Основний зміст своєї концепції Дж. Кейнс виклав саме в книзі "Загальна теорія..." Основна відмінність теорії Кейнса від класичної -- заперечення саморегулювання ринкової капіталістичної економіки. Ніякого механізму, здатного забезпечувати таке саморегулювання і стабільний розвиток еко-номіки, не існує. Повна зайнятість при капіталізмі досягається лише у рідких випадках, і, всупереч твердженню класичної теорії, вимушене без-робіття має місце завжди. Саме тому Кейнс зосередив свої зусилля на розробці нової теорії зайнятості, висновки якої погоджувались би з дійсністю, а саме -- з наявністю при капіталізмі періодичних спадів виробництва і спричиненого ними безробіття.

Примітне, що у назві книги Кейнса говориться про загальну теорію зайнятості, яка принципово відрізняється від класичної теорії тим, що заперечує повну зайнятість і визнає вимушене безробіття. Мова, таким чином, у новій теорії йде не про безробіття, пов'язане з пошуком нового місця роботи або перебудовою структури промисловості, а про безробіття вимушене, яке виникає закономірно у зв'язку з періодичними спадами і кризами виробництва.

За оцінками багатьох економістів, "Загальна теорія..." Кейнса була поворотним пунктом в економічній науці XX ст. і багато в чому визначає економічну політику і в нинішній час. її основна і нова ідея полягала в тому, що система ринкових економічних відносин не є досконалою і саморегулюючою, що максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити лише активне втручання держави в економіку. Сприй-няття цієї ідеї прогресивним суспільством як належної було зумовлено тим, що до 30-х років XX ст. теза про існування конкуренції між багатьма дрібними фірмами, які є на кожному ринку, була необґрунтованою і безпідставною, оскільки "нерівність", яка виникла в результаті існування монополії й олігополії, розповсюджується на порівняно вузьке коло людей і саме тому вона може бути виправлена втручанням держави.

Якщо в теорії Кейнса і є щось суттєво нове, то це передусім зважена критика віри у внутрішні відновлюючі сили ринкового механізму. Прочитавши Кейнса, можна заперечити кожний окремий елемент його аргументації, піддати сумнівам навіть логічну спроможність усієї кейнсіанської схеми, але не можна вірити у здатність вільної ринкової економіки автоматично підтримувати повну зайнятість. У будь-якому випадку кейнсіанська революція означала справжній кінець "доктрини laissez faire". Звідси -- і головний урок кейнсіанської теорії, згідно з яким "негнучкість" зарплати -- це не економічний, а політичний феномен.

Новизна економічного вчення Дж. М. Кейнса в методологічному плані полягала, по-перше, у застосуванні макроекономічного аналізу, що зробило автора засновником макроекономіки як окремого розділу економічної теорії, і, по-друге, -- в обґрунтованій концепції так званого ефективного попиту, тобто потенційно можливого і регульованого державою попиту. Спираючись на власну, "революційну" на той час методологію дослідження, Дж. М. Кейнс, на відміну від своїх попередників і всупереч пануючим економічним поглядам, стверджував необхідність недопущення з боку держави зниження заробітної плати як основної умови ліквідації безробіття, а також те, що споживання, внаслідок психологічно зумовленої схильності людини до заощадження, зростає набагато повільніше доходів.

У роботі "Загальна теорія..." Дж. Кейнс зосередив увагу на недостатній ефективності споживчого попиту. Саме попит, на його думку, відіграє вирішальну роль у стимулюванні і розвитку виробництва.

Що ж слід здійснити, щоб підняти ефективність попиту?

Потрібно знайти важіль розвитку всього суспільного (сукупного) попиту -- попиту на споживчі товари і попиту на інвестиційні товари, тому що сукупний попит -- це сума споживчих витрат і інвестицій.

Якщо сукупний попит більший від пропозиції, тоді "працюють" стимули росту виробництва. В цьому випадку сукупний попит дійсно ефективний, сприяє забезпеченню високої зайнятості, більш повному використанню виробничих потужностей.

Основні компоненти сукупного попиту: споживання, інвестиції і державні витрати. Основні фактори, які впливають на сукупний попит: схильність до споживання, очікувана прибутковість капіталовкладень, перевага ліквідності.

У теорії Кейнса національний доход Y і рівень зайнятості N -- залежні змінні (рис. 1.1). Розмір національного доходу зумовлений рівнем зайнятості. Сам же національний доход, з одного боку, виступає як фактор, що впливає на ріст споживчого попиту (споживчий попит росте, але не в тій мірі, що доход), з іншого боку, ріст національного доходу залежить від інвестицій.

Рис. 1.1. Основні зв'язки у системі Кейнса:

N -- зайнятість; Y-- національний доход; С -- споживчий попит; І--інвестиції; D -- доходи; С/Y -- схильність до споживання; Р' -- гранична ефективність (у процентах); r -- норма процента; L -- перевага ліквідності; M -- маса грошей в обігу

Витрати на споживання визначаються схильністю до споживання С/Y. Тут діє психологічний закон, який виражає залежність між споживан-ням і доходом. З ростом доходу середня схильність до споживання падає під впливом зниження граничної схильності до споживання (DC/DY). А саме з нею зв'язаний споживчий попит. Обсяг заощаджень, який зростає, не встигає поглинатися попитом на інвестиційні товари (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Основний психологічний закон Дж. М. Кейнса

Рівень інвестиційного попиту І залежить від очікуваної ефективності капіталу Р' і процентної ставки r. Процентна ставка, або норма процента, -- це плата за "розставання" з ліквідністю. Перевага ліквідності -- намагання володіти грошима, заощаджувати надлишки у грошовій формі. Процент r -- функція попиту на гроші (перевага ліквідності) і кількості грошей в обігу (пропозиція грошей).

