Курсова робота на тему:

Циклічні коливання і кризи в економіці

1.1 Причини і механізм циклічних коливань..........................................3

1.2 Валютні і структурні кризи в економіці..........................................23

1.3 Теорія довгих хвиль М. Кондратьева...............................................31

Використані джерела...............................................................................35

1.1 Причини і механізм циклічних коливань

Циклічні коливання в економіці були відомі давно, але до початку XIX cm. вони мали здебільшого сезонний характер, що було зумовлено переважанням сільського господарства, відсутністю сформованого суспільного характеру виробництва у кожній окремій країні та іншими факторами. З 1925 р. циклічні коливання в економіці відбуваються періодично і постійно. З моменту появи першої такої кризи в економічній теорії з'явилося майже 200 концепцій причин її виникнення та сутності, але ця проблема актуальна і нині, особливо зважаючи на те, що економічна криза вперше за кілька останніх десятиліть у 90-ті роки XX cm. вразила і господарство України.

Причини циклічності в розвитку економіки. З 1825 р. капіталістична система господарства з певною періодичністю переживає кризи, які проявляються у надвиробництві товарів і неможливості їх реалізації, що спричиняє спад виробництва, зростання кількості безробітних, погіршення життєвого рівня населення тощо. Тривалий і періодичний характер перебігу циклів свідчить про те, що циклічність є законом розвитку капіталістичного способу виробництва.

Представники різних напрямів і шкіл політичної економії, а згодом економічної науки намагаються з'ясувати причини циклічного характеру виробництва, насамперед криз, виробити рекомендації для їх усунення. Серед численних спроб розкрити причини цих явищ можна виділити поверхові (циклічність пояснювали появою плям на Сонці, ритмом рухів Венери та ін.) та наукові.

Науковий підхід до з'ясування причин циклічності та криз застосували представники класичної школи політичної економії. Д. Рікардо такою причиною вважав несправедливість у розподілі багатства. На відміну від нього Ж.-Б. Сей стверджував, що пропозиція породжує власний попит і кризи в усій економіці неможливі, вони можуть відбуватися лише в окремих регіонах або на окремих ринках товарів. Цю думку не поділяв Т. Мальтус. Він зазначав, що попит має тенденцію постійно відставати від пропозиції, оскільки робітники на свою зарплату купують лише частину продукції, на іншу частину пред'являють попит власники капіталу (на величину їх витрат), а частка, яка забезпечує отримання прибутку, не знаходить збуту. Для її реалізації нібито потрібні «треті особи» -- землевласники, армія, духовенство та ін. Якщо доходів цих осіб недостатньо, може виникнути криза надвиробництва.

Подібної думки дотримувався і швейцарський економіст Сісмонд де Сісмонді (1773--1842), але «третіми особами» він називав дрібних товаровиробників (селян, ремісників). Крім того, автор пояснював кризи недоспоживан-ням народних мас, невідповідністю між виробництвом і споживанням.

Уперше системний науковий аналіз економічного циклу, насамперед кризи (як основного його елемента), зробив К. Маркс, піддавши погляди на цю проблему своїх попередників конструктивній критиці.

Економічний цикл -- рух виробництва від початку попередньої до початку наступної кризи.

З часу першої економічної кризи (1825) відбулися 22 цикли. Кожний цикл охоплює чотири основні фази: криза, депресія, пожвавлення і піднесення. Головною з них є криза, тому з'ясування причин її виникнення роз-криває найважливішу причину циклічності економіки.

Криза (грец. krizis -- вихід) -- головна фаза економічного циклу, що супроводжується різким скороченням обсягів виробництва, зрос-танням безробіття, накопиченням товарів у сфері торгівлі тощо І продовжується до встановлення відносної ринкової рівноваги.

Оскільки криза є багатоаспектною (криза надвиробництва, платіжна, фінансова, валютна тощо), то її виникнення спричинене комплексом внутрішніх суперечностей.

Найглибиннішою з них є економічна суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів.

При виникненні капіталістичного способу виробництва (початок XVI ст.) і виробництво, і привласнення мали приватний характер. Упродовж приблизно трьох століть приватне виробництво перетворилося на суспільне. Мате-ріальною основою цього процесу був розвиток великої машинної індустрії. Посилення суспільного характеру виробництва виявилося у розвитку й поглибленні суспільного поділу праці всередині галузей народного господарства (особлива форма поділу праці), посиленні зв'язків між під-приємствами і галузями промисловості, у зростанні розмірів підприємств, кількості зайнятих на них, збільшенні питомої ваги гігантських підприємств у кожній галузі тощо. Розвиток великої машинної індустрії дав змогу значно збільшити обсяг випуску продукції.

Упродовж цього періоду від процесу постійно зростаючого суспільного виробництва дедалі більше відставала форма привласнення. Як і 300 років тому, вона була здебільшого приватною, тобто більшу кількість створених благ привласнювали окремі капіталісти. Це зумовило пе-реростання суперечності між суспільним характером ви-робництва і приватною формою привласнення у конфлікт, який вимагав розв'язання. Частково цей конфлікт був подоланий під час першої економічної кризи. Відсутність економічних криз до цього пояснюється нерозвиненістю основної суперечності капіталізму.

Конкретною формою вияву цієї глибинної суперечності було протиріччя між зростаючими масштабами виробництва й відносним звуженням платоспроможного попиту населення, а отже, суспільними потребами у певному виді товарів і послуг. Оскільки у той період не діяло державне регулювання заробітної плати, не було встановлено її мінімальний рівень, кожен капіталіст намагався знизити заробітну плату до мінімуму, а тому зменшувався плато-спроможний попит населення за неконтрольованого масо-вого виробництва товарів на невизначений ринок. Так ви-никла криза надвиробництва, її посилила диспропорційність розвитку економіки.

Криза проявляється в накопиченні товарних мас у гуртовій торгівлі: масштаби товарообміну скорочуються, торгівля перестає закуповувати нові партії товарів, що призводить до спаду виробництва, банкрутств підприємств, зростання безробіття, а отже, до ще більшого зменшення платоспроможного попиту.

