Технополіс -- центр впровадження досягнень науки і техніки. Це, як правило, нове місто, в якому запроваджуються у виробництво новітні розробки, а також проживає населення. Він містить науково-дослідну, промислову та селищну зони, має необхідну інженерну, комунально-побутову та комунально-культурну інфраструктури, комфортні умови проживання.

В Японії створений технополіс в місті Цукуба під Токіо; у Франції м. Тулуза є центром наукомістких галузей виробництва, зокрема аерокосмічних. Софія-Антиполіс біля Ніцци спеціалізується на електроніці, інформатиці та фармакології.

На відміну від наукових парків, що розробляють широку проблему, технополіси скеровані на створення й випуск наукомісткої продукції з урахуванням її конкурентоздатності та умов ринку збуту. Через технополіси має реалізуватися механізм пришвидшення науково-технічного прогресу в сучасних галузях промисловості, пов'язаних із запровадженням новітніх досягнень фундаментальної науки, зокрема мікроелектроніки, нових матеріалів, альтернативних джерел енергії, біотехнології.

Такі технополіси вже є у США та країнах ЄС. У США у 80-х роках було 14 агломерацій науково-технічної діяльності, що налічу-; вали понад 100 високотехнологічних промислових підприємств у кожній. У Японії ухвалено програму "технополіс". Вона передбачає спорудження 19 наукових містечок середнього розміру для рівномірнішого поділу наукових кадрів по країні (зараз 80% наукових співробітників та інженерів працює у Токіо та інших великих містах). У Фінляндії є 5 технополісів. У технополісі поруч з науково-дослідними закладами має бути мережа навчальних центрів для підготовки кадрів та підвищення їхньої кваліфікації.

Створення технополісів, технопарків та науково-технологічних зон дасть можливість:

-- максимально зблизити науку та виробництво і, таким чином, значно підвищити ефективність використання досягнень НТП;

-- сприяти структурній перебудові економіки для підвищення її наукомісткості; -- рівномірніше розташовувати ПС, вирівнюючи при цьому диспропорції в економічному розвитку;

-- розвивати у технополісах безвідходні виробництва, розробляти та впроваджувати досконаліші методи очищення, застосовувати екологічно чисті матеріали й джерела енергії.

"Мозковий центр" технополісу не лише сприятиме створенню конкурентоздатної продукції, але й даватиме власну продукцію у вигляді науково-технічних розробок, кваліфікованих науково-технічних та організаційно-економічних консультацій ("ноу-хау").

У нашій державі технополіси та технопарки можуть формуватися у районі Одеської агломерації, поблизу Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, у зонах Одеса -- Миколаїв -- Херсон, Львів -- Івано-Франківськ -- Чернівці.

Однією з найновітніших форм територіальної організації ПС є зони спільного підприємництва або особливі економічні зони.

6 Основи економічного районування

Економічний район -- це територіальне цілісна частина народного господарства країни, яка має такі ознаки:

-- спеціалізація як основна народногосподарська функція (спеціалізація району на певних виробництвах і послугах відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на раціональний поділ праці з іншими районами);

-- комплексність -- у широкому розумінні -- як взаємопов'я-заність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;

-- керованість, цебто наявність певних галузевих і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов'язаності складових, що дозволяє трактувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.

Об'єктивною основою економічного району є територіально-виробничі комплекси.

Основи економічного районування України, -- а спочатку це було фізико-географічне районування, -- створювалися досить давно.

Найліпшим географічним описом вважався твір Яна Длугоша "Хорографія Польського Королівства". На зламі XV й XVI ст. космографія вже викладалася у Краківській Академії, серед слухачів якої

було чимало українців. До викладачів цієї дисципліни належали такі видатні європейські вчені, як Мартин Билиця, Ян зі Стобниці, Вавжинєц Корвин зі Шльонська. За тих часів чималого поширення набула праця Матвія з Мєхова, котра спиралася на досягнення італійської науки, -- йдеться про Tractatus de duabus Sarmatiis.

З кінця XVI й до половини XVII ст. з'явилося ціле гроно польських землеописів, які розглядали й українські території. Оскільки частина українських земель входила також до Московії, а потім Росії, то й тамтешні вчені звернули свою увагу на опис наших країв.

Серед засновників районування був І. Кирилов (1689--1737), укладач першого атласу Росії. У праці "Квітучий стан Всеросійської держави" він дав географічний опис на підставі поділу 12 губерній. В. Татищев (1686--1750) запропонував проект нового поділу на губернії й провінції з урахуванням історичних, економічних та національних ознак. М. Ломоносов (1711 -- 1765) запровадив у Росії термін "економічна географія". Економічні райони, на його думку, повинні були виокремлюватися не за адміністративними характеристиками, а за особливостями народного господарства та зв'язку з природним середовищем.

1842 року з'явилася "Економічна карта" для спеціального районування промисловості Росії. Територія поділялася на шість "країв", що їхні контури наближалися до географічних зон. Уперше в зонах позначалися межі поширення чорноземів: 1) лісова зона (Прибалтика, Північ, Північний Захід); 2) промисловість взагалі (Підмосков'я); 3) промисловість мануфактурна (довкола Москви); 4) промисловість гірничозаводська (Урал); 5) чорноземна зона (Україна, Чорноземна зона Росії); 6) пасовищна зона (Північний Кавказ).

П. Семенов-Тян-Шанський (1827) писав, що "для районування не можна користуватися адміністративним поділом, бо більшість губерній неоднорідна, а повітова одиниця занадто дрібна". На перше місце він висував природно-історичні умови, як-от ґрунти, орографія. Далі йшли економічні ознаки: система господарств, поділ землі за угіддями, надлишок чи брак найважливішого збіжжя, ступінь розвитку промисловості. Автор виокремив 12 районів, включно з Білоруським, Литовським, Прибалтійським, Малоросійським.

У 20-ті роки в Радянській Росії економічне районування досліджувалося у зв'язку з планом "ГОЕЛРО". Формування й розвиток економічних районів стали тоді результатом територіального поділу праці. Обумовлено дві районотвірні засади -- економічна та енергетична, а зв'язки усередині районів та між ними здійснювалися за допомогою транспортних магістралей. Економічний принцип полягав у тому, що у вигляді району виокремлювалася своєрідна, по змозі економічно завершена територія, яка, завдяки сполученню природних особливостей, культурної спадщини та населення з його навичками виробничої діяльності, являла собою ланку в загальному ланцюгу народного господарства країни. Це можна трактувати і як засаду "економічної цілісності", що уможливлює створення проекту господарського розвитку, який передбачає оптимальне використання можливостей за мінімальних витрат.

Отож, економічний район розглядається як спеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з погляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району.

Ще за часів роботи над мережею економічних районів було описано два різновиди процесів та явищ: тенденція до членування виробництва, що виявлялася у поділі праці, спеціалізації й концентрації, та тенденція до інтеграції початкове порізнених частин. Ускладнення територіальної структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Коло-совський запровадив поняття ТВК. Серед нових властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювалися тривкі сукупності виробництв -- енергови-робничі цикли. Нові територіально-виробничі системи (ТВК та ЕВЦ) успадкували різні властивості районних комбінатів: ТВК -- здатність формувати економічний район, ЕВЦ -- спосіб внутрішньої самоорганізації на основі комбінування.

Після здобуття Україною незалежності її поділ на 3 економічних райони (Південний, Південно-Західний та Донецько-Придніпров-ський), які входили до СРСР, став недоцільним через їх великі розміри. Багатьма авторами за цей час були розроблені нові сітки економічних районів. В розділі 8 наводиться поділ України на п'ять економічних районів, Ф. Заставний пропонує 9, а О. Шаблій -- 6. В. Поповкін поділяє Україну на 5 макрорайонів та 10 мезорайонів, О. Масляк, а також РОПС України пропонує 9 економічних районів (рис. 6.1 -- 6.4).

Більшість країн світу за основу управління територією бере економічне районування.

Рис. 6.2 Економічне районування України за Шаблієм О.І.

Рис. 6.3 Економічне-районування України за Поповкіним В.А.

Рис. 6.4 Економічне районування України за Дорогунцовим С.І. та Федорищевою А.Н.

