Регулювання прямих іноземних інвестицій в Україні

Державний вищий навчальний заклад

Запорізький національний університет

Міністерства освіти і науки України

Кафедра економічної теорії

і підприємництва

КУРСОВА РОБОТА

з «Макроекономіки»

на тему: «Регулювання прямих іноземних інвестицій в Україні»

Студентки групи 3588-1 ІІ курсу

економічного факультету

Назаренко В.І.

Науковий керівник: асистент Сімонова М.В.

Реєстраційний номер________

Дата________

Підпис________

Запоріжжя,

2009

РЕФЕРАТ

Курсова робота: 47 с., 1 мал., 3 табл., 28 джерел.

Об'єкт дослідження - країни з перехідною економікою, зокрема Україна.

Предмет дослідження - регулювання ПІІ в Україні.

Мета роботи - виділити головні аспекти, що регулюють іноземне інвестування; проаналізувати зміст основних елементів державного регулювання прямих іноземних інвестицій; уточнити поняття ПІІ; розробити методичні рекомендації щодо визначення прогнозних показників ПІІ та інвестицій в основний капітал.

Метод дослідження - системного аналізу, аналізу і синтезу, графічного та економіко - математичного моделювання.

Актуальність цієї курсової роботи полягає в тому, що на сучасному етапі розвитку світового господарства однією з найактуальніших проблем для країн з перехідною економікою та країн, що розвиваються, є залучення та ефективне використання іноземних інвестицій. Успішне вирішення цього завдання залежить насамперед від виваженої державної політики у сфері регулювання іноземного інвестування. Наявність як позитивних так і можливих негативних наслідків від функціонування прямих іноземних інвестицій в країнах-реципієнтах свідчить про важливість ролі держави у регулюванні інвестиційних процесів в національній економіці. Крім того, жорстка конкуренція на світовому ринку прямих іноземних інвестицій між країнами-реципієнтами вимагає від уряду країн виробляти правові підстави для належного функціонування іноземного капіталу всередині країни, звичайно, з огляду на міжнародні тенденції. В даній курсовій роботі ми розглянемо також існуючу методику визначення прогнозних показників інвестицій в основний капітал в Україні.

ЗМІСТ

Реферат

Вступ

1. Іноземні інвестиції: суть та роль в національній економіці

1.1 Визначення категорії інвестиції

1.2 Види іноземних інвестицій

1.3 Функції прямих іноземних інвестицій

2. Особливості державного регулювання іноземних інвестицій

2.1 Загальні методи та рівні регулювання інвестиційної діяльності

2.2 Законодавство України щодо регулювання іноземного інвестування

2.3 Закордонний досвід регулювання іноземних інвестицій

3. Проблеми і перспективи регулювання іноземних інвестицій в Україні

3.1 Засади здійснення прямих іноземних інвестицій

3.2 Стимулювання іноземних інвестицій з боку держави

Висновки

Перелік посилань

Вступ

Протягом останніх років Україна мала непогані показники зростання економіки. Але відсутність стратегічних планів, реформ, системних рішень, перекоси в централізації влади, незбалансовані закони, обмеженість прав та мотивацій розвитку територій були на перепоні використання можливостей побудови відшліфованих технологій роботи з потенційним інвестором та залучення стратегічних високопродуктивних ПІІ в міста та регіони країни, які могли б забезпечити прорив у розвитку національної конкурентоспроможності. Враховуючи глобальну економічну кризу, економічні системи входять у стадію дефіциту міжнародного капіталу. Головним джерелом ПІІ залишаються багатонаціональні корпорації, на які припадає 84% загального світового вивозу інвестицій. Україна повинна не втратити цей ресурс, залучення якого суттєво ускладнилося. Перед урядом стоїть завдання щодо створення та розвитку схем, алгоритмів, інституцій, законодавства та умов, які б не тільки формували сприятливий клімат в країні, але й зацікавлювали місцеві влади заохочувати інвестиції у свої території.

Протягом останніх десяти років обсяг іноземних інвестицій в Україну склав біля 4 мільярдів умовних одиниць. Державне регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкових відносин в Україні характеризується суперечливістю та малоефективністю.

1. Іноземні інвестиції: суть та роль в національній економіці

1.1 Визначення категорії інвестиції

Визначення категорії «іноземні інвестиції» є ключовим питанням для законодавця, оскільки таким чином він визначає коло правовідносин, які підпорядковані регулятивному процесу даного законодавства. Признаючи ту чи іншу особу іноземним інвестором, держава тим самим визначає його право на пільги та гарантії, що проголошені в Законі «Про режим іноземного інвестування».

Згідно за Законом України «Про режим іноземного інвестування» під іноземними інвестиціями розуміють усі «цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку чи досягнення соціального ефекту».

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції в наступних формах:

- Участь іноземних інвесторів у підприємствах України;

- Створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам;

- Придбання діючих підприємств;

- Придбання рухомого та нерухомого майна.

Термін «інвестиція» походить від лат. invest, що означає «вкладати». Нині інвестиції - це вкладання капіталу з метою подальшого його збільшення. Приріст капіталу в результаті його інвестування є компенсацією за ризик втрат від інфляції та неодержання процентів від банківських вкладень капіталу.

Джерелом приросту капіталу, основним мотивом інвестування є одержуваний прибуток. Обидва процеси - вкладання капіталу і одержання прибутку - відбуваються в певному поточному часі, а саме: можна поступово вкладати капітал, а потім одержати прибуток; паралельно вкладати капітал й одержувати прибуток; вкладати капітал з інтервалами, а через деякий час одержати прибуток. У першому випадку прибуток буде одержано одразу після завершення інвестування в повному обсязі; у другому випадку прибуток можливий за умови повного завершення процесу інвестування; у третьому випадку між періодом інвестування та одержанням прибутку минає певний час, що залежить від форми інвестування та особливостей інвестиційного проекту.