Надалі торговельний капітал для реалізації товарів знижує ціни, що за різкого скорочення виробництва сприяє встановленню ринкової рівноваги (відповідності попиту і пропозиції). Кризовий спад припиняється, економіка входить у фазу депресії (немає ні спаду, ні піднесення). Криза виникала кожні 10--11 років, матеріальною осно-вою такої періодичності було масове оновлення основного капіталу.

Перша економічна криза підштовхнула процес еволюції економічної власності. Саме в 30-ті роки починають ви-никати акціонерні компанії -- колективна форма капіталістичної власності. Однак процес еволюції власності відставав від темпів та масштабів усуспільнення виробництва і праці, що призводило врешті-решт до виникнення нової кризи, початку економічного циклу. Так коротко характе-ризував причину циклів і криз Маркс.

М. Туган-Барановський не погоджувався з таким обґрунтуванням. Він розглядав теорію криз Маркса лише як теорію ринку і давав при цьому високу оцінку концепції Ж.-Б. Сея, який причину промислових криз вбачав не в порушеннях, що відбуваються у кожній із сфер суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні й споживанні), а в неправильному розподілі національного виробництва загалом, обмеженості продуктивних сил суспільства. Підтримуючи тезу Ж.-Б. Сея, Туган-Барановський також стверджував, що попит на товари створюється самим виробництвом. Конкретизуючи своє розуміння причин виникнення криз у промисловості, він наголошував, що ці кризи спричинені непропорційним нагромадженням та розвитком галузей і окремих підприємств. Головною причиною циклічних коливань український вчений називав диспропорції між рухом заоща-джень та інвестицій у галузях, що виробляють засоби виробництва, та недосконалість регулюючої ролі ринкового механізму у сфері нагромадження й використання суспільного капіталу. Щоб забезпечити постійне зростання виробництва, необхідно, на його думку, здійснювати раціональне регулювання інвестицій.

З точки зору сучасної теорії криз у теорії Тугана-Барановського є багато раціонального. Зокрема, заслуговує на увагу його думка про диспропорційність у розвитку галузей, а також між рухом заощаджень та інвестицій як при-чини промислових криз, про зростаючу можливість вироб-ничего споживання в реалізації суспільного продукту тощо. Водночас сумнівним є твердження про незалежність зростання виробництва від розмірів особистого споживан-ня, про автоматичну залежність попиту від виробництва. Надто аморфним є й пояснення промислових криз нерівномірністю розподілу національного виробництва. Причини цього глибинного явища вчений не пов'язує з відносинами власності та ін.

Сучасні західні економісти А. Парето та А. Пігу пояснюють економічний цикл співвідношенням оптимізму й песимізму в господарській діяльності; І. Фішер -- незбалансова-ністю попиту і пропозиції грошей тощо; Н. Калдор -- розривом у динаміці інвестицій та заощаджень.

Логічною видається наведена вище думка Маркса щодо основної причини економічних криз в умовах капіталізму. Формами вияву основної суперечності є диспропорція між рухом заощаджень та інвестицій, непропорційність між нагромадженням та розвитком окремих галузей і підприємств, суперечності між виробництвом і споживанням, виробництвом і розподілом, між планомірною організацією виробництва на окремих підприємствах та стихійним механізмом ринкового регулювання в масштабі всієї еконо-міки та ін.

Найглибшою за всю історію капіталізму була криза 1929--1933 pp. Виробництво у США скоротилося на 23%, інвестиції -- на 79%, з'явилася величезна кількість безробітних, криза тривала 37 місяців. Саме тоді стало цілком зрозуміло, що ринкова економіка неспроможна ні подолати, ні зменшити глибину економічних криз.

Відтоді почалися широкомасштабне втручання держави в економіку, антициклічне регулювання та комплексне монополістичне планування. Гігантські монополії вивча-ють ринок, платоспроможний попит населення, прогнозу-ють його і під час кризи свідомо скорочують масштаби виробництва. У наступні десятиріччя почалося масове ви-робництво товарів тривалого користування (автомобілів, холодильників, телевізорів), які через певний час населення намагалося замінити кращими моделями і т. д. Так виникла нова, матеріальна основа економічного циклу -- масове оновлення товарів широкого вжитку.

У ширшому плані -- як порушення і поновлення рівноваги на всьому споживчому ринку -- причину циклічних коливань обґрунтував англійський економіст Дж. Кітчін. Цикли, які тривають 3--4 роки, отримали назву «циклів Кітчіна». Держава здійснювала активну амортизаційну політику, спрямовану на прискорення процесу оновлення основного капіталу в повоєнний період, тому економічний цикл стає коротшим, а кризи -- менш глибокими. Замість надвиробництва товарів відбувається надвиробництво основного капіталу (коли виробничі потужності навіть у без кризовий період завантажені на 75--80%), немає різкого зниження цін тощо. Саме тому під час кризи 1990--1992 pp. спад промислового виробництва становив 1,9%, а її трива-лість -- Ю місяців.

У 1857 р. виникла перша світова циклічна криза, що свідчило про загострення основної суперечності в кількох країнах і певною мірою між інтернаціоналізацією продуктивних сил і вузькими межами національних форм капіталу (власності), переважанням у ньому приватного характеру.

У процесі еволюції економічної системи певних кількісно-якісних змін зазнає й основна суперечність капіталізму. Так, з виникненням і широким розвитком акціонерної власності поряд з приватнокапіталістичним привласненням формується колективне капіталістичне, частково кооперативне та інші форми привласнення створеного національного доходу. В більшості країн зростає питома вага державної власності, в якій поєднуються приватні, колективні та суспільні інтереси. Так, для виходу з кризи 1929--1933 pp. і наступного послаблення її глибини держава стала широко впроваджувати громадські роботи, встановила мінімальний рівень заробітної плати, вжила інших заходів, що збільшило платоспроможний попит на-селення. Цьому сприяли і виступи трудящих за підвищення заробітної плати. Завдяки цим заходам була послаблена суперечність між платоспроможним попитом населення та пропозицією товарів і послуг, між виробництвом і розподілом. Внаслідок цього модифікується сам зміст основної суперечності, одна з її сторін перестає бути лише приватнокапіталістичним привласненням. В останні десятиріччя у межах економічної системи капіталізму виникає трудове колективне привласнення (на викуплених трудовими колективами підприємствах), посилюється колективне привласнення, що значно послаблює глибину основної суперечності (отже, й похідних форм їі розвитку), а внаслідок цього -- і глибину економічних криз.

