Аналіз економічного зростання

41

РОЗДІЛ 1 МАКРОЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

1.1 Економічне зростання і способи його вимірювання

Економічний розвиток країни відноситься до найважливіших понять макроекономічної науки. У навчальній літературі нерідко використовують термін “соціально-економічний розвиток”, підкреслюючи тим самим тісний зв'язок між рівнем економічного розвитку і вирішенням соціальних проблем країни. Соціально-економічний розвиток -це процес безупинної зміни матеріального базису виробництва а також усієї сукупності різноманітних відносин між економічними суб'єктами, соціальними групами населення.

Економічне зростання розглядається макроекономічною наукою як складова частина й одна з найважливіших характеристик економічного розвитку країни. Це поняття пов'язане з кількісною зміною обсягів виробництва і споживання ВВП. Економічне зростання буває позитивним, якщо реальні (порівнянні) обсяги ВВП в аналізованому періоді перевищують його рівень у базисному році. В іншому випадку приходиться характеризувати “зростання” як негативне. Поняття “розвиток” і “зростання” знаходяться між собою, як правило, у співвідношенні: зростання валового продукту супроводжується змінами в технології виробництва, пов'язане з появою нових видів продукції і цілих галузей. Іншими словами, зростання викликає якісні зміни в економіці, сприяє її загальному розвитку. Зі своєї сторони позитивні якісні зміни у відносинах власності, розподілу і перерозподілу доходів, фінансової стабілізації активно впливають на економічний ріст. Бувають однак і нестандартні ситуації. При великих структурних трансформаціях, коли відбувається скорочення неефективних виробництв, обсяг ВВП може знизитися на якийсь час.

Економічне зростання у масштабі всього суспільного виробництва представлене збільшенням річного обсягу виробництва товарів і послуг. Тому показником, за допомогою якого виміряється економічне зростання, звичайно виступає валовий національний продукт (ВНП) {рис. 1.1).

Рис. 1.1 Економічне зростання і його вимірювання

Аналогічні ситуації характерні для першого періоду ринкового реформування країн з перехідною економікою. Приватизація державної власності, лібералізація цін, демілітаризація економіки, заміщення бюджетного фінансування банківським кредитуванням - усе це, безсумнівно, є позитивною якісною зміною, що знаменує собою факт економічного розвитку. Однак воно супроводжується спадом виробництва, іноді дуже значним. Це відбувається тому, що існує об'єктивний часовий лаг, що потрібен для пристосування товаровиробників до нових умов господарювання. На жаль, цей природний період подовжується в результаті непослідовної політики реформування чи інших помилкових рішень уряду. Економічне зростання є однією з головних макроекономічних цілей будь-якої країни, досягнення якої зумовлене необхідністю випереджаючого зростання національного доходу в порівнянні із зростанням чисельності населення для підвищеннярівняжиттявкраїні.[17] Теорія економічного розвитку, його головні моделі викристалізовуються внаслідок широких узагальнень, що стосуються суперечливих процесів світової господарської еволюції. Базові принципи, структура, механізми економічного розвитку формулюються на основі абстрагування від конкретних шляхів господарського поступу окремих країн, статистичних матеріалів, які характеризують динаміку економічного зростання, тощо. В теоретичних моделях розкриваються типові, спільні риси парадигмального, субстанціонального змісту, що не підлягають тимчасовим, кон'юнктурним коливанням і є відповідно відносно сталими протягом тривалого часу.

В сучасній науці виділяють кілька головних моделей економічного розвитку, які тісно пов'язані з господарським зростанням:

- модель лінійних стадій розвитку (зростання);

- теорія структурних трансформацій;

- теорія зовнішньої залежності;

- неокласична модель вільного ринку;

- теорія ендогенного зростання;

- модель сталого розвитку

Слід зазначити, що перелічені моделі й теорії на час їхнього виникнення стосувалися переважно країн, що звільнились від колоніальної залежності, - так званих молодих незалежних держав, або країн, що розвиваються. Еволюція поглядів на процес розвитку цих країн виглядає таким чином. У 50--60-ті роки переважали наукові й соціально-політичні концепції та доктрини, згідно з якими процес розвитку уявлявся як сукупність послідовних стадій економічного зростання, що їх повинна пройти будь-яка країна. Такий своєрідний економічний детермінізм, але з суттєвими відтінками в підходах і механізмах, був характерним як для послідовників класичної економічної науки, так і для представників марксизму. Вважалось, що країнам, які звільнились, слід лише повторити шлях більш розвинутих на той час капіталістичних чи соціалістичних держав на основі оптимального поєднання головних факторів виробництва, і насамперед ефективного використання інвестицій, заощаджень та іноземної допомоги. Перевага віддавалась кількісним критеріям економічного розвитку, що асоціюються з високими загальними темпами економічного зростання.

В 70-ті роки відбулось суттєве переосмислення концептуальних підходів до проблем економічного розвитку. Енергетична, а потім і економічна криза виявили слабкість, а подекуди й неспроможність суто кількісних критеріїв господарського зростання. У зв'язку з цим у західній економічній науці та й в окремих молодих незалежних державах значну увагу почали приділяти структурним трансформаціям, що мають передувати самопідтримувальному зростанню. Другий напрям, який теж набув популярності в цей період, дістав назву теорії зовнішньої залежності (екзогенного зростання чи екстернальних факторів). Він розвивався прихильниками марксизму й мав досить чітке політичне забарвлення.

Типи економічного зростання розрізняють два типи економічного зростання - «екстенсивне» й «інтенсивне».

Економічне зростання називається екстенсивним, якщо воно не змінює середню продуктивність праці в суспільстві:

y_t / N_t=const , або у_t = н_t . Коли зростання національного доходу випереджає зростання кількості зайнятих у виробництві (у_t > N_t), має місце інтенсивне зростання (рис. 1.2).

Екстенсивне збільшення виробництва товарів і послуг відбу- вається за рахунок залучення додаткових факторів виробництва - землі, праці і капіталу, при цьому їхній якісний і технічний рівні залишаються незмінними. Коли суспільство має в наявності віль- ні невикористані ресурси, воно може нарощувати виробництво товарів і послуг екстенсивним шляхом.

