49

Кафедра економічної теорії

НЕОБХІДНІСТЬ І СУТЬ

ІНФОРМАЦІЙНОГО СЕРВІСУ

Курсова робота з дисципліни:

«Політична економія»

З М І С Т

Вступ……………………………………………………………………………. 3

1. Суть інформаційного сервісу………………………………………………. 5

1.1. Cуть інформаційного сервісу в управлінні підприємством…………. 5

1.2. Особливості інформаційного забезпечення у місцевому самоврядуванні………………………………………………………………………………. 8

2. Необхідність інформаційного сервсу…………………………………….. 18

2.1. Місце інформаційної діяльності в інноваційній моделі розвитку

економіки України…………………………………………………….. 18

2.2. Нова роль бібліотеки………………………………………………….. 32

3. Інформаційний бізнес……………………………………………………… 34

3.1. Загальна характеристика інформаційного бізнесу………………….. 34

3.2. Ділова інформація……………………………………………………... 41

3.3. Юридична інформація та масова споживацька інформація……..… 43

Висновки………………………………………………………………………. 44

Список літератури ……………………………………………………………. 46

Вступ

У ринковій економіці незалежні, самостійні виробники товарів і послуг, а також всі ті, хто забезпечує безперервність циклу "наука - техніка - виробництво - збут - споживання" не зможуть успішно діяти на ринку, не маючи інформації. Підприємцю потрібна інформація про інших виробників, про можливих споживачів, про постачальників сировини, комплектуючих і технології, про ціни, про положення на товарних ринках і ринках капіталу, про ситуацію в діловому житті, про загальну економічну і політичну кон'юнктуру не тільки в особистій країні, але і у всьому світі, про довгострокові тенденції розвитку економіки, перспективах розвитку науки і техніки і можливих результатах, про правові умови господарювання і т.п. У зв'язку з цим доцільно проаналізувати інформаційний ринок, значна частина послуг якого відноситься до сфери ділової інформації.

У розвинених країнах значна частина інформаційної діяльності протягом останніх двох десятиліть залучена в ринкові відносини і виступає як один з найважливіших елементів ринкової інфраструктури по обслуговуванню, реалізації і розвитку ринкових відносин, а також як самостійний спеціалізований сектор ринку, на якому пропонуються особливі продукти і послуги.

Сучасний інформаційний ринок включає три взаємодіючі області: - інформацію; - електронні операції; - електронні комунікації.

У області електронних операцій ринок інформації виступає не посереднім елементом ринкової інфраструктури, область електрон ний комунікації знаходиться на стику з галуззю зв'язку, а інформація, відноситься до нематеріального виробництва.

Ринок електронних операцій (transactions) включає системи резервування квитків і місць в готелях, замовлення, продажу і обміну товарів і послуг, банківських і розрахункових операцій.

На ринку електронних комунікацій можна виділити різні системи сучасних засобів зв'язку і людського спілкування: мережі передачі даних, електронну пошту, телеконференції, електронні дошки оголошень і бюлетені, мережі і системи видаленого діалогового доступу до баз даних і т.п.

На світовому ринку інформації прийнято розрізняти наступні основні сектори:

1. Сектор ділової інформації.

2. Сектор інформації для фахівців охоплюючий.

3. Сектор масової, споживацької інформації, охоплюючий.

Підприємцю потрібна інформація зі всіх 3-х секторів, але успіх його діяльності визначається перш за все своєчасним використовуванням ділової інформації.

1. Суть інформаційного сервісу

1.1. Суть інформаційного сервісу в управлінні підприємством

Серед різних видів сервісу інформаційний сервіс і індустрія, що його забезпечує, розвиваються стрімкіше всіх. До кінця XX століття вперше в історії людства основним предметом праці в суспільному виробництві промислово розвинених країн стає інформація.

Відсутність інформації викликає інформаційну потребу - усвідомлене розуміння розходження між індивідуальним знанням про предмет і знанням, накопиченим суспільством.

Виходячи з цього, інформаційна потреба управлінського персоналу це є різниця між знанням про об'єкт господарювання, накопичені суспільством і знанням керівника про стан господарської діяльності.

Інформаційні потреби, що виникають у зв'язку з необхідністю досягнення яких-небудь стратегічних або тактичних цілей, поставлених перед підприємством або його співробітниками, можуть бути розділені на тимчасові (одноразові) і постійні (тривалі).

Насамперед інформаційні потреби керівників відрізняються більшою широтою тематики (не тільки науково-технічна, але насамперед економічна, соціально-політична, демографічна й інша інформація). Якщо вчені відчувають потребу переважно в системному знанні, то керівники - у ситуативному.

Керівники працюють (приймають рішення) в умовах значно більшого дефіциту часу, ніж учені й інженери; значна питома вага в балансі інформаційних потреб керівників займає інформація прогностичного характеру, а також попередньо проінтерпретовані зведення. При цьому, чим вище службовий статус керівника, тим сильніше виявляються специфічні особливості його інформаційних потрібностей на стратегічному тактичному й оперативному рівнях.

Із цієї причини процеси підготовки й подання інформації для керівників в останні роки виділилися в самостійний й досить важливий напрямок діяльності - інформаційний сервіс.

Інформаційний сервіс це послуги що надаються інформаційною службою керівникам підприємств на основі інформаційних технологій. Інформаційний сервіс це термін який є значно ширшим ніж інформаційне забезпечення.

Інформаційне забезпечення управлінської діяльності - це здійснення дій з надання своєчасної, достовірної і повної інформації суб'єкту управління (керівнику) із заданою періодичністю.

А інформаційний сервіс характеризується не тільки параметрами інформації та періодичністю її отримання, а і наступними показниками:

- змістом, складом розв'язуваних завдань і засобів для їхнього вирішення;

- доступністю - періодом часу, у плині якого інформаційна система підтримує даний сервіс;

- рівнем, тобто періодом часу, у який гарантується виправлення виниклої проблеми. У розв'язанні завдань надання інформації;

- продуктивністю, тобто обсягом операцій визначеної категорії в одиницю часу;

- ціною інформаційного сервісу.

