З регіонального погляду зв'язки бувають внутрішньорайонні, міжрайонні та міжнародні.

Залежно від рівня за господарювання території, рівня економічного розвитку країни та мети функціонування її господарства постають різні форми організації території та виробництва.

Територіальна організація виробництва визначається як синтез форм суспільної організації виробництва, який спирається на галузевий та територіальний поділ праці.

Більш спрощеним є поняття "розміщення виробництва", цебто географічне поширення промисловості, сільського господарства й транспорту на Земній кулі. З цим поняттям пов'язане використання природних ресурсів, а також налагодження зв'язків між країнами й регіонами. Оскільки під розміщенням ПС розуміють "налагодження господарських зв'язків", треба визначити територіальну структуру господарства.

Поняття "територіальна структура господарства" ширше й ближче до поняття "територіальна організація продуктивних сил", а "територіальна організація господарства", що розглядає тільки "територіальну пов'язаність її елементів з певною територією", включає також і характер зосередження окремих галузей господарства, їхній взаємозв'язок. З розвитком продуктивних сил і поглибленням поділу праці територіальна організація господарства (як і територіальна організація продуктивних сил) виявляється у нових формах, наповнюється новим змістом.

Територіальна структура виробництва відбиває розміщення продуктивних сил певними територіальними зосередженнями у вигляді промислових центрів, промислових вузлів, сільськогосподарських районів тощо.

Територіальна структура -- це сукупність стійких зв'язків між елементами об'єкта, причому обов'язковою умовою для їхньої реалізації є подолання геопростору. Це, власне, поділ географічного утворення (країни, району) на просторово виділені елементи, кожний з яких виконує певну функцію в розвитку даного утворення (об'єкта). Цими об'єктами можуть бути промислові вузли, райони, територіально-виробничі комплекси, технополіси, зони спільного підприємництва, торгово-промислові комплекси тощо.

Деякі з них, як-от промислові вузли, центри або територіально-виробничі комплекси, близькі до понять, які визначають територіальну організацію виробництва або промисловості, але оскільки в їхній основі лежить "територія", -- вона зближує усі ці елементи. Тому їх можна вважати як за форми територіальної організації виробництва, так і за форми територіальної організації та розміщення продуктивних сил.

Такі поняття, як-от ТВК, ППК, енерговиробничі цикли, технополіси, більше тяжіють до "виробництва", проте вони завжди функціонально пов'язані з довколишньою територією й розвиваються переважно завдяки їй.

Залежно від рівня концентрації ПС на території та особливостей сполучення виробництв розрізняють форми розміщення продуктивних сил.

Форми розміщення продуктивних сил -- це стійкі територіально-економічні утворення, що характеризуються своєю різноманітністю, конфігурацією, складністю й взаєморозміщенням структурних елементів. Ці властивості тісно пов'язані з функціональними характеристиками даного утворення і залежать від нього.

Первісними елементами територіальної організації ПС е окремі ферми, хутори, промислові пункти, що характеризують точне розміщення ПС на території. У промислових пунктах (здебільшого у містечках) найчастіше розташовуються філії великих підприємств.

Центр -- це точка, зв'язки якої з довколишньою територією функціональні.

Промисловий центр -- це група промислових підприємств, взаємопов'язаних спільними допоміжними виробництвами, а у низці випадків -- спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою.

Вузол -- це територіальне сполучення об'єктів, що відіграють певну роль у розвитку даної території.

Промисловий вузол -- це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднуються тісними виробничими й виробничо-технологічними зв'язками, спільністю транспортно-географічного розміщення, загальними системами інфраструктури й поселень для найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових ресурсів.

Виробничий комплекс -- це поєднання підприємств, об'єднаних виконанням єдиної господарської функції та взаємопов'язаних тісними виробничими стосунками таким чином, що вилучення якихось компонентів або порушення зв'язків знижує ефективність комплексу, обмежує або унеможливлює виконання господарських функцій.

Територіально-виробничий комплекс -- це взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдяки вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами.

Район -- це територія, що відрізняється від інших територій за сукупністю складових, які характеризуються єдністю, взаємозв'язком та цілісністю, котра є об'єктивною умовою, закономірністю раціонального розвитку даної території.

Технополіс -- це науково-технічний центр, що забезпечує створення та впровадження нових розробок.

Портово-промисловий комплекс -- це об'єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території та акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічної та інших різновидів діяльності.

2. Спеціальні (вільні) економічні зони

О багатьох країнах світу є території, на яких діє дещо ліберальніший режим зовнішньоекономічної діяльності, ніж у країні в цілому. Ці території залежно від виконуваних ними функцій називають по-різному -- безмитними зонами, експортними зонами, спеціальними економічними зонами тощо. Число таких утворень в світі збільшується, що відбиває діалектику процесів лібералізації міжнародного економічного співробітництва і збереження національного та регіонального протекціонізму. Конкретні типи зон, що створені в різних країнах, їхні розміри, функції, ефективність діяльності визначаються рівнем соціально-економічного розвитку, мірою зовнішньої відкритості економіки, масштабами втручання держави в економічне життя. Для розвинених країн світу, що активно включилися в міжнародний поділ праці, найбільш характерні безмитні зони. Ця модель найкраще вписується в ліберальну ринкову, дуже інтернаціоналізовану економіку. Країни, що розвиваються, потребують іноземних інвестицій, тому для них найбільш адекватною є модель експортно-промислових зон.