Теорію Кейнса називають теорією ефективного попиту, виділяючи тим самим найголовнішу ідею. А вона полягає в тому, щоб через активізацію і стимулювання сукупного попиту (загальної купівельної здатності) впливати на виробництво і пропозицію товарів і послуг, підвищити рівень зайнятості.

Згідно з висновками, до яких дійшов Кейнс, економічна рівновага визначається в остаточному підсумку рівністю між заощадженням і нагромадженням. А головною проблемою є недостатність сукупного попиту, якому перешкоджає, як уже відмічалось, скорочення граничної схильності до споживання, зниження прибутковості капіталу, розміри котрого зростають, надзвичайна перевага ліквідності (готівки). Загальна схема взаємозалежностей відображена на рис. 1.3.

Рис. 1.3. Рівновага при неповній зайнятості

Кейнс показав, що у сучасних умовах немає вільного руху цін у бік зниження. Неможливо без кінця знижувати процентну ставку. На якомусь етапі може виникнути така ситуація, коли власники грошей почнуть виявляти обережність і припинять давати їх як позику, будуть тримати гроші в запасі на випадок якихось непередбачених обставин.

Виділимо основні положення, на яких ґрунтується аналіз автора "Загальної теорії...":

1. Сукупний попит не рівнозначний сукупному доходу. Доходи в найбільш загальному вигляді розпадаються на дві частини: споживання і заощадження.

2. Заощадження не обов'язково дорівнюють інвестиціям, вони через різні причини "відстають" і не перетворюються в інвестиції.

3. При аналізі ситуації, коли виникає нерівність на макрорівні, слід іти не від виробництва, а від попиту. Розміри попиту відіграють більш важливу роль при забезпеченні зайнятості і завантаження виробничих потужностей, ніж рух і "гнучкість" цін.

4. Розглядати функціональні зв'язки між найважливішими категоріями слід на макрорівні, що дозволить виявити фактори, які впливають на економічний ріст і рівновагу.

Розглянемо, під впливом яких параметрів, за Кейнсом, "рухаються" доходи (рис. 1.4).

Рис. 1.4. Кейнсіанський „хрест”

Нехай доходи дорівнюють витратам. На графіку ця рівність відображена у вигляді прямої OF з кутом ухилу 45°(бісектриси). Всім значенням доходів, що дорівнюють витратам, відповідають точки, які лежать на цій прямій.

Відомо, що частина доходу йде на споживання С, а частина відкладається у вигляді заощаджень S. Витрати зростають, але не у тій мірі, як збільшуються доходи. Для кривої ВС, що відображає рівень споживання, характерно його прирощення з поступовим спаданням.

На початку споживацькі витрати забезпечуються як за рахунок поточного доходу, так і за рахунок минулих заощаджень ("проїдання" раніше нагромаджених засобів і запасів). У точці А заощадження дорівнюють нулю. Після досягнення цього рубежу частина доходу починає відкладатися у вигляді заощаджень S. Тепер споживання зростає, дещо відстаючи від росту доходу.

Взаємозв'язки, виражені на графікові, можна проілюструвати числовим прикладом (цифри умовні);

В A F

Доходи 200 500 800

Витрати 250 500 600

Заощадження -50 0 200

Останній рядок у наведеному прикладі показує наявність на першому рубежі (точка В) від'ємних заощаджень (S = -50), у точці А -- нульових (5 = 0), на останньому рубежі (точка F) -- позитивних заощаджень (S = 200).

Відповідність між сукупним попитом і сукупним доходом -- передумова для досягнення рівноваги в економіці. Вона буде мати місце тоді (див. рис. 1.4), коли заощадження дорівнюватимуть інвестиціям. Якщо інвестиції зменшуються, то зменшується і доход. Менші розміри доходу означають відповідне зменшення заощаджень, а від розміру заощаджень залежать інвестиції.

Таким чином, ми ще раз схематично виразили зв'язок між доходом, споживанням та інвестиціями. У даному випадку це не вартісна, а, так би мовити, "натуральна" система зв'язків. Але вона дозволяє уявити картину господарського механізму, яка обґрунтовується автором у "Загальній теорії...".

Крім теоретичних основ, слід відзначити і "рецепти", запропоновані Кейнсом з метою забезпечення ефективного попиту як визначального фактора росту і підвищення рівня зайнятості.

1. Грошова політика, регулювання процентної ставки. Пропонувалося знизити проценти на кредити, що дозволить збільшити розрив між вартістю кредитів і очікуваною прибутковістю капіталовкладень, а пізніше -- їх "граничну ефективність". Підприємці будуть вкладати кошти не у цінні папери, а в розвиток виробництва. Але зниження процентної ставки -- це не головний шлях. Кейнс попереджав, що не виключена ситуація, коли грошова маса продовжує зростати, а зниження процентної ставки практично зупиняється. Виникає "пастка ліквідності" (рис. 1.5).

Рис. 1.5. „Пастка” ліквідності

2. Бюджетна політика. Щоб стимулювати ефективний попит, Кейнс пропонував збільшити державні витрати, збільшити державні інвестиції і державну закупівлю товарів. Пропонувалося також зменшити податки. Але все ж основним Кейнс вважав нарощування витрат. У подальшому збільшення витрат частини держбюджету буде компенсуватися новими податковими надходженнями, які утворюються за рахунок збільшення виробництва і розширення зайнятості.

