Іноземні інвестиції і кредитна політика міжнародних фінансових організацій в Україні

ВСТУП

В останні роки трансформаційні процеси в економіці України набули певного динамізму на макроекономічному рівні. Болісні, але конче необхідні реформи, що спрямовуються на монетарну стабілізацію економіки шляхом скорочення дефіциту бюджету та придушення інфляції фінансово-кредитними регулятивними методами, це тільки фундамент подальших ринкових перетворень.

Тисячі соціалістичних підприємств неспроможні працювати в ринкових умовах через невірно прийняті свого часу інвестиційні рішення. На їх підтримку відволікаються значні бюджетні кошти, які могли б бути спрямовані на фінансування соціальної сфери.

Структурно-інноваційна перебудова економіки потребує створення сприятливого інвестиційного клімату, становлення фондового ринку, удосконалення фінансово-кредитної системи, реформування відносин власності та прискорення процесу приватизації, що безперечно повинно призвести до активізації інвестиційного процесу, особливо в пріоритетних напрямках.

Якими ж пріоритетами на найближчу перспективу повинна керуватися Україна? Світовий та вітчизняний досвід свідчить, що інвестиційні проекти ранжуються від неперспективних (вимушених) до найновітнішіх. Перші не дають ніякої віддачі, а лише підтримують на плаву підприємства, що потребують глибокої санації або взагалі ліквідації; другі потребують набагато більших витрат, але забезпечують швидкий науково-технічний прорив та примноження капіталу, проте мають великий ступінь ризику.

Інвестор завжди стоїть перед проблемою прийняття інвестиційного рішення, адже суб'єкт господарювання відмовляє собі в споживанні духовних благ, але має надію повернути інвестований капітал з певним прибутком, при цьому природньо ризикує.

Інвестиційне рішення має три складові:

-- оцінка власного фінансового стану і мотивація доцільності участі в інвестиційному проекті;

-- визначення розміру інвестицій і джерел фінансування;

-- оцінка майбутніх надходжень від інвестицій.

Життєвий цикл інвестицій тривалий, включає багато стадій, і на кожній стадії необхідно приймати інвестиційні рішення, коригувати шляхом моніторингу процес інвестування, а іноді, в залежності від коньюнктури ринку, яка змінюється, і призупинення його.

Таким чином, інвестиційний процес -- це трансформація грошового капіталу у виробничий, коли інвестиції шляхом капіталізації перетворюються на активи, здатні приносити прибуток.

1. Міжнародний ринок інвестицій та кредитна політикаміжнародних фінансових організацій

Наприкінці 80-х років розпочалося ринкове реформування економік країн Центральної і Східної Європи. Без винятку, скрізь ці перетворення вимагали значних довгострокових вкладень капіталу. В економічну літературу і практику увійшло поняття "інвестиції", що багатьма фахівцями ототожнювалось з поняттям "капітальні вкладення". Економічна природа інвестицій дещо інша, ніж капітальних вкладень. По-перше, інвестиції -- це значно ширша економічна категорія, ніж довгострокове вкладення капіталу в економіку (виробничі фонди), оскільки вони можуть впроваджуватись в найрізноманітніших формах: реальній, фінансовій, інтелектуальній, інноваційній. По-друге, на відміну від капітальних вкладень інвестиції здійснюються тільки в високоефективні проекти, результатом яких є прибуток, доход, дивіденди.

Законом України "Про інвестиційну діяльність" інвестиції визначаються як всі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької і інших видів діяльності, в результаті якої утворюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Це визначення в основному відповідає міжнародному підходу до уявлень про інвестиційну діяльність як процес вкладання ресурсів (благ, майнових і інтелектуальних цінностей) з метою одержання прибутку в майбутньому.

Дещо неточним, є здійснення інвестицій з метою одержання соціального ефекту. Цей ефект може досягатись не від прямих інвестицій в підприємництво, а через збільшення доходів від інвестиційної діяльності і відповідних надходжень до держбюджету, що використовуються на фінансування соціальних програм.

Відповідно до Закону, до майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в підприємницьку діяльність, належать:

-- грошові кошти, цільові банківські внески, паї, акції та інші цінні папери;

-- рухоме і нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання) та інші матеріальні цінності;

-- майнові права, що випливають з авторського права, навички і інші інтелектуальні цінності;

-- сукупність технологічних, технічних, комерційних і інших знань, що оформлені в вигляді технічної документації навичок і виробничого вміння, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих (ноу-хау);

-- права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права і цінності.

Ці цінності та майнові права складають об'єкти інвестиційної діяльності. Основним джерелом інвестування є національний доход, за рахунок якого утворюється фонд нагромадження, що, в свою чергу, умовно поділяється на фонд відшкодування і фонд відновлення. За рахунок цих фондів формуються валові і чисті (в їх складі) інвестиційні ресурси.

Валові ресурси спрямовуються на відтворення (нове будівництво, реконструкцію і розширення, технічне переозброєння).

Джерелом чистих інвестиційних ресурсів є фонд відновлення, за рахунок якого формуються нові виробничі фонди. Вони менше валових на величину коштів, що спрямовуються з фонду відшкодування в вигляді амортизаційних відрахувань.

Залежно від джерел фінансування розрізняють: власні кошти інвестора, запозичені (державний кредит, кредити комерційних банків і інших фінансово-кредитних установ), залучені кошти (кошти інших інвесторів і вкладників).

За формами власності інвестиції розподіляються на:

державні -- що фінансуються з держбюджету, місцевих бюджетів, державними підприємствами;

приватні -- кошти населення (індивідуальних інвесторів), комерційних структур, колективних підприємств;

іноземні -- запозичені і кредитні ресурси міжнародних інвестиційних інституцій, зарубіжних корпорацій і фірм, спільних підприємств.

Залежно від строків освоєння інвестиції можуть бути довгостроковими, середньостроковими і короткостроковими. Основне правило інвестування проголошує, що інвестиції повинні бути довгостроковими (в зарубіжній практиці -- більше 1 року), однак через несприятливі умови інвестиційного клімату, нестабільність політичних обставин і високі темпи інфляції інвестори вимушені шукати об'єкти середньострокових або короткострокових вкладень. Згідно з методологією НБУ в Україні короткостроковими вважаються інвестиції до 1 року, середньостроковими -- до 3-х років, довгостроковими -- більше 3-х років.

