ЗМІСТ

Вступ

1. Трудова теорія вартості, її еволюція

2. Нетрудові теорії вартості, їх розвиток на сучасному етапі

2.1 Теорія трьох факторів виробництва та витрат

2.2 Теорія попиту і пропозиції

2.3 Теорія граничної корисності або маржиналізм

3. Теорії грошей, їх еволюція

3.1 Металістична теорія

3.2 Номіналістична теорія

3.3 Кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм

Висновок

Список літератури

Вступ

Розробку теорії трудової вартості було почато представниками класичної політичної економії У. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо та ін. Свій подальший розвиток вона отримала в працях К. Маркса, який розробив учення про двоїстий характер праці, втіленої в товарі, розкрив суперечність між приватною і суспільною, конкретною і абстрактною працею, споживною вартістю і вартістю товару, до-слідив історичний процес розвитку обміну і форм вартості, розкрив природу і суть грошей як загального еквівалента. В його економічній концепції трудова теорія вартості та заснована на ній теорія додаткової вартості займають центральне місце.

Світовій економічній науці відомі й інші теорії вартості: ті, що в центр уваги ставили витрати, і ті, що перемістили його на кінцеві результати виробництва.

Крім трудової вартості до "витратних" концепцій належать також теорія витрат виробництва і теорія трьох факторів виробництва. Прихильники теорії витрат виробництва (Р. Торренс, Н. Се-ніор, Дж. Мілль, Дж. Мак-Куллох та ін.) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою, уречевленою працею. Вони виходять з того, що оскільки величина витрат виробництва залежить від цін на окремі їх елементи (предмети і засоби праці, робочу силу), то використання витрат як основи ціноутворення означає, по суті, пояснення цін на товари цінами на елементи витрат.

Родоначальники теорії трьох факторів виробництва французькі економісти першої половини XIX ст. Ж. Б. Сей і Ф. Бастіа трактували формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних факторів: праці, капіталу і землі. Всі вони беруть рівноправну участь (яка визначається для кожного з них ринком) у створенні вартості. Кожний з цих факторів "створює" відповідну частину вартості: праця - заробітну плату, капітал - відсоток, а земля - ренту. Виведення доходів з продуктивності факторів означало, що власники капіталу і землі привласнюють відсоток і ренту. При наявності усуспільненої власності на ці фактори виробництва такі доходи належать широким верствам суспільства. К. Маркс у першому томі "Капіталу", широко абстрагуючись при розгляді теорії вартості, припускав участь всіх факторів виробництва у створенні лише споживної вартості. У третьому томі, в якому йдеться про конкретні економічні явища, щодо теорії ціни виробництва (а також ренти) він визнавав вплив факторів виробництва на мінову вартість і ціну. За К. Марксом, величина капіталу впливає на ціну через перерозподіл прибутку і перетворену форму вартості - ціну виробництва. Остання утворюється за допомогою вирівнювання норми прибутку в різних галузях у процесі переливання капіталу в результаті міжгалузевої конкуренції.

В останній третині XIX ст. набув поширення принципово новий підхід до аналізу вартості - з позиції теорії граничної корисності. Її прихильники (У. С. Джевонс, К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, Л. Вальрас, Дж. Б. Кларк та ін.) вважали неприйнятним зведення вартості до витрат праці або трьох факторів виробництва. На їх думку, вартість (цінність) визначається мірою корисності результату. Вони розмежували сукупну корисність блага (тобто корисність усього запасу або всієї доступної даному індивіду кількості благ) і граничну корисність блага (тобто корисність останньої одиниці цього запасу або доступної кількості благ). Цінність розглядалась ними як суб'єктивна за своєю природою категорія, як судження так званої економічної людини про важливість благ, наявних в її розпорядженні, для підтримання життя і добробуту.

У XX ст. відбулась еволюція теорії вартості. По-перше, в країнах ринкової економіки розробці теорій вартості перестали надавати тієї вирішальної ролі, яку вона мала в XVIII-XIX ст. Це пов'язано з утвердженням підприємницької ринкової системи і поворотом представників економічної думки країн; розвинутої ринкової економіки до розробки переважно теорії ціни як категорії, яка знаходиться на поверхні економічного життя і найтісніше пов'язана з господарським механізмом. В результаті такого повороту розробка теорії вартості відійшла на другий план, а на перший вийшла розробка саме теорії ціни. Спочатку таке дослідження велось на мікрорівні, а з 30-х років XX ст. під впливом економічної теорії Дж. М. Кейнса та у відповідь на об'єктивні реалії економічних потрясінь в ринковій економіці поширилось і на макрорівень.

По-друге, на мікрорівні економіки отримали розвиток теорії не лише досконалої (вільної) конкуренції, а й теорії недосконалої (обмеженої) конкуренції (Е. Чемберлін, Дж. Робінсон), які досліджували ціноутворення в умовах обмеженої конкуренції.

По-третє, на відміну від класичної і марксистської теорії вартості функціональна теорія висунула на перше місце внесок кожного елемента відтворювального процесу (живої і втіленої в засобах виробництва праці, природних ресурсів) у виробництво і добробут людини.

Нині на противагу традиційним уявленням про альтернативність і взаємовиключність теорій трудової вартості і граничної корисності висунута гіпотеза про здійснення саме автентичним марксизмом органічного синтезу теорії витрат виробництва і суспільної корисності і виявлення ним головного змісту вартості з загальноісторичної точки зору. У "Начерках до критики політичної економії" щодо визначення вартості витратам виробництва (школа Д. Рікардо) чи корисністю речей (школа Ж. Б. Сея) Ф. Енгельс писав: "Спробуємо внести ясність у цю плутанину. Вартість речі включає в себе обидва фактори, насильно і, як ми бачили, марно роз'єднуванні сторонами, що сперечаються. Вартість є відношення витрат виробництва до корисності. Найближче застосування вартості має місце при роз'ясненні питання про те, чи слід взагалі виробляти дану річ, тобто чи покриває її корисність витрати виробництва. Тільки після цього може йти мова про застосування вартості для обміну. Якщо витрати виробництва двох речей однакові, то корисність буде вирішальним моментом у визначенні їх порівняльної вартості. Визначення вартості як відношення витрат виробництва до корисності вважається вираженням суті позиції марксизму з питання про економічний зміст вартості з загальноісторичної точки зору. При цьому йдеться про загальноісторичний елемент, який визначається внутрішньою метою, властивою виробництву, і полягає "в створенні достатку, який містить в собі як кількість споживних вартостей, так і багатоманітність їх, що, в свою чергу, зумовлює високий розвиток людини як виробника, всебічний розвиток її продуктивних здібностей.