Процес планування інформаційного сервісу повинен починатися з оцінки використання інформації й інформаційних технологій у всій організації й з оцінки самої по собі інформаційної системи.

Останнє може відбуватися за допомогою внутрішніх і зовнішніх експертів, кінцевих користувачів. Іншою альтернативою може стати повна оцінка, зроблена зовнішньою фірмою на замовлення й представлена головному менеджерові.

Для досягнення необхідних результатів процес планування повинен враховувати всі необхідні вхідні дані. Чіткі, надійні і зрозумілі вхідні сигнали - разом з деякими інноваційними творчими підходами - необхідні для визначення кращих дій.

Стратегічне і оперативне планування інформаційного сервісу дозволяє:

- створювати плани інформаційних систем, що підтримують бізнес-спрямовані фірми;

- орієнтувати розроблювачів на кінцеві бізнес-результати, а не на закінчення проектів інформаційних систем;

- ефективніше використовувати ресурси інформаційної системи;

- замовляти керованість і кращу інтеграцію існуючих і майбутніх систем;

- бути впевненим в тому, що інформаційний сервіс буде відповідати загальному напрямку розвитку організації;

- враховувати думку кінцевих користувачів;

- створити умови для правильного реагування на непередбачені ситуації.

Найпростіша ідея планування - дотримуватися прагматичної стратегії: “Поводитись з інформаційними проектами, як з “проектами ділового розвитку”.”

При такому підході інформаційний сервіс повинен розглядатися як частини проектів загального посилення організації, а не як окремі проекти.

Проект повинен відповідати наступним питанням:

Як цей проект допомагає досягти бізнес-цілей?

Чи підходить він в управлінському аспекті?

Чи є він кращим засобом використання інформаційних ресурсів?

Оцінка інформаційного сервісу в будь-якому випадку повинна являти собою порівняння поточного рівня використання інформації й інформаційної технології із системою стандартів, що можуть бути нормами в галузі, оцінкою попередньої діяльності, аналогічними параметрами провідних фірм, крім того, відносинами користувачів із системою.

Іншою важливою частиною оцінки є перегляд місії відділу, який займається інформаційним сервісом. Дії відділу повинні бути оцінені у світлі цієї місії. Місія може бути найкраще визначена шляхом виділення окремих аспектів із усієї стратегії організації, яка встановлює вимоги до інформаційного сервісу.

Бачення інформаційного сервісу, інформаційне бачення - це терміни, що означають майбутнє використання інформації і інформаційних систем в управлінні підприємством.

1.2. Особливості інформаційного забезпечення у місцевому самоврядуванні

Здійснення місцевого самоврядування спричинює функціонування бага-точисельних інформаційних взаємовідносин -- інформаційних зв'язків (потоків), що виникають в процесі обміну інформацією у означеній вище галузі, а в сукупності складають досить розгалужену систему. В загальному вигляді їх можливо розділити на дві великі групи (блоки): інформаційні зв'язки в межах структур місцевого самоврядування (внутрішні) та інформаційні взаємовідносини, що встановлюються поза межами системи місцевого самоврядування з приводу одержання необхідних для її функціонування відомостей (зовнішні).

Нині інформаційне забезпечення місцевого самоврядування все більше набуває атрибутів самостійного значення -- зі специфічними відносинами, суб'єктами (об'єктами) цих відносин, їх правами та обов'язками, -- найбільш значні елементи якого вже знайшли правову регламентацію. Закон України про інформацію, зокрема, визначає інформацію державних органів та органів місцевого самоврядування одним з основних об'єктів інформаційних відносин у суспільстві та державі (ст. 21), а обов'язок цих органів інформувати про свою діяльність і прийняті рішення як гарантію права на інформацію (ст. 10). Цим законом закріплені також і способи доведення відомостей до заінтересованих осіб: опублікування їх в офіційних друкованих виданнях або поширення інформаційними службами; опублікування в друкованих засобах масової інформації або публічне оголошення через аудіо та аудіовізуальні засоби масової інформації; оголошення під час публічних виступів посадових осіб, а також безпосереднє доведення інформації до заінтересованих осіб (усно, письмово).

Системний підхід до аналізу інформаційного забезпечення місцевого самоврядування має опосередковувати дослідження його змістовного (функціонального), організаційного та технологічного аспектів у їх взаємозв'язку, взаємообумовленості з точки зору змісту (що робиться), організації (ким робиться), технології (як робиться).

Зокрема, змістовна характеристика інформаційного забезпечення має відповідати на питання: що робиться в процесі його здійснення відповідно до об'єкту застосування, «обслуговування», якими є його функції"? Цим об'єктом є саме система місцевого самоврядування, яка відповідно до ст. 5 Закону України про місцеве самоврядування включає територіальну громаду, сільську, селищну, міську раду, її голову, виконавчі органи, районні та обласні ради, органи самоорганізації населення.

Визначальними функціями інформаційного забезпечення, зокрема, є:

-- інформативна функція -- забезпечує поінформованість (рівень об'єктивних знань) суб'єктів місцевого самоврядування відповідно до їх завдань, функцій, повноважень, інтересів;

-- організаційна функція -- зумовлює скоординованність дій всіх учасників здійснення процесу самоврядування, відповідно до населення -- спричинює розвиток політичної, правової культури, усвідомлення потреби участі у вирішенні питань місцевого значення в якості соціальної спільності -- територіальної громади;

-- управлінська функція -- регулювання відносин, що виникають в процесі здійснення самоврядування в різних галузях місцевого господарства, підстава для підготовки, прийняття та реалізації управлінських рішень, контролю за їх виконанням тощо;

-- комунікативна функція -- встановлення зв'язків «взаємозалежності» у здійсненні завдань і функцій місцевого самоврядування, поєднання інтересів усіх його суб'єктів.

