Сутність і значення індикативного планування в системі державного регулювання

2

Курсова робота

З дисципліни:

“Державне регулювання економіки”

на тему:

”Сутність і значення індикативного планування в системі державного регулювання”

Зміст

Вступ

1. Теоретичні основи прогнозування і планування

2. Сутність і види планування

3. Необхідність державного планування ринкової економіки

4. Стратегічне і тактичне планування

5. Методи макроекономічного планування

6. Розробка програм економічного і соціального розвитку України

7. Досвід планування економіки Японії та його оцінка

Висновки

Список використаної літератури

39

Вступ

Планування - це цілеспрямована діяльність із забезпечення пропорційного й динамічного розвитку суспільства, визначення основних параметрів економіки в майбутньому періоді та досягнення їх з найменшими витратами суспільної праці; це проектування бажаного майбутнього та розробка ефективних шляхів його досягнення з урахуванням сьогоденних умов і можливостей. Його можна визначити як процес послідовного погодження інтересів і визначення завдань як для органів управління народним господарством різного рівня, так і для господарських одиниць.

З народногосподарської точки зору план має відображати всі стадії процесу розширеного відтворення: виробництво суспільного продукту, його розподіл, оборот і кінцеве споживання. План повинен охоплювати як матеріальне виробництво, так і всю невиробничу сферу, соціально-культурне та побутове обслуговування -- житлове господарство, охорону здоров'я, народну освіту, науку, культуру та ін.

В сучасній Україні формується система впливу держави на економіку через важелі, котрі мають плановий характер. 23 березня 2000 року Президент України підписав Закон «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України», який регламентує створення єдиної системи прогнозних і програмних документів соціально-економічної спрямованості. В багатьох закордонних країнах ця система досить поширена і трансформувалася в різноманітні форми планування, яке іменують індикативним.

В цьому контексті важливо дослідити досвід країн з розвинутою ринковою економікою, які успішно інтегрують такі несумісні на перший погляд категорії, як план та ринок. Висвітлити механізми, завдяки яким план та ринок не тільки не конфліктують, але насамперед доповнюють один одного.

1. Теоретичні основи прогнозування і планування

План як пропозиція дії виник разом з організованою працею, її поділом і кооперацією. Він служить програмою конкретної роботи в певний часовий період.

У системі державного регулювання виділяють перспективні та поточні плани розвитку економіки країни в цілому, окремих економічних регіонів, галузей виробництва та підприємств. Правильне їх поєднання забезпечує безперервність і координацію планових завдань у часі. Перспективні плани, розраховані на тривалий період і на серйозний успіх. Без тривалих планів неможливо визначити головні напрями розвитку економіки, здійснити структурні зміни, забезпечити вирішення найважливіших соціальних проблем.

На перехідному етапі від планової (адміністративно-командної) економіки до ринку виділяють директивний, індирективний, регулятивний та індикативний плани. Останній вид плану відповідає етапу регульованої ринкової економіки.

Індикативний народногосподарський план - це організаційно-економічний інструмент втілення економічної політики держави у практичні дії суб'єктів господарювання, який базується на системі економічних, науково-технічних і соціальних прогнозів, має орієнтуючий, рекомендаційний характер і служить основою для вироблення регуляторів ринку. Індикативний план як рекомендаційна система планових завдань, націлений на здійснення економічної політики держави, та заходів щодо їх реалізації шляхом створення державою таких умов для функціонування суб'єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань.

Показники, які є в індикативному плані, виражають основні напрями економічного і соціального розвитку, не є адресними і виступають орієнтирами, досягнення яких повинні добиватися державні органи шляхом застосування різних стимулюючих заходів і економічних важелів.

Певна частина плану повинна бути директивною. Це стосується заходів, що фінансуються з бюджету. Тобто, індикативне планування включає в себе і бюджетне планування.

Державний індикативний економічний план формується урядом з метою реалізації економічної політики держави. Його завдання в умовах ринкової економіки зводиться до наступного: аналізу проблем економіки та формування стратегії їх розв'язання; формування основних напрямів економічної політики уряду на майбутній період; формування економічних орієнтирів для приватного та державного секторів економіки, координації інтересів різних соціальних груп і територій.

В умовах ринкової економіки важливу роль відіграє стратегічний план. Він відображає перспективу розвитку та господарювання підприємства, виходячи з очікуваної кон'юнктури ринку, наявних потужностей, технологій і науково-технічних знань та можливостей їх розширення, удосконалення або реконструкції чи перепрофілювання з метою досягнення найбільш ефективних результатів.

Стратегічний план підприємства базується на:

визначенні попиту на продукцію, що виробляється або може бути вироблена, прогнозуванні її збуту та можливостей збільшення експорту й зменшення імпорту, збільшення на цій основі обсягів виробництва та реалізації продукції;

перевірці збалансованості прийнятих обсягів з наявними потужностями й технологічним забезпеченням, а також розробці заходів, спрямованих на реконструкцію й технічне переоснащення виробничих потужностей з урахуванням екологічних вимог і конкретних пропозицій щодо поставок устаткування та матеріальних ресурсів на такі цілі;

вивченні можливостей забезпечення виробництва матеріально-технічними ресурсами;

визначенні перспектив соціального стану трудового колективу: кількості робочих місць (у тому числі тих, що вивільнятимуться у сфері матеріального виробництва), оплати праці, витрат прибутку на соціальні цілі;

вивченні можливостей фінансування заходів плану за рахунок власного прибутку, державних асигнувань, кредитів, іноземних інвестицій тощо;

визначенні кінцевих результатів роботи підприємства за данимпланом і обсягів виробництва та реалізації продукції, собівартості та ціни, чистого прибутку, ефективності, ступеня ризику.

