В Україні ж і в січні ціни на рослинну олію продовжували рости: вони збільшилися на 5,1%. Схоже, що подібна тенденція збережеться й у лютому. Відвідавши в понеділок один з київських супермаркетів "Фуршет", автор вирішив купити літр найдешевшої рослинної олії за ціною 9,77 грн. Але при оплаті в касі на екрані висвітилася ціна ледве вище - 11,84 грн. Касирка привітно пояснила, що не завжди встигають обновляти цінники в торговому залі. Так що не тільки по рослинній олії, але і по ряду інших товарів і послуг є над чим потрудитися нашому Антимонопольному комітету.

Інформація для аналізу

Посилення уваги до цінових змін вимагає більш повного і системного забезпечення моніторингу й аналізу цих процесів. Сам по собі ІПЦ дає можливість відбивати лише цінові зміни в динаміку, причому не в абсолютному, а тільки у відносному вираженні. Раніше Держкомстат публікував абсолютні дані по деяких видах продуктів і послуг по Україні і регіонам, виражені в гривнях і копійках. Але, на жаль, кілька років назад публікація цих даних була припинена.

Цю практику було б бажано відновити. Звичайно, мова повинна йти не про всіх 296 товарах і послугах, а про двох-три десятків найбільш значимих гомогенних позицій індексу, наприклад, про хліб, молочні продукти, овочі, картоплі, фруктах, деяких видах послуг. До слова, такі дані регулярно розміщаються в російських статистичних виданнях.

Для аналізу цінових процесів, розуміння їхньої анатомії гостро необхідна інформація про внутрішню структуру цін на основні види продовольчих товарів і тарифів на послуги. Така інформація в радянський час систематично оброблялася, у тому числі й в УРСР. Структурою роздрібних цін займаються статорганы США, Росії, інших країн. Так, у Росії аналізуються дані про структуру роздрібних цін по декількох десятках основних товарів і послуг. У їхній структурі виділяються вартість сировини й основних матеріалів, витрати на виробництво, повна собівартість, чи прибуток збитки, ПДВ, витрати сфери звертання. А по деяких продовольчих товарах (м'ясу, борошну, хлібу, молочним продуктам) цінова структура ще більш деталізована: у ній виділяють до 25 окремих елементів, що формують кінцеві роздрібні ціни.

Без такої інформації різко обмежуються можливості аналізу, моніторингу цінових змін. Вона в першу чергу потрібна Державної інспекції за цінами, Антимонопольному комітету, Мінекономіки, регіональним органам виконавчої влади.

ИПЦ з урахуванням сезонних коливань

Нам варто було б також подумати про розрахунки ІПЦ з урахуванням сезонних коливань, що більш точно й об'єктивно характеризує помісячні зміни цін протягом року. Такі індекси вже давно розраховуються в більшості західних країн. А для України такий підхід ще більш актуальний відразу з кількох причин.

По-перше, частка витрат на харчування в нас набагато вище, ніж у західних країнах. А саме для продуктів харчування найбільш характерні сезонні коливання цін. По-друге, у структурі витрат на харчування в нас також більшу, ніж у західних країнах, частку складають продукти зі значними сезонними коливаннями цін і обсягів придбання. У першу чергу це стосується фруктів і овочів. По-третє, в Україні набагато більше амплітуда сезонних коливань цін по таких продуктах. І, нарешті, по-четверте, самі показники інфляції в нас у два-три, а часом і більше раз перевищують інфляцію в країнах Європи, США.

В українському ІПЦ індивідуальні субиндексы змін цін на овочі, фрукти зважуються по їхніх середньорічних значеннях. Це веде до деяких перекручувань ІПЦ у порівнянні з розрахунками, що враховують сезонні розходження при покупці таких товарів. Скажемо, у 2007 році на міських ринках у січні продаж помидоров складала тільки 22% від середньомісячної реалізації протягом року, огірків - 27, винограду - 43%. І якби ми враховували такі сезонні коливання, те наші січневі ІПЦ були б нижче.

Хто в програші?

Очевидно, що цінові зміни неоднаково впливають на різні соціальні групи населення. Найбільш відчутно вони вдаряють по домогосподарствах з низькими доходами і набагато менше відбиваються на більш заможних і багатих родинах. Це обумовлено випереджальним ростом цін на продукти харчування в порівнянні з іншими групами споживчих витрат.

Якщо, як це прийнято при аналізі життєвого рівня, розділити всі домогосподарства на десять рівних по чисельності, так званих децильных, груп, то одержимо наступну картину. По обстеженнях витрат домогосподарств України за 2006 рік, у середньому по всіх групах населення на покупку продуктів харчування витрачалося 54,9 % коштів. У першої децильной групі з найменшими доходами на них приходилося 62,8 % витрат, а в десятої, з найбільшими доходами, набагато менше - 45,1%.

Зрозуміло, що при збільшенні торішніх цін на продовольство майже на чверть (на 23,7%) цей ріст цін у першу чергу вдарив по найбільш бідних групах населення. І якщо взяти до уваги, що у витратах на продовольство випереджальними темпами росли ціни на продукти сільського господарства і відносно прості і більш доступні продукти харчової промисловості, то сумарне підвищення цін для менш заможних шарів виявилося більш відчутним і хворобливої, ніж для багатих.