Німеччина. Адміністративний поділ визначає землі, в основі економічного районування країни -- 8 районів. Іноді до складу економічного району входить одна адміністративна одиниця (Південно-Східний район -- це територія Баварії), частіше до складу району входить кілька земель.

1. Рейнсько-Вестфальський. Головне місто -- Кельн.

2. Північний район (спеціалізація: кораблебудування, рибальство, автомобілебудування, сільське господарство). Головне місто -- Гамбург.

3. Південно-Західний район (спеціалізація: машинобудування, автомобілебудування, точна оптика, легка й харчова промисловість, сільське господарство). Головне місто -- Франкфурт.

4. Південно-Східний район -- Баварія (спеціалізація: транспортне машинобудування, електротехніка, харчова промисловість, сільське господарство). Головне місто -- Мюнхен.

Після приєднання НДР до ФРН у складі Німеччини з'явилися Східні землі, що нараховують 4 економічних райони:

5. Північний район (спеціалізація: кораблебудування, хімічна промисловість, м'ясо-молочне тваринництво, вирощування картоплі). Головне місто -- Росток.

6. Центрально-Приодерський район (спеціалізація: нафтопереробка, металургія, електротехніка, електроніка й приладобудування; у сільському господарстві -- свинарство, вирощування жита й картоплі). Головне місто -- Берлін.

7. Центрально-Приельбський район (спеціалізація: видобуток вугілля, електроенергетика, хімічна промисловість, важке машинобудування, у сільському господарстві -- вирощування пшениці, цукрового буряку, м'ясо-молочне тваринництво). Головне місто -- Лейпциг..

8. Південний район (спеціалізація: машинобудування, текстильна' промисловість, деревообробна й целюлозно-паперова промисловість, точна механіка й оптика; у сільському господарстві -- племінне тваринництво, свинарство, вирощування великої рогатої худоби. Головне місто -- Хемніц.

Франція складається з 96 департаментів та низки округів. Є 7 великих економічних районів (Паризький, Північний, Східний, Ліонський, Західний, Південно-Західний, Середземноморський). Вони, у свою чергу, поділяються на 22 економіко-планувальних райони (наприклад, Лотарингія, Бургундія, Бретань тощо).

США адміністративне поділяються на 50 штатів і федеральний округ Колумбію. Є такі економічні райони: Захід, Середній Захід, Північний Схід, Північ і Південь; кожний з них має ще й дрібніший поділ.

Японія адміністративне поділяється на 47 префектур (включно з трьома міськими - Токіо, Осака, Кіото). Хоккайдо має 14 областей. Разом налічується 10 економічних районів: Південно-Західні райони, Центральна Японія, Північна Японія тощо.

Бразилія адміністративне складається з 23 штатів, 3 територій та 1 федерального округу. Є 5 економічних районів: Південно-Східний (промисловий), Південний (аграрний), Північно-Східний (плантаційного господарства), Центральнозахідний (м'ясного тваринництва), Північний (Амазонія - рибальства й збирання каучуку, лісової промисловості).

ВИСНОВОК

Список літератури

1.Гамильтон Я. Модели размещения промышленности // Модели в географии - М., 1978

2. Декларация про Чорноморське економічне співробітництво, прийнята на найвищому рівні // Політика і час - 1993 - №1 - С. 85-87

3. Дорогунцов Г.М. Наука о науке - К.,1989

4. Лікунов І. Структуроутворюючі процеси в ході реформи // Економіка України - 1996 - №3 - С.4-5

5. Паламарчук М.М., Паламарчук О.М. Соц. - екомічне макрорайнонування України // Географія та основи економіки в школі - 1998 - №2 - С.4-8

6. Сидоров М. Структурна перебудова в чорній металургії України: сутність, проблеми та шляхи їх вирішення // Економіка України - 1995 - №2 - С. - 41-46

7. Симоненко В.К. Регионы Укарины: проблемы развития. - К., 1997

8. Д.М. Стеченко, Розміщення продуктивних сил і регіоналістика. - К., 2002

9. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. В.В. Ковалевського, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенова. - 4 - те вид., випр. - К.: Т-во „Знання”, КЩЩ, 2001. - 351с. - (Вища освіта ХХІ століття).