2. Сутність і види планування

Планування -- це наукове передбачення майбутнього розвитку суспільства, його перебігу та результатів; розробка планів економічного й соціального розвитку країни, галузей, регіонів (економічних районів, областей, районів) і підприємницьких структур; взаємопов'язана система заходів, які забезпечують досягнення передбачуваних темпів і пропорцій за умови найбільш раціонального використання ресурсів. Як наука й важлива сфера практичної діяльності планування ґрунтується на пізнанні та використанні об'єктивних економічних законів і є важливим засобом реалізації економічної політики, яка відображає інтереси народу й ураховує внутрішні та зовнішні умови розвитку країни.

Планування передбачає розробку й обґрунтування планових показників, що характеризують розвиток економіки в майбутньому періоді; економічних нормативів, які визначають взаємовідносини з державою, бюджетно-фінансовою системою; лімітів, що відображають об'єктивно існуючу обмеженість ресурсів, на які може розраховувати суспільство в планованому періоді. На основі планомірної організації суспільного виробництва забезпечується гармонійно збалансований розвиток економіки, раціональне розміщення продуктивних сил, стійкі темпи зростання виробництва та народного добробуту.

Виділяють такі типи макроекономічного планування: за економічними системами - директивне (адміністративно-командне), недирективне (індирективне, регулятивне), індикативне; за строками планування - стратегічне і тактичне, довгострокове і середньострокове; за напрямами планування - структурне, програмне, рамкове, соціальне.

Директивне (адміністративно-командне) планування з більшою чи меншою деталізацією розбивки плану по господарських одиницях, як правило, діяло в більшості країн з централізованою плановою економікою. Централізовано розроблені планові показники (обсягу та складу продукції, матеріальних витрат і трудових ресурсів, капітальних вкладень і т. д.) розбиваються вищою за рівнем ланкою системи управління народним господарством і доводяться нею нижчій за рівнем для виконання в обов'язковому порядку. Виробничі показники задаються в переважній більшості випадків також у натуральному вираженні, а їх виконання забезпечується виділенням відповідних фондів через систему матеріального постачання на основі планових балансів. В умовах централізованої планової економіки виконання виробничих планів стимулювалося також преміями та іншими видами доходів працівників.

При директивному плануванні можна виділити такі стадії: розробка вищим плановим органом на основі директив уряду проекту плану; визначення планових завдань; обговорення зустрічних планів, які пропонувалися господарськими одиницями; координація пропозицій і їх узагальнення центром; складання народногосподарського плану. Після цього переходять до виконання плану, аналіз результатів якого є одним з важливих вихідних пунктів складання проекту плану на новий період.

Недирективне планування - це система планового господарства, яка виникла в ході господарських реформ у деяких країнах централізовано планованої економіки, тобто використовується в перехідному періоді від директивної до ринкової економіки. При такому плануванні народногосподарський план є орієнтиром для окремих господарських одиниць, діяльність яких регулюється з центру за допомогою побічних економічних методів, наприклад заходів фінансової та кредитно-грошової політики. Таким чином, сплановані в центрі показники в натуральному вимірі не розбиваються, як правило, на окремі господарські одиниці, а розроблювані матеріальні баланси є просто частиною засобів прогнозування, які застосовують для складання внутрішньо погодженого плану.

Для досягнення запланованих завдань вирішальне значення має система економічних регуляторів: ціни, процентна ставка, податки, кредити, валютні курси, державні завдання (замовлення та контракти), а також можуть застосовуватись інші адміністративні методи впливу на господарську діяльність підприємств, які не є вирішальними при плануванні народного господарства.

Недирективне планування характеризується значно більшою, порівняно з директивним плануванням, самостійністю господарських одиниць як у формуванні взаємних зв'язків, так і у відносинах з органами державного управління народним господарством.

В умовах регульованих ринкових відносин планування має індикативний (рекомендаційний) характер. Його найважливіші завдання - формування уявлення про майбутню економічну структуру та провідні напрями розвитку шляхом організації приватного та державного секторів економіки, визначення сфер появи гострих проблем, які потребують активного державного втручання, та їх масштабів.

Загальна схема індикативного планування та його практичної реалізації має такий вигляд: органи державної влади управління всіх рівнів, виходячи з науково обґрунтованих цілей та пріоритетів розвитку, пропорцій та структури економіки в ринкових умовах, виробляють методи досягнення поставленої мети, в яких головну роль відведено економічним, правовим та адміністративним важелям. Складовою частиною індикативного планування є бюджетне планування як потужний економічний регулятор; у ньому відображаються найважливіші економічні регулятори - податок, кредити, фонди та резерви для фінансування програм.

Індикативне планування характерне для змішаної економіки, де переважає приватна власність на засоби виробництва. Це елементи економічної політики держави, мета якої--здійснити вплив на діяльність господарських структур. Виконання індикативних планів для підприємств приватного сектора необов'язкове, а для підприємств, що знаходяться в державній власності, план може ставити певні обмеження.

Процес планування найчастіше починається з розробки прогнозу економічного розвитку на плановий період і базується або на припущенні постійного здійснення заходів економічної політики, або на врахуванні ефекту заходів, які уряд вирішив здійснити для досягнення поставлених цілей.

Головним завданням індикативних планів є координація використання державних ресурсів без втручання в оперативну діяльність підприємств. Макроекономічні показники розраховуються для того, щоб вони орієнтували приватний сектор на досягнення можливих обсягів виробництва з урахуванням рівня цін на продукцію та попиту на неї.

В індикативній системі державний сектор планується централізовано, а приватний - індивідуально. Державний сектор впливає на приватний і направляє його розвиток за допомогою податкової та кредитної систем. Приватний сектор сприяє державному у виконанні планових показників. Взаємодія між державним і приватним секторами може здійснюватись як на основі обов'язкового застосування важелів економічного механізму, так і на договірних принципах.

3. Необхідність державного планування ринкової економіки

Економічне планування на рівні підприємств (фірм, об'єднань) давно вже всіма визнано, проте з приводу державного планування економіки (ДПЕ) все ще точаться суперечки серед учених і політиків. Останні 15 років позначені різними підходами до даної проблеми.