Один з напрямів (перший) загального перегляду трудової теорії вартості співзвучний з тією економічною думкою, яка століття тому запропонувала синтезувати "витратну" і "результатну" сторони єдиної теорії економічної цінності (вартості). Початок цьому поклав видатний український економіст М.І. Туган-Барановський, який ще в 1890 р. зазначав, що теорія граничної корисності не спростовує поглядів Д. Рікардо чи К. Маркса, а навпаки, якщо правильно її розуміти, то несподівано підтверджуються вчення названих економістів. Така позиція суперечила поглядам більшості соціал-демократів (К. Каутсь-кого, Р. Гільфердінга, Г.В. Плеханова, М.І.Бухаріна та ін.), які вбачали в теорії граничної корисності прямий виклик марксизму. Цьому чимало сприяли й твердження самих творців теорії граничної корисності К. Менгера, Ф. Візера, Е. Бем-Баверка про принципову відмінність її як вчення класиків політекономії, так і від економічної теорії марксизму. На думку М.І. Туган-Барановського, теорія граничної корисності висвітлює цінність (вартість) з іншого боку, а тому не спростовує, а доповнює трудову теорію вартості, утворю-ючи з нею органічну єдність. М.І.Туган-Барановський зауважував, що можна було думати про невідповідність між оцінкою блага за його господарською корисністю і його ж оцінкою за трудовою вартістю, але теорія граничної корисності доводить, що обидва принципи оцінки узгоджені. Ступінь узгодженості тим більший, чим більше розподіл праці підкоряється господарському принципу.

Чимало російських і українських економістів (В.К. Дмитрієв, Р.М.Орженцький, А.Д. Білімович та ін.) також виступали за органічний синтез трудової теорії вартості і теорії граничної корисності виходячи з "господарського принципу". Останній вони виводили з досвіду внутрішніх переживань господарюючого суб'єкта, що виявляються в його вчинках. Прибічники пропонованого синтезу виходили з принципу релятивізму (відносності). Вони вважали, що жодна з відомих економічній думці теорій вартості, цінності не є абсолютною. В кожній з цих теорій містяться раціональні засади, елементи.

Другий напрям загального перегляду трудової теорії вартості виходить з того, що в питанні про вимірювання корисності основоположники марксизму не пішли далі загального визнання його необхідності й практично не помітили теорії граничної корисності. Це пояснюється тим, що абстрагування, до якого вони вдавалися під час аналізу підприємницької експлуатації, не могло бути застосоване під час аналізу функціональної сторони відтворювального процесу. Категорії, які потрібні для розуміння останньої, могли б поставити під сумнів абсолютизацію додаткової вартості як єдиного джерела прибутку капіталу.

Прихильники другого напряму вважають догматичним визначення вартості виключно втіленою в товарі суспільною працею і усунення від розгляду корисності. На їх думку, вартість (цінність) є синтезом результатів і витрат виробництва, де перші є єдністю конкретної та абстрактної корисності, а другі - єдністю конкретної та абстрактної праці (ширше - всіх відтворюваних і невідтворюваних ресурсів, які мають альтернативні можливості застосування). При цьому в поняття "конкретна корисність" вкладався той самий зміст, що й у сучасне поняття "споживна вартість".

1. Трудова теорія вартості, її еволюція

Категорія вартості, з одного боку, має велике значення в системі категорій політичної економії. По-перше, вартість являє собою суспільну властивість товару. К. Маркс писав, що вартість товарів є суспільним вираженням «товарного світу» [1, с. 76]. Тобто вартість товарів має чисто суспільний характер. По-друге, в сучасних умовах обчислення вартості суспільного продукту є складовою системи національних підрахунків практично для усіх країн світу. По-третє, обмін або продаж товарів вироблених за найкращого варіанту організації виробництва, за їх вартістю є раціональним принципом, природним законом їх рівноваги; по-четверте, сучасне виробництво поєднує в собі процес виробництва матеріальних і нематеріальних благ із процесом формування їх вартості. Саме цим слід пояснювати постійну увагу вітчизняних економістів до дослідження цієї категорії [див.: 2, 3, 4, 5].

В економічній теорії можна виділити такі основні напрями щодо сфери формування вартості товару, а саме:

§ сфера товарного виробництва;

§ сфера потреб (корисність, гранична корисність);

§ сфера обміну (попит і пропозиція);

Усі вищеназвані сфери саме в цьому контексті намагається досліджувати категорію вартості автор цієї праці.

Центральне місце у нашому дослідженні вартості займає сфера товарного виробництва у взаємозв'язку зі сферою потреб, а отже і споживання.

Теорію вартості, творцем якої є праця, започаткували класики політичної економії В. Петті, А. Сміт і Д. Рікардо. Ця теорія дістала назву «трудова теорія вартості». Великий внесок у дослідження теорії вартості зробили К. Маркс та його послідовний Ф. Енгельс, В. Ленін, М.І. Туган-Барановський, а також такі радянські економісти-теоретики, як С. Струмилін [6], О. Рум'яні [7], Я. Кронрод [8], М. Цаголов [9], В. Черковець [24] та ін. У постсоціалістичній Україні активно працюють над удосконаленаням марксистської теорії вартості С. Мочерний, А.Гриценко, О.Гош, М.Павлишенко, А. Покритан, А. Гальчинський.

