Загальний внесок українських вчених у розвиток економічної науки

48

Зміст

Вступ

Розділ 1 Загальний внесок українських вчених у розвиток економічної науки

1.1 Вклад вчених у розвиток теорії криз

1.2 Заснування фізичної економіки

Розділ 2 Досягнення економістів України

2.1 М.В. Левицький - відомий представник ліберального народництва

2.2 Внески представників земської статистики

2.3 М.І. Туган - Барановський та його вклад у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки

2.4 М. Столяров та економічно - математичні методи дослідження

Розділ 3 Використання досягнення вчених-економістів на практиці

3.1 Використання досягнень С. Подолинського

3.2 Сучасний стан економічної науки в Україні

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

У даній курсовій роботі розглядається питання про розвиток економічної думки в Україні. Результатом промислового перевороту, що відбувся в найбільш класичній формі (і вперше у світі) в Англії у 1770-1850 роках, став перехід від мануфактури з її ручною технікою до великої машинної індустрії, тобто до фабрично - заводського капіталістичного виробництва. Циклічна динаміка економічного розвитку дуже істотно позначилася як на стані народного господарства, так і політичному кліматі у суспільстві в цілому. Реалізація виробленої вартості набуває в ринковому господарстві першорядного значення. Згідно з М. Туганом - Барановським, процес створення вільних грошей від рівня цін і заощадження населення з постійними доходами. Що ж до продуктивного споживання вільного грошового капіталу, то воно має зовсім інший характер. Теза про вільний грошовий капітал стала піонерним вкладом вченого у теорію криз і викликала й економічній літературі жваву полеміку. Вона поділила економістів на прихильників і противників позиції М. Тугана- Барановського про вільний грошовий капітал як циклоутворюючий фактор капіталістичної економіки.

Вітчизняні вчені - економісти пов'язували причини хвилеподібного руху народного господарства, поряд з диспропорційністю, із суперечностями капіталістичного ладу, бачачи в них найбільш глибоке коріння економічних потрясінь у суспільстві.

У цілому аналіз праць вітчизняних вчених - економістів кінця 19 - першої половини 20 століття з питань циклічної динаміки ринкового господарства говорить про те, що ці дослідження не були на рівні світових досягнень у даній сфері. Праці М. Тугана - Барановського, Є. Слуцького, В.Желєзнова, К. Волого, Л. Яснопольського уважно вивчались і високо оцінювалися відомими вченими з світовим ім'ям - Й. Шумпетером, В. Зомбартом, М.Кондратьєвим, Ж. Лескюром та ін.

Однією з прикмет стану економічної науки на сучасному етапі можна вважати підвищений інтерес до проблем систем отології. Очевидно, це явище є не випадковим, а зумовленим об'єктивними обставинами, пов'язаними передусім з процесом глобалізації і функціонуваннями економік так званого перехідного типу. Саме українська наука цікавиться проблемами розвитку економічних систем. Оригінальністю відзначився перехід до функціонування економічних систем українського вченого новатора Сергія Андрійовича Подолинського. “Головною метою людства в праці - стверджував Подолинський -має бути абсолютне збільшення енергктичногобюджету”. Процитований висновок особливо актуальний сьогодні, коли проблеми енергетики у планетарному, національному і регіональному вимірах гранично загострилися.

Прагнення проникнути в природу функціонування різних економічних систем можна тільки вітати. При цьому конкретний аналіз не можуть змінити ніякі моделі, концепції, теорії, які склалися на грунті відмінних економічних відносин, іншої економічної культури, ніж ті, що існували і існують в Україні

Найяскравішим представником української економічної думки на рубежі 19 - 20 століття був класик світової політичної економії Михайло Іванович Туган Барановський, який першим здійснив синтез трудової теорії і теорії граничної цінності, заклавши нові підвалини трактування розвитку господарських систем, особливо товарно - ринкового типу

Економіко - філософська система українського мислителя, письменника і правозахисника Миколи Даниловича Руденка є істотним вкладом у розвиток фізичної економіки. Він наголошує, що в його працях розглядається “енергетика суспільства, а не політичні аспекти життя….я” Тому фізичну економіку слід сприймати як основу, на якій мають ґрунтуватися політична економія та прикладні економічні науки.

У сучасних умовах, у зв'язку з різким збільшенням споживання і бурхливим економічним зростанням, які узгоджуються з можливостями природного середовища, виникла загроза існуванню ї життя на Землі.

Один з важливих аспектів інтелектуального надбання подвижників української наукової фізичної школи полягає в тому., що вони створили світоглядні передумови для “розблокування” і подолання кризи в економічному знанні. Стає вкрай злободенним утвердження ідей української національної школи фізичної економії у кількох вимірах :

1) концептуальний;

2) освітньо - виховний;

3) практично - прикладний.

Поступ вітчизняної економічної систем отології ми бачимо у площині не наслідування чужих рецептів, а всебічного вивчення суто національної дійсності. У цьому переконує розвиток української наукової школи економічної системології, яка подарувала світовій науці багато яскравих імен [3, с. 62].

Розділ 1 Загальний внесок українських вчених у розвиток економічної науки

1.1 Вклад вчених у розвиток теорії криз

Генії бачать далі пересічних людей, розуміють свій народ і суспільні явища глибше, а несправедливість їм болить дужче. Франко відомий широким колам читачів як блискучий майстер художнього слова, котрий з успіхом виявив себе в усіх жанрах красного письменства. Що ж до загальної економічної теорії, то Франко, безумовно, входив до лав представників соціалістичного напрямку. Загальновизнано, що на нього справляла значний вплив марксинська економічна теорія. Ідеалом Франка являється єдність суспільства. Франко усвідомлював вирішальні переваги великого сільськогосподарського виробництва. Слід зауважити, що представники класичної школи політекономії (А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. Міль, Ж-Б. Сей) звернули увагу на тимчасові розлади у господарському житті, що повторюється. Визнання А. Смітом коливального характеру розвитку капіталістичного господарства зовсім не змінювало його поглядів на гармонійність господарства в цілому. Більш глибока розробка проблеми криз, кон'юктурних коливань економіки та перспектив руху ринкового господарства в цілому є характерною для Д. Рікардо. Він звернув увагу на феномен торгово - промислових криз, їх соціальні наслідки разом з тим цілком у руслі класичної школи політекономії вважав, що нагромадження капіталу - як би швидко воно не йшло - ніколи не зможе викликати перевищення сукупної пропозиції над сукупним попитом.