Вільні економічні зони створені у більше ніж 80 країнах, зокрема в США, Японії, Німеччині, Великій Британії. Вони активно впроваджуються в Польщі, Угорщині, Болгарії, Росії. Великий досвід щодо створення таких зон нагромаджений у Китаї та інших країнах Південно-Східної Азії. Вільні економічні зони формуються, як правило, в морських і річкових портах, міжнародних аеропортах, біля основних залізничних і автомобільних ліній, туристичних центрів, у окремих промислових пунктах та регіонах.

Вільна економічна зона (ВЕЗ) -- це специфічне регіональне утворення, територія, на якій встановлюють особливий режим господарської діяльності іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями, а також вітчизняних підприємств і громадян. Порядок здійснення господарської діяльності іноземних інвесторів, підприємств з іноземними інвестиціями й умови пільгово-експортно-імпортно-митного, податкового, валютного, банківського, візового, трудового та інших видів регулювання в зоні установлюються законодавством України.

Початковими правовими засадами створення і функціонування вільних економічних зон в Україні є: Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 p., нормативні акти, прийняті щодо його виконання: Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні (постанова Кабінету Міністрів України від 14 березня 1994 p.), а також постанова Кабінету Міністрів України «Про склад міжвідомчої комісії з розгляду і підготовки документів щодо створення спеціальних (вільних) економічних зон» (від 8 червня 1998 р. № 842).

Прийнято десятки законів і постанов Верховної Ради України та Кабінету Міністрів з окремих питань створення в регіонах України спеціальних економічних зон, які використовуються як вихідна нормативна база при розробці їх проектів.

Створення вільних економічних зон в Україні є одним з елементів перенесення центру ваги управління соціально-економічними процесами на регіональний рівень. Це одна з форм ефективної організації регіонального розвитку економіки, що цілком збігається із загальнодержавним підходом її реструктуризації та розширення самостійності регіонів.

Метою створення вільних економічних зон в Україні є залучення інвестицій та сприяння їхньому ефективному використанню, активізація підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів та послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвиток інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку регіонів.

Відповідно до мети і завдань формування тієї або іншої зони висуваються певні вимоги і до її розміщення, зокрема:

ь сприятливе транспортно-географічне положення щодо внутрішнього і зовнішнього ринків (йому відповідають, як правило, території, які відрізняються прикордонним положенням і мають досить розвинені транспортні комунікації, особливо портові міста);

ь розвинений виробничий потенціал, наявність виробничої та соціальної інфраструктури;

ь наявність території з унікальними запасами та ціннісним природно-ресурсним потенціалом.

Ряд регіонів України мають сприятливі внутрішні й зовнішні умови для розміщення і розвитку ВЕЗ -- наявність достатнього ресурсного потенціалу, вигідне транспортно-географічне положення, високий науково-технічний потенціал тощо. Це передусім відповідні території у Волинській (проект ВЕЗ «Інтерпроект-Ковель»), Донецькій (проект ВЕЗ «Азов'я» у Маріуполі), Дніпропетровській (проект ВЕЗ «Дніпроавіа»), Закарпатській (проект ВЕЗ «Закарпаття»), Львівській .(проект ВЕЗ «Жовква», ВЕЗ «Мостиська», ВЕЗ «Яворів»), Одеській (проекти ВЕЗ «Порто-франко» та ВЕЗ «Аджалін») областях та Автономній Республіці Крим (проект ВЕЗ «Манганарі»).

В Україні розроблено біля трьох десятків проектів щодо створення ВЕЗ. На відміну від інших проект ВЕЗ «Маріуполь» передбачено реалі-1 зувати шляхом створення акціонерного товариства з дольовою участю підприємств, організацій, в тому числі державного та міжнародного капіталів (50 відсотків -- іноземні інвестиції, 50 відсотків -- капітал українських партнерів). Зона має бути виробничого типу. У ній розташовуються підприємства з переробки вантажів, складання, зберігання і упаковки, з переробки на експорт машинобудівної та металургійної продукції, виготовлення будівельних матеріалів і конструкцій, продуктів харчування з місцевої та привізної сировини, зі складання електоропобутової техніки та товарів народного споживання. На виробництвах зони можуть додатково отримати роботу 10 тис. чол., що сприятиме пом'якшенню проблеми безробіття.