Класик політичної економії А. Сміт під словом «вартість» розумів затрати праці на виробництво товару. «... Вартість, -- писав А. Сміт, -- будь-якого товару для особи, котра володіє ним і має на увазі не використовувати його чи особисто спожити, а обміняти на інші предмети, дорівнює кількості праці, котру він може купити на неї чи одержати у своє розпорядження. Таким чином праця являє собою дійсне мірило мінової вартості всіх товарів» [10, с. 100]. До думки про вартість він неодноразово звертається на сторінках своєї роботи «Дослідження про природу і причинах багатства народів». Дійсна ціна будь-якого предмета, тобто те що кожний предмет дійсно коштує тому, хто хоче придбати його є праця і зусилля, потрібні для придбання цього товару. Справжня вартість будь-якого предмета для людини, яка придбала його і хоче продати чи обміняти на будь-який інший предмет, полягає в праці і зусиллях, від яких вона може позбавити себе і які вона може перекласти на інших людей. Справді, писав А. Сміт, ці гроші або ці товари заощаджують нам працю. Вони мають вартість певної кількості праці, котру ми обмінюємо на те, що, за нашим передбаченням, має в конкретний час вартість такої ж кількості праці. Праця, наголошує він, була первісною ціною, первісною купівельною сумою, котру заплатили за всі предмети. Не на золото чи срібло, а тільки на працю первісно були придбані всі багатства світу, і вартість їх для тих, хто володіє ними і хто хоче обміняти їх на будь-які нові продукти, точно дорівнює кількості праці, котру він може купити на них або одержати в своє розпорядження.

А. Сміт вперше запропонував визначати структуру вартості товару в умовах, коли на основі простого товарного виробництва сформувалася мануфактурна стадія капіталістичного способу виробництва. Коли в руках приватних осіб, пише А. Сміт, починають нагромаджуватися капітали, дехто з них намагається використати ці капітали для того, щоб дати роботу працелюбним людям, вони забезпечують матеріалами і засобами існування з розрахунком одержати вигоду на продажу продуктів їх праці або на тому, що ці працівники додали до вартості оброблюваних матеріалів. При обміні готового товару на гроші, на працю чи на інші продукти, крім оплати ціни матеріалів і заробітної плати робітникам, повинна бути ще певна сума для прибутку підприємця,що ризикує своїм капіталом у цій справі. Тому вартість, яку робітники додають до вартості матеріалів, розпадається на дві частини - одна іде на оплату заробітної плати, а друга -- на оплату прибутку підприємцеві на весь капітал, котрий він авансував у вигляді матеріалів і заробітної плати. Третьою складовою вартості товарів є рента. Дійсна вартість усіх складових частин визначається кількістю праці, яку можна купити або одержати в своє впорядження. «Праця визначає вартість не тільки тієї частини ціни, котра припадає на заробітну плату, а й тих частин, котрі припадають на ренту і прибуток» [10, с. 118].

Д. Рікардо приділив більше уваги, ніж А. Сміт, доведенню того що мінова вартість має своїм джерелом працю, котра потрібна для виробництва товарів [11, с. 405]. Його визначення вартості відрізняється від визначення Сміта, який писав, що «вартість» має два різних значення: вона може означати корисність якогось окремого предмета, а також і купівельну силу щодо інших благ, котру дає володіння ним [10, с. 98]. На думку Д. Рікардо, як уже мовилося, існують тільки окремі товари, вартість яких визначається виключно їх рідкісністю, бо ніякою працею не можна збільшити їх кількість, і тому вартість їх не може бути знижена через зростання пропозиції [11, с. 405-- 406]. Проте кількість таких товарів, які щоденно обмінюються на ринку, дуже незначна. Переважна більшість благ, що є предметом потреб, дістається працею. Кількість їх може бути збільшена необмежено, аби тільки суспільство було налаштоване затратити необхідну для нього працю. Тому, на думку Д. Рікардо, насамперед економічна наука має досліджувати товари, мінові вартості і закони, що регулюють їх відносні ціни, товарів, кількість яких може бути збільшена завдяки людській праці та у виробництві яких дія конкуренції не підлягає ніяким обмеженням. Розуміння, що саме в цьому полягає дійсна основа мінової вартості всіх предметів, крім тих, кількість яких не може бути збільшена людською працею, має для політичної економії, вважав Д. Рікардо, надзвичайно важливе значення [11, с. 407].

Розробляючи теорію трудової вартості, Д. Рікардо аналізуйє вплив основного капіталу на динаміку вартості. Для цього він використовує такі чинники, як тривалість виробничого циклу, пропорції між основним і оборотним капіталом, капіталомісткість продукції. Він доводить, що за одних і тих самих затрат живої праці, але за різних затрат основного капіталу, та вартість товарів, на виробництво яких пішла однакова кількість праці, буде різною: нижчою у капіталомістких виробництвах і вищою -- в не-капіталомістких. І Д. Рікардо сподівався, що ті товари, що маю і ь різну вартість, будуть продаватися за цінами, еквівалентними вартості. Рікардо, таким чином, вважав, що вартість, створювана живою працею в умовах машинного виробництва не повною мірою характеризує величину вартості товарів у тій чи іншій галузі. Далі, на його думку, за капіталомісткого виробництва вартість; товару нижча, ніж за умов менш капіталомісткого. Отже, робить-висновок Д. Рікардо, поділ капіталу на основний і оборотний в різних пропорціях вносить «... значну відозміну в правило, яке загально застосовується, коли у виробництві використовується майже виключно праця, і яке полягає в тому, що вартість товарів ніколи не змінюється,... якщо на їх виробництво не затрачується більше чи менше праці... при відсутності будь-яких змін у кількості праці одне підвищення його вартості викличе падіння мінової вартості тих товарів, у виробництві яких використовується основний капітал, і чим більшу частку становить основний капітал, тим більшим буде це падіння» [11, с. 426]. При цьому Рікардо наполягав на тому, що відносні вартості товарів визначаються відносними кількостями праці, затраченої на їх виробництво [11, с. 432].

Д. Рікардо досліджував, які затрати праці регулюють мінову вартість. Його резюме полягає в наступному. Мінова вартість усіх товарів -- чи будуть це промислові вироби, або продукти рудників, або хліборобські вироби -- ніколи не регулюється найменшою кількістю праці, достатньою для їх виробництва за особливо сприятливих умов, які є винятковою монополією тих, хто користується особливими можливостями. Навпаки, вона регулюється найбільшою кількістю праці, затраченої на них тими, хто не користується такими умовами і продовжує виробляти за найбільш несприятливих умов, розуміючи під останніми найнесприятливіші з тих, за яких необхідно вести виробництво, щоб було вироблено потрібну кількість продукту [11, с. 440].