Один із суб'єктів господарського вивчення - господарські відносини, яким займається суспільна економія тобто наука про суспільне господарство. Глибоке пізнання реальності зробило І. Франка неперервним авторитетом в економічних питаннях, і його неодноразово залучали до опрацювання економічних програм, де так чи інакше викладалися напрями формування національного господарського життя, порушувалися питання трансформації суспільних відносин в ім'я загально цивілізаційного поступу, забезпечення добробуту та політичних партій. І. Франко брав активну участь в укладанні “програми галицьких соціалістів”, основні положення якої розкрив у статті “Чого хоче “Галицька робітнича громада”(1881).

Ідея соціальної справедливості - квінтесенція творчості І. Франка.

Таблиця 1.1 - Внесок українських - вчених у розвиток економіки

Прізвище І.П.	Внески у розвиток національної школи економіки
І.Франко	аналізував економіки промислових галузей,
	транспорту, видав солідні праці з проблеми бюджету
С. А. Подолинський	поєднував фізичне та економічне
	наукове визначення праці
В. І. Вернадский	заснував положення про те, що економічна струк-
	тура біосферної форми під впливом живої речовини
М. Д. Руденко	автор відкриття однієї з найістотніших об'ективних
		закономірностей цивілізаційного прогресу

У другій половині 80 - х років 19 століття Іван Франко опублікував кілька праць, в яких розглядав програмні економічні проблеми. У 1886 році він задумав видавати періодичний орган “Поступ”, у програмі якого мета видання формувалася так :”За спомагання народові в здобуванню якнайкорисніших умов розвою, не тільки проводячи єму в усяких способах власної помочі (через організацію спілок господарських, промислових і торговельних), але також виборюючи для него легальними способами поміч держави (забезпечення робітників промислових і рільних на случай недуги, нещасть, сирітства і т. ін., упортування робочого дня, робочої плати, надзору по фабриках та рукодільних, упортування відносин панів до слуг і т. ін)”.

Для організації спілкового господарства Іван Франко родив звести селянські землі в один масив “на підставі легального контракту наразі на час кількох літ”.

На особливу увагу заслуговує “Народна програма” Національно - демократичної партії, укладена І. Франком у 1900 році.

Іван Франко оказав, що процес усуспільнення засобів виробництва перебігає досить інтенсивно. “Приватна власність вела до панування приватних привілеїв, до невільництва та панщини”.

Таким чином, формуючи і теоретичні засади “Народної програми”. І конкретні вимоги в усіх напрямках господарської діяльності він наголошував на створення потужних економічних інституцій у промисловості, торгівлі, кредиті та банківській справі, що мало перешкодити будь - якому шахрайству, визиску краю та його населення, а найперше селянства, як найчисельнішої верстви народу.

Іван Франко допускав можливість викупу панських земель, здачу ділянок в оренду за невелику плату громадам або окремим людям, ліси ж мають стати власністю країни.

Центр боротьби за економічну і політичну самостійність він переносив на Наддніпрянську Україну.

На відміну від М. Кондратьєва, М. Туган - Барановський вважав, що школа Мальтуса - Сісмонді та її послідовники зробили значний вклад у створення нової теорії криз : виходячи з фактів невідповідності між попитом і пропозицією, вони визнали неминучість економічних депресій і вказали на їх періодичність. А у працях К. Родбертуса підкреслювався ще один малий, надзвичайно важливий для розуміння економічної природи криз : вони є органічно притаманними капіталістичному ладові.

До кінця 19 століття така точка зору, на думку М. Тугана - Барановського, зайняла в економічній науці важливе місце. Поглиблюючись та розвиваючи теорію криз, її в основному поділяли К. Маркс і Ф. Енгельс, пізніше - К. Шмідт, К. Каутський, Р. Люксембург та ін. Істотно розходячись у розумінні причин кризових явищ і шляхів виходу економіки із стану депресії, більшість вчених цієї групи були солідарними в тому, що процес нагромадження капіталу і розвиток НТП мають нерівномірний характер, а зміни в технологічній структурі виробництва і в умовах грошового обігу набирають стрибкоподібного характеру.

1.1 Заснування фізичної економіки

Проголошуються нові відгалуження політичної економії. Російський економіст В. Афанасьеф, посилаючись на Д. Хукса, пише про “квантову політичну економію”. Академік РАН Л. Абалкін проголошує “реалістичну політичну економію”. Американські економісти, визнані лідери у галузі теорії суспільного вибору Дж. Бреннан і Дж. Б'юкенен досліджують “конституційну політичну економію”. Американський економіст Л. Ларуш розвиває концепцію “фізичної економіки”. Видатний український мислитель С. Подолинський заснував фізичну економію, а його ідеї розвивав В. Вернадський. М. Руденко продовжив їх аналіз і сформулював назву “фізична економія”.

Українські економісти зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки, особливо статистичної і математичної школи.

Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись по суті, від аналогічних процесів у Росії.

Навколо питання про скасування кріпатництва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямків суспільно - економічної думки. Уже в 40- х роках формуються ліберально - дворянський та революційно - демократичний напрямки, які відображали інтереси протилежних класів - політиків та селян.

Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація “Кирило - Мефодіївське товариство”, яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об'єднання слов'янських народів на демократичній основі.

В. Н. Карабін (1773 -1842)- учений та громадський діяч один з засновників Харківського університету. Він прагнув зберегти поміщицьке землеволодіння. Поміщицьку землю він розглядав як капітал котрий має забезпечувати певний зиск її власникові.