Першою в Україні було створено Північнокримську експериментальну економічну зону «Сиваш», яка знаходиться у Красноперекопському.райо-ні. Кабінет Міністрів України відповідно до Указу Президента від ЗО червня 1995 р. № 497 «Про Північнокримську експериментальну економічну зону «Сиваш» і від 17 листопада 1995 р. № 1062 «Про заходи відносно проведення експерименту в Північнокримській експериментальній економічній зоні «Сиваш», а також Закону України «Про деякі питання валютного регулювання і оподаткування експериментальної економічної зони «Сиваш», постанови № 455 затвердив положення про цю зону. У ній зосереджені такі підприємства, як Перекопський бромний завод -- один із найстаріших заводів України, який понад 90 відсотків своєї продукції експортує в країни далекого зарубіжжя; Кримське виробниче об'єднання «Титан»; Сивашський анілінофарбовий завод, якість продукції якого вже досягла рівня світових стандартів; Кримський содовий завод, що забезпечує своєю продукцією близько 60 підприємств України; дослідно-промисловий завод пластмас «Поліфтор»; рибокомбінат, що вирощує до 7 тис. т риби на рік; 14 сільськогосподарських підприємств, що спеціалізуються на вирощуванні рису та іншої продукції. Передбачається створення таких спеціалізованих інституцій зони, як Головний банк і Головна фондова компанія, що забезпечуватимуть тут емісію та обіг цінних паперів зони. Зона «Сиваш» створена на 5 років, а потім за умови досягнення позитивних результатів, її досвід буде перенесено на зони, що створюватимуться.

В Україні можуть створюватися такі види ВЕЗ: зовнішньоторговельні, виробничі, науково-технічні, туристсько-рекреаційні. Враховуючи, що створення та функціонування банківсько-офшорної вільної зони має специфічний характер, визначення її статусу потребує прийняття окремого закону.

Вільні економічні зони в Україні створюються за територіальним принципом, тобто вільна зона є частиною національного економічного простору, де діє особлива система економіко-правових пільг та стимулів, спрямованих на забезпечення становлення державної економічної політики, гарантій потенціальним внутрішнім та зовнішнім інвесторам, зумовлених спеціальним правовим режимом. Зокрема, у вільних зонах встановлюється режим спеціальної митної зони, який, залежно від виду зони, передбачає відповідні пільги стосовно тарифного та нетарифного режиму регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів зони. Сплата тарифів, зборів та інших обов'язкових платежів суб'єктами вільних зон проводиться згідно з чинним законодавством України. Банківська діяльність та валютне регулювання здійснюється також відповідно до чинного законодавства.

Створення вільних економічних зон потребує формування відповідної інфраструктури. Зокрема, для зовнішньоторговельних вільних зон потрібна розгорнута мережа транспортних шляхів -- морських, залізничних, автомобільних тощо. Через це рішення щодо створення таких зон доцільно розглядати у взаємозв'язку з питаннями створення та розвитку міжнародних транспортних коридорів.

3. Поняття про територіальний поділ праці. Вплив територіального поділу праці на структуру господарства

Територіальний поділ праці (ТПП) -- процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці. Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й, таким чином, може відбивати ступінь розвитку її продуктивних сил.

Власне, в основі ТПП лежать природні умови й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. Внаслідок цього виготовлення одного й того самого продукту на одній території потребує менших витрат праці, а на іншій -- більших. Тим-то доцільно зосередити зусилля на виробництві саме того продукту, витрати на який менші, відмовившись від виробництва деяких інших продуктів, виробництво яких ефективніше на інших територіях. Водночас продукти, яких бракує, можна одержати в обмін на свої.

У межах однієї країни виокремлюють внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району) та міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними).

Природні умови є об'єктивними передумовами для появи й розвитку ТПП. Ю. Саушкін виділив шість різновидів ТПП:

1. Генеральний -- між країнами й великими економічними районами. Наприклад, між Далекосхідним районом Росії та Японією -- за експортом до останньої деревини й кам'яного вугілля. Між Західно-Сибірським економічним районом Росії та Україною -- за експортом нафти й газу.

2. Внутрішньорайонний -- між промисловими вузлами й містами. Часто-густо в одному з них розташовується головне підприємство, а в іншому -- його філії. Або з одного центру до іншого йдуть комплектувальні вироби.

3. Довкола економічного центру (міста, комбінату). Приклади можуть бути ті самі, що й у попередньому ТПП. Крім того, тут доречно згадати про приміське сільське господарство й поставки його продукції до економічного центру. Економічний центр може давати довкіллю кваліфіковані кадри, техніку, добрива, нафтопродукти, обладнання, а також переробляти сільськогосподарську продукцію.

4. Постадійний, за якого стадії виробничого процесу територі-ально роз'єднані (ловіння риби -- переробка -- консервування, копчення, соління).

5. Фазовий -- одна й та сама продукція (наприклад фрукти) надходить до центрів з різних місць протягом року.

6. Епізодичний -- райони або країни обмінюються якимись товарами не постійно.

За науково-технічного поступу географічний поділ праці набуває низки специфічних рис: ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, розселенська та техногенна структури; прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності, розвиваються нові форми територіальної організації виробництва.

Задля оцінки ефективності спеціалізації конкретної території розраховують коефіцієнти спеціалізації, локалізації, міжрайонної товарності, душові показники тощо.

Одержання дешевого продукту в районах з найсприятливішими природними та економічними умовами спричиняє спеціалізацію районів.

де С -- загальний рівень спеціалізації району (регіону); -- сукупний суспільний продукт, створений у районі, у вартісному вираженні; -- частина сукупного суспільного продукту району (регіону), що вивозиться за його межі (у вартісному вираженні).

Галузі спеціалізації обчислюють за допомогою коефіцієнта локалізації, середньогалузевого відсотка, коефіцієнта виробництва продукції району (регіону) на душу населення.

Середньогалузевий відсоток обчислюється за формулою:

,

де п -- число галузей у регіоні, їх може бути будь-скільки: 2 -- 10 -- 15, кожна з них виробляє певний відсоток валової продукції (ВП) та утримує певну кількість робітників (КР). Наприклад, коли галузей 15, то Р = 100% : 15 = 6,67%. Таким чином, до галузей спеціалізації даного регіону належать ті, у яких частка (d.) вища середньо-галузевого відсотка (тобто 6,67%)

Коефіцієнт виробництва на душу населення (K.J) обчислюється за формулою:

де -- показник галузі регіону (ВП, КР, вартість основних фондів (ОФ)); -- показник галузі країни; -- населення регіону; -- населення країни. Співвідношення ---- характеризує розвиток галузі в регіоні стосовно країни; -- -- це частка населення регіону у всьому населенні країни. Коли = 1, ці частки однакові, що свідчить про рівномірний, пропорційний населенню розподіл даної галузі у регіоні.

Якщо Kd > 1, то означена галузь сконцентрована у регіоні більше, ніж у середньому по країні. Чим більше значення Kd, тим вищий рівень концентрації галузі на території.

Коефіцієнт локалізації (К~):

де -- показники галузі регіону (за ВП, КР, вартістю ОФ); -- аналогічні показники для країни; -- загальний показник промисловості регіону (за ВП, КР, вартістю ОФ); -- аналогічний показник для промисловості країни.

Ліва частина співвідношення показує частку галузі у промисловому виробництві регіону, права -- частку цієї ж галузі у промисловості країни.

=1, коли обидві частини рівні, тобто коли частка галузі у промисловості регіону та країни однакові. Це означає рівномірну концентрацію галузі у регіоні ( наприклад харчова промисловість).

Якщо > 1, то мова йде про вищу, ніж середнє значення, концентрацію промисловості на території (наприклад чорна металургія в Донецько-Придніпровському регіоні). І ця концентрація тим вища, чим більше значення Кл.

Коефіцієнт міжрайонної товарності дає можливість оцінити потенціал району й точніше визначити його місце в товарообміні:

де -- вартість продукції даної галузі району (регіону), що вивозиться за його межі; -- загальна вартість продукції, що виробляється у районі (регіоні).

Для галузей спеціалізації та > 1. Розмір коефіцієнта свідчить про ступінь спеціалізації району щодо виробництва того чи іншого виду продукції. Ці коефіцієнти можуть сягати значення > 2, що свідчить про високу товарність даної галузі (наприклад, цукрова промисловість в Україні, бавовництво в Таджикистані тощо).

4. Спільні підприємства

Участь у спільних підприємствах іноземного партнера -- це не обов'язкова риса, а лише один з можливих варіантів організації. Отже, термін «спільне підприємство» в його точному юридичному значенні має подвійний зміст: як спільне підприємство з участю лише українських партнерів; як СП з участю, окрім українських, іноземних партнерів. Тут йдеться про СП з участю юридичних осіб і громадян України та юридичних осіб і зарубіжних партнерів.

Підприємства з іноземними інвестиціями створюються та діють на території України в організаційно-правових формах, передбачених для підприємств національним законодавством. Це насамперед Закони України: «Про підприємства в Україні», «Про підприємництво», «Про господарські товариства» тощо. Суб'єкт підприємництва, заснований на об'єднанні майна різних власників, в Законі України «Про підприємництво в Україні» одержав назву «спільне підприємство». Цей термін використовується у законодавстві та практиці для характеристики підприємств за участю іноземного партнера.

У Законі України «Про іноземні інвестиції» від 14 вересня 1992 р. не використовувався термін «спільні підприємства» і встановлювалося, що іноземні інвестори можуть створювати підприємства або брати участь у них разом з українськими фізичними та юридичними особами. Такі суб'єкти господарської діяльності дістали назву «підприємства з іноземними інвестиціями».

СП як найбільш зріла форма міжнародного співробітництва можуть позитивно впливати на формування нової структури економіки України і процеси ринкової орієнтації та сприяти інтеграції у світову систему господарювання. Особливе значення має діяльність СП щодо запозичення передових технологій та досвіду управління, розвитку експортоорієн-тованих та імпортозамінних видів продукції, забезпечення виходу вітчизняної продукції на світовий ринок. Участь у спільних підприємствах зарубіжного партнера, який, як правило, вже займає позиції на світовому ринку, у ряді випадків дає українській стороні єдину можливість вийти на ринки інших країн та закріпитися там. У міжнародній практиці набули поширення два варіанти функціонування спільних підприємств: перший, коли спільні підприємства інтегруються в суспільногосподарський комплекс приймаючої країни, другий, коли вони функціонують у межах господарського анклаву, утвореного на території країни.

Усі СП, що діють на території України (а їх за даними Держкомстати-стики України за 1998 р. близько 3 тис.), функціонують за першою моделлю. Це й зумовлює те, що вони мають такі ж самі проблеми, що і всі інші суб'єкти господарювання. СП поки що є єдиними на території України організаційно самостійними суб'єктами господарювання і можуть стати каталізаторами необхідних структурних зрушень в економіці. Надана СП самостійність у здійсненні виробничої, інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності дає їм можливість виробляти й ефективно здійснювати особливу стратегію.

До суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. віднесені СП, створювані за участю фізичних і юридичних осіб України та іноземних фірм, компаній, інших зарубіжних суб'єктів господарської діяльності.

СП належать до найбільш складних організаційних структур міжнародного співробітництва, які здійснюють свою виробничу діяльність за рахунок прямих інвестицій відповідних фірм і компаній. Таке залучення іноземних коштів до цілеспрямованого розвитку виробництв має ряд істотних переваг перед іншими формами участі зарубіжних країн в оновленні виробничих фондів, модернізації виробництва, зміцненні економіки України.

СП можуть формуватися у сфері виробництва певних видів продукції, її реалізації, здійснення наукових, техніко-економічних консультацій, сервісного обслуговування виробництва тощо. СП здебільшого мають комплексний характер. У них поєднується кілька видів діяльності. Це забезпечує ефективне використання спільних інвестицій українських та іноземних підприємств і компаній.

Пряме інвестування коштів іноземними фірмами у виробничу діяльність спільних об'єднань сприяє швидкому входженню в ринкові відносини, позитивно позначається на розвитку підприємництва та демонополізації виробництва, посилює конкурентоспроможність продукції. Особливого значення тут набуває вкладання іноземного капіталу при одночасному застосуванні нових технологій або нових важливих елементів технологій виробництва продукції, що дає змогу значно підвищити продуктивність праці, збільшити доходність галузей та прибуток трудових колективів.

За соціально-економічною сутністю спільні підприємства є ефективною формою міжнародної кооперації українських підприємств, об'єднань та інших виробничих структур з іноземними фірмами і компаніями на взаємовигідних засадах (рис. 4.1). При їх створенні заінтересовані учасники можуть об'єднувати для спільного використання не тільки кошти, а й матеріальні ресурси, інтелектуальні цінності, ноу-хау, технологічні проекти, діяльність спеціалістів, наукових працівників тощо. СП -- це одна з ознак процесу інтернаціоналізації капіталу та виробництва, а також конкретний господарський механізм об'єднання капіталів та економічних інтересів різної національної належності.

Як правило, СП, створені у сфері матеріального виробництва, потребують об'єднання дій партнерів і в інших сферах: науці, проектуванні, вивченні ринку збуту, породжуючи спільну зацікавленість у результатах виробничої діяльності.

Метою розвитку СП на території України є:

Рис. 4.1. Соціально-економічна сутність спільного підприємства

1. Надання підтримки внутрішній економічній реформі шляхом: залучення додаткових матеріальних, фінансових та інших ресурсів; більш повного насичення внутрішнього ринку якісними продуктами; залучення до української економіки для розширення та модернізації

ь виробництва прогресивних технологій та досвіду управління, прискорення науково-технічного прогресу завдяки залученню найновітніших технічних знань;

ь становлення ринкових, конкурентних відносин;

ь одержання демонстраційного ефекту переваг ринкової економіки.

2. Поступова інтеграція господарства країни до структури світової економіки шляхом:

ь поглиблення міжнародної кооперації та спеціалізації виробництва;

ь розвитку експортної бази, підвищення ефективності зовнішньоекономічних зв'язків, оптимізації структури зовнішньоторговельного обороту, зміцнення позицій на ринках розвинених країн;

ь розвитку імпортозаміщуючого виробництва.

ь Іноземний партнер при створенні спільного підприємства переслідує свої цілі, серед яких найважливішими є такі:

ь розподіл ризику, особливо при створенні спільного підприємства з виробництва нової продукції, збут якої не гарантований;

ь зниження витрат на створення нових потужностей, собівартості продукції, що виробляється за рахунок низької внутрішньої вартості сировини, матеріалів та робочої сили;

ь концентрування на відповідальних та технічно складних напрямах за рахунок переміщення найбільш праце - та матеріаломістких виробництв за кордон;

ь опанування новим ринком та надбання комерційного досвіду роботи на ньому;

ь підвищення ефективності системи збуту, що досягається за рахунок зниження конкуренції, погодження виробничої та комерційної діяльності, квотування продукції;

ь диверсифікація сфери діяльності.

У результаті наявності такої різноманітності рушійних сил спільного підприємства у кожного партнера по спільному підприємству можуть бути різноманітні економічні інтереси. У такій ситуації логічно доцільним є створення певного механізму погодження інтересів учасників спільного підприємства. Цей механізм містить етапи, що передбачають виявлення:

ь економічних інтересів майбутніх партнерів по спільному підприємству; сфер можливих зіткнень інтересів; ступеня уражень інтересів;

ь важелів економічного, організаційного та правового характеру, що найбільшою мірою пом'якшували б суперечності, що виникають.

СП є однією з таких форм, яка дає змогу реалізувати економічні інтереси учасників міждержавного співробітництва, котрі не можуть бути реалізовані при інших рівних умовах через інші форми, яка може виступати результатом їхнього компромісу. Отже, воно є формою залучення іноземного капіталу, що створює певну зацікавленість для усіх учасників цього процесу, оскільки являє собою засіб досягнення цілей, що виходять за межі можливостей кожного окремого учасника. Порівняно з іншими формами СП забезпечують найбільшу соціальну ефективність співробітництва.

5. Територіально-виробничі й портово-промислові комплекси, науково-технологічні зони

З удосконаленням територіальної організації продуктивних сил, збільшенням масштабів виробництва і концентрації його на території зростає кількість великих міжгалузевих і міжрегіональних проблем, розв'язання яких традиційними методами неможливе або не забезпечує потрібного ефекту.

Створення територіально-виробничого комплексу (ТВК) безпосередньо пов'язане з реалізацією довготермінових цільових регіональних проблем.

М. Колосовський першим дав наукове визначення ТВК. Під ТВК вчений розумів економічне (взаємозумовлене) сполучення підприємств в одному промисловому фокусі або цілому районі, що забезпечує певний економічний ефект за рахунок вдалого (планового) добору підприємств згідно з природними та економічними умовами, з його транспортним та економіко-географічним розташуванням.

Поняття ТВК вияскравлювало зміст економічного району. Економічний район розглядався на лише як ланка у народногосподарському ланцюгу, що відіграє вузьку й виокремлену роль, але і як велика територіально-виробнича система, що має потужний ресурсний потенціал і здатна самотужки розв'язувати важливі господарські проблеми, скеровані на підвищення ефективності суспільного виробництва.

Таким чином, враховуючи роль і місце ЕВЦу формуванні ТВК, можна виокремити п'ять таких типів:

1. ТВК переробної промисловості з переважанням машинобудівного та текстильно-промислового ЕВЦ. Такі комплекси властиві високорозвинутим регіонам України, Західної Європ», Європейської частини Росії, США. Іноді такі ТВК можуть формуватися і в інших районах, що зумовлюється сировинним фактором (Середня Азія, Закавказзя, Нові Індустріальні Країни Азії). Тут вони поєднуються з гідромеліоративним та промислово-аграрним циклом.

2. ТВК гірничо-металургійної промисловості спирається на три ЕПЦ: пірометалургійного чорних металів, пірбметалургійного кольорових металів, рідкометалохімічного. Базою їхнього формування є великі поклади руди (в Україні: Придніпровський; за кордоном: Рурський в ФРН; КМА, Братсько-Усть-Ілімський, Саянський -- у Росії).

3. ТВК енергетичної промисловості з провідними паливно-енергопромисловими ЕВЦ. Основою їхнього формування є великі поклади твердого палива (бурого й кам'яного вугілля, сланців) з перевагою відкритого способу видобування (Тимано-Печорський, Кансько-Ачинський, Південно-Якутський у Росії, Павлодар-Екі-бастузький у Казахстані, Апалацький -- у США, Донецький -- в Україні).

4. ТВК хімічної промисловості. Найчастіше вони використовують продукцію трьох ЕВЦ: нафтоенергохімічного, газоенергохімічного та гірничохімічного. Сировинна база пов'язана з родовищами нафти і газу, а також гірничохімічної сировини (у нашій державі -- Прикарпатський, закордоном -- Нижньообський, Середньообський у Росії, Каратау-Джамбульський у Казахстані).

5. ТВК промисловості, що переробляє біологічну сировину. Тут маємо індустріально-аграрний, лісоенергопромисловий та рибопромисловий ЕВЦ.

Останній ЕВЦ увіходить до складу такої форми територіальної організації ПС, як портово-промисловий комплекс (ППК).

Територіально-виробничий комплекс -- об'єднання за певною народно-господарською функцією підприємств, які мають настільки тісні виробничі зв'язки, що випадіння зі сполучення будь-яких компонентів або порушення будь-яких зв'язків понижує ефективність усього комплексу, обмежуючи або унеможливлюючи виконання цієї народногосподарської функції.

Економічна сутність ТВК виявляється у тому, що його народногосподарська ефективність вища за сумарну ефективність складників, які функціонують ізольовано. Територіальний комплекс виникає тоді, коли територія перестає бути випадковим чинником його формування і коли внаслідок розташування компонентів на компактній території у сполуки з'являються додаткові якості.

ТВК -- сполучення підприємств, для якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок:

-- тривалості взаємозв'язків і ритмічності виробничого процесу;

-- скорочення транспортних витрат;

-- раціонального використання усіх місцевих ресурсів і сприятливіших умов для маневрування ними;

-- створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) та територіального керування.

На думку В. Рудашевського, є три типи ТВК залежно від набору функцій:

1. Монопродуктов, що орієнтуються на випуск одного основного кінцевого виробу. Здебільшого це ТВК, які виникають у районах нового освоєння; монопродуктовість - перша стадія їхнього розвитку (наприклад, нафтопромисловий комплекс у Саудівській Аравії таОАЕ).

2. Субпродуктові, у яких випуск головної продукції супроводжується виробництвом супутньої (наприклад, Оренбурзький, Середньо-обський у Росії).

3. Поліпродуктові, що, враховуючи потребу комплексного освоєння території та її природних ресурсів, зустрічаються найчастіше. Вони виробляють декілька самостійних різновидів продукції (Півден-нотаджицький у Таджикистані, Тимано-Печорський у Росії, Лотаринзький у Франції, Приозерний у США).

Поява ТВК зумовлена або комплексною переробкою та використанням сировини, або реалізацією міжгалузевої народногосподарської програми. В останньому випадку ТВК називаються програмно-цільовими.

Необхідність створення програмно-цільових ТВК постає тоді, коли:

а) у стислі терміни треба розв'язати велику регіональну проблему, задля чого цілеспрямовано виділяються ресурси й зосереджуються зусилля багатьох органів керування;

б) проблема має міжгалузевий характер і вимагає узгодження інтересів багатьох територіальних і галузевих органів керування.

Програмно-цільовими є Російські ТВК у Сибіру (особливо вздовж БАМу). В Україні найближчим часом аналогічні властивості матиме Придніпровський ТВК з освоєння паливно-енергетичних ресурсів, розвитку чорної металургії та машинобудування (табл. 5.1).

Таблиця 5.1. Сучасні та утворювані ТВК й ППК в Україні

Портово-промисловий комплекс (ППК) - це форма територіальної організації морського господарства й прилеглого примор'я, взаємопов'язане й взаємообумовлене, планомірно сформоване об'єднання морських портів, промислових підприємств, приморських селищ, соціально-виробничої інфраструктури, розташування яких у береговій зоні викликано експлуатацією ресурсів суходолу й моря, забезпеченням зовнішньоекономічних та інших зв'язків. Внаслідок такого поєднання маємо додатковий соціально-економічний ефект за рахунок групування морських портів і промислових підприємств згідно з їхнім транспортним та економіко-географічним розташуванням у приморській зоні; тривалістю міжгалузевих зв'язків; скороченням транспортних витрат; комплексним використанням усіх ресурсів; раціональним поєднанням територіально-галузевої та програмно-цільової засад керування.

ППК утворюються у контактній зоні "суходіл-море" й використовують переваги розташування ресурсів не лише прилеглої території, але й акваторії (рис. 5.1).

Основні типи ППК:

- океанічний, зорієнтований переважно на природно-ресурсний потенціал Світового океану (наприклад, океанічне рибальство, добування залізо-марганцевих конкрецій тощо) та зовнішньоекономічні морські торговельні зв'язки;

- морський (прибережний), пов'язаний з освоєнням природно-ресурсного потенціалу континентального шельфу (морський нафто-й газовидобуток, прибережне рибальство, морекультура);

- приморський, зорієнтований переважно на освоєння нових територій морським шляхом (у Росії це - освоєння Крайньої Півночі вздовж Північного морського шляху, Крайньої Півночі Канади, Аляски США).

У світі існує багато портово-промислових комплексів, як у розвинених країнах, так і в тих, що розвиваються. У розвинених країнах вони, як правило, орієнтовані на зовнішньоекономічні зв'язки та імпорт сировини. В країнах, що розвиваються, ППК мають експортну орієнтацію.

Найбільшим у світі є ППК на базі Європорту у Роттердамі, що має вантажооборот близько 300 млн т/рік, обслуговує понад 300 тисяч морських та 250 тисяч річкових суден. Його гінтерланд поширюється не тільки на Нідерланди, а й на Бельгію, ФРН, Люксембург, Швейцарію та Австрію. Після будівництва каналу Рейн - Майн - Дунай зона його економічного впливу поширилась і на придунайські країни. Спеціалізація цього ППК: припортова чорна металургія, прийом значних обсягів нафти, нафтопереробка, судноремонт та суднобудування.

Рис. 5.1. Функціональна структура Українсько-Чорноморського РППК (за даними В. Дергачова)

У Франції ППК сформований на базі портів Марсель та Фос, разом вони мають вантажооборот 100 млн т/рік. Цей ППК спеціалізується на нафтопереробці, припортовій чорній металургії (Фос), зовнішньоекономічних перевезеннях, рибальстві та морегосподарстві.

В Японії найбільший ППК сформований на базі чотирьох великих портів та їх гінтерланду: Токіо, Йокогама, Кавасакі, Тіба, вантажооборот яких перевищує 400 млн т/рік. Його спеціалізація: прийом сирої нафти, нафтопереробка, відправка генеральних вантажів, припортова чорна та кольорова металургія, припортова теплоенергетика на привезеній сировині (енергетичне вугілля з Австралії).

