділу й інтеграції діяльності, розподілу функцій, регламентації діяльності підрозділів, як відділення адміністративних одиниць, регіонів, філій або дочірніх фірм [2].

В організаційному устрої будь-якої соціально-економічної системи можуть загострюватися організаційні відносини. Це проявляється в ділових конфліктах, у виникненні плутанини, безвідповідальності, складності контролю та ін., що буває при надмірному або швидкому росту Соціально-економічної системи, зміні умов її функціонування й розвитку, помилках при частковій реконструкції організації або організаційній перестраховці, що народжує бюрократичні тенденції. Організаційна криза проявляється часто як параліч організаційної, діяльності. Однієї з її форм є її непомірна бюрократизація.

Психологічні кризи також нерідкі в сучасних умовах соціально-економічного розвитку. Це кризи психологічного стану людини. Вони проявляються у вигляді стресу, що здобуває масовий характер, у виникненні почуття непевності, паніки, страху за майбутнє, незадоволеності роботою, правовою захищеністю й соціальним станом. Це кризи в соціально-психологічному кліматі суспільства, колективу або окремої групи. Технологічна криза виникає як криза нових технологічних ідей в умовах явно вираженої потреби в нових, технологіях. Це може бути криза технологічної несумісності виробів або криза відторгнення нових технологічних рішень. У більше узагальненому плані такі кризи можуть виглядати кризами науково-технічного прогресу - загострення протиріч між його тенденціями, можливостями, наслідками. Наприклад, у цей час переживаємо явну кризу ідею мирного використання атомної енергії, будівництва атомних електростанцій і кораблів [2].

По безпосередніх причинах виникнення кризи розділяються на природні, суспільні, екологічні. Перші викликані природними умовами життя й діяльності людини. До причин таких криз ставляться землетруси, урагани, пожежі, кліматичні зміни, повені. Все це не може, не відбиватися на економіці, психології людини, соціальних і політичних процесах. При певних масштабах такі явища природи народжують кризи.

Причиною кризи можуть бути й суспільних відносинах по всіх видах їхнього прояву.

У сучасних умовах велике значення має розуміння й розпізнавання криз взаємини людини із природою - екологічних. Це кризи, що виникають при зміні природних умов, визнаних діяльністю людини, - виснаження ресурсів, забруднення навколишнього середовища, виникнення небезпечних технологій, зневага вимогами законів природної рівноваги.

Кризи також можуть бути передбачуваними (закономірними) і несподіваними (випадковими). Передбачувані кризи наступають як етап розвитку, вони можуть прогнозуватися й викликаються об'єктивними причинами нагромадження факторів виникнення кризи - потреби реструктуризації виробництва, зміна структури інтересів під впливом науково-технічного прогресу.

Несподівані кризи часто бувають результатом або грубими помилками в керуванні, або яких-небудь природних явищ, або економічній залежності, що сприяє розширенню й поширенню локальних криз.

Різновидом передбачуваних криз є циклічна криза (звичайно, у тому випадку, якщо відомо й вивчена природа кризи і його характер). Вона може виникати періодично й має відомі фази свого настання й протікання.

Існують також кризи явні й латентні (сховані). Перші протікають помітно й легко виявляються. Другі є схованими, протікають відносно непомітно й тому найнебезпечніші.

Кризи бувають глибокими й легкими. Глибокі, гострі кризи часто ведуть до руйнування різних структур соціально-економічної системи. Вони протікають складно й нерівномірно, часто акумулюють у собі безліч протиріч, зав'язують їх у заплутаний клубок. Легкі, м'які кризи протікають більш послідовно й безболісно. Їх можна передбачати, ними легше управляти.

Вся сукупність можливих криз розділяється також на групи криз, затяжних і короткочасних. Фактор часу в кризових ситуаціях відіграє важливу роль. Затяжні кризи, як правило, проходять болісно й складно. Вони часто є наслідком невміння управляти кризовими ситуаціями, нерозумінням сутності й характеру кризи, її причин і можливих наслідків.

3. Причини виникнення економічних криз

Типологія криз має велике значення в їхньому розпізнаванні, а отже, і успішному керуванні ними. Класифікаційні ознаки реальної кризи можуть розглядатися і як її параметри, "підказуючі" або визначальну оцінку ситуації, розробку й вибір удалих управлінських рішень. Небезпека кризи існує завжди, навіть коли її немає. Тому дуже важливо знати ознаки .настання кризових ситуацій і оцінювати можливості їхнього вирішення.