Як прогресивний мислитель і землевласник В. Карабін, проти розумів неефективність старих форм господарювання на селі. Тому він виступає за реформування аграрних відносин. Проекти його мали прогресивний характер і антикріпосницьку спрямованість.

В. Карабін розробляє проекти господарського розвитку країни в цілому. Він виступає з вимогою інтенсифікації землеробства, удосконалення сільськогосподарської техніки. Діяльність була надзвичайно багатогранною. Він зробив великий внесок у різні галузі науки.

А. О. Скальковський - народився в місті Житомирі в родині дворянина. Найвідомішою його економічною працею є “Досвід статистичного опису Новоросійського краю”. Висвітлюючи різні сторони економічного розвитку південної України, він намагався обґрунтувати і виправдати принципи економічної політики вищої адміністрації Новоросії та окреслити деякі напрями її дальшого розвитку.

Основне завдання економічної політики А. Скальковський вбачав у сприянні всебічному розвитку продуктивних сил, що служило б перетворенню Новоросії на “житницю Європи”. Він не виступав з прямим засудженням кріпатства, і водночас, не був запеклим противником його ліквідації. У вирішенні аграрного питання він виступає як захисник великого поміщицького землеволодіння.

Прогресивний характер мали пропозиції А. Скальковського щодо розвитку промисловості, шляхів сполучення, широкого освоєння природних ресурсів краю.

Д. П. Журавський - видатний вчений, економіст. Найбільш значна його праця - тритомний статистичний опис Київської губернії, яку М. Чернишевський назвав “одним з найбільш дорогоцінних надбань” російської науки 19 столітті. Він показує тяжке економічне становище селянства, більша частина якого не могла самостійно господарювати. Він констатує появу процесів диференціації селянства, виникнення явищ, не властивих колишньому феодальному господарству.

Особливу увагу Д. Журавський звертає на неефективність кріпацької праці. Це питання досить широко обговорювалось у пресі, але тільки він розкрив його науково, аналізуючи величезний статистичний матеріал. Він обґрунтовано довів не менш низьку продуктивність праці кріпаків, а й непродуктивне використання її поміщиками.

Він пропанував навчати селян ремеслам, пристосувати їхню працю в поміщицькому господарстві до вільнонайманої тощо.

Д. Журавський ще до офіційної постановки питання про ліквідацію кріпатства (1856) виступає за звільненням селянства і наділення його землею на правах повної власності без виступу.

Д. М. Струков - ліберальний економіст, інспектор сільського господарства півдня Росії. Він намагався з'ясувати умови успішного функціонування сільського господарства, перспективи його розвитку. Запоруку успішного розвитку сільського господарства він вбачає в вільній праці й забезпеченій власності, тобто в заміні феодальних відносин капіталістичними.

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) - видатний український мислитель, історик, літературний критик. Він посідав визначне місце громадсько - політичному та науковому житті України. Він закликає до об'єднання всіх народів Росії в боротьбі проти самодержавства.

Величезні заслуги М. Драгоманова в розвитку української національної ідеї. Він повний палкий прихильник возз'єднання українських земель, розвитку національної культури, виступає проти насильницької русифікації, за право українського народу користувались рідною мовою.

Значне місце у науково - публіцистичній діяльності М. Драгоманова займають економічні проблеми. Велику увагу приділяв він пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 року М. Драгоманов розглядав як позитивний акт, вельми корисний для суспільства.

Причину тяжкого економічного становища селянства М. Драгоманов убачав у суспільно - політичних відносинах і рішуче виступав проти тих, хто такою причиною вважав пиятство й ледарство самих селян.

Приділяючи велику увагу тяжкому становищу робітничого класу за умов капіталізму він пропонує заходи для його поліпшення. Це, передусім, “освіта та спільність між бідними людьми, між робітниками”. Крім того, писав він, необхідно домагатися підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці тощо.

Він заперечував марксистську теорію класової боротьби, теорію соціалістичної революції, диктатури пролетаріату.

Деякі українські народницькі гуртки з різними формами землеволодіння навіть з'ясували питання про політичну боротьбу.

Ф. Волховський - автор брошури “Правдиве слово хлібороба до своїх земляків”(1876), очолював одеський гурток лавристського спрямування. Він не міг примиритися з кріпосницьким характером реформи. Ф. Волховський виступав за вирішення аграрного питання в інтересах селянства, за повну ліквідацію поміщицького землеволодіння і закликає селян до революційної боротьби “за волю і землю”.

Аналогічно погляди проголошували і члени гуртка братів Жебуньових. Свою пропагандистку діяльність вони спрямували на роз'яснення непримиренності інтересів селянства та панів, пропанували ідеї братерства й рівності, закликали до повстання.

Члени гуртків бакуністського спрямування також провадили пропагандистську роботу серед селян, сподіваючись організувати окремі заколоти і через них - загальне повстання в країні. Ці ідеї проголошувались членами “Київської комуни” на чолі з К. Брешко - Брешковського, гуртком В. К. Дебагорія - Мокрієвича та ін.

Сергій Андрійович Подолинський (1850-1891) - представник революційно - демократичного напряму, народився в сім'ї багатого поміщика Київської губернії.

На відміну від народників, які заперечували розвиток капіталізму в Росії, С. Подолинський констатує протилежне. “Корінь зла” капіталістичного способу виробництва С. Подолинський бачить у приватній власності, яка дає змогу капіталістам користуватися продуктом неоплаченої праці робітників.

Багато зусиль він доклав до популяризації економічного вчення К. Маркса. Він розумів, що головне в ньому - теорія додаткової вартості. Подолинський вважав найсприятливішим способом виробництва - соціалізм.

Завершив наукові розробки Подолинського В. І. Вернадський у своєму вченні про ноосферу.

В. Навроцький (1847-1882) - яскрава постать у суспільному житті Галичини останньої третини 19 століття. Його називають першим дослідником економістом Галичини та причин зубожіння народу в період утвердження тут капіталізму. У своїх економічних працях В. Навроцький торкається різних сторін суспільно - економічного розвитку краю. Як економіст - статистик він розкриває процес еволюції земельної власності.