По наших розрахунках, по всьому споживчому кошику товарів і послуг ІПЦ у 2007 році для першої і другий децильных груп (з найнижчими доходами) виріс на 18-19%, а для дев'ятої і десятий, тобто з найбільш високими доходами, - приблизно на 13-15% (при росту в середньому по всіх групах на 16,6%). Звичайно, соціально справедливіше було б навпаки.

На жаль, у нас поки немає глибокого аналізу і прогнозування впливу цінових змін на окремі демографічні і соціально-економічні групи населення. А без цього складно проводити зважену соціальну політику в країні.

Розділ 4. Соціально-економічні наслідки інфляції

Інфляція, особливо коли вона досягає рівня галопуючої або гіперінфляції, негативно відбивається на всіх сторонах суспільного життя країни. Її першими жертвами стають споживачі, яким доводиться страждати від неминучого падіння якості життя. Це виявляється в найрізноманітніших формах.

4.1 Знецінення заощаджень

Якщо інфляція виявляється у безперервному загальному підвищенні цін, то найбільшу втрату мають ті, хто тримає заощадження у вигляді готівки, зберігає їх на банківських рахунках або вкладає в облігації. Кожен новий виток зростання цін невблаганно скорочує масу товарів, яку вони здатні придбати. У дещо кращому становищі перебувають власники акцій, які сподіваються нехай і на інфляційне, але все ж підвищення доходів. Найменших збитків зазнають ті, хто встиг помістити заощадження в нерухомість і матеріальні цінності - будинок, машину, земельну ділянку, золото тощо.

За умов інфляції банки можуть зберегти заощадження тільки в тому випадку, коли встановлений ними процент за вкладами дещо перевищує поточний темп зростання цін. Ця різниця має бути не меншою від рівня адаптивних інфляційних очікувань. Тоді процент, хоча б деякою мірою захищаючи заощадження від знецінення, сприятиме припливу вкладів. Коли ж держава прагне звести до мінімуму втрати населення від відкритої інфляції, то їй необхідно забезпечити громадянам можливість вільного вкладу заощаджень в акції або нерухомість. Оскільки держава не зуміла оберегти економіку від інфляції, вона зобов'язана допомогти людям хоча б убезпечити заощадження від постійного зростання цін.

Інфляція негативно відбивається на добробуті населення передусім тому, що якою б досконалою не була система протиінфляційної компенсації, їй ніколи не наздогнати руху цін. Припустимо, що інфляція відкрита і ціни зростають щоденно. Зрозуміло, однак, що перегляд ставок заробітної плати і фіксованих доходів вимагають певного часу. Існують, іншими словами, прості обставини інституційного, технічного порядку, які не дають можливості доходам зростати у повній відповідності з цінами. Чим більше доходи відстають від цін, тим відчутніших ударів інфляції зазнає поточне споживання.

До того ж передбачити майбутнє підвищення цін, особливо коли в економіці вирує некерована гіперінфляція, дуже складно. Оскільки уряди стурбовані бюджетними проблемами і намагаються зекономити на будь-яких статтях видатків, то вони, звичайно, схильні недооцінювати ступінь інфляційної небезпеки. За цих умов протиінфляційна компенсація рідко буває достатньою, тому, зрозуміло, що це означає падіння добробуту народу. Отже, інфляція негативно впливає на добробут населення відразу у двох напрямах - через заощадження і поточне споживання.

4.2 Зменшення купівельної спроможності населення

На зниження життєвого рівня населення країни особливо негативно впливає поєднання інфляції з різким спадом обсягу виробництва. За 1990-1996 роки ВВП України скоротився на 61,7 %, тоді як навіть за роки Великої депресії (1929-1933 рр.) спад виробництва в США не перевищував 25%. За таких умов можливості держави і більшості підприємств щодо розподілу життєвих благ, об'єктивно необхідних для відтворення робочої сили, значно скоротилися.

За цих умов владні органи одночасно з політикою, спрямованою на обвальну лібералізацію цін, здійснювали і продовжують здійснювати заходи щодо всілякого стримування зростання заробітної плати працівників державного сектора економіки. Це призвело до того, що купівельна спроможність середньої заробітної плати відносно рівня 1990 року, знизилася за зазначений період майже у 4 рази.

Через падіння реальної заробітної плати значно звузився платоспроможний попит населення. Це і є важливою причиною зупинення виробництва продуктів найпершої необхідності, дитячого харчування тощо. Якщо й надалі триватиме політика звуження попиту, зниження реальної заробітної плати, то згортання виробництва не зупинити.

4.3 Зниження мотивації до трудової та підприємницької діяльності

Організуючи регулювання ринкової економіки, держава покладається в основному на економічні методи (податок на прибуток, бюджетні субсидії, процент за кредит центрального банку тощо). Об'єктами впливу стають грошові параметри економічної діяльності фірми, споживача, банку - дохід, прибуток, заощадження тощо. Зрозуміло, що таке управління може принести бажані результати тільки в тому випадку, коли грошова система достатньо стійка. Дестабілізуючи її, інфляція автоматично знижує ефективність економічних регуляторів, іноді навіть робить недоцільним саме їх застосування, підштовхує державу до використання інших, адміністративних способів впливу. Іншими словами, інфляція знецінює не тільки гроші, а й всю систему регулювання ринкового господарства, призводить до зниження мотивації підприємницької діяльності.

4.4 Сучасне становище на Україні

Держкомстат повідомив, що споживча інфляція в січні-листопаду склала 14,2%, майже досягши погіршеного прогнозу уряду на рік - 14,5%. Незважаючи на гальмування росту цін на продукти харчування, інфляцію прискорили подорожчання палива і послуг ЖКХ. З огляду на цінову динаміку цієї осені на рівні вище 2%, інфляція цього року може перевищити 16%, що, на думку експертів, буде означати збереження високих інфляційних тенденцій у 2008 році.

Учора пізно ввечері Держкомстат повідомив, що в листопаду ріст споживчих цін склав 2,2%, досягши за підсумками січня-листопада 14,2%. Такий показник росту цін за 11 місяців є рекордним показником інфляції з 2000 року, коли інфляція перевищувала 20%. А настільки висока інфляція листопада останній раз фіксувалася ще в 1999 році (2,9%).

У порівнянні з жовтнем, коли інфляція складала рекордні 2,9%, у листопаду на ріст споживчих цін значно менше вплинуло подорожчання продуктів харчування, у більшій мері - ріст цін на послуги і непродовольчі товари. Якщо в жовтні продуктова інфляція склала 4%, то в листопаду всего 2,3%. Незважаючи на високі темпи росту цін на хліб і борошно - прискорення інфляції до 4,1% і 3,1% відповідно, гальмувало інфляцію зниження цін на рослинну олію - після жовтневого стрибка на 15,8%, у листопаду продукт подешевів на 2,3%.

Падіння цін відбулося на м'ясо і яйця - на 0,7% і 1%. Збереження високої продовольчої інфляції підтверджує неефективність урядових антиінфляційних мір.

Як розповів перший заступник голови НБУ Анатолій Шаповалів, монетарний фактор в інфляції зберігся. "Якщо за десять місяців інфляція монетарного характеру складала 2,2%, те тепер - близько 3%, - сказав він. - Не усі залежить від Нацбанку. Інфляцію забезпечили і подорожчання пального, і ряду послуг". За даними Держкомстату, у листопаду прискорився ріст ціна на послуги транспорту - з 0,3% до 1,8%, палива - з 3% до 9%, послуги ЖКХ - з 2,4% до 3,8%. Пан Шаповалів відзначає, що їхні антиінфляційні міри привели до того, що монетарна маса в листопаду виросла усього на 0,1%.

Аналітик ІК Millennium Capital Валентин Зеленюк упевнений, що одним з істотних факторів росту цін стало чергове підвищення соціальних виплат - з 1 жовтня розмір мінімальної заробітної плати виріс з 440 грн до 460 грн, мінімальної пенсії - з 410 грн до 415 грн. "Разом з ростом чекань населення повернення заощаджень Ощадбанку СРСР це стало ще одним фактором прискорення інфляції", - сказав він. Відзначимо, що наприкінці листопада Кабмін погіршив свій прогноз інфляції поточного року з 7,5% до 14,5%, але вже зараз стає зрозумілим, що інфляція грудня однозначно буде вище 0,3%. З огляду на, що цією осінню показник інфляції не опускався нижче 2,2%, за підсумками року інфляція може перевищити 16% - такого песимістичного прогнозу не було ні в одного аналітичного центра і міжнародних фінансових організацій.

На думку експертів, перевищення нового прогнозу інфляції 2007 року може привести до погіршення прогнозу інфляції в держбюджеті на 2008 рік і констатує збереження в економіці високих інфляційних ризиків. "Парламент може взяти до відома такий ріст цін, погіршивши прогноз інфляції в проекті держбюджету-2008", - упевнений пан Зеленюк. Нагадаємо, у листопаду Кабмін уже переглядав проект держбюджету-2008 на основі більш гіршого прогнозу інфляції з 6,8% до 9,6%. "Ми очікуємо в 2008 році інфляцію на рівні 10,5%, і тому імовірність перегляду інфляції в держбюджеті досить велика", - вважає експерт Міжнародного центра перспективних досліджень Олександр Жолудь.

Ріст цін на Україні в 2001-2008 роках, %

* 2008 рік - Прогноз

Розділ 5. Основні шляхи подолання інфляції

Світова практика знає цілий арсенал боротьби з інфляцією. Справа полягає лише в тому, щоб уміло його використати. Цей арсенал з певною умовністю можна поділити на дві частини. Відома антиінфляційна стратегія, що об'єднує цілі і методи тривалого характеру. Існує антиінфляційна тактика, від якої можна чекати результатів у межах порівняно невеликого відрізку часу.

5.1 Гасіння інфляційних очікувань

Одним із найважливіших завдань антиінфляційної стратегії є гасіння інфляційних очікувань, насамперед адаптивних цінових. Для подолання психології суб'єктів економічної системи, позбавлення їх страху перед знеціненням заощаджень, відвернення нагнітання поточного попиту, який зумовлений безперервним подорожчанням товарів і послуг, необхідно зупинити інфляцію. Однак проблему очікувань бажано розв'язувати якнайшвидше - ще до того, як інфляція поставлена під контроль. Світовий досвід говорить про можливість це зробити. Він показує, що інфляційні очікування якнайшвидше долалися там, де виконувалися принаймні дві умови.

Перша із них - всебічне зміцнення механізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне, що супроводжується збільшенням кількості і підвищенням якості товарів, зниження цін або хоча б уповільнення їхнього зростання. Лише за такої умови ймовірна зміна споживчої психології, подолання в ній інфляційних мотивів. Доки споживач не переконається в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, він зберігає пагубну для економіки схильність до інфляційного збільшення поточного попиту.

