Аналіз причин та факторів економічної кризи в Україні

15. Відсутність необхідного інвестиційного клімату в Україні (по цьому показнику Україна в середині 90- х років займала 135- е місце у світі).

16. Надмірне розширення управлінського апарата, його бюрократизація, корумпованість.

17. Непрощенне зволікання з розробкою й реалізацією політики структурної перебудови народного господарства, що привело до занепаду галузей, що роблять товари народного споживання, і прискореному розвитку окремих енергозатратних галузей (зокрема , металургійної), які поглиблюють енергетична й екологічна кризи, сприяють перетворенню України в сировинний придаток розвинених країн.

18. Стрімке й значною мірою економічно невиправдане подорожчання енергоносіїв. Так, Росія продавала газ на границі Польщі за 60 дол. за 1 куб. м, а на границі Франції й України - по 80 дол. США.

19. Відсутність науково обґрунтованої промислової політики, політики ціноутворення, свідченням чого є, зокрема , перевищення цін на вугілля рівня світових цін.

20. Одержання значних кредитів на невигідні для України умовах (для закупівлі товарів і ін.), внаслідок чого стрімко росли зовнішній борг і виплати відсотків по ньому. Одержання таких кредитів найменше було орієнтовано на вдосконалювання вітчизняної системи продуктивних сил, на ділі ж практично означало інвестування західної економіки, створення робочих місць за рубежем.

21. Надмірний податковий прес. Вилучення в окремі роки в підприємств амортизаційних відрахувань у державний бюджет, поряд з іншими факторами, виключало можливість навіть простого відтворення основних фондів.

22. Значні витрати на відшкодування збитків від Чорнобильської катастрофи, які з 1991 по 1999 р. оцінюються в 5 млрд. дол. США.

23. Незадовільні темпи освоєння власних енергоносіїв, ріст енергоємності виробництва.

24. Триваюча політика грабежу села через механізм "ножиців цін", внаслідок якої із сільського господарства в 90- х рр. було вилучено більше 95 млрд. грн.

Кінцевою причиною кризи 90- х рр. в Україні було тотальне зубожіння більшості населення [11].

Завдяки діям "реформаторів" тіньова економіка охопила майже 60% сукупний народногосподарської діяльності.

Третя група причин глибокої й затяжної економічної кризи, пережитого Україною, обумовлена змістом і спрямованістю процесу трансформації більше розвинутоїй суспільно-економічної формації в менш розвинену, а саме в капіталізм зразка XІ в., що є, за словами відомого американського історика А. Шлезингера, грабіжницьким, експлуататорським, жорстоким і безсердечним. Якби стратегічний курс і механізм його реалізації були визначені вірно й поступово створювалися нові, більше ефективні елементи економічної системи, зокрема техніко-економічних відносин, типів і форм : економічної власності й господарського механізму, то трансформаційні процеси в Україні не мали б настільки руйнівного, кризового характеру.

5. Методи запобігання виникнення економічних криз на Україні

Важливим комплексом заходів щодо подолання економічної кризи є створення в економіці мотиваційного механізму піднесення виробництва.

Його головною метою є, по-перше, створення умов рівновигідності різних сфер економічної діяльності при певному пріоритеті виробничої діяльності на період виходу з кризи.

По-друге, мотиваційний механізм має створювати умови для забезпечення вигідності збільшення маси прибутку (доходу) головним чином не за рахунок підвищення його норми, а в результаті розширення обсягу виробництва і реалізації товарів та послуг. Тобто треба створити систему мотивацій зниження цін (або хоча б стримування їх зростання) для відповідного збільшення обсягу продажу згідно із законом попиту. По-третє, сюди слід віднести створення пільгового режиму для прямих вітчизняних та зарубіжних інвестицій безпосередньо у виробничу сферу в поєднанні з фінансово-кредитною політикою та виробничою діяльністю за критерієм -- мінімальний строк подолання кризи виробництва.

Головним чинником мотиваційного механізму має бути вдосконалена система оподаткування з активною стимулюючою та регулюючою функціями. Порівняно з існуючою вона повинна бути спрощеною і включати меншу кількість податків, особливо непрямих. Враховуючи бажану націленість її на зниження цін, об'єктом оподаткування треба зробити ту частку ціни, яка формується продавцем. Це може бути додана вартість, але без амортизаційних відрахувань (як фактора відновлення основного капіталу). Цей податок пропонується зробити основним, замінивши ним два податки -- на прибуток і на додану вартість. Перший податок в умовах нестабільності економіки, збитковості значної частки підприємств та неопрацьованої ще системи моніторингу діяльності суб'єктів підприємництва поки ще не виконує достатньою мірою свою регулюючу функцію, як це є в країнах з розвинутою ринковою економікою. Усунення ПДВ зменшить ціну реалізації товару і збільшить купівельну спроможність покупця, що сприятиме зростанню обсягу продажу та виробництва продукції. При цьому, безумовно, потрібно буде переглянути перелік підакцизних товарів та ставки акцизу.

Пропонований об'єкт оподаткування близький до доданої вартості, що значно спростить перехід на оподаткування доходу та обчислення цього податку. Для посилення регулюючої функції податку на доход у напрямі забезпечення рівновигідності різних форм діяльності та підвищення привабливості вкладення капіталу у виробничу сферу на період подолання кризи ставку цього податку доцільно поставити у пряму залежність від основного критерію ефективності вкладення капіталу -- норми доходу. Тобто пропонується використовувати гнучку диференційовану ставку податку для забезпечення діяння цієї залежності в напрямі зниження цін та відповідного зростання обсягів продажу (товарів, послуг, кредитів).

Для стимулювання нагромадження власного капіталу норма доходу має визначатися не щодо собівартості товару (щоб запобігти штучному її завищенню), а щодо власного капіталу без урахування обігових коштів (останні, як відомо, у позитивній тенденції повинні відносно зменшуватися). Це стимулюватиме інвестування.

Підвищення сукупного попиту на вітчизняну продукцію (третій комплекс заходів) має домінуюче значення. До цього комплексу включається широкий спектр заходів.

По-перше, треба чіткіше визначати пріоритети та напрями розв'язання проблеми підвищення сукупного попиту. Мається на увазі, насамперед, перегляд підходів до його регулювання виходячи з монетаристських засад, які тепер превалюють. Відома спрямованість цих підходів на стримування сукупного попиту має бути значно послаблена у час відновлення виробництва. Це стосується і жорсткої спрямованості монетаристської концепції на стримування зростання грошової маси, особливо в умовах надто низької монетизації ВВП.

По-друге, це підвищення купівельної спроможності споживачів кінцевої продукції, тобто населення, що при низькому рівні використання виробничих потужностей набуває найважливішого значення. У нинішніх умовах цей захід слід розглядати як поступове інвестування національної економіки, починаючи з галузей виробництва споживчих товарів. Це досягається підвищенням заробітної плати, зменшенням та ліквідацією заборгованості із заробітної плати та пенсій (частково за рахунок контрольованої емісії). Слід також ретельно розглянути можливість використання вкладів населення в Ощадбанку, які "заморожені" з 1992 р., для безготівкових розрахунків з придбання вітчизняної продукції.

По-третє, -- це зниження небезпеки активізації інфляції витрат та інфляції попиту. Для зниження вірогідності першої з них підвищення заробітної плати має здійснюватися переважно неінфляційними методами, які забезпечують незмінність собівартості продукції. Це можна реалізувати, наприклад, за рахунок відповідного зниження частки відрахувань на соціальне страхування та інших платежів від заробітної плати з наступною їх компенсацією на основі перерозподілу доходної частини держбюджету. З відновленням виробництва необхідність в останньому відпаде. Запобігання активізації інфляції попиту при зростанні грошових доходів споживчого сектора визначатиметься насамперед ефективністю державної політики стримування зростання цін економічними методами. З одного боку, це може забезпечуватися частково оподаткуванням, спрямованість якого в зазначеному напрямі описана вище. З другого боку, слід взагалі піднести рівень наукового та прикладного (методичного) забезпечення процесів ціноутворення, визначення в "ціновому просторі" зон вільного та регульованого ціноутворення. Тобто, де це можливо, має бути реалізована повна лібералізація ціноутворення (оптимальна динаміка цін, спрямована в сторону їх зниження), а там, де ці процеси того потребують, здійснити певне регулювання (оптимальна динаміка цін спрямована в сторону їх підвищення).

Суттєве значення має також підвищення дієвості системи існуючих засобів регулювання ціноутворення. Це особливо стосується реалізації затверджених заходів, таких як "антидоларизація" ціноутворення, тобто зменшення прив'язки внутрішніх цін до так званих умовних одиниць.

По-четверте, до цього комплексу входять екстраординарні заходи антикризового характеру щодо формування попиту та стимулювання збуту вітчизняної продукції. До них належать:

- заходи щодо активізації рекламно-інформаційної діяльності та маркетингових досліджень з питань реалізації продукції, розробка та впровадження пільгової системи розміщення реклами вітчизняної продукції та методично-практичної допомоги з боку державних інститутів, наукових і науково-учбових організацій у справі збуту продукції, заохочення консалтингових фірм та фірм, спеціалізованих на маркетинговій діяльності, до співробітництва з вітчизняними товаровиробниками з питань реалізації продукції;

- стимулювання і допомога з боку владних структур у справі поширення фірмової торгівлі, заходи щодо зниження деструктивного посередництва, особливо для товарів нееластичного попиту (енергоресурси, сировина, матеріали);

- підтримка з боку держави поширення лізингових операцій.

По-п'яте, до зазначеного комплексу належить система заходів щодо оцінки і стимулювання зростання кількості робочих місць. Слід усвідомити, що на період виходу з кризи (та й надалі) основним критерієм ефективності внутрішньої, зовнішньоекономічної і зовнішньополітичної діяльності для всіх рівнів ієрархії є приріст робочих місць. Причому треба оцінювати так зване їх сальдо, враховуючи, що нерідко збільшення кількості робочих місць на одному підприємстві призводить до їх зменшення -- на другому. Це наочно підтвердила практика у харчовій та легкій промисловості, коли при недостатньому обґрунтуванні створення спільних підприємств, впровадження роботи на давальницькій сировині, здобутті іноземних товарних кредитів, неефективному імпорті кількість робочих місць у цілому зменшувалася у кілька разів більше, ніж їх приріст на підприємстві, де запроваджувалося перелічене.

По-шосте, створення цілісної системи заходів щодо розв'язання завдань форсованого розширення експортної діяльності. Враховуючи складний і довгостроковий процес проникнення на ринки західних держав та відверту загрозу національній безпеці від продовження кризи, основним напрямом діяльності цієї системи безумовно має бути повернення на ринки Східної Європи і країн СНД. Це передбачає максимальне використання існуючого "правового простору" цієї діяльності для взаємовигідного співробітництва у виробничій кооперації, науковій та інформаційній діяльності. Треба якомога інтенсивніше розширювати цей "правовий простір" для інтенсивного й екстенсивного розвитку зовнішньоекономічних відносин із зазначеними країнами. Це, природно, не виключає також реалізацію обґрунтованої стратегії розширення експорту в інші країни.

По-сьоме, було б доцільним розглянути можливість та форми термінового запровадження, поряд з існуючою, так званої "твердої" валюти для кредитування сукупного попиту з прив'язкою її курсу до найбільш стабільної іноземної валюти і забезпеченням за рахунок валютних резервів НБУ кредитів та гарантій міжнародних фінансових організацій. "Тверда" валюта має використовуватися лише в безготівковій формі для довгострокових кредитів під прийнятний процент у виробничій сфері для створення нових робочих місць. У міру нормалізації економічної ситуації ця валюта витіснятиметься. Реалізація таких підходів дала позитивні результати у країнах Балтії при трансформації пострадянської економіки.