Рис. 1.2. Екстенсивне й інтенсивне економічне зростання

Але, як уже відомо, ресурси суспільства, у тому числі і трудові, - не безмежні. За підрахунками вітчизняних економістів, найбільша роль у підвищенні продуктивності праці належить технічним факторам - на їхню частку припадає близько 60 % приросту продуктивності праці. Тому переважніше інтенсивний тип економічного зростання, при якому збільшення вироблених благ досягається за рахунок зростання продуктивності праці на технічній базі, що удосконалюється, і більш ефективного використання всіх факторів виробництва. У цьому випадку перед суспільством відкривається можливість поряд зі збільшенням кількос- ті і якості вироблених благ одночасно вирішувати різноманітні задачі - забезпечувати зростання добробуту членів суспільства, створювати матеріальну основу майбутнього розвитку виробниц- тва, більше засобів вкладати в розвиток науки і культури, охоро- ну навколишнього середовища, підтримувати на належному рівні обороноздатність країни. Інтенсивне зростання економіки є осно- вою зростання добробуту населення в умовах зменшення дифе- ренціації в доходах різних соціальних шарів.[17]

У розвитку сучасного виробництва фактори екстенсивного й інтенсивного зростання «сусідять» та з'єднуються. Наприклад, може відбуватися одночасно і приріст кількості діючої робочої сили, і підвищення її якості, розширення поля виробництва і удо- сконалювання технічної бази виробничого процесу. Залежно від того, який спосіб збільшення виробництва благ переважає, гово- рять про «переважно екстенсивний» чи «переважно інтенсивний» типи економічного зростання.

Ефективність використання трудових ресурсів залежить від рівня організації праці, застосування науково обґрунтованих ме- тодів і способів його організації, а також від стану освітньої і професійної підготовки працівників, їх відношення до виконува- ної роботи. Не останню роль у характеристиці якості робочої си- ли грає і стан здоров'я працівників, що підвищує тривалість й інтенсивність трудової віддачі отриманих ними знань і навичок.

1.2 Фактори економічного зростання

Економічне зростання - це збільшення обсягів реального ВВП в одному періоді порівняно з іншим. Економічне зростання являє собою зростаючу здатність економіки до реалізації своїх виробничихможливостей.

Сутність економічного зростання полягає у розширеному відтворенні тих самих товарів і послуг з використанням незмінної технології. На відміну від економічного зростання, економічний розвиток можна визначити як перехід від одного стану економіки до іншого, коли в новому періоді не тільки збільшується виробництво тих самих товарів, а має місце й виробництво нових товарів і послуг з використанням нових технологій порівняно з минулим періодом.

Економічне зростання і економічний розвиток тісно взаємопов'язані. Але зауважимо, що економічне зростання може відбутися і за умов відсутності економічного розвитку, в той час як економічний розвиток без економічного зростання неможливий. Отже, економічне зростання є більш вузьким за змістом порівняно з економічним розвитком, адже розвиток економіки створює передумови для збільшення обсягів виробництва на якісно новій основі. Можна сказати, що економічне зростання становить зміст розвитку, є його складовою частиною.

Економічний ріст будь-якої країни визначається шістьома основними факторами, чотири з яких пов"язані з фізичною здатністю економіки до зростання. Це наступні фактори:

- кількість і якість природних ресурсів;

- кількість і якість трудових ресурсів;

- об"єм загального капіталу;

- технологія.

Всі ці фактори об"єднуються під назвою факторів пропозиції. Саме вони роблять зростання фізично можливим.

Проте зростання також залежить від факторів попиту. Для того, щоб реалізувати зростаючий економічний потенціал економіка країни повинна забезпечити повне використання об"єма ресурсів, який розширюється. Для цього потрібно підвищити рівень сукупних витрат.

Ще одними факторами впливу на економічне зростання є фактори розподілення. Для найбільш ефективної реалізації зростаючого економічного потенціалу повинно бути забезпечене не тільки повне залучення ресурсів в економічний обіг, але й найбільш ефективна їх утилізація. Здатність для нарощування виробництва недостатня для розширення загального випуску продукції; необхідне також реальне застосування зростаючого об"єму ресурсів і їх розподілення таким чином, щоб отримати максимальну кількість корисної продукції.[9]

Слід відмітити, що фактори пропозиції і попиту, які впливають на економічне зростання, взаємопов"язані. Наприклад, безробіття зазвичай уповільнює темпи накопичення капіталу, а також зростання розходів на дослідження. І навпаки, низькі темпи впровадження нововведень та капіталовкладень можуть стати основною причиною безробіття.

Кожний із факторів економічного зростання вимірюється різними показниками (таблиця 1.1).

Фактори зростання	Кількісні показники фактора	Заходи повного використання та підвищення ефективності	Показник ефективності використання
1. Природні ресурси	Показник для кожного конкретного виду	Комплексна і глибока переробка	Ресурсомісткість продукції
2. Людські ресурси	Чисельність населення в працездатному віці	Підвищення рівня освіти, поліпшення здоров'я вдосконалення організації праці	Продуктивність праці
3 Основний капітал	Вартість	Вдосконалення організації виробництва	Фондовіддача
4. Науково-технічний прогрес	Витрати на нову техніку, технології тощо	Розвиток сфери наукових досліджень та дослідницько-конструкторських розробок, впровадження їхніх результатів	Підвищення ефективності суспільного виробництва

Таблиця 1.1 Показники факторів економічного зростання.

Одним з найбільш важливих елементів економічного зростання вважається якість робочої сили - навички, знання та дисциплінованість робітників. Матеріальні блага можна експлуатувати при наявності кваліфікованих та добре підготовлених робітників. Підвищення грамотності, покращення здоров”я та дисципліни, а з нещодавна і вміння працювати з комп”ютером значно збільшує виробність труда.

Другим важливим фактором виробництва є природні ресурси - піхотні землі, нафта та газ, ліси, вода та корисні копалини.