Наведений перелік, зрозуміло, не вичерпує всіх можливостей такого складного явища як інформаційне забезпечення.

Результативність інформаційного забезпечення самоврядування знаходиться в прямій залежності від скоординованості дій по встановленню зв'язків, взаємообміну інформацією. Тому побудова його функціональної системи буде неможлива без відповідних заходів організаційного характеру: централізації інформації на відповідній території, визначення головного суб'єкту, який реалізував би її та відповідав за впорядкування інформаційних процесів на самоврядній території, вдосконалення роботи з відомостями та ін. В якості таких правомірно розглядати представницькі органи місцевого самоврядування -- ради. Належною умовою успішного функціонування забезпечення місцевого самоврядування в цілому є, зокрема, впровадження в його структурі відповідного органу функціональної моделі інформаційної системи (підсистеми) відповідних елементів, операції яких відзначалися узгодженістю між собою, послідовністю, оптимальністю застосування форм і засобів надання інформації, визначенням достатнього обсягу відомостей тощо.

З огляду на загальну тенденцію всезростаючих технологічних аспектів інформаційних процесів, доцільно вести мову щодо комплексу дій, послідовне здійснення яких складає так званий інформаційний процес (інакше кажучи, зміст інформаційного забезпечення). Усвідомлюючи неможливість його детальної формалізації в межах конкретного інформаційного зв'язку, обмежимося виділенням основних типових його стадій, етапів:

-- перший етап передбачає постановку завдань відповідних інформаційних зв'язків і цілей інформування, що випливають з них: не стихійне розповсюдження, а цілеспрямоване надання відповідних відомостей, що зумовлює в свою чергу структурованість цілей інформаційного забезпечення;

-- другий етап -- створення фонду відомостей, банку даних. Вихідним при цьому має бути відбір інформації, що має відповідати виробленим критеріям (таким, наприклад, як інформаційні потреби населення, значимість для відповідної території тощо);

-- третій етап -- оброблення інформації, її систематизація, внаслідок чого відомості стають придатними для подальшого використання, сприймання;

-- четвертий етап -- визначення найоптимальнішого режиму використання всіх форм і засобів поширення (обміну) інформації, застосування найраціональніших з них;

-- п'ятий етап -- це надання (поширення) інформації за допомогою цих форм і засобів (засобів масової інформації, усних повідомлень депутатів та інших).

Зрозуміло, що наведена схема лише в загальних рисах характеризує інформаційні процеси, їх технологічні аспекти, але не є універсальною. Залежно від конкретних завдань інформаційних взаємовідносин функціонально-цільова модель відповідної системи (підсистеми) може набувати найрізноманітніших елементів, форм тощо. Як уявляється, ідеальної системи інформаційного забезпечення як і системи місцевого самоврядування взагалі не існує. Реальність -- перетворити її в ефективно діючу. Зрозуміло, що ефективність функціонування подібної системи буде залежати від конкретної організаційної структури (наприклад, підрозділу ради, його виконавчого апарату), що візьме на себе обов'язок виконання функцій інформаційного забезпечення.

Ради у відношенні до інформаційних процесів системи місцевого самоврядування виконують подвійну роль: вони є суб'єктом інформаційного забезпечення (тими, хто інформує) та одержувачем відомостей як від своїх органів, так і від зовнішніх джерел (зокрема, державних органів, підприємств, організацій, трудових колективів та інших). Тому інформаційні зв'язки в їх структурі умовно можуть бути поділені на такі напрями (підсистеми): робота з упорядкування відносин системи самоврядування та інформаційне забезпечення діяльності самих рад, їх органів. Певно, що кожен з названих напрямів зумовлює свою організаційну структуру, завдання, функції, форми та методи роботи з інформацією. Відповідна система (підсистема) має бути налагоджена також у виконавчих структурах органів місцевого самоврядування.

Зокрема, однією із визначальних характеристик місцевого самоврядування є ступінь забезпечення можливості для кожного жителя території особисто брати участь у процесах управління місцевими справами, що в сучасний період перебуває на етапі набуття нової якості: від позбавлення громадян психології пасивних спостерігачів за здійсненням влади і управління, до реального включення їх до цього процесу. Досвід розвинутих країн свідчить, що визначальним при цьому є залучення населення у процеси вироблення та реалізації життєво важливих для території рішень, контроль за їх виконанням, заохочення ініціативи громадян.

Залучення населення до управління територією -- довготривалий процес, здійснення якого можливе лише за умов постійного та цілеспрямованого розвитку соціальної свідомості, активності, зростання компетентності громадян з відповідних питань, достатньої для здійснення самоврядних функцій. Вказаний чинник на сучасному етапі розвитку нашої держави набуває важливого значення, оскільки, не дивлячись на досягнутий високий загальноосвітній та культурний рівні громадян, достатнім його для активної участі у вирішенні місцевих справ не назвеш.

Визначення у Законі про місцеве самоврядування територіальної громади первинним суб'єктом змінює не тільки природу місцевого самоврядування, але й сам характер взаємовідносин в його системі, в тому числі інформаційних. Звідси реальна здатність жителів здійснювати функції і повноваження самоврядування залежатиме, зокрема, від налагодження результативної діючої системи постійних контактів територіальної громади з представницькими органами, посадовими особами, оскільки їх організація та діяльність повинні розглядатись саме як реалізація повноважень соціальної спільності жителів відповідної територіальної одиниці у здійсненні самоврядування.

Це означає, що сукупність всіх взаємовідносин в системі самоврядування не мають зводитися тільки до процесів, пов'язаних з функціонуванням вказаних органів представництва: саме такий підхід знайшов відображення в національному законодавстві минулих років, відповідно до якого сутність місцевого самоврядування зводилася насамперед до функціонування рад народних депутатів.