Другою умовою є існування уряду, який непохитно дотримується курсу на поступове викорінення некеруючої інфляції і користується довір'ям більшості населення. Заслужити це довір'я, щоправда, можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком визначені, практично здійснимі і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це населення і неухильно домагається розв'язання цих завдань. Маються на увазі, наприклад, регулярні повідомлення про той рівень інфляції, який уряд збирається утримувати, і необхідний для цього темп зростання грошової маси. Якщо уряд добросовісно виконує свої обіцянки, то і виробники, і споживачі поступово переконуються в тому, що керівництво країни не тільки з усією рішучістю стало на шлях боротьби з інфляцією, але й здатне контролювати становище, добиватися реалізації оголошених цілей. Чим глибше це усвідомлюється, тим більше довіряють урядові, тим охочіше рішення про ціни, пропозицію, попит, заощадження тощо пристосовуються до заздалегідь установленого ліміту на приріст грошової маси.

Отже даний ліміт стає реальною силою, яка впливає на економічну поведінку, сприяє зниженню інфляційних очікувань. За цих умов учасники економічної системи починають працювати разом з урядом, допомагають йому подолати інфляцію. Тому в інфляційній обстановці, тим більше в умовах гіперінфляції, країна не може собі дозволити мати уряд, до якого не має довір'я. І ступінь останнього визначається зовсім не розмірами протиінфляційних компенсацій. Довіряють не стільки “доброму”, скільки сильному уряду, який на ділі довів свою рішучість і здатність протидіяти інфляції.

5.2 Ефективна монетарна політика

Другим невід'ємним компонентом антиінфляційної стратегії є тривала грошова політика. Її відмінна особливість - введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси. Цей показник визначається довгостроковим темпом зростання реального виробництва і таким рівнем інфляції, який уряд вважає прийнятним і зобов'язується контролювати.

Для того щоб грошова політика була справді антиінфляційною, вказаного ліміту треба дотримуватися протягом тривалого часу і, найважливіше, незалежно від стану бюджету, інтенсивності інвестиційного процесу, рівня безробіття тощо. Межу грошової експансії треба перетворити у стелю, що обмежує будь-яку діяльність держави, пов'язану зі змінами грошової маси. При цьому треба пам'ятати, що немає більш підступного шляху розладнання економіки будь-якої країни, як запуск зайвих грошей у сферу обігу. Тільки керуючись цими імперативами, держава має шанси не допустити або зупинити інфляцію. Очевидно, що здійснення антиінфляційної грошової стратегії під силу лише сучасній банківській системі, очолюваній незалежним від виконавчої влади центральним банком.

Проведення центральними банками стабілізаційної й антиінфляційної політики передусім здійснюється за допомогою таких економічних важелів, як облікова ставка, норма обов'язкових резервів і операції на відкритому ринку. Перші два важелі (регулятори) запускають механізми непрямої дії, що з'єднують центральний банк з іншими ланками банківської системи. Підвищуючи облікову ставку і норми обов'язкових резервів, центральний банк задає цій системі неінфляційну лінію поведінки. Використовуючи третій регулятор, центральний банк уже безпосередньо впливає на стан грошового обігу. Саме він володіє найбільшою силою впливу на грошову масу.

Ринкове господарство влаштоване так, що йому не під силу здійснювати повний контроль за рахунок грошової маси.

Проте регулюючий потенціал центрального банку навіть за умови, що він діє ідеально, в принципі обмежений. Адже, як було показано вище, в обігу постійно перебувають гроші, не тільки випущені центральним банком, але й інші, випущені комерційними банками. Насамперед йдеться про банківські чеки. Отже, покладаючись тільки на правильну грошову політику, держава не зможе впоратися з інфляцією. Незалежний центральний банк, сучасна грошова стратегія, ефективна банківська система, безумовно, необхідні, але не достатні. Потрібні й інші, надійні заходи боротьби з інфляцією.

5.3 Скорочення бюджетного дефіциту

Важливим заходом антиінфляційної політики є скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації до його здійснення можна йти двома шляхами - через збільшення доходів і зменшення видатків держави. Перевагу все-таки слід надати другому шляху. Річ у тім, що посилення податкового пресу в кращому випадку може принести лише миттєвий антидефіцитний результат. У тривалому плані така політика звичайно веде до підриву стимулів до праці та інвестування, уповільнення економічного розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до державного бюджету. Сучасна податкова система еволюціонізує у протилежному напрямі - у бік лібералізації, зниження ставок. Тобто правильна політика уряду, який хоче покінчити з бюджетним дефіцитом, полягає не в тому, щоб якнайбільше в економіки забрати, а в тому, щоб менше їй давати із державної скарбниці.

Важливо відзначити, що вдосконалення податкової системи можна з успіхом перетворити в елемент антиінфляційної стратегії. Як було показано вище, зниження ставок податку на прибуток дає додатковий імпульс інвестиційному процесу, а від нього у віддаленій перспективі слід чекати збільшення виробництва і зайнятості, отже, маси доходів, що підлягають оподаткуванню. У кінцевому підсумку ймовірні зростання державних доходів і скорочення дефіциту.

Щодо ставок прибуткових податків, то їх зниження приводить до збільшення особистих заощаджень, звичайно, у випадку, якщо вдасться переламати інфляційну психологію споживачів. Приріст заощаджень йде як на фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету. З точки зору приборкання інфляції такий варіант дещо кращий, ніж урядові позики у центральному банку або грошова емісія, але щоб він став реальністю, оподаткування доходів має будуватися за прогресивною шкалою. А зниження ставок охоплює здебільшого високі доходи: отже, саме власники таких доходів схильні перетворювати їх приріст у заощадження, бідні все потратять на потреби споживання.

Однак все це може бути ефективним у перспективі. Коли ж взяти поточний момент, то антидефіцитні і антиінфляційні резерви оподаткування у принципі обмежені, тобто вони швидких ефектів не дають. Тому основне навантаження лягає все-таки на зменшення державних видатків. Однак варто підкреслити, що скорочення бюджетних асигнувань, а водночас і дефіциту - складний процес, який вимагає досить тривалого часу. Ніякі масштабні одномоментні ампутації тих чи інших статей бюджету тут неприпустимі. Потрібна антидефіцитна стратегія, втілена в перспективний план відновлення рівноваги державного бюджету.

Розумна обережність не повинна заважати організації послідовного, безкомпромісного наступу на дефіцит. Проблема настільки гостра, що робить доречним застосування найжорсткіших заходів, характерних скоріше для директивної, ніж для ринкової економіки. Інколи навіть доцільно застосовувати автоматичне пропорційне скорочення всіх видів державних видатків на випадок, коли Міністерство фінансів подає парламенту такий проект бюджету, в якому величина дефіциту перевищує заздалегідь запланований показник.

Боротьба з дефіцитом дасть позитивний результат, коли вона ведеться в межах єдиної антиінфляційної стратегії, підсилюється іншими її елементами. До них належить державне стимулювання: науково-технологічного прогресу і структурної перебудови виробництва; орієнтації інвестиційних потоків на сектори, що забезпечують товарами споживчий ринок; демілітаризації і конверсії військової економіки.

Держава, організуючи раціональну грошову політику і домагаючись скорочення бюджетного дефіциту, підходить до проблеми інфляції з боку попиту, намагається відрегулювати його так, щоб зняти інфляційну нерівновагу ринків. Коли ж держава допомагає структурним перетворенням і налагоджує конверсію військового виробництва, то відкривається другий шлях наступу на інфляцію - той, що проходить через товарну пропозицію.

Вводячи в дію регулюючі механізми (насамперед податкові й кредитні), держава допомагає розширити продаж наукоємних, технічно-досконалих товарів і послуг (побутової електроніки, засобів зв'язку, інформації тощо), сформувати нові динамічні ринки. Приріст пропозиції, компенсуючи надлишковий попит, впливає на зниження ціни, гальмує інфляцію.

5.4 Раціоналізація зовнішньоекономічної політики

Ефективна антиінфляційна стратегія має бути побудована так, щоб звести до мінімуму вплив на національну економіку зовнішніх інфляційних імпульсів, особливо тих, що пов'язані з переміщеннями через кордони спекулятивних капіталів. Оскільки рух капіталів отримує концентроване вираження в сальдо платіжного балансу, необхідно зняти його інфляційний ефект.

Припустимо, що сальдо платіжного балансу позитивне, тобто в даній країні має місце чистий приплив капіталів з-за кордону. Останнє, далі, поділяється на два основні потоки. Деякі капітали проникають у банківську систему, частково переводяться в національну валюту і, перетворюючись, припустимо, у короткострокові кредити, набувають ліквідної форми, поповнюють запас грошей в економіці. Інший потік капіталів приймає уряд, який бере позики за кордоном, даючи свої боргові зобов'язання. І в тому, і в іншому випадку інфляційні ефекти очевидні. І їх можна зняти, коли на виручку прийде національний центральний банк. У зазначених ситуаціях йому доведеться суттєво розширити обсяг продажу державних цінних паперів для того, щоб зменшити збільшену грошову масу, переправити певну її частину в централізовані резерви.

Особливе місце в антиінфляційній діяльності займає державне регулювання валютного курсу. Первісне співвідношення валют різних країн залежить від співвідношення цін на товари, які надходять в обмін. Курс валюти в принципі має бути таким, щоб продавцеві товару було байдуже, за яку валюту його продавати. Наприклад, якщо ціна тонни пшениці на ринку однієї держави становить 100 дол., а на ринку іншої - 100 тис.крб., то курс останнього щодо цього товару становитиме 1000 крб. за дол.

В умовах товарного дефіциту і зменшення обсягів виробництва курс національної валюти кон”юктурно знижується через підвищений попит на імпорт. Держава своїми часто необгрунтованими діями може сприяти “роздуванню” попиту на імпорт, на іноземну валюту. Внутрішня конвертованість національної валюти за значного дефіциту товарів розвиває попит на іноземну валюту.

Торговельний посередник скуповує інвалюту, за неї імпортує товар, який продає з прибутком, знову купує іноземну валюту і т.д. За невеликого дефіциту це сприяє наповненню ринку, після чого попит на іноземну валюту зменшується а валютний курс знову підвищується. Але коли дефіцит гострий і наростаючий, а виробництво різко скорочується - ринок не врівноважується, курс іноземної валюти під тиском шаленого попиту зростає дедалі вище. Він ще підігрівається лихварством і вивезенням валюти за кордон. Такий спекулятивний вихор стає важливим чинником інфляції.

