Державне економічне регулювання виробничо-господарської діяльності

Зміст

Вступ

I. Державне економічне регулювання діяльності суб'єктів господарювання

1.1 Підприємство як економічний суб'єкт господарювання

1.2 Економічні функції держави

II. Стратегія розвитку підприємства та бізнес-планування

2.1 Сутність, характер об'єктів планування на підприємстві

2.2 Форми і види планування

2.3 Стратегічне та довгострокове планування

2.4 Бізнес-плани підприємств і організацій

2.5 Мета, завдання та процедура складання бізнес-плану

III. Інвестиційні проекти підприємств і організацій

3.1 Поняття, склад і структура інвестицій

3.2 Цикли, фази та етапи обґрунтування інвестиційного проекту

3.3 Оцінка ефективності інвестиційних проектів

3.4 Державне регулювання та ефективність залучення іноземних інвестицій

Висновок

Список літератури

Вступ

Причиною вибору мною цієї теми «Державне економічне регулювання виробничо-господарської діяльності» є те, що я вважаю саме ця тема в сучасний період є дуже актуальною. В усьому світі дуже гостро постає питання регулювання виробничо-господарської діяльності та інвестиційних проектів.

Запропоновано комплексну методику оцінки ефективності господарської діяльності та інвестиційних проектів, впроваджених державних коштів, яка є сукупністю показників, розрахунок яких дають змогу змінити остаточно рішення щодо ефективності діяльності та інвестиційного проекту та мінімізувати ризики при їх упровадженні.

Державне регулювання господарської діяльності існує від тоді, коли узагалі виникла державність.

Зараз виробничо-господарська діяльність та інвестиційні проекти регулюються законом і владою.

Із вступом вітчизняної економіки в ринкову стадію свого розвитку змінились форми ведення господарської діяльності.

I. Державне економічне регулювання діяльності суб'єктів господарювання

1.1 Підприємство як економічний суб'єкт господарювання

Економічну діяльність можуть здійснювати різноманітні суб'єкти - окремі особи,сім'я, об'єднання людей, держава тощо, але головні виробничі функції в економіці пов'язані з підприємством.

У структурі національної економіки підприємство є первинною ланкою. Саме тут безпосередньо поєднуються різноманітні фактори виробництва для створення матеріальних благ та поєднання послуг, реалізуються особисті та колективні інтереси. Упорядкована сукупність підприємств та їх об'єднань утворює економічну систему країни.

Для того, щоб виділити підприємство з інших форм організації колективної діяльності, розглянемо його як самостійний суб'єкт господарювання, що виробляє продукцію, надає послуги з метою задоволення суспільних потреб та отримання прибутку.

Основними критеріями, що визначають суб'єкта господарювання як підприємство, є такі:

· закінчений цикл відтворення, тобто його продукція в умовах поділу праці набуває форми товару;

· володіння правом юридичної особи;

· наявність трудового колективу;

· самостійне ведення виробничо-господарської діяльності;

· Ведення справи на принципах господарського або комерційного розрахунку.

Важливою відмітною рисою підприємства як суб'єкта господарювання, є його виробничо-технічна, організаційна та економічна єдність.

Виробничо-технічна єдність підприємства виражається в єдності всіх структурних підрозділів підприємства, включених у єдиний процес виготовлення продукції або окремих частин готового виробу. При цьому підприємство може складатися з технологічно різнорідних виробництв, цехів та дільниць, які завдяки спільній діяльності забезпечують випуск відповідної продукції. Такий тип підприємства характерний, наприклад, для машинобудівної промисловості тощо.

Організаційна єдність передбачає наявність постійного трудового колективу, організаційної структури й апарату управління, організаційних та управлінських регламентів, інформаційної бази тощо.

Економічна єдність виявляється в єдності методів господарювання, системи обліку та звітності, оцінки діяльності структурних підрозділів.

Функціонування підприємства як надскладної соціальної технічної відкритої системи та об'єкта господарювання забезпечується трьома головними процесами: отримання засобів виробництва із зовнішнього середовища; виготовленням продукту; переданням продукту у зовнішнє середовище. Якщо один із цих процесів припиняється, підприємство не може існувати.

Згідно з макроекономічним аналізом роль підприємства як агента економіки полягає у виробництві товарів і послуг, на які є попит, тобто вони мають бути реалізовані.

Слід також мати на увазі, що визначальна роль у процесі забезпечення рівноваги рішенням підприємств про обсяги виробництва та інвестиції. Держава може лише впливати на ці рішення через індикативне планування дій керівників підприємств, розробляючи господарську політику, наприклад політику доходів, міжгалузеві та галузеві програми, націоналізуючи чи приватизуючи підприємства тощо.

Наскільки важливими є ці питання, показує той факт, що від відповіді на них залежать рішення про існування Господарського кодексу України і господарського суду, зміст Цивільного кодексу, компетенцію відповідних судів, тощо.

Звичайно, правові проблеми належать до сфери діяльності юристів. Але в даному випадку йдеться не тільки про них, але й про економічний базис правових відносин, взаємодію економіки і права. А це вже стосується сфери інтересів і предмета дослідження економістів.

Постановка проблеми. Для того, щоб проблему можна було вирішити науковими методами, вона має бути правильно, адекватно своєму предметові, поставлена. На перший погляд може здатися, що достатньо довести існування у сфері господарської діяльності особливого шару економічних зв'язків, які виходять за межі відносин власності, -- і буде доведено необхідність особливих (відмінних від майнових і цивільних немайнових) правових норм їх регулювання. Тим часом така точка зору дасть додаткові аргументи господарникам у межах їх підходу, але не зможе спростувати твердження цивілістів про те, що економічний зміст правовідносин не впливає на їх суть і однорідність з іншими правовідносинами, не економічними за змістом. Так, різні за своїм змістом винахідництво, роздрібні купівля-продаж товарів, літературна творчість, перевезення багажу і пасажирів регулюються нормами одного й того самого цивільного права. Отже, аргументація щодо особливостей змісту відносин повинна стосуватися самих правовідносин, а не їх економічного наповнення. У ширшому розумінні має бути знайдена система економічних та інших пов'язаних з ними факторів, які у певний спосіб модифікують зміст правовідносин.