Важливо, щоб ці органи не стали суто представницькими, такими, які б проводили засідання та приймають рішення, а повсякденно вирішували потреби територіального колективу, представляючи та реалізуючи його інтереси в поточній діяльності, у взаємовідносинах з органами державної влади та іншими. Тобто, має здійснюватись орієнтація органів місцевого самоврядування на управлінсько-виконавчі дії з вирішення питань життєзабезпечення населення, прийняття рішень з відповідних питань, відповідальність за їх прийняття.

Оскільки інформаційне забезпечення має своїм змістом основні завдання і функції місцевого самоврядування, то серед «дерева» цілей слід визначити основну його мету -- створення умов для вирішення питань місцевого значення, налагодження ефективного управління території взагалі.

Виходячи із вказаної необхідності, в загальному вигляді організаційні зусилля органів місцевого самоврядування мають спрямовуватись на:

- централізацію інформації, створення фонду відомостей (банку даних), що підлягають доведенню до відома громадян, визначення їх оптимального обсягу для кожного виду інформаційних зв'язків, визначення най оптимальнішого режиму використання форм і методів обробки самої інформації;

- встановлення відповідної інформаційної системи в рамках організаційних структур ради;

- розробку та впровадження механізму обговорення населенням проектів рішень, процедури врахування висловлених при цьому зауважень і пропозицій (оскільки рішення, що приймаються відповідною радою, її головою, мають відбивати інтереси як певних соціальних груп, так і всієї територіальної громади), а відповідно визначаються зміст напрямків інформаційних потоків, їх структура.

Першочерговим в цьому переліку є, наприклад, визначення обсягу інформації, потрібної громадянам. Чинне законодавство не дає вичерпної відповіді, які конкретно відомості про роботу органів місцевого самоврядування, з яких питань рішення в обов'язковому порядку мають доводитися до відома населення. Неконкретизовані й форми та засоби інформування. Таким чином, забезпечення інформаційних процесів у місцевому самоврядуванні залежить від розв'язання, зокрема, проблеми відбору з обсягу відомостей саме тих, які мають надаватися громадянам в обов'язковому порядку з метою створення умов для їх компетентної участі в процесах самоврядування, вдосконалення форм та методів їх поширення.

Громадська думка, виконуючи свою інформаційну функцію, допомагає також органу самоврядування не тільки виявляти місцеві проблеми, але є основою вироблення управлінського рішення. На підставі одержаної інформації апарат ради має нагоду «виправляти» проекти рішень, інших документів, що мають важливе значення для місцевого життя, забезпечити їх соціальну обумовленість. Зрозуміло, що така можливість стає реальною за умов, коли територіальна громада заздалегідь ознайомлена з відповідними проектами. Громадська думка своєрідний зворотний зв'язок, що свідчить про результативність як власне інформаційного, так і в цілому управлінського впливу.

Окремо слід зупинитися на питаннях забезпечення законодавче закріпленого принципу гласності сесій представницьких органів. Ради, як органи місцевого самоврядування, які від імені та в інтересах територіальної громади вирішують питання місцевого значення, підзвітні та відповідальні перед нею. Наведене передбачає, що кожний мешканець відповідної території, який бажає бути присутнім на їх засіданні, зможе особисто пересвідчитись, як відбувається обговорення питань, що мають для нього певний інтерес, безпосередньо брати участь в обговоренні питань.

Як відомо, відповідно до практики минулих років допуск сторонніх осіб на сесію рад регулювався переважно за запрошеннями, однак мали місце випадки, коли громадянам не дозволяли брати в них участь. При цьому серед основних аргументів є, зокрема, те, що допуск на відповідні заходи всіх бажаючих може дезорганізувати роботу самого представницького органу. Можливо таке положення не зовсім відповідає завданням і меті здійснення місцевого самоврядування, яке неможливе без творчої ініціативи і активності громадян -- територіальної громади -- основного носія його функцій та повноважень.

Якщо звернутися до зарубіжного досвіду, наприклад, США -- країни, яка має достатньо врегульовану схему прямої участі населення в місцевому управлінні, слід відзначити, що при всій неоднозначності та неоднорідності структури місцевої влади принцип відкритості засідань її органів притаманний всім таким органам. Зокрема, будь-який мешканець округу, наприклад, може бути присутнім на сесії відповідного органу, висловитися з будь-якого питання. Обмеження лише одне -- регламент виступів: представнику громадськості -- до десяти хвилин, приватній особі -- до трьох. Засідання міських муніципалітетів транслюється по телебаченню.

Вирішення розглянутих та інших проблем сприяло б, на наш погляд, налагодженню дієвих інформаційних відносин між всіма структурами місцевого самоврядування з метою скоординованості їх дій у вирішенні питань місцевого значення.

В загальному вигляді перспектива поліпшення інформаційної діяльності рад, а отже, як ефективного функціонування системи місцевого самоврядування, так і системи управління територією, пов'язана з вирішенням цілого комплексу питань організаційного, правового, методичного характеру.

І насамперед -- це необхідність централізації інформації на відповідній території на засадах запровадження ідей інформатизації, створення єдиної для всіх структур місцевого самоврядування інформаційної системи банків даних. Досвід розвинених зарубіжних країн свідчить щодо доцільності розробки та функціонування відповідної системи, яка б характеризувала суспільно-територіальні відносини в регіоні, відтворювала його інформаційний «образ» (специфіку структурних особливостей виробництва, його обсяги, рівень економічного та соціального розвитку, стан екологічної ситуації, якості життя населення та іншу інформацію).

Підвищується значення технологічних аспектів процесів збору, оброблення, надання, зберігання інформації, проведення пов'язаних з цим заходів:

- використання електронно-обчислювальної техніки для автоматизації операцій з інформацією; підготовка спеціалістів для роботи з інформацією;

- навчання основам інформатики управлінського апарату органів місцевого самоврядування; методичне забезпечення інформаційних процесів, розробка і прийняття різноманітних правил, посадових інструкцій тощо.

В сучасних умовах, існує нагальна потреба комплексного інформаційного забезпечення розвитку територій. Зокрема, важливого значення у теоретичному та практичному аспектах набуває доцільність розробки структурно-функціональної моделі інформаційної системи, яка б об'єднувала загальнодержавні центри правової, статистичної, науково-технічної, економічної та інших видів інформації та регіональні (територіальні) -- на рівні областей, районів, міст, селищ, сіл. Це, на наш погляд, забезпечило б необхідні передумови для інтеграції, уніфікації та типізації інформаційних відносин, для вироблення єдиної інформаційної стратегії управління територією в цілому.

Інформаційна інфраструктура регіонів -- одне з важливих засобів реалізації соціально-економічного розвитку території, основні принципи якого мають бути визначені на законодавчому рівні. Означена доцільність певною мірою могла бути б реалізована через підготовку та прийняття спеціального законодавчого акту, який, наприклад, визначив би основні напрямки, принципи організації, використання, зберігання тощо інформаційних ресурсів відповідних територій, зокрема, ролі місцевих органів державної влади, формувань місцевого самоврядування в цих процесах, функції, компетенцію, права та обов'язки учасників інформаційних відносин.

Поряд з розробкою правового акту щодо інформаційного забезпечення розвитку територій доцільно також вирішити першочергові практичні завдання організаційно-правового забезпечення формування та функціонування відповідних територіальних інформаційних систем. Серед них: розробка типових функціонально-цільових інформаційних систем для регіонів різного рівня; визначення територіальної структури баз даних загального користування, розробка та затвердження типових нормативно-правових положень їх використання; формування системи комплексної інформаційної взаємодії різних автоматизованих систем на рівні територій (наприклад, правові відносини власників інформації з користувачами); створення організаційно-правових умов (режиму) доступу громадян, юридичних осіб до баз даних загального користування; організаційно-правові заходи захисту конфіденційної інформації; створення системи порівняльної оцінки соціально-економічного розвитку регіонів, діяльності територіальних господарських структур тощо.

Покращення структури та змісту інформаційного забезпечення розвитку території в цілому не тільки спростить процедуру управлінського впливу на відповідні процеси, але й допоможе створити умови по запобіганню перетворення наявних інформаційних ресурсів у «сховища непотрібних даних».

2. Необхідність інформаційного сервісу

2.1. Місце інформаційної діяльності в інноваційній моделі розвитку економіки України

Інноваційна політика в широкому розумінні об'єднує науку, техніку, підприємництво, економіку і управління. Таке поєднання висуває жорсткі вимоги до рівня інформаційної взаємодії суб'єктів у зазначених сферах діяльності суспільства і держави на всіх етапах життєвого циклу інновацій -- від виникнення наукової ідеї до її впровадження. Саме тому для забезпечення свого лідерства провідні світові держави неухильно збільшують свій науково-технічний потенціал, генеруючи, запозичуючи й освоюючи новітні інформаційні технології.

Глобальна економіка сформувала широкий прошарок людей, які володіють кількома мовами і спеціальностями, є елітою людства, підтримують досить високий рівень життя і не обтяжують себе питаннями державної або етнічної приналежності. Для їхньої діяльності й життя вкрай важливо, щоб країна мала розвинену сучасну мережу і високоякісні засоби електронних комунікацій, стабільну податкову систему. Про значущість інформаційних ресурсів і законодавчу базу в сфері інформаційного обміну широкий загал в основному почав гучніше говорити після трагічних подій вересня 2001 р., що зумовило інтерес до правових відносин в інформаційній сфері та необхідність прискорення формування інформаційного права як самостійної галузі права.

Інформація, або відомості про ідею, явища, факти, події передаються у просторі й часі, використовуються людьми з метою збереження або отримання нових знань, прийняття рішень і вдосконалення функціонування суспільства. У загальному вигляді головною метою інформаційної діяльності слід вважати задоволення інформаційних потреб людини у суспільстві, створення на цій основі сприятливих соціально-економічних і екологічних умов життя. На жаль, в Україні поки що немає достатнього системного наукового підґрунтя щодо використання накопиченого в державі інформаційного ресурсу для побудови підвалин інноваційної економіки, тому метою публікації можна вважати деякі узагальнення понять щодо успадкованого нами інформаційного капіталу.

Інформацією Закон України «Про інформацію» [1] визначає документовані або публічно оголошувані відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (ст. 1), а об'єктами інформаційних відносин (ст. 8) -- документовану або публічно оголошувану інформацію про події та явища в галузі політики, економіки, культури, а також у соціальній, економічній, міжнародній та інших сферах.

Закон України «Про науково-технічну інформацію» [2] доповнює: «Науково-технічна інформація -- це документовані або публічно оголошувані відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані під час науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності» (ст. 1). Науково-технічна інформація є суспільним надбанням, необхідною умовою продуктивної інтелектуальної діяльності, зокрема наукової і технічної творчості (ст. 2).

Відомо, що ефективне управління науково-технічною сферою в масштабах країни можливе тільки на основі стратегічних проектів, до виконання яких залучаються цілі шари національної економіки, а інтелектуальний ресурс нації зазнає тотальної мобілізації. Сьогодні такий підхід демонструють США, спрямовуючи вільні ресурси країни на розвиток високих і надвисоких технологій для виконання проекту національної протиракетної оборони.

На виклик США світ, зокрема ЄС і РФ, виважено формують свої амбіційні завдання щодо розвитку науки і техніки, інвентаризують науково-технологічні й фінансові ресурси, активно вивчають можливості підприємств військово-промислового комплексу для опанування світових ринків високих технологій, оскільки досвід, набутий в часи протистояння супердержав, сформував уявлення, а в розвинутих країнах і законодавче поле, щодо відповідальності підприємств ВПК за впровадження досягнень науки.