Ознакою розподілу інвестицій за формами вважається виділення фінансових і реальних інвестицій (додаток А).

Фінансові інвестиції -- це вкладення коштів в різні фінансові інструменти: фондові (інвестиційні) цінні папери, спеціальні (цільові) банківські вклади, депозити, паї та ін.

Реальні інвестиції -- це вкладення в виробничі фонди (основні і оборотні). Переважно це вкладення в матеріальні активи -- будівлі, обладнання, споруди і інші товарно-матеріальні цінності, а також нематеріальні активи (патенти, ліцензії, "ноу-хау", технічна, науково-практична, інструктивна, технологічна, проектно-кошторисна і інша документація).

Останнім часом в економічній літературі визначилась нова -- інноваційна форма інвестицій (вкладення в нововведення). В принципі при стабільній економіці всі інвестиції повинні бути водночас інноваціями. За умов кризи можливі інвестиції на підтримку діючих технічно відсталих виробничих фондів. Інноваційна форма здебільшого складається з інтелектуальних інвестицій.

Інтелектуальні інвестиції -- це вкладення в об'єкти інтелектуальної власності, що випливають з авторського права, винахідницького і патентного права, права на промислові зразки і корисні моделі.

За ринкових умов слушним є розподіл інвестицій на прямі і портфельні. Прямі інвестиції звичайно здійснюються без фінансових посередників у виробничі фонди з метою одержання доходу і участі в управлінні виробництвом. Іноді інвестор послідовно збільшує обсяги прямих інвестицій з метою заволодіння контрольним пакетом акцій (паїв).

Портфельні інвестиції звичайно здійснює пасивний інвестор, отримуючи невелику частку (пай) компанії в надії на одержання хоч і невеликого, але стабільного прибутку. Такий інвестор звичайно не прагне до управління компанією, її фінансовий стан цікавить його тільки в строки виплати дивідендів.

До суб'єктів інвестиційної діяльності Законом "Про інвестиційну діяльність" віднесені інвестори і учасники. Ними без будь-яких застережень можуть бути як громадяни і юридичні особи України, так і іноземні громадяни і юридичні особи, і самі держави, що приймають рішення про вкладення власних, запозичених і залучених майнових і інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування.

Таким чином, інвестиційна діяльність -- це послідовна сукупність дій її суб'єктів (інвесторів і учасників) щодо здійснення інвестицій з метою одержання доходу або прибутку. Кожна держава як суб'єкт інвестиційної діяльності визначає правові, економічні і соціальні умови цієї діяльності в своєму законодавстві.

Однією з основних форм міжнародних економічних відносин є міжнародний рух капіталу. Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару, створення матеріальних благ. Переміщення його за кордон у виробничій, грошовій чи товарній формі веде до утворення іноземної власності чи іншої форми зобов'язань, які дають право на систематичне отримання прибутків. Країна може приймати та інвестувати за кордон підприємницький капітал, давати і отримувати міжнародні позики. Приплив капіталу з-за кордону є одним з джерел фінансування імпорту.

За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділяються на державні (офіційні) й недержавні (приватні).

Державний капітал -- це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та різні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал -- це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримуються з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це -- інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.

У першому випадку джерелом капіталу є засоби державного бюджету, а у другому -- власні або залучені кошти приватних фірм. У першому випадку рішення про переміщення капіталу за кордон приймає уряд спільно з парламентом, а у другому -- уряд має право його регулювати і контролювати.

За характером використання капітал поділяється на:

а) підприємницький;

б) позиковий.

Згідно з цими основними формами вивезення капіталу є (додаток Б):

а) вивезення підприємницького капіталу;

б) вивезення позикового капіталу.

Підприємницький капітал -- це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни.

Залежно від ступеня реально здійснюваного контролю за діяльністю створених підприємств розрізняють прямі та портфельні інвестиції.

За фінансовим визначенням інвестиції -- це всі види активів (засобів), вкладених в господарську діяльність для отримання доходу. За економічним визначенням інвестиції -- це витрати на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу та зв'язані з цим зміни оборотного капіталу. Іноземні інвестиції -- це капітали, експортовані з однієї країни і вкладені в справу або підприємство на території іншої.

Під прямими інвестиціями слід розуміти підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує контроль над підприємствами, в які він вкладений. За міжнародною статистикою частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає змогу досягти такого контролю, прийнята у розмірі 25 %, за американською статистикою -- 10 %, а за австралійською та канадською -- 50 %.

Отже, за кордоном створюються зарубіжні фірми у вигляді дочірньої компанії, асоційованої компанії, відділення або в інших формах.

Дочірня компанія реєструється за кордоном як самостійна компанія і має статус юридичної особи з власним балансом. Але контролює її батьківська компанія, оскільки вона володіє основною частиною її акцій або всім її капіталом.

Асоційована компанія, або її ще називають змішаною, відрізняється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій належить суттєва, але не основна частина акцій.

Відділення не є самостійними компаніями та юридичними особами і на всі 100 % належать батьківській фірмі.

Крім вищеназваних, зарубіжними філіями можуть вважатись також створені за кордоном підприємства, в яких батьківській компанії не належить жодної акції, але за якими здійснюється управлінський контроль через укладання угод, наприклад для спільного видобування сировини тощо.

Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу.

Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% -- іноземному інвестору і 50% -- місцевому -- компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій -- змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

До прямих іноземних інвестицій належать як початкове придбання інвестором власності за кордоном, так і усі наступні операції між інвестором і підприємством, у яке вкладений капітал. Прямі інвестиції поділяються на (поділ прийнятий МВФ, ОЕСР та в системі національних рахунків ООН):

а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);

б) реінвестування прибутку;

в) внутрішньо корпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Ознакою прямих іноземних інвестицій є встановлення тривалих ділових стосунків між підприємствами та інвесторами, за яких інвестор має значний вплив на рішення, що приймає підприємство.

Зважаючи на особливості вкладення, очевидно, що як підприємницький переважно використовується приватний капітал, хоча держава та державні підприємства також вкладають кошти з цією метою за кордоном.

Портфельні інвестиції утворюються вкладенням капіталу в цінні папери підприємств у розмірах, які не забезпечують права власності або контролю над ними. Такими цінними паперами можуть бути:

а) акціонерні цінні папери;

б) боргові цінні папери: облігації; прості векселі; боргові зобов'язання; інструменти грошового ринку -- казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, фінансові деривативи -- опціони, варанти, ф'ючерси, свопи тощо.

Портфельні інвестиції характерніші для приватного підприємницького капіталу. Вони мають високу ліквідність, тобто цінні папери швидко можуть бути перетворені в готівку.

Чіткої межі між прямими і портфельними інвестиціями немає. Вивезення підприємницького капіталу має велике значення для обох сторін. Експортери капіталу отримують прибуток (або свою частку прибутку), який вивозять з країни або використовують для інвестицій на місці. Імпортери капіталу мають можливість ефективно і раціонально використовувати зовнішні джерела коштів і технологій в національних інтересах. Однак необхідно зазначити, що коли прямими інвестиціями обмінюються розвинуті країни, то економічні відносини будуються на рівноправній основі. Водночас експорт капіталу в країни, що розвиваються, як правило, пов'язаний із встановленням нерівноправних економічних відносин.

Позиковий капітал вивозиться за межі країн у вигляді надання позик на короткий чи довгий строк для отримання відсотка.

Кредиторами можуть бути приватні фірми або банки, державні органи і міжнародні фінансові організації, а одержувачами -- приватні особи, компанії, підприємства, уряди країн.

Державні капітали вивозяться, як правило, на умовах, що відрізняються від звичайного ринкового стандарту, вони містять більш або менш суттєвий елемент субсидії. На вивезений позиковий капітал іноземний кредитор отримує відсотки. Одержувач позики може самостійно використовувати її для вирішення своїх проблем. Водночас кредити можуть видаватись і під конкретні потреби чи програми.

Експорт позикового капіталу набуває все більших масштабів і став основою сучасної системи міжнародного кредиту. У міжнародних масштабах як позиковий використовується здебільшого державний капітал, меншою мірою -- приватний.

Інтернаціоналізація господарської діяльності сприяла формуванню в 70-х роках XX ст. єдиного ринку позикових капіталів і створенню на його основі світового фінансового ринку. Основою його є національні фінансові ринки, але він має інтернаціональний характер, оскільки суб'єктами фінансових угод виступають юридичні та фізичні особи іноземних держав, а угоди передбачають трансформацію грошово-кредитних ресурсів з однієї валюти в іншу. Переплетення національних і міжнародних активів веде до формування єдиного універсального ринку, доступного для всіх. На цьому ринку здійснюється рух позикового капіталу між країнами.

Міжнародний фінансовий ринок -- це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію і перерозподіл капіталу між кредиторами і позичальниками через посередників на основі попиту і пропозиції на капітал.

За своєю структурою світовий фінансовий ринок -- це сукупність кредитно-фінансових організацій, які виступають посередниками між кредиторами і позиковцями. Через них здійснюється рух позикового капіталу. До них належать транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі, державні агентства, кредитно-фінансові інститути, фінансові посередники. Акумулюючи грошові нагромадження одних суб'єктів (державних органів, приватних фірм, страхових компаній тощо), вони позичають ці нагромадження іншим -- ТНК, державним органам, міжнародним і регіональним організаціям.

Ринок позикових капіталів складається зі світового грошового ринку та світового ринку капіталів (додаток В).

На обліковому ринку основними інструментами є казначейські й комерційні векселі та інші види короткострокових зобов'язань (цінні папери).

На міжбанківському ринку тимчасово вільні грошові ресурси кредитних закладів залучаються і розміщуються банками переважно у формі міжбанківських депозитів на короткі строки. Найпоширеніші строки депозитів -- 1, 3 і 6 місяців, а граничні -- від 1 дня до 2 років (іноді 5 років).

Валютні ринки обслуговують міжнародний платіжний обіг, пов'язаний з оплатою грошових зобов'язань юридичних і фізичних осіб різних країн.

Отже, на першому з ринків позиковий капітал виступає у формі грошей, переважно депозитів. Позики на світовому грошовому ринку короткострокові й призначені, в основному, для обслуговування міжнародної торгівлі.

Ринок капіталів охоплює середньо- і довгострокові кредити, а також акції та облігації. Він поділяється на ринок цінних паперів (середньо- і довгострокових) і ринок середньо- і довгострокових банківських кредитів. Ринок капіталів служить важливим джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів для урядів, корпорацій і банків, а капітал використовується переважно для фінансування капіталовкладень.

Обидві складові світового ринку позикових капіталів тісно пов'язані між собою.

Основна частина міжнародних кредитних та інших операцій на світовому ринку капіталів здійснюється в міжнародних фінансових центрах. Провідним світовим фінансовим центром є Нью-Йорк, а європейським -- Лондон. Великими фінансовими центрами є також Токіо, Париж, Люксембург, Гонконг, Сінгапур, Цюріх, Франкфурт-на-Майні. З'явилися фінансові центри і в країнах, які не займають провідних позицій в світовому господарстві (Бахрейн, Панама тощо). Фінансові центри не ізольовані один від одного, а є частиною єдиного світового ринку капіталів.

Складовою частиною світового фінансового ринку є Євроринок. Євроринок -- це сукупність грошових засобів в іноземних валютах, які функціонують як позиковий капітал за межами національних кордонів.

Євроринок практично став ядром світового ринку капіталів. Так, чистий обсяг Євроринку в 1988 р. становив понад 2,5 трлн дол., а сукупний світовий ринок капіталів в цьому ж році -- 3,2 трлн дол.

Операції на Євровалютному ринку проводяться в євровалютах. Євровалюта -- це іноземна валюта, в якій здійснюються операції за межами країн -- емітентів усіх валют. Наприклад, долар США нарахунках у банках Великобританії, Німеччини чи інших країн називається євродоларом, фунт стерлінгів на рахунках Франції, США -- євростерлінгом.

Зміст операцій на Євроринку полягає в тому, що банки, розміщені поза межами країни -- емітента будь-якої національної валюти, приймають за певні відсотки депозити, виражені в цій валюті, а потім надають їх в кредит за вищі відсотки. Причому в кредит надається не сама ця валюта, а лише її доларовий вираз, зафіксований на рахунках банку.

У Євроринок входять: єврогрошовий ринок (ринок короткострокових кредитів); ринок середньострокових банківських єврокредитів; ринок єврооблігацій, або європозик.

У міждержавному регулюванні валютних та кредитних відносин основна роль належить спеціальним міжнародним валютно-фінансовим організаціям, серед яких провідне місце займають Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Банк міжнародних розрахунків, регіональні банки та валютно-кредитні організації ЄС -- Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції та розвитку.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) -- це міжурядова валютно-кредитна організація зі сприяння розвитку міжнародної торгівлі та співробітництву у валютній сфері. Створений на міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі (США) в 1944 р., а розпочав працювати з 1947 р. Має статус спеціалізованого закладу ООН. Станом на 1997 р. нараховує понад 180 кран-членів. Україна стала членом МВФ у вересні 1992 р. (на той час -- 167-м членом).

МВФ -- це організація акціонерного типу. Його ресурси формуються за рахунок внесків країн-учасниць відповідно до встановленої для кожної країни квоти. Розмір квоти залежить від рівня економічного розвитку країни та її ролі в світовій економіці й міжнародній торгівлі. Квота переглядається кожні 5 років. Квота України у 1992 р. становила 0,7% (для порівняння: Росії -- 3%, США -- 19,62, Німеччини та Японії -- по 6,1, Франції та Великобританії -- по 5,48%). Залежно від розмірів квот розподіляються голоси між країнами під час прийняття рішень в керівних органах МВФ. Кожна держава має 250 голосів плюс один голос на кожні 100 тис. СПЗ її квоти. В результаті більшість голосів належить США і країнам -- членам ЄС.

Основними завданнями МВФ є:

1. сприяння розвитку міжнародної торгівлі та валютного співробітництва встановленням норм регулювання валютних курсів та контролю за їх дотриманням;

2. сприяння багатосторонній системі платежів та ліквідація валютних обмежень;

3. надання валютних кредитів державам-членам для вирівнювання платіжних балансів;

4. організація консультативної допомоги з фінансових і валютних питань.

Кредитні операції МВФ здійснює лише з офіційними органами країн-членів -- казначействами, центральними банками, валютними стабілізаційними фондами. Кредити надаються у формі продажу іноземної валюти за національну, а погашають їх, викуповуючи національну валюту за іноземну.

МВФ надає кредити декількох видів:

1. Звичайний кредит -- для стабілізації платіжного балансу в межах року з можливим його продовженням до 4--5 років.

2. Компенсаційний кредит -- для компенсації скорочення експортного виторгу за незалежними від країни-позичальника причинами (на З--5 років).

3. Стабілізаційний ("буферний") кредит -- для фінансування запасів сировини в зв'язку з несприятливою кон'юнктурою на світових ринках (на 3--5 років).

4. Розширене фінансування -- для структурної перебудови зовнішніх розрахунків, якщо наявні серйозні порушення платіжного балансу (до З років).

Кредити МВФ надає лише з дотриманням певних економічних і політичних вимог у формі програми стабілізації економіки. Країни-члени зобов'язані надавати МВФ інформацію про офіційні запаси золота і валютні резерви, стан економіки, платіжний баланс, іноземні інвестиції та грошовий обіг тощо.

Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який частіше називають Світовим банком, був заснований в липні 1944 р. на валютно-фінансовій Бреттон-Вудській конференції, що відбулася у м. Бреттон-Вудсі (штат Нью-Хемпшир, США) під егідою ООН. Світовий банк розпочав свою діяльність 25 червня 1946 р.

Мета Світового банку -- сприяння економічному прогресові на користь найбідніших верств населення в країнах, що розвиваються, і фінансування інвестицій, які сприятимуть економічному зростанню. Інвестиції спрямовуються як на будівництво доріг, електростанцій, шкіл, зрошувальних систем, так і на сприяння розвитку сільськогосподарських структур, перекваліфікацію вчителів, програми поліпшення харчування дітей та вагітних жінок. Деякі позики Світового банку фінансують видатки, пов'язані з реструктуризацією економіки, що сприяє її стабільності, ефективності та ринковій орієнтації. Світовий банк забезпечує також "технічну допомогу" або експертну підтримку, допомагає урядам країн підвищити ефективність специфічних секторів їх економік відповідно до потреб національного розвитку.

Світовий банк функціонує під адміністративним контролем Ради керуючих. Кожну з 176 країн -- членів Світового банку представляє один керуючий, який, як правило, відповідає рівню урядового міністра. Рада делегує свої повноваження меншій групі представників -- Раді виконавчих директорів, яка розміщена у Вашингтоні. Ця Рада відповідає за рішення щодо політики, яка впливає на функціонування Банку. Рішення щодо позик приймаються на підставі економічних і політичних критеріїв. Президент Світового банку є головою Ради виконавчих директорів. Менеджмент і щоденне функціонування Банку забезпечують приблизно 7,1 тис. членів персоналу із більш як 100 країн світу.

Відсоткові ставки по позиках Світового банку для країн, що розвиваються, змінюються кожних 6 місяців. Поточне значення відсоткової ставки становить 7,43%. Згідно із загальним правилом позики мають 5-річний період відстрочення платежів і повинні бути сплачені протягом періоду, який коливається в межах від 15 до 20 років. Деякі позики МБРР для країн, що розвиваються, надаються із внесків, що надійшли від країн -- членів установи. Однак більшість грошових надходжень формуються за рахунок бон, виданих на світових фінансових ринках.

Світовий банк має три організації-філії: Міжнародну асоціацію розвитку (МАР), Міжнародну фінансову корпорацію (МФК), Багатостороннє агентство гарантії інвестицій (БАГІ).

МАР. Міжнародна асоціація розвитку заснована в 1960 р. (150 країн-членів). Ця філія Світового банку надає безвідсоткові позики найбіднішим країнам світу. Тільки країни, річний прибуток яких становить менш ніж 1,305 дол. США на душу населення, можуть отримати позику від МАР. Позики МАР, відомі як "кредити", мають 10-річний період відстрочення і підлягають оплаті протягом 35--40-річного періоду (згідно з кредитоспроможністю країни-позичальника). Кошти, які позичає МАР, формуються за рахунок внесків від розвиненіших країн; внесків, які час від часу отримують з доходів МБРР, а також за рахунок погашення наданих МАР кредитів. Незважаючи на те, що МАР легальне є відокремленою від Світового банку, ця установа має спільний з ним персонал і організаційно-технічні засоби.

МФК. Міжнародна фінансова корпорація заснована в 1956 р. (156 країн-членів). Україна приєдналась до МФК у 1993 р.

Напрямки діяльності МФК:

1. інвестування приватного сектора переважно в країнах, що розвиваються;

2. надання комплексних консультативних послуг урядам і підприємствам у приватизації (у 1993 р. експерти МФК брали участь в організації першого аукціону з продажу малих підприємств у м. Львові);

3. формування ринку капіталів у країнах перехідної економіки. МФК надає кредити високорентабельним приватним підприємствам без гарантій уряду, фінансуючи проекти, що створюються приватним сектором.

На відміну від МБРР, ця установа надає позики без урядових гарантій. МФК може займати рівноправне положення в компаніях, яким вона позичає, відігравати роль каталізатора щодо інших інвесторів з приватного сектора, а також створювати ринки капіталу в країнах, що розвиваються.

БАГІ. Багатостороннє агентство гарантії інвестицій, створене в 1988 р. (110 країн-членів). Діяльність цього філіалу Світового банку спрямована на підтримку приватних інвестицій в країнах, що розвиваються. БАГІ забезпечує гарантії інвестицій, захищаючи інвесторів від таких некомерційних ризиків, як війна або націоналізація. Ця установа надає консультативні послуги на рівні урядів, допомагаючи останнім залучати приватні інвестиції в економіку.

Для сприяння економічному співробітництву та інтеграції країн в різних регіонах в 1940--60-х рр. були створені регіональні банки розвитку: в 1949 р. -- Міжамериканський банк розвитку (53 країни); в 1964 р. -- Африканський банк розвитку (75 країн), Азіатський банк розвитку (14 країн).

До регіональних європейських валютно-кредитних організацій належать:

1. Європейський інвестиційний банк,

2. Європейський фонд валютного співробітництва,

3. Європейський банк реконструкції та розвитку.

Європейський інвестиційний банк. (ЄІБ), створений у 1958 р., -- це фінансова організація ЄС, яка забезпечує довгострокові позики для капітальних інвестицій з метою зміцнення збалансованого економічного розвитку Союзу та інтеграції. ЄІБ також сприяє виконанню фінансових аспектів політики співробітництва з країнами, які не є членами ЄС. Пріоритетне завдання банку -- підтримання регіонального розвитку. Більше ніж половина загальної суми позик виділяється для інвестицій у виробництво в регіонах, які відстають у індустріальному розвитку чи переживають занепад промисловості, для покращання систем зв'язку та охорони довкілля. Проекти, підтримані позикою ЄІБ, мають найнижчу з можливих відсоткових ставок. Кредити надаються на 20--25 років.

Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС) створений у 1973 р. в межах європейської валютної системи. Він надає кредити країнам -- членам ЄС для покриття дефіциту платіжного балансу за умови виконання ними програми стабілізації економіки, а також виконує функції кредитно-розрахункового обслуговування.

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) -- це міжнародний банк, створений у квітні 1991 р. для сприяння економічним- реформам у країнах Східної Європи та колишнього СРСР. У кредитуванні віддає перевагу недержавним структурам господарювання. 60% його ресурсів спрямовано на розвиток у цих країнах приватного сектора, а 40% -- на розвиток інфраструктури.

Завданням ЄБРР є створення в постсоціалістичних країнах конкурентоспроможної промисловості, розвиток взаємовигідних зв'язків між західноєвропейськими країнами і надання кредитів під великі проекти в галузях енергетики, транспорту, зв'язку, охорони довкілля тощо.

Надаючи кредити, ЄБРР сприяє швидкому переходу східноєвропейських країн до економічної стабільності.

Пріоритетними проектами фінансування в Україні є конверсія, сільське господарство, приватизація, транспорт, телекомунікації, охорона довкілля, сприяння розвитку банківського сектору. Банк фінансує проекти вартістю не менше ніж 15--17 млн. дол. США. Максимальний річний відсоток, який повинен сплачуватися банку за кредити, -- 16--18%.

Міжнародна міграція капіталу (експорт та імпорт) зумовлена зовнішніми та внутрішніми причинами. Одні з них викликають необхідність чи потребу його вивезення за кордон, а інші -- ввезення з-за кордону. Дослідження показують, що причини експорту та імпорту капіталу переважно перетинаються, хоча їхні остаточні ролі бувають різними. Мета залучення іноземного капіталу визначається пріоритетами, що встановлені програмами економічного розвитку країни.

В основі міжнародної міграції капіталу лежить бажання отримати більший прибуток, ніж у країні походження капіталу, або забезпечити високоефективну роботу національних підприємств. Тому основними причинами міжнародного руху капіталу можна вважати:

1. відносний надлишок капіталу на національних ринках, що перешкоджає високоприбутковому його використанню;

2. попит на капітал, який не збігається з його пропозицією в різних ланках світового господарства, що зумовлено нерівномірністю економічного розвитку держав;

3. різницю у витратах виробництва в різних країнах внаслідок різниці у вартості сировини, енергії, заробітної плати тощо;

4. інтернаціоналізацію виробництва;

5. зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпечення сировиною своїх підприємств;

6. відмінності в екологічних нормативах і стандартах різних країн, що сприяє вивезенню або створенню екологічно шкідливих виробництв у інших країнах для забезпечення своїх потреб;

7. бажання обійти тарифні та нетарифні бар'єри, які є у звичайному комерційному експорті;

8. захист грошей від інфляції;

9. технологічне лідерство, що сприяє поширенню найновіших технологій;

10. необхідність технічного переозброєння та модернізації національних підприємств.

Переважна більшість країн використовують зарубіжні інвестиції для індустріалізації, підвищення наукомісткості виробництва та зайнятості населення. Країни -- експортери капіталу за рахунок цього збільшують свою економічну могутність.

Показники вивезення капіталу характеризують рівень економічного розвитку країни. До них належать:

а) обсяг зарубіжних інвестицій даної країни та його співвідношення з національним багатством країни;

б) співвідношення обсягу зарубіжних прямих інвестицій даної країни з обсягом іноземних прямих інвестицій на її території;

в) зовнішній борг країни і його співвідношення з її ВВП і ВНП. Щорічний обсяг зарубіжних інвестицій становить сотні мільярдів доларів.

Необхідно зазначити, що оцінка обсягів інвестицій є певною мірою наближеною, оскільки вони враховуються в поточних ринкових цінах на момент їх придбання чи здійснення угоди з ними. Це вимагає їх переоцінки з часом. Для перерахунку прямих зарубіжних інвестицій використовуються поточні котирування акцій підприємств з іноземними інвестиціями на найбільших фондових біржах.

Аналіз даних (додаток Г) свідчить, що міжнародний ринок портфельних інвестицій значно більший за обсягом від ринку прямих інвестицій. Переважна частина і прямих, і портфельних інвестицій здійснюється між розвинутими країнами у формі перехресного інвестування. Особливо високими темпами зростає обмін портфельними зарубіжними інвестиціями між розвинутими країнами. Вивезення інвестицій із країн, що розвиваються, дуже незначне і нестабільне, а у 1987р. відзначався навіть нетто-відплив портфельних інвестицій.

Обсяги портфельних інвестицій могли б бути значно більшими, якби портфельні інвестори віддавали перевагу купівлі іноземних цінних паперів перед національними. На даний час американські інвестори тримають понад 90% свого капіталу в американських цінних паперах. Для Японії, Великобританії і Німеччини цей показник становить близько 85%. За оцінками не більше ніж 5--10% портфельних інвестицій реально вивозяться за національні кордони і вкладаються в іноземні цінні папери.

У міжнародний рух факторів виробництва великі зміни внесла Друга світова війна. Необхідність відбудови народного господарства багатьох передових на той час країн дала могутній поштовх розвитку практично усіх факторів виробництва.

Посилення державно-монополістичного процесу та інтернаціоналізація виробництва в повоєнний період значно вплинули на міжнародний рух капіталів. Лідером в цьому процесі стали США, зарубіжні активи яких за 1950--1985 роки зросли більш ніж у З0 разів. В 50--60-х роках їх частка становила понад 50% усіх закордонних прямих інвестицій. Основними імпортерами капіталу в цей час були країни Західної Європи та Японія.

На кінець 80-х років ситуація змінилася кардинально, про що свідчать дані (додаток Д).

На передові позиції в іноземному інвестуванні вийшли країни ЄС, причому сукупний обсяг їх прямих інвестицій у 1990 р. більш ніж у 2,5 раза перевищував обсяг експорту прямих інвестицій США. Провідними інвесторами поряд із США стали Японія, Франція, Німеччина, Великобританія. На цих позиціях вони залишаються і наприкінці 90-х років.

Ще наприкінці 80-х років характерною особливістю світового господарства стало одночасне утворення у багатьох країнах як відносного надлишку капіталу, так і потреби залучення додаткових капіталів для розвитку нових галузей. Тому більшість держав виступають одночасно і експортерами, й імпортерами капіталу.

Залежно від стану балансу ввезення і вивезення іноземних інвестицій можна виділити групи країн:

а) які переважно вивозять (нетто-інвестори);

б) які приймають;

в) в яких є приблизна рівновага в цьому процесі.

До першої групи належать Японія, Франція, Німеччина; до другої -- Ірландія, Португалія, Італія, Великобританія, Туреччина, більшість країн, що розвиваються, а починаючи з 1985 р. і США; до третьої -- решта країн Західної Європи, Канада. Цей поділ є дещо умовним, оскільки всі країни одночасно як приймають, так і експортують інвестиції.

Характерними рисами сучасного стану міжнародного руху капіталів є:

а) збільшення кількості країн -- членів іноземного інвестування. До традиційних міжнародних інвесторів, додались Південна Корея, Тайвань, Китай та ін. Частка країн Східної Європи та колишнього СРСР в русі іноземних інвестицій невелика. Так, загальний обсяг прямих іноземних інвестицій Чехословаччини, Угорщини, Польщі та СРСР в кінці 1990 р. становив 4,85 млрд. дол. США (1,5--2%), в той час як лише Японія в цьому ж році вивозила 48,0 млрд. дол.;

б) розширення потоку іноземних інвестицій. Спонукальними мотивами для них є отримання доступу до найновіших технологій, наближення виробництва до ринків збуту, обхід протекціоністських бар'єрів, економія на податках, зниження витрат на охорону довкілля тощо;

в) зміна характеру, форм та напрямків міжнародної міграції капіталу останнім часом. Зросла роль держави у вивезенні капіталу. Держава сама стає інвестором закордоном, підтримує і стимулює приватні інвестиції, контролює міграцію капіталів, через міжнародні організації створює сприятливі умови для діяльності своїх інвесторів за кордоном. Посилюється міграція приватного капіталу. На міжнародному ринку капіталів значно переважають портфельні інвестиції;

г) зміна розміщення інвестицій у регіонах світового господарства. Якщо до Другої світової війни більша частина експортних капіталів спрямовувалась у колонії та інші відсталі країни, то сьогодні близько 3/4 закордонних інвестицій припадає на розвинуті країни. Викликано це значною мірою бурхливим розвитком НТП в цих країнах, що вимагає вкладання великих капіталів, а також розпадом колоніальної системи та боротьбою молодих держав за свою економічну незалежність;

д) активне використання кредитних відносин між постсоціалістичними і слаборозвиненими країнами. Причому, з одного боку, постсоціалістичні країни стали кредиторами слаборозвинутих країн, а з іншого боку, -- позиковцями країн Заходу. В останні роки екссоціалістичні країни почали заохочувати прямі іноземні інвестиції на власних територіях.