Методологічні підходи. Насамперед, необхідно з'ясувати певні методологічні особливості, що характеризують аналіз співвідношення економічних і правових відносин, а також відображають їх предметну специфіку.

Перша особливість стосується фундаментальної та актуальної структур економіко-правових відносин, а також феномена перевертання основи. Економічні відносини є первинними щодо правових, вони їх породжують і зумовлюють. У такому співвідношенні правові відносини утворюють лише правову форму функціонування і розвитку економічних. Але це співвідношення характеризує фундаментальну структуру економіко-правових відносин. На відміну від неї, в актуальній структурі правові відносини передують економічним: щоб у сучасному суспільстві виконати економічні дії (наприклад, виробництво і продаж товарів), необхідно мати на це право. Співвідношення економічних і правових відносин в актуальній структурі є протилежним їх співвідношенню у фундаментальній структурі. Відбувається перевертання основи: у фундаментальній структурі економічні відносини зумовлюють правові, а в актуальній -- навпаки. Це має істотне значення для практики правового регулювання економічних відносин.

Друга особливість пов'язана з тим, що правові відносини не є простим віддзеркаленням економічних. Останні виражаються у правових

відносинах у перетвореній формі. Так, наукові дослідження показують, що в сучасному суспільстві панівною формою привласнення є сумісно-розділена власність. Найбільш адекватною такій власності є її акціонерна форма: у ній власність за вартістю розділено між акціонерами, кожний з яких може виділити і відокремити свою частину шляхом продажу акцій.

Але водночас власність має не тільки вартісну, але й матеріально-речову форму. Вона втілена у засобах виробництва, у виробничих комплексах, які за своєю природою взагалі не можуть бути поділені. Це означає, що власність одночасно є поділеною за вартістю і неподільною, сумісною за матеріально-речовою формою.

Економічний аналіз показує також, що навіть за суто юридичною формою приватної власності приховується сумісно-розділене привласнення. Так, прибуток, одержаний власником у результаті виробництва, юридично є його приватною власністю. Але держава забирає у нього частину прибутку у вигляді податку, тобто реально бере участь у його привласненні. Це означає, що в подібному випадку економічною реальністю є не приватне, а сумісно-розділене привласнення приватним виробником і державою. Приватна і державна власність є лише юридичними, кінцевими формами економічного процесу сумісно-розділеного привласнення. Це теж має бути враховане при аналізі співвідношення економічних і правових відносин.

Третя особливість полягає в тому, що економічні відносини можуть потрапити до сфери предмета правознавства у негативному визначенні, тобто як не його предмет. Діалектика цього процесу така: визначення предмета юридичного дослідження являє собою процес знаходження його меж, яке можливе лише шляхом постійного виходу за ці межі, з'ясування, що за ними немає предмета правознавства, і повернення до нього знову, але тепер уже як до предмета, визначеного внаслідок подвійного заперечення. Схожа ситуація склалася ще в економічній сфері із співвідношенням вартості та споживної вартості. Споживна вартість не є предметом економічної теорії, але вона потрапляє до її сфери, коли надає економічному відношенню певної форми. Наприклад, відмінність між основним і оборотним капіталами з'являється внаслідок врахування специфіки споживної вартості засобів виробництва, тобто споживна вартість засобів виробництва надає капіталові форми основного чи оборотного. Подібно до цього, договір є суто правовим відношенням, яке є індиферентним його змістові, а договір купівлі-продажу є правочином, що безпосередньо обслуговує економічні відносини.

1.2 Економічні функції держави

Будь-яка держава має виконувати низку функцій, що з них першочерговою та визначальною є функція регулювання економіки, тобто ступінь втручання держави в процеси формування стратегії і тактики розвитку народного господарства в цілому, його окремих ланок,включаючи підприємства та інші суб'єкти господарювання. Метою державного регулювання економіки є досягнення найбільш ефективного економічного, соціального, наукового й культурного розвитку країни. Таке регулювання здійснюється як економічними. так і адміністративними методами. Їх слід органічно поєднувати, виходячи з того, якою мірою адміністративне регулювання відповідає вимогам об'єктивного розвитку, сучасного стану економіки.

Основними принципами державного регулювання економіки заведено вважати: по-перше, мінімальне втручання державних органів у економічні процеси; по-друге, вплив відповідних владних структур на розвиток соціально-економічних процесів за допомогою встановлюваних державою економічних регуляторів і нормативів.

Зміст і форми практичної реалізації названих методів і принципів державного регулювання економіки знаходять відображення у певній сукупності виконуваних державою економічних функцій.

Обов'язковою передумовою державного регулювання економіки є створення необхідної правової бази. Правову основу такого регулювання становлять законодавчі та нормативні акти, котрі визначають порядок формування і функціонування елементів ринкового господарства.

Одна з головних функцій держави полягає у розробці та сприянні здійсненню стратегії економічного розвитку народного господарства. Стратегічні напрямки розвитку економіки мають бути визначені в процесі макроекономічного планування, котре треба визначити центральною ланкою державного регулювання.

Дуже вагомою функцією держави у сфері управління економікою має стати регулювання інноваційних процесів та інноваційної діяльності. Це зрозуміло, оскільки економічний розвиток кожної країни є наслідком її науково-технічного прогресу й відбувається насамперед через науково-технічні та організаційні інновації. Саме вони, як локомотиви, тягнуть за собою модернізацію та перебудову всієї економіки.

Важливою економічною функцією будь-якої держави є розподіл консолідованих (централізованих) доходів і ресурсів, стабілізація економіки соціальний захист населення з метою сприяння збалансованому й стабільному розвитку народного господарства та нормальному життєзабезпеченню всіх верств суспільства і сфер його діяльності. Практична реалізація цієї функції передбачає: установлення мінімальних розмірів заробітної плати і пенсій; трансфертні платежі; надання неподільних суспільних благ і послуг; реформування цін тощо через безпосереднє бюджетне фінансування й матеріально-технічне постачання.