Розрахунок робився на те, що держава "буде брати на себе все більшу відповідальність за пряму організацію інвестицій". Передбачалось, що розширення інвестиційної діяльності держави буде спрямовано насамперед на організацію суспільних робіт -- будівництво шляхів, освоєння нових районів, спорудження підприємств.

3. Перерозподіл доходів в інтересах соціальних груп, які отримують найбільш низькі доходи. Така політика була покликана збільшити попит цих соціальних груп, підвищити груповий попит масових покупців. Схильність до споживання у суспільстві має збільшитися.

4. Політика повної зайнятості, спрямована на недопущення значного безробіття, на розширення системи соціального забезпечення. Пропонувався комплекс заходів соціального характеру, включаючи виплату грошової допомоги, розвиток системи довгострокового кредиту і т.п.

Як основний інструмент Кейнс розглядав бюджетну політику, у тому числі збільшення видатків та "розширення" інвестиційної діяльності самої держави. Непрямі методи регулювання, зокрема зниження процентної ставки, вважалось малоефективним.

Важливу роль у кейнсіанській теорії відіграє концепція мультиплікатора.

1.2 Концепція мультиплікатора

Нарощування інвестицій і зумовлений цим ріст національного доходу і зайнятості населення може розглядатися як бажаний економічний ефект. Останній здобув в економічній літературі назву ефекту мультиплікатора і означає, що "збільшення інвестицій приводить до збільшення національного доходу суспільства, причому на величину більшу, ніж початковий ріст інвестицій". У розгадці механізму цього "ефекту" міститься відповідь на питання, чому в наукових дослідженнях Дж. М. Кейнса так багато уваги приділено концепції мультиплікатора. За його словами, цей термін увів в економічну теорію ще в 1931 р. Р.-Ф. Кан. У перекладі з англійської, мультиплікатор (multipliez) означає множник, а мультиплікаційний ефект -- такий, що збільшує, посилює результат.

Однак, характеризуючи "мультиплікатор зайнятості" -- співвідношення між збільшенням сукупної зайнятості в галузях, безпосередньо пов'язаних з інвестиціями, запропонований власний коефіцієнт Дж. М. Кейнс назвав "мультиплікатором інвестицій". Він, на відміну від мультиплікатора Р.- Ф. Кана, характеризує положення про те, що "коли відбувається приріст загальної суми інвестицій, то доход збільшується на суму, яка в К разів перевищує приріст інвестицій". Причина цього, підкреслює Дж. М. Кейнс, полягає в постійно згадуваному ним же "психологічному законі", згідно з яким "по мірі того, як реальний доход зростає, суспіль-ство бажає споживати постійно зменшувану його частину".

У теорії Дж. Кейнса під мультиплікатором розуміється коефіцієнт, або множник, який показує залежність зміни прибутку від зміни інвестицій. Щоб чіткіше уявити механізм, за допомогою якого відбувається збільшення або розширення прибутку під впливом інвестицій, розглянемо конкретний приклад.

Підприємство інвестує 45 млн. гривень для оплати праці додаткової кількості робітників, яких залучають для випуску додаткової продукції. Припустімо, що у цих робітників 2/3 заробітної плати витрачається на споживання, а 1/3 -- йде на заощадження, точніше: ГСС (гранична схильність споживання) = 2/3 і ГСЗ (гранична схильність заощадження) = 1/3. Таким чином, із 45 млн. гривень -- 30 млн. грн. (2/3) йде на споживання, тобто на закупівлю товарів у виробника. Це перший рівень розгляду.

Для другого рівня візьмемо приклад, що робітники в свою чергу також будуть витрачати 2/3 отриманих грошей на споживання і, таким чином, їх витрати становитимуть 20 млн. грн. Припустімо, що і в подальшому ГСС= = 2/3, тоді знайдемо, що на третьому рівні витрати на споживання становитимуть 13,333 млн. грн. Продовжуючи розрахунок, врешті-решт дійдемо до результату, коли вся сума буде витрачена і витрати дорівнюватимуть нулю. Звідси зрозуміло, що 45 млн. грн. додаткових інвестицій спричинили послідовно вторинні, третинні і т.д. споживчі витрати. Підсумувавши їх, ми побачимо, що в сукупності вони становлять 135 млн. грн. Подамо ці розрахунки у більш наглядній формі:

У правій колонці результати подані у вигляді суми членів спадної геометричної прогресії із знаменником, що дорівнює 2/3 і показує величину ГСС.

Беручи до уваги, що 45 млн. грн. становлять прирощення інвестицій, а 135 млн. грн. -- прирощення ВВП, ми можемо виразити залежність між прирощенням інвестицій і ВВП за формулою:

Оскільки ГСС = 1 -- ГСЗ, то цю формулу можна виразити інакше:

Величину, обернену ГСЗ, або коефіцієнт, який показує, наскільки збільшується приріст інвестицій, називають мультиплікатором інвестицій і позначають літерою R.

"Коли відбувається прирощення загальної суми інвестицій, -- пише Дж. Кейнс, -- то прибуток збільшується на суму, яка в R разів більша від приросту інвестицій".