Проте, розробляючи теорію ренти Д. Рікардо відходить від моністичного підходу до субстанції вартості, якою у нього є праця. Він поділяє думку А. Сміта, що в землеробстві поряд з людиною працює і природа, і, хоч її праця нічого не коштує, продукт її має свою вартість нарівні з продуктом найдорожчого робітника. Праця природи оплачується не тому, що вона робить багато, а тому, що вона робить мало. Чим менші її дари, тим більшу ціну вона вимагає за свою роботу. Робоча худоба в землеробстві відтворює значно більшу вартість, ніж мануфактурні робітники. Капітал, зайнятий в землеробстві, приводить у рух більшу продуктивну силу, ніж такий самий капітал у мануфактурі, і він додає значно більшу вартість до щорічного продукту землі і праці країни [11, примітка 1, с. 442--443].

Підбиваючи підсумки щодо рівня науковості теорії трудової вартості, яку розробляли класики, бачимо, що її трудовий зміст, з якого починаються праці А. Сміта і Д. Рікардо, в процесі розгортання дослідження, поступово девальвується. Так, А. Сміт вводить як джерело вартості роботу природи -- землю, робочу худобу тощо, а Д. Рікардо, окрім цього, -- працю, уречевлену в капіталі, і, фактично, роботу машин. Так, прибуток виступає у нього як винагорода за капітал, наданий виробництвом підприємцям. Безперечно, Д. Рікардо приймає працю за основу вартості товарів, а порівняльну кількість праці, необхідної для їх виробництва, за регулятор, що визначає відповідні кількості, які мають обмінюватися одна на одну. Вчений вказує й на те, що із цього ; ще не випливає, що він заперечує випадкові і тимчасові відхилення дійсної або ринкової ціни товарів від їх первісної і природної ціни [11, с. 450--451].

К. Маркс -- найвизначніший теоретик трудової теорії вартості і продовжувач у цій галузі класиків політичної економії -- намагався повністю очистити теорію трудової вартості від, як вважав він, помилок і хитань А. Сміта і Д. Рікардо. Відомо, що саме трудова теорія вартості, розроблена К. Марксом, була повністю сприйнята офіційними органами влади країн соціалістичної системи господарства та економістами-теоретиками всіх цих країн. Розглянемо ж основоположні складові трудової теорії К. Маркса та її недоліки.

Всі ці речі, -- пише К. Маркс в першому томі «Капіталу», -- являють собою тепер лише вираження того, що на їх виробництво затрачено людську робочу силу, нагромаджену людську працю. Як кристали цієї спільної їм усім суспільної субстанції, вони -- вартості, товарні вартості» [12, с. 48]. Вартість вимірюється кількістю вміщеної в ній праці, цієї «субстанції, що створює вартості». Кількість самої праці вимірюється її тривалістю, робочим часом, а саме -- суспільно необхідним робочим часом. «Суспільно необхідний робочий час -- це той робочий час, який потрібен для виготовлення певної споживної вартості за існуючих суспільно нормальних умов виробництва і за середнього в конкретному суспільстві рівня вмілості та інтенсивності праці» [12, с. 49]. Отже, величина вартості певної споживної вартості визначається лише кількістю праці, або кількістю робочого часу, суспільно необхідного для її виготовлення. Таким чином, вартість одного товару відноситься до вартості будь-якого іншого товару, як робочий час, необхідний для виробництва першого, до робочого часу, необхідного для виробництва другого. Як вартості, всі товари є лише певними кількостями застиглого робочого часу.

К. Маркс ігнорував вплив на вартість товару рідкісності блага. Він пов'язував рівень вартості будь-якого продукту з рівнем продуктивності праці. Робочий час для виробництва товару змінюється з кожною зміною продуктивної сили праці. Продуктивна сила визначається дуже складними обставинами, між іншим середнім ступенем вправності робітника, рівнем розвитку науки і ступенем її технологічного застосування, суспільною комбінацією технологічного процесу, розмірами і ефективністю засобів виробництва та природними умовами. «Якби вдалося, -- пише він, -- невеликою затратою праці перетворювати вугілля в алмаз, вартість алмазу могла б упасти нижче вартості цегли» [12, с. 50]. Отже, чим менша продуктивна сила праці, тим більший робочий час, необхідний для виготовлення такого виробу, як алмаз, тим вища і його вартість. І навпаки, чим більша продуктивна сила праці, тим менший робочий час, необхідний для виготовлення, наприклад цегли, (роль якої в житті суспільства набагато вища, ніж алмазу), тим менша кристалізована в ній маса праці, тим менша її вартість.

К. Маркс удосконалив започатковану ще Д. Рікардо теорію про минулу уречевлену працю і сформулював положення про минулу, «мертву» вартість [1, с. 183--199]. Так, робочий час, необхідний для виробництва бавовни, є частиною робочого часу необхідного для того, щоб із цього сирового матеріалу виробити пряжу, і тому він міститься в пряжі. Цілком так само -- з робочим часом, необхідним для виробництва тієї кількості засобів праці, без яких бавовна не може бути перетворена в пряжу. Вартості засобів виробництва і бавовни становлять складові частини вартості пряжі, або вартості продукту. Вся праця, що міститься в спожитих предметах праці і спожитих засобах праці, минула, уречевлена, мертва праця [1,с. 192].

За Марксом, вартість товару за капіталізму складається з таких трьох складових: минулої вартості, втіленої в спожитих засобах праці (с) і новоствореної живою працею вартості (v + т), де v -- вартість, що створена необхідною працею; т -- додаткова вартість, створена додатковою працею найманого робітника. Формула вартості товару має такий вигляд [1,с. 208].

Т = с + v+ т,

де с характеризує минулу працю, кристалізовану в новоствореному товарі, av + m -- живу працю, кристалізовану в товарі у вигляді новоствореної вартості.

Сформульований Марксом закон вартості, за яким вартість кожного товару визначається кількістю праці, матеріалізованої в споживній вартості товару, тобто робочим часом, суспільно необхідним для його виробництва, стосується і до продукту як результату процесу праці, тобто до кристалізованої минулої і живої праці [1, с. 192--193].