Варто назвати окремо ще одну дуже важливу соціально-економічну функцію держави - моніторинг і регулювання процесів охорони і відтворення навколишнього природного середовища. Визначальними елементами обґрунтованої та далекоглядної економічної політики держави мають бути: по-перше, гарантування економічної безпеки, охорона та ефективне використання довкілля; по-друге, створення необхідних соціально-економічних умов для сприятливого спілкування людини з навколишнім середовищем; по-третє, передбачає низку заходів для ощадливого використання природних ресурсів.

2. Стратегія розвитку підприємства та бізнес-планування

2.1 Сутність, характер об'єктів планування на підприємстві

В управлінні господарською діяльністю підприємства планування займає основне місце, вбираючи в себе організаційний початок всього процесу реалізації обґрунтованих параметрів подальшого розвитку підприємства.

Планування - це процес формування мети діяльності підприємства, визначення пріоритетів, засобів і метою її досягнення, на основі виявлення комплексу завдань і робіт, а також впровадження ефективних методів, способів, ресурсів, необхідних для виконання конкретних завдань у встановлені терміни.

Планування діяльності підприємства зводиться до розробки плану.

План - це конкретне завдання з визначеними даними, очікуваними результатами, обумовленими способом його розв'язання.

В плані відображають комплекс завдань, робіт, методів, способів їх виконання, необхідні фінансові, матеріальні, трудові, інші ресурси, строки поставок сировини, матеріалів, обладнання, розміри і напрями використання інвестицій, а також управлінські рішення і заходи для їх реалізації. Діяльність щодо розробки планів охоплює всі сторони життя, всі етапи діяльності підприємства.

Прийняті в плані рішення повинні забезпечити досягнення мети підприємства в заплановані терміни з мінімальними затратами, необхідної якості. Тому, основною метою планування є інтеграція зусиль всіх працюючих на підприємстві для вирішення комплексу завдань і виконання робіт, забезпечення досягнення ефективних кінцевих результатів.

План діяльності підприємства дозволяє:

· оцінити практичні можливості для досягнення мети;

· забезпечити пошук кращих і більш ефективних шляхів досягнення мети;

· виявити зони впливу на виробництво потенційних негативних факторів та непередбачуваних наслідків;

· створити основу для визначення обсягів необхідних матеріально-технічних, паливо-енергетичних сировинних та фінансових ресурсів;

· знизити ризик в прийнятті необґрунтованих управлінських рішень;

· здійснити об'єктивний контроль за результатами господарської діяльності підприємства.

Об'єктом планування на підприємстві є:

1. Виробнича діяльність.

2. Соціальна діяльність.

3. Економічна діяльність.

В свою чергу, виробнича діяльність включає виробничий і управлінський процеси, пов'язані з:

Ш дослідженнями і розробками;

Ш виробництвом;

Ш маркетингом;

Ш формуванням і розподілом ресурсів;

Ш товарорухом (збутом);

Ш рекламою.

1. Виробнича діяльність.

Головним завданням підприємства є господарська діяльність, направлена на отримання прибутку та задоволення потреб, соціальних, економічних інтересів окремого споживача і суспільства в цілому. Досягнення цієї мети підприємством можливе тільки на основі виробництва та реалізації необхідної суспільству продукції і надання послуг. Підприємство може проводити всі види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законом і передбачені статусом підприємства. Однак, основним видом виробничої діяльності є виробництво, під час якого ресурси перетворюються у продукцію.

2. Соціальна діяльність

Ця діяльність забезпечує умови для відтворення сил виробника і реалізацію його потреб. Сюди входить забезпечення підприємством політики оплати праці, забезпечення умов праці на підприємстві, створення умов для відтворення культурних, побутових сімейних потреб працівників. Для окремих працівників (категорій) підприємства встановлюють різні пільги.

3. Економічна діяльність

В процесі виробництва підприємства наносять певну екологічну шкоду навколишньому середовищу. Економічна діяльність підприємства направлена на зниження і компенсацію негативного впливу виробництва на навколишнє середовище. Підприємства також несуть відповідальність за недотримання норми щодо раціонального використання водних, земельних ресурсів, надр, лісів, а також зобов'язані відшкодувати збитки, завдані в результаті його діяльності. Фінансування таких заходів проводиться за рахунок власних коштів або інших коштів і повинно бути чітко пов'язане з основною діяльністю.

Важливим об'єктом планування на підприємстві є процес управління.

Управлінські процеси забезпечують взаємодію між технічними процесами. В простому вигляді процес управління являє собою діяльність керівника в колективі, а по мірі зростання масштабів виробництва ця діяльність значно ускладнюється.

Технологічно планування процесу управління базується на розподілі праці між працівниками апарату управління і може бути:

· функціональним;

· професійним та інші.

Таким чином, об'єктом планування на підприємстві є всі функціональні процеси, включаючи процес і розвиток виробництва та вдосконалення управління.

2.2 Форми і види планування

Теорія планування визначає зміст загальнодержавного планування соціально-економічного розвитку, реалізації технічної, економічної та соціальної політики, розміщення продуктивних сил по території країни, її зовнішньоекономічні зв'язки.

В плануванні виділяють три сторони:

1. Соціально-економічна;

2. Методологічна;

3. Організаційна.

Соціально-економічна сторона планування основана на пізнанні економічних законів, відображенні економічної політики держави при плануванні економічного та соціального розвитку підприємства.

Методологічна сторона планування відображає структуру планових органів, технологію розробки планів.

В період переходу економіки до ринкових відносин розвиваються наукові основи планування, вдосконалюються його форми і методи, змінюється склад і зміст планових документів.

На практиці використовують наступні системи планування:

I. За змістом планування є:

· директивне;

· індикативне.

Директивне планування - це процес розробки планів, які мають силу закону, є обов'язковими для їх виконання суб'єктами господарської діяльності, вміщують комплекс заходів щодо забезпечення їх виконання. Директивні плани носять адресний характер, посадові особи несуть відповідальність за виконання планових завдань.

Індикативне планування являє собою поширену у всьому світі форму державного планування, є засобом реалізації соціально-економічної політики держави,основним методом її впливу на хід функціонування ринкової економіки. Індикативний план не має обов'язкового для виконання характеру. Основу індикативного плану складають обов'язкові завдання, але їх число обмежене в цілому план носить рекомендаційний, спрямований характер.

Як інструмент управління, індикативне планування найчастіше використовується на макрорівні. Завдання індикативного плану називається індикаторами. Індикатори - це параметри, які характеризують стан і напрямки розвитку економіки, розроблені органами державного управління в ході формування соціально-економічної політики. Індикатори відображають види та напрями державного впливу на господарські процеси з метою досягнення вказаних параметрів.

Індикативне планування застосовують також для планування господарської діяльності підприємств, що дає можливість оперативно оцінювати вплив зовнішніх та внутрішніх факторів на результати діяльності, своєчасно вносити зміни в роботі, залучати при необхідності для виконання індикативних завдань додаткові матеріально-технічні, трудові та фінансові ресурси.

I. За змістом планових рішень та в залежності від термінів, на які розробляється план, ступеню деталізації розрізняють:

· стратегічне планування;

· поточне (тактичне) планування;

· оперативно-календарне планування.

Стратегічне планування - це процес здійснення сукупності систематизованих і взаємопов'язаних робіт щодо визначення довгострокової мети, напрямків діяльності окремого підприємства чи галузі народного господарства.

Перспективне планування охоплює період в 5, 10, 15, 20 років. Такі плани визнають довгострокову стратегію підприємства, його науково-технічний, економічний та соціальний розвиток.

Перспективний план розробляють на основі попереднього прогнозування. Прогнозування - це процес передбачення, побудований на ймовірних, науково обґрунтованих судженнях про перспективу розвитку підприємства чи певної галузі економіки в майбутньому.

Середньострокове планування проводиться на період від 1 до 5 років. На деяких підприємствах середньострокове планування об'єднують з поточними. В таких випадках розробляють п'ятирічний план, в якому перший рік деталізують до рівня поточного плану.

Поточне (тактичне) планування вважається процесом для реалізації можливостей, що визначені на етапі стратегічного планування. В результаті поточного планування складають план економічного і соціального розвитку підприємства, який являє собою комплексну програму виробничої,господарської, економічної, соціальної діяльності на відповідний період. Поточний план дозволяє використати резерви підприємства для збільшення обсягів виробництва, зниження витрат, підвищення якості продукції тощо. На етапі поточного планування здійснюється обґрунтування плану роботи підприємства на рік, півріччя, квартал, місяць, забезпечується встановлення виробничих зв'язків між структурними підрозділами підприємства, методи їх взаємодії.

Оперативно-календарне планування є останнім етапом в плануванні оперативної господарської діяльності підприємства. основним завданням оперативно-календарного планування є конкретизація показників поточного плану з метою організації планомірної, ритмічної роботи підприємства, усіх його структурних підрозділів.

В процесі оперативно-календарного планування використовуються такі функції:

· визначається час виконання всіх операцій щодо виготовлення цехами чи підрозділами підприємства окремих деталей вузлів та агрегатів, що виготовляються;

· відбувається оперативна підготовка виробництва шляхом забезпечення своєчасних замовлень та постачання на роботі місця необхідних матеріалів, заготовок і інструменту;

· ведеться систематичний контроль і облік здійснення виробничого процесу.

Інші види планування. В залежності від конкретних умов та обставин можуть застосовуватись види планування за ступенем охоплення певного виду діяльності, за визначенням об'єкта планування, за визначенням сфери планування, за встановленням черговості розробки планів тощо. За ступенем певного виду діяльності виділяють загальне планування, коли розглядаються всі сторони та аспекти діяльності підприємства, та часткове планування, яким охоплюється тільки окреме проблемне питання діяльності підприємства. За визначенням об'єкта планування, коли обґрунтовують кінцеві стратегічні та поточні цілі діяльності підприємства, планування засобів досягнення визначеної мети, програмне планування, коли обґрунтовують окремі програми стосовно постачання, виробництва, збуту продукції.

За встановленням черговості розробка планів може застосовуватися: впорядковане планування, при якому при завершенні одного плану розробляється інший; плинне планування, при якому по закінченні неповного терміну розробка плану продовжується на наступний період; позачергове планування, при якому планування проводиться по мірі необхідності, наприклад при реконструкції підприємства.

2.3 Стратегічне та довгострокове планування

Постійна мінливість ринкового середовища зумовила необхідність застосування стратегічного підходу до системи господарювання на підприємстві. Стратегія - це генеральна комплексна програма дій, яка визначає пріоритетні для підприємства проблеми, його місію, головні цілі та розподіл ресурсів для їхнього досягнення. Вона формулює цілі та способи їхнього досягнення так, щоб указати підприємству певний напрямок розвитку. За своїм змістом стратегія є довгостроковим плановим документом, результатом стратегічного планування.

Стратегічне планування - процес здійснення сукупності систематизованих робіт із визначенням довгострокових цілей та напрямків діяльності підприємства. Основні його етапи показано на мал. 1.

Мал.1. Циклічність стратегічного планування на підприємстві

Першим, найбільш суттєвим і визначальним рішенням за стратегічного планування є вибір цілей. Основну ціль підприємства заведено називати місією. Вибір місії підприємства здійснюється з урахуванням дії чинників зовнішнього середовища.

Виходячи із загальної місії підприємства формують його інші стратегічні цілі. Реальність та ефективність стратегії підприємства буде забезпечено, якщо стратегічні цілі будуть: конкретними і вимірюваними.

Суть стратегічного планування полягає у виборі головних пріоритетів розвитку виробництва, в установлені терміном досягнення довгострокової мети. Стратегічний план визначає шляхи розвитку тої чи іншої галузі виробничої діяльності, орієнтує підприємство на ринки, де можливі кращі результати по реалізації своєї продукції. Стратегічне планування здійснюється в процесі довгострокових та середньострокових планів.

Сьогодні усвідомлена необхідність планування змін на основі процедури їх передбачення, регулювання та пристосування до цілей підприємства.

Терміни «довгострокове планування», «стратегічне планування» відображають ідеї та підходи, за допомогою яких майбутній вплив змін оцінюють та враховують у поточних рішеннях, що набувають форми стратегічних рішень.

Як правило, керівники вищого рангу усвідомлюють важливість стратегічного планування, але, як це не парадоксально, приділяють йому лише незначну частину свого робочого часу. Вони часто повністю ігнорують планування або доручають його працівникам апарату.

Багато працівників схильні нехтувати довгостроковими проблемами та пов'язаними з ними вигодами на тій підставі, що коли вони не вирішать поточних завдань, тоді не доведеться займатися проблемами більш віддаленими в часі. Ця тенденція посилюється і тим, що на багатьох підприємствах керівників оцінюють переважно за короткостроковими результатами, а тому навряд чи вони стануть приділяти багато уваги довгостроковим.

Співвідношення понять, «довгострокове» і «стратегічне» планування. Термін «довгострокове планування» часто використовується для визначення у плані тих заходів, які впливатимуть на підприємство лише в довгостроковому аспекті. При спробі плану діяльності підприємства на досить тривалий період виявляється, що здійснити це досить важко. У більшості випадків приходять до висновку, що деякі розділи плану повинні охоплювати п'ятирічний період, бо саме він необхідний для реалізації такого плану.

Отже зміст визначення «довгостроковий» залежить від умов, у яких здійснюється планування. Те, що є довгостроковим для одного підприємства, може бути короткостроковим для іншого, а плановий горизонт, прийнятний для однієї сфери діяльності, може виявитися неприйнятним в іншій.

2.4. Бізнес-плани підприємств і організацій

Бізнес-план (БП) підприємства чи організації - це письмовий документ, в якому викладено суть ідеї, охарактеризовано ринкові, виробничі, організаційні та фінансові аспекти майбутнього бізнесу, а також особливості управління ним. Він є дозвільною підставою для здійснення підприємницької діяльності, необхідною передумовою залучення інвестицій для розробки та реалізації підприємницької ідеї, будь-яких інноваційно-інвестиційних проектів.

У системі господарювання БП виконує дві важливі функції: зовнішню (ознайомлення заінтересованих ділових людей із сутністю та ефективністю реалізації нової підприємницької ідеї) і внутрішню (відпрацювання системи управління реалізацією підприємницького проекту).

Конкретними цілями розробки БП як багатофункціонального підприємства є:

· налагодження ділових стосунків між підприємцем і майбутніми постачальниками, продавцями та найманими працівниками;

· проектування системи управління започаткованим бізнесом у конкретній сфері діяльності;

· своєчасне передбачення можливих перешкод і проблем на шляху до успіху організації власного діла;

· формування та розвиток управлінських якостей підприємця;

· перевірка життєздатності підприємницької ідеї ще до її практичної реалізації.

Загальна методологія розробки БП охоплює три стадії: початкову, підготовчу та основну. Початкова стадія є обов'язковою за умови започаткування нової справи; вона передбачає опрацювання концепції майбутнього бізнесу. На підготовчій стадії формується поле, оцінюються сильні і слабкі сторони діяльності фірми. Формулюються її місія та конкретні цілі, розробляється стратегія й можливі стратегічні альтернативи. На основній стадії здійснюється безпосередня розробка конкретного БП. На зміст і структуру БП істотно впливають: цілі розробки БП; сфера та розміри бізнесу; характеристика продукту бізнесу; фінансові можливості підприємця.

Загальновживана логіка розробки БП підприємства (організації) передбачає послідовне здійснення таких дій:

1) вибір продукції (послуг) для ринку;

2) дослідження ринкового середовища для майбутнього бізнесу;

3) вибір та обґрунтування місця для розміщення фірми, яка вперше розпочинає свою діяльність;

4) прогнозування можливих обсягів продажу продукції (надання послуг);\

5) визначення виробничих параметрів майбутнього бізнесу;

6) розробка цінової та збутової політики;

7) обґрунтування вибору організаційних параметрів фірми;

8) опис потенційних ризиків і дій для їхньої мінімізації;

9) оцінка фінансових параметрів бізнесу;

10)узагальнення висновків з основних положень бізнес-плану.

2.5 Мета, завдання та процедура складання бізнес-плану

Мета розроблення бізнес-плану - планування господарської діяльності підприємства на найближчий і віддалений періоди відповідно до потреб ринку і можливостей отримання необхідних ресурсів. Бізнес-план допомагає підприємству вирішити такі головні завдання:

· визначити конкретні напрямки діяльності, цільові ринки і місце підприємства на цих ринках;

· сформувати довгострокові і короткострокові цілі підприємства, стратегію і тактику їх досягнення. Визначити відповідальних за реалізацію кожної стратегії;

· оцінити відповідність структури персоналу підприємства та умов мотивації їх праці поставленим цілям;

· оцінити матеріальне і фінансове становище підприємства та відповідність фінансових і матеріальних ресурсів поставленим цілям;

· передбачити труднощі. Що можуть завадити виконанню бізнес-плану.

Планування діяльності підприємства за допомогою бізнес-плану забезпечує такі результати:

§ примушує керівників значну увагу приділяти перспективам розвитку підприємства;

§ дає змогу чіткіше координувати зусилля, спрямовані на досягнення поставлених цілей;

§ установлює показники діяльності підприємства, необхідні для здійснення контролю;

§ примушує керівників чіткіше й конкретніше визначати цілі й шляхи їх досягнення;

§ наочно демонструє обов'язки й відповідальність персоналу підприємства.

Правильно складний бізнес-план показує перспективу розвитку підприємства, тобто дає відповідь на найважливіше питання: чим варто вкладати кошти в цю справу і чи принесе вона доходи, які відшкодують усі витрати. Як правило, потреба в розробленні бізнес-плану виникає під час вирішення таких проблем:

· підготовка заяв на отримання кредитів;

· обґрунтування пропозицій з приватизації державних підприємств;

· перепрофілювання існуючої діяльності підприємства та вибір нових видів, напрямків і способів здійснення комерційних операцій;

· вихід на зовнішній ринок і залучення іноземних інвестицій.