Значних змін зазнають похідні форми основної суперечності. Так, планомірність, яка була обмежена масштабами окремих підприємств, розвивається згодом у межах монополістичних об'єднань, державного сектора економіки і навіть міжнародних економічних об'єднань на зразок ЄС.

Механізм циклічних коливань. Кожен із циклів _є унікальним, але всім їм властиві певні загальні ознаки, передусім однакова послідовність у зміні фаз циклу. На різних етапах економічного розвитку суспільства й за різних конкретних умов відтворення цикл і його фази виявляються по-різному. Близьку до ідеальної картину циклу зображено на рис. 6.

Рис. 6. Рух промислового виробництва

Криза передусім охоплює найчутливіщі сфери грошово-кредитних відносин, гуртової, а відтак і роздрібної торгівлі. Біржова паніка та масове знецінення капіталу у разі зниження курсів акцій нерідко є симптомами наближення чергового спаду. Розвиток кризи виявляється у нагромадженні товарних мас у гуртовій торгівлі, сповіль-ненні їх просування до споживача, що призводить до зниження загальних показників динаміки промислового виробництва, руйнування капіталу. Однак промисловець вважає свої ринкові проблеми подоланими і продовжує виробляти товари у попередніх кількостях. Один потік товарів наздоганяє інші доти, доки з'ясується, що весь попередній потік не поглинутий сферою споживання. Масштаби товарообміну різко скорочуються, що спричи-няє спад виробництва (табл. 2), зростання безробіття, зниження реальної заробітної плати, прибутків, збіль-шення масових банкрутств. Зростають потреби у платіж-них засобах, попит на гроші, тому підвищуються ставки позичкового відсотка.Циклічні кризи XX ст. на прикладі США

Скорочення виробництва під час кризи триває доти, доки встановиться ринкова рівновага, тобто відповідність попиту і пропозиції, а отже, послабиться гострота основної суперечності. Після цього кризовий спад припиняється і економіка входить у фазу депресії.

Депресія (лат. deprimo -- придушую) -- застій у розвитку народного господарства, в межах якої відбуваються поступове відновлення перерваних кризою зв'язків, переливання капіталу у перспективніші галузі, починається масове оновлення основного капіталу.

Зв'язок депресії з кризою полягає передусім у відновленні основного капіталу, але вже на новому, вищому технічному рівні. Тому в наступному циклі економіка досягає більшого піднесення.

Пожвавлення -- зростання виробництва в обсягах, які були досягнуті перед кризою.

Уперше після початку кризового спаду зростає попит на засоби виробництва та робочу силу, відновлюється економічне зростання, збільшуються прибуток і заробітна плата. В суспільній свідомості живе сподівання на краще. Під час пожвавлення відновлюється докризовий рівень економічного розвитку й готується майбутнє піднесення.

Піднесення -- швидке зростання виробництва, яке супрово-джується скороченням безробіття, розширенням обсягів кредиту та Ін., внаслідок чого економіка виходить на рівень, який перевищує попередні рівні.

Економічне зростання прискорюється, поліпшуються всі показники ринкової кон'юнктури, передусім збільшується платоспроможний попит. Це сприяє зростанню то-варних цін, збільшує прибутки і стимулює пропозицію.Особливо значних розмірів досягають кредитно-фінансові операції, а також спекулятивні операції на біржах, але саме в цей найсприятливіший для економіки період в її надрах зріють передумови майбутнього спаду.

Між коливанням попиту та змінами обсягу інвестицій наявний безпосередній взаємозв'язок. Зростання попиту на споживчі товари і на засоби виробництва зумовлює збільшення інвестицій у потужності, за допомогою яких ці товари виробляються. Відповідно зниження попиту призводить до скорочення інвестицій. Принцип акселерації (лат. accelero -- прискорюю) відображає той факт, що певна зміна попиту в будь-який бік спричиняє значно більшу зміну в обсязі капіталовкладень. Отже, інвестиції реагують на зміну попиту прискореною зміною. Відповідно до принципу акселерації, якщо його розглядати у найзагальнішому вигляді, розмір інвестицій є функцією від зміни сукупного попиту (доходу).

Принцип акселерації відображає спорадичні, надзвичайно різкі та відчутні для економіки зміни у капіталовкладеннях під дією попиту, що коливається. А це слід розглядати як фактор нестабільності економіки.

Антициклічні заходи економічної політики держави. Основою антициклічного регулювання є антикризове регулювання. Найважливішу роль у ньому відіграє держава. Вперше в історії розвитку капіталістичного способу виробництва воно було застосоване у США під час кризи 1929-- 1933 pp. (Держава організувала і забезпечила широке проведення громадських робіт (будівництво доріг, мостів та ін.) за кошти державного бюджету, закуповувала надлишки продукції, надавала допомогу розореним компаніям, здійснювала виплати безробітним тощо). Теоретично обґрунтував необхідність антикризового регулювання економіки Дж. Кейнс.

Антициклічне регулювання економіки -- свідомі й цілеспрямовані дії держави, а частково могутніх корпорацій і наднаціональних органів, на промисловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон'юнктури і підвищення темпів економічного зростання.

Після Другої світової війни у більшості розвинутих країн антикризові заходи держави було розширено, а також доповнено антициклічними. Зокрема, антикризові заходи було розширено за рахунок стимулювання житлового будівництва. Держава страхує і гарантує отримання кредитів на житлове будівництво, регулює терміни погашення кредитів, розмір відсотка тощо, здійснення політики прискореної амортизації, надання податкових знижок при встановленні нового устаткування, зниження податків на прибутки корпорацій та ін. Узагальнюючим показ-ником впливу держави на економічний цикл є частка державних витрат у ВВП, передусім державні закупівлі товарів і послуг.

Особливості антициклічного регулювання значною мірою зумовлені домінуванням монополій (олігополій) в економіці. Англійський економіст Е. Чемберлін переконливо стверджував, що навіть за відсутності угод (письмових або усних) ціни на олігополістичному ринку вищі, ніж на конкурентному, а обсяг виробництва нижчий. Він та інші західні вчені наголошували на відсутності у цей період гнучкості цін, їх рухливості порівняно з періодом вільної конкуренції. Якщо раніше ціни під час економічної кризи різко знижувалися, то за панування колективних монополій (олігополій) вони незмінні або навіть зростають. Це зумовлено тим, що олігополії скорочують обсяги виробництва, щоб запобігти надвиробництву товарів і зниженню цін.

Цій негативній тенденції може значною мірою протистояти діяльність держави щодо стимулювання грошового попиту за допомогою відповідної грошово-кредитної політики. Якщо під час кризи 1929--1933 pp. маса грошей (грошовий агрегат М_г) в обігу США збільшилася приблизно на 25%, то в 1929--1933 -- майже вдвічі. Цей метод активно використовували у повоєнний період, він сприяв скороченню глибини й тривалості економічних криз. Темпи зростання грошової маси переважно були вищими (5-- 8%), ніж це рекомендували монетаристи (до 3% щорічно). Однак значне прискорення зростання грошової маси наприкінці 60-х -- на початку 70-х років призвело (разом з іншими факторами, наприклад різким підвищенням цін на нафту в період енергетичної кризи) до посилення інфляційних тенденцій -- темпи зростання цін в середині 70-х років становили понад 10%.

З цих причин у 80-ті роки уряд почав обмежувати темпи зростання грошової маси за допомогою жорсткої кредитно-грошової політики. Зокрема, у період високої економічної активності (або «перегріву» економіки, за класифікацією західних учених) держава значно підвищує норму відсотка, що спричиняє подорожчання кредиту. Під час Депресії та кризи вона підвищує резервну норму (нормативи обов'язкових відрахувань комерційних банків до резервів), знижує ставку відсотка і здешевлює кредит. Це зумовлено тим, що встановлена центральним державним банком величина відсотка впливає на розмір відсотка, за яким банки надають позичку своїм клієнтам.

Перевагою цього методу антициклічного регулювання є оперативність застосування (без прийняття відповідного закону). Важливо лише точно визначити час підвищення або зниження відсоткової ставки.

Щоб розширити сукупний попит, держава у фазах кризи і депресії знижує ставки оподаткування на прибутки, заробітну плату, надає пільги за умови прискореного списання вартості основних фондів, що є засобом стимулювання інвестицій у недержавний сектор економіки. Під час кризи уряд збільшує обсяг прямих капіталовкладень у державний сектор, насамперед у галузі економічної й соціальної інфраструктури (сфери транспорту і транспортного будівництва, електро-, газо- і водопостачання, житлове будівництво, атомну енергетику та ін.). Під час економічної кризи держава збільшує обсяг інвестицій, але надалі обсяг державних капіталовкладень у багатьох розвинутих країнах поступово скорочується.

У фазі піднесення держава збільшує податки, відсоткові ставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих капіталовкладень, що гальмує процес надмірного «перегріву» економіки, послаблює суперечність між виробництвом і споживанням, згладжує різкі коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої.

Між вжиттям заходів щодо кредитно-грошової політики і певним результатом минає чимало часу. Так, за оцін-ками західних учених, цей лаг за умов циклічного спаду становить від 5 до 20 місяців, а в період піднесення -- 10-- 24 місяці. З найбільшим запізненням діють методи податкового регулювання, що значною мірою зумовлено тривалістю законотворчого процесу. Тому важливо мати чіткий економічний прогноз механізму перебігу економічного циклу.

Антициклічне (а отже, антикризове) регулювання здійснюється економічними, правовими й адміністративними методами. З боку олігополій -- певною мірою через вироблення ними узгодженої політики, виконання державних програм та ін. Однак їхні дії нерідко суперечать політиці держави у цій сфері.

Наднаціональні органи в країнах ЄС здійснюють значною мірою уніфіковану промислову, структурну, податкову, амортизаційну та інші форми політики, що є важливим фактором антициклічного регулювання, синхронізації економічного циклу.

Внаслідок цього, а також послаблення глибини основної суперечності між сучасними економічними кризами (у повоєнний період) і кризами XIX ст. наявні такі відмінності:

1) сучасні кризи менш глибокі, але відбуваються частіше;

2) замість надвиробництва товарів під час криз у минулому нині здійснюється надвиробництво основного капіталу (у формі простоювання значної частини виробничих потужностей);

3) під час криз у минулому відбувалося різке зниження цін, а за сучасних умов його здебільшого немає;

4) сучасні кризи характеризуються менш тривалим періодом перебігу фаз власне кризи і депресії та відповідним збільшенням фаз пожвавлення й піднесення;

5) на відміну від стихійного характеру перебігу криз у минулому, сучасні економічні кризи, механізм їх розгортання все більше піддаються регулюванню;

6) сучасні кризи, насамперед фінансові, відрізняються синхронізацією економічного циклу. Свідченням цього є, зокрема, фінансова криза в Японії, Південній Кореї, що розгорталася наприкінці 1997 р. Для її локалізації, запобігання переростанню у світову фінансову кризу, МВФ надав безпрецедентно високі кредити. Щоб послабити глибину цієї кризи, японський уряд знизив кредитні ставки до 0,25%.

У 90-х роках економічні кризи у багатьох розвинутих країнах набули нових ознак. Так, у США з 1992 р. розпочалося найтриваліше економічне піднесення, яке продовжувалося майже 10 років. У 1993 р. у Німеччині, Франції та деяких інших країнах Європи відбувався спад, який в 1995--1996 pp. переріс у депресію. В Японії криза відбулася у 1979--1999 pp., що засвідчує асинхронність циклу.

Економічна криза, яка відбулася в Україні в 90-ті роки XX ст., мала певні особливості, що відрізняють її від інших.

Причини економічної кризи в Україні

Основні групи причин економічної кризи в Україні. На відміну від класичної кризи в Україні, як і в інших країнах СНД, з кінця 1990 р. триває не криза надвиробництва, а криза недовиробництва. За своїми масштабами вона не має аналогів у світі. Так, у США в 1929--1933 pp. спад виробництва не перевищував 25% , в СРСР під час Другої світової війни він становив 20%, тоді як в Україні обсяг ВВП у доларовому еквіваленті становив у 1990 р. 249 млрд., дол., а у 1999 р. у номінальних цінах -- 130,4 млрд. грн.

Причини економічної кризи в Україні доцільно поділити на три основні групи: успадковані від СРСР; ті, що постали з часу проголошення незалежності України; причини, зумовлені процесом трансформації існуючої еконо-мічної системи.

Причини економічної кризи, успадковані від СРСР. Вони були зумовлені наявністю соціально-економічного ладу, за якого керівні органи нехтували основними законами економіки.

1. Майже повне, або тотальне, одержавлення економіки, власності. 92% усіх засобів виробництва перебували в руках держави, ними розпоряджалися загальносоюзні міністерства й відомства. Внаслідок цього в економіці майже не існувало плюралізму форм власності (колгоспно-кооперативна форма була значною мірою також одержавлена) і відповідних форм господарювання, що унеможливлювало дію такої могутньої рушійної сили розвитку, як конкуренція між товаровиробниками різних форм власності за зде-шевлення продукції, зростання якості виготовлених товарів і послуг, споживача. Це в підсумку спричиняло надзвичайно низьку конкурентоспроможність товарів промисловості СРСР на світових ринках (лише до 12%), експорт на ці ринки переважно енергоносіїв (майже 70%), наявність затратної економіки. Так, на 1% національного продукту в СРСР витрачалося у 6--8 разів більше електроенергії, ніж у країнах Заходу, нафтомісткість продукції була майже в 10 разів вищою, ніж у цих країнах.

2. Наявність глибоких диспропорцій в економіці. Частка групи «А» (галузей, в яких виробляються засоби ви-робництва) становила в 1990 р. 72,4%, групи «Б» (галузей, в яких виробляються предмети споживання) -- 27,6% (в розвинутих країнах співвідношення обернене). Економіка була орієнтована не на людину, а на виробництво заради виробництва.

3. Антидемократичний характер управління державною власністю і державними підприємствами. Панування командно-адміністративних важелів у народному господарстві за умов слабкого використання економічних (за допомогою податкової, кредитної, фінансової політики тощо) важелів, надмірна централізація перших у руках загальносоюзних міністерств і відомств.

4. Зосередження 95% всієї власності, розташованої в Україні, в руках загальносоюзних міністерств і відомств,що, зокрема, зумовлювало нехтування екологічною безпекою («брудні» виробництва, будівництво АЕС у непридатних районах тощо). Власність загальносоюзних міністерств і відомств колишнього СРСР переважно перейшла до Української держави, крім частки України в золотому, алмазному фондах, у власності представницьких органів за межами колишнього СРСР (посольства, консульства тощо). На перший погляд, цей фактор перестав бути руйнівним, але це не так, оскільки, наприклад, Чорнобильська катастрофа позначилася і позначатиметься на соціальному, економічному становищі України і здоров'ї її громадян.

5. Відчуження працівників від засобів виробництва і результатів праці, від самого процесу праці. Відсутність дієвих стимулів до праці, панування «зрівнялівки», відчуження від управління власністю, від економічної влади на підприємстві найбільше виявлялося в масовому її розкраданні.

6. Значна мілітаризація економіки. На військові цілі витрачалося до 35% ВНП, або майже 300 млрд. крб. на рік. В Україні після розпаду СРСР залишилося до 30% військово-промислового комплексу (ВПК) СРСР, майже 80% підприємств галузей машинобудування було залучено до виробництва зброї, вироблялося до 17% всієї оборонної продукції, майже 60% промисловості України було зорієнтовано на потреби ВПК. Загальна кількість робочої сили, зайнятої на підприємствах ВПК, становила майже 40% працездатного населення країни.

7. Надмірна централізація при перерозподілі національного доходу через державний бюджет. З республік вилучалося до 70% створеного національного доходу, значна частина якого згодом поверталася до них через механізм загальносоюзного фінансування розвитку освіти, охорони здоров'я, інвестицій тощо. Це означало «зрівнялівку» в розподілі створеного національного доходу незалежно від результатів праці кожної республіки СРСР.

8. Політика пограбування села. Виявлялася в «перекачуванні» значної частини створеного сільськими працівниками національного доходу на користь промисловості через механізм «ножиць цін» і низький рівень продуктивності праці.

9. Значна монополізація економіки. Частка монополізованого виробництва у структурі ВВП становила приблизно 40% ВВП.

10. Величезне фізичне та моральне зношування основних фондів, низька продуктивність праці (фізичне зношування становить майже 60% , моральне -- до 90%).З часом деякі з названих причин ще більше поглибили-ся. Зокрема, тривала ще жорсткіша політика пограбування села, зросло фізичне і моральне зношування основних фондів, поглибилися диспропорції, посилилося відчужен-ня (технологічне та соціально-економічне) працівників від засобів виробництва та ін.

Комплекс цих причин (у СРСР) призвів до того, що в середині 80-х років відчутно знизилися темпи зростання економіки, майже не підвищувався життєвий рівень населення тощо. Усвідомлюючи це, тодішнє керівництво Союзу почало перебудову.

Причини економічної кризи, що постали з часу проголошення незалежності. Вони поглибили комплекс уже наявних причин.

1. Розрив господарських зв'язків з країнами колишнього СРСР. Порушення цих зв'язків, насамперед з Росією, призвело до втрати Україною значної кількості тради-ційних ринків збуту, до зупинення багатьох підприємств через відсутність комплектуючих тощо, адже лише 20% промислового виробництва в Україні мали завершений технологічний цикл. Хоча не всі господарські зв'язки були раціональними (відбувалися зустрічні перевезення, великі транспортні витрати тощо), замінювати їх ефективнішими треба було поступово.

2. Відсутність науково обґрунтованої стратегії трансформації командно-адміністративної системи в розвинутішу і досконалішу економічну систему, тобто невизначеність моделі такої трансформації (обиралася мета одно-часного переходу до ринкової, соціальне орієнтованої ринкової та змішаної економіки і навіть до постіндустріального суспільства).

3. Руйнування державного управління економікою і запровадження недосконалих ринкових важелів за домінування державної власності, які використовувались у розвинутих країнах майже століття тому.

4. Ухвалення численних непрацюючих або руйнівних за наслідками законів, відсутність надійного механізму реалізації багатьох законів. Тому в Україні не існує науково обґрунтованої правової бази для здійснення пакета еко-номічних реформ.

5. Непродумане впровадження купона (без відповідної наукової концепції). Купоно-карбованці не були оформле-ні як валютні ресурси власної (національної) банківської системи, не мали надійного захисту. Це стало однією з причин їх катастрофічного знецінення. Замість виконання функцій захисту національного ринку він став засобом його спустошення. Так, купуючи нафту в Росії по 90 дол. за тонну наприкінці 1993 p., Україна повинна була експортувати товарів приблизно на 250 дол.

6. Шокова лібералізація цін і ліквідація та знецінення трудових заощаджень. Це звело до мінімуму норму заощаджень, підірвало купівельну спроможність більшості населення й відкинуло його за межу бідності.

7. Придушення національного виробництва, майже цілковита втрата внутрішнього ринку. Свідченням цього є засилля імпортних товарів (значною мірою сумнівної якості), частка яких досягла у 1999 р. 70%.

8. Відсутність комплексної військово-технічної політики держави, узгодженої з соціально-економічною політикою, руйнівний і майже некерований характер конверсійних процесів. Так, у 1991 р. питома вага військової продукції в загальному обсязі виробництва становила майже 23%, а в 1996 р. -- приблизно 3,4% .

9. Доларизація української економіки. Вільне обертан-ня американського долара та інших іноземних валют на території країни теж негативно вплинуло на стан економіки.

10. Прийняття численних декретів, постанов уряду тощо, які поставили у невигідне становище виробника, а вигідніше -- посередника. Крім того, такі документи нерідко суперечили один одному, сіючи правовий хаос, нестабільність і непередбачуваність.

11. Відсутність надійної фінансово-банківської системи, раціонального регулювання НБУ діяльності комерцій-них банків. В діяльність банківської та фінансової систем України повільно впроваджувалися сучасні методи й засоби обліку і контролю. Це призвело до масового перекачування безготівкового грошового обігу в готівковий, що, у свою чергу, зумовило величезний додатковий попит на готівку, зосередження у тіньових структурах майже половини всієї грошової маси.

12. Кримінальний характер роздержавлення й приватизації.

13. Масовий відплив капіталу за кордон. Щорічно він становить до 5 млрд. дол. і в сукупності досягає майже 60 млрд. дол.

14. Відсутність сприятливого інвестиційного клімату в Україні (за цим показником вона в середині 90-х років посідала 135-те місце у світі).

15. Значне зростання управлінського апарату.

16. Майже цілковита відсутність політики структурної Перебудови господарства. Занепад галузей, що виробляють товари масового вжитку, і прискорений розвиток окремих енергозатратних галузей (наприклад, металургійної), які поглиблюють енергетичну та екологічну кризи, сприяють перетворенню України на сировинний придаток.

17. Стрімке подорожчання енергоносіїв. Так, Росія продає газ на кордоні Польщі по 60 дол. за 1000 м³, на кордонах Франції та України -- по 80 дол. У другій половині 90-х років Україна щорічно переплачувала Росії за газ до 2 млрд. дол.

18. Відсутність науково обґрунтованих податкової, нау-кової, промислової політики, політики ціноутворення.

19. Отримання значних кредитів на невигідних умовах (для закупівлі товарів тощо) та їх непродуктивне використання. Внаслідок цього зростали зовнішній борг і виплата відсотків за ним, які не давали (або давали незначною мірою) змоги вдосконалювати систему продуктивних сил.

20. Значні витрати на відшкодування збитків від Чорнобильської катастрофи. За період 1991--2002 pp. вони оцінюються в 6 млрд. дол. та ін.

Внаслідок названих чинників тіньова економіка охопила майже 60% сукупної народногосподарської діяльності. Крім того, відчуження працівників від власності на засоби виробництва, результатів праці тощо ще більше посилилось, оскільки засоби виробництва узурповані новою кланово-номенклатурною елітою.

Причини економічної кризи, зумовлені процесом трансформації існуючої економічної системи. Кардинальні перетворення зумовлюють наявність перехідного етапу, який триває більший чи менший період часу. Світовий досвід свідчить, що цей етап, як правило, супроводжується кризовими явищами різної глибини і характеру. Щоб послабити такі негативні аспекти, необхідний науково виважений вибір стратегічного курсу і механізму реалізації перетворень.

Необхідність створення нових, ефективніших елементів економічної системи, зокрема техніко-економічних відносин, форм власності та господарського механізму, є теж надзвичайно важливим фактором, впливає на соціально-економічне становище господарського механізму загалом.

Усі три групи (підсистеми) причин органічно пов'язані між собою. Кризові явища в Україні були зумовлені їх комплексною дією. Однак це не означає, що поглиблення соціально-економічної кризи спричинене здобуттям Україною державної незалежності і суверенітету. Прагнення до незалежності й здобуття її -- закон розвитку світової цивілізації.

1.2 Валютні і структурні кризи в економіці

Фінансова криза, її особливості наприкінці 90-х років. Фінансові кризи пов'язані з економічними кризами надвиробництва і недовиробництва. їх причинами в минулому були тривалі війни, витрати на які покривалися надмірною емісією паперових грошей. На нижчій стадії розвитку капіталізму фінансові кризи, породжені кризами надвиробництва, були нетривалими, неглибокими, на вищій стадії капіталізму вони значно глибші, гостріші й триваліші, що засвідчила, зокрема, криза 1929--1933 pp. Це зумовлено особливостями вивезення капіталу, діяльністю ТНК, посиленням процесу мілітаризації економіки, «роздуванням» державного апарату.

Фінансова криза -- глибокий розлад фінансової системи країни, що супроводжується зростанням темпів Інфляції, неплатежами, різким, переважно знижувальним, коливанням валютних курсів та курсів цінних паперів, відпливом Іноземних Інвестицій.

Характерною ознакою таких криз є значні дефіцити державних бюджетів. У 1997 р. почалася світова фінансова криза в країнах Південно-Східної Азії, зокрема у Південній Кореї, Сінгапурі, Малайзії, Гонконзі, Індонезії, а відтак і в Японії. З метою пом'якшення і локалізації цієї кризи МВФ і Світовий банк надали Північній Кореї кредит в сумі 47 млрд. дол., Індонезії -- 40 млрд. дол., Таїланду -- понад 16 млрд. дол. Для послаблення ажіотажного попиту на вільно конвертовану валюту (ВКВ) Південна Корея втратила понад 60 млрд. дол. своїх золотовалютних резервів, Таїланд -- понад 20 млрд., Японія -- до 80 млрд. дол. Девальвації не зазнали лише ті національні валюти, резерви яких перевищували 100 млрд. дол. (валюти Японії, Гонконгу, Тайваню); індонезійська валюта знецінилася в 5 разів, таїландська -- у 2 рази, валюта Південної Кореї -- на 30%, Японії --на 3%.

Ця криза зачепила й країни СНД, передусім Росію, де приватні портфельні інвестиції становили понад 19 млрд. Дол. із загальної суми інвестицій в 24 млрд., дол., рубль за січень--серпень 1998 р. було девальвовано майже у три рази. Поглиблення фінансової кризи в Росії було спричинено також значним зниженням цін на світовому ринку на енергоносії, внаслідок чого країна втратила 110 млрд. дол. Україна втратила внаслідок цієї кризи 2 млрд. дол. Відтак криза охопила країни Латинської Америки.

Головні причини світової фінансової кризи. Цю кризу зумовила комплексна дія низки причин:1. Особливості вивезення капіталу і передусім портфельних інвестицій (вкладень в цінні папери корпорацій і держави). Його суперечності зумовлені нерівномірністю економічного розвитку країн у межах світового господарства, засиллям ТНК. Так, наприкінці 90-х років загальний обсяг вивезення капіталу становив приблизно 5 трлн. дол., а прямі інвестиції ТНК перевищували 3 трлн. дол. ТНК зрослися з транснаціональними банками (ТНБ) і сформували транснаціональний фінансовий капітал (ТФК), який за підтримки наймогутніших держав експлуатує слаборозвинуті країни і внаслідок цього отримує транснаціональні (найвищі) прибутки. Ці прибутки є відносно надлишковим вільним капіталом. На його основі виникає національна стрибкоподібна форма міждержавного руху капіталу, персоніфікаторами якої є транснаціональна державна та наддержавна монополістична олігархія.

Внаслідок нерівномірності вивезення і дії закону нерів-номірного економічного розвитку в окремих регіонах світового господарства формуються сприятливіші умови для експансії такого капіталу. При цьому виникають і розви-ваються суперечності між ТФК і національними народно-господарськими комплексами. Якщо в такому регіоні світового господарства маса і норма транснаціональних при-бутків зменшується, ТФК вивозять у формі портфельних інвестицій у прибутковіші регіони. Це спричиняє фінансову кризу в цьому регіоні, початком якої є масовий продаж нерезидентами цінних паперів місцевих корпорацій за місцеву національну валюту, яку обмінюють на ВКВ і вивозять за кордон. Цей процес супроводжується масовим вилученням валютних депозитів із комерційних банків зарубіжними вкладниками (а отже, обміном національної валюти на ВКВ) і породжує величезний кумулятивний попит на ВКВ. Крім того, акції фондового ринку наприкінці 90-х років були більш ніж на 90% фіктивним капіталом, тобто не забезпеченим реальною вартістю (у 30-ті роки фіктивний капітал становив 50%).

2. Гігантські обсяги операцій на світових валютних ринках. У другій половині 90-х років вони щоденно сягали 1,3 трлн. дол. Оскільки значна частина таких операцій є спекулятивними, це посилює нестабільність фінансових курсів, що, у свою чергу, сприяє збільшенню обсягів цих операцій, їх здійснення стимулює діюча валютна система, яка скасувала фіксацію ринкових курсів валют у межах не більше 1% від золотих або доларових паритетів і дала змогу вибору режиму вільних («плаваючих») курсів.3. Недосконалість світової валютної системи, її супереч-ності. Кумулятивна дія цих причин поглиблює внутрішні причини фінансової кризи в окремій країні.

Головні причини фінансової кризи в Україні. Маючи певні спільні із світовими передумови виникнення, фінан-сова криза була зумовлена дією і притаманних лише Україні причин, а саме:

1) недостатня продуманість і непослідовність економічної і передусім фінансової політики;

2) погіршення фінансового стану суб'єктів підприємницької діяльності, що виявляється у постійному зростанні кредиторської заборгованості підприємств (така заборгованість перевищує ВВП країни) і звуженні внаслідок цього дохідної частини державного бюджету;

3) тотальне зубожіння населення і втрата грошових заощаджень у 90-ті роки, що призвело до катастрофічне низького рівня заощаджень населення і, таким чином, до зне-кровлення основи банківсько-фінансової системи країни;

4) величезний державний борг (внутрішній і зовнішній) та його обслуговування й погашення;

5) неефективне використання облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), що зумовило катастрофічне зниження валютних резервів (у 1996 р. вони становили 2,4 млрд. дол., а у вересні 1998 р. -- приблизно 800 млн. дол.). Операції з ОВДП почалися в серпні 1994 р. За них тримачам виплачували високі відсотки (до 140% річних у першому півріччі 1996 p.), причому на початку 1998 р. 60% вилучених облігацій придбали нерезиденти;

6) непродумана лібералізація зовнішньоекономічної діяльності;

7) величезні втрати бюджету від пільг, наданих підприємствам щодо сплати податків і платежів до державного бюджету (такі пільги в 1999 р. становили майже 20 млрд. грн.);

8) неефективне управління бюджетними коштами та ресурсами бюджетних і позабюджетних фондів. Згідно з постановою уряду касове виконання державного бюджету і позабюджетних фондів здійснюють лише сім уповноважених на те банків. Насправді на початку 1998 р. залишки коштів на бюджетних рахунках обслуговували майже 80 комерційних банків;

9) надмірні витрати на утримання державного апарату;

10) зростаюче відчуження комерційних банків від потреб розвитку народного господарства. Так, якщо в 1997 р. вони надали приблизно 11% довготермінових кредитів, то в 1998р. -- лише 11%) неефективне управління державним боргом.