До кардинальних реформ літа 1987 р. (коли було прийнято союзний Закон про підприємство, який різко звузив можливості Держплану) мова йшла тільки про вдосконалення планування. Потім, у липні 1991 р., Держплан було взагалі ліквідовано. І поступово державне планування руйнувалося майже в усіх галузевих міністерствах виробничої (матеріальної) сфери. Через 10 з лишком років Президент України, виступаючи на засіданні Державної комісії з питань стратеги економічного та соціального розвитку країни, поставив завдання відродити планування тією чи іншою мірою в рамках державної системи стратегічного прогнозування, з огляду на те, що "в більшості провідних країн Заходу державне планування і прогнозування... успішно адаптовано до умов ринкового господарства"1.

Нині є доцільним знову повернутися до проблеми, що нас цікавить, - спочатку теоретично, оскільки "немає нічого практичнішого, ніж хороша теорія", і з'ясувати ситуації, коли державне планування економіки може бути ефективним, потім перейти до короткого аналізу практики державного планування, як на Заході і в СРСР (УРСР), так і в сучасній Україні, і на завершення сформулювати пропозиції з його невідкладного впровадження. Нижче будемо говорити переважно про ДПЕ. Але всі міркування щодо планування будуть слушні і для державного прогнозування економіки, з тією лише різницею, що визначені тим чи іншим методом прогнозні показники на перспективу не є завданням, що підлягає обов'язковому виконанню, - у разі їх невиконання санкції не передбачаються, - а слугують певним орієнтиром, до котрого треба прагнути або ж котрий слід мати на увазі.

Найважливіша аксіома економіки - збалансованість натуральних і фінансових показників. Насамперед це стосується попиту і пропозиції, доходів і витрат щодо кожного продукту, кожного підприємства (регіону), задосить короткий відтинок часу. Адже неможливо спожити більше, ніж є в запасі, виробляється і завозиться. Інакше кажучи, мають додержуватися матеріальні баланси (МБ). Аналогічним чином не можна витратити грошей більше, ніж їх налічується в заощадженнях плюс заробіток, плюс позика. Тобто мають додержуватися фінансові баланси (ФБ). У будь-якому разі, планується економіка чи ні, життя завжди змусить витримати баланс. Питання лише в тому, яким буде при цьому темп зростання економіки і, відповідно, рівня життя. Проте коли план продумано добре і коли його узгоджено з усіма виробниками та споживачами, то ймовірність більш динамічного розвитку економіки підвищується. Причому надзвичайно важливо, щоб затрати на узгодження не перевищили ефект від нього, інакше, як кажуть, шкурка вичинки не варта.

Звичайно, укладання збалансованого плану не означає, що все відбудеться так, як написано на папері. Ступінь наближення плану до факту залежить від багатьох причин. На запитання про конкретну ефективність плану, у тому числі і державного, апріорі відповісти не можна. Потрібні не лише теоретичні міркування, а й експериментальні дані. Частково в цьому може допомогти наявний власний і чужий досвід, але не обійтися також без експериментів, що враховують сьогодення, особливості поточного періоду.

Почнемо із загальних теоретичних засновків. Насамперед уточнимо, що слід ураховувати в матеріальних (попит і пропозиція) і фінансових (доходи та витрати) балансах взагалі. Цілком очевидно, що інтереси народного господарства вимагають тими чи іншими методами визначити й узгодити:

а) натуральні показники попиту і пропозиції, відповідні їм обсягові показники виробництва, потреби, поставки й експорт-імпорт, чисельність працівників і необхідну підготовку кадрів, наявні потужності та їх введення, наявні природні ресурси та їх освоєння;

б) фінансові показники доходів та витрат і відповідні їм ціни, тарифи, зарплату, орендну плату за основні фонди, рентні платежі за трудові або природні ресурси, ставки оподаткування, мита тощо.

При цьому натуральні і фінансові показники мають бути скоординовані між собою - в ідеалі за детальною номенклатурою продукції та ресурсів для кожного виробника і споживача, для будь-якого досить короткого періоду (але, зрозуміло, з огляду на перспективу).

Якщо на перспективу визначаються як натуральні показники економіки країни, так і відповідні їм фінансові показники, то в цьому разі можна говорити про комплексне планування. Якщо планується тільки частина натуральних і фінансових показників, то можна говорити про фрагментарне планування. Наприклад, державний бюджет України є фрагментарним планом народного господарства, бо в його доходній частині визначаються тільки фінансові показники. 2.

Збалансованість показників народного господарства України на перспективу в ланцюгу "продукт - підприємство (регіон) - час" можна забезпечити трьома методами.

Автономне планування (прогнозування) кожним окремим, організаційно незалежним виробником (споживачем) своїх вхідних та вихідних показників, і в першу чергу - показників попиту та пропозиції продукції. У даному разі виробник тільки на ринку дізнається, чи правильно він спланував (спрогнозував) свої дії (з'ясовуються достатність, надлишковість або дефіцит виробленого товару), бо кожен виробник діє самостійно. У цьому і полягає головний недолік стихійного ринкового механізму.

Замість того щоб "сім разів відміряти і один раз відрізати", доводиться чинити навпаки. Інакше кажучи, за автономного прогнозування економіки шлях до рівноваги простягається через низку нерівноваг, і це може дорого коштувати.

Планування за горизонтальними зв'язками, в результаті якого відбуваються взаємне узгодження попиту і пропозиції між постачальниками та споживачами й укладання контрактів, що передбачають певні санкції за невиконання умов.

Планування за вертикаллю з допомогою різних посередників, у тому числі й держави.

Ефективність балансування в цілому для країни з використанням названих трьох методів визначається, як мінімум, такими критеріями:

точністю плану, тобто ступенем збігу суми автономних планів-прогнозів обсягів виробництва (пропозиції) всіх підприємств із сумою потреб (попиту) також усіх підприємств (споживачів) щодо кожного продукту і ресурсу, включаючи експорт-імпорт для кожного регіону (підприємства), за досить короткий проміжок часу;

затратами часу і коштів на балансування (швидкістю укладання плану).

Точність планування та прогнозування визначається кількома факторами. До них належать:

- ступінь складності економічних взаємозв'язків підприємств (об'єднань), як щодо окремих видів вироблюваної (споживаної) продукції, так і щодо ресурсів. У свою чергу, складність економічних взаємозв'язків залежить, по-перше, від кількості та розмірів підприємств, що виробляють одну й ту саму продукцію і взаємозв'язані за схемою "сировина - проміжний продукт - кінцевий продукт"; по-друге, від номенклатури вироблюваної та споживаної продукції, з огляду на ступінь розгалуженості й довжини між продуктових зв'язків-ланцюжків (включаючи взаємозаміну), а особливо від наявності зворотних продуктових зв'язків;

- динамічність економіки в цілому й окремих продуктово-ресурсних взаємозв'язків між підприємствами. Вона залежить від дій усіх виробників та споживачів, темпів науково-технічного прогресу, ступеня складності залежностей між показниками (стохастичність, нелінійність, цілочисельність, лаги) тощо. В Україні на цей час несталість економіки у зв'язку з припиненням спаду помітно зменшилася, хоча й залишається вельми значною через нерівномірний розвиток виробництва окремих галузей. 3

Відповідно до факторів, що впливають на точність планування (прогнозування), розглянемо (поки якісно) можливості названих вище трьох методів.

Автономне планування економіки (АПЕ) - в якому разі воно може бути ефективним? Відповідь досить очевидна: чим простішими є продуктові та ресурсні взаємозв'язки підприємств (тобто чим вони коротші і чим їх менше) і ним вони інерційніші, тим точнішим може бути АПЕ натуральних та фінансових показників і для окремих підприємств, і для певних продуктів.

Ідеальним випадком для точного автономного прогнозу є натуральне господарство, бо воно не має зовнішніх продуктових зв'язків. Придатними об'єктами для АПЕ можуть бути малотоварні домашні господарства і невеличкі підприємства. Як правило, останні працюють з простими знаряддями праці і тому інерційні як за виробництвом, так і за попитом. Дрібних підприємств багато, кожне з них виробляє мало. Тому, якщо й відбуваються якісь коливання у пропозиції та попиті, то вони значною мірою, згідно із законом великих чисел, взаємно погашаються. Зміни відбуваються повільно, в основному з певною тенденцією (трендом), яку відносно легко передбачити. Звичайно, це справджується в разі, коли кількість великих виробників і споживачів, які виробляють та споживають таку саму продукцію, як і невеличкі, є незначною.

Трендова ціна та інші вартісні показники - головні орієнтири для автономного планування щодо вироблюваних і споживаних продуктів та ресурсів - завбачаються досить точно, і "невидима рука" ринкового механізму буде надійним диригентом. Динаміка прогнозованих цін вкаже автономному виробникові на необхідність збільшити виробництво або, навпаки, його скоротити. Аналогічне зауваження є слушним і для продуктів та ресурсів, що купуються (споживаються).

Як цей висновок стосується України? У ситуації, коли часто-густо здійснюється перехід до дрібнотоварного виробництва, метод автономного планування буде найзручнішим. Хоча треба очікувати, що процес розпорошення виробництва незабаром припиниться, а роль середніх та великих підприємств знову зросте. Проте щодо окремих видів продукції, для яких ці підприємства матимуть сталі зв'язки або явну тенденцію зміни попиту-пропозиції, АПЕ збереже своє значення. Треба думати, що для таких підприємств і таких видів продукції збитки від неточності прогнозу будуть менші, ніж затрати на попереднє узгодження попиту й пропозиції безпосередньо з іншими підприємствами шляхом укладення контрактів на основі прямих зв'язків або через посередників. Як зазначалося вище, похибка АПЕ стає вагомішою із зростанням складності економіки через збільшення кількості підприємств (продуктів) і посилення її динамічності; поточна або трендова ціни стають ненадійними помічниками у виборі правильних рішень. Це відбувається у зв'язку з тим, що "ціна визначає тільки напрям виробництва, а не кількість необхідного товару"4.

Точність планування можна істотно підвищити, якщо великі та середні підприємства почнуть заздалегідь (до випуску продукції) домовлятися між собою і укладати контракти. А в умовах ще більшого зростання складності економіки та посилення її динамічності, особливо за нерівномірного розвитку галузей (виробництв), підвищити точність планів допоможуть посередники (держава). Тоді, ідучи від кінцевого попиту населення, можна визначити обсяги виробництва проміжної продукції та узгодити їх із сировинними галузями. В окремих випадках шляхом відносно невеликої кількості послідовних узгоджень (ітерацій) між підприємствами (об'єднаннями), укладаючи контракти, можна досягти прийнятного балансу продуктів та ресурсів.

Метод горизонтального планування зручний, коли потужності недозавантажені, коли не виникають сильні зворотні зв'язки. Зазначимо, що прогноз економіки України в роки спаду виробництва дещо полегшувався саме під впливом цього фактора, хоча водночас діяли і фактори, які утруднювали прогноз економіки, - маємо на увазі різке зростання її непередбачуваності (мінливості), що потягло за собою доти нечувану зміну структури виробництва 5.

Якщо потужності здебільшого завантажені, то стає ефективним вертикальне планування.