Залежно від спрямованості й масштабів задуманої справи, обсягу робіт зі складання бізнес-плану ступінь його деталізації може бути різним. Бізнес-план - документ перспективний, і складати його доцільно три - п'ять років наперед. Для перших двох років головні показники рекомендується визначати щоквартально, і лише з третього року можна обмежитися річними показниками

Структура бізнес-плану:

1. Можливості підприємства.

2. Види товарів (послуг).

3. Ринки збуту.

4. Конкуренція на ринок збуту.

5. План виробництва.

6. План маркетингу.

7. Організаційний план.

8. Правове забезпечення діяльності підприємства.

9. Оцінка ринку і страхування.

10. Фінансовий план.

11. Стратегія фінансування.

У певних розділах бізнес-плану міститься інформація, яка дає уявлення про підприємство, а також необхідні дані про комерційну діяльність.

При розробленні програми мають бути чітко визначені напрямок і сфери діяльності підприємства. Програми мусять відповідати його можливостям.

Проблеми та перспективи розвитку в Україні професійного навчання кадрів

Проголошений Україною курс на інноваційно-інвестиційну модель розвитку економіки вимагає вирішення гострої соціально-економічної проблеми - нестачі висококваліфікованих робітників. Адже важливим фактором підвищення конкурентоспроможності економіки є постійне впровадження інноваційних технологій, що, у свою чергу, потребує здобуття робітниками нових навичок, вмінь та високої кваліфікації.

Метою статті є пошук напрямів підвищення ефективності професійного навчання кадрів на виробництві в сучасних ринкових умовах розвитку економіки України.

Проблема нестачі кваліфікованої робочої сили полягає, на нашу думку, в тому, що:

по-перше, система професійно-технічної та вищої освіти через існуючі недоліки не може повністю задовольнити вимоги роботодавців до якості кваліфікованої робочої сили;

по-друге, виник дисбаланс між попитом на фахівців (робітників) певної професії та їх пропозицією на ринку праці;

по-третє, відсутній ефективний організаційно-економічний механізм професійного навчання кадрів на виробництві.

Аналізуючи цю ситуацію, можна зазначити, що за даними віце-президента Конфедерації роботодавців України С. Мірошниченка, сьогодні близько 30% промислових і майже 60% сільськогосподарських підприємств відчувають нестачу кваліфікованих робітничих кадрів. Аналіз потреби підприємств у кваліфікованих працівниках за професійними групами у 2006-2008 рр. наведено в таблиці 1.

Дані таблиці 1 показують, що, незважаючи на гостру потребу підприємств у висококваліфікованій робочій силі, залишається чітка тенденція зростання попиту на найпростіші професії (потреба підприємств у таких працівниках зросла в 2008 р. порівняно з 2006 р. у 6,3 рази). Пояснити цю тенденцію можна тим, що реально підприємства не надають усіх відомостей про вакансії Державній службі зайнятості (ДСЗ). Дещо менші темпи зростання потреб підприємств у кваліфікованих кадрах. Наприклад, кількість професіоналів за відповідний період зросла лише в 3 рази, кваліфікованих робітників з інструментом - у 2,72 рази. Показовим є співвідношення попиту та пропозиції робочої сили на ринку праці України в 2008 р. у його порівнянні з країнами СНД. Див. табл. 1.

Таблиця 1 - Співвідношення попиту і пропозиції робочої сили в країнах СНД

Країна	Чисельність незайнятих громадян, зареєстрованих ДСЗ (тис. чол.)	Потреба підприємств у робітниках (тис. чол.)	Навантаження на одну вакансію (чол.)	Частка чисельності безробітних, які отримують допомогу по безробіттю (%)
Азербайджан Вірменія Бєларусь Грузія Казахстан Киргизстан Молдова Росія Таджикистан Україна	53,9 91,3 52,0 33,2 75,1 104,4 20,4 1886,8 63,2 780,9	12,0 1,2 4408 0,3 20,8 8,7 7,5 935,7 13,2 170,5	4,49 76,08 1,16 110,6 3,61 12,00 2,72 2,01 4,78 4,58	4,2 11,9 52,7 - - 6,1 9,3 87,4 5,7 73,5

З даних таблиці видно, що в Україні навантаження на одну особу в 2008 р. становило близько 5 чол. На одну вакансію. Найбільше навантаження серед країн СНД зафіксовано в Грузії (110,6 чол.) та Вірменії(76), а найменше в Білорусі (1,16), Росії (2,01), Молдові (2,72), Казахстані (3,61). Крім того аналіз частки чисельності безробітних, які отримували допомогу по безробіттю, показує, що найбільша вона була в Росії (87,4%), Україні (73,5) та Білорусі (52,7), що підтверджує переважання пасивної політики зайнятості в цих країнах. Проте у світі посилюються акценти на активній політиці зайнятості, особливо в напрямі організації ефективної системи професійного навчання, тому зазначені тенденції мають простежуватись і в Україні.

У праці Е. Лібанової та багатьох інших наголошується на проблемі диспропорції на ринку праці. Наприклад, найбільшу питому вагу в підготовці фахівців у вищих навчальних закладах нині має такий напрям, як економіка (32%), а серед фахівців, які закінчили ці заклади і звернулись до ДСЗ, найбільшу питому вагу має також економічний напрям підготовки (44%). Відомо, що проблема полягає не тільки в тому, що в навчальні заклади не узгоджують обсяги і напрями професійної підготовки, а в тому, що певна частина спеціальностей нині не відповідає сучасним умовам економічного розвитку, зорієнтована на застарілі матеріально-технічну базу тощо.

Тому, на нашу думку, саме система професійного навчання кадрів на виробництві може, за умови врахування сучасних особливостей розвитку економіки України, позитивно вплинути на забезпеченість підприємств кваліфікованою робочою силою, зокрема на ефективне вирішення проблеми диспропорції на ринку праці.



2005 2006 2007 2008

Мал. 2. Динаміка обсягів підготовки та підвищення кваліфікації кадрів в Україні

Аналізуючи малюнок 2, на якому наведено динаміку обсягів підготовки та підвищення кваліфікації кадрів в Україні (станом на початок року), можна побачити, що обсяги підготовки спеціалістів з нових професій в Україні зросли в 2008р. порівняно з 2005р. на 11,03%%, або на 314,5 тис. чол., а кількість осіб, які підвищили свою кваліфікацію за аналогічний період, практично залишилася стабільною. Періодичність підвищення кваліфікації працівників в Україні становить у середньому близько 15 років. Такий тривалий час без кваліфікаційної підготовки веде до відставання фахового рівня працівників від потреб сучасного виробництва. Д ля поліпшення цієї ситуації необхідно скоротити періодичність підвищення кваліфікації в декілька разів, використовуючи інноваційні підходи до системи професійного навчання кадрів на виробництві.

III. Інвестиційні проекти підприємств і організацій

3.1 Поняття, склад і структура інвестицій

Інвестиції - це довгострокові вкладення капіталу (грошей) у підприємницьку діяльність (для одержання прибутку).

Той, хто має капітал (гроші) і вкладає його (їх) у ту чи іншу справу, називається інвестором, а сам процес вкладання капіталу - інвестуванням. У будь-якій підприємницькій діяльності інвесторами можуть бути як юридичні так і фізичні особи, тобто як підприємства, так і окремі власники капіталу.

Для сутнісно-змістової характеристики інвестицій істотне теоретичне і практичне значення має визначення різновидів інвестицій за окремими ознаками, тобто за їхнім функціонально-елементним складом (таблиця 4. Додаток №4).

Залежно від того, де вкладається капітал, відокремлюють внутрішні (вітчизняні) й зовнішні (іноземні) інвестиції. У свою чергу, внутрішні інвестиції поділяються на фінансові та реальні, а зовнішні - на прямі, портфельні.

Фінансові інвестиції означають використання наявного капіталу для придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів, що їх випускають підприємства або держава. За такого інвестування має місце переміщення титулів власності, котрі дають право на одержання нетрудового доходу.

Реальні інвестиції - це вкладення капіталу (грошей) у різні сфери та галузі народного господарства з метою оновлення існуючих і створення нових «капітальних» (матеріальних) благ, а як наслідок - одержання набагато більшого прибутку. Такі реальні інвестиції ще називають виробничими; проте а практиці господарювання за ними закріпилась інша назва - капітальні вкладення.

Зовнішні прямі інвестиції - це вкладення капіталу за кордоном, що за величиною становить не менше 10% вартості того чи того конкретного проекту, закордонні інвестиції, менші за 10% вартості здійснюваного за їх допомогою капітального проекту, називаються портфельними. Періодичний аналіз співвідношення прямих та портфельних інвестицій має практичне значення для виявлення загальних масштабів і частки залучення іноземного капіталу у сферу розвитку й підвищення ефективності виробництва та інших напрямків діяльності суб'єктів господарювання.

Ефективність довгострокового фінансування модернізації і будівництва нових виробничих і невиробничих об'єктів багато в чому залежить від пропорцій між одержаними та приватними інвестиціями.

Природно, що з активізацією розвитку роздержавлення і приватизації власності, акціонування державних підприємств усе більше ставатиме частка приватного капіталу в загальному обсязі інвестицій. Це сприятиме підвищенню рівня ефективності як внутрішніх, так і зовнішніх інвестицій.

За загальновживаним визначенням капітальні вкладення - це періодично здійснювані довгострокові витрати капіталу на відтворення основних фондів і об'єктів соціальної інфраструктури підприємства.

З огляду на функціональну цілеспрямованість розрізняють валові й чисті капітальні вкладення. Валові капітальні вкладення - це загальна сума одноразових витрат капіталу на просте й розширене відтворення виробничих основних фондів та об'єктів соціальної інфраструктури, а чисті - витрати лише на розширене відтворення.

В інвестиційній політиці підприємств та їхніх добровільних об'єднань дуже важливо приймати обґрунтовані рішення щодо відтворювальної структури капітальних вкладень, котра відображає співвідношення довгострокових витрат на просте й розширене відтворення основних фондів. Головна тенденція зміни відтворювальної структури капітальних вкладень протягом останніх років полягає в значному збільшенні частоти витрат на технічне переозброєння та реконструкцію діючих підприємств у більшості галузей виробничої сфери.

Переважне спрямування капітальних вкладень на технічне переозброєння, реконструкцію та розширення існуючих підприємств триватиме і в найближчій перспективі розвитку народного господарства України.

3.2 Цикли, фази та етапи обґрунтування інвестиційного проекту

Значні інвестиційні ресурси реально витрачаються зазвичай після розробки і затвердження конкретного інвестиційного проекту підприємства або організації, рід яким розуміють певний комплекс документів стосовно змісту та умов реалізації відповідних заходів для досягнення поставленої мети.

При цьому здійснення передбачених інвестиційним проектом заходів має обов'язково дати позитивний економічний або соціальний ефект від реалізованих інвестицій.

Розробка та реалізація інвестиційного проекту виробничого спрямування охоплюють певний проміжок часу від виникнення відповідної ідеї до практичної її реалізації.

Цей проміжок часу називають циклом інвестиційного проекту. Він включає три фази:

1) передінвестиційну (попередні дослідження до остаточного прийняття інвестиційного рішення);

2) власне інвестиційну (проектування, укладення контрактів, навчання персоналу);

3) виробничу (введення в експлуатацію і започаткування господарської діяльності підприємства чи організації після практичної реалізації проектних рішень).

Передінвестиційна фаза інвестиційного проекту здебільшого складається з трьох стадій: аналітичної, проектної та оцінної.

Перша (аналітична) стадія передбачає узагальнення інформації про необхідність інвестування в конкретний об'єкт, можливості потенційних інвесторів, стан забезпечення цього об'єкта персоналом належної кваліфікації, власні матеріальні ресурси об'єкта. Головною метою цієї стадії є привертання уваги до тієї чи іншої інвестиційної пропозиції.

Друга (проектна) стадія охоплює:

a) попереднє обґрунтування;

b) допоміжне дослідження;

c) техніко-економічне обґрунтування інвестиційного проекту. На етапі допоміжних досліджень здійснюється детальне опрацювання конкретних аспектів проекту. Ці дослідження для великомасштабних інвестиційних пропозицій проводяться обов'язково за такими напрямами:

· прогнозування попиту на товари, що вироблятимуться, з урахуванням очікуваного проникнення на ринок;

· виявлення міри доступності необхідних сировини і матеріалів, проведення потрібних лабораторно-експериментальних випробувань;

· вивчення місця розміщення виробництва;

· оцінка економічного і технічного впливу об'єкта виробництва на навколишнє середовище;

· дослідження оптимальних масштабів виробництва з урахуванням альтернативних технологій, інвестиційних ресурсів, виробничих витрат та очікуваних цін на продукцію (послуги);

· вибір комплекту технологічного устаткування з урахуванням кількості й можливостей постачальників та обсягів інвестиційних ресурсів на альтернативній основі.

На третій (оцінній) стадії передінвестиційної фази проекту юридичними (фізичними) особами,які готові підтримати ідею проекту, усі його технічні, організаційні та фінансові аспекти, приймається остаточне рішення про інвестування.

Інвестиційна фаза циклу інвестиційного проекту зазвичай охоплює такі види робіт:

§ формування юридичного, фінансового та організаційного базису (підготовка засновницьких документів);

§ детальне проектування і контрактація (підготовка території під забудову);

§ будівництво (будівельні роботи, установлення та монтування обладнання; здача готового виробничого об'єкта в експлуатацію);

§ виробничий маркетинг (маркетингова підготовка ринку до появи нв ньому нової продукції; маркетинг постановок на ринок нової продукції);

§ організація і проведення навчання експлуатаційного персоналу для ново споруджуваного підприємства (об'єкта);

§ уведення в експлуатацію новоспорудженого підприємства чи іншого виробничого об'єкта (складання й затвердження акта державної комісії про введення в експлуатацію нового виробничого об'єкта).

Найважливішою складовою інвестиційного проекту в цілому є фінансовий план, який складається на 3-5 років за певною схемою (мал. 3).

Мал.3. Основні розподіли фінансового плану інвестиційного проекту

До інвестиційних витрат проекту відносять інвестиції, що забезпечують його підготовку й реалізацію. Інвестиційні витрати можна розділити на капітальні та поточні.

Капітальні витрати включають витрати на:

1) передінвестиційні дослідження й підготовчі роботи;

2) оренду та освоєння земельної ділянки;

3) будівлі і споруди, будівельно-монтажні роботи;

4) інфраструктуру;

5) технологію та устаткування;

6) пусконалагоджувальні роботи.

До складу поточних входять витрати на підготовку експлуатаційних кадрів, накладні витрати.

План залучення капіталу передбачає конкретні джерела фінансування проекту: внутрішні - власні кошти, залучені кошти, державні субсидії, кредити комерційних банків; зовнішні - кредити міжнародних фінансових організацій, кредити іноземних банків,технічна допомога, портфельні іноземні інвестиції, прямі іноземні інвестиції.

Метою розрахунку поточних витрат проекту є визначення загальних поточних витрат на виробництво і збут. Рекомендується розрахувати прямі витрати на одиницю продукції, а потім - на весь обсяг реалізованої продукції. Прямі витрати на одиницю реалізованої продукції охоплюють матеріальні трудові витрати.

До непрямих витрат на обсяг реалізованої продукції відносять:

· амортизація (у тім числі амортизацію основних фондів нематеріальних активів);

· рентні платежі (у тім числі: платежі на обов'язкове страхування майна та працівників; платежі на страхування іноземних інвесторів і ризиків зовнішньоторговельних операцій; плату за землю; обов'язкові відрахування до позабюджетних та інноваційних фондів);

· маркетингові витрати (у тім числі: витрати на комплексне дослідження ринку; на рекламу; на сертифікацію і збуту і продукції, включаючи експортне мито; на проведення виставок, ярмарок,ділових переговорів тощо);

· адміністративні витрати (у тім числі: оплату послуг зв'язку і банків; оплату аудиторських,ремонтно-сервісних і комунальних послуг; витрати на службові відрядження);

· виплату відсотків за кредити банків;

· невиробничі витрати;

· інші операційні витрати.

Отже, загальна сума поточних витрат на виробництво і збуту продукції включає прямі і непрямі матеріальні та трудові витрати, а також операційні витрати.

Баланс грошових потоків за своєю сутністю підсумовує розрахунки попередніх розділів фінансового плану, характеризує рух грошових потоків, передбачає можливі «вузькі місця» в оплаті заборгованості та інших грошових зобов'язань, відображає джерела фінансування інвестиційного проекту.

Одночасно зі зведенням балансу грошових потоків має формуватися план прибутків з метою визначення величини прибутку, що підлягає оподаткуванню.

Прогнозний бухгалтерський баланс складається на кінець року реалізації проекту для визначення «вузьких місць». Методика прогнозування зазвичай базується на аналітичній оцінці руху грошових коштів та інших активів і зміни пасивів, виходячи з базових бухгалтерських проводок.

До основних показників ефективності інвестиційного проекту належать такі:

§ чистий інвестиційний дохід (ЧПД),що відображає абсолютну величину економічного проекту від реалізації інвестицій, тобто

ЧПД = ГП- ІК, (1)

де ГП- теперішня вартість грошового потоку;

ІК- сума інвестиційних коштів за проектом, що реалізується;

§ індекс дохідності (ІД) характеризує співвідношення дисконтова них - грошового потоку (ГП) та інвестиційних коштів (ІК), тобто

ІД = ГП \ ІК (2)

§ термін окупності (ТО), тобто термін повернення авансованих інвестиційних коштів, що базується на величині грошового потоку з приведенням його абсолютної величини до теперішньої вартості (із застосуванням дисконтного множника). До його обчислення можна використовувати формулу

ТО = ІК\ ГП, (3)

де ГП - середньорічна величина грошового потоку за певний період.