У третьому томі «Капіталу», присвяченому дослідженню процесу капіталістичного виробництва, взятого в цілому, К. Маркс вніс певні зміни в теорію трудової вартості, сформульованої ним у першому томі «Капіталу». У цьому томі він висунув ідею про формування в умовах капіталізму ціни віфобництва [12, с. 145--203]. Чинником формування ціни виробництва у нього виступає міжгалузева конкуренція та намагання капіталістів будь-що одержати на рівновеликий капітал рівновеликий прибуток. Проте, вважав він, це не є порушенням закону вартості, оскільки відбувається лише відхилення цін виробництва від вартостей [12, с. 184, 203].

Проте вдосконалення К. Марксом трудової теорії вартості не врятувало її від кризи, яку ще в кінці XVIII ст. започаткував А. Сміт, а через 100 років довершили економісти нової генерації теоретики австрійської політичної економії (К. Менгер, Е. Бем-Баверк, Ф. Візер) спільно з такими видатними економісти як А. Маршалл та Д. Кларк, які створили неокласичну школу політичної економії, започаткувавши нову концепцію сутності категорії вартості.

2. Нетрудові теорії вартості, їх розвиток на сучасному етапі

2.1 Теорія трьох факторів виробництва та витрат

Крім трудової вартості до "витратних" концепцій належать також теорія витрат виробництва і теорія трьох факторів виробництва. Теорії трьох факторів виробництва та витрат виробництва - слід розглядати не як самостійні, а як похідні від трудової теорії вартості, бо, якщо в основі першої - вже згадані три фактори (капітал, земля і праця), то друга являє собою синтезуючий різновид: тут величина витрат, що мали місце в процесі виробництва товару, пов'язується з окремими елементами витрат (матеріальними, трудовими, фінансовими ресурсами).

Прихильники теорії витрат виробництва (Р. Торренс, Н. Сеніор, Дж.Мілль, Дж. Мак-Куллох та ін.) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою, уречевленою працею. Вони виходять з того, що оскільки величина витрат виробництва залежить від цін на окремі їх елементи (предмети і засоби праці, робочу силу), то використання витрат як основи ціноутворення означає, по суті, пояснення цін на товари цінами на елементи витрат. Родоначальники теорії трьох факторів виробництва французькі економісти першої половини XIX ст. Ж. Б. Сей і Ф. Бастіа трактували формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних факторів: праці, капіталу і землі. Всі вони беруть рівноправну участь (яка визначається для кожного з них ринком) у створенні вартості. Кожний з цих факторів "створює" відповідну частину вартості: праця -- заробітну плату, капітал -- відсоток, а земля -- ренту. Виведення доходів з продуктивності факторів означало, що власники капіталу і землі привласнюють відсоток і ренту. При наявності усуспільненої власності на ці фактори виробництва такі доходи належать широким верствам суспільства. К. Маркс у першому томі "Капіталу", широко абстрагуючись при розгляді теорії вартості, припускав участь всіх факторів виробництва у створенні лише споживної вартості. У третьому томі, в якому йдеться про конкретні економічні явища, щодо теорії ціни виробництва (а також ренти) він визнавав вплив факторів виробництва на мінову вартість і ціну. За К. Марксом, величина капіталу впливає на ціну через перерозподіл прибутку і перетворену форму вартості -- ціну виробництва. Остання утворюється за допомогою вирівнювання норми прибутку в різних галузях у процесі переливання капіталу в результаті міжгалузевої конкуренції.

2.2 Теорія попиту і пропозиції

Теорія попиту і пропозиції також тісно зв'язана з попередніми тому, що її прихильники не відкидаючи трудову теорію вартості, прагнуть з'ясувати вплив на величину вартості товару (а через вартість і на ціну) таких провідних факторів ринкового механізму як попит і пропозиція. Тим самим формування вартості товару не обмежується сферою виробництва, а доповнюється сферою обігу, що дозволяє розширити коло чинників, які впливають на цей процес.

А. Маршалл виходив з того, що формування ринкових цін відбувається в результаті взаємодії попиту і пропозиції та пов'язував зміну попиту з категорією граничної корисності, а пропозиції -- з вирішальним впливом витрат виробництва. Він вважав, що витрати виробництва, інтенсивність попиту, межа виробництва і ціна продукту взаємно регулюють одна одну, і тут не виникає ніякого порочного кола при твердженні, що кожна з них частково регулюється іншими. У XX ст. відбулась еволюція теорії вартості. По-перше, в країнах ринкової економіки розробці теорій вартості перестали надавати тієї вирішальної ролі, яку вона мала в XVIII--XIX ст. Це пов'язано з утвердженням підприємницької ринкової системи і поворотом представників економічної думки країн розвинутої ринкової економіки до розробки переважно теорії ціни як категорії, яка знаходиться на поверхні економічного життя і найтісніше пов'язана з господарським механізмом. В результаті такого повороту розробка теорії вартості відійшла на другий план, а на перший вийшла розробка саме теорії ціни. Спочатку таке дослідження велось на мікрорівні, а з 30-х років XX ст. під впливом економічної теорії Дж. М. Кейнса та у відповідь на об'єктивні реалії економічних потрясінь в ринковій економіці поширилось і на макрорівень. По-друге, на мікрорівні економіки отримали розвиток теорії не лише досконалої (вільної) конкуренції, а й теорії недосконалої (обмеженої) конкуренції (Е. Чемберлін, Дж. Робінсон), які досліджували ціноутворення в умовах обмеженої конкуренції. По-третє, на відміну від класичної і марксистської теорії вартості функціональна теорія висунула на перше місце внесок кожного елемента відтворювального процесу (живої і втіленої в засобах виробництва праці, природних ресурсів) у виробництво і добробут людини.