Багато інвестицій робиться тільки державою і створюють умови для успішного розвитку приватного сектора. Такі інвестиції називаються суспільним накладним капіталом і представляють собою крупномасштабні проекти , які розчищають шлях для виробництва і торгівлі (будівництво доріг, іригаційних систем, гідроспоруд та заходи в області охорони здоров”я).[7]

До джерел економічного зростання відносять, насамперед, економічні ресурси, які має країна для нарощування обсягів ви- роблених товарів і послуг. Крива виробничих можливостей гра- фічно демонструє, що при повному використанні економічних ресурсів одночасне збільшення виробництва товарів і послуг у наступні періоди можливо тільки при збільшенні ресурсних мож- ливостей суспільства (рисунок 1.3).

В' В' ІП

Рис. 1.3. Динаміка економічного зростання

Збільшення обсягу ресурсів і підвищення їхньої якості під впливом НТП графічно зображується зсувом кривої виробничих- можливостей вправо з положення АВ у положення А'В'.

Для успішного економічного зростання Україні потрібно значно скоротити базу оподаткування, адже, високі податкові ставки, забираючи у людей значну частину їх прибутку, позбавляють їх тим самим стимулу до роботи і продуктивного використання ресурсів. Особливо важлива гранична податкова ставка - частка приросту прибутку, яка йде у вигляді податку.

Коли гранична податкова ставка зростає з рівнем прибутку, частка додаткових заробітків, яку дозволяється залишати собі, скорочується.

Високі граничні податкові ставки скорочують національний продукт і національний прибуток по трьох причинах.[8]

По-перше; вони відбивають бажання працювати з повною віддачею і знижують продуктивність труда. Підвищення граничної податкової ставки до 55 або 60% залишає людям та підприємствам в результаті менше половини того, що вони заробили. Той, хто не має можливості залишати собі велику частину заробленого, втрачає прагнення багато заробляти. У деяких випадках високі податкові ставки навіть примушують найбільш працездатних громадян виїжджати в країни з низькими податками. Ці зміни скорочують пропозицію труда і спричиняють в країні зниження виробництва.

Високі податкові ставки породжують і неефективне використання труда. Деякі люди будуть міняти заняття, прибутки від яких оподатковуються, на менш продуктивні, але не оподатковувані податком види діяльності (наприклад, працюючи вдома на самого себе). Результатом стають втрати і економічна неефективність.

За темпами розрізняють високі і низькі. Світовий досвід свідчить, що нормальними темпами економічного зростання є річні темпи на рівні 3-5%. Класифікація за типами розрізняє екстенсивне (збільшення обсягів виробництва досягається за рахунок використання більшої кількості виробничих ресурсів, тобто середня продуктивність праці в суспільстві не змінюється) та інтенсивне (приріст виробництва забезпечується за рахунок застосування більш досконалих факторів виробництва,тобто за рахунок підвищення їхньої продуктивності) економічне зростання. У дійсності важко розмежувати один тип економічного зростання від іншого. В реальному процесі розширеного відтворення вони співіснують, поєднуються. Тому можна говорити про переважно інтенсивний тип або екстенсивний тип.

Темпи економічного зростання, його якісь повністю визначаються факторами зростання. Макроекономічні фактори економічного зростання можуть бути поділені на три групи: фактори пропозиції, фактори попиту і фактори розподілу при пропозиції, фактори попиту і фактори розподілу.

Фактори пропозиції включають кількість і якість природних ресурсів; кількість і якість трудових ресурсів; обсяг основного капіталу (основні фонди) нові технології - НТП Наме ці фактори визначають спроможність до економічного зростання. Але слід розрізняти здатність до зростання і реальне зростання по суті, для чого важливим є два наступних фактори. Фактори попиту: для реалізації зростаючого виробництва потенціалу в економіці треба забезпечити повне використання збільшених обсягів всіх ресурсів. А це потребує рівня сукупних витрат, тобто сукупного попиту. Фактори розподілу: здатність до нарощування виробництва недостатня для розширення загального випуску продукції. Необхідним є гакож розподіл зростаючих обсягів ресурсів з метою отримання максимальної кількості корисної продукції. Зауважимо, що фактори пропозиції і попитувзаємопов'язані. [17]

1.3 Типи економічного зростання

Головне питання, на яке прагне відповісти теорія економічного зростання, зводиться до того, яким чином можна збільшити реальний обсяг номінального продукту в довгостроковому періоді, тобто в умовах повної зайнятості. Відповідь на це питання має практичне значення, так як його вирішення дозволяє подолати обмеженість ресурсів і, отже, розширити можливості економіки задовольняти потреби суспільства. Незважаючи на те, що економічне зростання - це лише один з критеріїв економічного розвитку, в макроекономіці частіше за все аналізують саме його, так як при вимірюванні процесу економічного розвитку виникають труднощі.

Під економічним зростанням національного господарства мається на увазі такий його розвиток, при якому збільшується реальний національний прибуток. Економічний зростання - це характерна особливість сучасного світу. Країни зростали по чисельності населення, за загальними масштабами виробництва і зайнятості; по реальному національному продукту; по рівню життя типової сім'ї в цей час в порівнянні з рівнем життя; по кількості вільного часу після роботи; по мірі полегшення важкого, втомливого труда, який раніше був долею людини, що заробляє на життя. Все це, окремо, і в цілому, - аспекти економічного зростання.

Для того, щоб суспільство могло жити сьогодні й у майбутньому, процес виробництва повинен постійно повторюватися, відновлюватися, тобто необхідний процес відтворення. При здійсненні останнього виникають певні економічні закони. Навіть у визначенні сутності категорії «закон» виділялась така його риса, як постійна повторюваність, сталість. Щоб дія економічного закону могла проявитися, необхідно не менше 5-7 років. У процесі відтворення виникають закони розвитку й функціонування технологічного способу виробництва (у тому числі закони розвитку продуктивних сил та їх речової форми), закони розвитку виробничих відносин, або відносин власності, а також закони, властиві всьому суспільному способу виробництва (наприклад закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил).

Відтворення сучасної системи продуктивних сил здійснюється у результаті взаємодії таких її основних складових елементів, як робоча сила, засоби та предмети праці, наука, використовувані людьми сили природи, форми й методи організації виробництва, а також інформація. Найважливішим у цій системі є постійне відтворення складної робочої сили, тобто такої робочої сили, яка має високий рівень освіти, кваліфікації, культури, прагне постійно вдосконалювати їх. Важливою умовою відтворення за сучасних умов є необхідність випередження робочою силою рівня техніки, форм і методів організації праці тощо. Лише за таких умов робітник може швидко пристосовуватися до появи нової техніки, до нестандартних ситуацій, що виникають у процесі виробництва. Інакше при появі більш досконалої та складної техніки остання не буде використовуватися до того часу, поки не будуть підготовлені робітники належної кваліфікації, освіти.[1]

Економічне зростання є процесом збільшення потенційного і реального валового національного продукту, зміцнення економічної могутності країни. Теорія економічного зростання аналізує чинники, або процеси, що забезпечують зростання, та сили, які зумовлюють швидке зростання могутності країни чи навпаки.

Економічне зростання може визначатися та вимірюватися двома взаємозв'язаними способами:

- як збільшення реального ВНП чи ЧНП протягом певного часу;

- як збільшення за той же період реального ВНП чи ЧНП на душу населення.

Зростаюча економіка характеризується приростом річного реального продукту, що може бути використаний для ефективнішого задоволення існуючих потреб або для розробки нових програм. Збільшення реальних заробітків розширює можливості будь-якої сім'ї без обмеження можливостей і благ для інших.

У економічній статистиці для вивчення динаміки використовуються коефіцієнти зростання, темпи зростання і темпи приросту. Коефіцієнт зростання k обчислюється по формулі:

(1.1)

де y1, y0 -- показники відповідно в періодах, що вивчається і базовому. Темп же зростання рівний коефіцієнту зростання, помноженому на 100.

До основних чинників, що зумовлюють фізичну здатність будь-якої економіки до зростання, належать: кількість і якість природних ресурсів; кількість і якість трудових ресурсів; обсяг основного капіталу і технологія. Ці чинники економічного зростання можна об'єднати під назвою чинників пропозиції. Саме вони роблять можливим зростання виробництва. Тільки доступність великої кількості кращих за якістю ресурсів, включаючи передовий технологічний потенціал, дозволяє збільшувати виробництво реального продукту.

Але важливо розрізняти здатність до зростання і саме реальне зростання. Зростання залежить від чинників попиту. Для реалізації зростаючого виробничого потенціалу економіка країни повинна забезпечити повне використання ресурсів, а для цього необхідно підвищення рівня сукупних видатків.

На процес економічного зростання впливають також чинники розподілу. Для більш раціонального використання виробничого потенціалу слід забезпечити не тільки повне залучення ресурсів в економічний оборот, але й найефективніше їх виведення з цього обороту, тобто їх утилізацію.

Однієї лише здатності до нарощування виробництва недостатньо для розширення загального випуску продукції. Необхідно також реально використати зростаючий обсяг ресурсів та розподілити їх таким чином, щоб отримати максимальну кількість корисної продукції.

Важливо відзначити, що чинники пропозиції і попиту, які впливають на економічне зростання, дуже взаємозв'язані між собою. Так, низькі темпи впровадження нововведень і капіталовкладень можуть стати головною причиною безробіття. І навпаки, безробіття уповільнює темпи нагромадження капіталу, а також уповільнює зростання видатків на дослідження.[4]

Здатність економіки повністю реалізувати свій виробничий потенціал обмежується чинниками попиту і розподілу. Це означає, що приріст виробничого потенціалу реалізується тоді, коли сукупні видатки збільшуються темпами, достатніми для підтримання повної зайнятості, і коли додаткові ресурси ефективно використовуються для того, щоб забезпечити максимально можливе збільшення випуску продукції.

З практики найбільш розвинених країн можна винести те, що основною запорукою економічного зростання є розвиток науки та технологій. Спочатку це був розвиток промислових технологій, потім біотехнології, а вже зараз - швидкий розвиток інформаційних технологій, які забезпечили незаперечне економічне та політичне лідерство цих країн у світі.

До цього привів динамічний розвиток наукових лабораторій, науково-дослідних інститутів тощо, першопричиною котрого стало прогресивне законодавство цих країн та зацікавленість населення.

Постійне відновлення робочої сили, засобів виробництва, науки, інформації, форм і методів організації праці, використовуваних людьми сил природи означає відтворення продуктивних сил. Разом з ними відтворюється їх речова форма -- відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, концентрації виробництва, обмін діяльністю між людьми, тобто техніко-економічні відносини. Удосконалення цих відносин прискорює процес відтворення ефективної взаємодії всієї системи продуктивних сил.

Разом з технологічним способом виробництва відтворюється його суспільна форма -- виробничі відносини, або відносини власності, тобто весь суспільний спосіб виробництва. При еволюції останнього по висхідній виробничі відносини відтворюються на все більш широкій основі.

Коли суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами сягає фази конфлікту, гострого протиборства, процес відтворення продуктивних сил і техніко-економічних відносин значно сповільнюється, у межах технологічного способу виробництва виникають і розвиваються елементи більш розвинутого, нового суспільного способу виробництва (його речового змісту), які вимагають заміни існуючих відносин власності. При переході від одного суспільного способу виробництва до іншого відбувається революційне оновлення виробничих відносин. Разом з тим продуктивні сили і техніко-економічні відносини забезпечують послідовність у розвитку суспільного виробництва як цілісного історичного процесу.

Якщо відбувається висхідний розвиток технологічного способу виробництва і його суспільної форми, то у цьому випадку має місце економічне зростання. Коли ж розвиток суспільного способу виробництва здійснюється по низхідній лінії, то відбувається криза відтворювальних процесів, їх занепад.

Залежно від результатів процесу відтворення розрізняють просте і розширене відтворення.

При простому відтворенні у кожному наступному циклі відбувається відновлення виготовленого продукту у незмінних масштабах і з однаковою якістю при незмінному рівні розвитку продуктивних сил. Весь додатковий продукт при цьому йде лише на особисте споживання.

Можлива і інша класифікація економічного зростання: по величині його темпів. Які темпи вигідніше? На перший погляд відповідь проста: краще мати високі темпи. У цьому випадку суспільство отримає більше продукції і у нього буде більше можливостей задовольнити свої потреби. Але при відповіді на це питання потрібно враховувати два моменти.

По-перше, яка якість продукції. Навряд чи можна радіти, якщо збільшення випуску, наприклад, автомобілів досягнути за рахунок машин, які потім, через недоробки, у висновках ДАІ фігурують як причина аварій або катастроф.

По-друге, важлива структура приросту виробництва. Якщо в ньому переважають капітальні товари і, відповідно, питома вага товарів для населення незначна, то в цьому мало хорошого для народу. І навпаки, якщо домінують товари для теперішнього споживання, то в майбутньому така економіка стикнеться з проблемами...

Нульовий темп економічного зростання на відносно невеликий час не загрожує великими негативними наслідками, оскільки може здійснюватися за рахунок зниження матеріалоємкості, підвищення фондовіддачі і продуктивності праці.

Що стосується негативних темпів, які мають місце в Україні, то це -- свідчення кризових процесів в національній економіці країни.

Для оцінки економічного зростання все більше значення придбавають такі показники добробуту, як тривалість життя, величина вільного часу і т.п.

Економічну ефективність не можна розглядати як раціональне і ефективне використання лише якогось одного з факторів виробництва (наприклад робочої сили), а всіх виробничих факторів (речові фактори виробництва, управління виробництвом тощо), що передусім залежить від їх оптимального розподілу.

Економічну ефективність далі слід зіставляти із соціально-економічною оптимальністю. Остання передбачає проведення державою такої макроекономічної політики (за допомогою оподаткування кінцевих доходів, соціальних витрат, кредитно-грошової політики та ін.), яка б не гальмувала стимулів до праці, до підприємницької діяльності тощо, з одного боку, і бажання прожити лише за рахунок соціальних витрат держави -- з другого.

Суть економічного зростання легко зрозуміти, розглянувши модель, що відображає зв”язок між використаними ресурсами та отриманим продуктом. Коли комбінація (поєднання) ресурсів залишається незмінною, то для збільшення обсягів продукту необхідно залучити більшу кількість ресурсів.

Якщо прийняти, що для створення ВНП потрібні лише два ресурси: праця та капітал, то зв”язок між ресурсом та продуктом (що фактично є виробничою функцією) матиме такий вигляд (малюнок 1.1).



Рис 1.4 Співвідношення капіталу та праці при економічному зростанні

Лінія економічного зростання зображена прямою OY. Вона з”єднує точки А та В. Перехід від А до В означає, що якщо не змінювати комбінацію праці та капіталу, а збільшити їх пропорційно у 2 рази, то й створений продукт зросте удвічі.

РОЗДІЛ 2 МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАНЯ

2.1 Модель економічного зростання Солоу

Модель Солоу (1956р.) враховує дію більшої кількості чинників, повніше відображає картину економічного зростання порівняно з моделлю Домара-Харрода. В 1987 році моделі Солоу було присуджено Нобелівську премію.

Модель Солоу показує, як заощадження, зміна чисельності населення і технологічний прогрес впливають на економічне зростання. Солоу використовує для своєї моделі економічного зростання виробничу функцію Кобба-Дугласа.

Основними рисами моделі Солоу є такі:

Враховано вплив трьох факторів - запасу капіталу, зростання населення та технологічного прогресу. У зв'язку з цим введено такі позначення:

Dу - приріст продукту на одного працюючого, або продуктивність праці;

Dk - приріст капіталу на одного працюючого, або капіалоозброєність праці;

L - чисельність працюючих;

п - приріст населення;

Е - ефективність технологічного процесу;

І - інвестиції;

К - капітал (основні фонди);

А - амортизація (вибуття) капіталу;

АN - норма амортизації;

S - заощадження;

S' - норма заощадження;

С - споживання.

Серед чинників зростання визначено ті, що мають короткотерміновий вплив (запас капіталу та зростання кількості населення) і довготерміновий (технологічний прогрес).

Визначальну роль відіграють заощадження, що споріднює її з моделлю Домара-Харрода.

Кінцевим результатом є не зростання продукту як такого (Y), а зростання продуктивності праці (Y / L = y).

Заощадження дорівнюють інвестиціям.

Пропозиція валового продукту в моделі Солоу формалізується у вигляді виробничої функції

Y = F(K, L) (2.1)

Цю функцію можна записати у вигляді взаємозвязку між рівнем продуктивності праці і фондоозброєності:

Y / L = f(K / L) (2.2)

або

y = f(k) (2.3)

де, у - рівень продуктивності праці (Y / L);

k - рівень фондоозброєності (капіталоозброєності) (K / L).

Необхідно з'ясувати, які фактори визначають капіталоозброєність праці.

Обсяг капіталу залежить від обсягу інвестицій та вибуття капіталу (амортизації). Тобто це є чисті інвестиції, які визначають зростання капіталу.

Функція інвестицій зображується рівнянням:

І = S'f(k) (2.4)

В останній функції прийнято, що норма заощаджень є постійною, а заощадження дорівнюють інвестиціям. Оскільки це так, то саме норма заощаджень визначає розподіл продукту на споживання (С) та інвестиції (І).

Чим більшим є обсяг капіталу, тим більшим буде його зношування. Але в економіці завжди є стійкий рівень капіталоозброєності праці (k*), за якого досягається рівність між величиною інвестицій та амортизації (вибуття) капіталу.

Отже, стійкий рівень капіталоозброєності (k*) - це певний стан рівноваги, що, за моделлю Солоу, визначає економічну динаміку. Це означає, що з якого б рівня капіталоозброєності не починався рух економіки, вона завжди тяжіє до рівноважного (k*) стану, за якого величина капіталу, що вибуває, дорівнює капіталу, що інвестується. Якщо рівень інвестицій перевищує рівень вибуття капіталу, то в економіці нарощуються запаси капіталу. І, навпаки, якщо рівень інвестицій є меншим, ніж рівень вибуття капіталу, то це означає абсолютне зменшення запасу капіталу.

Висновок Солоу: лише за умови, що капіталоозброєність праці не досягла стійкого стану (всі значення, менші за k*), зростання капіталоозброєності може розглядатись як фактор економічного зростання. Тобто, капіталоозброєність, як фактор зростання, діє обмежено, до досягнення значення k*.[12]

Якщо нам відома виробнича функція (формула 2.4), норма заощаджень (S') і норма вибуття капіталу (АN), ми можемо визначити стійкий рівень капіталозброєності. Як вже зазначалось, нарощування капіталу відбувається за умови, що інвестиції перевищують вибуття капіталу, тобто:

Dk = S'f(k) - АN k (2.5)

На рівні k* приросту капіталу немає, тобто Dk = 0. Звідси, формула 2.5 набуває такого вигляду:

0 = S'f(k*) - АN k*

або

S'f(k*) = АN k* (2.6)

Розділивши обидві частини рівняння 28 на АN f(k*), запишемо:

S' / АN = k* / f(k*) (2.7)

Отже, з рівняння 2.7 моделі Солоу випливає, що норма заощаджень є ключовим параметром рівноважного економічного зростання. За інших рівних умов при зростанні норми заощаджень економіка матиме більше інвестицій, більший запас капіталу, більший рівень виробництва.

Але збільшення норми заощаджень супроводжується скороченням норми споживання. Як вирішується ця суперечність в моделі Солоу? Існує так зване, золоте правило, згідно з яким критерієм при виборі норми заощадження є максимізація добробуту суспільства, тобто споживання. “Золотому правилу” відповідає така норма заощаджень, за якої формується стійка капіталоозброєність, але з урахуванням максимуму споживання. Максимум споживання в моделі Солоу досягається лише тоді, коли приріст продукту на додаткову одиницю капіталу дорівнює вибуттю капіталу. Тобто, “золоте правило” витримується за умови, коли гранична продуктивність капіталу дорівнює амортизації.

В моделі Солоу також досліджується вплив зростання населення і кількості зайнятих на капіталоозброєність праці. Доведено, що збільшення населення діє на капіталоозброєність так само, як і зношування капіталу. Якщо інвестиції збільшують запас капіталу і капіталоозброєність праці, то зношування капіталу і зростання кількості працюючих її зменшують. Цей зв'язок зображується рівнянням:

Dk = І - АN k - nk = S'f(k) - (АN + n) k (2.8)

Складову ((АN + n) k) називають критичною величиною інвестицій, оскільки вона показує, на скільки треба збільшити величину капіталу, щоб його запас, який припадає на одного працюючого з урахуванням вибуття капіталу та зростання кількості працюючих, залишився незмінним.

Зростання населення має досить неоднозначний вплив на економічне зростання.

У межах стійкого стану економіки випуск продукції (Y) на одного працівника залишається незмінним, оскільки незмінною є капіталоозброєність (k*). Однак, сукупний продукт може зростати за рахунок збільшення кількості працюючих. Але зростання населення може викликати і зменшення капіталоозброєності (k*), якщо воно не компенсується зростанням інвестицій.

Цей елемент моделі Солоу використовується як аргумент для пояснення того, чому в країнах із високим щорічним темпом приросту населення є низькими продуктивність праці та випуск продукції на душу населення. Високий темп приросту населення гальмує економічне зростання у тому випадку, коли зростання інвестицій не може його компенсувати.

Третє джерело економічного зростання за моделлю Солоу - технічний прогрес. З урахуванням цього фактора зростання виробнича функція набуває іншого вигляду:

Y = F(K, L x E) (2.9)

де, Е - ефективність праці одного працівника;

L x E - робоча сила, виміряна в одиницях праці з незмінною ефективністю.

Якщо прийняти, що технічний прогрес зумовлює приріст ефективності праці (Е) з темпом g, то це означає, що віддача від кожної одиниці праці зростає протягом певного часу на g. Тоді формули для визначення капіталозброєності і продуктивності набувають вигляду:

k = К / (L x E); у = Y / (L x E),

де, k - капітал на одиницю праці з постійною ефективністю;

у - обсяг виробництва на одиницю праці з постійною ефективністю.

Звідси рівняння, що показує зміну капіталоозброєності, має вигляд:

Dk = І - (АN + n + g) k = S'f(k) - (АN + n + g) k (2.10)

Висновок з моделі Солоу такий: якщо населення зростає з темпом п, а ефективність праці - з темпом g, то загальний обсяг виробництва збільшується під впливом приросту населення та технічного прогресу з темпом (п + g). Провідною ідеєю моделі Солоу є те, що тільки технічний прогрес може зумовити зростання рівня життя населення. Адже він забезпечує постійне зростання продуктивності та загального обсягу виробництва.

Врахування технічного прогресу вносить певні зміни у формулювання “золотого правила”: для максимізації споживання необхідно, щоб чиста гранична продуктивність капіталу (приріст продукту на додаткову одиницю капіталу без амортизації) дорівнювала темпу приросту загального обсягу виробництва (п + g).

Соціально-економічна ситуація, що складається в Україні, дає підстави зробити деякі висновки щодо можливості застосування моделі Солоу з метою прогнозування економічного зростання.

Суттєве зменшення реальних доходів населення ще довго обмежуватиме використання заощаджень як джерела економічного зростання. Ситуацію можуть поліпшити лише інвестиції, для чого в Україні потрібно здійснювати сприятливу інвестиційну політику. Оскільки Україна переживає демографічну кризу, збільшення населення також не зможе у найближчій перспективі виконати роль джерела зростання.

Найбільш ефективний вплив на економічне зростання біг би здійснити технічний прогрес. Однак він неможливий без структурної перебудови економіки, підвищення кваліфікаційного рівня працюючих та якості управління.[13]

2.2 Моделі економічного зростання Харрод-Домара

Після того, як було об'єднано теорії мультиплікатора і акселератора, стала можливою розробка різноманітних моделей економічного зростання, за допомогою яких економісти намагались визначити умови стабільного розвитку економіки. Моделей економічного зростання неокейнсіанці створили багато. Спільним для усіх них є дослідження співвідношення між заощадженнями і інвестиціями. Макроекономічні моделі зростання намагаються обгрунтувати оптимальну норму нагромадження, яка 6 забезпечувала стабільне економічне зростання.

Найбільш відомими серед них є моделі Харрода і Домара. Англієць Р.Харрод і американець О.Домар розробляли свої моделі окремо, та й переслідували різну мету, однак прийшли до аналогічних висновків. Тому їх модемі, як правило, розглядаються в комплексі.

В основі моделі Харрода знаходиться рівняння, спрощений виглад якого буде таким:

S =C*G, (2.11)

де S-- норма нагромадження, С -- так званий маржинальний коефіцієнт, G - темп економічного зростання . або темп приросту.

Норма нагромадження (S) -- співвідноаіення загальної міри інвестицій і Разового обсягу національного доходу:

S = I/Y0 (2.12)

Маржинальций коефіцієнт (С) показує кількість інвестицій потрібних для приросту національного доходу на 1%; він близький до показника капіталомісткості продукту. Темп економічногозростання показує співвідношення обсягу національного доходу (ЧНП поточного періоду до обсягу базового період): G=Yn/Y0, якщо це темп приросту, то:

G=(Yn-Y0)/Y0. (2.13)

Із формули Харрода виводиться рівняння динамічної рівноваги. Якщо маржина.іьний коефіцієнт (капіталомісткість), який визначається технічними умовами виробництва і е постійним, якщо частка заощаджень (5) в довготривалому плані має тенденцію також залишатись постійною (внаслідок стійкості граничної схильності до споживання), тоді темп зростання національного доходу теж повинен бути постійним і визначатись відношенням:

G=S/c (2.14)

Це дає можливість визначити, якою повинна бути норма нагромадження при наявних темпах економічного зростання та граничній (маржинальній) величині капіталомісткості виробництва. Для прискорення економічного зростання глід або збільшити норму нагромадження, або зменшити капіталомісткість продукту, скажімо, шляхом більш раціонального використання виробничих потужностей та збільшення їх завантаженості.

Отже, темпи економічного зростання у моделі Гаррода прямо пропорційні обсягу заощаджень (нагромадженню капіталу для інвестицій) і обернено пропорційні капіталомісткості продукту (маржинальному коефіцієнтові). Звідси випливає, що умовою динамічної рівноваги (коли І= S) при постійній нормі нагромадження і постійній капіталомісткості ЧНП є стійкі темпи економічного зроспіання.[6]

На ринку праці є надлишкова пропозиція і це забезпечує постійний рівень цін.

Фактором зростання сукупного попиту і сукупної пропозиції є приріст інвестицій.

На відміну від Кейнса, у Домара інвестиції є не тільки фактором створення доходу, а й фактором створення капіталу (основних фондів), чого не враховував Кейнс. Динамічна збалансованість попиту і пропозиції за Домаром визначається динамікою інвестицій, тому що вони створюють і нові доходи, і новий капітал. Таким чином, завдання зводиться до визначення обсягів і темпів зростання інвестицій, необхідних для підтримки збалансованого довгострокового зростання. Домар запропонував систему з трьох рівнянь:

Рівняння сукупного попиту:

DYDt = DIt / Sy (2.15)

де, DYDt - приріст сукупного попиту в періоді t;

DIt - приріст інвестицій в періоді t;

Sy - гранична схильність до заощадженнь.

Рівняння сукупної пропозиції:

DYSt = b DKt (2.16)

де, DYSt - приріст сукупної пропозиції в періоді t;

DKt - приріст капіталу в періоді t;

b - гранична продуктивність капіталу.

b = DY / DK або b = Y / K (2.17)

де, Y - створений продукт.

Остання формула пояснюється тим, що за умов відсутності технічного прогресу в ДП після досягнення обсягів капіталу, які забезпечують максимум прибутків, гранична продуктивність капіталу (DY / DK) стає постійною і дорівнює середній продуктивності капіталу (Y / K).

Для того, щоб на початок поточного періоду капітал збільшився на величину DK, у попередньому періоді необхідно здійснити певний обсяг інвестицій:

DKt = Kt - Kt-1 = It-1 (2.18)

Отже, в моделі Домара рівноважне економічне зростання досягається тоді, коли темпи приросту інвестицій (DIt / It-1) дорівнюють добутку продуктивності капіталу (граничної або середньої) на граничну схильність до заощаджень. Змінити рівноважний темп зростання можливо лише за рахунок зміни граничної схильності до заощадження (Sy), тому що в стані динамічної рівноваги (виходячи з моделі Домара) гранична продуктивність капіталу (b) визначається існуючим рівнем розвитку техніки.

Аналогічних висновків дійшов і Харрод. На відміну від Домара, Харрод особливу увагу приділяє зайнятості робочої сили за умов економічного зростання.

Помножимо обидві частини рівняння 9 на Yt-1 і додамо до них Yt-1, після чого отримаємо:

Рівняння сукупної пропозиції:

YSt = Yt-1 * (n * ((Yt-1 - Yt-2) / Yt-2) +1) (2.19)

Але якщо в моделі Домара обсяг інвестицій задається екзогенно, то Харрод вводить в свою модель ендогенну функцію інвестицій, яка базується на принципі акселератора (а). Тобто,

It = а (Yt - Yt-1) (2.20)

Акселератор є величиною, зворотною мультиплікатору. З урахуванням формули 12 рівняння сукупного попиту можна записати:

YDt = а (Yt - Yt-1) / Sy (2.21)

Останнє рівняння (2.21) описує рівноважне економічне зростання.

Якщо економіка знаходиться в стані динамічної рівноваги, то п = 1. Тоді темп зростання виробництва в поточному періоді буде дорівнювати темпові зростання в попередньому періоді.

((Yt - Yt-1) / Yt-1) = Sy / (а - Sy) (2.22)

Права частина рівняння 2.22 визначає величину рівноважного темпу приросту в моделі Харрода. Цей темп Харрод назвав “гарантованим”, тобто таким, що забезпечує повне використання капіталу.

Поряд з “гарантованим” Харрод вводить поняття “природного” темпу економічного зростання, який забезпечував би повну зайнятість. Якщо існує повна зайнятість і капіталоозброєність праці постійна, як це припускається в неокейнсіанських моделях, то “природний” темп зростання економіки дорівнює темпу зростання трудових ресурсів.

Співвідношення між “гарантованим” і “природним” темпами зростання визначає стан економіки.

Якщо темп зростання трудових ресурсів (“природний” темп зростання) відстає від темпу зростання капіталу (“гарантованого” темпу зростання), то внаслідок нестачі трудових ресурсів очікуваний підприємцями темп зростання не буде досягнутий, обсяг інвестицій скоротиться і виникне депресія.

І навпаки, коли “природний” темп зростання перевищує “гарантований”, надлишок трудових ресурсів дозволяє збільшувати інвестиції. Тоді фактичний обсяг виробництва починає перевищувати очікуваний, стимулюючи подальше зростання інвестицій і економіки в цілому.

Отже, в моделі Харрода, як і в моделі Домара, динамічна рівновага в умовах економічного зростання є нестійкою.

Схожість розглянутих моделей зумовила їх поєднання в модель Домара-Харрода. Її модифікації набули широкого практичного застосування.

Ключовими елементами моделі Домара-Харрода є величина заощаджень і схильність до заощаджень.

Головні особливості моделі Домара-Харрода:

Модель грунтується на так званій капітальній теорії вартості. Тобто приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Праці відводиться підпорядкована роль. В основу моделі покладено, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці (DL / DK = const, де DL - приріст праці; DK - приріст капіталу).[5]

2.3 Вплив запасу капіталу на економічне зростання

Первісне значення слова “капітал” походить від латинського слова capitalis, що означає “головний”. Пізніше у німецькій та французькій мовах цим терміном стали називати головне майно, головну суму.

Першу спробу дати науковий аналіз капіталу зробив Аристотель. Він ввів поняття “хремастика”, яке походить від слова “хрема” й означає “майно”, “володіння”. Під хремастикою Аристотель розумів мистецтво наживати достаток, або діяльність, спрямовану на нагромадження багатства, на одержання прибутку, на вкладення і нагромадження капіталу. Оскільки в античному світі важливу роль відігравав торговельний та грошовий капітал, то в торговельній діяльності метою стає безмежне нагромадження багатства, збільшення до безкінечності капіталу.

Значна частина дослідників вважають, що капітал - це сукупність засобів виробництва, які приносять дохід їх власникові. А. Сміт розглядав капітал як запас, що використовується для господарських потреб і приносить дохід; Д. Рікардо - як ту частину багатства, що зайнята у виробництві і необхідна для приведення в дію праці; Дж. С. Міль - як попередньо накопичений запас продуктів минулої праці, який “забезпечує необхідні для виробничої діяльності будівлі, охорону, знаряддя та матеріали, а також харчування та інші засоби існування для робітників на час виробничого процесу” А. Маршалл - як сукупність речей, “без яких виробництво не могло б здійснюватися з рівною ефективністю, але які не є безплатними дарами природи”.[13]

Переважна більшість сучасних західних науковців аналогічно визначає суть даного поняття. Різниця між класиками буржуазної політекономії та сучасними західними економістами полягає, по-перше, у тому, що останні значно розширили діапазон запасів, видів нагромадженої праці. Сюди включають дороги, мости, комп'ютери, споруди. По-друге, отримання доходу пов'язується не лише з названими речовими факторами виробництва, а й з особистим, людським фактором виробництва. Якщо перші отримали при цьому назву “фізичного капіталу”, то другі - “людського капіталу”. До останнього належать надбані знання, звички, енергія людей, а інвестиціями у людський капітал називають затрати на здобуття освіти, інформації, кваліфікації, на підтримку здоров'я, затрати на виховання дітей. Прихильники теорії “людського капіталу” включають до нього навіть особисту чесність у ділових контактах. По-третє, окремі західні науковці ототожнюють капітал насамперед з грошима, фінансовими ресурсами. По-четверте, вони ототожнюють капітал з часом, останній при цьому розглядається як окремий фактор виробництва, що створює доход.

Позитивним у наведених поглядах при з'ясуванні сутності капіталу є те, що ці учені всебічно розкривають матеріально-речовий зміст категорії, пов'язують капітал з різними факторами виробництва, з процесом отримання доходу. У цьому вони впритул наблизилися до розуміння сутності капіталу К. Марксом та Ф. Енгельсом. Маркс, зокрема, розглядаючи матеріально-речову структуру капіталу, зазначав, що він складається зі знарядь праці, сировини, засобів до існування, матеріальних продуктів, певної суми товарів, мінових вартостей. Він також розглядав капітал як накопичену працю, як відношення уречевленої праці до живої. Більше того, сучасні західні науковці повніше, ніж Маркс і Енгельс, розкрили матеріально-речову структуру капіталу, пов'язали його з особистим фактором виробництва, з часом.

Але вони не доповнюють матеріально-речову сторону категорії капітал характеристикою його суспільно-економічної форми, не розглядають дію того чи іншого фактора в органічному взаємозв'язку з відносинами між людьми. Західним науковцям притаманний однобічний, метафізичний, а не всебічний діалектичний підхід до аналізу сутності цієї категорії. Це певною мірою і поза історичний підхід, який полягає у тому, що стверджується, ніби капітал існував у всіх суспільно-економічних формаціях. Зокрема, они вважають, що лук і стріла в руках мисливця були за первіснообщинного ладу капіталом. Даючи таке тлумачення сутності капіталу, ці вчені абстрагуються від поняття “наймана праця”, від суперечності між власниками значних засобів виробництва і безпосередніми виробниками, які здебільшого позбавлені таких засобів і для того, щоб прогодувати себе і членів своєї сім'ї, змушені продавати таким власникам свою робочу силу.

Капітал існує у трьох основних формах: грошовій, продуктивній і торгівельній. Грошовий капітал є першою формою капіталу. Його функція полягає в тому, щоб створити умови для поєднання факторів виробництва (робочої сили і засобів виробництва).[11]

Так у функціональних капіталістів дуже часто з'являються вільні гроші. Один з них продав партію товарів і виручені гроші чекають, поки господар домовиться про придбання необхідних йому засобів виробництва чи для виплати зарплати. Інший збирається збудувати новий цех і нагромаджує гроші. У кожного з них нагромаджуються амортизаційні фонди.

З іншого боку, у капіталістів й інших громадян суспільства часто виникає тимчасова потреба в грошах. Один має виплатити зарплату працівникам, а гроші за відправлену роботу ще не поступили. Інший має оплатити значну партію товарів, яку він хоче купити. Ще інший збирається щось будувати. Наявність тимчасово вільних грошей і тимчасова потреба в них сполучаються у кредитних відносинах. Тимчасово вільні кошти надаються у тимчасове користування. Крім того, що вони мають споживну вартість як гроші, вони набувають добавлену споживну вартість - здатність приносити доход. Вартість грошей як капіталу визначається не їх вартістю, а тим доходом, який вони приносять своєму власнику.