5.5 Тактичні антиінфляційні заходи

При виникненні нестерпної інфляційної ситуації, коли одними тривалими механізмами не обійтися, необхідно мобілізувати тактичний механізм, швидкодіючий потенціал антиінфляційного регулювання. Таким першим шляхом антиінфляційної тактики необхідно виділити державну підтримку підвищення ступеня товарності народного господарства. Мається на увазі, зокрема, пільгове оподаткування підприємств, що організують вільний продаж побічних продуктів виробництва і послуг, або таке ж доброзичливе ставлення до банків, які зайнялися обробкою наявних у них запасів комерційної інформації і торгівлею товарними банками даних. Здебільшого подібний різновид диверсифікації не потребує значних витрат, у тому числі на заробітну плату, а тому сприяє чистому приросту пропозиції і хоча б тимчасовому припиненню інфляційних процесів.

Великий антиінфляційний заряд несе в собі розумно організована приватизація державної власності. Вона повертається збільшенням державних доходів і послабленням напруженості у видатковій частині бюджету, а отже, сприяє розв'язанню проблеми дефіциту. Існує ще й ефект прямої дії: поява на ринку акцій підприємств, що приватизуються, відволікає частину інфляційного попиту. Вказаний ефект був зафіксований в усіх країнах, де здійснювалася великомасштабна приватизація. Він може дати позитивні наслідки і в умовах приватизації в Україні.

Дієвими засобами короткострокової антиінфляційної політики можуть стати масований імпорт споживчих товарів і часткова реалізація державних стратегічних запасів. У країнах з неринковими економіками, зокрема в українській, залишається ще й такий антиінфляційний резерв, як продаж населенню частини нагромаджених підприємствами матеріальних ресурсів виробничого призначення. Варто застерегти, що з кожним витком інфляції сила цього резерву стає дедалі меншою. Чим відчутніші удари інфляції і ближчий параліч грошової системи, тим сильніше діють чинники, що спонукають підприємства утримуватися від торгівлі надлишковими матеріальними ресурсами і приберегти їх для прямого продуктообміну.

Основною метою другого шляху антиінфляційної тактики, що передбачає короткочасне регулювання поточного попиту, є підвищення норми заощаджень і зменшення рівня їх ліквідності. Якщо уряд має намір впливати на поведінку власників грошових доходів, спонукаючи їх до збільшення заощаджень за рахунок поточного попиту, то йому доведеться потурбуватися про істотне підвищення процента за вкладами. Треба домагатися, щоб він ні в якому разі не був меншим суми поточного темпу зростання цін і рівня адаптивних очікувань. Очевидно, однак, що і в цьому плані можливості аж ніяк не безмежні. Швидке підвищення процента за вкладами може призвести до негайного подорожчання кредиту, а отже, матиме згубні наслідки для інвестицій і виробництва.

Важливо пам'ятати, що людина може поміщати свої заощадження не тільки в банки. Її можна і треба заохочувати також достатньо високим процентом за державними облігаціями, поширенням акціонерних форм власності, приватизацією і перспективами вкладень грошей у нерухоме майно.

Антиінфляційний ефект таких засобів значно підвищується, коли уряд не обмежується одним збільшенням норми заощаджень. Адже вони бувають різними. Є, наприклад, депозити до вимоги, які мають дуже високу ліквідність, здатні у будь-який момент перетворитися в готівку, стати додатковим поточним попитом, що посилює інфляційну нерівновагу. Тому в інфляційній економіці потрібні заходи, спрямовані на зниження рівня ліквідності збережень. Практикуються, зокрема, встановлення підвищених процентів за строковими вкладами і безліч інших заходів, розрахованих на те, щоб якнайдовше утримати депозити у банківській системі. Іноді навіть вводиться тимчасове заморожування вкладів до вимоги.

Зрозуміло, що держава завжди має в запасі такий радикальний варіант, як грошова реформа конфіскаційного типу. Однак вона по суті не має відношення до коренів і механізмів інфляції, оскільки може лише тимчасово зменшити величину інфляційного розриву. Конфіскаційні реформи здійснюються нечасто; здебільшого, вони супроводжують завершення війн та інших великих соціально-політичних потрясінь. Щодо економіки мирного часу, то уряд, який вдається до цього ризикованого заходу, може розраховувати на успіх тільки в тому випадку, коли він користується безмежним довір'ям громадян, готових пожертвувати своїми сьогоднішніми доходами задля майбутнього процвітання, або коли повністю вичерпані інші способи протидіяння інфляції. На превеликий жаль, все це не властиве сучасній Україні.

Саме інфляція стала в сучасній українській економіці проблемою номер один. У такій ситуації "добра" влада, що турбується лише про своєчасне надання грошових компенсацій, придатна хіба що для тимчасового полегшення становища. Якщо ж поглянути на ситуацію ширше, із урахуванням перспективи, то виявляється, що, діючи так, влада тільки нарощує обороти механізму інфляції. Нічого доброго не приносить подібна доброчинність і для популярності властей, якою вони, звичайно, дорожать, а іноді бачать у ній свою найпершу мету. Адже люди більш-менш швидко все одно усвідомлять, що все це не в їхніх інтересах, оскільки будь-які надбавки до грошових доходів неминуче знищуються зростаючими цінами, а інфляція залишається.

В умовах гіперінфляції настає час сильних урядів, перейнятих рішучістю перемоги її, незважаючи ні на що. Маються на увазі жорсткі обмеження у сфері грошового обігу, прискорення приватизації, демонополізації, неухильне скорочення державних видатків тощо. Формування в Україні уряду, якому б народ повірив, є об'єктивною неминучістю. І чим швидше це відбудеться, тим швидше її економіка вийде на шлях здорового неінфляційного високоефективного розвитку.

Висновок

Як ми могли побачити, інфляційні процеси в Україні з часу отримання нею незалежності й до сьогоднішнього моменту були спричинені цілим комплексом факторів. Не поділяючи погляди деяких економістів, що наголошують на однозначності чинників, що викликали інфляцію в нашій державі (надлищкова емісія або ж ріст світових цін), ми вважаємо доцільним розглядати ці фактори в системі, оскільки їх визначення є досить умовним, а в економічних системах перехідного типу одні чинники інфляції переростають або діють паралельно з іншими( інфляція попиту та витрат), а іноді причини та наслідки цього процесу міняються місцями (кумлятивна спіраль зарплата-ціни-інфляція).

Серед основних факторів, що спричинили інфляцію в Україні, починаючи з 1991 р. необхідно зазначити наступне:

­ політичні трансформації 1991-1992 рр., що фактично спровокували різкий економічний спад, хоча його глибинні причини назрівали давно і корінилися не в політичній, а в суто економічній, виробничій сферах.

­ розбалансованість економічної системи, надмірна частка базових галузей, низька частка галузей, що працюють безпосередньо на споживача .

­ значна залежність української економічної системи від зовнішнього постачання, зокрема енергоносіїв, і як наслідок величезні втрати від росту цін на імпортні (в основному російські) енергоносії у 1991р.

­ надлишкова емісія НБУ, що викликала «інфляційний розрив», загострення економічної ситуації та гіперінфляцію, пік якої припадає на 1993р.

­ некоректна грошово-кредитна політика з боку держави. Експансійна політика з державним регулюванням цін на енергоносії, підтримки через тарифи на паливо, електроенергію та газ АПК, наданням державних дотацій у транспортній, житлово-комунальній сферах не призвела до очікуваних результатів і була замінена на рестрикційною грошово-кредитною політикою(встановлено низькі кредитні стелі для банків, підвищено норми обов'язкового резерву). Проте рестрикційна політика дозволила подолати певні прояви інфляції, так зв. «піки», однак не знищила її ключовї чинники. При різкому рості заощаджень у комерційних банків виникла фактична нестача обігових коштів, криза неплатежів, стагфляція, що знову підштовхувало державу до нової емісії.

­ надмірна долоризація економіки, коли паралельно з напціональною валютою функціонує інша (долар). Рост попиту на долар підриває довіру до власної грошової одиниці, посилює адаптивні очікування, сприяє переливу капіталу з країни на закордонні рахунки. Як результат криза неплатежів, низька інвестиційна активність, бартеризація економіки. Жорстке регулювання валютного курсу національної грошової одиниці з боку держави мало позитивні наслідки в короткостроковому плані, проте заважало розвитку відкритих ринкових відносин у довгостроковій перспективі.

­ затягування грошової реформи, що умовно розтягнулася на 5 років (1992-1996рр.), та навряд чи може бути названа завершеною на данному етапі. Реформа, що включила в себе три основні етапи: введення купоно-карбованців в готівковий обіг (січень 1992р.), введення купоно-карбованців в безготівковий обіг (листопад 1992р.), введення єдиної національної валюти- гривні в загальний обіг (вересень 1996р.) через деномінацію в 100 000 разів всіх складових грошової маси частково сприяли зменшенню темпів інфляції та відродженню довіри до національної валюти. Проте як довела остання криза у вересні 1998р. запровадження гривні ще не означало утворення незалежної, оздоровленої, самостійно функціонуючої за ринковими механізмами грошової системи в Україні. Значна залежність України від ринків сусідів, зокрема Росії, сприяє сьогодні посиленню інфляційних очікувань, новому витку долоризації економіки та падінню курсу національної валюти, який за деякими прогнозами у другому півріччі сягне 4- 10грн./1 дол. Ані деталізація цілей придбання доларів комерційними банками, введена в листопаді цього року, ані інші рестрикційні термінові антиінфляційні заходи, прийняті урядом у зв'язку з зазначеною фінансовою кризою, поки що не збільшили інтерес інвесторів до портфельних інвестицій за рахунок держазобов'язань, та не зменшили адаптивні очікування населення.

­ З 2000 до 2006 року була відносна стабільність і навіть спостерігалась дефляція.

­ Політична криза 2007, розпуск Верховної Ради у квітні 2007, перевибори у вересні 2007, блокування роботи парламенту наприкінці 2007 року призвели до сильної інфляції, яка вже перейшла межі галопуючої та погрожує перейти в гіперінфляцію.

­ Важливу роль в стабілізації економічної ситуації та приборканні інфляційних процесів в економіках перехідного періоду відіграє держава. Серед основних стабілізуючих заходів мають бути:

­ регулювання системи оподаткування (зниження податків і стимулювання виробництва)

­ розвиток ринку цінних паперів

­ обмеження бартерних операцій

­ відмова НБ від прямого кредитування бюджетного дефіциту та неперспективних підприємств (підприємств-банкуртів)

­ запровадження комерційних платіжних інструментів (чеки, векселя)

­ виплата заборгованостей по зарплатам

­ гасіння інфляційних очікувань

­ ефективна монетарна політика

­ скорочення бюджетного дефіциту

­ раціоналізація зовнішньоекономічної політики

­ підвищення ступеня товарності народного господарства

­ розумно організована приватизація державної власності

­ підвищення норми заощаджень і зменшення рівня їх ліквідності.

­ Обов'язково політична стабільність в Державі

­ Успіх антиінфляційних заходів в Україні передусім залежить від національної злагоди.

­ Важливо, щоб Верховна Рада не приймала рішень, пов'язаних з додатковими асигнуваннями,

­ Кабінет Міністрів припинив затвердження нових дорогих проектів,

­ профспілки утримувалися від домагань підвищення заробітної плати,

­ підприємці зобов'язалися не підвищувати ціни,

­ Національний банк дотримувався емісійного ліміту.

Саме від реалізації цих та інших заходів залежить успішний розвиток тієї чи іншої країни та її інтеграції в світове суспільство в якості рівноправного члена.

Список використаної літератури

1. «Економікс», Кемпбелл Р. Макконнел, Стенлі Л.Брю, К. 1993

2. «Економікс», С.Фішер, Д. Дорнбуш, Р. Шмалензі, М. 1993

3. «Основи економічної теорії», А.Гальчинський, П. Єщенко, Ю. Палкін, К 1995

4. «Про зв'язок інфляції та монетарної маси», В. Прісняков, «Фінанси України», №4 1997, стр. 20-33.

5. «Основні чинники та фактори інфляції в Україні», Ковальчук Т., Коваль М., «Фінанси України», №10 1998.

6. «Проведення грошової реформи», «Фінанси України», №2 1997.

7. Урядовий кур'єр. -- № 160, 15.10.1994

8. «На валютному ринку знову неспокійно. Що очікує гривню?», «Компаньон», №47, 29 листопада 1998, стр. 36-39

9. «Монетарна політика та грошова реформа в Україні», В.Ющенко, «Економіка України та шляхи її подальшого реформування(матеріали всеукраїнської наради економістів)», К 1995, стр. 126-128

10. Економічна доповідь Президента України, 1994 рік

11. Економічна доповідь Президента України, 1995 рік

12. Бюлетень НБУ, 10-1998

13. «Економічна деградація України», «День», 3 березня 1998.

14. «Економіка перехідного періоду», ред. Радаєва, Бузгаліна, М 1995

15. «The competetiveness of countries in transition during their economic depression and recovery», Slovenia 1998.

16. Андрианов В. Инфляция и методы её регулирования .// Маркетинг. - 2000. - №5 - С.3 - 13

17. Порошина Н. Учёт инфляции при принятии финансовых решений. // Маркетинг. - 2000. - №1 - С. 113 -116

18. Савчук В. П. Москаленко О. В. Вплив інфляції на оцінку показників прибутковості підприємства. // Фінанси України. - 2002. - №1 - С. 50 -60

19. Сменковський А. Ю. Інфляція та економічне зростання: стратегічний вимір. // Актуальні проблеми економіки. - 2001. - №5-6 - С. 45 - 54

20. Стельмах В. Петрик О. Обмінний курс, інфляція та конкурентоспроможність економіки. // ВіСник НБУ. - 2001. - №9 - С. 3 - 6

21. Інфляція та її Соціально-економічні наслідки: Лекція /М.М.Павлишенко.- Львів: ЛДСГІ.- 1995.-С.19-25.

22. Лукінов І. Інфляційна політика, її руйнівні наслідки і шляхи їх подолання // Економіка України.- 1994.- №1.- С.3-14.

23. Основи економічної теорії: Підручник / За ред. проф. С.В.Мочерного; Худож. оформ. В.М. Штогрина.- Тернопіль: АТ “Тарнекс” за участю АТ “НОЙ” та вид-ва “Світ”, 1993.- С.129 - 132.

24. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко, Л.О. Каніщенко та ін.; За ред. Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка.- К.: Вища шк., 1994.- С. 404 - 406.: іл.

25. Савчук М. Інфляція в Україні: витоки і Сучасний стан // Економіка України.- 1994.- № 2.- С.9-1

26. Семюелсон Пол А., Нордгауз Вільям Д. Макроекономіка / Пер з англ. - К.: “Основи”, 1995.- С.346-386.

27. Дербенцев В. Залежність інфляційних процессів від технологічної структури економіки.// Банківська справа. - 2001. - №2 - С.57 - 60

28. Кравченко С. Теленик С. Інфляція в ринковій економіці : Сутність, причини та взаємозв`язок з макроекономічними показниками. // Економіка. Фінанси. Право. - 2002. - №7 - С.9 -

29. Макаркина А. Комплексная оценка инфляционных процессов в региональной модели межотраслевого баланса. // Экономика Украины. - 2000. - №1 - С. 40 - 45

30. Мельник О. Антиінфляційна політика як фактор економічного зростання в Україні. // Банківська справа. - 2000. - №3 - С. 11 -16

31. Озель М. Інфляція як один з показників макроекономіки. // Вісник НБУ. - 2000. - №7 - С. 43 -45

32. Петрик О. Половньов Ю. Базова інфляція: концепція та деякі методи розрахунку. // Вісник НБУ. - 2002. - №12 - С. 47 - 48

33. Петрик О. Половньов Ю. Прогнозування інфляції. // Вісник НБУ. - 2000. - №12 - С. 7 - 9

34. Петрик О. Половньов Ю. Прогнозування інфляції споживчих цін в Україні. // Банківська справа. - 2001. - №4 - С. 29 - 32

35. Андрей Ревенко Анатомия инфляции. По ком звонят ценовые колокола? // Finance.com.ua - 26.02.2008

36. В.Литвицкий Апрельская дефляция уникальна для Украины // Finance.com.ua - 05.05.2006

37. Наталья Непряхина Цены сорвались с цепи // Finance.com.ua - 08.10.2007