СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

СЄВЄРОДОНЕЦЬКИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ

• ВСТУП 3
• РОЗДІЛ 1. ЗАЙНЯТІСТЬ НАСЕЛЕННЯ 4
• 1.1. Поняття зайнятості населення 4
• 1.2. Концепції зайнятості населення 8
• 1.3. Види і форми зайнятості 13
• 1.4. Регулювання зайнятості 21
• РОЗДІЛ 2. БІРЖА ПРАЦІ І ЇЇ РОЛЬ В РЕГУЛЮВАННІ РИНКУ ЗАЙНЯТОСТІ 33
• 2.1. З історії виникнення бірж праці 33
• 2.2. Державне регулювання зайнятості в Україні 35
• 2.3. Безробіття як соціально-економічне явище 45
• 2.4. Біржі праці в регулюванні ринку зайнятості 52
• РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ З ПІДПРИЄМСТВАМИ 56
• Висновки 60
• Список використаної літератури 61

ВСТУП

Вища економічна школа покликана в рамках сучасної базової вищої освіти формувати у молодого спеціаліста економічне мислення на основі глибокого розуміння процесів, явищ і зв'язків у економічній системі суспільства, а також чинників, що їх визначають, засобів і методів вирішення поточних і стратегічних економічних проблем.

Пізнавальний процес у вищих навчальних закладах має бути спрямований на отримання ґрунтовних знань про економічну систему, методи та інструментарій її вивчення, на засвоєння первинних навиків раціональної економічної поведінки.

Об'єктивні умови переходу українського суспільства до принципово нової суспільно-економічної формації визначають необхідність створення навчальної літератури, що відповідає міжнародному стандарту знань, які усталились у системі вищої освіти. В економічній науці таким стандартом є синтез досягнень неокласичної політичної економії з кращими зразками політекономії марксистського, інституціонального та неоліберального напрямів.

Мета курсової роботи - ознайомитися з питаннями і поняттями біржі праці і її ролі в регулюванні ринку зайнятості в політекономічному аспекті.

РОЗДІЛ 1. ЗАЙНЯТІСТЬ НАСЕЛЕННЯ

Розгляд проблем визначення обсягу пропозиції, дозволяє зробити висновок про доцільність аналізу трьох сфер зайнятості: зайнятість працездатного населення (трудових ресурсів); зайнятість економічно активного населення (робочої сили); зайнятість населення на ринку праці. тобто зайнятість найманою працею.

Законодавство України про зайнятість розглядає саме першу з вказаних трьох сфер зайнятості. Відповідно до цього законодавства, зайнятість населення -- це діяльність, пов'язана з задоволенням особистих і суспільних потреб. Зайнятістю визнається діяльність не тільки на державних підприємствах, але і в особистому, фермерському та іншому господарстві, садівництві; індивідуальна трудова діяльність; підприємництво тощо, тобто діяльність, я яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці і праві власності на засоби виробництва для виконання цих робіт.

Категорії населення, яких законодавство України відносить до зайнятих час від часу, змінюються і доповнюються іншими. Зокрема, до зайнятого населення сучасне законодавство відносить громадян України, які проживають на території України на законних підставах:

* працюючих за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форми власності, в міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;

* громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, членів кооперативів, фермерів і членів їхніх сімей, які беруть участь у виробництві;

* вибраних, призначених або затверджених на оплачуваних посадах в органах державної влади, управління або в громадських організаціях;

* громадян, які проходять службу у військових силах, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, органах національної безпеки і внутрішніх справ;

* особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; які навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих учбових закладах;

* зайнятих вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та особами похилого віку;

* працюючих громадян інших держав, які тимчасово знаходяться в Україні і виконують функції, не пов'язані з забезпеченням діяльності посольств і місій.

Що стосується інших країн, то і в них критерії віднесення населення до зайнятого різні. Так, наприклад, в США зайнятими вважаються:

а) особи, які протягом тижня працюють на момент статистичного опитування за плату або на власних підприємствах;

б) особи, які пропрацювали не менше 15 годин на тиждень безплатно на підприємствах, що належать членам їхніх сімей;

в) тимчасово непрацездатні і ті, хто знаходиться у відпустках.

Всіх зайнятих статистика ділить на працюючих повний та неповний тиждень. В США, наприклад, до першої категорії відносяться особи, які пропрацювали 35 годин і більше протягом тижня, а до другої -- ті, хто пропрацював від однієї до 34 годин на тиждень. У зв'язку з цим використовуються такі показники зайнятості: загальна чисельність зайнятих, чисельність зайнятих в розрахунку на повний робочий день, відпрацьовані за певний період людино-години.

Перш ніж перейти до визначення поняття політики або концепції зайнятості, з'ясуємо, що собою являє зайнятість з економічних та соціальних позицій.

Зайнятість з економічних позицій суспільства -- це діяльність працездатного населення по створенню суспільного продукту або національного доходу. Ця зайнятість, з точки зору корисності, для суспільства мас вирішальне значення. Вона визначає як економічний потенціал суспільства, так і рівень, і якість життя населення в цілому, добробут окремих громадян. Зайнятість з економічних позицій можна розглядати як продуктивну зайнятість.

Продуктивна зайнятість -- це така зайнятість населення, яка за рахунок високопродуктивної праці створює необхідні для розвитку суспільства ресурси і дає кожному працівникові доход, не менший, ніж потрібно для відтворення його фізичних, інтелектуальних і професійних якостей, тобто, як мінімум, для простого відтворення робочої сили. В умовах продуктивної зайнятості за рахунок продуктивності в сфері матеріального виробництва забезпечується заробіток кожному члену суспільства на рівні або вище законодавчо встановленої вартості мінімального споживчого бюджету (в тому числі пенсіонерам, дітям, інвалідам, безробітним, працюючим в невиробничих галузях, військовослужбовцям, студентам, учням), а також різні необхідні державні витрати для нормального, всебічного розвитку суспільства (витрати на утримання армії, розвиток науки, культури, охорони здоров'я, розв'язання надзвичайних ситуацій тощо).