У сучасній зарубіжній літературі термін «інвестування» часто трактується як придбання цінних паперів . В Україні цей термін ідентифікується з терміном «капітальні вкладення». Інвестиції в цьому разі розглядаються як вкладання у відтворення основних фондів . Водночас інвестиції можуть спрямовуватись на поповнення обігових коштів, придбання нематеріальних активів .

Окремі автори, визначаючи термін «інвестиції», вважають, що останні існують тільки у грошовій формі. Але інвестування капіталу може здійснюватися також у будь-якій іншій майновій формі або у формі немайнових активів ; сукупності технічних, технологічних, комерційних та інших знань; виробничого досвіду; права використання землі, води, ресурсів, споруд, а також інших майнових прав.

1.2 Види іноземних інвестицій

Існують державні та приватні інвестиції.

Державні інвестиції - це позики, кредити, які одна держава або група держав надає іншій державі. У цьому випадку мова йде про відношення між державами, що регулюються міжнародними договорами і до яких застосовуються норми міжнародного права.

Під приватними розуміють інвестиції, які надають приватні фірми, компанії чи громадяни однієї країни відповідним суб'єктам іншої країни. Інвестиційні відносини настільки складні та багатогранні, що нерідко відносини між державами тісно пов'язані з відносинами між приватними інвесторами. Такий зв'язок найбільше проявляється, коли інвестор передає свої права та вимоги державі.

Можлива і більш складна конструкція відносин, коли матеріальні зобов'язання держави-боржника за отриманими кредитами задовольняються за рахунок повної або часткової вартості майнових прав приватного інвестора в країні боржника.

Перелік видів іноземних інвестицій, що надається в законодавчих актах і міжнародних договорах, є приблизним, а не вичерпним, оскільки поняття інвестицій охоплює всі види майнових цінностей, які іноземний інвестор вкладає на території приймаючої сторони.

До цього переліку входять: рухоме і нерухоме майно та відповідні майнові права, включаючи заставу; грошові кошти, акції, внески, облігації чи будь-які інші форми участі в товариствах, підприємствах, у тому числі і спільних; право вимоги за грошовими внесками, які вносяться для створення економічних цінностей, чи послугами, що мають економічну цінність; права на результати інтелектуальної діяльності, що визначаються як права на інтелектуальну власність; права на здійснення господарської діяльності, які надаються на основі закону чи договору, включаючи частково право на розвідку та експлуатацію природних ресурсів.

Залежно від ступеня контролю над зарубіжними компаніями інвестиції поділяються на прямі та портфельні.

Прямі інвестиції - основна форма експорту приватного капіталу, що забезпечує встановлення ефективного контролю і надає право безпосереднього розпорядження закордонною компанією.

Прямі інвестиції поділяються на дві групи:

- Трансконтинентальні капітальні вкладення, зумовлені кращими умовами ринку, коли існує можливість поставляти товари з нового виробничого комплексу безпосереднього на ринок даної країни. Витрати у цьому випадку відіграють не значну роль, основне - знаходження на ринку. Різниця у витратах виробництва порівняно з материнською компанією є меншим фактором впливу на розміщення виробництва на даному континенті. Витрати виробництва є вирішальними для визначення країни даного континенту, в якій необхідно створювати нові виробничі потужності;

- Транснаціональні вкладення - прямі вкладення, часто в сусідній країні. Мета - мінімізація витрат порівняно з материнською компанією.

Портфельні інвестиції - капітальні вкладення, частка яких у капіталі нижче межі, визначеної для прямих інвестицій. Портфельні інвестиції не забезпечують контролю за закордонними компаніями, обмежуючи прерогативи інвестора отриманням частки прибутку.

У деяких випадках міжнародні корпорації реально контролюють іноземні підприємства, володіючи портфельними інвестиціями, в силу двох причин:

- Через значну розпорошеність акцій серед інвесторів;

- Наявність додаткових договірних зобов'язань, що обмежують оперативну самостійність іноземної фірми.

До числа іноземних інвесторів відносять наступні категорії суб'єктів:

- Іноземні юридичні особи;

- Іноземні фізичні особи;

- Вітчизняні громадяни, що проживають за кордоном;

- Іноземні держави;

- Міжнародні організації.

Здійснення інвестицій пов'язане за певним ризиком для іноземного інвестора. Можливість таких ризиків, які часто називаються «некомерційними», збільшується при політичній та економічній нестабільності в приймаючій країні, при виникненні воєнних конфліктів, введенні надзвичайного стану. Усе це загострює питання про гарантії і робить необхідним встановлення певних гарантій як у внутрішньому законодавстві, так і в міжнародних договорах.

1.3 Функції прямих іноземних інвестицій

Вплив ПІІ на національний дохід та платіжний баланс є основним, найбільш загальними функціями ПІІ. Всі інші функції можна вважати похідними, деталізованими. Тому зазначу такий перелік деталізованих функцій ПІІ:

1. Оновлення і модернізація виробничої бази. Для України дана функція ПП є дуже актуальною у зв'язку з високим ступенем фізичного і морального зношення основних фондів. Внутрішні інвестиції, вочевидь, теж виконують дану функцію, але у випадку ПІІ можемо говорити про поставки більш якісного та продуктивного обладнання.

2. Задоволення потреби в інвестиціях. ПІІ здатні частково задовольнити потребу держави в інвестиціях. Вплив ПІІ буде особливо відчутним, якщо вони задовольнять інвестиційну потребу в пріоритетних галузях і сферах виробництва. Для України в умовах гострої нестачі інвестицій дана функція є особливо актуальною.

3. Краще задоволення потреб внутрішнього ринку. Продукція підприємств з іноземним капіталом може бути дешевою, більш якісною, забезпечуватися ширшим сервісним обслуговуванням на відміну від продукції місцевих товаровиробників.