Для залучення іноземного капіталу до розвитку національної економіки країни використовують різні методи, серед яких:

ѕ позикові стимули -- встановлення прямих позикових пільг або зниження податку тощо;

ѕ фінансові методи -- надання кредитів, субсидій, позик;

ѕ нефінансові методи -- надання інформаційної допомоги, допомога в управлінні, створення спеціальних економічних зон тощо;

е) велика роль транснаціональних банків (ТНБ) і транснаціональних корпорацій (ТНК) в міжнародному русі капіталів.

2. Стан проблеми та перспективи кредитної політики міжнародних фінансових організацій в Україні

Можна зробити висновок, що іноземні інвестори охоче вкладають кошти у не капіталомісткі галузі, які можуть забезпечити за певних обставин швидку окупність капіталу. Рівень інвестування у капіталомісткі галузі (машинобудування й металообробка, металургія, транспорт і зв'язок, наука та наукове обслуговування) щорічно падає. Таким чином, роль вкладень іноземного походження у структурному оновленні українського виробництва ще недостатня.

Іноземні інвестори вкладають кошти тільки у рентабельні галузі. Це й не дивно -- приватний іноземний інвестор працює на українському ринку і метою отримання прибутку. У збиткові й малорентабельні галузі нерезидент не йде.

Станом на початок 2000 року іноземні інвестиції вкладено у діяльність 7362 підприємств (1890 із них -- виробничі). За повідомленням Державного комітету промислової політики, в галузях промисловості зареєстровано 1480 підприємств із іноземними інвестиціями, з них 855 випускали продукцію. Обсяг вкладених іноземних інвестицій у СП становив 1103,6 млн. дол.

Середній обсяг прямих іноземних інвестицій, накопичених на одному підприємстві з іноземними інвестиціями, становить 441 тис. дол., у тому числі в промисловості -- 1,3 млн. дол. (у паливній промисловості -- 4,1, харчовій -- 1,9, у машинобудуванні та металообробці -- 1,8, легкій промисловості -- 0,2 млн. дол.).

Серед країн світу лідерами прямого інвестування в українську економіку є США (509 млн. дол., або 18% від загального обсягу), Нідерланди (264 мли. дол., 10 %), Німеччина (232 млн. дол., 8%). Наведені дані свідчать, що кілька років поспіль лідерами прямого іноземного інвестування в українську економіку залишаються промислово розвинуті країни. За даними статистики, більшість вкладень здійснено суб'єктами з Європи -- це наслідок полюсного розміщення міжнародних інвестицій. Порівняно значні вкладення зроблені інвесторами з невеличких країн (Нідерланди, Кіпр, Ліхтенштейн, Швейцарія).

Аналіз даних таблиці дає змогу зробити висновок, що прямі іноземні інвестиції ще не відіграють значної ролі у відтворювальних процесах. Відношення прямих іноземних інвестицій до ВВП коливається на рівні 1,12-- 1,69% (у розвинутих країнах -- 5--7% і навіть більше). Незначна частка прямих іноземних інвестицій і в обсязі валових інвестицій. Проте винити у цьому треба не іноземного інвестора, а мало привабливий інвестиційний клімат української економіки (додаток Е).

Окремо слід зупинитися на регіональній структурі іноземного інвестування в Україні. Річ у тім, що, як свідчить практика, іноземні ділові кола враховують регіональний фактор під час прийняття рішення про інвестування. Тому державна політика щодо заохочення капіталовкладень із-за кордону повинна брати цю обставину до уваги. Значні прямі іноземні інвестиції у конкретну галузь у регіоні найчастіше пов'язані з упровадженням великого проекту: Київська область -- "Кока-Кола Аматіл" (харчова промисловість). Запорізька область -- ДЕУ (машинобудування), на Тернопільщині канадським інвестором реалізується великий проект щодо виробництва будівельних матеріалів, а на Чернігівщині -- проект англійського інвестора у харчовій промисловості.

На надходження прямих іноземних інвестицій у конкретний регіон впливає також його розташування. Так, у західних областях України велику питому вагу мають прикордонні або близько розташовані держави -- Угорщина, Чехія, Польща, Словаччина. Бізнесмени із названих країн вклали капітали у харчову промисловість, торгівлю, деревообробну промисловість.

Інвестори із таких країн, як США, Великобританія, Німеччина, віддають перевагу Дніпропетровській, Донецькій, Одеській і Черкаській областям. На Дніпропетровщині цих іноземних інвесторів найбільше "цікавлять" машинобудування і металообробка, внутрішня торгівля, харчова і хімічна промисловість, будівництво, транспорт, на Донеччині -- машинобудування і металообробка, борошномельно-круп'яна галузь харчової промисловості, внутрішня і зовнішня торгівля, на Одещині -- внутрішня торгівля, фінанси і кредит, будівництво, машинобудування і металообробка, транспорт, на Черкащині -- хімічна промисловість, а також харчова промисловість і сільське господарство.

Інвестори з інших країн ще вимогливіші до вибору регіону інвестування. Так, скажімо, російські інвестори основну частину своїх капіталів спрямували у Крим (і зокрема Севастополь), у галузі: охорона здоров'я (будівництво санаторіїв і будинків відпочинку), будівництво житла. Крим як курортна зона інвесторів з інших країн, на жаль, зовсім не цікавить. Водночас російські інвестиції порівняно в незначній кількості присутні у кожному регіоні України, відбиваючи тим самим феномен залишків економічних зв'язків між колишніми республіками СРСР.