Отже, позначивши коефіцієнт, або мультиплікатор R, отримаємо більш компактну формулу

Звідси легко знайти значення мультиплікатора

Отже, на думку Кейнса, ріст інвестицій означає залучення до вироб-ництва додаткових робітників, що веде до збільшення зайнятості, націо-нального доходу і споживання. Первинне збільшення зайнятості, спричи-нене новими інвестиціями, зумовлює додатковий ріст зайнятості, викликаний необхідністю задоволення попиту додаткових робітників. Цей коефіцієнт додаткового росту зайнятості Кейнс назвав мультиплікатором, який показує співвідношення між ростом інвестицій, з одного боку, і ростом зайнятості і доходу -- з іншого. Формула мультиплікатора (за Кейнсом) така:

де R -- мультиплікатор, або коефіцієнт пропорційності;

-- приріст доходу;

-- приріст ін

43

вестицій;

w -- рівень заробітної плати.

Чим більша гранична схильність до споживання, тим більший мультиплікатор, тим вища зайнятість.

У своїй економічній програмі Кейнс дотримувався положення, що "держава має здійснювати свій скеровуючий вплив на схильність до споживання частково через систему податків, частково -- шляхом фіксування норми процента та іншими методами".

Кейнс пропонував регулювати не тільки інвестиції, але й національний доход. Засобом для цього він вважав податки, вимагаючи їх підвищення з метою вилучення заощаджень для збільшення державних інвестицій.

Далі він доходить висновку про те, що "принцип мультиплікатора" дозволяє дати загальну відповідь на питання, яким чином коливання інвестицій, що становлять відносно невелику частку національного доходу, характеризуються значно більшою амплітудою. Але, за його твердженням, "навіть якщо в нерозвиненому суспільстві розміри великі, вплив коливань у розмірах інвестицій на зайнятість буде набагато сильнішим у розвиненому суспільстві, оскільки можна припустити, що саме в останньому поточні інвестиції становлять значно більшу частку поточної продукції".

Отже, суть ефекту мультиплікатора дійсно проста. У результаті державного регулювання (прямого -- через інвестиції або непрямого -- через фіскальну політику) збільшується споживчий попит, який мультиплікує збільшує (примножує) попит на товари і послуги, що зрештою призводить до зростання національного доходу. У свою чергу, приріст національного доходу спричиняє зростання інвестицій, що пожвавлює підприємницьку діяльність і сприяє прискореному розвитку виробництва. Після кризи 1929 -- 1933рр. економісти, щоб вивести економіку із стану застою, зосередили свою увагу на проблемі ефекту від державного попиту. У зв'язку з цим виникла модель мультиплікатора. Про значення ефекту мультиплікатора М. Блауг писав: "Капіталісти, вчив нас Кейнс, можуть витягти себе зі скрутного становища за допомогою шнурків від власних черевиків, а саме -- через мультиплікатор. Вирішальним моментом при цьому є стимулювання інвестицій".

Через кілька десятиріч, розвиваючи ідеї Дж. М. Кейнса, Гелбрейт писав, що "ці доходи мають бути інвестовані і, таким чином, витрачені або компенсовані витратами ще когось. В іншому випадку споживча спроможність буде знижуватись. Товари будуть залежуватися на полицях, обсяг замовлень зменшиться, обсяг виробництва спаде, а безробіття зросте. У результаті відбудеться спад виробництва ".

2 ЕКОНОМІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ МОНЕТАРИСТІВ. М. ФРІДМЕН

На противагу послідовникам Кейнса, Фрідмен показав, що правильна монетаристська політика відіграє важливу роль не тільки у період інфляції, але і депресії. На конкретному історичному матеріалі він довів, що саме невміла політика Федеральної резервної системи в галузі пропозиції грошей посилила негативні явища у період Великої депресії. Ще більше значення монетаристська політика має в країнах, де посилюються інфляційні процеси, це відбувалося у всіх країнах з початку 70-х років. У зв'язку з цим популярність монетаризму значно зросла, а праці Фрідмена в 1976 р. були відзначені Нобелівською премією з економіки.

М. Фрідмен зробив спробу дослідити значення грошей, грошової маси і грошового руху в економічних процесах. Якщо для кейнсіанців і неокейнсіанців основними важелями регулювання економіки були такі техніко-економічні показники, як сукупний попит, нагромадження і споживання, інвестиції тощо, то для М. Фрідмена і його послідовників основним засобом регулювання економіки є монетарна система. "Не через бюджетне, а через грошове регулювання слід розв'язувати економічні проблеми країни", --вважав Фрідмен. Але співвітчизник і опонент М. Фрідмена економіст Дж. Тобін не погодився з ідеєю монетаристів про те, що "гроші мають значення". Він підкреслював, що "тільки гроші мають значення". Не залишивши цього зауваження без уваги, М. Фрідмен у праці "Теоретичні основи грошового аналізу" (1970) написав: "я розглядаю вираз, який характеризує нашу позицію, що "гроші -- єдине, що має значення для змінення номінального доходу", як деяке перебільшення, яке, проте, вірно характеризує спрямування наших висновків. Твердження, що "гроші -- це єдине, що має значення", я вважаю перекрученням наших висновків".