4. Надання технічної допомоги. Підприємства з іноземним капіталом можуть надавати технічну допомогу місцевим виробникам, зокрема постачальникам, з метою дотримання ними світових стандартів, що використовуються даними підприємствами з іноземним капіталом.

5. Підготовка і навчання персоналу на рівні сучасних світових вимог. Це сприяє поширенню передового досвіду, дає користь самим працівникам, кожному конкретному підприємству з іноземним капіталом, а також іншим підприємствам, куди ці працівники в майбутньому перейдуть на роботу.

6. Передавання управлінських навичок. Сучасна криза в Україні у великій мірі є кризою управління: як на макро-, так і на мікрорівні. Тому освоєння передових управлінських навичок, високого рівня менеджменту є важливою підвалиною економічного піднесення.

7. Передавання технологій та інновацій. Заснування виробництва у приймаючій країні з допомогою ПІІ - це основний спосіб передавання технологічних інновацій у сучасному світі. При цьому чим вищий науково-технічний рівень місцевих спеціалістів, чим вищі технічні можливості місцевих постачальників, чим більша місткість місцевого ринку, тим країна-реципієнт є більш сприйнятливою до технологічних інновацій.

8. Створення нових робочих місць. В умовах загального низького рівня оплати праці в Україні, ця функція розширюється за змістом: ПІІ приводять до створення нових високооплачуваних робочих місць порівняно з рівнем зарплати.

9. Збільшення податкових надходжень у приймаючій країні. Підприємства за участю іноземного капіталу стають важливим джерелом податкових надходжень до бюджетів усіх рівнів.

10. Ефективніше використання місцевих ресурсів. Підприємства з іноземними інвестиціями можуть використовувати місцеві ресурси з вищою ефективністю аніж у випадку їх використання місцевими виробниками.

11. Посилення конкуренції на внутрішньому ринку підприємствами з іноземними інвестиціями. Це сприяє кращому задоволенню потреб споживачів, ефективнішому використанню ресурсів, впровадженню інновацій і т. д. - тобто більш ефективному виробництву.

12. Позитивний демонстраційний ефект. Приклад сучасного прогресивного підприємництва, який представляють ПІІ, здатен стимулювати місцевих підприємців і суспільне оточення загалом.

13. Сприяння структурній перебудові економіки. Прямі інвестиції вочевидь здійснюються у найбільш інвестиційно привабливі, перспективні сектори та галузі економіки, що покращує структуру національної економіки. Приклад: зростання в Україні виробництва товарів народного споживання.

14. ПІІ впливають на хід, темпи, результати реформ: пришвидшують перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової. Так, залучення ПІІ вимагає від приймаючої країни прийняття адекватної ринковим умовам законодавчої бази, ґрунтового аналізу економічної ситуації, моніторингу інвестиційного клімату, пришвидшення реструктуризації підприємств, сприяння створенню мережі консультативних фірм, іншої ринкової інфраструктури; розширення зовнішньо-економічних зв'язків з державами з розвинутою ринковою економікою тощо.

15. ПІІ підвищують конкурентоспроможність національної економіки приймаючої країни. Дана функція є закономірним наслідком дії усіх попередніх функцій. Для її ілюстрації доцільно звернутись до позитивного досвіду «нових індустріальних країн» . Всі вони активно використовували зовнішні джерела економічного зростання: широке залучення іноземних капіталів, техніки й технології з промислово розвинутих країн, що сприяло їх індустріалізації та зростанню конкурентоспроможності їхнього експорту.

16. Прямі інвестиції сприяють зміні місця країни у міжнародному поділі праці, зокрема завдяки розвитку експортноорієнтованих виробництв. Загалом визнано, що ПІІ сприяють перетворенню країн, що розвиваються, із експортерів сировини у продавців готових виробів. Такий внесок ПІІ у структурні зміни країн, що розвиваються, є більш важливий, аніж просто переміщення фінансових ресурсів по лінії ПІІ.

Участь у міжнародному поділі праці є ваговим чинником зростання в сучасних умовах. Тому вплив ПІІ на місце країни у міжнародному поділі праці є, на мою думку, однією з найважливіших і найбільш корисних функцій ПІІ. Вона включається в дію не одразу, а лише при досягненні певного високого ступеня розвитку ПІІ в країну .

2. Особливості державного регулювання іноземних інвестицій

2.1 Загальні методи та рівні регулювання інвестиційної діяльності

Інвестиційна діяльність, відіграючи ключову роль у системі сучасних світогосподарських зв'язків і маючи значний потенціал впливу на економічний розвиток, має бути регульованою на національному, міжнародному і наднаціональному рівнях. Таке регулювання може здійснюватися за допомогою сукупності спеціальних правових, адміністративних, економічних та соціально-психологічних методів, та деяких інструментів стимулювання і обмеження .

Рис. 2.1 Система регулювання інвестиційної діяльності

Правові методи реалізуються через систему цивільного та процесуального права.

Адміністративні методи юридично визначають господарську суб'єктність, регламентують питання власності, процедури вирішення суперечок у судовому порядку тощо.

Економічні методи реалізуються через систему дотацій, кредитів, здійснення фіксальної політики.

Соціально-психологічні методи орієнтовані на формування і розвиток тієї чи іншої ідеології, виховання відповідного типу менталітету громадян і суспільства в цілому за допомогою організаційно оформлених інститутів.

Між методами регулювання інвестиційної діяльністі є очевидний взаємозв'язок. Їх ефективність залежить від тривалості існування відповідної нормативно-правової бази, від досконалості правових методів регулювання .

Аналіз різних систем регулювання інвестиційної діяльності на національному рівні показує, що формуються вони двома шляхами:

- через прийняття єдиного акта, який регулює допуск іноземного капіталу в економіку країн;

- через розробку тих чи інших правових актів, що регулюють різні аспекти іноземної інвестиційної та підприємницької діяльності.