Гостро критикував В. Навроцький пропінацію - монополію шляхи на виробництво та продаж спиртних напоїв.

Великим тягарем на плечі селянства лягли податки. В, Навроцький викривав колонізаторський і водночас про шляхетський характер австрійської податкової системи, показував її антинаукову основу.

В. Навроцький виступає як захисник інтересів селянства, про що він прямо заявив у працях. Він прихильник трудової теорії вартості.

Значний інтерес становить критика В. Навроцьким французького економіста Ф. Баста, який зі своєї теорії “економічної гармонії” робив висновок про можливість подолання класових антагонізмів у тогочасному буржуазному суспільстві.

О. Терлецький (1850-1902) - видатний громадський діяч, представник революційно - демократичної течії суспільної думки. Громадська і наукова діяльність була досить активною.

Вирішити аграрне питання О. Терлецький уважав за можливе революційним шляхом. Він критикував капіталізм як спосіб виробництва, що “оснований на експлуатації цього робочого народу через меншість багату і непродуктивну”. Майбутнє суспільства він зв'язує із соціалізмом.

М. Павлик (1853-1915) - відомий діяч громадсько - політичного життя в Галичині виступав як виразник інтересів трудового, або як він писав “робітного народу”.

Він критикує капіталізм, змальовує капіталістичну експлуатацію й характеризує існуючий лад як несправедливий.

Основу соціалістичного суспільства, на погляд М. Павлика, становитиме колективна власність громадян і колективне господарювання.

Носієм революційно - демократичної тенденції суспільного розвитку в пореформений період було революційне народництво. На відміну від революціонерів - демократів 50-60-х років, які захищали інтереси дореформеного селянства, що боролось проти кріпосного права, революційні народники виступали з позицій пореформеного селянства, боротьба якого спрямовувалась проти залишків кріпосництва.

Розділ 2. Досягнення вчених - економістів

2.1 М.В. Левицький - відомий представник ліберального народництва у Україні

Микола Васильович Левитський (1859-1936) - найбільш відомий представник ліберального народництва в Україні. 1885 року він закінчив юридичний факультет Харківського університету.

Як і ліберальні народники в цілому, М. Левитський критикує капіталізм, але здебільшого однобічно й поверхово, не розуміючи його історично прогресивної ролі. Левитський, як і народники взагалі, заперечував можливість розвитку капіталізму в Росії. Одним із доказів на користь цього погляду стала для М. Левитського теорія відтворення Сісмонді, яку сприйняли й російські народники.

Розглядаючи паростки капіталізму в Росії як штучне явище, М. Левитський виступає із закликом спинити, затримати його розвиток. Капіталізму він протиставляє дрібне виробництво, напівнатуральне господарство селян і ремісників. Саме йому він провіщає велике майбутнє.

М. Левитський увійшов в історію суспільної думки не лише як теоретик ліберального народництва, а й як практик, який розробляв численні проекти розвитку дрібного виробництва, і намагався втілити їх у життя. Він є прихильником створення різних форм кооперації, артілей, сільськогосподарських виставок, надання дешевого кредиту дрібним виробничникам тощо. Не забуває він і про общину, яку називає „запорукою майбутнього добробуту”, тому що вона полегшує перехід до суспільного господарства всієї громади, всього села [10, с. 321].

Найбільш відомим теоретичним опрацюванням м, Левитського став „Артільний договір (для землеробських артілей)”, який було перекладено багатьма європейськими мовами. М. Левитський брав участь у багатьох міжнародних кооперативних конгресах. Наполегливо впроваджував він у життя і свій „Артільний договір”. Протягом 1894-1896 рр. ним було організовано 85 артілей в Олександрійському та Єлизаветградському повітах. Хоч М. Левитський і сподівався своєю діяльністю спинити розвиток капіталізму, проте функціонування створених ним артілей свідчило саме про капіталістичний розвиток сільського господарства.

2.2 Внески представників земської статистики

Значний інтерес становлять погляди таких представників земської статистики, як О. Шлікевич (1849 -1909), В. Вазар (1851 - 1940), О. Русов (1847 - 1915) та ін. Вони відіграли помітну роль у розвитку земської статистики, створивши її так званий чернігівський тип.

Статистичні дослідження давали величезний матеріал щодо диференції селянства, зростання куркульства, з одного боку, та пролетаризації - з іншого. Про це, зокрема, писав О. Шлікевич у “Земському збірнику Чернігівської губернії” (1890р.). Аналізуючи матеріали кількох послідовних статистичних обмежень селянських господарств земськими статистиками, О. Шлікевич робить висновок, що бідні стають ще біднішими, а багаті - багатішими. Причому, як зазначає він, “бідні стали біднішими і абсолютно й відносно”.

Велику увагу в дослідженнях чернігівських статистиків було приділено аналізу становища поміщицького та селянського господарства, наявності кріпосницьких пережитків, які значно погіршували становище селянства. Одним із таких пережитків була відробітникова система. Значна кількість поміщицької землі здавалася під відробіток. Умови відробітку були досить тяжкими, що погіршувало становище селянства. Проте через гостре малоземелля селяни змушені були погоджуватися на це. Особливо грабіжницькою була посередницька оренда. Як писав О. Шлікевич, селян найбільше непокоїла можливість передачі поміщицької землі орендаторам посередникам.

Цю проблему порушував і відомий економіст - статистик В. Вазар. Він докладно аналізує проблеми оренди в Чернігівській губернії, де переважала оренда посередницька. В. Вазар не лише викриває грабіжницький характер такої оренди, коли плата перевищувала часом дохід від землі, а й описує механізм укладення договорів.

Велику увагу В. Вазар приділяє розвитку кустарного виробництва. Проте він не ідеалізує його, не вважає народним. Описуючи кустарну промисловість у Чернігівській губернії. Він констатує наявність різних економічних одиниць щодо розмірів виробництва, майнового становища кустарів. Отже, він, як і більшість чернігівських статистиків, ставить і вирішує питання про необхідність дослідження економічних типів господарств, а не оперує лише середніми характеристиками.