Інфляція і нові явища післявоєнної економіки США (значні структурні зміни в економіці, коли зайнятість у сфері обслуговування перевищила 50 %) не вписувалися у спрощені схеми кейнсіанського мультиплікатора. Раніше економісти вважали гроші абсолютно пасивною величиною, яка, будучи реальною щодо інших господарських факторів, не має самостійної ваги, а тому може не братись до уваги. На противагу таким уявленням щодо ролі грошей, М. Фрідмен вважав, що кількість грошей відіграє важливу, більше того, вирішальну роль в економічному розвитку, оскільки "гроші всюди присутні і, якщо порушити грошовий обіг, порушиться нормальне функціонування всього господарського механізму". На думку Фрідмена, саме зміни, які відбулися у грошовій сфері, завжди передували або пожвавленню, або падінню в інших сферах економіки. Проте, якщо зміни в номінальному доході -- це лише наслідок змін у грошовій сфері, тоді причиною змін в економіці є грошова сфера, а доход являє собою тільки наслідок, робить висновок Фрідмен. Ось чому в економічній політиці держави грошовому обігу належить перше місце, а бюджету -- друге. Монетарна політика центральних банків, на думку Фрідмена, має ґрунтуватись не на величині процента на кредитний капітал, а на кількості грошей, що банки випускають в обіг. Фрідмен відрізняв кредитну політику від монетарної. На думку монетаристів, ні податкова, ні бюджетна політика не впливають на розмір сукупного номінального попиту, оскільки вони означають тільки перекачування доходу з одного сектору в інший на основі так званої політики витіснення.

Державні видатки, на думку Фрідмена, змінюють тільки структуру попиту, не змінюючи загальної його величини. Номінальний попит зростає або зменшується не внаслідок державних видатків, а лише в результаті збільшення або зменшення кількості грошей в обігу. Економічні цикли, затвердженням Фрідмена, залежать від циклічних рухів кількості грошей в обігу.

Зміна кількості грошей в обігу, а отже, і зміна номінального попиту впливає і на динаміку цін. Таким чином, реальний попит не може бути ні зайвим, ні незадоволеним. Він завжди відповідає обсягу виробництва. За Кейнсом, якщо норма нагромадження при повній зайнятості перевищує величину інвестицій, то наслідком цього буде недостатній загальний попит, а отже -- зростання безробіття. Якщо суспільство ставить за мету нагромаджувати надто багато, вважає М. Фрідмен, знижуються ціни, зростає купівельна спроможність грошей, а реальний попит залишається на попередньому рівні. Це дозволяє М. Фрідману зробити важливий висновок: такі величини, як виробництво, зайнятість, реальна заробітна плата, реальний процент на позиковий капітал і співвідношення між ними, залишаються постійними, а величина їх залежатиме насамперед від кількості грошей в обігу. Сталість грошей має виключне значення для нормального функціонування економіки.

У своїй інтерпретації кількісної теорії Фрідмен виходив з того, що попит кожного обмежений розмірами багатства, намаганням не упустити вигоду від придбання альтернативних активів. У випадку надлишку грошей їх намагаються використати для купівлі цінних паперів і отримання додаткових вигод.

Рис. 2.1. Попит на гроші L і пропозиція грошей S

На відміну від пропозиції грошей попит на гроші відносно стабільний. На грошовий попит, крім доходів, впливають: рівень цін (зміна купівельної спроможності грошей), розміри процентних ставок (рис. 2.1).

Пропозиція грошей являє собою кількість грошей в обігу. Вона визначається розмірами грошової емісії, кредитами комерційних банків, купівлею -- продажем цінних паперів. Відповідність між попитом на грошову масу і пропозицією грошей забезпечує механізм ринкового саморегулювання (точка 1 на рис. 2.1).

Якщо, як показано на рис. 2.1, зменшується пропозиція грошей (S₁-->S₂), то умови кредиту стають жорсткішими, процентна ставка (r) підвищується. У результаті попит на гроші (L) дещо знизиться; частина грошей буде використовуватись на придбання більш вигідних активів. Рівновага попиту на гроші і пропозиція грошей порушується, ставка тут вища, а грошей в обігу менше. У цих умовах центральний банк, очевидно, скориговує свою політику -- пропозиція грошей зросте, процентна ставка знизиться. Процес піде у зворотному напрямку (що позначено на рис. 2.1 штрих пунктирною стрілкою).

Звідси Фрідмен робить такі висновки:

1. Не слід заважати ринковій економіці відтворювати рівновагу між попитом на гроші і грошовою пропозицією.

2. Якщо темпи росту грошової маси перевищують темпи росту товар-ної маси або, навпаки, грошова маса відстає від темпів росту товарообігу, то виникає небажане коливання, порушується стабільність економічного розвитку.

3. Ріст грошової маси має відбуватися темпом, який забезпечує стійкість цін, відповідати динаміці валового національного продукту (ВНП).

Згідно з монетаристською теорією основна причина інфляції пов'язана з надлишком грошової маси: "багато грошей -- мало товарів". Цей надлишок, як правило, утворюється при проведенні політико-грошового стимулювання сукупного попиту. У результаті гроші перестають відігравати роль інструменту ринкового регулювання.

Щоб перекрити канали, які породжують інфляцію, монетаристи пропонують:

-- строго контролювати ріст грошового обігу;

-- проводити жорстку грошово-кредитну політику, застосовуючи правило рівномірного приросту грошової маси;

-- проводити стабільну фіскальну політику;

-- забезпечувати бюджетну рівновагу. Ліквідувати дефіцит державного бюджету, тому що він є джерелом інфляції і невиправданого втручання держави у ринковий механізм;

-- використовувати у деяких випадках метод неочікуваного впливу на економічну ситуацію (наприклад метод "шокової терапії").

Головний принцип монетаристської політики -- досягнення стабілних темпів приросту грошової маси, що на основі ринкового саморегулювання покликано забезпечити ріст виробництва і високу зайнятість. Прихильники монетаризму виходять з того, що єдиним джерелом інфляції служить ріст грошової маси, а нульова інфляція є безумовною і визначальною метою економічної політики.

Основна вимога монетаристів у галузі економічної політики -- максимально скоротити видатки держави, тому що їх збільшення веде до утворення надлишку грошей, а отже -- до інфляції. Монетаризм, будучи однією із шкіл неокласичного напряму, виходить з того, що ринкова економіка за своєю суттю є збалансованим господарством, здатним до автоматичного саморегулювання; і єдине, що може зруйнувати цю здатність, -- це диспропорція між темпами росту продукції і темпами росту грошової маси в обігу.

Монетарна концепція, неоліберальна за своєю суттю, була випробувана республіканським урядом США при президенті Р. Ніксоні в 1969 -- 1970 pp. (Фрідмен на той час був радником президента). Але найбільший успіх монетарні економічні підходи мали при наступному республіканському уряді США в час так званої рейганоміки, яка дозволила послабити інфляцію при реальному зміцненні долара. Подібна політика, але без успіху, має місце і в Україні на сучасному етапі розвитку її економіки.

Новизна концепції державного втручання в економіку, на думку Фрідмена, полягає в тому, що вона, на відміну від кейнсіанської концепції, обмежується жорсткою грошовою політикою. Остання тісно пов'язана з фрідменівською "природною нормою безробіття", яка досягається посередництвом постійного і стабільного темпу росту кількості грошей в . розмірі 3 -- 5 % в рік, незалежно від стану кон'юнктури (враховуючи середні темпи зростання валового національного продукту США за кілька років, за якими встановлюється максимально можливий рівень національної економіки). Спроба за допомогою державного регулювання, у тому числі й інфляційних процесів, знизити рівень безробіття, на думку М. Фрідмена, нічого, крім зростання економічного хаосу, не дає. Фрідмен вважав: поки кількість грошей в обігу є стабільною, рівень заробітної плати змінюватися не може.

Концепція М. Фрідмена "про природну норму безробіття"(ПНБ) ґрунтується як на інституційних, так і на законодавчих детермінантах (розуміючи під першими, зокрема, профспілки, а під другими -- можливість, наприклад, прийняття закону про мінімальний рівень заробітної плати). Вона дозволяє обґрунтовувати мінімальний рівень безробіття, при якому протягом визначеного проміжку часу інфляція буде неможливою. На думку М. Блауга, ПНБ, до якої постійно повертається економіка,-- це сучасна монетарна версія старої класичної доктрини суворо пропорційного співвідношення між кількістю грошей і цінами в довгостроковій перспективі, "якір", який утримує процентну ставку у сталому стані.

Таким чином, М. Фрідмен серед усіх засобів впливу на економіку демократичного суспільства віддавав перевагу грошово-кредитній політиці, оскільки вона не призводить до надмірного диктату уряду і не обмежує індивідуальну свободу. У монетаризмі М. Фрідмена можна виділити такі основні моменти.

По-перше -- це теорія економічного циклу, згідно з якою відбуваються серйозні коливання господарської кон'юнктури, що проявляються як зростання або зниження номінальної величини ВНП і спричинюються попередніми змінами грошової маси.

По-друге -- монетаристський підхід заперечує втручання держави у функціонування майже всіх елементів і сфер економічної системи, навіть таких, як освіта, державний житловий фонд, державне медичне обслуговування. Ринкова економіка функціонує найкраще тоді, коли її залишають у спокої, тому що урядові заходи економічного регулювання є причиною диспропорції між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва.

За М. Фрідменом, державне регулювання грошово-кредитної сфери буде успішним лише тоді, коли держава здатна впливати через центральний банк на масштаби й характер дії підприємницьких і комерційних структур, зокрема комерційних банків. Йдеться про контроль над банківською системою з метою зміцнити ліквідність фінансово-кредитних інститутів, тобто їхню здатність своєчасно задовольняти вимоги вкладників. При цьому застосовуються різні методи: встановлення облікової (дисконтної) ставки процента, яку беруть банки, обліковуючі векселі; проведення операцій на відкритому ринку; встановлення норм обов'язкових резервів комерційних банків тощо.

По-третє, М. Фрідмен підтримує принцип поступовості у проведенні грошово-кредитної політики, згідно з яким заходи мають здійснюватися повільно, розраховуватися на роки і не реагувати на зміни кон'юнктури. Стабільність руху маси грошей М. Фрідмен розглядав як одну з найважливіших умов стабільності економіки у цілому. Він пропонував відмовитися від спроб використати грошово-кредитні заходи для впливу на реальні зміни (обсяг виробництва, рівень безробіття) у короткостроковому періоді і основною метою цієї політики вважав забезпечення контролю за цінами. Досягти цієї мети, на думку Фрідмена, можна, дотримуючись "грошового правила", яке передбачає стабільне і помірне зростання грошової маси у межах 3 -- 5 % на рік, незалежно від стану господарства, фази циклу тощо.

У цілому неоліберальні ідеї державного регулювання економіки переважили кейнсіанські, починаючи приблизно з 70-х років, коли для багатьох країн постійними стали зростаючі інфляційні процеси, дефіцит державного бюджету, безробіття. Неоліберали поставили в провину кейнсіанцям (і неокейнсіанцям) зростання масштабів державного сектору економіки, обмеження умов для вільної конкуренції, скорочення інвестицій у найважливіші сфери економіки, всупереч "обіцянкам", що їх (інвестицій) ефект розповсюджується з мультиплікаційною силою і ще більш посилюється акселератором. Наочним проявом надання переваги неолібералізму над кейнсіанством у 70 -- 80-ті роки є планомірна щодо багаторічних програм денаціоналізація багатьох галузей господарства, які раніше становили сферу державної економіки.

Практика свідчить, що консервативні уряди США і європейських країн, застосувавши монетаризм, тим самим надали нових імпульсів для підйому ринкової економіки. Основні підсумки застосування монетаристських заходів зводяться до наступного:

-- вдалося збити інфляцію, довівши її показники до 2 -- 3% в рік;

-- поступово знижений бюджетний дефіцит;

-- після тривалого періоду застою (стагфляції) розпочався поступовий підйом економіки;

-- покращились показники ефективності (продуктивності праці, фондо-, енерго- і матеріалоємкості);

-- дерегулювання у виробничій і банківській сферах, підвищення гнучкості економічної системи полегшили перелив капіталу, що став основою структурної перебудови економіки;

-- посилились процеси глобалізації, зокрема розпочався новий етап європейської інтеграції.

Однак вирішення одних проблем супроводжувалось поглибленням або посиленням інших. Так, в 1991--1993 pp. мала місце світова економічна криза. Середньорічні темпи розвитку в період 1994--1997 pp. виявилися більш низькими, ніж в 1986--1988 pp. Рівень безробіття різко зріс в 80-ті роки і, за виключенням Англії, продовжував збільшуватися в 90-ті роки. Загострились проблеми соціальної нерівності. Дерегулювання фінансової сфери внесло новий елемент зовнішньої невизначеності та ризику для економіки окремих країн, що гостро проявилось під час азіатської фінансової кризи.

За більш як три десятиліття існування, монетаризм розширив свій вплив і зазнав окремих змін. Він став претендувати на роль універсальної загальноекономічної доктрини, здатної вирішити такі економічні проблеми, як ефективність економічного регулювання, роль держави у господарському житті й т. ін. Монетаризм широко пропагується його представниками як кредитно-грошова політика, спеціально спрямована на контроль росту грошової маси.

Одне із ключових положень монетаризму, на основі якого сучасні його представники будують своє пояснення економічного циклу, полягає в тому, що гроші відіграють виключно важливу роль у зміні реальних доходів, зайнятості і загального рівня цін. Вони твердять, що існує взаємозв'язок між темпом росту грошей і темпом росту номінального доходу, що при швидкому рості грошової маси швидко зростає номінальний доход, і навпаки. Зміна грошової маси здійснює вплив як на рівень цін, так і на обсяг виробництва (в межах визначеного періоду). Звідси випливає, що монетаристський варіант кількісної теорії виконує функції управління грошовим попитом, а через нього -- і господарськими процесами. Опираючись на положення про екстраординарну роль грошей і твердячи, що капіталістичне господарство являє собою стабільну систему, здатну за рахунок саморегулювання досягти стану рівноваги, монетаристи виставляють свою модель економічного циклу, в якій визначальну роль відіграє зміна грошової маси. Основними елементами монетаристської теорії економічного циклу є: модернізований варіант кількісної теорії грошей, концепція номінального доходу, передавальний механізм, розроблений з метою ілюстрації впливу грошей на господарські процеси.

2.2

Монетаристське трактування "кривої Філліпса", де враховуються інфляційні очікування економічних агентів, можна продемонструвати за допомогою графіка (рис. 2.2), де вертикальна крива U_nY відображає довготривалу рівноважну криву Філліпса. Ця крива проходить через точ-ку U_n, яка відображає природний рівень безробіття; криві FE і F'Y -- короткострокові криві Філліпса, що відповідають різним інфляційним очікуванням економічних суб'єктів.

Рис. 2.2. Монетаристське трактування „кривої Філліпса”

Припустімо, що початкове становище економіки, яке розуміється як рівень виробництва і зайнятості, знаходиться у точці Е, яка утворюється перетином кривої, що характеризує природний рівень безробіття U_n, і кривої інформаційних очікувань А:

A = (1/p)(dp/dt)

Нехай уряд вирішить скоротити безробіття до рівня U_a . Він проводить політику інфляційного стимулювання сукупного попиту, що зв'язано із збільшенням грошової маси в обігу. Початковим ефектом, як вважає М. Фрідмен, буде ріст номінальної заробітної плати і попиту на продукцію, яка виробляється. Найманими робітниками і підприємцями з урахуванням минулих (тобто більш низьких) інфляційних очікувань це буде сприйнято як ріст реальної заробітної плати і як ріст реального попиту на товар. У результаті господарюючі агенти збільшують пропозицію праці і розширюють виробництво, що переміщує економіку у стан F.

Проте з плином часу економічні агенти усвідомлюють, що їх інфляційні очікування були заниженими і реального росту заробітної плати не відбулося.

Зважаючи на новий рівень інфляції, вони починають підвищувати свої вимоги до заробітної плати. В короткостроковому аспекті, вважає М. Фрідмен, можна підтримувати рівень безробіття U_a і задовольняти все більш зростаючі вимоги робітників ціною випереджаючої, "акселераційної" інфляції.

Проте довгий час таке становище зберігатись не може. В довгостроковій перспективі і підприємці, і наймані робітники починають враховувати новий рівень інфляції у своїх рішеннях. У результаті економіка знову повертається до природного рівня безробіття, але вже при більш високому рівні інфляції (точка У).