Нідерландські інвестори охоче вкладають капітали у Київську (тут сконцентровано майже 4/5 усього обсягу інвестицій) і Львівську області, де їх цікавить харчова промисловість. Вибірково вкладають кошти бізнесмени із Кіпру. Основна частина інвестицій припадає на Одеську, Дніпропетровську, Львівську, Миколаївську і Полтавську області. Цікаво, що обсяг інвестування з цієї країни такий великий, що має у кожному українському регіоні найпитомішу вагу. Наприклад, 36% іноземних інвестицій, вкладених у Миколаївську область, прийшли із Кіпру. Для порівняння: частка США -- 2%, Німеччини -- 3%.

У чому полягають причини привабливості даних регіонів для Кіпру? Чому обсяг інвестицій з інших країн у ці регіони значно менший? Можна припустити, що у вигляді іноземних інвестицій сюди повертається український капітал, оскільки "наймоднішим" місцем реєстрації підприємства за кордоном, як відомо, є Кіпр, що пояснюється низькими ставками оподаткування прибутків, отриманих у цій країні внаслідок зовнішньоекономічної діяльності. Капітали з Кіпру надходять у такі галузі, як машинобудування і металообробка (Дніпропетровська, Полтавська обл.), внутрішня торгівля (Дніпропетровська, Львівська, Одеська обл.), хімічна і паливна промисловість (Луганська обл.), харчова промисловість (Львівська, Миколаївська, Полтавська обл.), фінанси (Одеська обл.), сільське господарство (Хмельницька обл.).

Інтерес іноземних інвесторів до Києва, природний і зрозумілий. Київ -- столиця європейської держави. Тут, за деякими даними, обертається значна готівкова маса країни, активно розвивається ринкова інфраструктура, досягнуто помітного зростання промислового виробництва, з кожним роком поліпшуються тенденції будівництва і розвитку транспорту. У Києві зосереджені інвестиції у фінансовий, кредитний і страховий сектори економіки.

Усі заходи, які пропонуються для підвищення інвестиційної привабливості української економіки для капіталу нерезидентів, можуть поділятися на дві великі групи: заходи, що впливають на усіх інвесторів, і заходи, що впливають тільки на іноземних інвесторів. Найгостріші проблеми підвищення інвестиційної привабливості української економіки виникають у макроекономічній сфері. Розв'язувати їх слід з урахуванням інтересів і внутрішніх, і іноземних інвесторів.

Для підвищення інвестиційної привабливості національної економіки необхідно мінімізувати дію негативних та депресивних факторів, здійснювати заходи з лібералізації умов господарювання. Наша економіка має такі привабливі елементи: значний ринок із незадоволеним попитом на товари й послуги; достатній рівень загальної освіченості населення і рівень кваліфікації промислового персоналу; вигідне географічне положення країни; низький рівень заробітної плати промислового персоналу; відносно стабільна загальнополітична обстановка у державі; порівняно легкий доступ до сировинних ресурсів.

Воднораз економіка України мало приваблива для іноземного капіталу. Це викликано наявністю негативних факторів: макроекономічна нестабільність; криза у промисловості; нестабільність законодавства; низький рівень розвитку комунікацій; зростання зовнішнього боргу та наявність бюджетного дефіциту; низька виконавська дисципліна в органах влади та управління; низька платоспроможність більшості населення; криза платежів; нерозвиненість банків, страхового бізнесу, консалтингу, лізингу, фондового ринку, інвестиційних фондів; неврегульованість земельних правовідносин.

Звичайно, кожний конкретний нерезидент чи дослідник може визнати привабливими чи непривабливими й інші фактори, виходячи з умов реалізації інвестиційного проекту, враховувати особливості галузей регіону тощо.

Цікавим є дослідження, проведене німецькою консультативною групою 1997 року, в межах якого опитано 20 інвесторів із 8 країн, які сукупно вклали в українську економіку 540 млн. дол. (або понад третину іноземних інвестицій на той час). Ці інвестори вкладали кошти у різні галузі у регіонах України, а також в інших країнах.

Висновки цього дослідження такі. Іноземні інвестори:

1) розглядають український ринок передусім як потенційний ринок збуту, тобто вкладають кошти, сподіваючись на економічне зростання і підвищення платоспроможного попиту у майбутньому;

2) майже не враховують таких факторів, як низька вартість робочої сили та нижчий рівень оподаткування;

3) стикаються зі значними перешкодами -- адміністративними бар'єрами, нестабільністю законодавства, неспроможністю уряду виконувати свої зобов'язання, надмірним державним регулюванням.

Залишається вкрай нерозвинутою ринкова інфраструктура. Фактично не створено ринків консалтингу, лізингу, інжинірингу, юридичного забезпечення підприємництва тощо.

Повільно формується інфраструктура фондового ринку, не розв'язуються проблеми стандартизації систем обліку і звітності, які надаються інвесторам емітентами цінних паперів. Відсутня розвинута біржова та розрахунково-клірингова системи з цінних паперів, а система оподаткування операцій із цінними паперами залишається вкрай недосконалою. Законодавство, що регулює функціонування фондового ринку, залишається нерозвинутим і характеризується нестабільністю. За таких умов роль фондового ринку як джерела інвестицій зведена до мінімуму.

Одна із причин, що стримує приплив іноземних інвестицій, -- макроекономічна нестабільність. Цей фактор найвідчутніше впливає на обсяги залучених коштів нерезидентів. Дехто із дослідників навіть вважає економічне зростання країни, що приймає, вирішальним фактором для позитивної динаміки залучення іноземних коштів. Проте стабілізація є необхідною, але недостатньою умовою виникнення сталих інвестиційних мотивацій для підприємців узагалі й нерезидентів зокрема. Її має супроводжувати прийнятний рівень прибутковості вкладень як у проект у цілому, так і окремо для іноземного партнера.

Органи державної влади в Україні, особливо на місцевому рівні, ще недооцінюють ролі іноземного інвестування у зростанні економіки. Негативно впливають на інвестиційний клімат і зумовлюють високий ризик інвестування й непослідовний характер реформування економіки правова, економічна та політична нестабільність, недосконала фінансово-кредитна і податкова системи, низький рівень розвитку ринкової інфраструктури, високий рівень тінізації економіки.