Цей погляд підтримував і О.Русов - відомий український громадський діяч, економіст -статистик. Беручи участь у розробці програми статистико - економічних досліджень Чернігівської губернії, він, як і інші автори програми, виходив із неприпустимості застосування в дослідженнях середніх цифр. Сам О.Русов безпосередньо писав про необхідність “знати ті типи господарств, які називаються “багатими”, “середніми”, “бідними”. Він був прихильником приватного, а не общинного землеволодіння та землекористування

Тихін Іванович Осадчий (1866-1945) - економіст, земський статистик, громадський діяч. Він виступив як ідеолог дрібної буржуазії, хоч і проголошував ідею створення сприятливих суспільно-економічних умов „для діяльності не одного якогось класу або суспільної групи, а для всіх”.

У вирішенні основного питання - про напрям народногосподарського розвитку країни Т. Осадчий займав дещо своєрідну позицію. Як сумлінний дослідник-статистик він оперував величезним фактичним матеріалом про стан селянського господарства, що свідчив про інтенсивний розвиток капіталістичних відносин. У своїх працях він констатує як наявність сприятливих умов для розвитку капіталізму в Південно-Західному краї, так і розгортання самого процесу капіталістичного розвитку. Він бачив неминучість цього розвитку і навіть визнавав його певну прогресивність. Але, як правовірний народник, т. Осадчий називає цей процес „украй небажаним”. Розвитку капіталізму він протиставляє дрібне виробництво селян і ремісників.

Навіть констатуючи процес диференціації селянства, розуміючи його неминучість, Т. Осадчий пропонує надання допомоги дрібному господарству з боку держави. Щодо поліпшення становища селянства він є прихильником „малих діл”, „культурної праці”. Поліпшити становище селянства Т. Осадчий сподівався підвищенням культури землеробства, наданням селянам дешевих кредитів, довгостроковою орендою тощо.

Основний наголос Т. Осадчий робить на необхідності зміцнення середнього самодостатнього, тобто натурального, господарства. Будучи переконаним у можливості його ефективного функціонування, він особисто здійснює кілька спроб організації такого господарства. Проте вони не виправдали утопічних сподівань Т. Осадчий.

Одним із перших розробив курс політичної економії російською мовою Тихін Федорович Степанов (1795-1847) - професор політичної економії Харківського університету. До нього користувались переважно підручником академіка Шторха, виданого французькою (1815) і німецькою (1820) мовами.

На формуванні суспільно-економічних поглядів Т. Степанова позначилися праці західноєвропейських економістів - Сміта, Рікардо, Сея, Мальтуса, Сісмонді. Але вирішальним був вплив представників класичної політичної економії Сміта й Рікардо.

У своїх наукових працях і лекціях Т. Степанов широко і творчо використовує надбання світової науки в галузі політичної економії. У двотомних „Записках про політичну економію” та в інших книжках він аналізує такі питання, як предмет політичної економії, суть і джерела багатства, продуктивні й непродуктивні класи, продуктивна й непродуктивна праця, суспільний поділ праці, відношення між виробництвом та споживанням, цінність, капітал, заробітна плата, прибуток, рента, процент, кредит, національний дохід тощо.

Відомий учений економіст М. Бунге, професор, згодом ректор Київського університету (у 80-ті рр. - міністр фінансів Росії) в „Основах політичної економії” (1870) визначав її як науку, завдання якої „полягає в дослідженні суспільної сторони господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядковано”. М. Бунге вказував на велике значення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояснюється позицією ліберальної економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідного й природного, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджували існуючий порядок і вбачали свій ідеал у новій організації праці, у „вигаданих формах суспільного устрою”.

Політична економія буржуазного лібералізму відмовлялась від трудової теорії цінності. М. Вольський визначення цінності торкається лише побіжно. Хоч він і ставить цінність у залежність від суспільної корисності, проте вважає, що вона може бути відокремлена від праці і саме в цьому полягає її позитивне значення.

М. Вольський прагне об'єднати всі відомі економічні теорії. На його думку, „в усіх письменників з політичної економії, від Ксенофонта до Чернишевського, є багато слушного й потрібно лише віднайти середнє пропорційне”. Водночас на поглядах М. Вольського помітно позначався вплив класичної школи. Сучасники писали про нього, що він і студентам читав лекції в дусі економічних поглядів А. Сміта.

У М. Бунге немає чіткого розуміння цінності. Її він пояснює як властивість чогось, що людина не може придбати безкоштовно. А величина цінності, за Бунге, залежить від попиту і пропозиції. Усі ті категорії, якими буржуазні економісти визначали цінність (корисність, праця, витрати виробництва тощо), він розглядав як фактори, що впливають на попит і пропозицію. Прихильником теорії попиту й пропозиції був також учень і послідовник М. Бунге професор Київського університету Д. І. Піхно. Але згодом Бунге розробив теорію цінності на засадах психологічної школи і визначив цінність корисністю.

Теорії цінності спеціальне дослідження присвятив А. Антонович („Теорія цінності”, 1877). Питання цінності він називає основним у політичній економії, від розв'язання якого залежать інші питання цієї розробки й правильного розуміння теорії цінності для Росії, де, на його думку, під впливом великих реформ останнього часу зароджується самостійна політико-економічна література. А. Антонович докладно проаналізував погляди економістів на цінність і зазначив, що їх не можна взяти за основу, бо всі вони помилкові як з погляду методу, так і змісту. Помилки, на його думку, зумовлені тим, що економісти в своїх дослідженнях аналізували цінність або з погляду споживання, або розподілу, або виробництва. До першої групи економістів А. Антонович відносить Шторха, до другої - Мальтуса, Маклеода та Бастіа, до третьої - Рікардо, Кері і Маркса. Сміта він називає еклектиком, який дав різні визначення цінності.

З усіх цих напрямів А. Антонович найбільш прихильно ставиться до останнього, тобто такого, що до визначення цінності підходить з погляду виробництва. Але недоліком він називає те, що, узявши за основу цінності працю, затрачену на виробництво, представники цього напряму ігнорують продуктивність таких факторів, як природа й капітал.

