Політична економія

Уважно вивчивши національні, індивідуальні, регіональні та інші види потреб, розкривши їхні об'єктивні зв'язки, вчений доводив, що суспільство повинно не протистояти, а сприяти задоволенню потреб. В інтерпретації останніх обстоювався принцип свободи.

Співзвучна з програмними вимогами демократичного руху в тогочасному суспільстві праця „Нариси теорії потреб” назавжди ввійшла в історію науки як свідчення того, що І.В.Вернадський може вважатися творцем цієї теорії, до якої знову звернулася економічна наука напередодні ХХІ ст.

Докторська дисертація І.В.Вернадського, захищена в Московському університеті (1849) і присвячена дослідженню італійської політекономічної літератури до початку ХІХ ст., спирається на погляди, викладені у згаданих нарисах.

І.В.Вернадський з'ясував у дусі класичної школи головні поняття і категорії. Праця, на його думку, є джерелом багатства, вона завжди продуктивна. Праця і капітал - єдині чинники виробництва. Вчений відзначив, що духовність - одна з важливих умов процвітання кожної галузі промисловості. Це міркування заслуговує на особливу увагу: адже воно присутнє в концепціях українських економістів, які віддавали належне духовності в господарському розвитку, в практиці господарювання. Цікаво, що обґрунтування І.В.Вернадським умов і чинників зростання продуктивності праці пізніше дістало визнання у багатьох економістів.

Дослідник розглянув співвідношення потреб і праці, закон обігу, або обміну, ціни і торгівлі, прибутковість, зарплату, народний (національний) доход та інші економічні категорії. Обмін, на його думку, - це сукупність попиту і пропозиції, заробіток залежить від співвідношення праці і капіталу. До речі, в зарплату він включав і ту частину, що йде на розвиток сім'ї, її духовність. Тому зарплата, писав учений, визначається і рівнем розвитку суспільства.

І.В.Вернадський стояв на позиціях вільного підприємництва, з усіма його вартісними, фінансовими, ринковими атрибутами, і був одним з найактивніших прихильників ліквідації кріпосного права в Російській імперії. Виходячи з позицій класичної політекономії, визнавши об'єктивність економічних законів, у своїх працях він обстоював ідею надання розкріпаченим селянам землі без викупу. Його стаття „Мільярд і туман” (1858) гостро критикує намагання змусити селян сплатити поміщикам мільярд карбованців в обмін на відпускну. З приводу проектів капіталізації панщини І.В.Вернадський саркастично запитував, чи не буде вона премією тим, хто шкодив загальному добробуту і „видавлював” з людей те, на що не мав права. Водночас він розвінчав концепцію „общинного соціалізму”, висунуту М.Г.Чернишевським та його однодумцями.

І.В.Вернадський чудово розумів роль новітніх форм сільськогосподарського і промислового виробництва у поступі суспільства. Своїми міркуваннями про зв'язки машинного виробництва і розширення ринку він ніби передавав естафету видатному своєму співвітчизникові М.І. Туган-Барановському. За словами професора І.С. Коропецького, якби Вернадський не мав інших праць, то самого тільки дослідження з розвитку італійської економічної думки було би досить, щоб він назавжди посів достойне місце серед славних постатей в історії науки.

Космогонічна теорія розвитку економіки С. Подолинського

Одне з чільних місць серед українських економістів-новаторів займає дивовижно обдарований Сергій Андрійович Подолинський (1850 - 1891). Він закінчив Київський університет у 1871р., захистив докторську дисертацію з медицини (університет м. Бреслау, 1876), а через 2 роки видав у Женеві монографію „Життя і здоров'я людей на Україні ”, заклавши тим самим основи української соціоетногігієни. Його історико-економічне дослідження „Ремесла і фабрики на Україні ” (1880) є значним внеском у вивчення процесів становлення промисловості, але справжню славу приніс ученому його твір „Праця людини та її відношення до розподілу енергії ”, перекладений німецькою, французькою та італійською мовами. Дослідник прагнув з'ясувати значення умов, які супроводжують працю, і наслідків її для навколишньої природи. Розглянувши тогочасні поняття енергії, вчений дійшов висновку, що сума енергії всього Всесвіту є величина абсолютно незмінна, що в ньому невпинно відбувається процес вирівнювання (розсіювання, або ентропії) енергії шляхом переходу одного її виду в інший, в напрямі від форм, що легко перетворюються, до більш стійких, а тому можливість перетворення постійно зменшується. На думку Подолинського, закон розсіювання енергії можна вважати настільки доведеним, наскільки доведено закон її збереження. Вчений використав величезний науковий апарат, проаналізувавши праці Кляузіуса, Томсона, Ранкіна, Канта, Лапласа, Цельнера, розрахунки Кульє і Гельтера з метою з'ясування циркуляції енергії у Всесвіті, взаємодії сонячної енергії, руху планет і життя на Землі. Всі його виклади зроблені для того, аби довести, по-перше, наявність ще достатньої кількості енергії для життя землян, по-друге, неоптимальний її розподіл на земній поверхні, а головне - що людині під силу зробити цей розподіл більш раціональним, вигідним.

Простеживши еволюцію нагромадження сонячної енергії на Землі, С.А.Подолинський робить такий висновок: що ближче до нашого часу, то меншу роль відіграє внутрішня енергія Землі в утворенні енергетичного бюджету її поверхні. Очевидно, для нагромадження енергії необхідно, щоб на поверхні відбувався процес, протилежний її розсіюванню, або процес перетворення постійної енергії (теплоти) у вищу форму, здатну перейти в механічний рух. Учений показав, що природні процеси, які відбуваються на поверхні Землі, в окремих випадках сприяють перетворенню енергії у вищі форми, але не ведуть до її збереження. З появою органічного життя, писав він, змінилися не тільки вигляд і властивості поверхні планети, а й також кількість і спосіб розподілу вищих родів енергії. Учений переконливо показав роль рослинного світу в перетворенні та збереженні сонячної енергії у формі, яка робить можливим всі подальші перетворення (одержання тепла, світла, електрики тощо).