Оскільки нині національна безпека кожної держави стає більш залежною від інформації, тому накопичені в державі інформаційні ресурси можна умовно розподілити за кількома рівнями значущості:

1. Стратегічні інформаційні ресурси -- життєво важливі інформаційні ресурси (з позиції національної безпеки), виток, розголошення або втрата яких становить надзвичайну загрозу інтересам, суверенітету, територіальній цілісності або навіть самому існуванню незалежної держави.

2. Критичні інформаційні ресурси -- інформаційні ресурси, виток, розголошення або втрата яких супроводжується значними політичними, економічними, соціальними та іншими наслідками.

3. Цінні інформаційні ресурси -- інформаційні ресурси держави, виток, розголошення або втрата яких пов'язана із негативними наслідками на окремих напрямах політичної, економічної, науково-технологічної, соціальної, управлінської та іншої діяльності державних і суспільних інституцій, підприємств, установ і організацій всіх форм власності.

4. Загальносуспільні інформаційні ресурси -- загальнодоступні відкриті інформаційні ресурси, що забезпечують відносини у всіх сферах суспільного і державного життя та потрібні для реалізації прав, свобод, обов'язків людини і громадянина, використання яких широким загалом не має ознак загроз конституційному ладу, інтересам особи, суспільних організацій і держави.

Відповідно до світової практики стосовно стратегічних, критичних та цінних інформаційних ресурсів кожна держава вводить певні обмеження доступу до таких видів інформації в процесі їх виготовлення, обробки, поширення і використання. У демократичному суспільстві, де інформаційні права і свободи встановлені законодавством, обмеження цих прав і свобод, у тому числі на доступ до певних видів інформації, інформаційних ресурсів, застосовується тільки на підставі законів. Ступінь обмеження доступу -- це категорія, яка визначає важливість інформації, інформаційних ресурсів та рівень їх охорони: стосовно інформаційних ресурсів, що є державною власністю -- з боку держави; інформаційних ресурсів, що є приватною власністю -- з боку власника, який має здійснювати ці заходи у межах чинного законодавства.

У сфері, пов'язаній із загальносуспільною відкритою інформацією, важливе місце посідає легітимність визначення такої інформації. Ця проблема вирішується у такі способи: перший пов'язаний із встановленням прав і свобод інформаційної діяльності та їх обмежень тільки законом; другий -- включенням у законодавство норм, що забороняють відносити певні види інформації до категорії обмеженого доступу. Так, Закон України «Про державну таємницю» (ст. 8) містить перелік відомостей, які забороняється відносити до державної таємниці [3].

У результаті отримання і використання інформації виникають інформаційні відносини у політичній, економічній, культурній, соціальній, екологічній, науково-технічній, міжнародній сферах життєдіяльності людини, суспільних організацій і держави. Через інформаційні відносини, точніше, через їх упорядкування стосовно об'єкта зацікавленості, виникає інформаційна діяльність -- сукупність системних основних і допоміжних процесів пошуку, збирання, аналізу, перетворення, зберігання, та поширення інформації. Інформаційна діяльність є складовою суспільного виробництва, пов'язаного з підготовкою інформаційних продуктів і послуг, спрямованих на задоволення суспільних потреб. Ця діяльність передбачає виконання таких функцій, як: збір інформації, її опрацювання, формування інформаційних масивів, зберігання та поширення інформаційних продуктів і послуг.

Поява нової змістовної інформації є результатом інтелектуальної праці людини. Бурхливий розвиток електронної й електротехнічної промисловості, наукові підвалини яких було закладено ще у XIX ст. для створення військових засобів зв'язку, сприяв прискореному розвитку і впровадженню досягнень інформаційних технологій для розвитку суспільства. Комп'ютер дозволив подвоювати людські знання щорічно, а в недалекій перспективі, за прогнозами, щомісячно.

Чітке уявлення про об'єкт інформатизації, алгоритми опрацювання машиною інформації для різних потреб зумовлюють і формують конкретну мету діяльності на кожному етапі роботи з інформацією:

По-перше -- отримання і систематизація інформації щодо окремого сегмента знань.

По-друге -- створення віртуального образу і кордонів маніпуляції з інформаційним ресурсом, перекладання на програму обраного алгоритму відображення реальності машиною відповідно до її можливостей опрацювати інформацію за заданим алгоритмом. Людина обов'язково має суб'єктивно оцінити отриманий через віртуальну систему інформаційний продукт, надавши йому ступінь достовірності, цінності, зокрема в грошовому еквіваленті, й включити його в обіг соціально-економічного середовища, що вимагає високої кваліфікації фахівців. Адже питання вибору засобів застосування інформаційного продукту, введення його в обіг шляхом ринкового, службового, особистого застосування або подальшого опрацювання мають суб'єктивне забарвлення. Зокрема, якщо збір інформації -- найбільш просте завдання, вирішується за допомогою програмних і технічних засобів, то застосування інформаційної технології значною мірою визначається метою, яка ставиться.

Інформатизація держав ставить за мету ефективне використання знань своїх громадян і людства взагалі, інтегрування можливостей і досвіду глобального економічного середовища. Так, у США передбачається створити нову комп'ютерну систему тотального інформаційного контролю з метою одержання доступу до фінансової, медичної, освітньої інформації, навіть до відомостей про угоди з нерухомістю окремих осіб. У перспективі в розпорядження відповідних структур Сполучених Штатів повинні надходити і біометричні показники про відбитки пальців, райдужну оболонку ока, характерні ознаки обличчя і ходи. Тобто оброблятимуться гігантські обсяги інформації, вимірювані в петабайтах (один петабайт інформації на порядок більше архіву всіх сторінок в Інтернеті за останні 5 років). Для одержання більш наочного уявлення про обсяг інформації, що збираються обробляти і зберігати, можна навести таке порівняння: створювана система буде приблизно у 50 разів більшою за бібліотеку конгресу США, що налічує в даний час 18 млн томів. Зрозуміло, що за таких умов загроза несанкціонованого доступу до інформації набуває ознак проблеми глобального значення.

