Аналіз економічного зростання

Продуктивний капітал бере участь у створенні нової вартості. Капітал стає продуктивним тільки тоді, коли сприяє зростанню вартості.

Ми знаємо, що місячна зарплата одного працівника згідно з контрактом становить близько 200 г. о. Завдяки чому наймані робітники можуть бути фактором зростання капіталу? Відповідь на це питання криється у характері найманої праці. Для останньої характерно, що її здійснюють за допомогою засобів виробництва, які не належать працівникові; що власник засобів виробництва керує цим процесом; що результати виробництва не належать безпосередньо виробникові. Але незважаючи на всі ці чинники, наймана праця залишається працею, що за умов товарного виробництва зберігає притаманний праці товаровиробника ознаки: вона утворює завдяки своєму подвійному характеру споживну вартість та вартість товару. Отже, підприємець наймає працівників саме тому, що їхня праця може створювати вартість, на відміну від засобів виробництва, які, не створюючи вартості, тільки переносять власну вартість на продукт. Вартість, створена робочою силою, повинна бути більшою, ніж вартість самої робочої сили.

Розвинуте капіталістичне виробництво не може обійтись без торгівлі. Її найчастіше використовує торговий капітал. Торговий капітал - це відособлена товарна форма промислового капіталу. Він виконує дві функції - реалізує вироблені товари і втілену в них додаткову вартість і постачає капіталістів виробництва засобами виробництва. Функціонуючий торговий капітал прибирає дві форми - форму циркулюючого капіталу і форму витрат обігу. Циркулюючий капітал - капітал, що авансується на придбання товарів для продажу. Після реалізації товарів він повертається і знову використовується на придбання нової партії товарів для продажу.

Витрати обігу - це безповоротні затрати торгового капіталу. Вони поділяються на дві частини - на чисті і додаткові витрати обігу.

Чисті витрати обігу - затрати торгового капіталу, пов'язані з перетворенням товарної форми в грошову і навпаки, тобто власне з реалізацією чи придбанням товарів.

Додаткові витрати обігу пов'язані з продовженням процесу виробництва товарів у сферу обігу. Це - затрати на транспортування товарів, на їх розфасовку, пакування, збереження товарного знаку.

Додаткові витрати обігу відшкодовуються за рахунок збільшення вартості товару, чисті - за рахунок додаткової вартості. В сфері торгівлі додаткова вартість не виробляється, тому немає власного джерела прибутку. Та торговий капітал має приносити прибуток. Його джерелом є додаткова вартість, якою поступається капіталіст виробництва на користь торгового капіталіста.[15]

На капітал отримують прибуток у формі проценту і промислового, і торгового прибутків. Однак грошовий капітал не просто одна з функцій форм. Це не лише сума грошей, що використовується у виробництві. А як загальна форма всього дійсного капіталу. Тобто грошовий капітал позбавлений предметності. Він виступає в найбільш абстрактній функціональній формі. Грошовий капітал сам по собі не бере участі у виробництві, але є засобом для придбання виробничих ресурсів і для забезпечення виробничого процесу.

Ціною фактору грошового капіталу є процент, що заохочує власників заощаджень надавати гроші в кредит, замість того, щоб їх зберігати у вигляді готівки. Він сигналізує, в яку суму обійдеться кредит.

Стосовно джерела проценту є різні погляди.

Класична теорія розглядає процент як ціну капіталу взятого в кредит. Неокласики тлумачать позичковий процент як плату за жертву (за розтавання з грошовим капіталом), тобто процент є результатом більщ високої оцінки поточних потреб, ніж майбутніх.

Неокласики розглядають процент, як психологічний чинник, як різниця між теперішніми і майбутніми благами.

Процент Петті називає «грошовою рентою» і розглядає його як щось похідне від ренти. Величина процента залежить від розмірів земельної ренти й кількості грошей в обігу. У праці «Різне про гроші» він трактує процент як страхову премію і плату за утримання. Петті заперечує необхідність законодавчого регулювання процента.

Він розвиває ідею обернено пропорційної залежності між величиною грошової маси і процентною ставкою.

Великою заслугою Петті є запровадження принципів кількісного визначення національного багатства й національного доходу. Він першим виокремив категорію національного доходу і здійснив його розрахунки. Національний дохід, на його думку, створюється і у сфері матеріального виробництва, і у сфері послуг. Останнє категорично заперечувала марксистська теорія, проте західні економісти, зокрема Й. Шумпетер, який досить критично ставився до Петті як до економіста-теоретика, високо оцінювали саме його «Політичну арифметику», ідеї якої, зв'язані з визначенням національного доходу і його розрахунків, лягли в основу розвинутої в 30 -- 40-х роках XX ст. системи національних рахунків.

Процент - ціна грошового капіталу, як одиниця його власника. Розмір проценту виступає у вигляді процентної ставки - це відносна величина процента - платежів, яка оплачується покупцем - підприємцем продавцю - власнику за надані гроші.

Норма процента знаходиться в певній залежності від норми прибутку. У нормальних умовах середня норма прибутку є максимальною межею норми проценту. На рівень норми проценту впливають такі фактори: попит і пропозиція на гроші на ринку позичкового капіталу, розмір грошових нагромаджень, співвідношення між внутрішніми і зовнішніми боргами держави норма процента схильна до різних коливань. Найвища - період криз (коли найвищий попит на гроші), найнижча - період депресії, коли попит на гроші обмежений.

Розрізняють ринкову норму проценту (норма в певний час) і середню (за певний період). Процентна ставка пов'язана з фактором часу і ризику. Чим вищий час кредиту, тим вищий процент. Ризик пов'язаний з небезпекою втрат в процесі кредиту. Втрати можливі внаслідок не передбачуваних, випадкових економічних і політичних змін, які можуть бути викликані інфляцією, фінансовою кризою, зміною податкового законодавства. Щоб запобігти втратам банки застосовують такі способи: вводять планові процентні ставки на кредит.

РОЗДІЛ 3 ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ В УКРАЇНІ

Аналіз економічного зростання становить основну проблему оцінки ефективності будь-якої системи господарювання. І це цілком зрозуміло: темпи і рівень економічного зростання свідчать про можливості суспільства з освоєння досягнень науково-технічного прогресу, використання господарського потенціалу. Економічне зростання характеризує великі економічні системи, наприклад господарство країни, групи країн, тобто належить здебільшого до макрорівня. Основними показниками є валовий внутрішній продукт, національний доход, зайнятість, суспільний капітал тощо, які характеризують абсолютні результати господарської діяльності макроекономічних об'єктів. Такі показники також необхідні для порівняльного аналізу макроекономічних об'єктів, що мають різні якісні характеристики, наприклад, національних економік, які перебувають на різних рівнях розвитку.

Економічне зростання визначається двома взаємозв'язаними способами: як збільшення обсягу реального ВВП протягом певного часу або як збільшення за той самий період обсягу реального ВВП на душу населення. Важливими є обидва способи. Наприклад, якщо є потреба визначити воєнно-політичний потенціал, тоді прийнятніший перший спосіб. Але при зіставленні життєвого рівня населення в окремих країнах і регіонах перевага надається другому способу.

Будь-яким із цих способів економічне зростання вимірюється річними темпами зростання у відсотках.

У І кварталі 2002 р. валовий внутрішній продукт України збільшився порівняно з відповідним періодом минулого року на 3,8 %, що свідчить про існування тенденції до прискорення економічного зростання, яка склалася протягом січня-лютого.

Важливою складовою наукового аналізу суті політичної економії, дослідження становлення, трансформації та результатів розвитку господарських систем виступає пізнання економічного зростання, зокрема його чинників.

Чинники, що визначають темпи та якість економічного зростання, доцільно поділити на такі групи, інноваційні, що визначають оновлення технологій і продукції, використання інноваційного потенціалу країни, вибір пріоритетних напрямів науково-технічного прогресу, інвестиційні, пов'язані з інвестиційною активністю, ефективністю капітальних вкладень, оновленням основних виробничих фондів та їх використанням, ресурсними обмеженнями з боку інвестиційного комплексу, а також із структурною мобільністю економіки, її спроможністю реагувати на зміни в обсягах і структурі суспільних потреб у поточному і майбутніх періодах.[12]

Із становленням машинного типу виробництва провідну роль у забезпеченні економічного зростання почали відігравати інтенсивні чинники, серед яких основними є підвищення продуктивності праці і фондовіддачі, зменшення матеріаломісткості. Екстенсивні чинники -- розширення експлуатації найманої праці за відносно незмінної технічної бази виробництва в основному пішли у минуле. Втім, у реальному житті перевага віддається якомусь одному інтенсивному чиннику (наприклад, зростанню продуктивності праці) за одночасного зменшення ролі інших. Тому ефективність виробництва у той або інший період завжди визначається конкретним поєднанням зазначених чинників.

У XVIII -- середині XIX ст. переважав капіталомісткий шлях розвитку виробництва. Економічне зростання відбувалося за рахунок збільшення виробництва засобів виробництва, переміщення основних капіталовитрат (надлишків виробництва) від живої до уречевленої праці і відносного зниження частки витрат живої праці, збільшення частки основного капіталу на одного робітника, інакше кажучи, за рахунок підвищення органічної будови капіталу. Характер економічного зростання почав змінюватися у наступний період, коли відбувся перехід до масового виробництва, заснованого на конвеєрних лініях, широкому поширенні стандартизації компонентів і матеріалів. За такого технологічного способу виробництва, заснованого на спеціалізації вже не так працівників, як самих засобів праці, машин, склалась і певна соціально-економічна мотивація праці людей. Основу економічного зростання становили своєрідна технологізація мотивів трудової діяльності, цілковита і всебічна залежність робочої сили, людини від засобів праці.

На сьогодні здатність економіки повністю реалізувати свій виробничий потенціал обмежується чинниками попиту і розподілу. Це означає, що приріст виробничого потенціалу реалізується тоді, коли сукупні видатки збільшуються темпами, достатніми для підтримання повної зайнятості, і коли додаткові ресурси ефективно використовуються для того, щоб забезпечити максимально можливе збільшення випуску продукції та послуг.

До чинників, які можуть призвести до уповільнення економічного зростання, належать окремі законодавчі акти про соціальні питання, безпеку праці, охорону навколишнього середовища тощо. Серед інших чинників, що негативно впливають на економічне зростання, можна назвати недобросовісне ставлення до праці і господарську злочинність, припинення роботи під час трудових конфліктів, несприятливі погодні умови, що знижують ефективність сільськогосподарського виробництва.

Аналіз господарської практики показує, що економічне зростання у країнах з розвиненою ринковою економікою відбувається не так за рахунок збільшення витрат праці, як внаслідок підвищення її продуктивності. Це підвищення досягається завдяки чинникам, пов'язаним передусім із науково-технічним прогресом.

У сфері зовнішньоекономічних зв'язків головним завданням є поступове входження України у світовий економічний простір. Для цього слід створити стабільну і сприятливу правову основу для залучення іноземних інвестицій і повернення українського капіталу у твердій валюті в Україну. Водночас необхідний захист молодого національного виробника від конкуренції іноземних фірм.

Суттєвим чинником стабілізації економіки України має стати активізація малого і середнього бізнесу. Світовий досвід показує, що

саме малі підприємства можуть розв'язати такі завдання, як структурна перебудова економіки, насичення ринку найрізноманітніший ми товарами і послугами, створення додаткових робочих місць. Малий бізнес послаблює монополізм і забезпечує конкуренцію. Однак поки що він іще не став в Україні реальною базою для становлення ринкової економіки.

З 2000р. розвиток малого бізнесу гальмують: недосконала державна політика щодо його підтримування, високі податки, обмеження на окремі види діяльності, адміністративні бар'єри, бюрократична тяганина в отриманні ліцензій, ще не сформована позитивна громадська думка стосовно підприємницької діяльності тощо.

Соціальна політика має спрямовуватися на створення необхідних умов підвищення кожним трудівником свого добробуту, передовсім за рахунок особистого трудового внеску, ділової активності. Для цього потрібно скасувати штучні обмеження фонду споживання, проводити політику стимулювання трудової та підприємницької діяльності і на цьому грунті розширяти платоспроможний попит.

Реформа заробітної плати має забезпечити перехід від наявної І моделі, що зорієнтована на низьку ціну робочої сили і високу частку безплатних соціальних послуг, до нової, яка передбачає високу ціну робочої сили і платне задоволення відповідних послуг високооплачуваними категоріями населення.[1]

Розвиток економіки - основа реальних позитивних зрушень в соціальній сфері

Виконано доручення Президента України щодо підвищення та відновлення, хоча й частково, диференціації в умовах оплати праці працівникам бюджетної сфери.

Протягом року помітно покращився стан справ з виплатою заробітної плати. В цілому заборгованість скоротилася майже на 2,2 млрд. грн., або на 44%. В цілому по Україні в минулому році заробітної плати виплачено на 11,7 млрд. грн. більше, ніж в 2000 році.

Все це дозволило на 27% збільшити надходження до Пенсійного фонду, підвищити протягом року середній розмір пенсій на 43%. При цьому реальний рівень трудових пенсій виріс на 26,4%. Стабілізується ситуація на ринку праці, пожвавлюється економічна активність населення, знижується рівень зареєстрованого безробіття, майже на третину зросло працевлаштування незайнятого населення, збільшилися обсяги та якість громадських робіт, майже наполовину скоротилась кількість працівників, що були в неоплачуваних відпустках з ініціативи адміністрації, на 30% перевиконано завдання Уряду щодо працевлаштування незайнятого населення.

Минулий рік, без перебільшення, можна назвати роком соціального страхування. За відносно короткий, вдалося суттєво покращити ситуацію з соціальним захистом працюючих. Вперше всі потерпілі на виробництві в повному обсязі отримали належні їм поточні виплати за ушкоджене здоров'я. При цьому, на 118 млн. грн. скоротилась заборгованість з цих виплат за минулі роки, вдвічі скоротилася заборгованість з виплати по тимчасовій непрацездатності, зокрема, в сільському господарстві. Зроблено відчутні кроки і в пенсійному реформуванні. Обидва базові закони з пенсійного страхування прийнято в першому читанні.[3]