2.3 Теорія граничної корисності або маржиналізм

Такою теорією, яка кинула "виклик" трудовій теорії вартості стала теорія граничної корисності або маржиналізм ("маржиналізм" у перекладі з французької означає "граничний" ). її засновники -- вчені Віденського університету (Австрія) К. Менгер (1840 -- 1921 pp.), Є. Бем-Баверк (1851-- 1914 рр.)таФ. Візер (1851 -- 1926 рр.), не погоджуючись з основними постулатами трудової теорії вартості, висунули свою, суб'єктивно-психологічну концепцію вартості і ціни товару, а саме з позиції відношення споживача до тієї чи іншої корисної речі. В основу цієї теорії були покладені такі положення: 1 ) крім категорії "споживча вартість" а "благо", яка відбиває здатність тієї чи іншої речі задовольняти конкретну потребу людини (споживача), вживається категорія "Корисність", під якою розуміють суб'єктивне сприйняття споживчої вартості, а саме, якою мірою вона може задовольнити потреби людини і скільки її є для задоволення такої потреби; 2) корисні блага поділяються на два види : по-перше, такі, які є в безмежній кількості і які люди не вважають корисними для себе, по-друге, ті, що існують в обмеженій кількості, їх недостатньо для задоволення наявних потреб в них (саме ці блага з точки зору споживачів мають цінність); 3) людина, як споживач, розташовує свої потреби в послідовності від більш до менш важливих і намагається їх задовольнити тими благами, які є в його розпорядженні; 4) в процесі особистого споживання треба виходити з дії закону спадної корисності, який стверджує, що ступінь задоволення одним і тим же продуктом поступово зменшується аж доки не прийде насичення (Ф.Візер стверджував, що цей закон -- закон загальної дії і поширюється на всі процеси -- від голоду до кохання); 5) цінність благ визначається граничною корисністю, під якою розуміють суб'єктивну корисність "граничного примірника", що має задовольнити найменш нагальну потребу в конкретній споживчій вартості. Як бачимо, теорії граничної корисності притаманний крайній суб'єктивізм, брак аргументованих доказів по багатьом позиціям, що дозволяло її противникам критикувати (і не безпідставно) цю теорію. Проте, економічна теорія знаходить в цій теорії і позитивні сторони. Так, принцип граничної корисності став відправною точкою для наступної розробки таких категорій як "граничні витрати", "граничний дохід", "граничний продукт", які широко використовуються в сучасній економічній теорії і практиці і є об'єктом розгляду такої дисципліни як "Економікс". Положення цієї теорії також використовуються для визначення принципів раціональної поведінки споживачів, поведінки фірми в умовах обмеженості ресурсів тощо. Має суттєвий недолік і теорія трудової вартості, бо вона не враховує вплив на процес формування вартості і ціни суб'єктивних факторів, пов'язаних з поведінкою споживача, які проявляються під час реалізації товару на ринку.

То ж, якщо абстрагуватись від тенденціозного підходу до оцінки зазначених теорій, то виявляється, що і трудова теорія граничної корисності мають багато спільного, що вони, по суті, є різними методами пояснення одного й того ж самого об'єктивного процесу -- процесу формування вартості. На цю обставину звернув увагу відомий український економіст М.І. Туган-Барановський (1865 -- 1919 рр.), який писав: "Теорії граничної корисності та трудова, безперечно, протилежні, але зовсім не суперечливі. Рікардо і Менгер зосереджують свою увагу на різних сторонах одного і того самого процесу. Теорія Рікардо підкреслює об'єктивні фактори цінності; теорія Менгера -- суб'єктивні моменти оцінки. Але подібно до того, як об'єктивне фізіологічне спостереження, в певному розумінні протилежне суб'єктивному, зовсім не виключає останнього, а лише доповнює його, так само теорія Рікардо не виключає, а лише доповнює теорію граничної корисності".

Ця ідея була успішно реалізована видатним економістом XIX століття А. Маршаллом (1842 -- 1924 рр.), який в своїй основній праці "Принципи економічної науки" (1890 р.), використовуючи теорію витрат виробництва і теорію граничної корисності, запропонував "компромісний" підхід. Так виникла теорія "неокласичного синтезу" (її ще називають теорією ринкового ціноутворення). Вона ще й досі -- найбільш поширена в економічній науці, що доводить її актуальність та практичну значущість (більш детально ця теорія розглядається в розділі 9 цього видання, де мова йде про механізм ціноутворення в умовах ринку).

3. Теорії грошей, їх еволюція

3.1 Металістична |теорія грошей

Перша теорія грошей, «Металістична», отримала розвиток в XV-XVII| ст. Вона ототожнювала гроші з благородними металами -- золотом і сріблом. Представники даної теорії (у Англії -- У. Стеффорд, Т. Мен, Д. Норс, у Франції -- Монкретьен) виступали проти псування монет. Згідно цієї теорії за джерело багатства вважалося золото і срібло, і заперечувалася доцільність заміни в обігу металевих грошей паперовими. Таким чином, металістична теорія грошей, не враховуючи суспільної природи грошей, вважає за їх просте технічне знаряддя обміну.

Металістична теорія виходила з основного положення меркантилізму, що золото і срібло є єдиним видом багатства. Меркантилісти пов'язували цю теорію з вченням про гроші як багатство нації. Звідси слідує і твердження, що золото і срібло є єдиним видом грошей. Таке уявлення про роль грошей відображало, зокрема, погляди купців, зайнятих в зовнішній торгівлі. Металістична теорія грошей містила в собі ряд помилок: ототожнення грошей з товарами, нерозуміння того, що гроші - товар особливого роду, який виконує специфічну суспільну функцію, - служить загальним еквівалентом. Виходячи з невірних уявлень про суть грошей і не розуміючи законів грошового обігу, металісти розвивали фетишистські погляди на гроші. Вони стверджували, що золото і срібло є грошима від природи, що грошима вони є через природні властивості металу. Відповідно вони привласнювали цим коштовним металам функцію носіїв суспільних стосунків.

Металісти змішували простий обмін товарів з товарним зверненням. Ось чому вони не виділяли такі функції грошей: засіб платежу і засіб обігу. Вони ж вважали, що гроші виконують тільки дві функції: міра вартості і засіб накопичення. У зв'язку з цим металісти заперечували заміну золота якими-небудь іншими знаками грошей. Паперові гроші вони взагалі вважали за щось протиприродне.

У епоху домонополістичного капіталізму з розвитком паперових грошей прихильники металістичної теорії грошей німецькі економісти До. Кніс, Ст. Лексис, А. Лансбург і ін. вже не відкидали можливості обігу грошей, проте вимагали їх обов'язкового розміну на метал. У цей період трактування грошей як чисто технічного знаряддя обміну і уявленням про золото і срібло як гроші за своєю природою набули щонайширше поширення. Принципами металістичної теорії грошей обґрунтовувалися грошові реформи, направлені проти інфляції.

Наприкінці XIX ст. в практику грошового обігу і міжнародних розрахунків упровадилися деякі специфічні форми, пов'язані з валютним підпорядкуванням державами слабших країн, що ведуть в економічному сенсі, і це зумовило відхід від тих традиційних форм розміну і зовнішніх розрахунків, на які спиралася металістична теорія грошей. Так, наприклад, в цей час з'явилася золотодевізна система грошового обігу, яка всупереч традиційним представленням металістичної грошової теорії передбачала не безпосередній розмін кредитних грошей на золото, а розмін їх на девізи держав, що ведуть в економічних відносинах. Не укладалася в представлення металістичної грошової теорії також система блокованого очікування, яка була введенав Австро-Угорщині в 1879 і в Індії в 1893. В цьому випадку вартість австрійського гульдена і індійської рупії були вище, ніж вартість срібла, що міститься в них. Відрив вартості, що представляється грошима в обігу, від вартості металу, що міститься в них, послужив поштовхом для розвитку номіналістичної теорії грошей.

З вищевикладеного видно що металісти не намагалися зрозуміти закони грошового обігу, а лише намагалися зрозуміти їх суть. На сучасному світі металістична теорія грошей, по суті, не має розповсюдження. Останній раз сплеск інтересу до цієї теорії стався в 1981 р., коли Р. Рейган, ставши президентом, хотів ввести золотий стандарт грошей, проте створена їм спеціальна комісія визнала це недоцільним. Ідея повернення до металістичної валюти непопулярна насамперед тому, що це поставило б грошові системи в залежність від виробництва золота і тим самим ослабило б спроможність державного втручання в грошово-кредитну і валютну сфери.

3.2 Номіналістична теорія грошей

Номіналістична теорія грошей - теорія, що розглядає гроші як умовні знаки, позбавлені внутрішньої вартості. Номіналістична теорія грошей заперечує товарну природу грошей, розглядає їх виникнення як продукт угоди між людьми з метою полегшення обміну або як наслідок законодавчих актів урядів.

Зародження номіналістичної теорії приходить на XVII-XVIII ст., коли грошовий обіг опинився наповнений неповноцінними монетами, хоча перші згадки про неї припадають ще на рабовласницький спосіб виробництва.

Номіналісти вважали, що, по-перше, гроші створюються державою, по-друге, їх вартість визначається номіналом, по-третє, суть грошей зводиться до ідеального масштабу цін, тобто гроші технічне знаряддя обміну. Першими представниками номіналізму були англійці Дж. Берклі і Дж. Стюарт. Дж.Берклі розглядав гроші як відношення абстрактної вартості, позбавлені матеріального змісту. Дж. Стюарт виступив із концепцією «ідеальної грошової одиниці», згідно якого гроша виконують тільки функцію масштабу цін. Найдетальніше номіналістичну теорію грошей розробив німецький економіст Р. Кнапп. На рубежі XIX-XX| ст|., цей економіст, що захищав вже паперові гроші (білети державних скарбівниць), писав в своїй праці «Державна теорія грошей» (1905 р.), що суть грошей полягає не в матеріалі знаків, а в правових нормах, регулюючих їх вживання.

Основна помилка номіналістів - це заперечення зв'язку між грошима і товарами. Гроші у номіналістів мають тількиодну форму функцію - засіб платежу. Гроші - це просто розрахункові знаки. На думку Кнаппа, гроші схожі з номером театральної вішалки. Різниця полягає лише в тому, що при пред'явленні номерка ми отримуємо пальто, а коли пред'являємо гроші, ми отримуємо в обмін на них товар. Якщо далі проводить аналогію з театральним номерком, то в нім, як і грошах, поміщено|ув'язнений| деяке правове значення - право отримати якусьріч (пальто або який-небудь інший товар).

Виведення номіналістичної теорії про умовну природу грошей грунтується на абсолютизації функції їх як засоби обігу, коли гроші грають лише роль посередника і можуть бути замінені неповноцінними монетами і паперовими грошовими знаками. Представники даної теорії заперечують функцію грошей як заходи вартості і змішують її з масштабом цін. Оголошуючи гроші абстрактними рахунковими одиницями, номіналісти позбавляють ідеальну грошову одиницю об'єктивної вартісної основи. Тим часом гроші лише можуть виміряти і виражати величину вартості товарів, що вони володіють внутрішньою вартістю.

Стає зрозуміло, що номіналістична теорія грошей носить ідеалістичний характер. Вона замінює закони функціонування економіки якимись правовими встановленнями і заперечує зв'язок грошей із суспільно-продуктивними стосунками.

3.3 Кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм

Теорія, що стверджує, що ціни (а отже, і вартість грошей) змінюються при рівних умовах, залежно від кількості грошей в обігу. У своїй простій формі кількісне рівняння, оскільки теорія досить стара, є в праці Бодена, Юма, Локка і Монтеськье. Виражений математично, чисто кількісний підхід виглядає таким чином:

де Р - загальний рівень цін,

М - кількість грошей,

Т - загальний об'єм товарних операцій.

Р змінюється прямо пропорціонально зміні М; отже, припустивши, що Т не міняється, зміни М викликають зміни Р.

Р міняється обернено пропорціонально Т: якщо припустити, що М не змінюється, збільшення Т викличе зменшення Р, і навпаки.

У США кількісна теорія грошей була перероблена і доповнена статистичними дослідженнями Е. В. Кеммерером-старшим і Ірвінгом Фішером, особливо в його книзі «Купівельна сила грошей». У початковому варіанті його роботи 1911 р. Фішер розробив новий варіант рівняння - версію касових операцій або швидкості операцій, який доповнив фундаментальну теорію причинного зв'язку між факторами. Версія касових операцій виглядає таким чином:

де новий фактор V позначає швидкість або обіг основної грошової маси (монет і паперових грошей);

М¹ - гроші на банківських депозитах (депозити з правом виписки чеків);

V¹ - швидкість обігу М¹.

Величина Р залежить від взаємодії змінних. Т (при повній зайнятості) можна розглядати як достатньо незмінну величину протягом короткого періоду, хоча при тривалому економічному зростанні (з розширенням об'ємів операцій) виникає чистий приріст суми операцій. Швидкості (V і V1|) можна також розглядати як завжди стабільні, такі, що відображають звички населення і фірм, що склалися при розрахунках.

М1, на думку Фішера, в звичайних умовах пропорційний М. Отже, активним фактором, що викликає зміни Р, є М, оскільки він робить пропорційний вплив на М1, а вони обидва безпосередньо впливають на Р при зазвичай незмінних факторах. Сучасні економісти не згодні з аналізом Фішера відносно опису поведінки вказаних змінних, включаючи нібито залежну величину Р.

У Великобританії економісти Маршалл, Пігу і Робертсон (Кембріджська школа) розробили інший варіант кількісної теорії грошей - версію касової готівки. Замість використання показника швидкості ця версія орієнтується на величину об'єму або масу, видозмінюючи зрівнювання М із загальною сумою цін торгівельного обігу (РТ) поправкою РТ на частку (k), що відображає частку загальних грошових витрат, представлену касовими залишками на руках населення (готівка і залишки на банківських поточних рахівницях. Версія касових залишків виглядає таким чином:

М = РТ г К,

де К можна прийняти за постійну величину, оскільки вона відображає пов'язані з готівкою звички населення і фірма-виготовлювачів;

Т також можна вважати за постійний протягом нетривалого періоду часу (в умовах повної зайнятості, як відзначив Фішер), так що збільшення витрачання змінної складової М (при умові, що в масштабах всієї економіки величина М не збільшилася) викличезбільшення Р при незмінності Т.

Ще один варіант кількісної теорії грошей розробив Дж. В. Анджелл, яке зіставило національний дохід (добуток середньої ціни всіх товарів на їх фізичний обсяг) і кількість грошей в обігу з метою встановлення швидкості обігу | грошей.

З погляду вибору рівнянь, версії кількісної теорії грошей навряд чи викличуть заперечення, проте, коли вони використовуються як основа для точних розрахунків значень змінних при підготовці рекомендацій для політичних дій, ці розрахунки викликають критику. Наприклад, в одному з пояснень зростання цін в США останніми роками з погляду інфляції, що викликається надмірними витратами, було твердження (на відміну від пояснень з погляду інфляції попиту), що величина Р зовсім не така залежна і пасивна, як вважав Фішер.

Насправді монетаристський підхід заснований на помилковому розумінні положень, доведених неокласичною теорією, і на помилковій характеристиці інституційних стосунків, пануючих в тій економіці, яка нам дісталася.

Мілтон Фрідмен, що є інтелектуальним лідером монетаристськой школи, поклав початок емпіричним і теоретичним дослідженням, що показують, що гроші грають набагато важливішу роль у визначенні рівня економічної активності і цін, чим передбачала кейнісіанська теорія.

Велика депресія 1929-1933 рр. наштовхнула Дж. Кейнса на висновок про те, що капіталізм перестає бути саморегульованою системою і потребують державного втручання. Головний теоретик монетаризму американський економіст М. Фрідмен в протилежність цьому доводив, що економічна стабільність вимагає скорочення державного втручання в економіку, а не його збільшення.

Балансування між Сциллой і Харібдой можливо при законодавчому встановленні основного так званого монетарного правила, приписуючого центральному банку забезпечувати постійну норму зростання кількості грошей.

Візитною карткою монетаризму є рівняння обміну:

MV=PQ,

де М - кількість грошей;v - швидкість обігу грошей;

Р - рівень цін або середня ціна, по якій продається кожна одиниця продукту;

Q - фізичний обсяг товарів і послуг, вироблених в країні.

У лівій частині рівняння - витрати, в правій - результати виробництва. PQ дорівнює ВНП (GNP), тому рівняння можна записати так:

MV=GNP|

У фіскальної політики еквівалентом основному монетарному правилу (збільшенню незмінними темпами пропозиції грошей) може бути планування витрат на ті цілі, які суспільство реалізує на державному рівні. Але таке планування повинне здійснюватися безвідносно проблеми економічної стабільності. Слід уникати сумбурних змін і в державних витратах, і в податках.

Висновок

Загальновизнано, що вартість є однією з фундаментальних категорій економічної теорії, вихідним пунктом відмінностей в концепціях різних економічних шкіл, а також предметом найгостріших дискусій. Ще Д. Рікардо відзначав: "ніщо не породило так багато помилок і розбіжностей у цій (економічній) науці, як саме невизначеність понять, які пов'язувались з словом "вартість".

Пріоритет постановки проблеми з'ясування сутності вартості належить видатному мислителю Древньої Греції Аристотелю. Спостерігаючи процес обміну, він дійшов до геніального для свого часу висновку : якщо один товар обмінюється на інший, то це означає лише єдине -- вони рівні. Проте Аристотель не зміг пояснити, що лежить в основі такої рівності товарів.

Перед економічною наукою постало завдання дати відповідь на це питання. На жаль, ні епоха рабовласництва, ні середньовіччя майже нічого не додали в цьому відношенні і це цілком зрозуміло, бо то були часи повного панування натурального господарства, коли обмін продуктів як товарів носив спорадичний характер. Наприклад, школа меркантилістів (Антуан де Монкрет'єн, Томас Мен та ін.) виходила з того, що мірилом багатства є золото і це багатство виникає і примножується в сфері торгівлі. В свою чергу, школа фізіократів (засновник - Франсуа Кене) доводила, що джерелом зростання багатства суспільства є природа, земля, а звідси єдиною продуктивною галуззю є сільське господарство, а промисловість розглядалась як галузь "безплідна". Засновником першої, дійсно наукової теорії - трудової теорії вартості - став англійський економіст У. Петті (1623-1687 рр.), який довів, що в основі вартості товару -- витрати людської праці. Подальший внесок в розвиток цієї теорії зробили також англійські економісти А.Сміт (1723-1790 рр.) та Д. Рікардо (1772-1823 рр.). Так, А. Сміт вже не задовольнявся загальним поняттям, що джерелом вартості є витрати праці працівника, що створює товар, а вважав, що вартість товару складається з доходів, які приносять капітал (прибуток), земля (ренту) і праця (зарплату). Довершив розробку трудової теорії вартості К. Маркс (1818-1883 рр.), який в І томі основної праці свого життя "Капіталі" (1867 р.) дав глибокий аналіз праці, що створює товар, і її двоїстого характеру. Основні положення трудової теорії вартості вже викладені нами вище. Нагадаємо, що вони зводяться до такого:

1) товари можуть прирівнюватись один до одного, тому вони створюються суспільною (абстрактною за своїм змістом) працею;