На підставі критичного аналізу різних теорій цінності А. Антонович намагався дати власне визначення, яке б ураховувало виробництво, розподіл і споживання. За основоположний принцип своєї теорії цінності він бере теорію трьох факторів виробництва Сея, яку намагається поєднати з теорією К. Маркса. Визначення К. Марксом цінності як уречевленої в товарі абстрактної суспільно необхідної праці він пристосовує до свого трактування цінності, тобто визначає цінність як уречевлений суспільно необхідний час дії трьох факторів: природи, праці і капіталу. Таке тлумачення цінності гостро критикували сучасники А. Антоновича, зокрема Д. Піхно. Останній звернув увагу А. Антоновича на відсутність у цій концепції одиниці для вимірювання продуктивності факторів виробництва. Недоліки теорії а. Антоновича він вбачав і в тім, що в ній обмежено дію таких факторів, як корисність і співвідношення між попитом і пропозицією, що впливають на цінність.

Прихильником і захисником трудової теорії цінності був М. Коссовський. У дослідженні „Цінність і ціна” (1883) закон „мінової цінності” він називав основним законом політичної економії. Він вказував на наявність багатьох неоднозначних трактувань цінності. Це означає, писав М. Коссовський, що у кожного своя, власна наука, або такої науки й зовсім немає, а є лише вчені. Він досить докладно й критично аналізував існуючі теорії цінності, підкреслюючи, що для вирішення питання про цінність необхідно користуватися діалектичним методом, як це робив К. Маркс.

Однак діалектика не є для М. Коссовського загальним методом пізнання, а лише однією з методологічних засад. Джерелом цінності М. Коссовський називав працю, витрачену на виробництво товару. Це твердження, на його думку, може стати поворотним пунктом в історії політико-економічних учень.

М. Коссовський докладно аналізує виклад теорії цінності представниками класичної політичної економії. Він підкреслює, що постановка цього питання мала місце ще в У. Петі й посилається при цьому на „Капітал” К. Маркса. У теорії цінності А. Сміта, зазначає М. Коссовський, домінує положення про те, що цінність визначається працею, необхідною для виробництва товару; Д. Рікардо розвиває трудову теорію цінності і вважає її основою свого економічного вчення. Останнє слово в розвитку теорії цінності належить К. Марксу [10, с. 328].

М. Коссовський правильно розумів основні положення теорії цінності К. Маркса. Він писав, що елементом, який визначає цінність, є лише „суспільно необхідний робочий час”, одиниця його виміру - проста праця. Аналізував М. Коссовський і залежність між цінністю й продуктивністю праці.

М. Коссовський заперечував економістам, які вважали, що цінність визначається співвідношенням попиту і пропозиції. Він указував на суперечливість тверджень і тих економістів, які основою цінності вважали корисність, або (як Шеффле), працю та корисність. Теорію витрат виробництва М. Коссовський називає просто безглуздою. Її хибність, на його думку, полягає в ототожнюванні таких категорій, як праця та робоча сила, що є поняттями абсолютно різними. Те, що економісти не бачили різниці між ними, М. Коссовський називав кардинальним недоліком політичної економії до К. Маркса. Будучи палким прихильником і захисником теорії трудової цінності, М. Коссовський абсолютизував цю теорію, надаючи їй великого значення в перебудові соціально-економічних відносин. „Покладена в основу соціально-економічних відносин, вона, - писав М. Коссовський у праці „Цінність і ціна”, - перетворить ці відносини, оновить їх, оновлюючи й перетворюючи існуючий нині принцип розподілу. Тоді з'явиться інша політична економія, зникне залізний закон заробітної плати, зникне рента, землеробська й капіталістична, зникне, інакше кажучи, економічне рабство і експлуатація”.

Залежно від тлумачення економістам категорії цінності трактувалася ними й теорія розподілу. М. Бунге, як і більшість тогочасних економістів, вважав, що у виробництві беруть участь три фактори: праця, природа і капітал. Кожний з цих факторів є самостійним джерелом цінності. Цінність, що створюється трьома факторами, відповідно поділяється на три види доходів: заробітну плату, ренту й прибуток. Ці види доходів відповідають і трьом класам суспільства (робітники, землевласники й капіталісти), Частка кожного з них у розподілі доходів визначається, на думку М. Бунге, суперництвом, що може змінювати ці доходи в той чи в той бік. Він підтримував принцип втручання держави в економічне життя й твердив, що це сприятиме „справедливому розподілу доходів”. М. Бунге не лише викладав власні погляди на теорію розподілу, а й аналізував поширені тоді теорії із цього питання, заперечуючи, що за капіталістичного виробництва прибуток є відрахуванням від заробітної плати. Такі висновки, на думку М. Бунге, давали теоретичну зброю в руки соціалізму.

М. Бунге був прихильником теорії розподілу Кері й Бастіа, надзвичайно високо цінував цих економістів за те, що вони виступили проти класичної школи, проти її вчення про полярність прибутку й заробітної плати і створили свою теорію „гармонічного розвитку”. М. Бунге називає Бастіа гідним учнем Кері, у якого він запозичив і зброю проти соціалізму, й засади вчення.

Аналогічних поглядів щодо розподілу дотримувався й А. Антонович. Природу, працю й капітал він розглядав як фактори виробництва й водночас як самостійні джерела цінності. Носіями цих факторів А. Антонович уважав землевласників, робітників і капіталістів, які завдяки цьому одержують свою частку. „Об'єктивність у розподілі результатів виробництва, - писав А. Антонович у „Курсі політичної економії”, - полягає в тім, що кожний з учасників виробництва одержує те, що він створив”. Поділяючи погляди Кері та Бастіа на „гармонічне співробітництво” різних класів - учасників виробництва, А. Антонович виходить з того, що з розвитком продуктивних сил дедалі більшою мірою досягатиметься рівність учасників виробництва - робітників, капіталістів і землевласників, яка забезпечить кожному одержання його частки у виробництві, тобто приведе до встановлення справедливої винагороди за працю.

М. Коссовський не торкається спеціально питання розподілу, але як прихильник трудової цінності він критикує тих економістів, які бачили в прибутку складову частину цінності, наголошує на нетрудовому, експлуататорському характері прибутку і вказує на його повну залежність від кількості експлуатованої праці. Прибуток капіталіста за даного процента експлуатації, писав М. Коссовський, залежить від кількості праці, зайнятої у виробництві, а тому фабриканти „чинять завзятий опір кожній спробі скорочення робочого дня”.

М. Коссовський бачить нерівноправність у відносинах між працею і капіталом. Він виступає за рівномірний розподіл сили в суспільстві, що створить можливість для повної реалізації закону трудової вартості. Цього, на думку М. Коссовського, потребують інтереси більшості.

Особливе місце серед представників політичної економії в Україні належить професору Київського університету М. Зіберу. Він був першим популяризатором економічного вчення К. Маркса в Росії і Україні, захищав трудову теорію вартості. Професор Київського (згодом Харківського) університету Г. Цехановецький у рецензії на магістерську дисертацію М. Зібера писав, що той „поставив своїм завданням відновити . . . значення Рікардо”.

М. Зібер захистив магістерську дисертацію „Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у зв'язку з пізнішим доповненнями та роз'ясненнями”. Саме на цю працю посилається К. Маркс у післямові до другого видання „Капіталу”, називаючи її „цінною книгою”: „Ще в 1871 році пан М. Зібер, професор політичної економії в Київському університеті, у своїй праці „Теорія цінності і капіталу Д. Рікардо” показав, що моя теорія цінності грошей і капіталу в її основних рисах є необхідним дальшим розвитком учення Сміта-Рікардо. При читанні цієї цінної книги західноєвропейського читача особливо вражає послідовне проведення раз прийнятого суто теоретичного погляду”.

1876-1878 рр. М. Зібер публікує в журналах „Знание” і „Слово” кілька статей під назвою „Економічна теорія К. Маркса”, що в них викладає зміст першого тому „Капіталу”. У цей же час він пише критичні статті, спрямовані проти Ю. Жуковського та Б. Чичеріна, які виступили проти економічного вчення К. Маркса. Він відхиляє як безпідставне намагання буржуазних критиків звинуватити К. Маркса в метафізичному підході до дослідження цінності.

Полемізуючи з Ю. Жуковським та Б. Чичеріним, які особливо гостро критикували теорію К. Маркса про додаткову вартість, М. Зібер не лише прагне спростувати аргументацію її критиків, а й викладає й роз'яснює суть цієї теорії.

Як коментатор і популяризатор економічного вчення К. Маркса М. Зібер показує суперечності капіталістичного виробництва й привертає до них увагу читачів, глибоко аналізує становище робітничого класу, прямо переказуючи деякі місця з „Капіталу”.

Захищаючи трудову теорію цінності, М. Зібер критикує теорії цінності Г. Маклеода, Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та інших економістів. Він високо оцінює вчення К. Маркса про двоїстий характер праці. Детально аналізує проблему форм вартості, повторюючи навіть заголовки з відповідних розділів „Капіталу”. На підставі цього аналізу він простежує процес виникнення грошей, аналізує їхні функції. М. Зібер називає великою заслугою К. Маркса розробку ним теорію грошей. Як відомо, попередники К. Маркса виникнення грошей зв'язували переважно зі свідомою діяльністю людей. Заслуга К. Маркса, на думку М. Зібера, полягає у вирішенні двох питань: з'ясуванні генетичного розвитку грошового обміну й чіткого визначення різних грошових функцій.

Значну увагу М. Зібер приділяє аналізу категорій капіталу та прибутку. Він докладно висвітлює теорію додаткової вартості, яку називає ядром „Капіталу”.

Теорію додаткової вартості К. Маркса він розглядає як вище досягнення економічної теорії, оцінюючи вчення К. Маркса як дальший історичний розвиток тих основних засад науки, які було сформульовано ще класичними економістами і збагачено успіхами новітніх суспільно-економічних учень. Виклавши вчення Д. Рікардо про чистий прибуток, М. Зібер пише: „Що ж лишалось авторові „Капіталу” додати до цього, крім точнішого, докладнішого й зрозумілішого формулювання?” Сам М. Зібер залишається у розумінні прибутку на позиціях Д. Рікардо.

Значний інтерес становить розуміння М. Зібером закономірностей суспільного розвитку. Він поділяв думку К. Маркса про закономірний характер зміни суспільних формацій, проте заперечував революційні висновки марксизму. Доводячи прогресивний характер капіталістичного виробництва, указував на його скороминущий характер. Що ж до нового суспільного ладу, то на думку М. Зібера, він має виникнути як наслідок плавного, еволюційного розвитку капіталізму, який зазнає соціалізації виробництва. Приватну монополію замінить монополія державна. Цей новий, колективістський соціальний лад буде створений, за словами М. Зібера, унаслідок міжнародної угоди буржуазних урядів.

Погляди М. Зібера на закономірності суспільного розвитку заслуговують на додаткове вивчення. М. Зібер зробив значний внесок у опрацювання багатьох суспільно-економічних проблем. Він досліджував питання розвитку первісного суспільства, виникнення різних форм власності, великого й дрібного виробництва в землеробстві та ін.

Велике значення мали праці М. Зібера, що заперечували народницьку тезу про особливий шлях економічного розвитку Росії. Спираючись на економічну теорію К. Маркса, М. Зібер зазначав, що економічний розвиток Росії відбувається за об'єктивними економічними законами і неминуче приведе до капіталізму, що його М. Зібер розглядав як історично минущий лад.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. відбувається певна переорієнтація економічної думки в Україні. Усе більший вплив на її розвиток справляють німецька історична та австрійська школи. Широкого визнання набула Київська психологічна школа. Її представники розглядають явища економічного життя з погляду психології суб'єктів господарювання. Основи цієї школи, яка здобула високу оцінку на Заході, було закладено ще М. Бунге. В „Основах політичної економії” (1870) він визначає цінність корисністю речі, її „придатністю”. Ідеї психологічної школи розвивав учень М. Бунге професор Київського університету Д. І. Піхно. У дослідженнях „Закон попиту та пропозиції. До теорії цінності” (1886), „Основи політичної економії” та інших він основи ціни та цінності вбачає в потребах людей, які, у свою чергу, зумовлюють попит.