Міжнародному співтовариству необхідно досягти чіткого розуміння проблеми глобальної взаємозалежності національних інформаційних ресурсів в усій її повноті й комплексності, визнати, що успіх національних зусиль з охорони свого інформаційного ресурсу залежить від рівня захищеності й «неагресивності» інформаційних просторів інших, у тому числі й несусідніх держав, з якими їхні інформаційні ресурси об'єктивно пов'язані.

Зрозуміло, що незабаром й у новій «інформаційній економіці» буде впроваджений поділ на «сировинну» і «обробну» галузі. Сировинний сектор складуть масиви неопрацьованої інформації, які зберігатимуться в архівах і бібліотеках, або постачатимуться глобальними інформаційними мережами. «Обробну» -- спеціалізовані структури, які перетворюватимуть безсистемні дані на змістовну інформацію, яка обумовлюватиме науково-технічний і взагалі освітній і промисловий потенціал країн. За таких умов входження у глобальне інформаційне середовище не зменшує значущості національних інтересів і необхідності забезпечувати безпеку цих інтересів, а особливої актуальності набуває проблема державного управління інформатизацією країни.

При розгляді проблеми державницького інтегрального підходу до управління інформацією інформаційні ресурси мають бути віднесені до найважливіших стратегічних ресурсів держави, значення і вплив яких можна порівняти з впливом капіталу і праці в індустріальну епоху. Тлумачення і правила використання в Україні інформації, яка є предметом професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного інтересу громадян та юридичних осіб і не порушує передбачених законом таємниць, достатньо не опрацьовані, а інформаційний ресурс України, наприклад, у науково-технічній сфері можна вважати стратегічним лише умовно, оскільки:

· не існує органу державної влади з функціями розробки та впровадження нормативних, методологічних, організаційно-фінансових заходів забезпечення реалізації державної політики у цій сфері діяльності;

· міністерства, інші державні органи створюють відокремлені бази даних навіть без узгодження технологій їх формування;

· невизначеними досі є порядок та система огляду і поширення інформаційних ресурсів, які отримує Україна в процесі міжнародної діяльності, а також ресурсів, що містять відомості, віднесені до інформації з обмеженим доступом, хоча порядок її реєстрації та зберігання визначені окремими урядовими постановами;

· не сформовано систему інформаційного забезпечення вітчизняних науковців у міжнародних науково-технічних проектах, дослідженнях, розробках.

За таких умов свобода інформаційної діяльності з додержанням визначених на рівні законів вимог режиму конфіденційності ділових інформаційних відносин значною мірою є показником громадянської і професійної культури громадян -- державних службовців, науковців, підприємців, спеціалістів, тобто всіх учасників інформаційних відносин, оскільки інформаційні ресурси суспільства створюються інтелектуальною творчою працею людини. При цьому трансгранична сутність інформаційного обміну вимагає термінового юридичного вирішення, оскільки розвиток комп'ютерних технологій відбувається швидше за процеси їх правового регулювання.

Зокрема полісистемність правової бази щодо інформаційних відносин ускладнена нормативно відмінними юридичними актами -- від Конституції до технічних умов і інструкцій Служби безпеки України, сегментів приватного і публічного права. У таких умовах удосконалення правових засад інформаційних відносин в Україні потребує глибокого наукового узагальнення на рівні завдань стратегічного управління державою. Невдалі спроби узагальнити цю проблему, винести її на рівень, вищий за відомчі інтереси, зумовлюють хронічне відставання України у формуванні постіндустріального суспільства.

Формування, зберігання, розвиток, поширення масивів інформаційних ресурсів здійснюється в межах інформаційних інфраструктур, що об'єднують як неподільне системи, інформаційні технології та відповідні організаційні структури. Тобто завданням держави має стати побудова інформаційної інфраструктури.

Інформаційна інфраструктура у процесі здійснення інформаційної діяльності із задоволення інформаційних потреб споживача підпорядкована основному завданню -- отриманню і доведенню до споживача інформаційних продуктів та послуг (ІПП) через складний технологічний процес науково-інформаційної діяльності. Так, інформаційний пошук, надання змістовної інформації виконується завдяки певним технологіям, виробничі засади яких становить інформаційна техніка -- технічне обладнання та устаткування, поєднане у системні комплекси, складність яких обумовлена обсягами і рівнем інформаційної діяльності.

Сукупності організаційних структур з відповідним правовим, методичним, інформаційним, лінгвістичним, технічним і кадровим забезпеченням постійно здійснюють інформаційну діяльність, забезпечуючи покладене на них завдання надійного функціонування інформаційних систем, застосування інформаційних технологій для обслуговування інформаційних потреб особи, держави і суспільства. І ці інформаційні структури маємо розглядати як основу інформаційної інфраструктури держави.

Глобалізація економічних, політичних процесів та інформатизація суспільного життя робить наголос на інтернаціоналізації інформаційної діяльності за формування так званого «інформаційного суспільства», в якому одним з основних предметів праці більшої частини людей є інформація і знання, а знаряддям праці -- інформаційні технології.

Можна стверджувати, що інформаційне суспільство має певні ознаки, наприклад: інформація використовується як один з економічних ресурсів з метою підвищити ефективність виробництва, зміцнити конкурентоспроможність, стимулювати інновації; вона формує інформаційний сектор в економіці, що зростає швидше за інші; інформація стає предметом масового споживання суспільства, формуючи ринок глобального інформаційного середовища, де здійснюються процеси обміну інформаційними продуктами і послугами.