В.С. Васильченко в своїй книзі "Ринок праці та зайнятість" застерігає від ототожнювання понять мінімальний споживчий бюджет та межа забезпеченості Мінімальний споживчий бюджет (МСБ) -- це законодавчо встановлена в державі середньодушова для статевовікових груп населення місячна вартість набору продуктів харчування, непродовольчих товарів, сплати необхідних послуг, ліків, предметів побуту, в тому числі і довготривалого користування, задоволення у встановлених межах культурно-освітніх потреб, що розрахована на підставі науково обґрунтованих норм і нормативів споживання, які забезпечують відтворення і розвиток особистості з урахуванням національних особливостей. Межа малозабезпеченості встановлюється на період кризового стану економіки і фактично становить значно меншу величину, ніж розрахунковий МСБ. Так, МСБ, встановлений в Україні в серпні 1991 року, нараховував більше, ніж 250 видів товарів та послуг для 13 статевовікових груп населення. Межа ж малозабезпеченості встановлює лише вартість набору з 22 основних видів продовольчих товарів.

Аналіз продуктивної зайнятості дозволяє зробити такі висновки:

чим вище економічне навантаження на працюючих в сфері матеріального виробництва, тим вище має бути продуктивність праці в цій сфері, щоб забезпечити продуктивну зайнятість населення і, тим самим, належний рівень життя;

зниження продуктивності суспільної праці нижче вказаного рівня означає, що зайнятість населення на макрорівні не є продуктивною і тому необхідно або знижувати вартість МСБ і загальнодержавних витрат, або взагалі змінювати МСБ на межу малозабезпеченості;

подальший розвиток суспільства і гідний рівень життя всім членам суспільства можна забезпечити тільки в умовах продуктивної зайнятості за рахунок впровадження новітніх технологій і прогресивної техніки. Тільки за таких умов можна збільшувати вартість МСБ, чисельність зайнятих у невиробничій сфері, запроваджувати додаткові пільги, збільшувати пенсії, різноманітні дотації і в цілому зміцнювати соціальний захист населення.

Зайнятість з соціальних позицій -- це, наприклад, зайнятість такими видами корисної діяльності, як навчання в загальноосвітніх школах, інших денних учбових закладах, служба в армії, зайнятість в домашньому господарстві, виховання дітей, догляд за хворими і людьми похилого віку, участь в роботі громадських організацій. Ці два види зайнятості відносяться до корисної діяльності і пов'язані з поняттями економічно активного і економічно пасивного населення. За межами економічної та соціально корисної лояльності залишаються ті, хто з різних об'єктивних або суб'єктивних причин не зміг знайти для себе корисну сферу діяльності, яка не суперечить закону.

Отже, зайнятість як соціально-економічна категорія синтезує сукупність відносин по участі людей в суспільному виробництві і пов'язана з забезпеченням масштабів, умов і форм включення людей в суспільно корисну працю, з процесами формування, розподілу і використання трудових ресурсів. Зайнятість показує наскільки працездатне населення забезпечене робочими місцями в системі кооперації суспільної праці, а також рівень соціального захисту в реалізації, права на працю. Враховуючи весь спектр відносин, які проявляються і перетинаються в змісті поняття "зайнятість", його можна визначити як сукупність економічних, правових, соціальних, національних та інших відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та їх участю в суспільно корисній діяльності, що приносить їм заробіток або доход (прибуток).

1.2 Концепції зайнятості населення

Концептуально виділяються такі види зайнятості; повна та глобальна, примусова та добровільна зайнятість працездатного населення.

Поняття повної зайнятості працездатного населення розглядається в контексті зайнятості всіх видів ресурсів. Як відомо. суспільство прагне використати свої обмежені ресурси максимально ефективно, тобто забезпечити їхню повну зайнятість, а отже і повний обсяг виробництва. Під повною зайнятістю наука економікс розуміє використання всіх придатних для виробництва ресурсів. Це означає, що кожен, хто хоче і може працювати, повинен бути забезпечений роботою; не повинні пустувати орні землі, простоювати обладнання і машини тощо. Але використовуватись повинні не всі, а тільки придатні ресурси, наприклад, неможливо використовувати дитячу працю, працю інвалідів тощо. А повний обсяг виробництва означає ефективний розподіл ресурсів, тобто використання ресурсів з максимальною віддачею.

Повна зайнятість населення відповідає кількісному (екстенсивному) аспекту зайнятості. її слід розглядати як зайнятість, за якої пропозиція робочої сили покривається попитом на неї з боку суспільного виробництва. Повна зайнятість населення пов'язана зі створенням таких матеріально-технічних та соціально-економічних умов, за яких кожному, хто бажає працювати надається можливість брати участь в суспільному виробництві. В свою чергу, якісному (інтенсивному) аспекту відповідає ефективна зайнятість, яка означає такий розподіл трудових ресурсів в територіальному та галузевому розрізах, за сферами прикладання праці та видами діяльності, який дає можливість в кожний момент часу одержати найбільший приріст матеріальних і духовних благ, і який передбачає ефективне використання в трудовому процесі кожного зайнятого.

За повної і ефективної зайнятості вирішуються два завдання: створюється достатня кількість робочих місць і забезпечуються необхідною кількістю робочої сили підприємства та організації. Перше завдання відповідає інтересам населення, яке проживає на певній території, друге -- інтересам галузі, підприємства. Досягнення ефективної зайнятості - завдання господарських одиниць, а повної -- функція держави. Оптимальне співвідношення повної та ефективної зайнятості дає можливість визначити раціональну зайнятість.