Внаслідок кумулятивної дії цих факторів гривню було девальвовано майже втроє.

Структурні кризи і структурна перебудова в економіці. Основою структурних криз є дія закону нерівномірного економічного розвитку (зокрема, такі його властивості, як нерівномірний розвиток окремих галузей, нерівномірний характер розгортання НТР та ін.), неузгодженість у розвитку різних типів структур народного господарства (народногосподарських, технологічних, соціально-економічних та ін.), відсутність обґрунтованої структурної політики уряду тощо. Узагальнююча техніко-економічна причина структурних криз -- зростання невідповідностей у межах технологічного способу виробництва внаслі-док використання нових форм розвитку матерії, впровадження нових технологій, революційних і еволюційних змін.

Структурна криза -- кризові явища тривалого нециклічного характеру, що проявляються в занепаді окремих галузей і комплексів (груп) галузей народногосподарського значення, порушують ключові загальноекономічні (відтворювальні) пропорції.

Структурні зміни в розвинутих країнах виникли в 70-х роках XX ст. Вони охопили насамперед низку галузей паливно-енергетичного комплексу (енергетична криза) та енергомістких галузей (автомобільна, сталеливарна та ін.). Найглибша криза охопила вугільну, металургійну (чорна металургія), суднобудівну, автомобільну, гумову, текстильну та деякі інші галузі. Структурні кризи поширюють-ся від базових видобувних галузей до галузей обробної промисловості. Так, паливно-енергетична криза 1973--1975 pp., що супроводжувалася різким зростанням цін на енергоносії, вплинула передусім на енергомістку автомобільну промисловість, змусила її перейти на ресурсозберігаючі технології. Водночас різко скоротилося виробництво в інших енергомістких галузях, відбулося різке знецінення основного капіталу. Під час кризи 1980--1982 pp. у промисловості США використовувалося до 65% виробничих потужностей, а у сталеливарній промисловості -- менше 30% * На такий самий відсоток в країнах Заходу використовувалися виробничі потужності чорної металургії у 1974 1975 pp., що було спричинено значним скороченням попиту з боку низки галузей, які споживають метал, і заміною його пластмасами та іншими більш ресурсозберігаючими матеріалами.

Структурні кризи супроводжуються перенагромадженням основного капіталу, різким тривалим скороченням виробництва й відповідним технологічним і структурним безробіттям, знеціненням попередньої кваліфікації, посиленням міграції робочої сили, порушенням нерівномірності між основними елементами продуктивних сил (між засобами та предметами праці, засобами виробництва і працівниками та ін.), між складовими технологічного способу виробництва. Ці довготермінові порушення, у свою чергу, зумовлюють структурні зрушення в межах окремих типів і форм власності та між ними; співвідношення між ринковими важелями саморегулювання економіки, монополістичним регулюванням і державним регулюван-ням; всередині кожного з цих типів регулювання.

Якщо структурні кризи охоплюють кілька або багато країн водночас, вони вимагають впровадження або посилення наддержавного регулювання в окремих сферах. Так, енергетична криза початку 70-х років змусила нафтодобувні країни ОПЕК підвищити ціни на енергоносії в 4 рази впродовж 1973 р. Це спричинило тривалу енергетичну кризу в багатьох розвинутих країнах і змусило їх посилити координацію своїх дій. Водночас кожна з країн розробила власний комплекс заходів для подолання структурних криз. Так, в Японії у 1978 р. було прийнято надзвичайний закон терміном на 5 років про розвиток 14 галузей, які зачепила структурна криза. У цих галузях було демонтовано до 20% устаткування, держава стимулювала процес структурної перебудови (через надання податкових пільг, пільгових кредитів, прямі бюджетні асигнування, політику протекціонізму та ін.)- У 1983 р. в Японії було прийнято новий варіант закону терміном на 5 років, який передбачав втілення комплексу заходів щодо структурної перебудови багатьох галузей. У ФРН для подолання структурної кризи у вугільній промисловості держава стимулювала процес концентрації, надавала премії за закриття шахт, оплачувала вимушені відпустки працівників, гарантувала пільгові кредити, здійснювала перепідготовку кадрів, розробляла програми створення нових робочих місць тощо, енергетична криза у розвинутих країнах була подолана лише в середині 80-х років.

Подолання структурних криз ускладнюється процесом поглиблення екологічної кризи, необхідністю зростання витрат різних суб'єктів господарювання на природоохоронні цілі. Так, у чорній металургії, нафтопереробній та Деяких інших галузях промисловості від 10 до 20% капіта-ловкладень спрямовуються на охорону навколишнього середовища.

Структурна перебудова економіки в розвинутих країнах передбачала перехід до енергозаощаджуючих, матері-алозаощаджуючих і працезаощаджуючих технологій. Так, у США матеріаломісткість виробництва в нових галузях у 80-х роках була на 27% нижчою, ніж у традиційних.

Така перебудова супроводжувалася швидким впровадженням нового технологічного способу виробництва. Основою його є електронно-обчислювальна техніка (у США лише впродовж 1981--1986 pp. продаж комп'ютерів зріс у 2,3 раза), впровадження верстатів з ЧПУ (з 1978 по 1983 рік кількість їх у США збільшилась у 2 рази), промислових роботів (їхня кількість у США зросла за 1980--1986 pp. 3 22 до 170 тис.), гнучкі виробничі системи, формування працівника нового типу, модифікація пріоритетних цілей розвитку суспільства та ін.

Формою прояву структурних криз є регіональні кризи -- тривале відставання в розвитку окремих територій, їх низька інтегрованість у національну економічну систему, недостатній розвиток соціальної сфери тощо. У СІЛА, наприклад, такими регіонами є території Західної Вірджинії, Пенсільванії, де добували вугілля; в Україні -- Донецька, Луганська та деякі інші області.

Для виходу економіки України з глибокої структурної кризи необхідно, насамперед, обґрунтувати програму структурної перебудови, виокремити пріоритетні наукомісткі галузі промисловості й здійснити комплекс заходів щодо їх динамічного розвитку, провести інвентаризацію старих галузей (з погляду доцільності наявних обсягів ви-робництва на застарілій технічній основі), технічно пере-озброїти їх, закрити нерентабельні підприємства та ін.