Найбільш відомими представниками суб'єктивно-психологічного напряму в Україні на початку ХХ ст. були Р. М. Орженцький та О. Д. Білимович.

Р. Орженцький свою працю „Корисність і ціна. Політико-економічний нарис” (1895) присвячує популяризації ідей австрійської школи. Він детально викладає теорію цінності Менгера, підтримує критику австрійською школою трудової теорії вартості і, особливо, теорії вартості К. Маркса. У магістерській дисертації „Учення про цінності у класиків і кантоністів” (1896) Р. Орженцький дає історико-філософське обґрунтування психологічного напряму, його загальних методологічних принципів. Він високо оцінює теоретичні розробки представників австрійської школи і під впливом їхніх праць запроваджує в науковий обіг поряд з категорією суб'єктивної цінності такі категорії і поняття, як „об'єктивна суспільна цінність”, „споживні” та „продуктивні блага”.

Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цінності, писав він, визначається „величиною чуттєвого стану”, який породжується фактом володіння благом, або його відсутністю.

На еволюції суспільно-економічних поглядів Р. Орженцького позначився вплив соціальної школи в політичній економії. Суб'єктивно-психологічне визначення цінності він доповнює такими поняттями, як історичний характер формування потреб, їхня залежність від обмеженості благ тощо.

Послідовником Київської психологічної школи був також професор Київського університету О. Білимович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він заперечує трудову теорію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білимович бачить заслугу австрійської школи саме в тім, що вона виступила проти трудової теорії вартості, завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса - положення про двоїстий характер праці, робочу силу як товар, додаткову вартість - як і вся „теорія експлуатації зависла в повітрі”. У О. Білимовича цінність є продуктом „оцінної діяльності суб'єкта”. Величину цінності він зв'язує з інтенсивністю потреб і на цій засаді визначає зміст поняття „гранична корисність”, зв'язуючи ступінь задоволення потреб з кількістю благ.

О. Білимович виступав прихильником використання математичних методів. У праці „До питання про розцінку господарських благ” (1914) він дав найдокладніше в російській літературі висвітлення всіх позитивних якостей і недоліків застосування математичних методів з позицій психологічної школи. Що ж до перспектив суспільно-економічного розвитку, проблем поліпшення становища трудящих, то О. Білимович зв'язував їх з нагромадженням капіталу і підвищенням продуктивності праці.

Сприйняття і пропаганду суб'єктивно-психологічної теорії цінності австрійської школи в Росії й Україні було доповнено спробами поєднати її з трудовою теорією вартості. Цю спробу зробив видатний український економіст М. Туган - Барановський.

2.1 М. Туган - Барановський та його внески у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919) - учений зі світовим ім'ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Самий тільки перелік його праць і тих питань, які він вивчав і дослідження котрих здобуло йому світове визнання, зайняв би багато сторінок. Він народився в заможній дворянській сім'ї в Харківській губернії. Закінчив 1889 р. фізико-математичний і екстерном - юридичний факультети Харківського університету.

Під впливом прогресивної професури університету (К. Гаттенбергер, Г. Цехановецький) М. Туган-Барановський сприймає ідеї класичної школи, захоплюється марксизмом.

М. Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії циклів. Ще 1894 р. він опублікував працю „Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя”, яку захистив як магістерську дисертацію у Московському університеті. Це дослідження (доповнене й перероблене) було згодом видано майже всіма європейськими і навіть японською мовами.

Туган-Барановський критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив теоретичні засади „теорії реалізації” Сея, яка стверджувала, що пропозиція породжує попит.

Він підкреслював правильність думки Рікардо і Сея про те, „що межа виробництва визначається продуктивними силами людства і аж ніяк не розмірами його споживання”. Великого значення у проблемі відтворення він надавав виробничому споживанню. Він писав, що „попит на товари створюється самим виробництвом і жодних зовнішніх меж для розширеного відтворення, крім браку продуктивних сил, не існує”.

Як підставу для своєї теорії він бере ідею про зв'язок промислових коливань з періодичним зростанням основного капіталу. Саме цю ідею високо оцінив американський економіст Е. Хансен. М. Туган-Барановський розглядає проблему криз, аналізуючи економічні коливання, рух „економічної активності”, а також фактори, що зумовлюють таку активність. М. Туган-Барановський звертає увагу на виявлення головного внутрішнього рушія „економічних активностей” і робить висновок, що таким є рух інвестицій. Він першим сформулював основний закон інвестиційної теорії циклів, відповідно до якого фази промислового циклу визначаються активністю інвестування. Саме збільшення інвестицій у галузях, що виготовляють засоби виробництва (за кейнсіанською термінологією - „капітальні блага”) породжує мультиплікаційний процес всіх елементів економічної активності.

М. Туган-Барановський підкреслює анархічний характер капіталістичного виробництва, диспропорційність у розміщенні вільних грошових капіталів у різних сферах їх застосування, що й спричиняє кризи. Він писав, що причина криз криється у „сфері нагромадження і витрачання суспільного капіталу” за порушення пропорційності його розподілу в різних сферах застосування капіталу.

Регулювання інвестицій, правильний їх розподіл хоча б тільки в галузях, що виготовляють капітальні блага, на думку М. Туган-Барановського, відкриває можливості для безмежного розширення капіталістичного виробництва.

Інвестиційна теорія циклів М. Туган-Барановського мала величезний вплив на розвиток політичної економії. На його праці не лише й досі посилаються численні західноєвропейські та американські економісти, а й плідно розвивають його ідеї. Схвально ставився до теорії М. Туган-Барановського Кейнс. Зокрема він майже цілком сприйняв ідею М. Туган-Барановського про „заощадження - інвестиції” як головну рушійну силу економічних активностей.