Вибір того чи іншого із зазначених шляхів залежить від ролі конкретної країни на світовому ринку капіталів. Для країн, які активно експортують капітал, характерним є ліберальне ставлення до регулювання іноземних капіталовкладень. Країнам, які переважно імпортують капітал, притаманне прагнення прийнятий єдиний законодавчий акт щодо міжнародної підприємницької діяльності.

До іноземних інвесторів, як правило, належать іноземні фізичні та юридичні особи; особи, які проживають за кордоном; іноземні держави та міжнародні організації.

Видами іноземних інвестицій є цінності, що вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об'єкти підприємницької діяльності з метою одержання прибутку або досягнення інших цілей. В цілому ці види інвестицій визначаються однозначно, але можливі й варіації щодо деяких з них, зокрема щодо інтелектуальних інвестицій, векселів, цінних паперів, торгових марок тощо. Зауважимо, що різні країни, які зацікавлені в іноземних інвестиціях, формують різні переліки видів інвестицій.

Ключовим моментом здійснення іноземних інвестицій є питання участі у власності. У світовій практиці є такі основні варіанти вирішення цього питання: збереження державного контролю над стратегічними галузями національної економіки; збереження деяких галузей або видів виробництва під егідою державної власності; часткове зняття обмежень привілейованим інвесторам; 100%-ва власність іноземного інвестора.

Регулювання репатріації прибутку іноземного інвестора включає: вимогу обов'язкового створення резервного фонду, який зберігається у банках приймаючої країни; фіксацію розміру капіталу, який вивозиться та прибутку, що отримується. Крім того, можливий режим вільного руху капіталу.

Система інвестиційних пільг та обмежень включає: факторні пільги ; товарні пільги ; спеціальні заходи обмеження та контролю за діяльністю іноземного інвестора.

Система гарантій дотримання прав іноземного інвестора традиційно складається із: гарантій включення прав іноземного інвестора до національной системи права; гарантій дотримання інвестиційних пільг і усталеності законодавства протягом інвестиційного циклу; гарантій від заходів конфіскаційного характеру.

Аналіз зарубіжного досвіду дозволяє зробити висновок про те, що промислово розвинуті країни віддають перевагу фінансовим стимулам перед фіскальними, оскільки перші більш ефективні, вони забезпечують адресний характер впливу і концентрують зусилля на досягненні конкретних національних та національно орієнтованих результатів. Країни, що розвиваються, та країни з перехідними економіками використовують переважно податкові стимули та адміністративні заходи .

Зауважу, що у розвинутих країнах з метою заохочення приватних інвесторів робити інвестиції у країни, що розвиваються, та у країни з перехідними економіками створюються спеціальні інститути підтримки та стимулювання інвестування за рубіж.

У сучасній світогосподарській практиці важливе місце в активізації та регулюванні міжнародної інвестиційної діяльності займають двосторонні і багатосторонні інвестиційні угоди. Їх метою є одержання країною базування правового захисту своїх інвестицій в приймаючій країні від можливих некомерційних ризиків, а також підтримка стабільності і надійності відносин між країнами.

У міжнародних дво- і багатосторонніх угодах, як правило, регулюються такі питання інвестування:

– визначення інвестицій та інвесторів;

– умови ввозу прямих іноземних інвестицій;

– заохочення інвестицій;

– загальні норми режиму;

– переведення платежів;

– вимоги до результатів господарської діяльності;

– позбавлення інвестора прав власності;

– вирішення суперечок;

– норми поведінки корпорацій.

При визначенні питання про інвестиції та інвесторів вказуються не тільки вже існуючі форми інвестицій, а й ті, що можуть виникнути після укладення угоди. Фіксуються юридичні особи, які потрапляють до категорії «національних суб'єктів» кожної з країн-учасниць угоди.

Умови ввозу прямих іноземних інвестицій чітко визначають систему регулювання розміщення інвестицій.

Більшість міжнародних угод про інвестування передбачають обов'язкове заохочування іноземних інвестицій, насамперед, з боку приймаючої країни. В окремих угодах країна базування зобов'язується проводити політику заохочення вивозу підприємницького капіталу в країну, з якою укладено угоду.

Загальні норми режиму, як правило, передбачають справедливий, недискримінаційний, пільговий або національний режими.

Правила переводу платежів є найбільш важливим елементом угоди. При цьому країна базування прагне одержати конкретні та широкі гарантії не тільки щодо загальних правил переведення коштів, а й щодо використання тієї чи іншої валюти, валютних ресурсів та термінів переведення.

Вимоги до результатів господарської діяльності є однією з ключових проблем в інвестиційних відносинах. Вона вирішується наданням гарантії про неможливість конфіскації чи націоналізації належної іноземним інвесторам власності, або гарантією про компенсацію їх власності у випадку її націоналізації.

Вирішення суперечок відбувається за допомогою Міжнародного центру регулювання інвестиційних суперечок, який був створений у 1965 році . На першому етапі суперечки між інвесторами та урядом приймаючої країни вирішуються на основі конструктивних консультацій. Суперечка може також розглядатись компетентним судовим або адміністративним органом приймаючої країни.

Питання про норми поведінки корпорацій - це питання про формування загальних принципів і норм, яких мають додержуватися іноземні підприємці у приймаючій країні.

Взаємовідносини між багатьма країнами регулюються складними угодами на наднаціональному рівні у рамках інтеграційних угруповань. Це забезпечує вільний рух капіталів, гармонізує економічну політику країн-учасниць.

Мультиплікаційний ефект дає сильній державі зі стабільною й благополучною економікою підвищену можливість залучати іноземні інвестиції. Середовище, що склалося в такій країні, затримує власні інвестиційні кошти і залучає іноземні, причому, на відміну від слабких країн, - у найбільш ефективних формах. За допомогою цих коштів здійснюється модернізація виробництва і всієї економіки, забезпечується підвищення конкурентоспроможності продукції, покривається бюджетний дефіцит та ін. Характерно, що у відносинах між високорозвинутими країнами навіть захоплення ринку не означає для «потерпілої» країни втрат. Відомо, наприклад, що Японія, захопивши великі сектори ринку США, рятує цю країну від фінансових труднощів. У країн, що розвиваються і мають слабку державу, такі можливості відсутні.

Особливе значення в глобальному регулювання інвестування мають міжнародні фінансові організації. Ці організації, насамперед МВФ, котрий відповідає за ринкові трасформації та кредитування країн, що розвиваються, безперечно підтримують життєдіяльність таких країн, а в окремих, важких випадках надають пряму допомогу і полегшують їхнє економічне становище, в тому числі й за рахунок зміни строків виплати або часткового списання боргів. Коли б не існувало цих організацій, становище багатьох нині процвітаючих країн «третього світу» було б безвихідним, що дало б поштовх руйнівним соціальним вибухам та іншим масштабним трагедіям .

2.2 Законодавство України щодо регулювання іноземного інвестування

Зусилля України як молодої незалежної держави інтегруватися у світове співтовариство відбувається в умовах реформування відносин власності і структурної перебудови економіки всередині країни. Велике значення як стимулятора розвитку ринкових відносин за цих умов набуває залучення і оптимальне використання інвестицій, в т. ч. іноземних.

Переваги іноземних інвестицій над іншими видами економічної допомоги незаперечні. Вони виступають додатковим джерелом інвестування у вітчизняне виробництво, його модернізацію, розробку та запровадження нових технологій, а також завдяки виробничій та науково-технічній кооперації забезпечують інтеграцію вітчизняної економіки у світову.

Потреба української економіки в іноземних інвестиціях набагато більша, ніж їх фактичне вкладення. Причин такого становища чимало. Значну роль у залученні іноземних інвестицій в Україні відіграє якість правового регулювання іноземних інвестицій та його стабільність.

Правовий режим іноземного інвестування в Україні регулюється національним законодавством України та міжнародними договорами України, що після їх схвалення Верховною Радою України імплементуються у національне законодавство.

До них слід віднести:

Конституцію України, зокрема її положення по забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України та гарантування захисту прав усіх суб'єктів, в т. ч. права власності , права приватної власності , права громадян на підприємницьку діяльність та ін.;

Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. щодо створення державою рівних умов усіх форм власності та гарантій їх захисту;

Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. щодо основних засад створення, функціонування та припинення діяльності підприємств в Україні;

Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18 червня 1991 р. щодо порядку випуску та обігу цінних паперів в Україні;

Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. щодо загальних засад здійснення інвестиційної діяльності в Україні незалежно від її суб'єктів ;

Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. 1 щодо умов і порядку дії таких договорів в Україні;

Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21 листопада 1995 р. щодо порядку створення та функціонування транснаціональних промислово-фінансових груп в Україні;

Закон України «Про приватизацію державного майна» від 19 лютого 1997 р. щодо права іноземних суб'єктів господарювання виступати в ролі покупців у процесі приватизації та порядку набуття ними права власності на об'єкти приватизації, щодо повноважень органів приватизації виступати з боку держави засновниками підприємств зі змішаною формою власності.

Указ Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» від 19 лютого 1994 р. щодо порядку створення та діяльності інвестиційних фондів та інвестиційних компаній; інші нормативні акти, що регулюють основні засади здійснення господарської діяльності в Україні.

Розділ інвестиційного законодавства що визначає режим іноземного інвестування містить нормативні акти, в тій чи іншій мірі спеціально присвячені цьому питанню. До них належать:

Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р., що визначає особливості режиму іноземного інвестування на території України ;

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р., який визначає іноземне інвестування як різновид зовнішньоекономічної діяльності та встановлює особливості, принципи та є державні органи приватизації;

Указ Президента України «Про Консультативну раду з питань іноземних інвестицій в Україні» від 11 травня 1997 р;

Указ Президента України «Питання Палати незалежних експертів з питань іноземних інвестицій» від 14 травня 1997 р.;

«Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій», затв. постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р.;

Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна» від 7 серпня 1996 р.;

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку визначення продукції власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями» від 5 вересня 1996 р.;

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок державної реєстрації договорів про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора» від 30 січня 1997 р. №112;

Наказ Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України «Про затвердження Положення про форми зовнішньоекономічних договорів » від 5 жовтня 1995 р. №753.

Головне місце серед регулювання іноземних інвестицій посідають два закони:

1) Закон України «Про режим іноземного інвестування». Цей Закон визначає особливості режиму іноземного інвестування на території України, виходячи з цілей, принципів і положень законодавства України .

2) Закон України «Про інвестиційну діяльність». Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України. Він спрямований на забезпечення рівного захисту прав, інтересів і майна суб'єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а також на ефективне інвестування народного господарства України, розвитку міжнародного економічного співробітництва та інтеграції .

2.3 Закордонний досвід регулювання іноземних інвестицій

Стратегічні інтереси держави повинні бути спрямовані на нівелювання негативних наслідків залучення іноземних інвестицій, а головне на активізацію позитивних процесів відповідно до цілей й задач державної інвестиційної політики у країні-реципієнті. Створюючи сприятливі умови для вкладання іноземного капіталу відповідним правовим забезпеченням, практично в усіх країнах світу процес залучення іноземних інвестицій в тій чи іншій формі регламентується: їхній приплив заохочують в одні галузі виробництва і обмежують в інші. Вочевидь, що для кожної з країн-донорів, які є основними імпортерами капіталів в економіку країни-отримувача, держава повинна напрацьовувати та проводити цілеспрямовану політику щодо залучення іноземних інвестицій, яка має базуватися на принципах загальнодержавних пріоритетів щодо іноземного інвестування та на концептуальному визначенні галузей економіки, їх провідних підприємств, набуття контролю над якими з боку іноземного капіталу загрожуватиме економічній безпеці державі .

Стратегічна інвестиційна політика розглядається як найважливіша складова загальної економічної політики, яку проводить держава. Державна політика включає регулювання умов інвестиційної діяльності, яке здійснюють органи виконавчої влади країни в цілому і окремі суб'єкти відповідно до чинного законодавства. Державне регулювання іноземного інвестування має ґрунтуватися на принципах взаємної відповідальності іноземного інвестора і держави: дотримання основних прав і свобод іноземних інвесторів; юридичної відповідальності іноземних інвесторів за порушення закону або міжнародних договорів; заохочення іноземних інвесторів, які спрямовують інвестиційні ресурси у програми , визначені державою як пріоритетні; удосконалення законодавства щодо іноземних інвестицій .

Заходи державної політики у сфері іноземного інвестування мають бути синхронізованими із масштабами й напрямами ринкової трансформації. Треба враховувати сукупність зовнішніх і внутрішніх, об'єктивних та суб'єктивних факторів, що можливо тільки за наявності дієвої системи державного регулювання, а також відповідного фундаментального й науково-методичного забезпечення.

Об'єкти державного регулювання іноземного інвестування - це перелік питань , що регулюються апаратом держави у процесі формування й реалізації політики в галузі іноземного інвестування. Це, зокрема, визначення іноземного інвестора, видів і форм іноземних інвестицій, участь у власності, антимонопольні заходи, трансферт прибутку іноземного інвестора, вимоги щодо результатів діяльності іноземного інвестора, система інвестиційних пільг та обмежень, проведення державної експертизи інвестиційних програм, гарантії щодо прав іноземного інвестора.

Діяльність іноземного інвестора, як правило, регулюється національним законодавством країни, що приймає. Можна також виділити кілька міжнародних актів , що регулюють іноземне інвестування:

До міжнародних актів, що регулюють іноземне інвестування, належать:

- Звід принципів і правил з обмеження ділової практики ЮНКТАД;

- Міжнародний кодекс поведінки при передачі технологій ЮНКТАД;

- Кодекс поведінки ТНК ООН;

- Андський пакт;

- Принципи дій ОЕСР ;

- Декларація про міжнародні капіталовкладення та багатонаціональні підприємства ОЕСР;

- Конвенція із регулювання інвестиційних суперечок між державами та громадянами інших країн.

Розв'язання суперечок здійснюється наднаціональною структурою - Міжнародним центром урегулювання інвестиційних суперечок, створеним у 1965 р. .

Міжнародними дво - та багатосторонніми угодами, як правило, регулюються такі питання інвестування, як визначення інвестицій та інвесторів, умови ввезення прямих іноземних інвестицій, заохочення інвестицій, загальні норми режиму, переказ платежів, вимоги стосовно результатів господарської діяльності, позбавлення інвестора прав власності, вирішення суперечок, норми поведінки корпорацій.

Окремі країни, які не підписали дво - або багатосторонніх угод, можуть ухвалювати спеціальні нормативно-правові акти, спрямовані на захист іноземних інвестицій. У такому разі держава бере на себе зобов'язання щодо охорони прав та інтересів іноземних інвесторів у односторонньому порядку. Передбачається, що дія такого нормативно-правового акта поширюється на всіх іноземних інвесторів.

У розвинених країнах діє принцип, за яким для іноземних інвесторів створюється національний режим господарської діяльності. Декларацією про міжнародні капіталовкладення та багатонаціональні підприємства, що ухвалена у 1976 р., Організація економічного співробітництва та розвитку рекомендує країнам-членам ОЕСР надавати підприємствам з іноземними інвестиціями режим відповідно до законодавства країни - одержувача, а також ураховувати норми міжнародного права і міжнародних договорів. Цей режим має бути не менш сприятливим, ніж той, який створює держава для національних економічних суб'єктів .

Система державних гарантій прав та інтересів іноземних інвесторів ґрунтується на трьох рівнях:

а) на рівні законодавства країн-одержувачів, де гарантується недоторканість власності. Обумовлюється тим, що конфіскація майна або інших активів проводиться на підставі рішення суду і тільки за обставин, прямо визначених законом;

б) на багатосторонньому рівні. Наприклад, до Конвенції із регулювання інвестиційних суперечок між державами та громадянами інших країн, що була підготовлена Всесвітнім банком у 1966 р., вже приєдналося близько ста країн. У разі виникнення суперечок між державою, що приймає, та іноземним інвестором останній може звертатися по захист не до держави, з якої походять інвестиції, а до Міжнародного центру з регулювання інвестиційних суперечок при Всесвітньому банку у Вашингтоні;

в) на двосторонньому рівні, переважно за допомогою укладення між країнами угод про заохочення та захист інвестицій.

Можливі такі види гарантій, що надаються іноземним інвесторам:

- гарантії від змін у законодавстві;

- гарантії від націоналізації;

- гарантії в разі припинення інвестиційної діяльності;

- гарантії переказу платежів у іноземній валюті;

- забезпечення сум, отриманих при виконанні договірних зобов'язань;

- забезпечення сум, отриманих у зв'язку з ліквідацією або продажем підприємства; компенсації при націоналізації тощо .

Варто також підкреслити, що, незважаючи на те, що сьогодні інвестиційні режими стали більш відкритими, очікувати того, що вони залишатимуться такими самими у наступних десятиріччях, було б помилкою, оскільки наявність обмежень у сфері прямого іноземного інвестування є потенційним джерелом економічних та політичних непорозумінь між окремими державами, фірмами, фірмами та державами.

Звідси, створення більш комплексної, гнучкої та ефективної системи наднаціонального регулювання ПІІ видається важливим на теперішньому етапі розвитку світової співдружності, так як зможе згодом гарантувати використання визначеного набору стандартів по відношенню до транснаціонального бізнесу і стримувати, таким чином, можливі негативні наслідки, що з'являються через зловживання державою чи фірмою своєю силою.

Політика державного регулювання іноземними інвестиціями в сучасних умовах має здійснюватися з урахуванням національних інтересів. Її складові - це цілеспрямоване законодавство, підпорядковане ідеї залучення іноземних інвестицій у пріоритетні види економічної діяльності, створення інфраструктури, що забезпечить сталий розвиток і належні доходи, запобігання імпорту промислових товарів, формування суспільної підприємницької ідеології, протекціонізм . Отже, держава має різні елементи політики для того, щоб сприяти залученню іноземного капіталу.

Напрямок регулювання цих елементів залежить від економічної ситуації, рівня розвитку економіки, фінансової бази держави, характеру та масштабів втручання і багатьох інших чинників. Країни, що розвиваються в умовах дії кризових явищ, потребують активного державного втручання, причому адміністративні методи регулювання застосовуються досить часто .

Законодавча база є найважливішим напрямком державного регулювання іноземних інвестицій. Переважна більшість заходів державного регулювання впроваджується за допомогою правових форм. Тому вдосконалення системи та принципів правового регулювання іноземного інвестування є вирішальним чинником пожвавлення надходжень капіталу нерезидентів.

Світовий досвід підтверджує, що в усіх країнах із перехідними економіками приймаються законодавчі та нормативні акти, які регулюють діяльність іноземних інвесторів. Інколи відповідні правові приписи зустрічаються навіть у конституціях. Це пояснюється тим, що приймаючі країни з малопривабливим інвестиційним середовищем змушені вводити для нерезидента пільги та переваги, щоб таким чином компенсувати підвищений ризик господарювання для цих суб'єктів . В умовах конкуренції боротьби на інвестиційному ринку різні країни змушені постійно посилювати дію факторів, які мотивують нерезидента щодо вкладення коштів.

У країнах з розвиненою економікою сформована економічна і політична ситуація забезпечує достатній захист іноземного капіталу й інвестицій і без спеціального законодавства. Чітка законодавча база в цих країнах гарантує відсутність дискримінації іноземних компаній: волю утворення нових компаній , одержання прибутку , врегулювання конфліктів . Наявність такого законодавства привело до збільшення потоків прямих іноземних інвестицій.

У країнах з ринковою економікою, що розвивається, інвестиційне законодавство менш розроблене і сприятливе, що привело до створення спеціальних законів, що гарантують захист іноземним інвесторам.

Отже, одним із найважливіших факторів, що сприяє припливові іноземних інвестицій у країну, є наявність ефективного, стабільного законодавства про іноземні інвестиції та зовнішньоекономічну діяльність. Заходи державного регулювання за допомогою грошово-кредитної політики , як правило, застосовуються не спеціально до іноземних інвесторів, а до всіх економічних суб'єктів. На великі іноземні компанії, що займаються виробництвом, ці заходи суттєво не впливають. Але слід зазначити, що іноземні інвестори розглядають практику застосування грошово-кредитних методів як показник державних пріоритетів у сфері економіки, а також для макроекономічного аналізу .

3. Проблеми і перспективи регулювання іноземних інвестицій

3.1 Засади здійснення прямих іноземних інвестицій

Міжнародні рейтингові обстеження оцінють якість інвестиційного середовища в Україні як найслабше місце в українській економіці. Воно визначається неефективною урядовою бюрократією, корупцією, нестабільністю, складним адмініструванням податків, занедбаною інфраструктурою та низько кваліфікованою робочою силою . За даними звіту останнього Всесвітнього економічного Форуму про глобальну конкурентоспроможність, Україна зайняла 72 місце серед 134 країн, поступаючись Литві , Латвії , Росії . Найнижчий результат 115 місце відводиться категорії «якість інституції», зокрема, для нашої країни є проблемними прозорість ухвалення урядових рішень , ефективність використання державного бюджету , довіра суспільства до політиків , тягар державного регулювання , ефективності товарних ринків та технологічності .

Багатонаціональні корпорації, яких у світі є більше 70000, забезпечують десяту частину світового ВВП, третину всього експорту, мають понад 20 трл. доларів США обсягу реалізованої продукції, створили 60 млн. робочих місць . Інвестиції цих компаній прискорюють нагромадження основного капіталу, сприяють нормалізації платіжного балансу, підвищенню продуктивності праці, передачі управлінських навичок та передового міжнародного досвіду, забезпечують запровадження нових технологій, збільшення потоку грошей у країну, інтеграція місцевих економік у міжнародне співробітництво та супроводжуються ефектом мультиплікації . Країни і території конкурують за отримання інвестицій від таких компаній. У класифікації країн етапами розвитку, що виконувались в рамках досліджень глобального індексу конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму в Давосі у 2008 році, Україну було включено до групи країн, що знаходяться в процесі переходу до такого етапу, на якому конкурентоспроможність оцінюється зовнішньою відкритістю, ефективністю та здатністю до сприйняття новх технологій, що находяться за кордоном.

Можна виділити чотири групи мотиваційних факторів, які визначають поведінку багатонаціональних корпорацій, стосовно прийняття рішення про розташування своїх підприємств на тій чи іншій ділянці, території та вкладення інвестицій в ту чи іншу країну, регіон, місто. Перша група мотиваційних факторів направлена на пошук дешевих ресурсів та активів, друга - пошук близьких та вигідних ринків збуту продукції, третя - мотивується пошуком загальної ефективності і четверта - пошуком інтелекту та знань .

Виходячи з аналітичних досліджень, очевидно, Україна поки що залишається бути об'єктом вкладення прямих іноземних інвестицій завдяки присутності першої та другої групи мотиваційних факторів.

Якщо проаналізувати іноземних інвесторів, яких має сьогодні Україна то це, переважно, невеликі підприємства і, часто, маловідомі підприємства, які хоча і володіють дещо вищим, порівняно з вітчизняними чи місцевим технологіями, рівнем іновативності, але він є значно нищим, ніж у розвинутих країнах світу. Україна, як правило, отримує «відпрацьоване» обладнання, яке не відповідає енергозберігаючим технологіям, останнім досягненням екологічної безпеки, автоматизації чи продуктивності. Але навіть таке обладнання і такі технології забезпечують зайнятість населення, дещо вищу і стабільну заробітну плату, кращі умови праці і навіть деякий соціальний захист та допомогу, яка часто не закінчується на рівні підтримки власних працівників, а трансформується у допомогу місцевій громаді, органам самоврядування, підтримку місцевих програм по благоустрою території, реконструкції житлово-комунального господарства, доріг чи комунікацій, розвитку дрібного бізнесу, підтримки місцевих громадських організацій, підготовки форумів, фестивалів тощо.

ПІІ, заходячи в українську економіку, шукають дешеві місцеві ресурси , але трапляється, що мотивом їх поведінки є економія, яка утворюється від порушення технологій, екологічної рівноваги, норм безпеки і яка загрожує майбутнім витратам для країни, але є можливою сьогодні через недалекоглядність політиків та корумпованість бюрократів, непрозорість та заплутаність дозвільних процедур, процедур ліцензування чи сертифікації.

Конкурентоспроможність української економіки значно зросте і країна отримає переваги, якщо зуміє залучити таких інвесторів з інших країн, мотивом поведінки яких у процесі прийняття інвестиційних рішень будуть фактори третьої та четвертої групи, тобто це будуть інвестори, які шукають ефективність та знання. Таких інвесторів ми називаємо «стратегічними», а інвестиції, які вони забезпечують - «стратегічні ПІІ». Прихід таких інвестицій в економіку України, залежить від сприятливості ділового клімату і від наявності відповідного для інвестора місця для розташування. Для того щоб діяльність по залученню інвестора в територію була успішною, необхідно дуже добре розуміти: 1) мотиви його поведінки і 2) логіку та порядок процесу прийняття рішень про розміщення інвестицій.

Інвестори насамперед враховують ті чинники, що визначаються глобальним, регіональним та місцевим рівнем, класифікація яких є типовою для класичного стратегічного інвестора .

Чинники прийняття рішення на глобальному рівні	Чинники прийняття рішення на регіональному та місцевих ринках
Поява нових ринків Доступ до споживачів Зниження вартості виробництва Наявність потенціалу розвитку Технології Потрібні кваліфікація та навички робочої сили Стимули Політична стабільність та рівні розвитку	Наявність відповідних будівель Підготовлені промислові земельні участки Вартість купівлі чи оренди ділянки, можливості розвитку Доступ та надійність транспортної інфраструктури Вартість транспортування Наявність робочої сили Наявність сировини в регіоні, низька вартість перевезення сировини та компонентів Наближеність схожих фірм та галузей Наявність супутніх та допоміжних фірм, фінансових установ Місцевий ринок та доступ до інших ринків Соціальний клімат регіону та наявність атракцій Наближеність до великих міст та місць відпочинку Підтримка та надійність місцевої та регіональної влади Наявність та якість мережі постачальників

Табл.3.1Класифікація чинників, що впливають на прийняття рішення про розміщення інвестицій на різних рівнях процесу

Нагадаю, що інвестиційна привабливість - це якісна та кількісна характеристика внутрішнього та зовнішнього середовища об'єкта можливого інвестування. Головна суть інвестиційної привабливості полягає в реалізації стратегії отримання максимального прибутку від вкладеного капіталу. Тому на сьогоднішній день, при розробці і прийнятті інвестиційних рішень, іноземний інвестор спирається на дослідження конкурентоспроможності регіональної економіки, а саме звертає увагу на регіони, які є більш привабливими. Значні ПІІ у конкретну галузь у регіоні найчастіше пов'язані з упровадженням довгострокового інвестиційного проекту. Також на надходження ПІІ у конкретний регіон впливає його географічне розташування. Обсяг притоку ПІІ до регіонів України відображено у табл. 3.2

Табл. 3.2 Обсяг притоку ПІІ до регіонів України за 2000-2008 рр.

Аналізуючи наведені дані, можна зробити висновок, що іноземні інвестори охоче вкладають кошти у промислові регіони, оскільки більшість їх «цікавить» металообробка, харчова і хімічна промисловість, будівництво, транспорт. Однак з табл. 2 видно, що саме у 2008 р. приток іноземних інвестицій зменшився в усі регіони країни, а з таких областей, як Дніпропетровська, Сумська, АР Крим та м. Севастополь відбувся відток капіталу, що становив майже 500 млн. дол. США.

Привабливість регіонів країни має тенденцію змінюватися кожного року. На це впливають різні чинники, в останній час - це світова фінансова криза. Слід зазначити, що інтерес іноземних інвесторів до м. Київ незмінний, оскільки він є столицею європейської держави. Тут обертається значна готівкова маса країни, активно розвивається ринкова інфраструктура, досягнуто помітного зростання промислового виробництва, з кожним роком поліпшується тенденції будівництва і розвитку транспорту. У м.Київ іноземні інвестиції зосереджені у фінансовому, кредитному і страховому секторах економіки.

Табл. 3.3 Оцінка привабливості регіонів України за 2000-2008 рр.

Поряд з м. Києвом, протягом 2000-2008 рр. привабливими для іноземних інвесторів залишаються Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Одеська, Полтавська та Харківська області .

Для підвищення інвестиційної привабливості регіонів України необхідно мінімізувати дію негативних та депресивних факторів, здійснювати заходи з лібералізації умов господарювання. А також: