Експортна модель розвитку економіки України

Основні макроекономічні показники за 1990-1996 рр. (зростання в % порівняно з попереднім роком)

3. Формування посткомуністичної економічної системи

Зміни, що відбулися в економіці України, починаючи з 1991 року (проголошення незалежності), мають суперечливий характер. Економіці України сьогодні притаманний цілий ряд рис і тенденцій, що їх не можна розглядати лише як наслідок помилок та упущень в економічній політиці. Гадаю, сьогодні ми маємо справу з якісно новим феноменом, який можна з певною мірою умовності назвати «недореформованою» економікою, або посткомуністичною економічною системою.

Така економічна система в Україні має досить чіткі характеристики -- притаманні й іншим перехідним економікам або властиві здебільшого лише Україні. Насамперед економіка України не вийшла з кризового стану, який характеризується продовженням падіння виробництва (Див. табл. 1 ).

Найнебезпечнішим є зменшення обсягів інвестицій, оскільки внаслідок цього посилюється технологічне відставання України від промислово розвинутих країн світу. Разом з тим слід відзначити, що в 1995-1996 рр. з'явилися перші ознаки фінансової стабілізації: 1995 р. індекс інфляції становив 182 % (1993 р. -- 10 155%, 1994 р. -- 401%) ⁴. Але сьогодні ще не можна говорити про стійкість цього процесу в короткотерміновому та середньостроковому аспектах.

Незважаючи на падіння виробництва та об'єктивну необхідність прискореної раціоналізації виробництва (пов'язаної з закриттям підприємств і скороченням кількості працівників) рівень безробіття за офіційними даними залишається дуже низьким (0,46 % працездатного населення на кінець грудня 1995 р.), а трудові ресурси України оцінюються приблизно в 29 млн. чол. ⁵. Водночас, за окремими оцінками, потенційна кількість безробітних в Україні може сягнути від 2 до 5 млн. чол.

Відбулися певні зміни в структурі виробництва. Якщо 1993 р. державі належало 96 відсотків капітальних активів, то на кінець 1995 р. ця частка скоротилася до 62% ⁶. Разом з тим слід зазначити, що сьогодні нові економічні (недержавні) агенти (суб'єкти виробничо-комерційної діяльності) утворюються переважно завдяки приватизації, тобто внаслідок перерозподілу наявних активів та інтенсивного використання коштів державного бюджету. Це свідчить про те, що сьогодні ще не почався процес «самогенерації» приватного капіталу в великих масштабах на основі нагромадження доходів від власної виробничо-комерційної діяльності недержавних підприємств та організацій і заощаджень приватних осіб. На рівні галузей та окремих виробництв в економіці України йде процес «природного» заміщення імпорту. Розпад міжреспубліканських коопераційних зв'язків поставив питання про пошук нових джерел постачання певних товарів та ресурсів, які українські підприємства традиційно одержували з колишніх радянських республік. Ця проблема надзвичайно гостра саме для України, адже в межах колишнього радянського народногосподарського комплексу вона традиційно спеціалізувалася на виробництві найрізноманітніших проміжних продуктів, тоді як кінцеві вироби виготовлялися в Росії та інших республіках. Ось чому українські підприємства почали створювати замкнені виробничі цикли та намагаються поновити коопераційні зв'язки, в тому числі -- шляхом створення фінансово-промислових груп.

Посилюється державне втручання в процес перерозподілу фінансових потоків. Це знаходить свій вияв у зростанні частки бюджетних коштів і зменшенні частки фінансових ресурсів первинних економічних агентів.

Це свідчить про те, що сьогодні основним економічним гравцем продовжує залишатись держава. Характерна риса української економіки -- те, що переважна частина фінансових ресурсів використовується на соціальні цілі.

Наведені дані окреслюють тенденцію до зростання видатків держави та суб'єктів господарювання на соціальні потреби, тоді як витрати на цілі економічного розвитку постійно скорочуються. Але таке скорочення певною мірою відображає також і зменшення обсягів субсидій та пільг виробникам. Загалом же можна зробити висновок, що сьогодні економіка України має більш соціально орієнтовану, ніж «економічно стимулюючу» спрямованість.

Економіка в Україні, як і в інших посткомуністичних країнах, сьогодні складається з трьох досить чітко виражених секторів. Це, по-перше, офіційна економіка, тобто виробничо-комерційна діяльність, яка здійснюється відповідно до чинного законодавства з використанням грошової форми розрахунків. Її обсяг більш-менш точно можна оцінити за даними офіційної статистики.

Другий сектор можна умовно назвати марґінальним. Економічна діяльність у його межах реґулюється законодавством лише до певної міри, а основним інструментом обміну виступає бартер. Масштаби марґінального сектора піддаються статистичній оцінці тільки частково, тому оцінити його роль в економіці можна досить приблизно. Відзначимо, що, залежно від економічної та політичної ситуацій, цей сектор може трансформуватися або в офіційний, або в тіньовий.

Неофіційна («тіньова») економіка являє собою третій сектор. Його визначальною характеристикою є використання грошей (інколи -- бартеру) як засобу обміну поза офіційно зареєстрованими фінансовими інститутами. При цьому лише частина виробничо-комерційної діяльності, що належить до тіньової економіки, пов'язана з порушенням чинного законодавства або має відверто кримінальний характер.

Специфіка ситуації полягає в тому, що функціонування економіки багато в чому визначається не стільки офіційними рішеннями та заходами, скільки швидким розвитком «тіньового» сектора. Згідно з оцінками експертів Світового банку частка неофіційної економічної діяльності в загальному ВВП України зросла з 12% в 1989 р. до майже 65% в 1996 р. ⁷. Це означає, що сьогодні масштаби тіньової діяльності перевищують обсяг офіційної ділової активності. Прикметно, що суб'єктами тіньової та офіційної економіки виступають практично одні й ті самі фізичні та юридичні особи.

Характерною рисою сучасної української економіки є постійне та швидке зростання як внутрішнього, так і зовнішнього боргів.

На 1 лютого 1996 р. внутрішній державний борг складав 229 трлн. крб. або 15,4% від ВВП. Приблизно 96,7% цієї суми припадає на заборгованість державного бюджету Національному банку України. Але заради об'єктивності слід відзначити, що НБУ намагається зменшити обсяги такого кредитування і досяг певних успіхів у цьому: якщо 1990 р. кредити НБУ становили 28 043 млрд. крб., то 1995 -- 3 677 млрд. крб. ⁸. Що стосується зовнішнього боргу, то його величина в 1993 р. порівняно з 1992 р. зросла на 19,9%, в 1994 -- на 70% (порівяно з 1993 р.), а в 1995 р. -- на 22,8% (порівняно з 1994 р.). За деякими оцінками, на кінець грудня 1995 р. зовнішній борг України становив 8,8 млрд. дол. США (або 30,4% ВВП). На думку заступника міністра фінансів України Б.Соболєва, в 1997 р. Україна може наблизитися до небезпечної межі, коли зовнішній борг складатиме приблизно 80% ВВП. Найбільшим кредитором України є Росія -- 3432 млрд. дол. США. Далі йдуть МВФ -- 2288 млн. дол. США та Туркменистан -- 792 млн. дол. США ⁹.

Визначальною характеристикою економіки України є зростання заборгованості між підприємствами. Так, за січень -- квітень 1996 р. кредиторська заборгованість між українськими підприємствами та суб'єктами господарської діяльності країн колишнього СРСР зросла на 22% і на початок травня досягла 230 трлн. крб. (дебіторська заборгованість відповідно зросла на 12% і досягла 69 трлн. крб.).

Дебіторська заборгованість між українськими підприємствами та організаціями за той же період зросла на 51% і становила на початок травня 3359 трлн. крб., а кредиторська -- на 50% (4580 трлн. крб.). У той же час обсяг валового внутрішнього продукту становив 2748 трлн. крб. ¹⁰.

Але проти великих підприємств не порушено жодної справи про банкрутство.

За останні роки обсяг зовнішньої торгівлі України збільшився, (так, лише в 1995 р. експорт зріс на 16,4%, а імпорт -- на 14,4%), хоча її товарна та географічна структура не зазнала істотних змін.

Основними експортними товарами залишаються чорні метали та вироби з них (34,2%), хімічні продукти (12,3%), електричні машини та устаткування (12%). В імпорті домінують мінеральне паливо, нафта й продукти її переробки (54,8%, в тому числі природний газ -- 32,4%) ¹¹.

Найбільшими торговельними партнерами України продовжують залишатися країни колишнього Радянського Союзу. На Росію, зокрема, в 1995 р. припадало 43% українського товарного експорту й 52,3% імпорту ¹². У 1993 р. на цей реґіон припадало 65,3% експорту і 76,9% імпорту товарів та послуг, в 1995 р. відповідно 55,8% та 65,7%. Разом з тим, скоротилося від'ємне сальдо торговельного балансу -- з 1828 млн. дол. в 1993 р. до 1200 млн. дол. в 1995 р. ¹³. За перші місяці 1996 р. тенденція суттєво на змінилась -- обсяг торгівлі з близьким зарубіжжям становив 4138 млн. дол., або 53,4%, з країнами далекого зарубіжжя -- 3605 млн. дол. (46,6%) ¹⁴.

Слід звернути увагу на таку особливість, що навіть в експортних галузях тривало падіння обсягів випуску продукції, тобто зовнішньоекономічна діяльність підприємств, попри збільшення її масштабів загалом, поки що не впливає на динаміку виробництва.

За період 1992-1995 рр. в Україну надійшло іноземних інвестицій на суму 750,1 млн. дол., тоді як, за оцінками експертів, українська промисловість може «споживати» щорічно 2-2,5 млрд. дол. закордонних капіталовкладень ¹⁵. До того ж, за деякими оцінками за період 1991-1995 рр. відтік капіталу з України становив приблизно 15 млрд. дол. США ¹⁶. Таким чином, можливості модернізації виробничих потужностей, у тому числі за рахунок закордонних технологій та «ноу-хау», сьогодні незначні.

Нині макроекономічна ситуація в Україні багато в чому визначається масштабами зовнішнього фінансування. Так, зокрема, в бюджеті на 1996 р. передбачено, що бюджетний дефіцит на 44,3% покриватиметься за рахунок зовнішніх фінансових позик ¹⁷.

Крім цього, фінансові можливості України сьогодні безпосередньо залежать від того, якою мірою їй вдається реструктурувати зовнішню заборгованість. У 1994-1995 рр. Україні за підтримки міжнародних фінансових інститутів вдалося домовитися про відстрочку сплати боргів своїм найбільшим кредиторам -- Росії та Туркменистану. До того ж саме за рахунок коштів цих інститутів Україна має можливість оплачувати значну частину критичного імпорту. Та, попри всю важливість проблеми зовнішнього фінансування, конкретні механізми погашення зовнішнього боргу в Україні сьогодні практично не розглядаються.

Ці та інші характеристики свідчать про те, що Україна і досі перебуває у стані економічного «дрейфу» з непередбаченими наслідками для її державності.

4. Експортно-сировинна модель розвитку України

Нинішня економіка України є економікою експортно-сировинного типу і орієнтована на випуск сировини та продукції з низьким рівнем обробки. Сировинні галузі відіграють вирішальну роль у формуванні бюджету, є основним джерелом інвестиційного ресурсу в Україні і, відповідно, -- найбільш стабільно працюючою виробничою сферою.

Водночас це гальмує впровадження нових технологій, структурну реформу економіки, обумовлює політику низької заробітної платні.

Наслідки експортно-сировинної моделі очевидні: низький рівень доходів та відсутність стимулів для формування розгалуженого споживацького ринку блокують розвиток галузей, що працюють на споживчий кошик. Це призводить до “натуралізації” економіки, її само замиканню, зменшенню попиту на кваліфіковану робочу силу. Відбувається стихійна деіндустріалізація окремих галузей, і зокрема -- агропромислового комплексу.

Вихід -- радикальна зміна економічної політики, що дозволить переорієнтувати національну економіку з експортно-сировинної на високотехнологічну економіку інноваційного типу. Це -- ключове завдання нового економічного циклу, що охоплює період від 6 до 12 років.

Потрібно відмітити, що дискусії про перехід економіки України на інноваційний етап розвитку майже стільки ж років, скільки самій нашій державі. У 1996 році з'явилося і перше владне рішення -- розпорядження Президента “Питання створення технопарків і інноваційних структур інших типів”. Після цього був прийнятий ряд законів України і постанов уряду, сформульовані національні науково-технічні пріоритети, прийнята Концепція науково-технічного й інноваційного розвитку. З 2000 року в країні створюються технологічні парки, у багатьох регіонах розробляються власні концепції і стратегії розвитку. Мотив інноваційного розвитку став головним змістом щорічних послань Президента країни Верховній Раді. З його доручення була підготовлена розширена редакція Концепції інноваційного розвитку економіки України. Віз вітчизняної економіки намагаються підштовхнути на колію інноваційно-структурної модернізації центральні і регіональні органи влади, наукові і промислові кола.

Рівень суспільної згоди щодо обраного курсу на подив високий. Але внутрішній інноваційний попит, на жаль, залишається як і раніше надзвичайно низьким. Український капітал практично не інвестує складне виробництво, а вітчизняні технології і сучасна техніка лише в рідких випадках мають збут на ринках розвинутих країн. Відомі лише одиничні випадки ефективної міжнародної кооперації у високотехнологічних галузях.

Щодо економічного росту, то він забезпечується переважно галузями виробництва з низкою часткою доданої вартості, вони ж переважають у структурі українського експорту. Закордонні інвестори воліють вкладати засоби в нашу сферу послуг, торгівлю, зв'язок, харчову і металургійну промисловість. У загальному можна сказати, що негативна ситуація в науково-технічному комплексі загрозливо консервується. Винахідницька діяльність залишається низькою, а господарство країни усе більш здобуває риси економіки колоніального типу. Схоже, за якісними показниками воно сьогодні знаходиться далі від "інноваційної економіки", як це було на початку і в середині 90-х років.

Однією з причин цього -- дуже спрощений і однобічний погляд на зміст інноваційних господарських систем. Приймається за аксіому, що головне --високий темп створення й освоєння нових технологій і перевага складних, наукомістких виробництв. А найважливішими передумовами створення інноваційної економіки вважається наявність високорозвиненого наукового комплексу і відповідної індустріальної бази. Саме на цьому увага в "Концепції інноваційного розвитку-99".

Економіка може бути названа інноваційною, якщо у всіх її секторах --видобувній, переробній, аграрній, сфері послуг і т.д. - присутні динамізм, готовність до конкуренції, пошуку й освоєнню нових ринків. "Батько" сучасного менеджменту П.Друкер у своїй книзі "Ринок. Як вийти в лідери" крім науки і високотехнологічного виробництва вказує ще й на кілька джерел інноваційних ідей.

Будь-які пророблення стратегій і механізмів переходу на інноваційну модель розвитку повинні базуватися на результатах ретельного аналізу загальних тенденцій розвитку світової господарської системи і скрупульозної оцінки ситуації в кожнім її значимості для України секторі. Без цього просто неможливо визначити реалістичні напрямки прориву і стратегії формування власних виробничих ніш у світовому господарстві, а також запропонувати адекватні цьому завданню механізми.

Сама можливість реалізації національної Концепції інноваційного розвитку залежить від успішності інтеграції України у світову господарську систему. Причому вибір її головних напрямків у першу чергу повинен визначатися виявленою зацікавленістю в співробітництві з Україною світових економічних гравців. І лише в другу - ґрунтуватися на оцінках її власного потенціалу, геополітичного, наукового, промислового чи кадрового. Тобто першочергова увага аналітиків і розроблювачів владних рішень по інноваційній проблематиці повинне зміститися з аналізу внутрішніх передумов переходу до інноваційної моделі розвитку на зовнішні.

Тим часом сучасне виробництво на Заході вже споконвічно проектується як мобільну систему, максимально сприйнятливої до змін. Це гнучке, часто модульне виробництво з високим рівнем уніфікації і стандартизації устаткування і виробничих операцій. Його функціонування, можливість швидкого переналагодження операцій і технологічної модернізації підтримується комплексом, що забезпечують різні підвиди, починаючи з постачань сертифікованої і комплектуючої сировини, і закінчуючи гарантійним і сервісним обслуговуванням споживачів продукцією. Такі виробничі системи легко тиражуються і переносяться на території з найбільш сприятливими умовами. Інвестору найчастіше вигідніше вкладати кошти в купівлю і монтаж нового заводу, чим у модернізацію старого.

Наші ж виробництва завантажені власними інструментальними, ремонтними, допоміжними, складськими, транспортними й іншими підрозділами. Не говорячи вже про висячу над ними дамоклевим мечем соціальну сферу. Консервація старої моделі організації зробила вітчизняну промисловість неповороткою і, відповідно, свідомо неконкурентною в інноваційній економіці. Останнім часом у нас теж з'являються сучасні виробництва, на яких встановлюються імпортні технологічні лінії.

Наприклад, для переробки сільськогосподарської продукції у фармакології...

Поки це виключення. Якщо ми не знайдемо шляхів і засобів для організаційно-технологічної модернізації вітчизняної промисловості, ми не зможемо перейти до інноваційного етапу господарського розвитку.

Може бути, справа в тім, що в Україні зараз немає конкретної владної структури, яка б відповідала за реалізацію державної політики саме в цій сфері? Адже усім відомо, що робота з переходу України на інноваційний етап розвитку стала загасати.

Таким чином, основою економіки України мають стати вітчизняні виробники, тобто виробники товарів та послуг, що розташовані на території України, незалежно від того, належать вони громадянам України чи інших держав. Виходячи з того, що ці виробники сплачують податки до національного бюджету, соціальних фондів, створюють нові робочі місця для наших співгромадян та розвивають внутрішній ринок.

Можна виділити такі основні етапи впровадження інноваційної моделі економічного розвитку (в кожній сфері):

* у фінансовій сфері:

1) соціальний бюджет з обов'язковим щорічним „бюджетом розвитку", який включає кредитну підтримку інноваційних статей на зворотній основі;

2) відмова від фіскальної податкової системи на користь стимулюючої, що означає встановлення системи партнерства громадянина, капіталу та держави;

3) політика сильних національних грошей, яка забезпечить довіру до них та перетворить національні гроші в джерело стабільного економічного розвитку;

4) державна політика високої заробітної платні за рахунок гнучкої моделі перерозподілу прибутку між державою та приватними підприємствами;

5) кредитна підтримка інноваційного імпорту та експорту та комерційних банків, які фінансують інноваційні проекти.

* у сфері промислової політики:

1) встановлення системи високого попиту за рахунок підвищення платоспроможності населення та розвитку ємності внутрішнього ринку, стимулювання галузей промисловості зі швидким обігом -- виробництва товарів народного попиту та будівництва;

2) визначення пріоритетних галузей як „точок зростання", які здатні забезпечити прорив української економіки в галузі високих технологій (літакобудування, космічна промисловість, озброєння та військова техніка, суднобудування тощо) та її вихід на світовий ринок з конкурентоспроможною продукцією, надання їм 100-відсоткової бюджетної підтримки на зворотній основі, переорієнтування інших галузей економіки на обслуговування цих виробництв;

3) стимулювання експортної орієнтації високотехнологічних виробництв та розширення внутрішнього ринку цієї продукції;

4) політика енергозбереження та зниження ресурсоємкості, розвиток власного паливно-енергетичного комплексу;

5) цільове бюджетне фінансування фундаментальних та прикладних наукових досліджень, розвиток освіти, захист прав інтелектуальної власності;

6) створення сучасної національної інформаційної інфраструктури, телекомунікаційних мереж, засобів інформатики та систем зв'язку.

* у сфері державного управління:

1) створення сучасної системи державного управління з широким застосуванням новітніх інформаційних технологій;

2) створення системи цивілізованих взаємовідносин між державою та бізнесом у сфері спільного економічного та соціального проектування, де держава має виконувати функції організатора та координатора, а бізнес - провідника цих проектів;

3) державна управлінська політика поступового переходу від адміністрування до сучасного економічно освіченого менеджменту, постійне кадрове омолодження органів державної влади, розробка прозорої системи кар'єрного росту державних службовців та їх матеріального заохочення.

Слід зауважити, що навіть у роки глибокої економічної кризи найбільш стійкі інноваційні підприємства змогли вижити, зберегти свою конкурентну спроможність. Це, насамперед, аерокосмічний комплекс. У 2004 році Україна володіла з 22-х базових світових технологій в аерокосмічному комплексі 17-ма (що було зазначено Президентом). На висоті й авіаційна промисловість, ми входимо в п'ятірку країн, які мають замкнутий цикл, - від проектування до повного виготовлення літаків. Міцний, досить перспективний і визнаний у світі високотехнологічний потенціал демонструють також суднобудування та деякі галузі військово-промислового комплексу.

Так що базу ми маємо, до того ж швидко розвиваються на основі інноваційної моделі й інші галузі. Наприклад, машинобудування: нині воно задовольняє не лише потреби внутрішнього ринку, суттєво зріс і експорт. Україна, по суті, перетворюється на центр машинобудування на пострадянському просторі.

Найголовніше -- слід чітко усвідомити: перехід на інноваційну модель -- не щось ілюзорне і випадкове, це реальність, зумовлена всім попереднім розвитком економіки держави. Можна сказати, що об'єктивні серйозні передумови, які дають змогу рухатися в напрямі інноваційної моделі економіки, в Україні є. Але для цього потрібні ще й відповідні механізми, а також політика підтримки високотехнологічного експорту. В роки економічної кризи ми відійшли від суто ринкових принципів регулювання економіки. Водночас, згідно з указами Президента, було вжито низку серйозних заходів щодо підтримки суднобудування, літакобудування, танкобудування, харчової промисловості тощо. З цього приводу лунало чимало критики, західні експерти закидали нам відхід від суто ліберальних принципів ринкової економіки. Та результат виявився очевидним: завдяки цим крокам галузі вижили й досягли нині добрих результатів.

Для освоєння високих технологій, запровадження інноваційної моделі, безумовно, необхідне стабільне і достатнє фінансування. У нас є Закон "Про інноваційний розвиток", але ми з року в рік, посилаючись на брак коштів, відкладаємо реалізацію його вимог.

Необхідно також зміцнювати національний капітал, оскільки лише крупному капіталу до снаги вирішувати складні проблеми інноваційного розвитку. Водночас не можна забувати й про малі підприємства, венчурні фірми, які працюють на інновації. їх у нас поки що одиниці.