Інформаційні продукти і послуги існують у матеріалізованій (видання, бази даних, роздруківки, екрани) і не матеріалізованій (усне інформування, інформаційний пошук за дорученням клієнта тощо) формах, хоча класична політична економія взагалі не розглядає інформацію та ІПП як товар, а лише як нематеріальну категорію. Однак завдяки праву на використання ІПП набувають товарної форми й у цій формі виступають на ринку поруч зі звичайними товарами. Тобто «інформаційний ринок» є частиною ринку, де предметом є специфічний товар -- інформаційні продукти і послуги. Існують різні підходи до його визначення. Інтернаціональна природа інформації обумовлює те, що ринок ІПП не може орієнтуватися винятково на комерційні принципи і бути замкнутим у межах офіційних кордонів держави. Він характеризується максимальним ступенем відкритості, чому сприяє і розвиток телекомунікацій, а знання під час споживання не витрачаються, а породжують якісно нову інформацію і використовуються необмежену кількість разів. Обмеженням на корисне споживання інформації може бути тільки термін її старіння.

Відомо, що інформаційний сектор економіки США почав формуватися у 50-х роках ХХ ст. і у 70-х роках складав 46 % валового національного продукту країни. Сьогодні жодна галузь промисловості чи сфери послуг вже не може ігнорувати значення цього сектору, оскільки індустрія переробки інформації включає обчислювальну техніку, зв'язок і телекомунікації, виробництво інформаційних продуктів і послуг. Вже у 1985-1987 рр. темпи зростання зазначеного сегмента ринку в промислово розвинених країнах випереджали темпи зростання товарної продукції та експорту грошового капіталу (середньорічні темпи збільшення обсягів продажу на інформаційному ринку становили 16-25 %). Інформаційні ресурси набули стратегічного значення, а великі промислові компанії стали одночасно і лідерами на ринку інформаційних продуктів і послуг, вважаючи, що використання інформаційних технологій -- один з найбільш ефективних засобів підвищення конкурентоспроможності своєї продукції.

У інформаційному суспільстві змінюються і функції державного управління. Частина коштів державних бюджетів, що постійно збільшується, спрямовуватиметься на створення баз даних національного і наднаціонального масштабу, удосконалення каналів і засобів збору і поширення інформації. Тому вимоги економічності, розумної достатності й ефективності інформаційних технологій, що застосовуються, зумовлюють необхідність системного підходу до цього питання.

В Україні відбувається постійний перерозподіл ресурсів, знань, досвіду, державні органи НТІ дедалі більше займаються інформаційною діяльністю на комерційній основі, диверсифікують свої зусилля у різних областях інформатики, маркетингу, патентно-ліцензійної діяльності. У свою чергу підприємницький сектор бере активну, але неконтрольовану і некоординовану участь у формуванні державних ресурсів НТІ. Постає необхідність поєднання зусиль державного та комерційного секторів господарювання на функціональному підгрунті. За здійснення такої політики необхідно враховувати, що державні інформаційні органи, які не отримують спеціальний статус від уряду, з неминучістю стають комерційними за суттю і державними за формою (внаслідок заборони їх приватизації). Це спричиняє появу фінансових і професійних зловживань. Зауважимо, що структурі комерційного сектору подібне непритаманне, за винятком надзвичайних випадків, оскільки вони вирішують інформаційні завдання, що стоять перед ними, за рахунок власних коштів і ресурсів.

Сьогодні вплив держави на комерційний сектор здійснюється за допомогою непрямих методів регулювання (на відміну від управління у державному секторі) через стандартизацію, сертифікацію інформаційної продукції, цінову та податкову політику, залучення комерційних інформаційних структур до участі у державних науково-технічних програмах.

Наявність різноманітних форм власності потребує вивчення нових організаційно-економічних форм діяльності організацій та служб, їх взаємодії, а також взаємодії з органами державної влади та управління і споживачами інформації. Важливими питаннями є подальша розробка принципів та методів формування ринку ІПП, інформаційного маркетингу, проведення прогнозних досліджень розвитку інформаційного ринку в Україні, розробка економічних показників та нормативів діяльності державних органів НТІ, вдосконалення фінансово-господарчого механізму науково-інформаційної діяльності, тобто всіх тих процесів, які є основою для здійснення управління системою національних інформаційних ресурсів.

Сьогодні інформаційні продукти і послуги підпорядковуються законам товарного виробництва і ринку, мають явно виражену товарну природу. Їх можна визначити за секторами:

· ділової інформації, що охоплює біржову і фінансову, економічну і статистичну, комерційну інформацію і ділові новини;

· науково-фахової інформації: науково-технічної, медичної, юридичної тощо, що охоплює документальну, бібліографічну, реферативну, довідкову інформацію і дані в галузі фундаментальних і прикладних, природничих, технічних і суспільних наук, галузей виробництва і сфер людської діяльності (саме у цьому секторі передбачена організація доступу до першоджерел через систему поширення інформації, що включає спеціалізовані служби, бібліотечний сервіс та ін.);

· масової, споживчої інформації, що охоплює новини і літературу, довідники, енциклопедії, розважальну інформацію, інформацію, орієнтовану на домашнє, а не службове і промислове використання;

· соціально-політичної інформації, спрямованої на обслуговування державної влади й управління статистичною, соціальною, архівною і спеціальною інформацією.

В Україні достатньо ефективно функціонують сектори масової інформації, інформації для спеціалістів, включаючи науково-технічну інформацію, де зосереджено приблизно 15-20 % інформації. Саме стан цього останнього найбільш повною мірою визначає ступінь розвитку науки, освіти, культури, соціальної усталеності суспільства.

Стосовно наукової і технічної інформації ринкові відносини у класичному розумінні мають значні обмеження. Це зумовлено тим, що основним принципом ринку є пряме збільшення прибутків від реалізації продуктів і послуг: «виробляй тільки те, що сьогодні користується попитом і може бути продане». Натомість особливість інформаційного ринку наукової і технічної інформації полягає у наступному: