Доходи населення і соціальна політика

Курсова робота

Доходи населення і соціальна політика

Зміст

Вступ

Розділ І. Види доходів та їх використання

1.1 Сімейні доходи і їх використання

1.2 Доходи підприємців

1.3 Доходи від власності. Рентні доходи

Розділ ІІ. Доход та його функції

2.1 Постійний доход

2.2 Функції доходу

Розділ ІІІ. Доходи населення в Україні та державна політика доходів

3.1 Стан стосовно доходів населення в Україні

3.2 Державна політика доходів

Висновок

Список використаної літератури

Словник економічних термінів

Вступ

Доходи спрямовуються на споживання матеріальних благ, послуг та нагромадження капіталу для майбутніх витрат на придбання товарів тривалого користування (автомобілів, будинків, землі тощо).

Проте, для характеристики рівня життя населення одних показників доходів і витрат населення недостатньо. Ці показники потрібно доповнювати характеристикою умов життя населення, зокрема такими показниками як: народжуваність, смертність, середня тривалість життя, якість і структура споживання продуктів харчування, стан та охорона здоров'я, рівень освіти та культури, якість та рівень забезпеченості населення товарами тривалого користування і житлом, стан житлових умов тощо.

Узагальнююча оцінка рівня життя населення неможлива і без такого показника, як обсяг валового внутрішнього продукту у розрахунку на душу населення.

Ринкова трансформація перехідних економічних систем супроводжується динамічними соціальне загостреними процесами в сфері розподільчих відносин. Сюди належать перерозподіл багатства й різка соціальна диференціація в суспільстві; обвальне падіння рівня доходів значної більшості населення, виникнення масової бідності, перетворення заробітної плати в різновид "соціальної допомоги" і т. ін.

У роботі особливу увагу буде приділено доходам населення України так, як це дуже болюче питання яке хвилює нас всіх. Також буде розглянуто теоретичні проблеми формування доходів населення та функції доходу.

Третій розділ буде відображати діяльність держави щодо покращення доходів населення в Україні.

Розділ І. Види доходів та їх використання

1.1 Сімейні доходи і їх використання

Величина реальних доходів залежить не тільки від розмірів грошових доходів, обсягу безплатних і пільгових послуг, а й від рівня цін на предмети споживання й тарифів на послуги, величини квартирної плати, розмірів податків. Необхідно також враховувати наявність безробіття, тривалість робочого дня, соціальний захист особи й т. ін. Показники реальних доходів населення найбільш повно характеризують рівень добробуту народу через сімейні доходи.

Сім'я являє собою невелику групу людей, як правило, свідомо організовану на основі шлюбу або споріднених зв'язків, яку об'єднує спільність побуту, сімейні доходи і взаємна відповідальність. Найважливішими функціями сім'ї є:

· ведення домашнього господарства на основі використання сімейного бюджету;

· народження і виховання дітей;

· індивідуальна участь членів сім'ї в господарюванні в найрізноманітніших формах діяльності: заняття власне веденням домашнього господарства; участь у найманій праці; в організації сімейного, колективного або корпоративного бізнесу й т. ін.

У зв'язку з цим значний економічний інтерес становить економічна основа відтворення сім'ї -- сімейний дохід. Якщо дослідити, наприклад, дохід на душу, то найправильніше уявлення дає не той дохід, який визначається як середній дохід на душу населення в масштабах держави, а той, який реально формується в кожній сім'ї.

Джерела формування цих доходів вельми різноманітні: заробітна плата; доходи від власності в найрізноманітніших формах (прибуток, рента, орендні платежі, відсоток, дивіденди й т. ін.); підприємницький дохід; дохід від особистого підсобного господарства, від індивідуальної трудової діяльності; соціальні державні трансферти: допомога непрацездатним, малозабезпеченим, безробітним, пенсії, стипендії, безплатні послуги в освіті, охороні здоров'я і т. ін.); доходи від інших джерел (дарування, спадщина тощо).

Усе це свідчення того, що в структурі сімейних доходів чітко простежуються чотири основних джерела: по-перше, трудового походження; по-друге, від власності; по-третє, -- соціальний захист; нарешті, від підприємницької діяльності, яка поєднує трудові доходи й доходи від розпорядження, управління функціонуючим капіталом.

Таким чином, структура сімейних доходів за своїми джерелами вельми різноманітна. Вона залежить від структури суспільних відносин країни, рівня розвитку продуктивних сил.

У більшості сімей розвинутих країн найбільшу питому вагу мають заробітна плата, підприємницький дохід, а також доходи від власності, хоч останні два компоненти значно диференційовані за соціальною належністю сімей.

У структурі грошових доходів населення України зменшується частка заробітної плати. За період із 1992 до 1997 року вона скоротилася з 64,4 до 53,1 відсотка, тобто на 11,3 відсотка. Це яскраве свідчення зменшення ролі праці як стимулюючого зростання суспільного виробництва доходу, що є негативною тенденцією суспільного розвитку, тим більше в умовах всеохоплюючої соціально-економічної кризи. До цієї ж тенденції належать: зростання частки доходів від пенсій з 11,0 до 19,8 відсотка, тобто на 8,8 відсотка, а також зростання доходів від так званих інших джерел, і перш за все -- від купівлі-продажу валюти -- з 18,6 до 26 відсотків, або на 7,4 відсотка. Доходи фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які почали подаватися в статистичних звітах країни з 1995 р. (0,3 відсотка грошових доходів населення), в 1997 р. становили лише 0,5 відсотка, на показники чого, безсумнівно, вирішальний вплив справляє величезна тінізація економіки. Про рівень життя населення судять не тільки за рівнем сімейних доходів і їхньою структурою, а й за напрямками їх використання.

Доходи сім'ї може бути використано на:

· придбання товарів довгострокового споживання (квартира, телевізор, холодильник, автомобіль, гараж і т. ін.);

· придбання товарів поточного споживання (харчування, одяг, предмети гігієни);

· оплату послуг (транспортних, комунальних, освітніх, з охорони здоров'я та ін.);

· сплату податків;

· обов'язкове соціальне страхування й добровільне страхування;

· пожертви;

· інші витрати.

Частина сімейного доходу в міру можливості зберігається (накопичується). Розвиток виробництва, зростання багатства суспільства і його членів зумовлюють збільшення заощаджень та накопичень, які використовуються для поліпшення добробуту й подальшого розвитку виробництва.

У структурі витрат найважливіше значення має харчування. Зменшення його частки в структурі доходів (при зростанні їх) розглядається як позитивна тенденція, що свідчить про підвищення рівня життя.

В Україні частка витрат на харчування в загальному обсязі сукупного доходу досить висока, що свідчить про загальний низький рівень добробуту народу. Якщо в 1990 p. витрати на харчування в сукупному доході сім'ї становили близько 33 відсотків, то в 1997 p. вже близько 60 відсотків. Для порівняння зазначимо, що в США ця частка становить приблизно 25 відсотків, у Західній Європі -- приблизно 20 відсотків, в Японії -- 25--30 відсотків.

Що ж до інших напрямків використання сімейних доходів в Україні, основні витрати до сукупного доходу становили відповідно в 1990 р. і в 1997 р. (у відсотках): на непродовольчі товари -- 31,4 і 16,6; на оплату послуг -- 8,0 і 12,6; накопичення -- 11,4 і 0,9. Наведені дані засвідчують глибоку соціально-економічну кризу в країні.

Важливим показником, який характеризує рівень життя, є споживчий кошик, що являє собою повний набір матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення нормальних потреб середньостатистичної сім'ї, що забезпечує її нормальну життєдіяльність. Споживчий кошик складається з трьох частин: продовольчого кошика; кошика непродовольчих товарів і послуг; податків і обов'язкових платежів. Базовим для визначення споживчого кошика є продовольчий кошик.

Відповідно до методики, розробленої системою охорони здоров'я США, для нормального споживання витрати на харчування мають становити 1 /З сукупних доходів. Звідси визначається межа бідності, що дорівнює потроєній величині витрат на харчування. У США вона становила 16,6 тис. дол., а з 2000 р. -- 19,5 тис. дол. на сім'ю з чотирьох осіб.

Споживчий кошик служить основою для визначення прожиткового мінімуму, тобто набору товарів і послуг, розрахованого на основі норм та нормативів споживання й забезпечення населення першочерговими життєвими засобами. Прожитковий мінімум використовується для встановлення мінімального рівня доходів сімей, а також мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат і пільг.

Прожитковий мінімум має дві форми прояву: фізіологічний і соціальний мінімум.

Фізіологічий мінімум враховує витрати на задоволення найбільш суттєвих фізіологічних і фізичних потреб, включно з витратами на оплату основних послуг протягом нетривалого часу, практично виключаючи придбання одягу, взуття та інших непродовольчих товарів.

Соціальний мінімум, крім фізичного, включає витрати на задоволення мінімальних духовних і соціальних потреб, які суспільство вважає необхідними для збереження прийнятного рівня життя. При цьому розуміється, що бідні мають більш-менш нормальні житлові умови.

У 1998 р. вартість споживчого кошика в Україні становила 73,7 грн., у 1999 р. -- 90,7 грн. Це зростання, проте, не є свідченням реального підвищення рівня життя і пояснюється перш за все зростанням рівня цін.

Такий у цілому механізм утворення, розподілу і використання доходів у ринковій економіці. Здавалося б, ринок безпристрасний до персоналій і забезпечує справедливий розподіл доходів пропорційно до внеску кожного в результати виробництва. Однак, як свідчить практика всіх без винятку країн ринкової економіки, механізм ринку не в змозі розподілити доходи в суспільстві справедливо. Для згладжування соціальної несправедливості й нерівності в розподілі доходів необхідне державне втручання. Розгляд цього процесу вимагає не тільки мікро-, а й макроекономічного аналізу.

1.2 Доходи підприємців

Незалежно від того, чи бере участь власник капіталу в організації й управлінні процесом виробництва, як власник капіталу він прагне використати його так, щоб той приносив йому певний дохід. Дохід власника капіталу називається прибутком. Розрізняють три види прибутку: розрахунковий, або бухгалтерський, нормальний, економічний.

Бухгалтерський прибуток (П_В) визначається як різниця між загальним доходом (виручкою від реалізації товарів і послуг фірми) та фактичними затратами на їх виробництво й реалізацію:

де TR -- загальний дохід; ТС_Е -- явні чи бухгалтерські затрати.

Бухгалтерський прибуток є тільки за умови, що TR > ТС_Е. Якщо

TR = ТС_Е,

то фірма не має ні бухгалтерського прибутку, ні бухгалтерського збитку. Якщо TR < ТС_Е то П_В < 0 і фірма має бухгалтерський збиток.

Цей прибуток називається бухгалтерським тому, що він виражає бухгалтерський розрахунок.

Нормальний прибуток (П_N) визначається економічною теорією як сума всіх мінімальних потенційних доходів, що являють собою витрати втрачених можливостей. Іншими словами, нормальний прибуток -- це неявні чи альтернативні затрати, тобто

П_N = ТС₁,

де ТС₁ -- альтернативні (неявні) затрати.

Нормальний прибуток розраховується множенням інвестиційного капіталу ІК на середню прибутковість п. Наприклад, якщо інвестований капітал становить 1000 гр. од., середня прибутковість -- 8%, тоді нормальний прибуток дорівнює

Нормальний прибуток трактується як винагорода підприємця за виконання ним підприємницьких функцій, тому він є елементом затрат.

Економічний прибуток (П_Е -- це чистий прибуток, який залишається за вирахуванням усіх затрат виробництва, в тому числі й нормального прибутку. Він визначається як різниця між загальним доходом (TR) і загальними затратами (явними й неявними)

П_Е = TR - ТС,

де ТС -- явні і неявні (загальні) затрати. Економічний прибуток -- вирішальний критерій визначення реальної прибутковості діяльності підприємців і підприємства. Величина економічного прибутку показує, наскільки бухгалтерський прибуток перевищує нормальний прибуток (П_Е = П_В - П_N).

Слід зазначити, що підприємство може використати як свій власний капітал у процесі виробництва товарів і послуг, так і позичений. Остання обставина вносить певні корективи в механізм розподілу прибутку.

Залежно від сфери діяльності одержувані доходи поділяються на промисловий прибуток, торговий прибуток, позичковий відсоток.

Промисловий прибуток -- це дохід на функціонуючий капітал, задіяний у сфері виробництва.

Торговий прибуток відображає фінансовий результат діяльності торгівлі. За своєю суттю він становить частину прибутку, яку виробник віддає торгівцю за реалізацію своїх товарів.

Позичковий відсоток -- це частина прибутку, яку функціонуючий підприємець виплачує певному підприємцю (як правило, банкіру) за тимчасове користування його грошовим капіталом.

Незалежно від того, використовує фірма свій чи позичений основний капітал, нормальний прибуток на робочу силу (П_NL) повністю присвоюється тим, хто оплатив право її функціонального відчуження. Пояснюється це тим, що іншого джерела задоволення мінімальних прибуткових претензій цей економічний суб'єкт не має.

Економічний прибуток на робочу силу (П_L1) передбачає більш складний механізм розподілу. Якщо фірма використовує виключно власний основний капітал, то економічний прибуток на робочу силу присвоюється власником основного капіталу. Якщо фірма використовує тільки позичений основний капітал, то економічний прибуток на робочу силу присвоюється керівництвом фірми. Якщо ж фірма використовує в процесі виробництва і власний, і позичений основний капітал, то економічний прибуток на робочу силу розподіляється між володарями власного й позиченого капіталу пропорційно до частки участі.

Розподіл прибутку на власний основний капітал. Прибуток, вироблений власним основним капіталом, як у формі нормальній, так і у формі економічній, присвоюється власником капіталу.

Розподіл прибутку на позичений основний капітал. Нормальний прибуток на позичений основний капітал присвоюється власником цього капіталу, а економічний -- керівництвом фірми, яке є не власником, але володарем цього капіталу.

Розподіл прибутку на власний оборотний капітал. Власник оборотного капіталу прагне одержати нормальний прибуток на свій капітал. Він має, в крайнему разі, відповідати тому, який було одержано при експлуатації основного капіталу, рівновеликого за вартістю. Такий нормальний прибуток одержується при використанні робочої сили й виражається у формі нормального прибутку на робочу силу, яку присвоює власник власне оборотного капіталу.

Розглянуті вище доходи одержуються на виробничий капітал у формі основного й оборотного. Якщо капітал набуває грошової форми, то постачальники його на ринок позичкового капіталу одержують дохід у вигляді позичкового відсотка.

Гроші самі по собі не є економічним ресурсом, вони безпосередньо не виробляють товар чи послуги. Однак підприємці "купують" можливість використання грошей. Це використання полягає в тому, що гроші перетворюються у виробничий капітал: засоби і предмети праці, робочу силу. Іншими словами, позика дає можливість користування реальними виробничими ресурсами, що забезпечують промисловий прибуток, частина якого віддається підприємцю, який оперує грішми, у вигляді визначеної ставки позичкового відсотка.

Відсоток -- ціна, яку суб'єкти господарської діяльності готові заплатити за те, щоб дістати можливість користуватися ресурсами зараз, а не чекати, доки вони зароблять належну суму грошей.

При визначенні ставки відсотка слід враховувати відмінність між номінальною та реальною (очищеною від інфляції) ставками.

Ставка відсотка обчислюється як відношення річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми наданого кредиту.

Номінальна ставка відсотка виражається у валюті за поточним курсом без поправок на інфляцію.

Реальна ставка відсотка дорівнює номінальній ставці мінус рівень інфляції. Саме реальна ставка має вирішальне значення при розподілі наявного грошового капіталу між галузями і видами діяльності, де вони виявляться найбільш продуктивними і, отже, найбільш прибутковими.

Рівень відсоткових ставок не однаковий. Наприклад, у США він коливається від 7 до 18%. Причини такого діапазону визначаються ризиком на вкладену позику, строком, на який видається позика, її розміром, обмеженнями умов конкуренції на ринку, розміщенням капіталу і т. ін.

Особливим різновидом доходу підприємців є підприємницький дохід. Підприємницький дохід являє собою ту частину прибутку, яка залишається в розпорядженні підприємця після сплати відсотка на позичений капітал. У цілому прибуток складається з підприємницького доходу та позичкового відсотка.

Доходи підприємців необхідно регулювати прогресивною податковою системою. Разом із тим, слід заохочувати підприємців вкладати свої гроші в соціальну сферу (наприклад, запровадження іменних стипендій студентам, створення благодійних фондів імені їхніх засновників, встановлення пам'ятних дощок на школах, лікарнях, будинках культури й т. ін., побудованих на кошти підприємців).

1.3 Доходи від власності. Рентні доходи

Є доходи, які реалізують власність на землю, капітал, майно. Власник промислового, тобто зайнятого у сфері суспільного виробництва, і торгового капіталу одержує прибуток, власник землі -- ренту, власник позичкового капіталу -- відсоток. Прибуток і відсоток є доходами підприємців, що функціонують (у промисловості, сільському господарстві, будівництві, торгівлі, банківській справі й т. ін.). Рента -- дохід земельного власника і рантьє, що не здійснюють підприємницьких функцій. Такі доходи від власності як основні детально розглядаються у відповідних темах підручника.

Тут розглянемо, по-перше, доходи від власності працівників підприємств як допоміжної форми до їхнього основного доходу у вигляді заробітної плати, по-друге, позначимо доходи тих, хто живе від власності за рахунок дивідендів за акціями, відсотків за цінними паперами і ренти, тобто так званих рантьє, які не беруть участі в організації функціонування капіталів.

Доходи від власності в розвинутих країнах ринкової економіки відіграють важливу роль у мотиваційному механізмі трудової діяльності. "Демократизація капіталу" поставила робітників ближче до власності, ніж це зробила командно-адміністративна система управління, що позитивно позначилось на результатах виробництва.

Сьогодні в новому механізмі розподілу життєвих засобів в Україні визнання дістали доходи від власності. До них слід віднести дивіденди за акціями, відсотки за вкладами працівників у майно державного чи орендного підприємства, на основі якого створюється колективне підприємство, а також відсоток за вкладами працівника в приріст майна цього підприємства після його створення. Крім того, є відсотки за грошовими вкладами в Ощадний банк України, спеціалізовані комерційні банки і доходи від облігацій.

Виникає цілком закономірне запитання, навіщо потрібна така форма розподілу від власності? Причин багато. Проте головна з них -- необхідність усунення відчуженості працівника від засобів виробництва. Звичайно, розподіл від власності -- не єдиний спосіб розв'язання цього складного завдання, та він найбільш доступний для розуміння працівника, оскільки органічно пов'язує особистий інтерес із колективним. Цей зв'язок здійснюється в тісному переплетенні особистої власності з розвитком і присвоєнням акціонерної форми власності на засоби виробництва. Крім того, розподіл власності буде сприяти відродженню малорентабельних і збиткових підприємств, активізації соціальної і трудової активності населення.

Однак доходи від власності створюють ряд проблем. В умовах, коли немає контролю, можливі зловживання і порушення принципів соціальної справедливості.

Можна окреслити гранично допустимі межі дотримання соціальної справедливості в процесі розподілу від власності. Слід насамперед зберегти принцип, згідно з яким доходи від власності у формі дивідендів, відсотків, ренти мають тільки допоміжний характер. Основну частину доходу працездатне населення має одержувати за суспільне корисну працю.

Нетрудові доходи можуть ослабити ініціативу та стимули до трудової діяльності. Отже, небажано, щоб серед населення виник такий соціальний прошарок, який би існував тільки за рахунок дивідендів або відсотків. Така несправедливість посилила б соціальну відокремленість між тими, хто працює, і тими, хто живе тільки за рахунок доходів від власності.

Для забезпечення соціальної справедливості важливе значення має питання, за які кошти можна придбати акції. Згідно з чинним законодавством у деяких країнах СНД акції трудового колективу й акції акціонерних товариств громадяни можуть придбати за рахунок своїх особистих коштів, причому всі ці акції іменні. Продаж, відчуження таких акцій підлягають обов'язковій реєстрації у встановленому законодавством порядку. Все це створює необхідні умови для здійснення певного контролю за такою формою доходів населення. Ігнорування цього правила може призвести до "відмивання" нечесних доходів, до створення особливого прошарку рантьє, посилення несправедливої майнової нерівності.

Акції можна придбавати також за рахунок приватизаційних паперів, що засвідчують право власності на безплатне одержання частки майна державних підприємств, державного житлового, земельного фондів.

У багатьох країнах ринкової економіки існують акції на пред'явника, тобто акції, що вільно продаються і купуються на фондових біржах.

Громадяни можуть одержувати дохід у вигляді відсотка за облігаціями. Останні є видом цінних паперів, які дають право власнику одержувати фіксований дохід, але не дають права голосу при вирішенні питань господарювання підприємств. Як правило, облігації випускаються на обмежений час. їхня вартість повністю погашається протягом цього часу.

В умовах товарно-грошових відносин виникає особливий вид доходів, пов'язаний з утворенням ренти -- доходів, які регулярно одержують від землі, капіталу, майна і які не пов'язані з підприємницькою діяльністю. Вона властива перш за все сільському господарству. Землевласник одержує земельну ренту, яка, у свою чергу, виступає у формі абсолютної ренти, диференціальної ренти й монопольної ренти. У багатьох країнах ринкової економіки рентою називають також відсотки, які виплачують за облігаціями державних позик. Особи, які живуть переважно за рахунок ренти, утворюють паразитичний прошарок населення.

Розділ ІІ. Доход та його функції

2.1 Постійний доход

Постійний доход -- це такий розмір доходу, який може отримувати сім'я, якщо відкинути тимчасові і випадкові коливання. Відповідно до теорії постійного доходу, рішення домогосподарств стосовно споживання залежать к основному від постійного доходу. Цей підхід означає, що споживачі змінюють свої витрати не обов'язково пропорційно поточним змінам у доходах. Лише якщо ці зміни приймають стабільний характер, то споживачі відповідно змінюють свої щорічні витрати. Але якщо зміни у доході тимчасові, то значна частина приросту доходу, скоріше за все, буде заощаджуватись.

Коли домашні господарства в кожному періоді намагаються підтримати споживання на однаковому рівні, заощадження визначаються як різниця між поточним і постійним доходами.

Розрізняють вплив на споживання трьох основних шоків доходу: тимчасових, постійно виникаючих і очікуваних у майбутньому. За умов тимчасового шоку постійний доход змінюється незначно, тому споживання теж майже не змінюється. Поточні заощадження зменшуються зі спадом виробництва. Якщо має місце постійний шок, то постійний доход скорочується відповідно до скорочення випуску. Споживання зменшується відчутно, заощадження майже не змінюються.

За умов шоку, очікуваного в майбутньому, споживання скорочується навіть незважаючи на те, що поточний доход залишається незмінним. Тому заощадження зростають.

Теорія постійного доходу підводить нас до однієї з центральних проблем економіки -- проблеми очікувань. Домашні господарства точно знають тільки свої поточні доходи. Які будуть зміни в майбутньому -- тимчасові чи постійні -- їм невідомо. Тому перед тим як приймати рішення про споживання і заощадження, домогосподарства прогнозують майбутні зміни в макроекономічних показниках, від яких залежать їхні реальні доходи.

Висновком теорії постійного доходу є те, що питома вага заощаджень зростає тоді, коли збільшується поточний, а не постійний доход. З цього факту випливає твердження, що гранична схильність до споживання з поточного доходу значно нижча, ніж з постійного доходу.

2.2 Функції доходу

Головним компонентом сукупних витрат є споживчі витрати (СВ). Споживчі витрати, або споживання, -- це витрати домашніх господарств на придбання споживчих товарів і оплату послуг для задоволення особистих потреб.

Споживання є також найбільш суттєвим компонентом валового внутрішнього продукту (ВВП). У різних країнах частка споживання у ВВП коливається в межах 60--70%, що зумовлює важливість для економіки прийняття рішень про споживання.

Структура споживчих витрат різна у різних груп населення (харчування, непродовольчі товари, послуги тощо). Тому в економічному аналізі виходять з так званих «якісних моделей поведінки», під якими розуміють усереднені моделі поведінки людей з різними рівнями доходу, які побудовані на основі досліджень сімейних бюджетів. «Якісні моделі поведінки» ще називають «законами Енгеля» на ім'я німецького статистика XIX ст. Ернеста Енгеля, який досліджував зміни у споживчих втратах населення в залежності від зміни доходів.

У середньому споживчі витрати дійсно змінюються досить закономірно зі зміною доходу. Але середні величини не розкривають всієї суті проблеми. В кожній з груп доходів існують значні відхилення від середнього рівня споживання.

Пріоритети у споживанні різні, але можливо виділити найбільш спільні групи витрат в залежності від Їх бажаності для сім'ї: харчування, одяг, житло, освіта, медичне обслуговування, транспорт. При цьому треба враховувати, що багато залежить від доходів сім'ї, платності або безплатності тих чи інших послуг. Структура споживання може змінюватись також за окремими напрямками -- більш якісне харчування і таке інше.

У таблиці 8 відображено основні елементи споживання, що поділені на три групи: товари поточного споживання, товари тривалого користування, послуги.

Статистика свідчить, що існують передбачувані закономірності, за якими домашні господарства розподіляють свої доходи за статтями споживання. Так, бідні сім'ї в основному витрачають свої доходи на товари першої необхідності -- поточне споживання та житло. Із зростанням доходу збільшуються витрати на більш якісне харчування. Проте існує межа для тих додаткових грошей, що витрачаються на харчування. І з подальшим зростанням доходу питома вага споживчих витрат на харчування зменшується.

Таблиця 8

Основні компоненти споживання

Структура споживання	Питома вага, %
Товари поточною споживання:	30--35
харчування;
одяг;
енергія;
інше.
Товари тривалого користування:	10--20
предмети побуту;
транспортні засоби.
Послуги:	50--55
житло;
освіта;
охорона здоров'я;
відпочинок;
інше.
Разом споживчі витрати	100

Споживчі витрати на одяг, товари тривалого користування, відпочинок зростають швидше, ніж доход. І, нарешті, дослідження показують, що за умов платності таких послуг, як освіта й охорона здоров'я, розмір сектора послуг займає дедалі більшу питому вагу у загальній сумі споживчих витрат.

На величину споживчих витрат впливає багато факторів. Серед них головним є безподатковий доход (БД), або доход, що залишається у домашніх господарств після сплати податків, яким вони можуть вільно розпоряджатися. Але не весь безподатковий доход витрачається на споживання. Певна його частина заощаджується.

Заощадження -- це та частка особистого безподаткового доходу, яка не споживається, тобто:

З= БД - СВ.

Економічні дослідження показують, що безподатковий доход є визначальним фактором споживання і заощадження.

Споживання та заощадження безпосередньо впливають на рівень національного виробництва, ціни та зайнятість. Щоб зрозуміти цей вплив, треба ввести поняття функції споживання і функції заощаджень.

Функція споживання. Функція споживання є однією з найважливіших у макроекономіці. Вона показує співвідношення між споживчими витратами і безподатковим доходом як в статиці, так і в динаміці. Функція споживання, яка була запроваджена Кейнсом, ґрунтується на припущенні, що існує стабільний емпіричний взаємозв'язок між споживанням та доходом.

Графічно функцію споживання можна розглянути на рис. 1.

Якби споживчі витрати повністю дорівнювали доходу, то графік функції споживання прийняв би форму бісектриси. В будь-якій точці бісектриси споживання повністю дорівнює доходу. Точка Б означає нульове заощадження, повне споживання доходу. Праворуч від точки Б -- зона чистого заощадження, яка обмежується кривою споживання та бісектрисою. Величина чистих заощаджень завжди вимірюється вертикальним відрізком між кривою функції споживання та бісектрисою. Обсяг споживання визначається відстанню від осі доходів до кривої функції споживання. Ліворуч від точки Б відрізок АБ означає перевищення споживання над доходами, тобто життя в борг або за рахунок попередніх заощаджень. Перевищення споживання над доходом є «чистим від'ємним заощадженням», його вимірюють відстанню між бісектрисою та кривою функції споживання.

Функція заощадження. Функція заощадження є дзеркальним відображенням функції споживання. Функція заощадження графічно зображена на рис. 2.

Графічно функцію заощадження зображують віднімаючи по вертикалі функцію споживання від лінії бісектриси (рис. 1). Обсяг заощаджень визначається відстанню від лінії доходу до кривої функції заощадження. Ця відстань повністю збігається з відстанню від кривої споживання до бісектриси на попередньому графіку. Точка Б на графіку так само показує нульове заощадження. На відрізку АБ заощадження домашніх господарств від'ємні -- функція заощадження лежить нижче від нульової горизонтальної лінії.

З наведених графіків функцій споживання і заощадження видно, що і споживання, і заощадження прямо залежать від доходу, зростаючи зі збільшенням доходу і зменшуючись при його скороченні.

Оскільки споживчі витрати прямо залежать від безподаткового доходу, то функція споживання математично виражається так:

СВ = ѓ(БД).

Щоб математично вивести функцію заощадження, треба зазначити, що свої заощадження населення спрямовує на фінансові ринки. Тому заощадження є не тільки функцією доходу, а й залежать від відсоткової ставки (ВС). Звідси випливає функція заощаджень:

З = ѓ(БД; ВС).

Можна зробити висновок, що і функція споживання теж залежить від відсоткової ставки, але залежність ця опосередкована через тенденції заощадження і є зворотною: чим вища відсоткова ставка, тим більші заощадження і менші споживчі витрати, тобто:

СВ = ѓ(БД; ВС).

Розділ ІІІ. Доходи населення в Україні та державна політика доходів

3.1 Стан стосовно доходів населення в Україні

В економічній літературі існує думка, що від'ємні заощадження -- це чисте зростання заборгованості за споживчим кредитом. Від'ємні заощадження виникають, як правило, в умовах інфляції, коли населення перестає робити нові заощадження і витрачає попередні під загрозою втрати їх від інфляції та інших факторів соціально-економічного характеру. Структуру грошових доходів і витрат населення характеризують дані, наведені у таблиці 1.

Таблиця 1

Структура грошових доходів та витрат населення, %

Показники	Роки
	1995	1996	1997	1998	1999
Грошові доходи (всього)	100	100	100	100	100
в тому числі: оплата праці	59,0	58,8	51,1	48,2	497
соціальні виплати	19,5	24,5	25,0	23,4	248
продаж іноземної валюти	3,0	6,7	12,4	13,2	5,9
інші надходження	18,5	100	11 5	152	196
Грошові витрати та заощадження (всього) в тому числі: споживчі витрати	100 81,3	100 70,5	100 66,5	100 65,3	100 70,4
податки та інші витрати	9 1	107	11 9	120	166
придбання іноземної валюти	8,1	12,6	16,2	180	8,1
приріст заощаджень та придбання цінних паперів	1,5	6,2	5,4	4,7	4,9
Перевищення доходів над витратами у процентах до грошових доходів	6,5	3,3	4,3	1,8	3,3

З таблиці 1 видно, що найбільшу питому вагу в структурі грошових доходів населення становить оплата праці, частка якої за останні роки дещо знизилася (з 59% -- у 1995 р. до 49,7% -- у 1999 p.). Це відповідає негативним тенденціям, притаманним економіці України, зокрема спаду виробництва, скороченню зайнятості населення, тінізації економіки. За експертними оцінками, нині частка тіньової економіки фактично зрівнялася з офіційною. Вона веде до значних втрат бюджетних ресурсів, унеможливлює створення сприятливого інвестиційного середовища, дестабілізує грошовий обіг тощо. Крім того, економіка, що базується на низькій вартості робочої сили, має такі вади: вона не стимулює розвиток виробництва, процес нагромадження, якісне відтворення людського капіталу, значить, стримується й розвиток соціальної сфери та розв'язання інших соціально-економічних проблем. Водночас збільшилася частка соціальних виплат (з 19,5% -- у 1995 р. до 24,8% -- у 1999 p.), що поряд з позитивними моментами має і негативні, характеризує не лише турботу держави про населення, а й скорочення зайнятості та зростання частки соціальне незахищеного населення, недоліки діючої системи соціальних виплат.

Зростання частки доходів від продажу іноземної валюти свідчить, що вона за існуючих умов є однією з надійних форм заощаджень населення, причому значення її стабільно зростає. Це підтверджує також порівняння абсолютних сум купленої та проданої іноземної валюти за період, що аналізується. Населення у цілому купує іноземну валюту в значно більших обсягах, ніж продає: якщо в 1995 р. це перевищення становило 1,2 млрд. грн., у 1998 р.--2,5 млрд. грн., то в 1999 р. знову дорівнювало 1,2 млрд. грн. Зазначимо, що традиційно високий попит на іноземну валюту як форму заощадження поряд з іншими негативними факторами зумовлює зниження курсу гривні щодо іноземних валют.

Споживчі витрати населення за розглянутий період стабільно знижувалися, що за інших умов можна було б сприйняти за ознаку макроекономічного оздоровлення (у разі, якби заощадження та інвестиції зростали). Однак зменшення споживчих витрат супроводжувалося зростанням (з 9,1 %--у 1995 р. до 16,6% -- у 1999 р.) питомої ваги сплачуваних населенням податків та інших обов'язкових платежів. Питома вага заощаджень та інвестицій у структурі витрат населення за розглянутий період суттєво не змінилася, що цілком відповідає кризовій економічній ситуації в країні. Наведені в таблиці 3 дані висвітлюють ще одну негативну тенденцію --зменшення частки перевищення доходів над витратами у загальній сумі грошових доходів населення.

Незважаючи на те, що грошові доходи населення в цілому перевищували витрати (у відносно невеликих розмірах), спостерігалося суттєве відставання темпів зростання доходів від темпів зростання споживчих цін. Так, у 1998 р. приріст споживчих цін становив 20% і був майже удвічі вищим, ніж 1997 р. (10,1%). Номінальні грошові доходи населення порівняно з 1997 р. збільшилися на 8,6%, проте реальні грошові доходи, визначені за винятком обов'язкових платежів, добровільних внесків та впливу інфляції, знизилися на 1,6%. У 1999 р. номінальні грошові доходи населення (за попередніми даними) порівняно з 1998 р. зросли на 13,6%, проте реальні грошові доходи знизилися на 10,9%.

У загальному плані заощадження домашніх господарств являють собою особисті заощадження. Разом із заощадженнями фірм вони становлять приватні заощадження. Сукупність заощаджень домашніх господарств, фірм та держави являє собою національні або внутрішні заощадження. У країнах, де економіка функціонує в умовах відсутності макроекономічної рівноваги, гіпотетичне заощадження мають покривати бюджетний дефіцит та від'ємне сальдо платіжного балансу. При нестачі національних заощаджень ці країни змушені звертатися до іноземних кредиторів. Отримані від них позички можна назвати іноземними чи зовнішніми заощадженнями. Ситуація, за якої суб'єкти економіки споживають більше, ніж заробляють, означає, що вони живуть у борг, а заощадження у такій ситуації набувають значення від'ємних заощаджень. На кінець 1999 р. зовнішній борг України дорівнював 12,4 млрд. дол. З урахуванням девальвації гривні його співвідношення з ВВП стрімко зростає: у 1997 р. воно становило 22,9% ВВП, у 1998 р. -- 41,8, у 1999р. --54,2%.

За формою нагромадження вартості заощадження поділяються на грошові, натурально-речові і фінансові активи. Такий поділ стосується заощаджень домашніх господарств, фірм та держави. У ринковій економіці, як відомо, на будь-якому етапі її розвитку вся сукупність господарських зв'язків реалізується через систему вартісних відносин. Вартість визначає і характеризує не лише конкретно-історичні умови суспільного виробництва товарів (робіт, послуг), а й особливості їх обміну, розподілу і споживання. Цілком зрозуміло, що нагромаджувати вартість найзручніше у грошовій формі. Це пов'язано з тим, що грошовій формі притаманна абсолютна (чи близька до цього) ліквідність, що дає можливість в будь-який момент перетворити нагромаджену вартість у потрібну власнику споживну вартість. Грошові заощадження включають готівкові кошти на руках у населення, страхові поліси, депозитне та не депозитне розміщення коштів у фінансово-кредитних установах. У свою чергу грошові заощадження можуть формуватися і зберігатися в національній та іноземній валютах. Використання грошової форми заощаджень є доцільним тоді, коли гроші не змінюють власної номінальної вартості. За умов інфляції формування окремими суб'єктами економіки заощаджень у грошовій формі є проблематичним, тому акумулювати вартість можна в натурально-речовій формі -- товарах, рухомому та нерухомому майні, коштовностях, творах мистецтва, антикваріаті тощо.

Зауважимо, що нагромадження вартості в деяких видах грошової та натурально-речової форм не дає їх власникам доходів від неї. Цей чинник та можливість знецінення грошей підштовхнула частину власників заощаджень до їх капіталізації. Тому заощадження стали набувати форми фінансових активів. Суть полягає у вкладенні заощаджень у фінансові активи, зокрема в корпоративні права.

Корпоративні права -- це право власності на частку (пай) у статутному капіталі юридичної особи, включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також частки активів у разі її ліквідації. В Україні така форма заощаджень тільки починає розвиватися, а доходи від фінансових активів становлять незначну частку в доходах суб'єктів економіки. Частково це пояснюється тим, що заощадженням у формі фінансових активів притаманний комерційний ризик. Це явище породжує невпевненість у людей, вони не завжди схильні ризикувати своїми заощадженнями, і це спричиняє зберігання заощаджень в інших, ніж фінансові активи, формах.

Між різними формами нагромадження заощаджень існують взаємозв'язок та взаємозалежність. Так, іноді окремі домашні господарства змушені робити заощадження в готівковій формі у зв'язку з неможливістю придбати товари та послуги тоді, коли це їм потрібно. Відсутність розвинутої інфраструктури грошового ринку, його законодавча неврегульованість тощо спричиняють неможливість формувати заощадження у формі фінансових активів. Можливість інфляційного знецінення заощаджень зумовлює формування їх у натурально-речовій формі або нагромадження в іноземній вільно конвертованій валюті.

З огляду на мотиви утворення заощадження поділяють на мотивовані та немотивовані. Виходячи з положення, що мотиви -- це підстава, привід для певних дій та вчинків людини, можна сказати, що вони є явищем суб'єктивним, психологічного порядку. Огляд економічної літератури, присвяченої аналізу мотивів формування заощаджень, дозволяє стверджувати, що ними можуть бути:

· придбання товарів і послуг, оплата яких потребує значної суми грошей, що перевищує кошти, які залишилися після задоволення потреб -- придбання автомобілів та інших товарів, які дорого коштують, вступ у ЖБК, організація відпочинку, здобуття освіти тощо;

· утворення заощаджень для страхування від усіляких випадковостей, забезпечення непередбачених витрат (зміни в соціально-економічному і політичному становищі в країні, зокрема з тимчасовим непрацевлаштуванням, необхідністю зміни місця проживання; для оплати медичного обслуговування тощо);

· покриття витрат, пов'язаних з дотриманням звичаїв та традицій (повноліття, одруження, допомога батьків дітям і т.п.);

· отримання додаткових доходів. За мету ставиться не лише максимізація доходу, але водночас мінімізація можливих ризиків. З реформуванням відносин власності виникає можливість використання заощаджень, особливо населенням, на організацію і розширення підприємницької діяльності та придбання власності. Це сприяє отриманню додаткового прибутку і збільшенню доходів від підприємницької діяльності та власності в майбутньому;

· зберігання звичного рівня і структури споживання після виходу на пенсію та інші мотиви.

Наявність заощаджень, особливо населення, може бути немотивованою. Але це не означає, що немає причин для їх утворення. Ними, зокрема, можуть бути: невідповідність між платоспроможним попитом населення на товари і послуги, з одного боку, та обсягами їх виробництва -- з іншого; швидке зростання доходів, коли можливості для розширення споживання ще не привели до виникнення нових потреб; прагнення окремих громадян до нагромадження заради нагромадження; отримання окремими фірмами та групами населення доходів від тіньової економіки.

За спонукальними причинами, заінтересованістю в утворенні заощаджень, вони поділяються на добровільні та вимушені. Добровільні заощадження мають місце тоді, коли суб'єкти економіки свідомо та добровільно відмовляються від поточного споживання з метою забезпечення потреб у майбутньому. Коли суб'єкт економіки через певні зовнішні обставини змушений відмовитися від споживання, то такі заощадження е вимушеними. Так, акціонерні товариства замість того, щоб акумулювати кошти своїх акціонерів, капіталізують частину одержаного прибутку, залишаючи її у своєму розпорядженні. Вимушені заощадження пов'язані з порушенням відтворювальних процесів у економіці країни, зокрема, вони мають місце в умовах розбалансування попиту і пропозиції, а також в умовах інфляції. За інфляції відбувається перерозподіл доходів між суб'єктами ринку та всередині їх. Вона забирає в одних та віддає іншим. Йдеться про те, зокрема, що скорочення в умовах інфляції доходів однієї частини фізичних осіб компенсується їх зростанням у іншої, темпи оплати праці якої випереджають темпи інфляції.

За умов інфляції втрачається можливість виконання грошима функції засобу нагромадження. Тому слід розмежовувати поняття номінальних та реальних заощаджень. Заощадження, виражені у дійсних на даний момент цінах, є номінальними. Скориговані на індекс цін номінальні заощадження називаються реальними.

Залежно від суспільних цілей нагромадження виділяють заощадження у виробничій сфері та у сфері особистого споживання За умов централізованої планово-адміністративної економіки зазначені сфери були чітко розмежовані: підприємства та організації здійснювали нагромадження у виробничих цілях, фізичні особи -- з метою лише особистого споживання, оскільки були позбавлені будь-якої можливості самостійно здійснювати заощадження виробничого призначення. З реформуванням відносин власності за умов переходу до ринкової економіки виникає можливість використання заощаджень населення на інвестиції та на організацію самостійної підприємницької діяльності.

За характером мобілізації виділяють організовані та неорганізовані заощадження. Організовані заощадження мають місце тоді, коли в їх мобілізації та розміщенні беруть участь банківська система та небанківські фінансово-кредитні установи. На вкладені таким чином заощадження їх власники через певний час отримують доходи. Згідно із Законом України "Про банки і банківську діяльність" здійснення операцій щодо залучення та розміщення грошових вкладів іншими юридичними особами, крім банків, забороняється. Що ж до небанківських фінансово-кредитних установ, то їх склад та визначення у законодавстві України відсутні, тобто потребують законодавчого врегулювання.

Якщо заощадження вкладаються у товари та майно або нагромаджуються у вигляді готівки, мають місце неорганізовані заощадження, їх наявність не вигідна не лише державі, а й власникам неорганізованих заощаджень. Зокрема, наявність неорганізованих заощаджень для держави ускладнює процес регулювання грошової маси в обігу, а самих власників позбавляє можливості отримання доходів у вигляді процентів, дивідендів тощо.