В цілому слід зазначити, що перелічені заходи подолання кризи виробничої сфери, безумовно, не охоплюють увесь спектр антикризових чинників, тому що нагромаджений комплекс проблем являє собою надто складну систему.

Висновки

Криза - це крайнє загострення протиріч і соціально-економічній системі (організації), що загрожує її життєстійкості в навколишнім середовищі.

Причини кризи можуть бути різними. Вони діляться на об'єктивні, пов'язані із циклічними потребами модернізації й реструктуризації, і суб'єктивні, що відбивають помилки й волюнтаризм у керуванні, а також природні, що характеризують явища клімату, землетрусу й ін.

Наслідки кризи можуть вести до різких змін або м'якому тривалому й послідовному виходу. І післякризисныерві зміни в розвитку організації бувають довгостроковими й короткостроковими, якісними й кількісними, оборотними й необоротними.

Різні наслідки кризи визначаються не тільки її характером, але й антикризовим керуванням, що може або зм'якшувати криза або загострювати її. "Можливості керування щодо цього залежать від мети, професіоналізму, мистецтва керування, характеру мотивації, розуміння причин і наслідків, відповідальності.

У багатьох випадках рятує ентузіазм. Але ентузіазм не може давати тривалого ефекту, хоча виключати його із програм антикризового керування не треба. При цьому треба розуміти, що й ентузіазм буває різним по своїх джерелах, національним особливостям, традиціям культури й т.д. Якщо ентузіазм використовується для прикриття грубих помилок або корисливих цілей, він не сприяє зняттю кризової напруги.

Безробіття - невід'ємний елемент ринку праці. Вона являє собою складне, багатоаспектне явище. Доросле населення, що володіє робочою силою, ділиться на кілька основних категорій залежно від того положення, що воно займає щодо ринку праці.

Працездатне населення - це всі ті, хто за віком і по стані здоров'я здатні працювати. Розмежування окремих категорій населення здійснюється відповідно до зайнятості в ринковому або не ринковому секторах економіки. Зі складу дорослого населення виділяється інституціональне населення, орієнтоване на неринкові структури, тобто на такі інститути держави, як армія, поліція, держапарат. Все інше доросле населення є неінстетуційним. До складу зайнятого населення включають тих, хто орієнтований на ринкові структури економіки.

Безробітними вважаються ті особи працездатного віку, які на даний момент не мають роботи, виходять на ринок праці верб їдуть активний її пошук. Обличчя, що мають роботу, а також особи, зайняті неповні робочий день або тиждень, ставляться до категорії зайнятих.

Безробіття із дві основні форми: природну й щиру. Структуру з можна представити в такий спосіб.

Природне з характеризує такий резерв робочої сили, що здатні самостійно розсмоктуватися в короткостроковому періоді залежно від потреб виробництва. При такому підході основними видами природного безробіття вважаються: фрикційна, інституціональна й добровільна.

Інфляція являє собою загальний ріст цін на товари (послуги) і зниження реальної купівельної спроможності грошей (їхнє знецінювання).

Сучасна інфляція - складне соціально-економічне явище, і в нього багато причин. Інфляція породжується структурними порушеннями в різних сферах ринкового господарства - диспропорціями між попитом та пропозицією, нагромадженням і споживанням, державними доходами й витратами. Інфляційні процеси сьогодні визначаються не тільки безліччю грошових, але й негрошових факторів, які перебувають у складній взаємодії. Найчастіше причини інфляції переплетені з наслідками, тобто соціально-економічні наслідки інфляції провокують подальший ріст цін.