Криві Філліпса, вважають монетаристи, не відбивають стабільного співвідношення і кількісної залежності між змінами безробіття і цін протягом тривалого періоду або в умовах високого рівня інфляції. Таким чином, ця концепція не може бути використана державою як дійовий інструмент прогнозування і регулювання темпів інфляційного росту цін.

Монетаристи у своїй концепції інфляції проводять відмінність між очікуваною і непередбаченою інфляцією. Перша передбачає довгостроковий темп росту цін, який відповідає раціональним очікуванням агентів господарської системи стосовно до змін цін. Під раціональним очікуванням розуміють індивідуальні довгострокові прогнози динаміки цін, які використовуються для прийняття ринкових рішень щодо величини факторів виробництва. В даному випадку раціоналізм інфляційних очікувань полягає в їх адекватності настановам раціональної поведінки господарюючого індивідуума на ринку.

В результаті дії фактора очікуваної інфляції, на думку монетаристів, інфляційний процес завжди буде значно перевищувати ті темпи, які б прогнозувалися за концепцією Філліпса. Таким чином, щоразу, як тільки уряд намагатиметься підвищити рівень зайнятості, рівень безробіття виявиться нижчим від "природної" норми, відбудеться накладання очікуваної інфляції на реальні темпи росту цін, у результаті чого інфляція різко посилиться.

Монетаристи виходять з того, що зайнятість пов'язана лише з короткостроковою непередбаченою інфляцією, оскільки вона відхиляє рівень безробіття від природного. Непередбачену інфляцію вони вважають наслідком помилкової діяльності урядових органів. Суть монетаристської концепції природного рівня безробіття полягає в тому, що в умовах рівноваги зберігається стабільний і оптимальний для економіки природний рівень безробіття. На думку широко відомих монетаристов М. Фрідмена, Т. Саржента і Р. Лукаса-молодшого, природне безробіття не залежить від макроекономічних факторів і визначається тільки мікроекономічними. Вони вважають, що знизити природний рівень безробіття за допомогою державного регулювання можна лише за умови скорочення витрат на соціальні програми і жорсткої фінансово-бюджетної політики. Нинішні державні заходи щодо регулювання зайнятості -- встановлення мінімальних окладів заробітної плати -- неминуче сприяють росту інфляції.

Монетаристська теорія безробіття заперечує регулюючий вплив на зайнятість макроекономічних факторів, ними ж і спростовується. Продукт капіталістичного нагромадження -- безробіття стає важелем цього нагромадження, умовою розвитку ринкової економіки.

Монетаристське обґрунтування причин інфляції виключно грошовими факторами і державним регулюванням зайнятості слабо узгоджується з дійсністю. Насправді інфляцію породжує сукупність причин. Серед них прихована форма переливання капіталу, ріст урядових витрат і створення у зв'язку з цим хронічних дефіцитів державних бюджетів, ріст державного боргу та інфляційні по суті методи його покриття, надмірна кредитна експансія комерційних банків, зовнішньоекономічна політика. Весь цей досить складний функціонуючий механізм сучасного капіталізму породжує і поглиблює інфляцію.

На основі теорії інфляції і безробіття монетаристи пропонують державі цілий комплекс регулюючих заходів: зменшення державних витрат за рахунок скорочення соціальних програм, витрат на виплату різного роду допомоги; підтримання мінімальних окладів заробітної плати; послаблення впливу профспілок; проведення кредитно-грошової політики на основі грошової конституції; пристосування податкової системи до антиінфляційної політики (зменшення податків); забезпечення Федеральною резервною системою стабільного росту грошової маси; скорочення росту дефіциту федерального бюджету, в тому числі і за рахунок зменшення витрат на оборону.

Монетаристська програма державного регулювання знайшла широкий відгук серед урядів капіталістичних країн, зокрема, крім уже названих вище США, у Великобританії та Німеччині.

Застосування на практиці рекомендацій монетаристів не завжди дає відчутні результати і викликає серйозну критику з боку економістів. Так,Дж. Гелбрейт у результаті аналізу економічної політики адміністрації США висловив серйозні сумніви з приводу її кінцевого ефекту, оскільки, як він висловився, "і монетаристи, і теоретики концепції "пропозиції" передбачають класичний ринок, якого нині не існує". Монетаристи зробили певний крок уперед у дослідженні господарського механізму сучасного капіталізму, у вивченні функціональних зв'язків капіталістичної економіки, факторів, що впливають на динаміку інфляції і безробіття. Певною мірою їх концепція проявила позитивний вплив на розробку антиінфляційних заходів у СІЛА та Англії у 80-ті роки. Заслуговує на увагу монетаристська оцінка негативних проявів кейнсіанської теорії державного регулювання, зокрема дефіцитного фінансування, надзвичайного випуску грошей в обіг.

Разом з тим, монетаристи -- типові представники мінової концепції. Першопричину економічних процесів вони вбачають не у виробництві, а в обігу. Тому монетаристи залишають осторонь питання про внутрішню суть джерела, рушійні сили розвитку ринкової економіки. Покладаючись на емпіризм, вони пропонують визначати розміри грошової маси наближено до темпів росту випуску продукції. Питання про те, яким чином грошовий фактор впливає на динаміку і результати виробництва, вони обходять мовчанням, оскільки автори концепції не можуть на нього відповісти. Посилання на багаторічний досвід, статистичні дані з історії грошового обігу багатьма вченими сприймаються скептично.

2.3 Інструментарій державного регулювання