Нью-Йоркський ППК має вантажооборот понад 150 млн т/рік. Спеціалізація: прийом сирої нафти, нафтопереробка, нафтохімія, припортова кольорова металургія, зовнішньоекономічні перевезення.

Серед країн, що розвиваються, слід виділити насамперед ППК Сінгапуру, вантажооборот якого дорівнює 200 млн т/рік. Цей морський порт кожні 10 хвилин приймає вантажне судно чи танкер з нафтою. На його нафтопереробних заводах переробляється понад 50 млн т нафти на рік. Крім того, розвинено суднобудування та судноремонт, будівництво нафтових платформ, морегосподарство, нафтохімія.

На атлантичному узбережжі Аргентини ППК формується на базі Буенос-Айресу, Ла-Плати, Енсенади, Кампали, Сан-Ніколаса, Росаріо та центрів, що до них тяжіють. Спеціалізація: припортова чорна металургія (ввезення залізної руди високої якості та експорт металу), нафтопереробка та нафтохімія.

Щоб вдосконалити керування виробництвом на території, треба створювати для цього острівці науково-технічної думки разом з передовими технологічно гнучкими промисловими підприємства-, ми й комплексами. Це, здебільшого, комплекс організацій, що здійснюють наукові дослідження й технічні розробки. Мета науково-технологічних зон, технопарків та технополісів - створити сприятливі умови для максимального зближення науки з виробництвом і сприяння регіональному промисловому розвитку.

Науково-технологічна зона -- це певна територія, на якій є вищий навчальний заклад (чи кілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна інфраструктура задля впровадження наукових розробок в практику. Сукупність цих трьох компонентів, а також наявність венчурного (ризикового) капіталу, висококваліфікованих кадрів дає можливість зменшити час від наукової розробки до її впровадження у виробництво.

Такі зони, як правило, створюються в економічно розвинених країнах, неподалік від великого наукового чи культурного центру, зв'язані з ним швидкісною автострадою чи залізницею задля створення гідних умов науковцям. Часто при цьому враховуються і кліматичні фактори; більш за все для цього підходять райони субтропічного клімату.

Перша така зона була створена в США неподалік від Сан-Фран-ціско на Тихоокеанському узбережжі (в субтропіках) в містечку Сан-Хосе на базі Стенфордського університету. Спочатку тут акумулювались наукові заклади та фірми з вироблення обчислювальної техніки, а потім ця зона, що налічувала понад 2 тисячі фірм з числом зайнятих понад 200 тисяч чоловік, стала спеціалізуватися на виробництві мікророцесорів та комп'ютерів з використанням сіл ікону -- кремнію (Si) і отримала назву "Сіліконова долина". Зараз у США налічується кілька десятків таких зон по всій країні: Сіліконовий пляж, Сіліконовий пояс, Сіліконові гори, Сіліконова рівнин, Тех-Ай-ленд та інші.

Науково-технологічні парки (технопарки) -- це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням своїх розробок в галузі високих технологій та наукомістких виробництв.

Такий парк заповнюється великою кількістю сучасних підприємств, що випускають нову техніку. Це стає важливим фактором розвитку й структурної перебудови промисловості конкретного регіону, а також сприяє підвищенню ефективності виробництва в усій країні.

В США на базі Гарвардського університету та Масачусетського технологічного інституту в місті Бостон створений науково-технологічний парк "Шоссе -- 128" з виробництва міні-комп'ютерів. Всього в США налічується майже ЗО науково-технологічних парків: Форт-Уерт, Річфілд-Парк та інші.

В Європі вони створені у Великій Британії -- навколо Кембриджського університету, де виробляється оптика та комп'ютерні технології; в Единбурзі; в "коридорі М-4" між Лондоном та Брістолем.

У Франції таких парків налічують понад 40. Найбільші з них Іль-де-Франс під Парижем з впровадження новітніх технологій в електроніці, фармакології та виробництві товарів підвищеного попиту. Є ще "Дорога високої технології", "Техноузбережжя" та інші.

В ФРН технопарки з'явилися лише в 80-ті роки і зараз їх більше 20. Найбільший -- "Ізар Веллі" на базі Мюнхенського університету, в цей парк входять понад 200 фірм, що спеціалізуються на мікроелектроніці.

В Італії найбільшим технопарком є "Новус Ортус" на півдні країни поруч з містом Барі. Це інноваційний центр, що спрямований на підйом економічного розвитку півдня країни.

НІК також створюють у себе технопарки з розробки нових технологій, експериментального малосерійного виробництва телевізорів, магнітних дисків, дисководів, мікрохвильових печей, комп'ютерів тощо. Поруч зі столицею Тайваню -- Тайбеєм на базі двох університетів та науково-дослідних інститутів розробляються нові зразки мікроелектроніки, комп'ютерів, біотехнології, напівпровідників. Всього в НІК нараховується понад 10 технопарків: в Сінгапурі, Гонконгу, Республіці Корея, Таїланді та інших.