Залежно від характеру (темпів росту ціп на ринку) розрізняють:

а) повзучу інфляцію, тридцятилітній звичайно 2-4% у рік. У цей час вона характерна для найбільше економічно розвинених країн;

б) галопуючу інфляцію, при якій щорічні темпи приросту цін становлять 10-50%. Така інфляція сьогодні спостерігається в багатьох країнах, що розвиваються, і державах з перехідною економікою; в) гіперінфляцію, при якій щорічні темпи приросту ціп перевищують 50-100%. Вона звичайно виникає під час або після великих соціально-економічних катастроф або системних криз і свідчить про серйозні порушення й збої у функціонуванні тієї або іншої національної економічної системи.

Антикризове керування - це система управлінських заходів щодо діагностики (а), попередженню (б), нейтралізації (в) і подоланню кризових явищ і їхніх причин на всіх рівнях економіки ("чотири М"-мікро-, мезо-, макро-, світовий рівні).

Загальними принципами державного регулювання зайнятості, прийнятими в документах МАРНОТРАТ, є наступні:

- добровільність зайнятості;

- рівні можливості зайнятості для всіх громадян;

- сприяння трудової мобільності;

- соціальне партнерство як здійснення державної політики при взаємодії із профспілками й союзом роботодавців;

- забезпечення соціального захисту в сфері безробіття.

При цьому політика пасивного типу обмежується вишукуванням і використанням засобів на певне відшкодування безробітним їхніх матеріальних втрат. Політика пасивного типу здійснюється у двох основних формах.

Перша - соціальне страхування з нагоди втрати роботи. Воно передбачає допомога з безробіття, виплачувані, як правило, з урахуванням колишнього заробітку й існуючого мінімуму заробітної плати. Такі системи діють більш ніж в 70% розвинених країн і є основними джерелами допомоги у випадку втрати роботи.

Друга форма - допомога - застосовується частіше стосовно довгостроково безробітного у вигляді матеріальної допомоги. Конкретні розміри виплат допомога з безробіття різні в різних країнах.

Активний тип регулювання зайнятості й впливи на безробіття означає активний вплив на стан ринку праці. Держава використовує при цьому два основних методи впливу: метод підвищення попиту на робочу силу й метод скорочення пропозиції робочої сили.

Основою антиінфляційних мір є ліквідація існуючих економічних диспропорцій і особливо довгострокової нерівноваги грошового ринку. Виходячи із цього до методів антиінфляційного впливу коректно відносити лише ту діяльність держави, що спрямована саме на усунення названих явищ. Відзначимо також, що ефективну боротьбу з інфляцією легше вести в тому випадку, якщо інфляція приймає відкриті форми.

Антиінфляційна політика означає комплекс мір і механізмів по державному регулюванню економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією.

Антиінфляційну стратегію утворять принципи й механізми довгострокової дії. Їхній ефект економіка відчує не відразу, а лише після закінчення тривалого часу.

Першорядне значення тут приділяється зменшенню інфляційних очікувань, зокрема адаптивних цінових. Це досягається двома наборами методів: по-перше, усіляким зміцненням механізмів ринкової системи; по-друге, формуванням і реалізацією курсу на поступове викорінювання некерованої інфляції й підвищення довіри більшості населення.

Другий компонент антиінфляційної стратегії - довгострокова грошова політика. Метою останньої є регулювання приросту грошової маси, а методами - введення твердих лімітів на щорічні прирости грошової маси.

Третім найважливішим компонентом антиінфляційної стратегії є бюджетна політика. Основною її метою служить прийняття й виконання збалансованого, бездефіцитного бюджету.

Методи антиінфляційної тактики: а) дозволяють різко наростити пропозиція без адекватного підвищення попиту або б) сприяють різкому зниженню поточного попиту без відповідного падіння пропозиції.

Залежно від теоретичних основ проведеної урядом антиінфляційної політики прийнято розрізняти три щодо різних блоку в пакеті антиінфляційних мір: дефляційну політику, політику доходів і політику валютного курсу.

Список використаної літератури