На Заході, зокрема в країнах ЄС, щоб підвищити точність прогнозів, управління металургійним ринком здійснюється через систему розподілених квот. Про всі інвестиції в розвиток металургійної галузі корпорації повинні повідомляти відповідній комісії ЄС. Не менш сильне державне планування застосовується і в аграрному секторі. Так, у США і в більшості інших розвинутих країн державне регулювання скероване на встановлення верхніх та нижніх цінових меж, які підтримуються скуповуванням і продажем сільськогосподарської продукції. Але оскільки цінове втручання не завжди є ефективним інструментом регулювання сільськогосподарського виробництва, там вдаються до прямого планування обсягів виробництва шляхом укладання контрактів держави з фермерами щодо вирощування окремих культур. 6,7

В Японії і Франції розвинуте так зване індикативне планування - щось середнє між прогнозуванням і плануванням: фірми за допомогою держави узгоджують свої плани, але це узгодження (на відміну від контрактів) не обов'язкове, тобто його відсутність не має наслідком штрафні санкції.

Треба зробити ще одне зауваження щодо нестабільності економіки. Слабка інерційність є характерною як для перехідних економік, так і для таких, що динамічно розвиваються. Тому можна лише частково погодитися з твердженням, що найбільший ефект планування матиме в період спаду: "Ступінь регулювання залежить від фази циклу розвитку. У фазі спаду економічного розвитку мають превалювати директивні регулятори, у фазі розвитку - економічні (ліберальні)". На нашу думку, планування зберігає своє значення і для економіки, яка виходить зі спаду, тобто і для нинішньої економіки України. 8.

У нашій країні працює близько 10 тис. великих та середніх підприємств, які виробляють величезну номенклатуру продукції (десятки мільйонів конкретних найменувань); прямі та зворотні зв'язки між ними часто дуже розгалужені і мають міжгалузевий та міжрегіональний характер. Окремі галузі та підгалузі народного господарства, не кажучи вже про окремі виробництва, розвиваються вкрай нерівномірно, і точність горизонтального, а тим більше автономного планування у даній ситуації буде явно недостатньою. Тому виникає необхідність координувати плани в масштабах України шляхом не лише горизонтального, а й вертикального планування, за участю посередника. Найпростіший приклад участі посередника -біржа, яка здійснює поточне планування щодо окремих груп товарів. Складнішими є випадки, копи потрібно узгодити плани-прогнози не для окремих груп товарів, а для всієї номенклатури продукції, що виробляється в країні, в умовах нарощування потужностей, з урахуванням експорту-імпорту і змін податкової політики. Виконати таке завдання під силу тільки державі з її наявною або навіть посиленою управлінською вертикаллю. Причому державне планування має бути комплексним, тобто таким, що включає і натуральні, і фінансові показники для тих підприємств, продукція яких має міжгалузевий і міжрегіональний характер, а зв'язки є нестійкими. Державне планування слід будувати на основі матеріальних і фінансових балансів щодо підприємств усіх форм власності, що дасть змогу визначити попит та пропозицію, експортно-імпортні квоти, мита, а зрештою - цілеспрямовано проводити політику захисту вітчизняного виробника, ув'язувати загальнодержавні програми з галузевими планами. До номенклатури матеріальних балансів на рівні центральних органів управління має входити від 500 до 1000 видів укрупненої продукції. (Зазначимо, що в СРСР свого часу укладалося близько 2000 матеріальних балансів).

Для того щоб взаємно узгодити плани (прогнози) підприємств (фірм), державне прогнозування і планування слід будувати на інформації, яка циркулює вертикаллю в обох напрямах у ланцюгу "підприємство - об'єднання - галузеве міністерство - Міністерство економіки". Процес узгодження попиту і пропозиції, доходів і витрат (у тому числі цін) треба здійснювати ітераційно, проводячи декілька циклів обміну інформацією між усіма рівнями управління економікою.

Зауважимо, що між теорією і практикою державного планування утворився значний розрив. Наведемо кілька цифр, які показують зміну частки державних витрат у ВВП за останні 70 років: у США вона становила в 1929 і 1998 рр., відповідно, 10 і 33%, у Швеції - 8 і 61%10. А коли державні витрати зростають, то бюджетні організації стають замовниками конкретної продукції, і тим самим з допомогою держави плануються (частково або повністю) найважливіші натуральні та фінансові показники як державних, так і недержавних підприємств під ці замовлення. 9.

Оскільки в багатьох капіталістичних країнах використовується в тій чи іншій формі планування, присутня державна власність і вживаються серйозні заходи до соціального захисту бідних верств населення, можна говорити про соціально орієнтовану економіку цих країн, або, що одне й те ж, про великі елементи соціалізму (яскравим прикладом слугує Швеція), інакше кажучи, розвинуті країни вже є напівсоціалістичними або навіть соціалістичними в результаті конвергенції соціалізму і капіталізму, про яку раніше так багато говорилося.

На наше глибоке переконання, те, що не вдалося зробити Держплану СРСР, не запізно зробити сьогодні. Ми говоримо не про директивне, а про договірне (контрактне) планування, коли плануючий орган буде не нав'язувати плани, а координувати їх між собою з допомогою ринкових методів, і насамперед цін, які балансують попит і пропозицію.

Тепер на рівні центральних органів управління економікою України переважає прогнозування економічних показників, тим часом як міністерства і відомства (відповідно до своїх статутів) часто здійснюють планування роботи галузі. Так, Мінекономіки поряд з прогнозуванням макроекономічних показників у ряді випадків вдається і до фрагментарного планування. Зокрема, воно визначає закупівлі продукції для державних потреб, централізовані капіталовкладення, квоти на експорт (наприклад, на поставку в країни ЄС плоского прокату, феросилікомарганцю, труб) тощо; на жаль, баланси продукції не розробляються, міністерство несе тільки відповідальність за методологію їх укладання.

Термін "державне планування" цілком застосовний до укладання Мінфіном України держбюджету, особливо його розподільчої частини. Відповідно до цього державним плануванням охоплені й бюджетні галузі. Оскільки Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров'я та ін. визначають водночас і натуральні, і фінансові показники невиробничої сфери (фінансованої з бюджету), то планування такого роду можна вважати комплексним. Маємо на увазі завдання щодо приймання в інститути і випуску дипломованих спеціалістів, щодо кількості відвідувань поліклінік, розміру зарплати викладачів, учителів і т. п. Державне планування здійснює також і Мінтранс, визначаючи параметри роботи залізничного транспорту. Міністерство агропромислової політики здійснює макроекономічне прогнозування і нормативне планування розвитку галузей агропромислового виробництва, враховуючи попит на продовольчі товари. Так само Мінпаливенерго веде планування галузі, зокрема, розробляє баланси з вугілля, природного газу, нафти і продуктів їх переробки. Міністерство промислової політики, судячи з усього, займається тільки прогнозуванням виробничо-технічного і фінансово-економічного розвитку промислового виробництва, а не його плануванням.

Закон України "Про державне прогнозування і розробку програм економічного та соціального розвитку України" передбачає укладання щорічної Державної програми економічного та соціального розвитку, яка має розглядатися і затверджуватися Верховною Радою. Але, на жаль, ні на 2002, ні на 2003 р. така програма не затверджувалась і не публікувалась, як це передбачено законом, у центральних газетах. Даний факт можна кваліфікувати як величезну недоробку уряду, що негативно позначається на збалансованості й ефективності нашої економіки.

Відсутність всеосяжного державного комплексного планування породжує проблеми з надлишковим виробництвом тієї чи іншої продукції (цукру, зерна,, молока, комбайнів тощо). Розробку Державної системи стратегічного прогнозування можна розпочинати з вертикального прогнозування роботи державних підприємств у ланцюгу "підприємство - об'єднання - галузеве міністерство - Мінекономіки'' щодо кількох десятків укрупнених груп продукції, передбачуваних для річного планування. Для повної ж балансової картини слід автономно (не вертикально) на рівні Мінекономіки спрогнозувати на основі економетричних моделей (у тому числі трендових) обсягові показники недержавного сектора економіки. Найпершим кроком було би просте додання всіх прогнозованих обсягів пропозиції підприємств (об'єднань) за даною групою продукції і порівняння одержаної величини з відповідною сумою прогнозованих потреб, звичайно, з урахуванням експорту-імпорту. Якщо за декілька періодів обсяги виробництва плюс імпорт відповідатимуть (або майже відповідатимуть) потребам у цих продуктах, то державне планування, скоріше за все, в існуючих умовах для даних товарів є неефективним, і навпаки. Без такої роботи категорично наполягати на ефективності держави в регулюванні попиту й пропозиції не доводиться: найімовірніше, настануть значні дисбаланси. Перевірити слушність наших пропозицій допоможе тільки їх практичне здійснення.

Інструментом усунення дисбалансів є непряме регулювання (наприклад, за допомогою податків і пільг), що можна було би вважати початком індикативного планування, на якому наполягає Б. Я. Панасюк. У наступному слід перейти до прямого натурального регулювання (встановлення квот з виробництва та споживання) і фінансового регулювання (визначення середніх і конкретних цін), з огляду на вимоги ринкових механізмів і теорії оптимального планування. Остання дозволяє органічно поєднувати план і ринок, не роблячи їх антиподами ні в чому. Вони можуть чудово працювати в парі, взаємодоповнюючи один одного, - у цьому їх збільшена вдесятеро сила. 12.

4. Стратегічне і тактичне планування

Стратегічне планування -- поняття, яке використовується в ряді країн ринкової економіки й означає оцінку існуючих і очікуваних у майбутньому умов діяльності з урахуванням внутрішніх та зовнішніх факторів. На базі такого аналізу розробляється стратегія розвитку.

Стратегічне планування може бути розділене на загальне укрупнене (рамкове) і програмне. Завдання першого - визначення цілей: планування росту на довгострокову перспективу, пристосування до структурних зрушень, отримання необхідного прибутку. Завдання другого - визначення конкретної структури виробництва, вибір ринків збуту тощо.

Стратегічне планування обов'язкове тільки для великих підприємств. Його часові горизонти співпадають з періодами народногосподарського довгострокового планування. Стратегічне планування широко використовується при обґрунтуванні інвестиційної політики.

Тактика є частішою стратегії, що підпорядкована їй і обслуговує її. Вона характеризує засоби та прийоми, способи досягнення поставленої мети, лінія поведінки кого-небудь. Іншими словами, тактика - це лінія поведінки, розрахована на порівняно короткий період, визначені завдання і конкретні форми досягнення поставлених економічних цілей.

Різниця між тактичним і стратегічним плануванням полягає в наступному:

1. Як правило, стратегічне планування пов'язане з довгостроковими періодами, а тактичне - з короткими. В господарській діяльності використовуються обидва методи планування. Вони доповнюють один одного.

2. Стратегічне планування характеризується широтою розмаху, а тактичне - певною вузькістю. Стратегічний план підрозділу може бути тактичним для підприємства.

3. Тактичне планування займається вибором засобів для виконання намічених цілей, які задаються на вищому рівні управління.

Визначенням цілей і вибором засобів для їх реалізації займається стратегічне планування. Для досягнення найбільшого успіху необхідне як тактичне, так і стратегічне планування. Економічна стратегія - це генеральна лінія, яка націлена на вирішення головних завдань певного періоду, на досягнення фундаментальних довгострокових цілей; вона включає в себе визначення головного напрямку засобів і шляхів виконання поставлених економічних завдань. Стратегічне планування базується на принципах селективності, альтернативності, комплексності. Принцип селективності орієнтує на глобальні цілі в системі світового господарства й міжнародного розподілу праці незалежно від національних, державних, регіональних та Інших кордонів. Принцип багатоваріантності визначає велику кількість шляхів досягнення мети.

Принцип комплексності передбачає аналіз усіх без винятку питань фінансового, ресурсного й організаційного забезпечення кожного альтернативного варіанту стратегічного плану.

Всі вищезгадані принципи створюють основу специфічної для стратегічного планування системи "портфельного планування", яка використовується практично, коли з великої кількості альтернативних стратегій вибрана базова, а решта залишається в портфелі.

Поряд з розробкою загальнодержавних стратегічних планів у розвинутих країнах здійснюється галузеве планування у формі розробки та виконання програм стратегічного розвитку базових галузей виробництва. Ця форма управління на практиці отримала назву промислової політики.

5. Методи макроекономічного планування

Методи планування - це система засобів розробки, обґрунтування, взаємоузгодження й оптимізації планових завдань і показників. До методів макроекономічного планування належать: аналітичний, балансовий, нормативний, метод оптимізації рішення, програмно-цільовий та програмно-ресурсний. Всі методи планування взаємопов'язані.

Аналітичний метод планування. Аналітичний метод використовується для вивчення економічної кон'юнктури в минулому та сучасному періодах, а також досягнутого рівня як вихідної бази для макроекономічного планування.

Балансовий метод планування. Балансовий метод планування базується на розробці й застосуванні системи взаємопов'язаних матеріальних, трудових і вартісних балансів, що передбачають пропорційність розвитку економіки застосовується. Він використовується для забезпечення погодження потреб і ресурсів, визначення пропорцій розвитку економіки відповідно до вимог об'єктивних економічних законів. У практиці планування використовуються матеріальні, трудові, міжгалузевий, сукупний фінансовий, зовнішньоторговельний, платіжний та інші баланси.

Матеріальний баланс - це документ, який містить показники забезпечення оптимального співвідношення наявних засобів виробництва та потреб народного господарства в них, яке б. гарантувало ефективний розвиток окремих галузей промисловості та народного господарства, капітального будівництва, а також виконання окремих програм і т. д. Розрізняють такі матеріальні баланси: за поділом суспільного продукту - баланси засобів виробництва та предметів споживання; за періодом виконання або дії - довгострокові та короткострокові; за одиницями виміру - натуральні, вартісні, натурально-вартісні; за базовою моделлю -однопродуктові, багатопродуктові, міжгалузевий; за розрізом планування - галузеві й територіальні.

Трудові баланси - це зведений баланс трудових ресурсів, баланс робочої сили за окремими галузями, баланси кваліфікованих кадрів, спеціалістів та ін. Баланси трудових ресурсів розробляються для країни, області, економічних і адміністративних районів.

Міжгалузевий баланс - це розгорнута схема балансів суспільного продукту. У ньому детально розшифровуються основні народногосподарські пропорції розвитку окремих галузей.

В економічній практиці для планування широко використовується система балансу народного господарства (БНГ). Баланс народного господарства-- це система найбільш загальних економічних показників, об'єднаних у балансові таблиці, що характеризують матеріальні умови та наслідки розширеного відтворення в усіх галузях і секторах, а також обсяги, темпи й основні пропорції розвитку економіки. БНГ дає змогу визначити основні макроекономічні показники й складні народногосподарські пропорції: співвідношення між виробництвом, споживанням і нагромадженням суспільного продукту; між виробництвом, основними фондами й трудовими ресурсами, між двома підрозділами суспільного виробництва; соціальними секторами й групами населення в процесі відтворення доходів.

Нормативний метод планування. Нормативний метод планування - це один із методів розробки та обґрунтування планів, а також регулювання діяльності виробничих і невиробничих ланок економіки за допомогою норм і нормативів. Він використовується на всіх стадіях планової роботи: у ході економічного аналізу результатів господарської діяльності, у процесі визначення потреби в різних видах ресурсів. В його основу покладено економічні норми та нормативи - науково обґрунтовані величини, що характеризують кількісну та якісну міру витрат робочого часу, матеріалів і грошей. На основі норм і нормативів визначаються потреби економіки в засобах і предметах праці, а населення -у продовольчих і промислових товарах, усіх видах послуг. З використанням норм витрат ресурсів формуються планові міжгалузеві баланси виробництва та розподілу продукції, за допомогою яких визначаються найважливіші пропорції суспільного виробництва. Норми є основою для розробки планових матеріальних балансів.

Система норм і нормативів включає в себе десять основних груп: 1) ефективності суспільного виробництва; 2) витрат і запасів сировини, матеріалів, палива та енергії; 3) витрат трудових ресурсів і заробітної плати; 4) використання виробничих потужностей і тривалості їх освоєння; 5) капіталовкладень і капітального будівництва; 6) потреби, показників використання, а також запасів обладнання; 7) фінансів;

8) витрат на виробництво; 9) соціально-економічних; 10) охорони навколишнього середовища.

Усі нормативи можна поділити на два типи, що відрізняються за своїм економічним змістом і сферою впливу на господарську діяльність.

Економічні нормативи першого типу характеризують вимоги, що пред'являються суспільством до ефективності використання ресурсів. До них належать норматив ефективності капіталовкладень, ціни й тарифи, процент за кредит, нормативи виплат у бюджет за використання природних ресурсів (рента), валютні курси та ін. Специфічність цих нормативів полягає в тому, що вони фіксують мінімально припустиму величину економічної ефективності використання різних ресурсів, тобто суспільне виправданий розмір їх витрат для досягнення найбільшого економічного ефекту.

Економічні норми другого типу регламентують взаємовідносини між державою та підприємствами, а також між учасниками виробничого процесу з питань розподілу отриманих результатів між виробничими одиницями, трудовими колективами, окремими працівниками. До цього виду належать нормативи розподілу валового прибутку, у т. ч. податки на прибутки, штрафи та неустойки, нормативи оплати праці та утворення фондів економічного стимулювання. Ці нормативи мають забезпечувати узгодження інтересів держави та окремих трудових колективів і, відповідно, створювати зацікавленість підприємницьких структур у максимальному використанні виробничих можливостей.

Економічні нормативи мають бути стабільними в часі, тобто вони повинні залишатися незмінними під час виконання плану, що забезпечує впевненість у досягненні наміченої мети економічного та соціального розвитку.

Економічними нормативами в практиці господарської діяльності є: плата за природні ресурси; відрахування від прибутку (або доходу) у державний (у тому числі й місцевий) бюджет; відрахування у фонди розвитку виробництва, науки, техніки, соціального розвитку, фонд заохочування, резервного, у державні й недержавні фонди (Чорнобиля, пенсійний, інноваційний, охорони праці) та ін.

Таким чином, за допомогою нормативного методу вирішуються важливі завдання планування.

Програмно-цільовий метод. Програмно-цільовий метод є основою розробки цільових комплексних програм (ЦКП). Цільова комплексна програма -- це комплекс узгоджених за ресурсами, виконавцями й термінами завдань та заходів, спрямованих на вирішення найбільш ефективними шляхами важливої економічної проблеми за участю ряду галузей, міністерств, підприємств і місцевих органів управління.

За змістом вирішуваних завдань ЦКП поділяються на соціально-економічні, науково-технічні, виробничо-технологічні, організаційно-господарські й екологічні; за періодами реалізації - на довгострокові, середньострокові й короткострокові. ЦКП передбають, як правило, вирішення складних проблем, що базуються на взаємодії багатьох організаційно розрізнених виконавців. В одних випадках програми служать основою розробки планів економічного й соціального розвитку країни, в інших - засобами реалізації завдань, передбачених планами. При цьому програма є завжди невід'ємною частиною планів.

Цільові комплексні науково-технічні програми (ЦКНТП) розробляють для масштабної реалізації значних науково-технічних досягнень: створення нових видів конкурентоспроможної техніки принципово нових технологічних процесів і нововведень та доведення їх до практичної реалізації, а також розвитку наукових досліджень і технічних розробок за найбільш перспективними напрямками науки й техніки. Реалізація науково-технічних програм характеризується обсягом і термінами їх виконання в цілому та виконання окремих їх етапів (завдань); вартістю виконаних робіт; очікуваним економічним ефектом від завершення робіт і фактичним ефектом від упроваджених результатів.

6. Розробка програм економічного і соціального розвитку України

За рівнем значущості програми поділяють на національні, державні (міждержавні), галузеві (міжгалузеві), регіональні та цільові комплексні, а також надзвичайні.

Національна програма, розробляється на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції. Вона має інформаційно-орієнтований характер, даючи змогу підприємствам нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продукції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства.

Програма економічного й соціального розвитку України - це комплексна система цільових завдань і планованих державою ефективних шляхів і засобів досягнення поставлених цілей, термінів виконання цих завдань, їх виконавців і джерел фінансування; це адресний документ, у якому передбачається комплекс взаємопов'язаних з ресурсами виконавцями й термінами здійснення заходів, які належать до різних сфер діяльності (наукової, проектно-конструкторської, виробничої та ін.).

Державна програма економічного і соціального розвитку України на довгострокову перспективу розробляється на період, який дорівнює 10-15 рокам, з коригуванням, а також продовженням її горизонту кожні п'ять років; на середньострокову перспективу розробляється на період від 3 до 5 років і щороку коригується. Вона містить визначення й обґрунтування стратегічних цілей і пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які мають бути вирішені на державному рівні.

У програмі економічного й соціального розвитку України на середньострокову перспективу відображаються: оцінка економічного й соціального розвитку України за попередній період та економічна кон'юнктура, що очікується на початок періоду, на який розробляється програма; концепція економічного й соціального розвитку України на середньострокову перспективу; макроекономічна та соціальна політика; інституційні перетворення; інвестиційна, інноваційна, структурна, науково-технічна та аграрна політика; зовнішньоекономічна політика; регіональна економічна та екологічна політика;

Надзвичайні програми розробляються в критичних ситуаціях - наприклад, під час стихійного лиха, в умовах кризи, масового безробіття, загрозливої інфляції. Вони, як правило, короткострокові. При їх здійсненні вагоме місце займають засоби адміністративного регулювання.

У Державній програмі відображаються: аналіз сучасного стану; цілі та завдання розвитку; макроекономічні показники та пропорції, яких бажано досягти; заходи, пов'язані з удосконаленням фінансово-грошової системи, банківської діяльності; основні напрями розвитку галузей економіки та й структурної перебудови; науково-технічна діяльність, соціальний розвиток, доходи населення та рівень життя, який має встановитися в результаті виконання наміченої програми; загальні риси кон'юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків; заходи щодо поліпшення зовнішньоекономічної діяльності, реформування відносин власності відповідно до Конституції України; заходи щодо охорони навколишнього середовища; основні напрями розвитку регіонів; форми й засоби державного регулювання економіки.

Проект Державної програми уряд України подає на розгляд Верховній Раді. Одночасно представляються наступні матеріали: підсумки економічного й соціального розвитку України за період з початку поточного року; прогноз економічного й соціального розвитку на наступний рік; проект Державного бюджету України. У разі потреби уряд України представляє проекти законів, які передбачають заходи щодо реалізації завдань економічного й соціального розвитку України в наступному році.

7. Досвід планування економіки Японії та його оцінка

Формою загальнонаціонального планування в Японії є періодична розробка загальнодержавних планів соціально-економічного розвитку країни. В цьому процесі тією чи іншою мірою беруть участь всі урядові заклади, що мають відношення до економіки, і насамперед міністерство фінансів та міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості. До складання планів залучаються багато науково-дослідних організацій, а також широке коло досвідчених фахівців та експертів. Головну ж координуючу роль в їх розробці грає Управління економічного планування. Інша державна установа, Економічна рада, здійснює, головним чином, виконавчу функцію, а також є органом, де проходять всі основні наради по питаннях економічного планування, виконуючи узгоджувальну функцію. Розподіл ролей у макроекономічному плануванні економіки Японії відображений у нижчеподаній схемі.