Еволюція нашої планети, писав С.А.Подолинський, показує, що коли температура на її поверхні підтримувалася переважно завдяки процесам, які перебігали в надрах, збереження енергії зовсім не відбувалося. Головним джерелом енергії було Сонце, частину її повітря і вода перетворювали в механічну роботу, певну частину зберігали рослини, але до появи нової енергії спричинилися тільки тварини і людина. Інакше запанував би своєрідний застій, а цього не сталося. Кількість сонячної енергії, яка на земній поверхні набуває перетворюваних форм, постійно збільшується. Багато безплідних місць завдяки людській праці оброблено і вкрито різноманітною рослинністю. На матеріалах сільськогосподарської статистики Франції вчений показав, як своєю працею людина збільшує нагромадження енергії. Уперше, твердив С.А.Подолинський, ми зустрічаємося з працею у землеробстві, де вона виступає в усій повноті. З латки землі серед дикого степу чи в первісному лісі землероб одержує рясні врожаї. Людина не створює ні матерії, ані енергії - все це дає природа, але завдяки праці енергія зберігається і примножується.

Розглядаючи людину як термічну машину, С.А.Подолинський твердив, що раціональна будова мозку і передніх кінцівок дозволила витрачати механічну енергію на такі дії, які збільшили запас енергії на земній поверхні. Праця забезпечила існування, розмноження і розвиток людства, бо вона повертає людям у формі їжі, одягу, житла, задоволення психічних потреб велику суму енергії, спожитої на виробництво. Але збережена енергія аж ніяк не відповідає всім потребам усіх людей, інакше не було би злиднів та обмежень. Кількість органічного життя, на думку вченого, прямо залежить від кількості сонячної енергії, що її зберігають рослини. У людини було більше можливостей, ніж у тварини, використовувати запас енергії, збережений рослинами. Людина перемогла найсильніших тварин тому, що зуміла піднести свій енергетичний бюджет на вищий рівень порівняно з ними.

Виживання людей та їх чисельність С.А.Подолинський ставив у залежність від здатності зберігати енергію за допомогою праці. Для глибшого розуміння цієї залежності вчений вважав за необхідне визначити суть і основні параметри праці. Звернувшись до творів відомих економістів (Кене, Сміта, Сісмонді), учений помітив суперечності в їхніх визначеннях категорії праці і запропонував власне розуміння: праця не виробляє речовини, писав він, і тому вся продукція її може полягати тільки в приєднанні чогось, також не створеного працею, до речовини. Це „щось” якраз і є перетворена енергія.

Увагу С.А.Подолинського постійно привертали енергетичні властивості людської праці. На його думку, праця - це такий прояв життєдіяльності людського організму, за допомогою котрого людина здобуває ті кількості енергії, яких бракує у природі. За його словами, всі люди харчуються продуктами землеробства і скотарства, задовольняючи свою потребу в їжі тільки за рахунок енергії Сонця, включеної в обмінні процеси на поверхні Землі завдяки праці. І чим вище розвинена людина, чим складніше її моральне і розумове життя, тим більше праці вона змушена докласти для власного задоволення. Енергетичний бюджет кожної людини зростає. Робоча машина, названа людством, стає щоразу сильнішою і досконалішою, а менша кількість його праці здатна перетворити більшу кількість нижчої енергії в її вищі форми. Перспективи розвитку людства С.А.Подолинський вбачає у вдосконаленні людського життя, а саме в кількісному збільшенні енергетичного бюджету кожної людини: тільки суспільство, яке прагне до швидкого нагромадження енергії, може йти вперед. Застій у даному разі майже рівнозначний розсіюванню нагромадженої енергії.

Результати свого дослідження С.А.Подолинський згрупував у десяти висновках: один з них сформульовано так: „Загальна кількість енергії, одержувана поверхнею Землі з її надр і від Сонця, постійно зменшується. Водночас загальна кількість енергії, яку нагромаджено на земній поверхніі яка перебуває в розпорядженні людства, постійно збільшується”. Допоки людина володіє сумою технічної роботи, яка перевищує її власну, розмноження та існування людей забезпечене.

З приводу публікацій С.А.Подолинського зав'язалася переписка між К.Марксом і Ф.Енгельсом. З листів Енгельса видно, що він ознайомився з твором „Праця людини...” в скороченому варіанті, надрукованому в італійському тижневику, і визнав доктрину автора дуже міцним відкриттям.

М. Яснопольський - засновник наукової школи просторової фінансової економетрії

Микола Петрович Яснопольський (1846 - 1920) закінчив юридичний факультет Київського університету, викладав політичну економію в Ніжинському ліцеї та на вищих жіночих курсах у Києві. З 1889 р. почав викладати фінансове право в рідному університеті. Основоположною працею

М.П. Яснопольського є його дослідження географічного розподілу державних доходів і витрат у Росії. Сам автор зазначає, що ця тема ще ніким не висвітлювалася і що навіть такі поважні вчені, як В.Рошер та А.Вагнер, відомі увагою до спеціальної бібліографії, не допомогли йому знайти літературні джерела, присвячені теорії даного питання.

Отже, М. Яснопольському довелося водночас розробляти теорію і проводити емпіричний аналіз. У центрі його уваги були людина та її потреби. На думку вченого, густота населення впливає на розвиток економічного життя. Наприклад, Колимський округ і Туруханський край заселені майже в 50 разів слабше, ніж Канада; тому не дивно, говорив Яснопольський, що в рідконаселених місцевостях Півночі і Сходу імперії спостерігається низький рівень економіки. Методика здійснених ним статистичних розрахунків досі не втратила практичного значення. Зокрема, заслуговує на увагу врахування фактора природи в культурному розвої населення різних місцевостей. Відмінності природних і культурно-економічних умов Яснопольський поклав в основу концепції просторової фінансової політики. Він доводив, що однакова для всіх місцевостей економічна політика може мати різні наслідки. „Якщо не можливо зовсім усунути неоднорідність місцевих впливів яким-небудь загальним для всієї держави заходом економічної політики, то доцільно, принаймні, прагнути до того, щоб усією сукупністю окремих заходів паралізувати нерівномірності місцевих впливів кожним з них окремо”.

Дія фінансових законів, писав учений, може посилювати ті місцеві особливості господарського життя, що склалися внаслідок різних історичних і сучасних умов нефінансового характеру. Звичайно, застерігав автор, метою його дослідження є не пропозиція конкретних кроків, а загальний підхід до кількісного розподілу фінансових потоків між частинами держави.