Взагалі соціально-економічна система є саморегульованою системою. Це значить, що в її існуванні діють механізми відновлення необхідної й відносної рівноваги. Але адже керування й існує, тому що є, з одного боку, частиною цих механізмів, з іншого боку - для того щоб, опираючись на ці механізми, забезпечувати менш хворобливе й більше послідовне з погляду інтересів людини розвиток соціально-економічної системи. Але це можливо тільки в тому випадку, якщо будуть відомі тенденції поводження й розвитку соціально-економічної системи, її характеристики й ознаки стану, настання певних фаз цього стану й етапів об'єктивного розвитку [2].

Подолання криз - керований процес. Про це свідчать багато криз, що відбувалися в історії розвитку людства, виробництва й економіки. Успіх керування залежить від своєчасного розпізнавання кризи, симптомів її настання. Ознаки кризи диференціюються насамперед по його типологічній приналежності: масштаби, проблематика, гострота, область розвитку, причини, можливі наслідки фаза прояву.

У розпізнаванні кризи велике значення має оцінка взаємозв'язку проблем. Існування й характер такого взаємозв'язку може багато чого сказати й про небезпеку кризи і її характері. У керуванні соціально-економічною системою повинен функціонувати так званий моніторинг антикризового розвитку. Це контроль процесів розвитку й відстеження їхніх тенденцій за критеріями антикризового керування. Адже існує пророкування погоди, землетрусів, сонячної активності. Цим займаються спеціальні служби. Чому в системі керування не може бути аналогічних служб?

Але для такого пророкування необхідний чіткий набір ознак і показників кризового розвитку, методологія їхнього розрахунку й використання в аналізі. Пророкування криз можливо тільки на основі спеціального аналізу ситуацій і тенденцій. Взагалі в розпізнаванні криз беруть участь всі показники оцінювання стану соціально-економічної системи [2].

Розпізнавання будується як на діючих у керуванні показниках, так і на спеціалізованих, які, імовірно, у майбутньому ще прийдеться розробляти. Наприклад, зниження продуктивності праці або ефективності виробництва не може не відбивати можливість кризи. Воно може бути випадків і епізодичним, але може й свідчити про тенденцію кризового розвитку.

Існуюча в теперішній час система показників не була орієнтована на розпізнавання криз. Вона працювала на керування ситуаціями послідовного й "неухильного", так, принаймні, уважалося в минулому в нашій країні, розвитку. Тому необхідно розробку нових, очевидно, синтетичних показників, для того щоб більш точно й вчасно визначати ймовірність і "момент настання кризових ситуацій.

Велике значення має не тільки система показників, що відбивають основні ознаки кризи, але й методологія їхнього конструювання й практичного використання. У сучасному механізмі керування це є його найбільш слабкою ланкою. Мова йде в остаточному підсумку про методологію розпізнавання кризи у всіх аспектах цього процесу: ціль, показники, їхнє використання в аналізі ситуацій, практична цінність передбачення криз.

Методологія розпізнавання кризи найтіснішим образом пов'язана з організацією цієї роботи, що припускає наявність фахівців, функції їхньої діяльності, статус рекомендацій або рішень, взаємодія в системі керування. Коли ми говоримо про таких фахівців, передбачається не тільки підготовка й наявність так званих антикризових менеджерів або арбітражних керуючих, але й спеціалізованих у цій діяльності аналітиків.

Розпізнавання кризових ситуацій і передбачення криз сьогодні у зв'язку з великою складністю керування й масштабів, що збільшуються, виробничої діяльності повинне бути поставлене на професійну основу. Подолання криз залежить від методик аналізу кризових ситуацій і наявності фахівців в області антикризового керування. Професіоналізм керування не обмежується навичками нормального, успішного керування. Він повинен проявлятися в умовах підвищеного ризику, екстремальних ситуацій, кризи.

Криза - об'єктивне явище в соціально-економічній системі. Це подання погодиться з розумінням того, що в основі функціонування й розвитку соціально-економічної системи лежить керована діяльність людини. Бажання ефективно управляти нею може виражатися в прагненні розширювати сферу керування, тобто знижувати частку некерованих процесів. І в певній мері це вдається. Можна припустити, що в майбутньому людина взагалі виключить кризи з розвитку соціально-економічних систем, а нинішні кризи характеризують лише рівень розвитку людини, недолік знань, недосконалість керування [2].

Таке припущення виглядає логічним. Але вся практика розвитку суспільства й економіки в усі періоди історії свідчить про зворотний. Незважаючи на "людську природу" криз, уникнути їх не вдається. Більше того, в багатьох випадках саме людська природа кризи є її причиною й джерелом.

Вся діяльність людини побудована на задоволенні її інтересів, які змінюються нерівномірно й непропорційно. Інтереси перебувають у постійному протиріччі навіть в окремої людини, а тим більше в соціальних груп або класів суспільства. Протиріччя інтересів і об'єктивна нерівномірність їхньої зміни визначають як можливість криз, так і їхня необхідність. Саме це лежить в основі всіх криз у соціально-економічній системі, навіть криз, пов'язаних із природними умовами. Нерідкі випадки використання природних катаклізмів у політичних цілях, переростання їх у кризи політичні й соціально-економічні.

.Абсолютне керування динамікою й взаємодією інтересів людини неможливо, тому що в системі його інтересів є й інтерес волі, демократичності керування, самостійності й самодіяльності. Саме до цих інтересів "прив'язані" і багато інші, саме на цих інтересах будується ефективне керування.

У міру розвитку соціально-економічної системи спостерігається підвищення ролі людського фактора в антикризовому її розвитку, що означає не виключення кризи, не боротьбу з нею, а передбачення й упевнене, своєчасне й, по можливості, безболісне її подолання.

Антикризовий розвиток - це не абсолютна відсутність кризи, а наявність таких криз, які є імпульсом успішного, з позицій інтересів людини, розвитку. Мета й інтереси може мати тільки людина. Саме вони є основою розпізнавання криз і керування їхнім подоланням.

4. Еволюція розвитку та прояву екомічних криз на Україні

Причини кризи, успадковані від колишнього СРСР. Дії реформаторів у роки незалежності.

Найважливішими ознаками економічної кризи в Україні є: по-перше, різке зниження обсягів національного доходу, промислової продукції й продовольства; по-друге, катастрофічне падіння життєвого рівня населення; по-третє, швидкий ріст армії безробітних; по-четверте, різка поляризація суспільства, у якому, з одного боку, активно формується клас кланово-номенклатурної еліти, з іншого боку - відбувається процес зубожіння переважної більшості населення. Розрив у рівні їхніх доходів перевищує тисячу разів, а мінімальна заробітна плата покриває не більше 25% фізіологічного мінімуму, або бюджету виживання.

Виникла реальна погроза генетичному фонду українських націй, її майбутньому, що є п'ятою важливою ознакою економічної кризи в Україні.

Насамперед необхідно з'ясувати глибинні причини соціально-економічної кризи в Україні, що є передумовою як для діагнозу хвороби соціально-економічної системи, так і її наступного лікування.

Слід зазначити, що на відміну від класичної кризи, розглянутого вище, в Україні, як і в інших країнах СНД, з кінця 1990 р. мав місце не криза надвиробництва, а криза недовироблення. По своїх масштабах він не має аналогів у світі. Якщо в США в 1929 - 1933 р. спад виробництва не перевищував 22%, у СРСР під час Другої світової війни він склав 43%, то в Україні за період 1990-1999 р. падіння обсягів ВВП перевищило 240%.

Причини соціально-економічної катастрофи в Україні доцільно розділити на три основні групи. До першого ставляться причини, які були успадковані Україною від колишнього СРСР; до другого - ті, які викликані діями "реформаторів" за роки незалежності; нарешті, до третього - причини, пов'язані із сутністю трансформації існуючої в країні економічної системи, специфікою пережитого перехідного періоду, що, як свідчить досвід інших країн, розвивається у формі різної глибини криз, потрясінь.

Відзначені три групи (або підсистеми) причин органічно взаємозалежні між собою. Основними причинами першої групи є: [11]

1. Майже повне, або тотальне, одержавлення економіки, власності. У руках держави перебувало 92% всіх засобів виробництва, якими розпоряджалися загальносоюзні міністерства й відомства. Внаслідок цього в економіці майже повністю був відсутній плюралізм форм власності (колгоспно-кооперативна форма власності значною мірою була також одержавленою) і відповідних форм господарювання, що виключало дію такої потужної рушійної сили розвитку, як конкуренція між товаровиробниками різних форм власності за здешевлення продукції, за ріст якості вироблених товарів і послуг, за споживача. Це в остаточному підсумку стало причиною надзвичайно низької конкурентоспроможності промисловості СРСР на світових ринках (тільки близько 12% промислової продукції вважалося конкурентоспроможною), експорту на ці ринки переважно енергоносіїв (майже 70%), формування витратного характеру економіки. На створення 1% національного продукту в СРСР витрачалося в 6-8 разів більше енергії, чим у країнах Заходу. Майже в 10 разів вище, ніж у цих країнах, у СРСР була й нафтоємність продукції.

За 1991 - 2000 р. дія цього фактора в Україні значно ослабнуло. На кінець 2000 р. були роздержавлені близько 72 тис. підприємств, їхня частка у виробленій продукції склала майже 60%. Однак ці підприємства стали недержавними в основному лише по своєму юридичному статусі. По характері економічної власності вони й далі залишаються значною мірою одержавленими, оскільки держава вилучає близько 80% їхніх доходів. Це унеможливлює реалізацію приватної й колективної форм власності на засоби виробництва.

2. Наявність глибоких диспропорцій в економіці. Так, у СРСР в 1990 р. частка групи "А" (галузей, у яких вироблялися засоби виробництва) становила 72,4%, групи "Б" (галузей, у яких вироблялися предмети споживання) - 27,6%; у розвинених же країнах Заходу майже існує їхнє зворотне співвідношення. Економіка, таким чином, була орієнтована не на людину, а на виробництво заради виробництва й на потребі ВПК.

3. Антидемократичний характер державного керування власністю й державними підприємствами, тобто абсолютна перевага в народному господарстві командно-адміністративних важелів керування, надмірна централізація їх у руках загальносоюзних міністерств і відомств і вкрай слабке використання економічних важелів, таких як гнучка податкова, кредитна, фінансова політика, і ін.

4. Концентрація 95% всієї власності, що перебуває в Україні, у руках загальносоюзних міністерств і відомств. Не в останню чергу із цією обставиною зв'язане створення на території республіки так званих "гнилих" морів, будівництво атомних станцій поблизу більших міст, розміщення зайвої кількості "брудних" виробництв і т.д. [11].

Після 1991 р. власність загальносоюзних міністерств і відомств колишнього СРСР в основному перейшла у власність України. Виключення становить тільки частка України в золотом, алмазному фондах, у власності представницьких органів за межами колишнього СРСР (посольства, консульства й т.д. ). На перший погляд, відзначений фактор перестав бути в Україні фактором руйнуючої дії. У дійсності ж це далеко не так. Одна тільки Чорнобильська катастрофа лежить найтяжким вантажем на плечах України, а її негативні наслідки відіб'ються на житті багатьох поколінь.

5. Відсторонення трудящих від засобів виробництва й результатів праці, від самого процесу праці, що виявилося у відсутності діючих стимулів до праці, пануванні зрівнялівки, а також відчуження їх від керування власністю, від економічної влади на підприємстві. Найбільш яскравий прояв таке відчуження від "нічийної" власності знайшло в масовому її розкраданні.

Відсторонення трудящих від власності на засоби виробництва, результатів праці залишається домінуючою рисою економічної системи України. Таке відчуження частково переборюється на підприємствах, викуплених трудовими колективами. Частково, оскільки більшість із них має значну кредиторську заборгованість іншим підприємствам і банкам, випробовує надмірний податковий прес, узурповано директорським корпусом. У таких умовах бути повною мірою власниками результатів своєї праці неможливо.

6. Значна мілітаризація економіки. В останні роки існування СРСР на військові цілі витрачалося до 35% ВНП, або близько 250 млрд. руб. у рік. Після розпаду Союзу в Україні залишилося близько 30% військово-промислового комплексу (ВПК) СРСР, вироблялося близько 17% всієї оборонної продукції, майже 80% промисловості України було зорієнтовано на потреби ВПК. Загальна чисельність робочої сили, на підприємствах ВПК, становила близько 40% працездатного населення країни [11].

7. Надмірна централізація при перерозподілі національного доходу через державний бюджет. З республік вилучалося близько 70% створеного національного доходу, значна частина якого згодом верталася до них через механізми загальносоюзного фінансування системи утворення, охорони здоров'я, у вигляді інвестицій і ін. При цьому в розподілі створеного національного доходу незалежно від результатів праці кожної республіки колишнього СРСР існувала зрівнялівка.

Із часу проголошення державної незалежності надмірний централізм у перерозподілі національного доходу з боку Москви змінився ще більшим централізмом з боку Києва, але вже відносно областей України, оскільки через державний бюджет у середині 90- х років перерозподілялося 82% національного доходу. У наступні роки такий централізм був трохи ослаблений.

8. Політика пограбування села, що виражалася в "перекачуванні" значної частини створеного сільськими трудівниками національного доходу на користь промисловості через механізм цін і низький рівень продуктивності праці. Така політика в останні роки ще більше підсилилася, про що вже йшла мова при розгляді аграрних відносин.

9. Значна монополізація економіки, про що йшла мова в одній з попередніх тем.

10. Величезне фізичне й моральне зношування основних фондів, низька продуктивність праці. Фізичне зношування в промисловості становив приблизно 70%, моральний - близько 95%.

За роки незалежності деякі з названих причин не тільки не були усунуті, але й ще більше поглибилися. Так, зокрема , тривала більше тверда політика пограбування села, ще більше зросло фізичне й моральне зношування основних фондів при значному скороченні обсягів виробництва, внаслідок погіршення якості основних фондів утроє виросли енерговитрати, поглибилися диспропорції, підсилилося відчуження (технологічних і соціально-економічне) працівників від засобів виробництва й ін.

Відзначені вище причини привели до того, що в СРСР у середині 80- х років значно знизилися темпи росту економіки, практично не підвищувався життєвий рівень населення й т.п. Це усвідомлювало тодішнє керівництво Союзу, тому й початок так звану "перебудову". Однак можна затверджувати, що навіть за умови подальшого існування СРСР не відбулося б такого обвального падіння виробництва, катастрофічного зниження рівня життя й інших кризових явищ у соціально-економічній сфері, як це трапилося після завоювання суверенітету республіками колишнього СРСР. Один з доказів тому - активний пошук наприкінці 80- х років нових форм економічного розвитку, впровадження деяких прогресивних реформ. З'являються, зокрема , акціонерні товариства, інтенсивно обговорюються питання регіонального госпрозрахунку й т.д. [11].

Це, безумовно, не означає, що поглиблення соціально-економічної кризи викликано суверенітетом України, завоюванням нею незалежності. Прагнення до незалежності й завоювання її - закон розвитку світової цивілізації. Але люди, які прийшли до влади в незалежній Україні, не врахували сучасних особливостей державного суверенітету - суверенітету кінця XX в., прагнули досягти повного, або абсолютного, суверенітету, якого нині немає ні в однієї країни миру. У результаті одна форма залежності змінилася інший, ще більш важкої, неоколоніальної.

Дії реформаторів у роки незалежності. Відзначені причини соціально-економічної кризи в Україні, успадковані від колишнього СРСР, незабаром минулого доповнені другою групою специфічних причин, викликаних діями вже власних українських урядів. До них відносяться:

1. Розрив господарських зв'язків із країнами колишнього СРСР, насамперед з Росією, що привело до втрати Україною значної кількості традиційних ринків збуту, до зупинки багатьох підприємств через відсутність комплектуючих виробів і т.д.. И це не дивно, оскільки тільки 20% промислового виробництва в Україні мало завершений технологічний цикл. Звичайно, далеко не всі господарські зв'язки були раціональними (наприклад, зустрічні перевезення, більші транспортні витрати), але їх потрібно було не руйнувати, а поступово заміняти більше ефективними.

2. Відсутність науково обґрунтованої стратегії трансформації адміністративно-командної системи в більше розвинену й зроблену економічну систему, невизначеність моделі такої трансформації (так, одночасно ставилася мета переходу до ринкового, соціально орієнтованій ринковій і змішаній економіці) і шляхів її реалізації.

3. Скасування державного керування економікою й впровадження ринкових важелів, які використовувалися в розвинених країнах миру майже сторіччя назад. Внаслідок цього формувався не господарський механізм із оптимальним сполученням державного регулювання й сучасних ринкових важелів, а небачений за всю історію розвитку економічних систем дивовижний симбіоз двох руйнівних для сучасного господарства почав: важелів вільної ринкової економіки й розвалу державного регулювання в умовах абсолютної переваги державного сектора. Те, що відбувалося в цій сфері, можна назвати "гримасами" ринку. "Реформатори", таким чином, упадали з однієї крайності в іншу, прагнучи трансформувати адміністративно-командну систему у вільну ринкову економіку.

4. Домінування ідеології вільної ринкової економіки в українському парламенті, внаслідок чого парламентарії, будучи здебільшого некомпетентними в питаннях економіки, прийняли величезну кількість "непрацюючих" або руйнівних по своїх наслідках законів.

5. Непродумане, без відповідного наукового обґрунтування введення купона. Купоно-карбованці не були оформлені як валютні ресурси власної (національної) банківської системи, не мали надійного захисту. Це стало однієї із причин катастрофічного знецінювання купона. Замість функцій захисту національного ринку він став засобом його спустошення. Так, купуючи наприкінці 1993 р. нафта в Росії по 90 дол. США за тонну, Україна повинна була поставити товарів приблизно на 250 дол. На впровадження купоно-карбованців Україна витратила кілька десятків мільйонів доларів.

6. Політика шокової лібералізації цін і ліквідації трудових заощаджень, що звела до мінімуму норму заощаджень, підірвала купівельну спроможність більшості населення й відкинула їх за рису бідності. Так, в 1997 р. норма чистих заощаджень в Україні склала 0,34%, тоді як в Австрії, Литві - більше 12%, у Японії - майже 16% і навіть у Росії - 10,6%.

7. Удушення національного виробництва, майже повна втрата внутрішнього ринку, наслідком чого стало засилля імпортних товарів переважно сумнівної якості, частка яких на українському ринку в 1997 р. досягла 90%.

8. Відсутність комплексної військово-технічної політики держави, погодженої із соціально-економічною політикою, руйнівний і майже некерований характер конверсійних процесів. Так, в 1991 р. питома вага військової продукції в загальному обсязі виробництва становив майже 23%, а в 1996 р. - близько 3,4%.

9. Доларизація української економіки (тобто вільний обіг американського долара й інших іноземних валют на території України) дала можливість збагатитися тіньовим структурам. В 1998 р. доларизація економіки досягла 80%. За даними економістів, грошовий обіг держави склав в 1998 р. близько 15,5 млрд. грн. і майже 6,5 млрд. дол. США. Це привело до втрати самостійності національної валюти, відсутності її зовнішньої конвертованості, необхідності витрати значної частини кредитів МВФ для підтримки обмінного курсу гривни.

10. Прийняття численних декретів, постанов, рішень уряду, які в результаті непосильного податкового преса поставили в невигідне положення виробника й у привілейоване положення - посередника. При цьому подібні рішення нерідко суперечили один одному, породжуючи правовий хаос у законодавстві, підсилюючи нестабільність і непередбачуваність економічної ситуації.

11. Відсутність надійної фінансово-банківської системи, державного контролю за діяльністю комерційних банків, раціонального регулювання їхньої діяльності Національним банком України, що дозволило одержувати їм сторазові прибутки, наживатися на конвертуванні й т.д. Природно, що при цьому вони не були зацікавлені в подоланні інфляції. Можливість для такої наживи давали недосконалі закони. НБУ прибігав до ортодоксально монетаристських методів керування діяльністю комерційних банків, сприяючи їхньому збагаченню, але руйнуючи національне виробництво. Крім того, у діяльності банківської й фінансової систем України уповільнено впроваджувалися сучасні методи й засоби обліку й контролю. Це привело до масового перекачування посередницькими структурами безготівкового грошового обігу в розрахунки готівкою , що, у свою чергу, обумовило величезний додатковий попит на готівку, концентрацію в мафіозно-тіньових комерційно-банківських структурах біля половини всієї грошової маси.

12. Бездумне втілення в практику програм західних експертів, у тому числі, різних міжнародних економічних організацій. Найбільше чітко їхній ірраціональний характер в умовах України виявився у впровадженні монетаристських методів регулювання економіки (до того ж у трохи спрощеному вигляді), які практично привели до деіндустріалізації економіки країни.

13. Кланово- Номенклатурний характер роздержавлення й приватизації, що виявився в розкраданні державної власності мафіозно-клановими угрупованнями, частиною директорського корпуса, іншими корумпованими структурами, у відчуженості від цього процесу більшості трудящих.

14. Масовий відтік капіталу за кордон, що щорічно становить близько 5 млрд. дол. США. Сукупна ж його величина, за даними Світового банку, досягає близько 40 млрд. дол. США.