З урахуванням рівня обчислення виділяють заощадження на мікроекономічному та макроекономічному рівнях. На мікроекономічному рівні вони розглядаються як різниця між особистим післяподатковим доходом громадянина та його споживанням, а на макроекономічному рівні--як різниця між валовім наявним доходом та кінцевим споживанням. Слід враховувати відмінності між ВВП і валовим національним чи наявним доходами, які мають на практиці дуже суттєве значення.

ВВП -- це сукупна ринкова вартість кінцевих товарів та послуг, вироблених резидентами всередині країни протягом певного періоду. Однак ВВП не враховує первинні доходи, зароблені за кордоном або виплачені нерезидентам. Тому застосовується ширший показник -- валовий національний дохід (ВНД), який враховує, крім ВВП, ще й чисті первинні зовнішні доходи. Різниця між ВНД та ВВП утворюється за рахунок чистого доходу, отриманого від операцій у міжнародному обміні. Отже, ВНД відбиває внутрішні первинні доходи резидентів плюс їхні чисті зовнішні первинні доходи. Наголосимо, що за рахунок первинних доходів резидентів можуть надаватися трансферти нерезидентам, і навпаки -- за рахунок первинних доходів нерезидентів можуть надаватися трансферти резидентам. Цю обставину враховує валовий наявний доход (ВНД_Н), який обчислюється як сума ВНД та чистих зовнішніх поточних трансфертів. ВНД_Н характеризує вторинний розподіл доходу, включає в ресурсній частині отримані з Інших країн поточні трансферти, а у витратній -- сплачені іншим країнам поточні трансферти.

Відрізняють також валові та чисті заощадження. Валові заощадження розраховуються як різниця між ВНД_Н та кінцевим споживанням. Останнє свідчить про отримані загальноекономічні результати і включає споживчі витрати домогосподарств та державні закупівлі товарів і послуг.

Стимулювання процесів нагромадження та ефективного використання інвестиційних ресурсів відповідно до визначених пріоритетів економічного зростання, макроекономічне регулювання спираються на чисті заощадження, тобто валові заощадження за мінусом вартості спожитого капіталу (амортизації). Як зазначається в Посланні Президента України до Верховної Ради, "для нормалізації процесу відтворення норма чистих заощаджень повинна зрости не менш як до 20% ВВП".

Заощадження відіграють важливу роль у соціально-економічному розвитку країни. Сукупний ефект заощаджень визначає темпи економічного зростання, обсяги випуску продукції та послуг, рівень науково-технічного прогресу і врешті-решт економічну могутність країни та добробут її населення. Для досягнення головної мети суспільства -- максимізації рівня задоволення своїх потреб -- є необхідним зростання ефективності національної економіки, макроекономічної стабільності. Передумова цього--постійне тяжіння ринку до рівноваги між доходами і видатками. В реальному економічному кругообороті рівновага забезпечується тоді, коли економіка витрачає стільки, скільки необхідно для закупівлі виробленого ВВП. Рівноважний ВВП визначається, зокрема, методом „вилучення-ін'єкції”. У спрощеному варіанті, в закритій економіці, модель економічної рівноваги за цим методом має вигляд „заощадження = інвестиції”. З урахуванням держави вилучення доповнюються чистими податками, а ін'єкції--державними закупівлями. В результаті цього зазначена модель зводиться до рівноваги між національними заощадженнями та інвестиціями.

Зовнішня торгівля також впливає на модель економічної рівноваги, яка після цього відбиває рівняння: у лівій частині співвідношення між національними заощадженнями та інвестиціями, а в правій -- чистий експорт. Це означає, що за умов дефіциту національних заощаджень певна частка інвестицій фінансується за рахунок іноземного капіталу, а в умовах надлишку -- певна частка національних заощаджень використовується для фінансування іноземних країн. Зауважимо, що існує також зв'язок між державним бюджетом і платіжним балансом: зростання бюджетного дефіциту зменшує національні заощадження і збільшує дефіцит рахунка поточних операцій, що вимагає збільшення чистого імпорту капіталу.

3.2 Державна політика доходів

Державна політика доходів полягає в перерозподілі доходів через держбюджет шляхом диференційованого оподаткування різноманітних суб'єктів -- одержувачів доходу і соціальних виплат населенню.

Необхідність державного втручання в процес розподілу зумовлена перш за все нездатністю ринку здійснити такий розподіл задовільним для суспільства чином. Але якому принципу розподілу може віддаватися перевага? В економічній літературі описано різні підходи до розуміння соціальної справедливості в розподілі доходів і споживанні: егалітарний, роулсіанський, утилітарний і ринковий.

Ринковий механізм розподілу доходів розглянуто вище. Він передбачає розподіл доходів між власниками факторів виробництва відповідно до граничного продукту, одержаного від даного фактора. І у зв'язку з тим, що з самого початку фактори розподілені вельми нерівномірно серед суб'єктів економічної системи, що, в свою чергу, зумовлює істотну різницю в ставленні їх до власності й до ухвалення управлінських рішень, доходи також розподіляються нерівномірно. Крім того, серед причин, що породжують нерівномірність у розподілі доходів, слід назвати різне становище суб'єктів на ринку, наявність чи брак зв'язків, різниця в рівні освіти, здібностей, стані здоров'я, сімейному стані тощо.

Термін егалітарний походить від французького egalite, що в перекладі означає рівність. Егалітарний підхід визначається як урівнювальний і означає, що в суспільстві немає нерівності в розподілі доходів. Як свідчить реальна практика, абсолютної рівності в розподілі ніколи не було й не може бути. Навіть фізіологічне мала і доросла людина мають споживати різну за якістю, обсягом, калорійністю і засвоюваністю їжу. Однак слід зазначити, що переважно урівнюючий розподіл можливий і необхідний в екстремальних ситуаціях (війна, стихійні лиха, голод і т. ін.). У цих умовах переважно урівнюючий розподіл дає змогу великій кількості населення вижити. У нормальних же умовах урівнюючий розподіл згубний із погляду його зворотного впливу на ефективність виробництва. Він губить ентузіазм і формує споживацькі настрої, прирікаючи економіку на застій.