Показати значущість географічного підходу до фінансової системи - це завдання поставив перед собою М.П. Яснопольський. Головна його ідея така: загальний підхід до просторової економіки має стосуватися і фінансової системи. Концептуальну засаду становить твердження, що „велике різноманіття

економічних та інших умов різних частин держави викликають там зовсім неоднакові економічні наслідки від одного і того ж загальнодержавного заходу”. Докладними розрахунками проілюстровано твердження, що однакові фінансові закони в різних місцевостях викликають неоднакові економічні наслідки; матеріалом слугувала статистика непрямих податків щодо продуктів споживання, які в тій чи іншій місцевості користуються різним попитом. Показано, як фінансова рівність перетворюється на свою протилежність - нерівність. Однакове оподаткування, без огляду на культурні традиції і трудові орієнтації населення, може завдати шкоди розвиткові економіки, підприємництва і т.д.

Ученого цікавила, зокрема, кореляція кількісних фінансових показників (одержуваного доходу) з величиною території окремих адміністративних одиниць. Наприклад, показано, що внесок українських губерній в доходну частину держави в 9 разів більший стосовно частки їхньої площі в загальній території імперії. Азіатська ж частина її (Туркестан) мала мізерне фінансове значення, хоча займала величезні простори.

Зіставивши місцеві доходи з простором, учений відзначив високу фінансову продуктивність районів густозаселених, з розвинутим господарством. Після столичної групи найбільшу платіжну силу для держави мають території, котрі характеризуються переважанням землеробства в поєднанні з галузями обробної промисловості. Так, високим рівнем фінансової інтенсивності відзначилися райони, що називалися житницею не тільки імперії, але і Європи. Йдеться, зрозуміло, передусім про українські губернії.

М.П.Яснопольський розглядав величину фінансових доходів держави залежно від різних господарських факторів, зокрема, від рівня інтенсивності й ефективності. Показано, що місцевості, де велося екстенсивне господарство, були менш фінансово спроможними проти тих, де переважало інтенсивне господарювання. Крім того, простежено зв'язок оподаткування з міграцією населення, зроблено висновок, що різні види еміграції ослаблюють фінансову силу території. Міграція населення, пише дослідник, сигналізує про необхідність виправити господарське становище і недоліки фінансової системи з географічного погляду.

Географічний розподіл державних витрат учений розглядав під конкретним кутом, а саме: 1) значення для державної скарбниці кожної частини держави як місця здійснення витрат; 2) відношення витрат до числа мешканців даної місцевості; 3) відношення витрат до простору. В результаті індуктивного аналізу з'ясовано, що головні характерні риси географічного розподілу витрат залишаються спільними. Вони полягають у разючій нерівномірності цього розподілу, у великому зосередженні витрат у столицях і значно меншому - в місцевих центрах управління. У наш час просторово-фінансове дослідження М.П. Яснопольського становить особливу цінність для регіоналістики, її методологічного оснащення і підвищення прикладної значущості.

Новаторство М. Туган-Барановського в економічній науці

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865 - 1919) народився в с. Солониківці на Харківщині у дворянській родині. Навчався у Київській та Харківській гімназіях, закінчив фізико-математичний і юридичний факультети Харківського університету. Написав низку фундаментальних праць, які збагатили світову економічну науку новими концепціями.

Синтез теорії граничної корисності і трудової теорії вартості. Центральною проблемою політекономії, як визнавали майже всі дослідники, була теорія цінності, яка традиційно виступала у двох інтерпретаціях - трудової теорії і теорії граничної корисності, що вважалося несумісним. М.І.Туган-Барановський спростовує цей погляд у своїй праці „Вчення про граничну корисність господарських благ, як причину їх цінності”, обстоюючи думку, що між обома названими інтерпретаціями існує гармонія: єдина різниця полягає в тому, що вони досліджують різні фази одного й того самого процесу економічного оцінювання. Теорія граничної корисності пояснює його суб'єктивні фактори, тим часом як теорія трудової цінності - об'єктивні фактори.

Економічний процес поєднує і суб'єктивний, і об'єктивний елементи, бо між суб'єктом (людиною) та об'єктом (природою) не існує нічого, крім взаємозалежності. З цієї причини обидві теорії можуть бути легко зведені до органічного синтезу. Рікардо мав на увазі об'єктивні фактори цінності, а прибічники теорії граничної корисності - суб'єктивні фактори.

Пояснюючи процес оцінювання на підставі принципу граничної корисності, М.Туган-Барановський стверджує, що трудова вартість виробництва відіграє вирішальну роль у розподілі сукупного продукту. Щоправда, досконалим цей розподіл ніколи не може бути, тому розрахунок граничної корисності можливий тільки в ідеалі. Але, пише вчений, навіть в ідеальному випадку не слід думати, що розподіл людської праці точно відповідатиме економічному принципу. Відповідність граничної корисності трудовій цінності - це той рівень, до якого має прямувати національна економіка, але який ніколи не може бути досягнутий.

За словами М.І.Туган-Барановського, з певної точки зору, трудова теорія цінності є в основному економічним ученням, тоді як теорія граничної корисності - більш універсальна система, пов'язана з психологією (вкдючає елементи волі тощо). В кінцевому підсумку трудова цінність виробництва регулює граничну корисність товарів.

На думку М.Туган-Барановського, ми цінуємо економічне благо не саме по собі, а за його здатність створювати для нас необхідну цінність. У цьому розумінні навіть об'єктивна цінність має суб'єктивний вимір, оскільки єдиною активною фігурою в економіці є людина, тож із взаємовідносин між людьми виникають економічні процеси. Щоб визначити закони, які детермінують об'єктивну цінність, треба вивчити механізм формування суб'єктивних цінностей.

Таким чином, М.Туган-Барановський першим прийшов до синтезу трудової теорії і теорії граничної цінності. З сучасного погляду, його теорія цінності була новаторським внеском, який підніс науковий статус економічної науки, поставивши її на рівні з так званими точними науками - механікою та фізикою.

Обґрунтування теорії економічної кон'юнктури. Світову славу М.Туган-Барановському принесла публікація його магістерської дисертації „Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини і близький вплив на народне життя”(1894). У передмові до 2-го видання (1900) автор зазначив, що мав на меті вивчити найзагадковіше явище господарського життя, ще не з'ясоване наукою, а саме періодичні промислові кризи, іманентно властиві капіталістичному ладу. Розкрити таємницю настання криз марно намагалися багато економістів. Але саме наш співвітчизник дав наукову інтерпретацію причинно-наслідкових зв'язків циклічного характеру капіталістичного відтворення, розкрив його перспективи, аргументував методологічні засади прогнозування ринкової кон'юнктури.

Учений дійшов висновку, що економічні кризи не можна розглядати у відриві від функціонування ринку, тому друга частина його праці присвячена теорії ринку. Детальний опис і зіставлення фактів економічної кон'юнктури переконали дослідника в тому, що криза залежить не тільки від випадкових особливостей певного історичного моменту, а й від постійно діючих загальних причин, притаманних сучасному культурно-економічному ладу. Проблема криз, казав він, може бути задовільно розв'язана лише на основі правильної теорії ринку. А оскільки більшість представників сучасної науки спираються на хибну теорію ринку, то зовсім не дивно, що й проблема криз виявилася їй не під силу.

Резюмуючи, вчений наголосив, що його метою було довести, чому періодичність криз - то неодмінний супутник капіталістичного господарства. Циклічні коливання, зміна періодів піднесень та спадів має своєю головною сферою галузі промисловості, які створюють засоби виробництва (передусім залізоробне виробництво), а також різні галузі з обробки заліза і дерева; далі йдуть кам'яновугільне виробництво, і взагалі гірничозаводська справа, будівельна промисловість. Таке розмежування, на думку М.І.Туган-Барановського, дуже важливе, воно відбивається навіть на законодавстві, що підтверджує правильність викладеної концепції, згідно з якою періодичні кризи викликаються зміною розширення і скорочення виробництва основного капіталу. Теорію промислових криз і капіталістичної господарської кон'юнктури її фундатор невтомно довершував, конкретизуючи, посилюючи і розширюючи окремі складники. Але вже і в першому варіанті вона мала широкий міжнародний резонанс. У 1900 р. працю М.І.Туган-Барановського було видано німецькою, згодом французькою та ангійською мовами. Ряд західноєвропейських учених цілком або з якимись обмеженнями прийняв висновки автора. Так, Жан Лескюр назвав книгу найоригінальнішим твором у всій економічній літературі сучасності. Відомі економісти А.Шпітгоф, В.Зомбарт та інші високо оцінили значення монографії в теоретичному і практичному аспектах. Теорія кон'юнктури вплинула на всі напрями економічної науки ХХ ст., її настановами плідно скористалися практики для регулювання процесів у різних господарських системах, включаючи й планово-директивну.

Кон'юнктурна теорія грошей та її вплив на монетаризм. Особливе місце серед наукових здобутків М.Туган-Барановського займає теорія грошей і грошового обігу. У 1915 - 1917 рр. виходять друком його праці „Паперові гроші та війна”, „Паперові гроші і метал”, „Звідки беруться гроші для війни”, в яких з'ясовуються суть, походження, основні функції грошей. Центральним у теорії грошових відносин він вважав питання про цінність грошей: якщо в ньому немає ясності, то всі подальші міркування будуть хиткі. Тим часом, писав дослідник, у науці існували дві теорії цінності грошей, що конкурували між собою, - кількісна і товарна. Критично розглянувши їх, учений висвітлив вади та переваги кожної і запропонував власну теорію цінності грошей, яку назвав кон'юнктурною. На його думку, не можна визначати цінність грошей на основі трудової теорії вартості, бо паперові гроші, на відміну від металевих, не містять у собі трудової вартості взагалі. Теорія гарничної корисності також незастосовна. Ми цінуємо гроші не самі по собі, а лише як засіб придбання благ, і скільки цих благ можна купити за певну суму - залежить виключно від об'єктивних умов ринку; гроші потрібні нам тільки як платіжний засіб. Тобто цінність грошей є функцією від їх корисності. М.Туган-Барановський вважав, що грошова ціна кожного окремого товару визначається, крім індивідуальних факторів, загальним рівнем грошових цін, а не навпаки.

На початку ХХ ст. в економічній науці панувала кількісна теорія грошей, запропонована Ірвінгом Фішером. М.Туган-Барановський повністю погоджується з його рівнянням обміну, згідно з яким виражена у грошах сума всіх покупок дорівнює вираженій у грошах сумі продажу, але пропонує критично поглянути на деякі аспекти цієї теорії, що саме по собі було сміливим кроком, бо незаперечність кількісної теорії не підлягала в той час жодному сумніву.

М.І.Туган-Барановський вважав, що зміна цінності грошей, яек позасвідомого феномена, майже ніколи не викликається змінами кількості грошей в обігу чи змінами попиту - пропозиції окремих товарів: визначальним фактором тут виступає загальна кон'юнктура ринку. Між цінністю товарів і цінністю грошей є принципова відмінність: перша створюється на основі розцінювань з боку окремих індивідів, чим держава керувати не може, натомість цінність грошей - то позасвідомий стихійний продукт соціальної взаємодії, що повною мірою допускає державне регулювання. Тому завдання планомірної політики грошового обігу, спрямованої на регулювання цінності грошей, не містить у собі нічого неможливого. Для економічної науки на передній план висувається нове завдання величезної практичної значущості - вироблення основ раціональної грошової політики.

Отже, М.І.Туган-Барановський першим з економістів дійшов висновку, що державна грошово-кредитна політика стає необхідною в сучасному господарстві. Важлива роль у цьому належить центральному банку держави, який має керуватися у своїх діях не одержанням зиску, а загальнодержавними інтересами.

Більшість економістів, що займалися теорією грошей, не визнавали самостійної цінності паперових грошей. М.Туган-Барановський пророчив, що настане час, коли вони будуть визнані справжнім, самостійним мірилом цінності і коли держава почне регулювати стихійні процеси їхнього руху. Він геніально передбачив, що після Першої світової війни постане нова грошова система - система паперових грошей. А золото (резерви) зберігатиметься в коморах центральних національних банків для провадження активної валютної політики, для придбання іноземної валюти, потрібної в експортно-імпортних операціях, причому цей золотий запас не може бути переданий в обіг. Передбачення вченого справдилося: система золотовалютного стандарту проіснувала до 1976р., коли група розвинутих країн домовилася про його ліквідацію (Кінгстонзька угода).

Український економіст наполягав на тому, що однією з найважливіших складових економічної програми має стати активна політика держави, спрямована на створення нової грошової системи, на стимулювання ефективного платоспроможного попиту й інвестиційного процесу. При цьому, підкреслював він, влада держави не безмежна: вона діє в рамках ринкових сил. Ще задовго до Дж.М.Кейнса М.Туган-Барановський говорив, що гроші мають самостійну цінність і що до них має бути застосована певна регулююча політика. Одним з її об'єктів є вексельний курс. Держава не може сподіватися, не змінюючи кількості грошей в обігу, на те, що зможе істотно вплинути на середній рівень вексельного курсу, але має прагнути до його більшої стійкості, усунення різких коливань. Адже для народного господарства надзвичайно важливо, як саме створюється вексельний курс: шляхом зрушень вгору-вниз чи систематичних вібрацій на одному рівні. Саме в усуненні широкої амплітуди, в досягненні сталості вексельного курсу і полягає основне завдання активної грошової політики. Учений заклав основу сучасної інвестиційної теорії циклів, випередивши в тому, як і в інших питаннях, своїх сучасників.

Таким чином М.І.Туган-Барановський збагатив економічну науку, проклавши їй шляхи подальшого розвитку на всіх головних напрямах.

П.Чомпа та Є.Слуцький - видатні економісти України

Одним з яскравих економістів-новаторів початку ХХ ст. був Павло Чомпа, роки життя котрого, на жаль, досі не встановлено. До 1904 р. він опублікував низку невеличких книжок економіко-статистичного змісту, призначених для допомоги читачеві в обрахунку доходів і видатків сімейного бюджету. В 1910 р. Чомпа завершив дослідження під назвою „Нариси економетрії і на національній економії вибудуваної природної теорії бухгалтерії ”. Працю видрукувано німецькою мовою, і це має суттєве значення. Обіймаючи відповідальну посаду у Львівському підрозділі Австро-Угорського банку, автор вибором саме німецької мови для публікації нарисів, як на нашу думку, прагнув засвідчити певні принципи своєї суспільно-політичної орієнтації. Тому немає ніяких підстав зараховувати львів'янина П.Чомпу до діячів польської науки, як це роблять окремі дослідники.

Перш ніж випустити книгу у світ, окремі її розділи у вигляді рефератів П.Чомпа запропонував увазі викладачів Львівської торговельної академії, і таке опробування принесло позитивні результати. Через те можна твердити, що нова наука зародилася в інтелектуальному середовищі Галичини. Цей факт ознаменовує органічний зв'язок на теренах України з розвитком знань у всьому світі.

У передмові до книги автор проаналізував тогочасну методологію укладання балансів, показав її суперечливість, відсутність планових (прогностичних) категорій, аналогічність. Адже на практиці, за його словами, товари оцінюються інакше, ніж валюти, рухоме майно - не за тими принципами, що нерухоме, і т.д. На думку П.Чомпи, такі вади зумовлені відсутністю належної наукової основи в обліку і призводять до хибних висновків та рекомендацій. „Науковий характер теорії обліку, - писав він у передмові, - можна знайти лише за допомогою політекономії при підтримці юриспруденції і математики”. Так дослідник позначив свою теоретичну позицію у вивченні внутрішньої сутності явищ та процесів, що їх має відбивати баланс.

Спираючись на теорію цінності, П.Чомпа принципово розрізняє майно та капітал і пропонує замість алгебраїчного нове - економетричне рівняння.

Світова наукова громадськість беззаперечно визнає приорітет Павла Чомпи у відкритті економетрії. Так, лауреат Нобелівської премії з економетрії Регнар Фріш посилається на твори Чомпи (монографію 1910р., і статтю, яка вийшла в 1926р.). У підручнику з економетрії Ернста Берндта також відзначається той факт, що її засновником був П.Чомпа. Отже, можна з повним правом твердити, що всі подальші надбання в цій галузі стали можливі тому, що спиралися на надійний, добротний фундамент, закладений нашим славетним краянином, котрого доля наділила талантом і непересічною науковою інтуїцією. Сам він добре усвідомлював, що запропонована ним наукова розвідка в жодному разі не може вважатися вичерпною, що опрацювання матеріалу не обмежиться лише бухгалтерським обліком, а охопить спірні питання політекономії, із залученням юриспруденції, алгебри, геометрії тощо.

До когорти українських економістів, котрі торували нові шляхи в розвитку економічної науки, належить Євген Євгенович Слуцький (1880 - 1948). Він народився в Ярославській губернії. У 1886 р. батько майбутнього вченого (колишній випускник природничого факультету Київського університету) втратив викладацьку посаду, і родина їде в Україну. Слуцький закінчує Житомирську гімназію із золотою медаллю і в 1899р. вступає на фізико-математичний факультет Київського університету. Вже на перших курсах юнака цікавить економіка.

Аналіз теорії граничності, створення теорії збалансованого бюджету споживача. Студентське дослідження Є.Слуцького „Теорія граничної корисності” вражає глибиною, багатоаспектністю, оригінальністю узагальнень та суджень. Цей твір (374 сторінки машинопису), на жаль, досі не опублікований.

У передмові юний автор зазначає, що обрана ним тема ще вичерпно не висвітлена, багато моментів не опрацьовано, але „ над цим світом ідей ширяє живий дух наукової думки”, завдяки якому „твориться, народжується істина”. І далі: „Я розумів, що переді мною не окремі автори й окремі думки, а фрагменти наукового витвору, в якому можна жити і який здатний розвиватися”. У творі відбито тогочасний стан відомої теорії, з її сильними і слабкими місцями, широко використано математичний апарат, щоб „показати справжні взаємовідносини теорії цінності благ вищих порядків і благ комплементарних математичний метод також вносить значні спрощення і принципову... ясність та прозорість”.

Заслугою Слуцького є не тільки застосування математичних методів до аналізу та обґрунтування теорії граничної корисності, а й те, що він звів погляди її окремих представників в єдину систему. У названому творі вже накреслено напрями тих майбутніх наукових пошуків, результати яких принесуть світове визнання. Йдеться, зокрема, про статтю Є.Є.Слуцького, опубліковану в 1915 р. в італійському журналів „Giornale olegli economica e rivista di statistica” під назвою „ До теорії збалансованого бюджету споживача”, яка починається так: „Сучасна теорія цінності видається, на перший погляд, ніби розділом психології: якщо ми хочемо підвести під економіку належну базу, то ми повинні зробити її повністю незалежною від психологічних тверджень і філософських гіпотез”. Поряд з тим, писав учений, психологічні аспекти теж необхідно враховувати, оскільки йдеться про корисність благ, до яких люди ставляться неоднаково.

Учений розглянув умови, на яких побудована теорія бюджету споживача. Таких умов налічується три: неперервність функції корисності та її похідних; припущення, що тип функції корисності не змінюється протягом розгляданого проміжку часу; припущення, що зміна корисності при переході від одного поєднання благ до іншого не залежить від способу переходу.

Конкретизуючи погляди В.Парето і відкинувши закон Г.Госсена (про насиченість потреб), Є.Є.Слуцький розглянув блага двоякого роду: такі, гранична корисність яких знижується із збільшенням їх кількості, і такі, гранична корисність яких за тих самих умов збільшується. Перші дослідник назвав насичуючими, другі - благами не насичуючими.

Провівши відповідно до зазначених умов математичне дослідження стабільності бюджету споживача, Є.Є.Слуцький запропонував ті кількості благ, що із зростанням доходу збільшуються, назвати відносно необхідними, а ті, що зменшуються, - відносно не необхідними. З огляду на основні ознаки поведінки споживача Є.Є.Слуцький вивів закон попиту: „ І. Попит на благо, відносно необхідне,.. завжди нормальний, тобто зменшується, якщо ціни на нього зростають, і збільшується, якщо ціни на нього падають. ІІ. Попит на благо, відносно не необхідне,.. може в деяких певних випадках бути анормальним, тобто збільшуватись із зростанням ціни і зменшуватися з її зниженням”.

Є.Є.Слуцький запровадив поняття компенсованої зміни ціни. Це явище спостерігається тоді, коли ціна збільшується із зростанням доходу. Користуючись цим поняттям, учений зробив висновок, що кінцева змінність будь-якого блага у випадку компенсованої зміни його ціни - величина завжди від'ємна. Він вивів формули становлення кількісної залежності між емпіричними даними корисності благ, визначив залежності попиту на одне благо від ціни іншого.

У теорії бюджету споживача Є.Є.Слуцького важливе місце займає аналіз граничної корисності кожного блага у зв'язку з функцією кількості лише даного блага. Усі попередні дослідники цієї проблеми виходили із закону насиченості потреб, але не могли надати своїм результатам загального значення.

Досі, писав Слуцький, майже зовсім відсутня обґрунтована теорія насиченості благ; на його думку, з цим завданням можна впоратись, якщо дивитись на проблему з позицій загальної економічної теорії. Застосовуючи її, Є.Слуцький дійшов таких висновків: якщо бюджет споживача нормальний, то попит на кожне благо збільшується разом із зростанням доходу і зменшується із збільшенням ціни на це благо. Якщо бюджет анормальний, то приріст доходу означає посилення попиту для благ насичуючи, а його зменшення - посилення попиту для благ не насичуючих. Із збільшенням ціни на благо не насичуюче попит на нього має завжди зменшуватися; протилежне може трапитися тільки з попитом на благо насичуюче. Стаття Слуцького дістала належну оцінку в науковому світі аж через 20 років після її виходу в світ.

Новітня наука ХХст. - праксеологія. У 1926 р. Слуцький опублікував „Етюд до проблеми будування формально-праксеологічних засад економіки”, який заклав фундамент праксеології - „науки про добру роботу”.

У чистій праксеології, на думку Є.Є.Слуцького, первісною засадою є предмет влади: „Якщо я дарую приятелеві пляшку вина, то тим самим віддаю йому всю владу над цим предметом”. Можливість розпоряджання - це передусім влада над відповідними операціями. Сукупність усіх первісних предметів господарства, які перебувають у володінні суб'єкта, розподіляється на наявні (на даний момент) і ненаявні. Це визначає можливість розпоряджатися предметами в часі. Розпорядженням називається кожна ладна операція. Майно - це сукупність усіх приватних предметів, якими можна розпоряджатися тепер і в майбутньому. Господарством у найширшому розумінні можна назвати управління майном. Придбання, заощадження, видатки, обмін - це господарські операції. Сукупність усіх наявних предметів, що перебувають у володінні суб'єкта, ми, казав Слуцький, називаємо господарською наявністю.

На підставі чіткого викладу праксеологічної системи вчений зробив висновок про те, що вона відкриває простір для математичної економіки. Разом із засобами математики праксеологія здатна відбити багатогранність емпрінної господарської діяльності. Окреслена в загальних рисах, ця наука потребує дальшого вдосконалення. (Після появи основоположного дослідження Є.Є.Слуцького з праксеології такі спроби здійснювалися).

У процесі логічного розгляду окремих понять праксеології Є.Є.Слуцький розбудовував каркас їх взаємозалежності, відвівши кожному відповідне місце. Він вважав, що не можна ґрунтовно пізнати господарське утворення, не проаналізувавши „формально праксеологічні основи економіки”, в якій відбивається вся структура майна, а саме: первісні предмети господарства, можливості розпорядження, прості сподівання. Якщо всі члени диз'юнкції (роз'єднання) практично еквівалентні, то можна вважати відповідні предмети влади гранично визначеними. Суб'єкт тоді має справу із широкою сферою оптимуму цілеспрямованого виходу.

На закінчення Є.Слуцький розглянув поняття „зорове поле” і „видимий простір”. До першого він включив сукупність компонентів, що відбиваються, а всю кількість зорових образів назвав образом „видимого” простору, зорову систему - зоровим апаратом. Явище виконання (невиконання) і виправлення цієї системи він вважав важливим розділом праксеології. Хто знає сьогочасну математичну економіку, писав Є.Слуцький, у того не може бути сумніву в можливостях дедуктивної теорії, широко розвинутої на основі нашої системи. Формальна економіка - це не самостійна наука, а окрема дисципліна у складі формальної праксеології. У дослідженні дістала своє вираження градація ступенів спільності та однобічної залежності галузей: найзагальнішою є теорія подій, середнє місце займає праксеологія, а економічні дослідження стоять на найнижчому щаблі. За влучним висловленням Т.Котарбінського, Є.Слуцький „кинув камінь” на теорію праксеології.

Теорія хвилеподібного розвитку економіки. На початку 1926 р. Є.Є.Слуцького запросили до співпраці в Москву, в Інститут економічної кон'юнктури, керівником якого був відомий економіст М.Д.Кондратьєв. Тут Слуцький приєднався до колективу провідних математиків-економістів і математиків-статистиків, які займалися макроекономічними дослідженнями. У 1927р. виходить його праця „Складання випадкових причин як джерело циклічних процесів”, що дістала широкий резонанс у науковому світі. „Майже всі явища господарського життя, подібно до багатьох інших процесів: соціальних, метеорологічних тощо, перебігають у часі вервечкою підйомів і спадів, як хвилі, які біжать одна за одною”, - так почав Є.Слуцький виклад свого розуміння причин циклічних процесів. Як морські хвилі не повторюють точно одна одну, так і в економічному житті явища різняться. Але допитливий дослідник не може не помітити в окремих хвилях деяких спільних ознак. Критично оцінивши різні спроби з'ясувати причини хвилеподібного розвитку економіки, учений визначив предмет і мету власного дослідження: хвилеподібний характер процесів і відносна правильність хвиль - ось два факти, для яких треба шукати можливе джерело; метод роботи - поєднання індукції і дедукції. Надаючи великого значення експериментові, вчений відзначив, що ця праця спирається на великі обчислення, але теорія випадкових хвиль ще не завершена, - тут своє слово скаже майбутнє. Спершу він розглянув ряди наслідків випадкових причин та їхні моделі, запровадивши поняття зв'язаних і незв'язаних рядів. Члени останніх не корелюють між собою. Вивчаючи наслідки випадкових причин циклічних процесів, учений докладно розглянув поняттєвий апарат, що свідчить про його високу наукову культуру.

У процесі дослідження Є.Є.Слуцький наштовхнувся на „новий закон, який за наявності певних передумов обов'язково має проявитися у хаосі випадків сплетінь і схрещувань численних причин та наслідків”. Розмірковуючи в цьому напрямі, Є.Слуцький шукав нових підтверджень для перших теоретичних результатів, використовуючи метод моделювання процесів. Створені моделі, підкреслював він, рівноцінні декільком рядам експериментів і підтверджують те, що поєднання випадкових причин може бути джерелом циклічних, тобто хвилеподібних, процесів. Слуцький простежив поведінку незв'язаних випадкових хвиль, які назвав позапорядковими зигзагами.

Коритуючися дедуктивним методом і спираючися на дані розподілу 93 циклів господарського життя 12 англомовних країн, учений виступив проти намагань заперечити періодичність кон'юнктурних хвиль. (Йдеться, зокрема, про американського економіста У.К.Мітчела, який активно вивчав циклічність економічних процесів у 20-х роках ХХ ст., але користувався, на думку Слуцького, надто грубими, а тому недостатньо достовірними засобами).

Щоб обґрунтувати твердження про хвилеподібний розвиток економічного життя, Є.Є.Слуцький плідно використовував тогочасні досягнення математичної науки, в якій почувався цілком упевнено, і дійшов такого висновку: поєднання випадкових причин породжує підйоми і спади, що мають тенденцію протягом більшого чи меншого числа хвиль імітувати гармонійні ряди, складені з відносно невеликого числа синусоїд. Цей висновок свідчить, що поряд з тенденцією циклічних процесів до поступовості та плавності, тобто лінійності та параболічності обмежених відрізків, існує тенденція синусоїдальності. Опис синусоїдальноїго режиму хвилеутворення в економічному житті є відкриттям. Математичні (графічні) засоби, використані вченим, дають підстави визнати, що хвилеподібність економічних процесів може вважатися доведеною.

Обґрунтування тенденції циклічного розвитку економіки в синусоїдальній формі підтверджується результатами попередніх досліджень Слуцького в галузі математики і статистики. Тільки в контексті всіх його напрацювань можна зрозуміти концепцію циклічних коливань у зв'язку з впливом випадкових причин. До Слуцького в науці існувало поняття випадкового процесу.

У своїй теорії Є.Слуцький відштовхнувся від прикладних досліджень метеорологічних, економічних, фізичних процесів, що зазнавали невпорядкованих коливань. За останніми він зумів побачити низку кількісних закономірностей, які піддавалися описові і поясненню засобами теорії ймовірності. Класичним взірцем такого підходу до складного статистичного матеріалу слугує аналізована тут праця, в якій „з граничною ясністю показано значення теорії стаціонарних випадкових послідовностей - випадкових функцій від аргументу, який проходить усілякі цілочислові значення, - для одержання часових рядів, які зустрічаються у природознавстві або економіці”.

Основну увагу Слуцький приділив, як зазначала наукова критика, поясненню того, що наявність регулярних „псевдоперіодичних” коливань хвильового характеру аж ніяк не свідчить про реальну, постійно діючу причину, яка підтримує такий характер ряду. Такі коливання характерні для всіх зв'язаних (корельованих)випадкових послідовностей, включаючи і ті з них, які утворюються шляхом згладжування послідовності взаємно незалежних „суто випадкових” величин.

У 30-х роках ХХст. праця Є.Є.Слуцького, присвячена циклічному розвиткові економіки, була видана англійською мовою. Вплив її на світову економічну думку неможливо переоцінити.

Економічна думка в Росії (ХІХ - поч. ХХст.)

На стані російської суспільної, у тому числі економічної думки ХІХ ст. позначились особливості історичного розвитку країни. Якщо на Заході економічна думка розв'язувала проблеми капіталізму як реально існуючого способу виробництва, то прогресивна наукова думка щодо проблем переходу від феодалізму до капіталізму, ліквідації кріпацтва.

Економічні ідеї декабристів. Під назвою декабристів у історію ввійшли дворянські революціонери, які очолили визвольний рух у Росії в першій чверті ХІХ ст. Політична програма декабристів передбачала знищення самодержавства і встановлення або республіканського устрою, або конституційної монархії, центральним питанням соціально-економічної програми декабристів було знищення кріпацтва. Необхідно простежити вплив ідей ліберального дворянства і тогочасної західної політичної економії на формування поглядів і програм декабристів.

У розв'язання ними аграрного питання намітились дві тенденції-радикальніша П. Пестеля і поміркованіша М. Тургенєва і М. Муравйова. Аналізуючи суть цих програм, необхідно звернути увагу на характеристику економічних поглядів М. Тургенєва, і зокрема на його теорію податків.

Критика кріпацтва О. Герценом і М. Огарьовим. В обговоренні проблеми скасування кріпацтва взяли участь і революційні демократи як ідеологи селянства. Зокрема Герцен і Огарьов, які пройшли складну еволюцію від позицій дворянських революціонерів до революційного демократизму, розробляли революційну програму звільнення селян.

Аналізуючи погляди Герцена і Огарьова, слід звернути увагу на те, що притаманна їм спільність соціально-економічного й політичного світогляду не означала нівелювання їхніх індивідуальностей. Крім того, якщо Герцену належить пальма першості в галузі суто літературної творчості, то стосовно економічних проблем Огарьов був далекогляднішим за Герцена. Вони в цілому були прихильниками звільнення селян із землею, проте не бачили нічого несправедливого в тім, що поміщики одержать певну компенсацію за втрату права користування „вигодами минулої кричущої несправедливості”. Така позиція Герцена і Огарьова багато в чому залежала від їхньої належності до дворянського стану.

Однак після реформи Герцен і Огарьов виступили з її гострою критикою, називаючи „новим кріпацтвом”, оскільки вона не дала селянам ні землі, ні волі. Відображаючи інтереси селянства, яке боролося проти поміщинського землеволодіння і поміщинської власності, Герцен і Огарьов проголосили і обґрунтували гасло „Земля і воля”. Це гасло, писав Герцен, не видумане, його підказав сам народ.

Нова платформа з аграрного питання передбачала ліквідацію поміщицького землеволодіння, передачу всієї землі селянам. Розв'язання цієї проблеми мало відбутися через селянську революцію. Герцен і Огарьов критикував не лише кріпосництво, а й капіталізм, як нову форму експлуатації, „нову форму рабства”. Порівнюючи економічні процеси, які відбувалися у пореформеній Росії, з економічним розвитком Заходу, Герцен виступив з обґрунтовуванням особливого - некапіталістичного шляху розвитку Росії. Основу цього розвитку він бачив у общині. Згодом Герцен і Огарьов проголосили общину наріжним каменем соціалізму. Гарантована нею рівність селянського землеволодіння мала запобігти небезпеці пролетаризації селянства.

Герцен став засновником теорії „селянського соціалізму”, який, на його думку, мав ґрунтуватися на трьох засадничих умовах: 1) право кожного на землю; 2) общинне володіння землею; 3) громадське управління. Лише на цих засадах, писав Герцен, „може розвиватися майбутнє Росії”. Герцен і Огарьов виступили з гострою критикою капіталізму, поєднуючи її з критикою західної політичної економії, яка стоїть на сторожі капіталістичної системи господарства. На їхню думку, постала необхідність у створенні нової економічної науки, спрямованої на обґрунтовування соціалізму.

М.Г.Чернишевський (1828 - 1889) - представник революційно-демократичного руху. Він залишив велику літературну і наукову спадщину. Більшість його праць присвячено критиці кріпацтва: „Про нові умови сільського побуту” (1857), „Про поземельну власність” (1857), „Листи без адреси” (1861), прокламація „Панським селянам від їхніх доброзичливців уклін” (1861). Критикуючи кріпацтво, обґрунтовуючи необхідність його скасування, Чернишевський виходив з глибокого аналізу суті кріпосницької системи як примусової праці. Примусова праця, писав Чернишевський, є невигідною не лише для селян, а й для поміщиків, вона є головною причиною убозтва держави в цілому.

Характеризуючи кріпацтво як гальмо економічного розвитку, Чернишевський розробляє програму його скасування, ліквідації поміщицької власності на землю без викупу, передачі землі в державну власність з общинним володінням.

Ідеалом Чернишевського є така форма поземельної власності, яка поєднує власника, господаря й робітника в „одній особі”. Чернишевський погоджується, що цій вимозі найбільш відповідає селянське приватне господарство, а не община, проте він вважає, що община земле власність є правомірною для перехідного періоду. Тенденція дальшого розвитку має полягати в поступовому розширенні сфери державної власності з общинним володінням і скорочення сфери приватновласницького виробництва.

Слід замислитись над тим, чому Чернишевський саме так ставить питання. Він наголошує на можливості запобігти проникненню в Росію капіталізму, котрий, на його думку, є необов'язковим та й небажаним шляхом економічного розвитку. І саме державна власність на землю з общинним володінням уможливить, на його думку, початок поступового переходу до соціалістичних форм господарства.

Після ліквідації феодалізму країна, за Чернишевським, розвиватиметься через „перехідний стан” до колективних форм виробництва. „Перехідний стан” він розуміє як період співіснування секторів - общинного, колективного і приватного. На зміну приватній власності має пийти суспільна власність як справедливіше. Перемога соціалізму в Чернишевського є невідворотною. Соціалізм стає закономірним результатом розвитку свідомості й матеріального виробництва. І якщо ідея соціалізму виникла на Заході, то її здійснення можливе насамперед у Росії, тому що тільки тут збереглась вихідна форма колективної власності - община. На Заході її давно зруйновано розвитком капіталізму.

Необхідно звернути увагу на розуміння Чернишевським суті общини і її роль в суспільному розвитку. Вона не є в нього готовою формою соціалістичного виробництва, такою вона стане в майбутньому, після переходу до колективної праці і високорозвиненої техніки. Він захичав общину також і як засіб запобігання класовому розшаруванню села.

Чернишевський виступив як глибокий критик капіталізму і західної політичної економії в н7аукових працях: „Молінарі. Курс політичної економії” (1857), „Принципи народного господарства В.Рошера” (1858), „Капітал і праця” (1860), примітки до „Основ політичної економії” Мілля, „Нариси з політичної економії (за Міллем)” та ін. Він зробив, по суті, критичний аналіз історії політичної економії. Чернишевський високо оцінює класичну політичну економію і піддає критиці праці економістів пізнішого періоду - Сея, Бастіа, Мальтуса, Кері та інших, які, на його думку, нездатні розвивати науку. Їхні теорії він називає „політичною економією капіталістів” і протиставляє їй особливу „політичну економію трудящих”. Її завдання він бачив у захисті інтересів трудящих, і передовсім селянства.