Політична економія

Розробляючи свою „теорію трудящих”, Чернишевський аналізує майже всі основні проблеми політичної економії. Особливе місце в „теорії трудящих” належить теорії трудової вартості. Чернишевський називає працю єдиною матеріальною субстанцією вартості. Виходячи з цього, він визначає поняття справедливого розподілу. Якщо колишні теорії стверджували, що „все створюється працею”, то нова додає, що „все має належати праці”. Саме з цих позицій Чернишевський аналізує такі економічні категорії, як цінність виробництва, мінова цінність, внутрішня цінність.

Слід звернути увагу на те, що Чернишевський відносить до капіталістичної системи господарства категорії-цінності виробництва й мінової цінності, а до соціалістичної - категорію внутрішньої цінності.

Капітал у Чернишевського - продукт праці, який служить виробництву. До капіталу він відносить і продукт харчування робітника, зайнятого у виробництві. Предмети розкоші - не капітал, отже. Капітал. За Чернишевським, має соціальну характеристику як суспільний фонд виробництва. Капітал у нього - вічна категорія.

Ренту Чернишевський розглядає як надприбуток. Він у цілому погоджується з теорією ренти, розробленою Рікардо, але категорично заперечує її зв'язок із законом спадної родючості ґрунту. Велику увагу Чернишевський приділяє характеристиці конкуренції, закону вартості, поділу праці, проблемам продуктивності араці тощо. Переважну частину „Політичної економіїї трудящих” присвячено пропагуванню соціалістичних ідей. Настання соціалізму Чернишевський пов'язує з революційною боротьбою.

Економічна програма народництва. В економічній думці Росії другої половини ХІХ ст. провідним напрямом було народництво, тобто певний різновид утопічного соціалізму, властивий країнам із низьким рівнем економічного розвитку, переваженням сільського господарства і дрібних виробників.

Російське народництво - складне й багатогранне явище. У народництві виділяють дві тенденції - революційна і ліберальна, а відповідно - і два етапи розвитку. Перший - із 60-х до середини 80-х рр., пов'язано із діяльністю революційного народництва. Другий - із середини 80-х до кінця 90-х рр. - характеризується переважанням у народництві ліберальних ідей.

Усім без винятку представникам народництва, до яких би течій чи напрямів вони не належали, притаманні певні спільні риси: визнання капіталізму в Росії занепадом, регресом, а також визнання самобутності, „неповторності” російського економічного ладу взагалі і селянина з його общиною, артіллю зокрема. Народники вірили в можливість запобігти розвитку капіталізму в Росії, ідеалізували вигаданий ними „народний лад”, проголошуючи його запорукою прогресивніших, ніж капіталізм, суспільних відносин соціалізму. Революційні народники сподівались здійснити соціалістичні перетворення через селянську революцію.

Революційне народництво. У революційному народництві існували три течії, які очолювали П.Лавров, П.Ткачов і М.Бакунін.

П.Л.Лавров (1823-1900) - один із провідних ідеологів народництва, філософ, соціолог, економіст, математик. Він і його послідовники (так звані лавристи) були прихильниками соціалістичної революції, яку здійснить народ, селянство, кероване революційною інтелігенцією. Підготовка революції передбачала попередню тривалу пропагунду ідей соціалізму в народі.

Значне місце в працях Лаврова присвячується економічним питанням, які охоплюють усі сторони суспільно-економічного життя тогочасної Росії. Це і становище селянства, і оцінка реформи, і роль общини. Спостерігаючи процес розкладу общини і зародження капіталізму, Лавров характеризує його як початок підготовки соціального перевороту. На місце капіталістичного ладу, писав він, прийде „робочий соціалізм”. Він, за Лавровим, здійснюватиметься через передачу землі селянським общинам, а промислових підприємств - робітникам.

М.О.Бакунін (1814-1876) - анархіст за світоглядом. Він був непримиренним противником кріпацтва і вважав, що російський селянин - „бунтар від природи”. Бакунін сподівався на можливість негайної соціальної революції.

Він виступив з критикою реформи 1861 р., яку назвав обманом. Критикував він і капіталізм як нову форму експлуатації. Бакунін і його послідовники виступали проти існування держави і пропагували ідею вільної федерації робітничих асоціацій і селянських общин з абсолютною свободою особистості. Економічну основу такого устрою бакуністи вбачали в передачі всієї землі землеробським общинам, а всіх засобів виробництва - робітничим асоціаціям.

П.М.Ткачов (1844-1885) - прихильник „селянського соціалізму”. Розв'язати проблему побудови „селянського соціалізму” мали революціонери, поваливши царський уряд і захопивши владу. Росія, на його думку, готова до соціалістичної революції, оскільки не має капіталу і буржуазії. Після захоплення влади буде проведено реформи. Одна з програмних вимог Ткачова полягала у ліквідації поміщицького землеволодіння і передачі землі у власність селянам.

Визнавав Ткачов і необхідність промислового розвитку країни, без чого сільське господарство не може не тільки процвітати, а й взагалі існувати. Він виступив з гострою критикою капіталізму і буржуазної політичної економії, яка, за його словами, захищає інтереси капіталу. Ткачов зробив навіть спробу створити нощаєм інтереси капіталу. Ткачов зробив навіть спробу створити нову економічну науку, виходячи з вимог „справедливості та моралі”.

Ліберальне народництво. З середини 80-х рр. у суспільному русі переважають ідеї ліберального народництва. Цьому сприяли розвиток капіталістичних відносин у країні і посилення диференціації селянства. Хоч ліберальні народники, як і революційні, виступили від імені всього селянства, проте фактично вони були виразниками інтересів сільської буржуазії.

Ідеологами ліберального народництва в Росії були: В.П.Воронцов (1849-1918), М.Ф.Кривенко (1847-1906), С.М.Южаков (1849-1910) та інші. На відміну від революційних, ліберальні народники відмовились від боротьби із самодержавством і сконцентрувати всю увагу на розробленні програми так званих „дрібних діл”. Свою економічну програму вони пов'язували з ідеєю некапіталістичного шляху розвитку Росії, яка ґрунтувалась на вченні С.Сісмонді.

Ідеалом ліберального народництва було міцне селянське господарство, яке протиставлялось капіталістичному. Саме для забезпечення цього господарства ліберальні народники вимагали розширення селянського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, надання селянам позичок, створення на селі ощадних кас, різних форм кооперацій, забезпечення селян поліпшеним сільськогосподарським реманентом. Однак фактично ці вимоги забезпечували створення умов, необхідних для капіталістичного розвитку сільського господарства.

В.Воронцов наголошував, що Росія не має ґрунту для розвитку капіталізму у зв'язку зі скороченням внутрішнього ринку. Він не міг не бачити явних ознак капіталістичного розвитку в країні, але називав „усе це більше грою в капіталізм, ніж виявом його дійсних відносин”. Розвиток капіталістичних відносин в окремих галузях промисловості (наприклад машинобудуванні) Воронцов пояснював протегування уряду. Він закликав ужити заходів для затримки розвитку капіталізму і пропонував (як перехідні) форми „іншого шляху промислового прогресу” у вигляді артільної організації дрібного кустарного виробництва з допомогою інтелігенції. Дальший розвиток він пов'язував з так званим „народним виробництвом”, тобто із сімейними та артільними майстернями, які витискуватимуть капітал. У промисловості передбачалось створити такі форми організації виробництва, де „робітники будуть одночасно і господарями підприємства”.

С.Южаков дотримувався аналогічних поглядів, звертаючи увагу на загрозу капіталізму, яка насувається із Заходу. На його думку, її ще не пізно було зупинити і повернутись до старих патріархальних порядків.

М.Даніельсон - не лише сподвижник, а й близький друг В.Воронцова повністю поділяв його погляди. Визнаючи, що капіталізм поступово перемагає і в Росії, він звертався до „розуму і совісті” співвітчизників, закликаючи їх урятувати „вітчизну” і народ від навала капіталізму через зміцнення общини і розвиток дрібного селянського виробництва. Данієльсон відомий ще й тим, що переклав І том „Капіталу” К.Маркса російською мовою.

Підбиваючи підсумок аналізу ідеології народництва, слід звернути увагу на оцінку російського народництва В.І.Леніним. у праці „До характеристики економічного романтизму”, що мала підзаголовок - „Сісмонді і наші вітчизняні сісмондісти” (1897) він підкреслює абсолютну тотожність поглядів народників з доктриною Сісмонді і наголошує на їх реакційному характері. Насправді економічна програма ліберальних народників мала буржуазно-демократичний характер і фактично мала створити умови, необхідні саме для капіталістичного розвитку сільського господарства.

Політична економія в Росії в другій половині ХІХ - на початку ХХст.

На розвитку політичної економії в Росії позначились особливості її суспільно-економічного стану. Суттєві залишки кріпосництва, общинний лад, які надовго збереглись у пореформений період, зумовили появу критичного струменя в політичній економії, спрямованого проти пореформених порядків. І важливо те, що ця критика велась із позицій, близьких до ідей класичної школи політичної економії.

Значне місце в політичній економії Росії (на відміну від Заходу) посідали аграрні питання, і зокрема проблема общини. У розв'язанні аграрного питання намітились два основні напрями. Представники одного - обстоювали поміщицький шлях аграрної еволюції. Представники другого - заперечували аграрну політику царизму, що призводила до зубожіння селянства, критикували способи ведення поміщицького господарства, проте фактично виступали за його збереження.

До цього (ліберально-народницького) напряму належала значна частина російських економістів. Він переважав у політекономії в пореформений період. Представники цього напряму виходили з ідей А.Сміта і Д.Рікардо. Вони прихильно ставились до економічної теорії К.Маркса, розглядаючи її як розвиток класичної теорії. Ідеї цього напряму набули найбільшого розвитку в працях М.О.Каблукова (1849-1919), О.С.Посникова (1846-1921), О.І.Чупрова (1842-1908), М.О.Каришева (1855-1905) та інших, праці яких було значною мірою присвячено аграрним проблемам.

Основу аграрної програми цих економістів становили: заперечення капіталістичної еволюції сільського господарства, захист общинного землеволодіння і збереження поміщицької земельної власності.

М.Каблуков, наприклад, усіляко захищав відробітки як форму поєднання інтересів поміщиків і селян. У центрі уваги О.Посникова була проблема збереження общини, розширення її меж за рахунок державних земель. Програма професора Московського університету О.Чупрова передбачала збереження общини, запровадження раціональної землеробської культури, розвиток кустарних промислів тощо.

Проте суто аграрними питаннями не вичерпувались наукові інтереси ліберал-народницьких економістів.

Так, у Чупрова ми бачимо весь спектр питань політичної економії, а також конкретної економіки і теоретичної статистики. Теоретичну позицію Чупрова в політичній економії марксистська література трактувала як еклектичну, передовсім на тій підставі, що він визнавав наявність кількох шкіл у політичній економії і бачив певні позитивні риси в кожній із них. Виділяючи такі школи, як манчестерська, соціалістична та історична, Чупров підкреслював, що в кожній із них „виявляється своя частка істини”. Політичну економію він розглядав як науку про вічні закони, що діють на всіх етапах історичного розвитку, у всіх суспільно-економічних формаціях. Саме тому він мріяв про синтез численних напрямів політичної економії, про створення єдиної економічної науки, що керувалася б єдиними істинами.

У своїх перших наукових працях і в лекціях Чупров виступає як прихильник класичної політичної економії, використовує певні положення економічної теорії К.Маркса. Щодо теорії корисності, то він уважає її другорядною.

Другорядне значення теорії корисності він пояснював неможливістю безпосереднього порівнювання благ за їхніми фізичними властивостями та суб'єктивним характером оцінок корисних властивостей тих чи тих предметів. На цій підставі він робив висновок, що мінові пропорції товарів визначаються не кориснімтю, а кількістю праці, необхідної для виготовлення цих товарів.

На близьких позиціях стояли Каблуков і Каришев, які підкреслювали величезну роль праці в господарському житті. На захист трудової вартості і з критикою теорії корисності виступив А.О.Ісаєв (1851-1924). Він пропонував відмовитись від категорії граничної корисності і зосередитись на категорії корисності, яку досліджували ще економісти-класики. Гранична корисність, підкреслював він, пов'язана з діяльністю особи, а тому відбиває її власні інтереси, а інтереси суспільства. Критикуючи суб'єктивну теорію цінності, Ісаєв був прихильником марксистського трактування вартості.

Слід звернути увагу на те, що наприкінці ХІХ - на початку ХХст. перед економістами постають нові проблеми, нові завдання. Значного розвитку набуває теоретичне розроблення економіки окремих галузей виробництва. Змінюється проблематика політичної економії. На перший план замість детального аналізу економічних категорій виходять питання економічної політику, посилюється вплив австрійської та німецької історичної школи. У політичній економії складається так званий соціальний напрям (соціальна школа), представники якого на перший план висували правові, етичні відносини людей. Прихильниками цього напряму були такі економісти, як С.Солнцев, П.Струве, Ввойтинський та інші. Формуються також психологічний та математичний напрями.

Психологічний напрям почав формуватись у працях українських економістів і згодом поширився в усій Росії. Його представники розвинули далі суб'єктивну теорію цінності, запровадили поняття об'єктивної й суб'єктивної господарської цінності, поширили суб'єктивні принципи психології окремої людини на психологію „колективності”, застосовуючи такі поняття, як „соціальні оцінки”, „суспільна гранична корисність”. Один із представників цього напряму (В.Войтинський) пропонував поєднання психологічного напряму з історичним.

Основи математичної школи в Росії заклав ще Чупров. Значний внесок у розроблення математичних методів зробили такі економісти, як Ю.Жуковський, В.Дмитрієв, Л. Слонімський та інші. Так, Ю.Жуковський з допомогою цих методів намагався дати аналіз теорії прибутку і теорії ренти Д.Рікардо. Л.Слонімсбкий пропагував ідеї Й.Тюнена і А.Курню.

Найпослідовнішим прихильником математичних методів дослідження був В.Дмитрієв. Його праці справили значний вплив на розвиток економіко-математичних досліджень не тільки в Росії, а й за кордоном. Головна мета його економічних нарисів - довести сумісність трудової теорії вартості і теорії граничної корисності.

Основна теоретична праця Дмитрієва „Економічні нариси” складається з трьох частин, які було об'єднано й видано 1904 р. під назвою „Економічні нариси (досвід органічного синтезу трудової теорії цінності і теорії граничної корисності)”.

У першому нарисі Дмитрієв дає математичний аналіз теорії цінності Рікардо, розглядає питання кількісного аналізу співвідношення між ціною і витратами виробництва і робить цікаві висновки щодо визначення повних витрат праці. У другому нарисі він аналізує теорію конкуренції А.Курно, у третьому - викладає еволюцію теорії граничної корисності.

Дмитрієв заклав основи системи міжгалузевого балансу, яку згодом розробив В.Леонтьєв під назвою моделі „витрати - випуск”. На жаль, праці Дмитрієва і його наукові досягнення в СРСР з 20-х рр. ігнорувались офіційною наукою.

У цілому математичний напрям не набув у Росії великого поширення, багато економістів критикували математичну школу.

Висновки

Написавши курсову роботу, я можу зробити деякі висновки. У роботі я відповіла на питання: що відноситься до предмету політичної економії, які існують методи політичної економії, а головне прослідкувала етапи розвитку політичної економії починаючи з прадавнього світу і аж до наших часів.

Отже, економічна теорія - це наука про те, які з рідкісних виробничих ресурсів люди та суспільство з плином часу, з допомогою грошей або без їх участі, вибирають для виробництва різних товарів та розподілу їх з метою споживання різними людьми та групами суспільства.

Політична економія пройшла довгий шлях розвитку, кожний з етапів якого має свої особливості, що вивчалися різними науковими школами або ж окремими вченими-економістами.

Предметом політичної економії являються економічні відносини між окремими індивідами, групами, державами і т. п.

При аналізі предмету політекономії використовують різні методи: аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія та ін.

Крім цього у своїй роботі я розглянула етапи розвитку економічної теорії власне в Україні, а також у Росії, що допомогло виявити спільні та відмінні риси розвитку політичної економії у двох сусідніх державах.

Список літератури

1. Економіка України. Журнал, 2002-2005.

2. Економіка: Підручник/ за ред. Булатова О.С. - М: БЕК,1997.

3. Економічна теорія/за ред. Добриніна О.І., Тарасевича Л.С.: підручник для вузів,1997.

4. Економічна теорія/за ред. проф. Воробйова Є.М. - Київ - Харків, 2003.

5. Курс економічної теорії/за ред. Чепуріна М.Н. - Кіров: „АСА” - 1998.

6. Політична економія. Підручник для студентів вузів/за ред. Башнянина Г.І., Лазура П.Ю., Медведєва В.С. - К: Ніка - центр,2000.

7. Політекономія/за ред. Ніколенко Ю.В. - К: ЦУЛ,2003.

8. Сучасна економіка/за ред. Мамедова О.Ю. - М: „Зевс”,1997.