Для становлення інноваційної моделі економіки слід:

* розробити теоретичні основи створення системи фінансування інновацій в умовах формування інноваційної моделі розвитку вітчизняної економіки;

* сформулювати концептуальні положення щодо економічного
стимулювання інноваційної діяльності;

* виконати дослідження окремих інноваційних складових
структурної перебудови економіки України з метою вирішення
задачі оцінки розділу експорту та імпорту України за трьома
технологічними секторами (сектор низьких технологій; сектор
середніх технологій; сектор високих технологій).

Отже, інноваційна модель економічного зростання змінює його основу: рушійною сферою розвитку стає не просто промислове виробництво, а залучені в ньому наукові розробки й технології. Показник валового випуску начебто відходить на другий план, головною є комерційна діяльність із продажу нової продукції (яка зазвичай випускається малими серіями). Інтелектуальній складовій відводиться провідне місце серед виробничих чинників. Саме тому активізується робота з прогнозування інноваційно-технологічної сфери. Крім систематичної підготовки відповідної річної програми, розроблено середньо термінову Національну програму „Україна-2010", довготермінову національну програму відродження України до 2015 року тощо.

Основними напрямками інноваційної економіки є:

1) зростання рівня доходів і якості життя населення за рахунок створення конкурентоспроможної наукомісткої продукції розвитку секторів економіки, покликаних формувати людський капітал, зокрема освіти і науки, охорони здоров'я;

2) технологічну модернізацію та заміну основних фондів у провідних галузях реальної економіки;

3) забезпечення ресурсозбереження, що послабить залежність вітчизняної економіки від імпорту енергетичних і сировинних матеріалів.

Оскільки в Україні проголошено курс на розвиток інноваційної економіки, то в межах цього завдання передбачено не менше як 25% коштів, отриманих від приватизації державного майна, спрямувати на інноваційне інвестування казенних підприємств і господарських товариств, у яких частка державної власності сягає 50%.

Такі ресурси мають направлятися насамперед на заходи щодо скорочення витрат виробництва, реалізацію енергозбережних технологій, екологічних програм, інноваційне оновлення матеріально-технічної бази підприємств, будівництво нових і реконструкцію діючих виробничих потужностей, підвищення експортного потенціалу та збільшення обсягів реалізації кінцевої продукції. Значна їхня частка витрачатиметься на реалізацію проектів, спрямованих на впровадження у виробництво прогресивних науково-технічних розробок і технологій, освоєння випуску наукомістких видів продукції, що відповідають міжнародно визнаним стандартам.

Розроблено концептуальні засади інноваційного розвитку економіки на 2002-2006 рр. У зв'язку з обранням інноваційної стратегії розвитку економіки України, що ґрунтується на впровадженні у виробництво та комерціалізації найсучасніших наукових розробок, реформування наукової сфери та створення національної інноваційної системи стають найважливішим завданням державної інноваційної політики в найближчі 10-15 років.

Сприятлива кон'юнктура на зовнішньому ринку створила умови для збільшення прибуткового експорту, але інвестиційна діяльність вітчизняних підприємств на інноваційній основі практично не пожвавилася. Факти свідчать, що у 2003 р. економічне зростання в Україні не супроводжувалося збільшенням частки високотехнологічного обладнання у загальному обсязі інвестиційного імпорту. Стримувало закупівлю в розвинутих країнах світу новітнього технологічного обладнання підприємствами України підвищення курсу євро відносно гривні. Наслідком цього стала консервація структури промислового виробництва і відтворювальних процесів у національній економіці, незважаючи на високі темпи її зростання.

Якщо економічне зростання в Україні оцінити через збільшення споживання (виробництва) первинних ресурсів, то розрахунки показують, що протягом 2001-2004 pp. середньорічний приріст ВВП забезпечувався на 54,4% переважно за рахунок продовольчих ресурсів та конструкційних матеріалів, на 9,9% - нематеріальних ресурсів, які впливали на підвищення рівня нецінової конкурентоспроможності вітчизняної продукції, і на 35,7% - нематеріальних ресурсів, які впливали на підвищення рівня цінової конкурентоспроможності товарів та послуг на зовнішньому ринку. Такі чинники зростання ВВП кардинально протилежні тим, які передбачалися за базовим сценарієм Стратегії економічного і соціального розвитку України.

Аналіз динаміки показника якісної складової економічного зростання України за 2000-2004 pp. показує, що його значне коливання викликалося головним чином не збільшенням обсягів споживання первинних нематеріальних ресурсів, а кон'юнктурою, що складалася на зовнішньому ринку товарів і послуг. Випереджальні темпи збільшення кількісної складової економічного зростання порівняно з якісною пояснюються значним відставанням рівня цін на паливно-енергетичні ресурси на внутрішньому ринку порівняно із цінами, що складаються на цю продукцію на світових ринках, і ціновими перевагами вітчизняної продукції на зовнішньому ринку, які виникали внаслідок різниці в рівнях цін на речовинно-енергетичні ресурси, товари та послуги на внутрішньому і зовнішньому ринках, стабільного обмінного курсу гривні щодо долара США, зростання світових цін на окремі конструкційні матеріали. Ці чинники усували в підприємницькій діяльності господарюючих суб'єктів мотиви щодо використання у виробничому процесі таких первинних нематеріальних ресурсів, як знання, інформація, наукові технології, необхідні для поглибленої переробки сировини, зменшення обсягів її використання, підвищення рівня нецінової конкурентоспроможності вітчизняних товарів та послуг на внутрішньому і зовнішньому ринках, інноваційного розвитку національної економіки. Тому в Україні об'єктивно всі подальші економічні реформи щодо забезпечення сталого економічного зростання будуть спрямовані або на збереження тенденцій відставання рівня цін на паливно-енергетичні ресурси на внутрішньому ринку і цінових переваг вітчизняних товарів та послуг на зовнішньому ринку, що відповідає інтересам короткострокового розвитку країни, або на поступове усунення цих тенденцій, що відповідає стратегічним інтересам розвитку держави, пов'язаним з якістю її економічного розвитку в межах світового господарства.

Серед механізмів корекції процесів розширеного відтворення якісних макроекономічних змін найбільш дійовою була спроба використати зміну обмінного курсу гривні. У зв'язку з цим постає запитання: чи може підвищення курсу гривні відносно долара США, євро та інших основних світових валют забезпечити збільшення обсягів імпорту високотехнологічних інвестиційних ресурсів, прискорення інноваційних процесів в економіці України, оновлення і зміцнення її економічного потенціалу? Теоретично відповідь може бути позитивною, але насправді такі сподівання марні, якщо Україна розвиватиметься інерційно в руслі нинішньої експортно-сировинної моделі.

Щоб розкрити зміст вагомих підстав для такого категоричного висновку, доцільно детальніше проаналізувати наслідки впливу курсової політики на основні закономірності функціонування моделі розвитку України. Зокрема, зміцнення гривні, з одного боку, збільшує можливості зорієнтованих на внутрішній ринок вітчизняних підприємств щодо імпорту обладнання для модернізації власного виробничого потенціалу, а з іншого - неодмінно призводить до зниження рівня цінової конкурентоспроможності вітчизняних товарів та послуг на внутрішньому ринку, прискореного зростання обсягів імпорту порівняно з експортом. У свою чергу, така тенденція, навіть у короткостроковій перспективі, обов'язково супроводжується зниженням темпів економічного зростання, рівня конкурентоспроможності галузей, що виробляють продукцію кінцевого споживання для внутрішнього ринку, погіршенням платіжного балансу, девальвацією гривні; останнє створює сприятливі умови для випереджального зростання експорту сировини та напівфабрикатів, надає імпульс зростанню виробництва в низькотехнологічних галузях. Отже, розвиток України повторно відтворюється у руслі експортно-сировинної моделі на основі кількісної складової економічного зростання.

Зважаючи на ці закономірності, ревальвацію гривні як засіб стимулювання імпорту високотехнологічних інвестиційних ресурсів в економіці України можна застосовувати лише в комплексі з іншими заходами державної політики, здатними компенсувати зниження рівня ділової активності експортерів пожвавленням економічної діяльності господарюючих суб'єктів на внутрішньому ринку. Тому політику зміцнення національної валюти доцільно супроводжувати заходами в таких двох напрямах:

- пріоритетного споживання (виробництва) первинних речовинно-енергетичних ресурсів, необхідних для сталого розвитку внутрішнього ринку. Насамперед це стосується тих видів ресурсів, середньорічні темпи приросту виробництва яких у національній економіці не відповідають темпам зростання ВВП. Серед продовольчих ресурсів - це м'ясна, рибна, молочна, овочева та інша сировинна продукція, серед па-ливно-енергетичних - природний газ, вугілля, нафта, торф;

- поглиблення диверсифікації джерел надходження інвестицій до національної економіки з метою збільшити обсяги споживання (виробництва) первинних нематеріальних ресурсів, їх імпорту на внутрішній ринок України.

Така спрямованість заходів державної політики об'єктивно спричинена тим, що домінування на внутрішньому ринку України грошових витрат домогосподарств на придбання продуктів харчування унеможливлює структурні перетворення у національній економіці на користь нових високо- та середньотехнологічних системоутворювальних галузей. Тому прискорений розвиток аграрного сектора виробництва, підвищення його ефективності, насичення ринку продовольчими товарами, зменшення їхньої частки у структурі грошових витрат домогосподарств дадуть змогу змінити структуру платоспроможного попиту населення України на користь високотехнологічних товарів та послуг, що, у свою чергу, відкриє шлях для прискореного розвитку секторів промисловості, які виробляють інвестиційні товари.

Але перерозподіл платоспроможного попиту населення між окремими секторами споживчого ринку ще не є достатньою умовою для здійснення структурного маневру в економіці України, модель розвитку якої базується переважно на інвестиційних ресурсах господарюючих суб'єктів. Так, у 2004 р. власні кошти підприємств і організацій, що були спрямовані у вигляді інвестицій в основний капітал, становили 61,7% їхнього загального обсягу, а кошти іноземних інвесторів - лише 3,6%, кошти населення на індивідуальне житлове будівництво - 3,4%, кредити банків та інші позики -7,6%. Наочно ефективність цієї моделі характеризують темпи зростання основних засобів у національній економіці. Так, протягом 2000-2004 pp. вони зросли з 1,0 до 3,2%. Головним чинником зростання були кредитні ресурси банків, частка яких за цей період у загальному обсязі інвестицій в основний капітал зросла на 5,9%, тим часом як частка власних коштів підприємств зменшилася на 6,9%, іноземних інвестицій - на 2,3% ¹⁶. Тому прискорений розвиток галузей, що забезпечують виробництво первинних речовинно-енергетичних ресурсів, споживчих та інвестиційних товарів і послуг, необхідних для сталого функціонування внутрішнього ринку, можливий лише за умови поглиблення диверсифікації джерел надходження інвестицій до національної економіки. Нова модель її розвитку має ґрунтуватися переважно не на власних коштах підприємств, а на залученому інвестиційному капіталі, джерелом якого слугуватимуть кредитні ресурси банківської системи, іноземних інвесторів, позабюджетних фондів, кошти населення і т. ін. Така модель уже в середньостроковій перспективі здатна суттєво збільшити обсяги надходження інвестицій до національної економіки. Разом з тим її впровадження вимагає з боку уряду цілеспрямованих дій щодо поліпшення інвестиційного клімату в Україні, зміцнення довіри населення до банківської системи, створення розгалуженої системи небанківських кредитних установ тощо.

За умови постійного зміцнення гривні відносно основних світових валют, без застосування відповідних заходів державної політики щодо збільшення обсягу внутрішнього ринку, розвиток національної економіки характеризуватиметься не пожвавленням діяльності господарюючих суб'єктів, а втратою якісних і кількісних параметрів економічного зростання, збільшенням обсягів імпорту споживчих товарів або розгортанням інфляційних процесів. Про це яскраво свідчать наслідки діяльності уряду в І півріччі 2005 p., коли паралельно з ревальвацією гривні було здійснено спробу збільшити обсяг внутрішнього ринку шляхом стрімкого підвищення рівня заробітної плати та соціальних виплат населенню, тобто за допомогою переважно монетарних підойм.

Для прогнозування процесу розширеного відтворення якісних змін у національній економіці доцільно розробити систему макроекономічних індикаторів, що віддзеркалюють темпи й особливості його перебігу. Базовими серед індикаторів можуть бути обрані такі: динаміка ВВП; індекси кількісної та якісної складових економічного зростання; частка інвестиційних та споживчих товарів у структурі промислового виробництва, імпорту й експорту; середній і реальний ефективний обмінний курс гривні до іноземних валют; індекси виробництва первинних ресурсів, що є матеріальною основою для сталого розвитку внутрішнього ринку, співвідношення динаміки кінцевих споживчих витрат та валового нагромадження основного капіталу; динаміка питомої ваги залучених інвестицій (кредитні ресурси банківської системи, іноземних інвесторів, позабюджетних фондів, кошти населення та ін.) в їхньому загальному обсязі; зростання реальних доходів населення, скорочення частки населення із середньодушовими грошовими витратами в місяць, нижчими за прожитковий мінімум; частка продовольчих товарів у структурі грошових витрат домогосподарств. На прогнозуванні і виконанні цих показників доцільно сконцентрувати зусилля центральних і місцевих органів виконавчої влади, сформувавши програмні засади їхньої діяльності.