Отже, повна зайнятість працездатного населення, як концепція, передбачає максимальне використання робочої сили для досягнення повного обсягу суспільного виробництва. Вона протягом довгого часу використовувалась великою кількістю країн, як тих, що вибрали соціалістичний шлях розвитку, так і тих, які розвивались на основі капіталістичного способу виробництва. Зокрема, в капіталістичному світі концепція повної зайнятості панувала до середини 70-х років і базувалась на стимулюванні державою попиту на робочу силу. Але, як виявилось, суттєва структурна перебудова виробництва і безперервне оновлення матеріальної бази, а також зниження темпів зростання виробництва за умов панування концепції повної зайнятості, зробили незворотним процес витіснення живої праці і загострили проблему безробіття. Це обумовило перехід до нового підходу у вирішенні проблем зайнятості. Відповідно до визначення МОП, цей новий підхід названо концепцією глобальної зайнятості, яка. враховує всі види економічної та соціально корисної діяльності, формулюється як залучення всіх осіб працездатного віку в розширену сферу економічно і соціально корисної трудової діяльності з жорстким нормуванням кожному обсягу і роботи і встановленням мінімального універсального доходу.

Фундаментом концепції глобальної зайнятості став широкий підхід до сфери прикладання праці, тобто врахування всіх видів корисної діяльності як в суспільному виробництві, так і поза ним. Враховуються всі види діяльності: тимчасова зайнятість, робота домогосподарок і пенсіонерів у себе вдома або в підсобному господарстві тощо.

Концепція глобальної зайнятості виходить також з потреб в трудовій діяльності всього дорослого населення, передбачаючи нормування сукупного обсягу робіт і перерозподіл його між усіма бажаючими працевлаштуватись.

У відповідності до широкого підходу концепція глобальної зайнятості передбачає послаблення зв'язку трудової діяльності з традиційними методами оплати праці. Тому мінімум оплати (як точка відліку) повинен витіснятись поняттям гарантованого мінімального доходу, який не може регулюватись умовами роботи за наймом.

Для реалізації вказаних методів концепція глобальної зайнятості потребує масової індивідуалізації форм найму, режимів та умов зайнятості, самої структури життєдіяльності людини, а саме: більш рівномірного розподілу навчання, трудового навантаження та дозвілля на весь життєвий цикл. Останнє можливо через використання великої різноманітності форм зайнятості (особливо в молодому та похилому віці), періодичне переривання активної трудової діяльності з метою навчання тощо.

Узагальнюючи, зауважимо, що концепція глобальної зайнятості передбачає:

врахування всіх видів економічної корисної для суспільства трудової діяльності людини. До зайнятих можна відносити не тільки осіб, які одержують за свою працю грошову винагороду, але і осіб, які беруть участь в нетрадиційних ринках праці (підпільна економіка, робота домогосподарок, робота пенсіонерів у себе вдома тощо);

розподіл сукупного обсягу робіт між всім дорослим населенням країни. Передбачається нормування роботи, яке має на увазі її перерозподіл, перш за все шляхом зменшення індивідуального трудового навантаження, яке припадає на кожного працюючого. Вирішення цього завдання пов'язане з широким використанням таких заходів активного регулювання зайнятості, як збільшення тривалості шкільного навчання, використання прогресивної шкали виходу на пенсію, поділ робочих місць, часткова зайнятість, збільшення тривалості відпусток тощо;

встановлення річного гарантованого мінімального доходу для кожного дорослого громадянина. Передбачається послаблення зв'язку між зайнятістю та доходами як засобом задоволення потреб людини. Стимулюється використання альтернативної зайнятості. Встановлення мінімального річного доходу передбачає фінансування з коштів, які виділяються на допомогу по безробіттю, з прибутку підприємств і недержавних дотацій;

індивідуалізація структури життєдіяльності людини, диверсифікація режиму і форм її роботи означає обов'язкове використання часткової зайнятості, поєднання молоддю навчання з роботою, працівники старших вікових груп повинні переходити на неповну зайнятість; в період активного трудового життя рекомендується переривати роботу для підвищення рівня освіти.

Примусова зайнятість населення зустрічалась в історичному плані в різних країнах з різними способами виробництва. Одним з прикладів її застосування були колишні соціалістичні країни, в яких конституційно було закріплено не тільки право, але і обов'язок трудитись. Більше того, кожен працездатний громадянин повинен був трудитись постійно, по-перше "від дзвоника до дзвоника" протягом робочого дня і тижня, а по-друге, з ранньої, юності до пенсійного віку. Під правом на працю розумілась гарантія надання кожній людині оплачуваної роботи з одночасним її обов'язком трудитись у вибраній нею області суспільно корисної діяльності Примусовість праці підкріплялась також системою стимулів, які використовувались в той час. Таким чином, сформувався ланцюжок: обов'язок трудитись -- безперервність роботи -- стимули безперервної роботи (черга на квартиру, машину, дачу, меблі, дитячі садки, ясла путівки і т.п.).

Тепер право на працю суттєво доповнене необхідністю надання кожній людині відповідної для неї роботи з одночасною відміною будь-яких форм примусу до праці, тому що вільно вибрана зайнятість несумісна з її обов'язковістю. Кожен громадянин має право розпоряджатись своєю здатністю до праці Це право доповнюється правом здійснювати або не здійснювати будь-яку, не заборонену законом діяльність, в тому числі і не пов'язану з виконанням оплачуваної роботи. При цьому допускається добровільна зайнятість громадян, яка не може служити основою для їх притягнення до адміністративної, карної та іншої відповідальності Але для тих, хто готовий і шукає можливість трудитись, держава повинна надати відповідну роботу.

Зауважимо, що безперервна робота є благом і для підприємців (недаремно в Японії практикують довічний кайм, а в інших країнах також існують стимули безперервної роботи), і для працівників. Але за умов використання нової концепції зайнятості не повинно бути протиріч між добровільністю і безперервною роботою. Цього можна досягти, якщо стимулом буде тільки заробітна плата і надбавки. Тільки потреба в гарантованих доходах повинна примусити людей входити в сферу праці

За умов добровільної зайнятості людина має право вибрати навіть такі види діяльності: догляд за хворим членом сім'ї або родичем, виховання дітей в сім'ї, ремонт квартири, будівництво власного будинку, обладнання дачної ділянки, тривала подорож, покращання здоров'я, саморозвиток особистості тощо.

1.3 Види і форми зайнятості

Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за сферами використання праці, професіями, спеціальностями тощо. Загалом класифікацію видів зайнятості можна провести за такими ознаками:

За характером діяльності:

* робота на підприємствах всіх видів, в організаціях, установах тощо;

* робота за кордоном, на спільних підприємствах;

* виконання державних і громадських обов'язків;

* служба в армії;

* індивідуальна трудова діяльність;

* навчання в денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних і вищих учбових закладах, інші види очного навчання;

* ведення домашнього господарства;

* виховання дітей в сім'ї;

* догляд за хворими, інвалідами та людьми похилого віку;

* інші види діяльності, встановлені законодавством.

За соціальною належністю:

* робітники;

* службовці;

* управлінський персонал (менеджери);

* фермери;

* підприємці (особи, які в інтересах різних підприємств, організацій і у своїх власних інтересах здійснюють пошук можливостей найкращого використання господарських ресурсів, організують виробництво та обмін, здобувають вигоду і несуть економічну та іншу відповідальність за свої дії).

За галузевою належністю зайняті в:

* матеріальному виробництві;

* невиробничій сфері;

* окремих крупних галузях народного господарства (промисловість, сільське господарство, будівництво, побутове обслуговування тощо). Дані про зайнятість населення в галузях наведені в табл. 1. При цьому слід зауважити, що чисельність трудових ресурсів в Україні Залишається майже стабільною (2000 -- 29,7; 2001 -- 29,8; 2002 -- 29.5; 2003 -- 29,7; 2004 -- 29,4);

* підгалузях (машинобудування, приладобудування, верстатобудування, швейна промисловість тощо).

Таблиця 1

Динаміка зайнятості населення у галузях народного господарства (без тих, що навчаються, млн. осіб)

За територіальною ознакою зайняті в окремих регіонах, економічних районах, адміністративно-господарських одиницях.

За рівнем урбанізації зайняті в міській та сільській місцевості

За професійно-кваліфікаційною ознакою.

З статево віковою ознакою:

* чоловіки та жінки;

* молодь, особи середнього та похилого віку;

* зайняті на початку трудової діяльності, в періоди створення сім'ї, набуття професії, в період активної трудової діяльності, підготовки до пенсії тощо.

За видами власності зайняті на підприємствах і в організаціях, які відносяться до різних видів власності: державної, приватної або змішаної.

19

Мал. 1. Класифікація форм зайнятості населення

В рамках кожної з наведених вище видів зайнятості організація праці людей може відрізнятись різними організаційно-правовими формами і нормами регулювання тривалості та режимів робочого дня, а саме: регулярністю та стабільністю трудової діяльності; місцем виконання роботи; статусом діяльності З погляду на цю обставину виділяються форми зайнятості, які класифікуються за певними ознаками (мал. 1):

Повна зайнятість (за формами організації робочого часу розрізняють повну та неповну зайнятість) -- це зайнятість протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка приносить доход в нормальних для даного регіону розмірах.

Неповна зайнятість -- це зайнятість певної особи або протягом неповного робочого часу, або з неповною оплатою, або з неповною ефективністю. Виділяють видиму та невидиму неповну зайнятість. Видима неповна зайнятість -- це переважно статистичне поняття, яке можна безпосередньо виміряти за допомогою даних про заробітну плату, відпрацьований час або шляхом спеціальних вибіркових обстежень. Невидима неповна зайнятість -- переважно аналітичне поняття, яке відображає фундаментальне порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Характерними ознаками невидимої (прихованої) неповної зайнятості можуть бути низькі доходи_, неповне використання професійної компетентності або низька продуктивність праці працівників.

Виходячи з причин зайнятості на режимах неповного робочого часу, виділяють "вимушену" та "добровільну" неповну зайнятість.

Вимушеною називається неповна зайнятість, викликана економічними причинами: скороченням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства, циклічним характером розвитку ринкової економіки.

Міжнародною Організацією Праці вимушена зайнятість зі скороченням заробітної плати в зв'язку із зниженням ділової активності підприємства визначається як скорочений робочий час або часткове безробіття. А тривалість робочого тижня значно нижча нормальної, коли за цим режимом працюють на постійній і добровільній основі, вважається неповним робочим тижнем.

Загальний підхід до визначення вимушеної неповної зайнятості та часткового безробіття ґрунтується на положеннях 44-ї, 166-ї та 168-ї конвенцій МОП. У вказаних конвенціях, зокрема, відзначається:

"У випадку часткового безробіття відшкодування або допомога виплачується особам, зайнятість яких скорочена в межах, встановлених законодавством країни" (Конвенція 44).

"Якщо вважається, що тимчасове скорочення нормальної тривалості робочого часу може запобігти звільненням в зв'язку з тимчасовими економічними труднощами або звести їхню кількість до мінімуму, то необхідно розглянути можливість часткової компенсації втрат у заробітній платі за невідпрацьовані нормальні години робочого часу, що фінансується згідно з національним законодавством та практикою" (Конвенція 166).

У Конвенції 168 вказується на необхідність розробки пріоритетної політики на ринку праці, що сприятиме досягненню всілякими засобами повної, продуктивної та вільно обраної зайнятості. Конвенція містить перелік правових норм, соціальних гарантій на випадок безробіття, що необхідно враховувати та на які слід орієнтуватись державам при розробці законодавства. Зокрема, система надання допомоги по безробіттю може охоплювати й осіб, що працюють неповний робочий час, але фактично шукають роботу на повний робочий день.

В Україні вимушена неповна зайнятість поки що не регламентована законом і тому об'єктивно та неминуче це призводить до порушення міжнародних норм. Так, в Законі України "Про зайнятість населення" працюючі в умовах повного і неповного робочого часу віднесені до однієї категорії зайнятого населення. В Законі відсутнє поняття "часткове безробіття Тобто відсутні законодавчі норми, що визнають безробітним, або такими, що потребують соціального захисту, працівників які фактично є безробітними, але в той же час знаходяться у трудових відносинах зі своїми підприємствами. Врегулювання цієї проблеми вимагає: внесення відповідних змін до національного законодавства, встановлення нормативу робочого часу законодавче визнання категорії частково безробітного відповідно до міжнародних норм; надання державою та підприємствами допомоги частково безробітним; запровадження страхування на випадок часткового безробіття.

Вимушена неповна зайнятість в Україні набула загрозливих розмірів. За даними НЦ ЗРП, у першому півріччі 1993 року нормальна зайнятість працівників у зв'язку з вимушеними невиходами на роботу або вимушеними відпустками з причин відсутності матеріалів, сировини та обсягу робіт зменшилась на 3,4 млн. людино-днів з відповідним зменшенням заробітку. Оскільки в цьому показнику враховані працівники, що вимушені були працювати від кількох днів до кількох місяців, то в перерахунку загальна кількість частково безробітних протягом календарного місяця становила 1,6 млн. осіб.

Найбільша питома вага вимушених невиходів на роботу з названих причин припадала на промисловість (61,8% їх загального обсягу), транспорт (11,3%), будівництво (10,9%) і сільське господарство (10,5%). У промисловості найвищий обсяг вимушених невиходів на роботу (у середньому на одного працівника) спостерігається в легкій промисловості (9,7 дня), а також кольоровій металургії (4,88 дня), харчовій і нафтопереробній промисловості (відповідно 4,41 та 4,1 дня).

Добровільною називається неповна зайнятість, обумовлена соціальними причинами: необхідністю підвищення кваліфікації, набуттям професії, станом здоров'я, вихованням дітей, необхідністю зміни професії та іншими соціальними потребами.

Нормативно встановленого порогу тривалості робочого тижня, від якого роблять відлік при визначенні неповної зайнятості, в більшості розвинутих країн немає. В деяких країнах неповна зайнятість вважається при тривалості робочого часу менше нормативної. В інших країнах вказується точна тривалість робочого часу, нижче якого починається неповна зайнятість, В деяких країнах неповністю зайнятими вважаються ті, хто сам заявив, що працює неповний робочий час.

Неповна зайнятість має дві суттєві ознаки: по-перше, зайнятість може відноситись тільки до осіб найманої праці по-друге, неповністю зайнятими вважаються особи, які регулярно постійно зайняті протягом певної кількості годин, рідше ? кожного місяця.

Саме тому до неповністю зайнятих не відносяться тимчасові; сезонні та випадкові працівники, хоча вони, як правило, працюють менше нормативної тривалості робочого часу. Це, правило не стосується тимчасових працівників на підприємствах Японії. Пояснення полягає в тому, що такі працівники в статусі "тимчасових" на японських підприємствах можуть працювати все своє трудове життя. Тому такі працівники, якщо тривалість робочого періоду нижче нормативної, відносяться до неповністю зайнятих.

За статусом діяльності розрізняють:

* первинну зайнятість, тобто основну зайнятість на основному місці роботи. Вона є основним джерелом доходів для працівника;

* вторинну зайнятість, тобто добровільну додаткову постійну або тимчасову трудову діяльність осіб, які вже мають основну роботу або зайняті очним навчанням; трудову діяльність осіб, які старші або молодші працездатного віку; додаткову трудову діяльність осіб, які зайняті в домашньому або особистому підсобному господарстві, Ця зайнятість приносить додатковий доход і називається сумісництвом. Найбільший ефект вона приносить, якщо місце її застосування збігається з основним.

За стабільністю трудової діяльності розрізняють:

* постійну зайнятість, яка відрізняється відносною стабільністю місця роботи;

* тимчасову зайнятість, яка пов'язана з тимчасовим, епізодичним або сезонним характером роботи.

За характером організації робочих місць та робочого часу розрізняють:

* стандартну зайнятість, яка характеризується роботою у виробничому приміщенні роботодавця; стандартним навантаженням протягом дня, тижня, року; наявністю стабільного робочого місця; чітко визначеним часом початку та закінчення робочого дня; законодавчо встановленою тривалістю робочого дня (тижня, року). Відсутність однієї з цих рис дає можливість говорити про альтернативні (нестандартні) форми зайнятості;

* нестандартну альтернативну зайнятість, тобто трудову діяльність працівників певної класифікаційної групи, яка не відповідає стандартним (типовим) правилам і вимагає спеціального правового регулювання та організаційно-економічного забезпечення. До альтернативних форм зайнятості можна віднести форми зайнятості на умовах гнучкого робочого часу в рамках робочого дня, тижня, всього періоду трудової активності людини (часткова зайнятість або відпрацювання неповного робочого часу, стиснутий робочий тиждень, сумісництво, тимчасова та епізодична зайнятість тощо).

Альтернативні форми зайнятості розкривають додаткові можливості більш повного та результативного використання трудових ресурсів, залучення до праці тих груп населення, для яких традиційні форми зайнятості неприйнятні або незручні.

Наведені нестандартні форми зайнятості, різноманітність яких постійно збільшується, перетинаються зі стандартною зайнятістю. Але навіть при широкому розповсюдженні цих форм стандартна зайнятість все одно залишається основною. Не підлягає сумніву, що потреба виробництва в тимчасових і часткових працівниках буде помітно поступатись потребам в тих, хто працює постійно і повний робочий час. Можна орієнтовно припустити, що насиченість потреби економіки і населення в різних формах зайнятості здійсниться при співвідношенні приблизно 75 і 15 і 10, 75% -- постійно та повністю зайняті, 15 -- тимчасові працівники і 10% --- частково зайняті.

За формами правового регулювання використання робочої сили розрізнюють: регламентовану (легальну) зайнятість; нерегламентовану (нелегальну) зайнятість (дикий ринок праці), тобто нерегламентовану ніякими державними документами діяльність громадян, що виключена зі сфери соціально-трудових норм і відносин. Це така діяльність, яка здійснюється без укладання трудового договору, не враховується державною статистикою, нерідко знаходиться на межі кримінальної діяльності без сплати податків. Нерегламентована зайнятість може бути в вигляді самозайнятості та зайнятості найманою працею. На зайнятих найманою працею не розповсюджуються вимоги Кодексу законів про працю, вони, як правило, отримують меншу заробітну плату, ніж на аналогічній роботі працівники в умовах регламентованої зайнятості. Нелегальна зайнятість найманою працею завжди є дискримінаційною по відношенню до працівника і не обмежується віком.

1.4 Регулювання зайнятості

Регулювання зайнятості в умовах ринкової економіки здійснюється в основному державою у відповідності до прийнятої політики (концепції) зайнятості. Основними напрямками сучасної політики більшості розвинутих країн є сприяння в працевлаштуванні незайнятого населення і надання допомоги в профпідготовці та перепідготовці, а також стимулювання створення гнучкого ринку праці.

У відповідності до рекомендацій Міжнародної організації праці і нормативних актів про зайнятість населення при здійсненні державної політики зайнятості необхідно керуватись такими принципами:

забезпечення рівних можливостей всім громадянам, незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, відношення до релігії, в реалізації права на працю і віяльний вибір виду діяльності;

сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, яка запобігає безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

добровільність праці, у відповідності до якої зайнятість основана на вільному волевиявленні громадян. В основі цього принципу, крім права на працю, лежать і інші громадянські права, які розширюють свободу розпорядження працівником своєю робочою силою.

По-перше, кожен працездатний громадянин повинен мати право самостійно вирішити питання: брати участь чи не брати в суспільній праці. При цьому легалізована добровільна незайнятість виключає будь-які погрози проти даного виду свободи, якщо джерело існування непрацюючого громадянина є законним.

По-друге, добровільність зайнятості передбачає самостійний вибір працівником міри праці, тобто найбільш сприятливого для нього (з врахуванням реальних можливостей) режиму зайнятості. Мова йде про різноманітність форм організації робочого дня, тижня, всього періоду трудового життя людини.

Третій важливий елемент добровільного трудового образу життя пов'язаний з наданням права вільного вибору географічного місця прикладання праці. Це положення найбільш складно здійснити сьогодні в Україні через необхідність правового опрацювання питання про свободу переміщення, відміни паспортно-прописної системи, докорінного поліпшення житлової забезпеченості, ліквідації різких контрастів в рівні життя на території держави.

По-четверте, добровільний трудовий образ передбачає необмежене право вибору працівником сфери праці в будь-якому з секторів економіки, створюваних за ознакою форми власності, включаючи сферу виправної праці;

* сприяння трудовій мобільності. Дотримання цього принципу пов'язано з розвитком існуючої системи загальноосвітньої та професійної підготовки з врахуванням загальних закономірностей динаміки професійної структури в епоху науково-технічної революції, нових вимог до якостей працівника в умовах ринкової економіки, а також з формуванням в психології людей орієнтації на безперервне вдосконалення професійної майстерності, пошук найбільш відповідної сфери для прикладання своїх здібностей, готовність до перенавчання в разі необхідності;

* єдність відповідальності. Означає наявність чотирьох умов: координації діяльності в області зайнятості з іншими напрямками економічної і соціальної політики, включаючи соціальне забезпечення, зростання і розподіл доходів, попередження інфляції; поєднання самостійності місцевих органів влади в забезпеченні зайнятості з централізованими заходами; участь профспілок і спілок роботодавців в розробці та реалізації заходів щодо забезпечення зайнятості у взаємодії з органами державного управління; міжнародне співробітництво у вирішенні проблем зайнятості, включаючи професійну діяльність громадян за кордоном і трудову діяльність іноземних громадян в країні.

Методи та заходи щодо регулювання зайнятості розподіляються на активні та пасивні. В цілому активні методи та заходи являють собою сукупність методів та заходів по:

* створенню додаткових сфер зайнятості (переструктуризація економіки, додаткові робочі місця на державних підприємствах, субсидування створення нових робочих місць в приватному секторі, створення умов для іноземного інвестування організація суспільних робіт, створення умов для самозайнятості громадян тощо):

* підготовці, перепідготовці та підвищенню кваліфікації кадрів;

* посиленню територіальної та професійної мобільності робочої сили;

* субсидуванню частини витрат підприємств на заробітну плату, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників, застосування гнучких форм зайнятості;

* наданню допомоги у працевлаштуванні.

Слід звернути увагу на те, що регулювання зайнятості досягає найвищого ефекту в тих країнах, в яких, по-перше, політика зайнятості є вмонтованою до загально-економічного механізму функціонування суспільного господарства; по-друге заходи державної політики зайнятості зосереджені не тільки на територіальному рівні реалізації, а також враховують і галузевий рівень, тобто здійснюються не тільки виключно діями державної служби зайнятості, а передбачають активність галузевих міністерств, підприємств та організацій різних форм власності; по-третє, до загального економічного механізму закладений основний важіль політики зайнятості -- стимулювання попиту, в тому числі і попиту на робочу силу; по-четверте, в сферу політики зайнятості включені найсуттєвіші аспекти регулювання заробітної плати, посилення трудової мотивації тощо. Іншими словами, державна активна політика зайнятості не повинна обмежуватись проведенням заходів по сприянню працевлаштуванню.

До пасивних методів та заходів регулювання зайнятості відноситься асигнування коштів на часткове відшкодування безробітним їхніх втрат в доходах.

Заходи активної політики зайнятості, які використовувались в різних країнах в різні історичні періоди, представлені на мал. 2.

19

Мал. 2. Активні форми регулювання зайнятості в розвинутих країнах

1. Кейнсіанська політика. Направлена на стимулювання сукупного попиту за рахунок коштів бюджету (економічне зростання, стабільність цін, збалансованість платіжного балансу).

2. Втручання держави в економічні процеси розпадається на два напрямки: організаційні заходи держави по ліквідації диспропорцій в попиті та пропозиції робочої сили та законодавчі і фінансові заходи держави.

До першого напрямку відносяться заходи, які сприяють поліпшенню якості робочої сили і є засобом наближення пропозиції робочої сили до структури попиту на неї. До вказаних заходів відносяться:

> організація національної системи освіти. Причому успіху досягають в тих країнах, в яких зусилля держави в цьому напрямку зосереджені не тільки на перепідготовці та підвищенні кваліфікації незайнятого населення, але й на всіх інших ланках загальної та професійної освіти. В цій системі важливе значення має загальна та професійна довиробнича освіта, професійне навчання на підприємствах та професійна перепідготовка, та підвищення кваліфікації незайнятого населення в освітній мережі державних служб зайнятості. Таким чином, допомогу в забезпеченні зайнятості одержують молодь; особи, і які приступають до трудової діяльності вперше або після довгої перерви; працівники підприємств, особливо ті, хто має застарілу професію, підлягає скороченню в зв'язку з реорганізацією або ліквідацією підприємств тощо;

> регулювання галузевої та територіальної мобільності кадрів. Здійснюється для стимулювання розміщення робочої сили в трудодефіцитних районах і галузях. Для міграції в трудодефіцитні райони надаються різного роду субсидії: допомога при виїзді з трудонадлишкового району, допомога на переїзд і влаштування на новому місці тощо. Підприємства теж можуть одержувати субсидії, якщо вони сприяють вирішенню проблем трудонадлишкових або трудодефіцитних регіонів, або створюють нові учнівські та робочі місця.

До другого напрямку втручання держави в економічні процеси відносяться законодавчі та фінансові заходи, направлені на сприяння зайнятості. До вказаних заходів відносяться і пряме стимулювання зайнятості, непрямий вплив на зростання зайнятості, заходи по скороченню пропозиції на ринку праці, конверсія оборонних галузей стимулювання самозайнятості, сприяння розвитку малого та середнього бізнесу, розвиток гнучкого ринку праці.

Пряме стимулювання зайнятості передбачає:

розширення виробництва товарів та послуг за рахунок збільшення державних субсидій. Кошти направляються в трудомісткі галузі: будівництво, транспорт, ремонт доріг, сферу послуг тощо. Цей вид регулювання дає в чотири рази більші місць, ніж еквівалентне зниження податків з підприємств;

організація суспільних робіт, які являють собою види тимчасової трудової діяльності, що, як правило, не вимагають професійної підготовки і основною метою яких є сприяння включенню в активну трудову діяльність мало- або неконкурентоздатних осіб. Ці роботи організовуються, як правило, в комунальному господарстві, будівництві суспільних споруд, ремонтних роботах тощо;

створення робочих місць для молоді, а також запровадження контрактної системи працевлаштування випускників різних учбових закладів;

субсидії по зайнятості, які охоплюють інвалідів та інші групи населення, неконкурентоздатні на ринку праці. Для них створюються спеціалізовані та додаткові робочі місця шляхом директивного, виділення певної частини спеціалізованих робочих місць на всіх видах підприємств; будівництва за рахунок бюджетних асигнувань спеціалізованих державних підприємств, де робочі місця надаються тільки особам, які потребують соціального захисту, фінансування витрат і зниження податків тим роботодавцям, які створюють на своїх підприємствах спеціалізовані робочі місця;

повне або часткове субсидування створення робочих місць на приватних підприємствах та зниження для них податків. Так, наприклад, в Німеччині при наймі на роботу безробітних, які працевлаштовуються після тривалої перерви, підприємствам виплачуються субсидії. У Франції за кожного прийнятого некваліфікованого робітника виплачується одноразова дотація, а за кожного додатково прийнятого працівника у віці 16-26 років надаються податкові пільги;

організація на підприємствах курсів професійної підготовки, які частково субсидуються державою. В разі найму та навчання молоді у віці 16-18 років без повної середньої освіти державні органи Великобританії, Італії, Швеції покривають 80% витрат підприємств;

збільшення капітальних вкладень в економіку з метою суттєвої структурної перебудови її галузей. В Японії, наприклад, в повоєнний період відбулась велика перебудова економіки: спочатку переважало будівництво текстильної промисловості, потім -- суднобудівної, сталеливарної, автомобілебудівної, електротехнічної, електронної, сфери послуг.

Непрямі заходи впливу на зайнятість включають:

* інвестування найбільш перспективних або трудомістких галузей через дешевий кредит для приватних капіталовкладень, через механізм банківської системи;

* зміни структури оподаткування за рахунок скорочення частки податків, які стягуються з загальної суми заробітної плати та внесків у фонди соціального страхування, збільшення частки податків на основний капітал і добавлену вартість;

* надання переваг виробничому капіталу перед фінансовим і виплатою дивідендів.

Конверсія або реорганізація оборонних заводів в цивільні, як правило, призводить до зростання кількості робочих місць. Для того, щоб конверсія стала реальним засобом регулювання зайнятості, необхідно: створити систему інформування органів влади про передбачуване закриття підприємств військової промисловості, підготувати плани альтернативного використання потужностей кожної військової бази і кожного підприємства оборонної промисловості.

Стимулювання самозайнятості населення (самозайнятими вважаються особи, які працюють і одержують доход не за наймом) -- це надання можливостей населенню для створення спеціальних і тимчасових робочих місць (оплачуваних і неоплачуваних) для себе та інших осіб. В розвинутих країнах основна маса самозайнятих громадян сконцентрована в галузях сільського господарства і тільки біля 7% -- в обробній промисловості Для безробітних, які вирішили зайнятись бізнесом, право на одержання допомоги по безробіттю або компенсації при звільненні замінюється правом на одержання одноразової суми, яка використовується для відкриття свого бізнесу. Розроблені спеціальні системи фінансування для безробітних, які вирішили створити свій бізнес. За французькою системою "Шомйоркреатьор" (безробітні-творці), розмір одержуваних безробітними сум залежить від досвіду попередньої роботи і тривалості безробіття (перевага надається безробітним з більш коротким терміном безробіття). Ця система дозволяє безробітним придбати будь-яке підприємство, якщо вони мають в ньому контрольний голос, або створювати нові.

В Англії система допомоги для створення підприємств передбачає виплату протягом року щотижневої допомоги в сумі 40 ф.ст. всім особам, які не мають роботи протягом 8 та більше тижнів. Для вступу в цю систему безробітний повинен інвестувати в новий бізнес 1000 ф.ст., які можуть бути одержані як кредит. В Японії можливості створення власного бізнесу забезпечуються, зокрема, одержанням вихідної допомоги, яка видається в момент звільнення постійного працівника з підприємства за умови досягнення ним "граничного віку".

Сприяння розвитку малого та середнього бізнесу практикується у Франції, Великобританії, США, Швеції та інших країнах шляхом включення фінансової допомоги малому та середньому підприємництву в програми зайнятості. В Англії, наприклад, при підтримці муніципальних властей безробітні можуть засновувати власний бізнес або у вигляді мікрофірм, або у вигляді підприємств третього сектору. Мікрофірми -- це традиційні приватні малі підприємства, які, обслуговують місцевий ринок, а підприємства третього сектору -- це підприємства кооперативного типу, створені особами місцевої общини за допомогою або фондів взаємодопомоги, або пожертвувань неурядових організацій. Нерідко підприємства малого бізнесу стають підсобними підприємствами крупної фірми. Малі підприємства мають пільгові кредити.

Створення гнучкого ринку праці є об'єктивною передумовою розвитку економіки останніх десятиліть. Необхідність в такому заході викликана посиленням виробничої гнучкості, в результаті якої здійснюється диверсифікація виробництва, збільшення дрібних виробничих одиниць, збільшення кількості мобільних малих підприємств, орієнтованих на споживача, розвиток підрядних форм праці. В рамках цієї системи широко використовуються різні гнучкі форми заробітної плати, зайнятості та організації робочого часу. Важливе значення мають також гнучкість використання робочої сили, її мобільність між підприємствами, в межах підприємств, між професіями, а також втягування трудящих в господарські справи фірми. Одночасно з цим ускладнюється вирішення соціальних проблем: посилюється нестабільність стану тимчасово зайнятих і працюючих в умовах гнучких режимів робочого часу, скорочується кількість трудящих, які мають право на одержання різного роду допомога і виплат по соціальному забезпеченню.

Програми зайнятості. Державна активна політика зайнятості передбачає розробку Програм сприяння зайнятості. Такі програми можуть бути направленими або на сприяння зайнятості окремих категорій населення, в основному маргінальних груп: молодь, жінки, інваліди тощо, або на подолання кризового стану в сфері зайнятості викликаного економічною, демографічною, політичною ситуацією, стихійним лихом тощо.

У відповідності до Закону України "Про зайнятість населення" республіканська та територіальні програми зайнятості населення направлені на: сприяння розвитку і структурній перебудові економіки, створенню умов для направлення вивільнюваних працівників в першу чергу на рентабельні підприємства і в пріоритетні галузі народного господарства, запобігання розвитку безробіття та його скорочення шляхом підвищення економічної зацікавленості підприємств та організацій у створенні додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості, поліпшення системи відтворення робочої сили в поєднанні з розвитком робочих місць професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації населення, ефективне використання трудових ресурсів, захист безробітних та їх сімей від негативних наслідків і забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, формування матеріальної, кадрової, інформаційної, статистичної, фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості, сприяння зайнятості населення, яке мешкає в сільській місцевості.

Спеціальні програми сприяння зайнятості створюються і управляються або центральними державними органами, або регіональними і місцевими органами управління. Програми центральних державних органів керуються через прийняття відповідних законодавчих актів і бюджетний контроль.

Враховуючи те, що програми сприяння зайнятості -- це динамічний інструмент активної політики зайнятості населення, у світовій практиці тривалість їхньої дії складає, як правило, від шести місяців до двох років. В необхідних випадках термін дії може бути подовжений шляхом прийняття відповідних нормативних актів. Якщо будь-яка країна має довгострокову програму розвитку економіки, вона повинна мати і довгострокову стратегічну програму розвитку ринку праці і відповідну програму сприяння зайнятості. Досвід створення таких програм, наприклад, в Україні розпочався в 1995 році шляхом розробки Державної політики зайнятості населення на 1995 рік.