Науково-методологічні засади екологічного права
Історичні передумови виникнення та розвитку еколого-правових норм. Поняття та характерні ознаки предмету та системи екологічного права України. Основні принципи та функції екологічного права. Аналіз перспектив розвитку екологічного права на майбутнє.
| Рубрика | Экология и охрана природы |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 10.10.2012 |
| Размер файла | 59,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
Науково-методологічні засади екологічного права
Вступ
Актуальність теми. Екологічні відносини -- одна з найважливіших складових суспільних відносин. Вони виникають між окремими суб'єктами і з приводу надзвичайно важливих об'єктів. Екологічні відносини складаються між суспільством і природою, між людиною та навколишнім середовищем. Об'єктами екологічних відносин є природні багатства: земля, її надра, води, ліси, атмосферне повітря, тваринний світ тощо. Від того, якими будуть екологічні відносини, залежить сьогодення та майбутнє людства.
Природне середовище -- це місце життєдіяльності людини, джерело її існування. У своїй діяльності людина використовує природні багатства -- від кисню і води до надр землі та лікарських рослин. При цьому вона неминуче впливає на природу, але цей вплив не повинен порушувати її законів. Науково не обґрунтоване втручання в життя природи призводить до катастрофічних наслідків.
Тисячоліттями люди не відчували відповідальності за збереження природи, відносились до неї як до невичерпного джерела. Прозріння настало лише тоді, коли екологічна криза стала загрожувати багатьом регіонам нашої планети та самому існуванню людства.
Все це змушує переосмислити складні взаємозв'язки і процеси у навколишньому середовищі та усвідомити, наскільки виваженими, науково обґрунтованими та законодавче врегульованими повинні бути екологічні відносини.
Проблема взаємодії суспільства й природи має глобальний планетарний характер. Зберегти природу в стані, придатному для життя людини, можна тільки загальними зусиллями населення всієї Землі. Тому кожна країна зобов'язана берегти природу та нести моральну відповідальність перед усім світом за її належну охорону.
У забезпеченні раціонального використання, охорони і відтворення природних багатств важливе місце посідають правові засоби. В юридичних і деяких інших навчальних закладах вони вивчаються у навчальному предметі «Екологічне право України». Екологічне право націлене на створення найбільш сприятливих умов для життя, праці та відпочинку громадян.
Це життєдайна і життєзберігаюча галузь права, її значення для життя і діяльності людини і всього суспільства важко переоцінити. Найвищу мету соціальної політики нашої держави -- турботу про життя і здоров'я людини ця галузь права спроможна втілити в життя.
Велике і гуманне покликання екологічного права стимулює до його сумлінного вивчення, ґрунтовного опанування необхідними екологічними знаннями. Екологічна освіта потрібна всім громадянам України і особливо в цей час глобальних екологічних перетворень.
Мета та завдання дослідження. З огляду на вищезазначене, метою даної дипломної роботи є визначення та аналіз перспектив розвитку екологічного права.
Дана мета конкретизується в основних завданнях роботи:
визначити історичні передумови виникнення та розвитку еколого-правових норм;
проаналізувати сучасні концепції екологічного права;
визначити поняття та характерні ознаки предмету та системи екологічного права України;
охарактеризувати основні принципи та функції екологічного права;
зробити аналіз перспектив розвитку екологічного права на майбутнє.
Об'єктом дослідження виступають теоретичні засади правових відносин, що регулюються нормами екологічного права України.
Предметом дослідження є екологічне право України як галузь права та перспективи його розвитку.
Методи дослідження. Вирішуючи поставлені питання, в роботі використовуються: історичний, логіко-юридичний, системний наукові методи.
Науково-теоретичною базою дослідження є наукові доробки відомих українських та російських вчених з екологічного та природноресурсового права: Андрейцева В.І., Петрова В.В., Тищенко Г.В., Даниленко О. В., Дмитренко І.А, Балюк Г.І, Бобкової А.Г., Ковальчук Т.Г., Краснової М.В., Лапечука П.І., Попова В. К., Шульги М. В. та ін.
Структура роботи. Структура курсової роботи зумовлена цілями та характером дослідження. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.
Розділ 1. Становлення екологічного права як галузі права
1.1 Історичні передумови виникнення та розвитку еколого-правових норм
Природною основою стійкого соціально-економічного розвитку будь-якої держави і зросту добробуту її громадян є природа і її багатства. Природа являє собою єдину систему матеріального світу, яка включає в себе сукупність об'єктів та економічних систем Всесвіту в їх природному стані, а також об'єктів штучних, створених в результаті трудової діяльності людини, але невід'ємних від природних умов і екологічно взаємопов'язаних.
Об'єктами природи є земля, надра, води, атмосферне повітря, рослинний і тваринний світ, в тому числі посаджений людиною ліс, штучно створене водоймище тощо.
До екологічних систем відноситься будь-яка функціонально єдина сукупність живих організмів і середовище їх функціонування, об'єднаних в єдине функціональне ціле, що виникає на підставі взаємозалежності та причинно-наслідкового зв'язку, який існує між окремими екологічними компонентами [1, 157].
Природне середовище досить складне і функціонує за своїми законами. У ньому все збалансовано, взаємопов'язане і врівноважено. Людина -- це теж частина природи. Але як найвища розумна істота вона має можливість не тільки використовувати навколишнє природне середовище, пристосовуватись до його особливостей і зміни, а також впливати на природу, координувати природні процеси, змінювати стан довкілля.
З одного боку, це викликано необхідними для життєзабезпечення людини потребами: біологічними -- забезпечення фізіологічного існування людини; матеріальними, економічними -- використання природних об'єктів, ресурсів у виробництві та інших сферах життєдіяльності; духовними -- задоволення естетичних потреб.
Отже, вказані екологічні потреби обумовлюють вплив людини на природу через використання природних ресурсів.
З іншого боку, ці ж екологічні потреби породжують екологічний інтерес людини, зокрема, суспільства в цілому. Суть його -- у збереженні природного довкілля, регулюванні використання природних ресурсів, забезпеченні охорони самих природних об'єктів, комплексів, ландшафтів, процесів і їх властивостей як умови, засобу і місця існування людини та інших живих організмів. Умови виживання людства вимагають від нього розумного використання природних ресурсів, переходу до ресурсозберігаючих та природовідновлювальних технологій, всебічної охорони середовища проживання людини. Все вищеназване і обумовило розробку загальнообов'язкових правил, норм і стандартів у галузі природокористування.
Від екологічних правил, звичаїв і табу через свідомість, мораль, освіту, науку, культуру людство йшло до розвитку і утвердження такої ідеології, яка забезпечувала б фізіологічні, економічні, естетичні потреби та інтереси людини, створення і збереження такого навколишнього природного середовища, яке відповідало б вимогам чистоти, ресурсонаявності, екологічної стійкості та рівноваги, видового різноманіття та естетичного багатства. І лише в кінці XX сторіччя суспільством в цілому і владними структурами зокрема була усвідомлена необхідність цілеспрямованої екологічної політики, розробки системи екологічного законодавства, яке забезпечувало б охорону життя і здоров'я людини, рослинного і тваринного світу, об'єктів навколишнього природного середовища, комплексне вирішення проблем, збалансованого розвитку економіки і покращення стану довкілля [1, 102].
Україна в цьому плані не є винятком. Екологічна політика нашої держави спрямована на гармонійне співіснування і розвиток людини, суспільства та природи і реалізується в двох напрямках:
-- формування внутрішньої екологічної політики -- розпорядження в інтересах суспільства природними ресурсами, які є власністю держави, раціональне їх використання з метою недопущення їх вичерпання, охорона навколишнього природного середовища від погіршення його стану, охорона екологічних прав фізичних та юридичних осіб;
-- формування зовнішньої політики -- участь держави в міжнародних екологічних програмах з метою попередження і недопущення глобальних екологічних катастроф [1, 103].
Для реалізації цієї політики держава використовує різні засоби:
а) за змістом -- політичні, економічні, науково-технічні, правові;
б) за способом здійснення -- управлінські і контрольні.
Механізмом правового забезпечення екологічної політики держави є екологічне право.
Під передумовою зазвичай розуміють об'єктивний або суб'єктивний фактор, який забезпечує виникнення соціальних, екологічних, економічних, правових та інших явищ у суспільному житті людей. Взаємодія суспільства і природи -- об'єктивно існуюче явище. Природа як сукупність органічних і неорганічних утворювань виникла раніше, ніж суспільство, яке є породженням природи. Природа розвивається за об'єктивними законами, тоді як суспільство функціонує на основі законів соціального розвитку. Але поряд з цим людина є і соціальною істотою, тому суспільство розглядається як організовані людські соціальні організми. Саме у процесі розвитку природи сформувалися передумови виникнення людини і суспільства [2, 5].
Процес взаємодії суспільства і природи здійснюється на основі певних закономірностей. Перш за все, суспільство не може існувати без природи, оскільки природні блага забезпечують життєдіяльність людини: людина не може існувати без атмосферного повітря; озоновий шар зберігає людину від сонячного ультрафіолетового випромінювання та жорстокого холоду; земельні, лісові та інші ресурси є основою задоволення матеріальних та інших потреб суспільства тощо. У свою чергу й природа потребує діяльності суспільства, зокрема, використані суспільством природні ресурси (ґрунт, води, ліси та ін.) повинні відтворюватися і відновлюватися. Ці процеси відбуваються як природним шляхом, так і з активною участю людини, при діяльності якої виникають певні суспільні екологічні відносини, що регулюються правовими приписами. Однак при втручанні людини в природні процеси вона повинна максимально враховувати об'єктивні закони розвитку як окремих природних об'єктів, так і в цілому закони функціонування довкілля, тому що усі екологічні об'єкти перебувають у постійному і нерозривному природному зв'язку, який в інтересах тієї ж людини порушувати не можна [3, 132].
Об'єктивна закономірність взаємодії суспільства і природи виявляється також і у тому, що в процесі використання природних ресурсів для виробництва матеріальних благ, необхідних суспільству, у природне середовище скидаються відходи виробництва і продукти життєдіяльності людей. Природа у даному випадку виступає як постійний резервуар для забруднюючих речовин. Однак сама природа може утилізувати лише незначну кількість забруднюючих речовин. Отже, постає проблема належної охорони природного середовища, бо без природоохоронної діяльності у сучасних умовах, коли техногенний тиск на довкілля зростає, неможливо забезпечити екологічну безпеку суспільства. Охорона природи -- об'єктивна необхідність, яку не можна ігнорувати. При її організації кожна держава повинна вишукувати оптимальні можливості для здійснення екологічних заходів.
Оскільки природні ресурси забезпечують життєдіяльність людей, вони не можуть нікому не належати. Звідси виникає відповідна організаційно-правова форма їх приналежності певним суб'єктам -- державі, окремим регіонам, колективам, індивідам. У Конституції України [ 4] (ст. 13) закріплені такі дві форми: 1) право власності на природні об'єкти; 2) право користування ними.
Можливе існування різних видів власності на природні ресурси та користування ними, але безумовно визначення організаційно-правових форм приналежності природних об'єктів конкретним соціальним суб'єктам є своєрідною формою взаємодії суспільства і природи. В основі такої взаємодії лежать об'єктивні і суб'єктивні фактори. Об'єктивні полягають у тому, що закономірність взаємодії суспільства і природи обумовлює необхідність приналежності природних ресурсів суб'єктам власності. При їх відсутності або невизначеності природне середовище позбавляється підтримки з боку конкретних власників або користувачів природних об'єктів. Суб'єктивний фактор проявляється в тому, що держава як людська інституція визначає оптимальні форми приналежності природних ресурсів відповідним суб'єктам і закріплює це у законодавчому порядку.
Загальновідомо, що природні явища змінюються повільніше, ніж суспільні. Обумовлено це специфікою законів розвитку природи. Тому держава, уособлюючи інтереси суспільства і здійснюючи екологічну функцію, визначає правові форми регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі не тільки визначення приналежності природних об'єктів, а й їх використання, відтворення і охорони природного середовища. Така соціальна діяльність повинна сприяти зміцненню взаємодії суспільства і природи на науково обґрунтованому рівні, реальному відображенню їх взаємодії.
Таким чином, об'єктивно існуюча взаємодія суспільства і природи породжує різноманітні екологічні відносини між певними суб'єктами, а також правові форми, які повинні оптимально відповідати цим відносинам.
В оцінці історії розвитку еколого-правових норм треба враховувати дві обставини. Перше: виникнувши в 1917--1918 р., екологічне право тривалий час розвивався в складі законодавства СРСР і було позбавлено своїй самостійності й оригінальності [5, 225]. Друге: із самого початку і до кінця 80--х рр. екологічне законодавство розвивалося в рамках земельного законодавства. Варто назвати шістьох періодів екологічного законодавства:
1). 1917--1922 р. -- виникнення і становлення законодавчих актів про охорону і використання природних ресурсів;
2). 1922--1957 р. -- активний розвиток союзного законодавства природноресурсового напрямку;
3). 1957-- 1963 р. - прийняття у всіх республіках СРСР законів про охорону природи -- нової форми природоохоронного законодавства, прийняття Закону РСФСР про охорону природи в РСФСР від 26 жовтня 1960 р.;
4). 1968--1980 р.-- проведення кодификації союзного і республіканського законодавства про землю, надра, води, лісах, тваринному світі, атмосферному повітрі. Прийняття по цих об'єктах відповідних Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік, кодексів -- у союзних республіках;
5). 1985--1990 р.-- спроба перешикувати суспільні відносини в охороні природи і раціональному використанні природних ресурсів, розробити закон про охорону природи в СРСР і створити спеціальні органи керування в СРСР і республіках;
6). 1990 р. і далі дотепер -- суверенізація України, розпад Союзу РСР, перегляд національного законодавства, у тому числі екологічного законодавства; прийняття базових джерел екологічного законодавства України - Закону про охорону навколишньої природного середовища (1991 р.). Земельного кодексу (2001 р.), Кодексу України про надра (1994 р.), Лісового кодексу (1994 р.) і інших актів екологічного напрямку.
З часу прийняття закону про охорону природи в 1960 р. природоохоронні проблеми стали самостійним предметом досліджень. З 1958 р. проф. О.С. Колбасов почав досліджувати ці проблеми; розроблено навчальні посібники з правової охорони природи. Велику роль відіграли також дослідження інших учених-юристів колишнього Радянського Союзу (О.М. Колотинської, Г.М. Полянської, В.В. Петрова, Б.В. Єрофеєва, М.О. Заславської, О.Є. Луньова та ін.) [6, 146].
В Україні такі дослідження почали здійснювати у юридичних навчальних закладах Києва, Харкова, Львова, Одеси, в Інституті держави і права НАН України. Одними з перших ці проблеми почали досліджувати проф. В.Л. Мунтян, акад. Ю.С. Шемшученко (Київ), Н.І. Тітова (Львів), Ю.О. Вовк, В.В. Гречко, Є.М. Кутін, В.О. Чуйков (Харків).
Вагомий внесок у розробку комплексних екологічних проблем, окремих галузей та інститутів екологічного права в Україні зробили також доктори юридичних наук: В.І. Андрейцев, Н.Р. Малишева (Київ), В.К. Попов, О.П. Гетьман (Харків), С.М. Кравченко (Львів), Б.Г. Розовський (Луганськ), А.А. Погрібний (Одеса), В.3. Янчук, В.І. Семчик, В.Ф. Висоцький, а також учені-юристи Інституту держави і права НАН України, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Української юридичної академії (Харків), Міжрегіональної Академії управління персоналом, Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут", Одеського юридичного інституту, юридичні, наукові та навчальні заклади багатьох міст України.
Екологічне право з часу його виникнення формується на досягненнях у цій сфері філософських, економічних, біологічних, географічних та інших наук, досягнення яких з екологічних питань знаходять відображення в нормах екологічного законодавства і права. Крім того, для розвитку і формування екологічного права як науки велике значення мають досягнення юридичної науки і насамперед загальної теорії держави і права [7, 385].
Науково-методологічною основою екологічного права є філософське вчення про взаємовідносини людини і суспільства з природою.
Соціально-економічною основою екологічного права виступає власність на природні ресурси у всіх її формах і видах.
Політичною основою екологічного права є національна та державна політика в екологічній сфері.
Основою для розвитку науки екологічного права як складової частини юридичної науки є сукупність і єдність екологічних правових відносин, навколишнє середовище та природні ресурси як об'єкт цих правовідносин, а також наявність відповідних джерел екологічного законодавства і права.
Таким чином, з усього вищенаведеного можна зробити висновок, що розвиток науки екологічного права та окремих її інститутів в країні умовно поділяють на три великих періоди: дореволюційний, соціалістичний і сучасний [7, 385].
Перший період розвитку наукових досліджень із екологічних проблем можна пов'язувати з розвитком юридичної науки як у нашій країні, так і в інших країнах, які в історичний період володіли територією України чи частиною її земель. Відповідно на ці території поширювалось і право цих країн, а також юридична наука тих часів.
Територія України за різних часів підпадала під владу 24 країн та імперій, які своїми національно-правовими системами впливали і на вирішення різноманітних екологічних проблем. Так, територіями України володіли: Кримське ханство, Македонія, Молдавія, Монголія, Татарстан, Франція, Швеція (одноразово), Чехія (двічі), Греція, Німеччина, Словаччина (тричі), Румунія, Угорщина (чотири рази), Австрія (п'ять разів), Туреччина (сім разів), Литва, Польща (десять разів), Росія (сімнадцять). Крім того, територіями України володіли в різні часи шість імперій: Римська, Візантійська, Османська, Австро-Угорська, Російська та СРСР.
За цих обставин перший період розвитку юридичних досліджень екологічних проблем виявився найбільш складним і найменш дослідженим.
Більшою мірою наукові дослідження екологічних проблем у юридичній науці почали провадитись у другий період, за радянської доби, який розпочався з 17--24-го років, з часу проголошення в Україні радянської влади та входження її до складу федеративної держави -- СРСР.
Наукові дослідження тривалий час провадилися в межах аграрно-правових наук, у монографічних дослідженнях земельного, гірничого і лісового права (Г.О. Аксеньонок, М.Д. Казанцев, П.Д. Індиченко, Г.М. Полянська та ін.).
Одним із перших вчених-юристів почав дослідження екологічних проблем в їх комплексі О.С. Колбасов, який, починаючи з 1958 р., публікує ряд статей з охорони природи, а в 1976 р. видає книгу «Экология: политика, право», яка залишається актуальною донині. В 1959 р. була надрукована перша наукова праця колективу авторів за редакцією Г.М.Полянської про роль законодавства в охороні природи [7, 385].
З часу прийняття закону про охорону природи в 1960 р. природоохоронні проблеми стали самостійним предметом досліджень. Уперше розробив науково-методичну основу викладання курсу правової охорони природи в юридичних вузах, програму курсу, а також навчальний посібник професор М.Д. Казанцев. Перша науково-методична конференція з питань правової охорони природи була проведена на юридичному факультеті Московського державного університету у 1961 р.
Неабияку роль у науковому дослідженні екологічних проблем відіграли також дослідження інших учених-юристів колишнього Радянського Союзу (Г.О. Аксеньонка, О.М. Колотинської, В.В. Петрова, Б.В. Єрофеєва, Л.О. Заславської, О.Є. Луньова та інших).
Значну роль в обговоренні результатів наукових досліджень правових екологічних проблем відіграли республіканські та міжнародні конференції, які відбулися в Україні та в інших країнах за участю українських юристів-екологів.
Перша в Україні конференція, спеціально присвячена правовій охороні навколишнього середовища, відбулася в березні 1980 р. у Києві. Це була одна із найбільш представницьких конференцій, у якій взяли участь вчені-юристи як України, так і Москви, Білорусії, Казахстану та інших республік.
Друга науково-практична конференція з проблем охорони довкілля відбулась у березні 1982 р. також у Києві. На ній були обговорені правові питання охорони виробничого середовища.
Третя науково-практична конференція, яка відбулась у Києві в березні 1984 р., була присвячена обговоренню проблем контролю за охороною навколишнього природного і виробничого середовища.
Ці три конференції були організовані секцією соціальних і правових проблем охорони природи Наукової ради АН України з проблем біосфери, яку очолювали спочатку відомий учений-юрист академік В.М. Корецький, а потім академік Ю.С. Шемшученко. На цих конференціях були обговорені найважливіші на той час правові проблеми охорони навколишнього середовища, прийняті відповідні рекомендації та опубліковані матеріали.
Третій, сучасний період розвитку наукових досліджень із екологічних проблем розпочався з часу проголошення Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.) та прийняття Акта проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р). Початок цього періоду збігся з суттєвим розширенням предмета наукових досліджень екологічних проблем, пов'язаних з виробленням нової концепції розвитку екологічного права, прийняттям Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [8] в 1991 р. та суттєвим оновленням і вдосконаленням екологічного законодавства України як самостійної країни.
Сучасна назва екологічного права як галузі права, навчального курсу та галузі юридичної науки усталилася з часу проведення наприкінці 80-х років наукової дискусії з питань концепції екологічного права, організованої журналом «Вестник Московского университета», в якій узяли участь і українські юристи. Учасники цього обговорення підтримали ідею про можливість формування екологічного права до прийняття нових законодавчих актів з охорони природи або навколишнього середовища і не погодились на пропозицію щодо прозахідної назви цієї дисципліни як права навколишнього середовища.
Важливе значення для України мало проведення в травні 1991 р. у Женеві (Швейцарія) міжнародного семінару «Екологічний менеджмент в Україні; порівняльний аналіз українського та західноєвропейського підходів», організованого Міжнародною академією охорони навколишнього середовища, участь в якому взяли також відомі українські вчені-юристи. На цьому семінарі були обговорені найважливіші правові питання в екологічній сфері, шляхи вдосконалення екологічного законодавства в нових умовах розвитку України.
Значну роль у координації наукових досліджень в екологічній сфері відіграють екологічно-правові секції, які діють у системі Національної академії наук України, Академії правових наук України та Української академії екологічних наук.
1.2 Сучасні концепції екологічного права
Екологічне право виступає регулятором екологічних відносин, а формою екологічного права є сукупність нормативних актів, які регулюють весь спектр екологічних відносин. Цю сукупність нормативних актів прийнято вважати екологічним законодавством. Слід відрізняти екологічне право як галузь права від екологічного законодавства. Екологічне право як галузь права регулює переважно однорідні екологічні відносини, які виникають у різних напрямках екології. Екологічне законодавство регулює різнорідні суспільні відносини, зокрема, екологічні відносини та зв'язані з ними деякі управлінські відносини, фінансові відносини в частині плати (зборів) за користування природними ресурсами, їх забруднення та деякі інші.
Щодо визначення поняття екологічного права як галузі права, то тут поки що не досягнуто єдиної думки. Розвиток і становлення екологічного права відбувається у широкій науковій дискусії, що є цілком виправданим, бо тільки у процесі наукового обговорення можна виробити оптимальний підхід до розуміння екологічного права. Висловлені думки про поняття екологічного права в загальних рисах зводяться у цілому до двох основних напрямків. Одні автори вважають, що екологічне право належить до числа комплексних (інтегрованих) галузей права, до складу якої входить декілька самостійних галузей права, що регулюють різні види екологічних відносин. На їх думку, кожна галузь права, яка входить до складу екологічного права, регулює самостійний вид екологічних відносин, в основі яких лежать різні екологічні об'єкти. Тому й існують такі самостійні галузі права, як земельне, лісове, водне, гірниче, фауністичне, атмосфероповітряне та інші.
Одночасно отримує розвиток і концепція, згідно з якою екологічне право є не комплексною галуззю права, а являє собою самостійну галузь права у загальній системі права. Так, Ю.О. Вовк вважає, що природоресурсове (екологічне) право має єдиний предмет правового регулювання -- суспільні відносини, які складаються з приводу раціонального використання й охорони природних ресурсів [10, 9]. Інші автори, підтримуючи дану думку, вважають, що єдині екологічні відносини мають декілька різновидів (земельні, водні, лісові, гірничі, фауністичні, атмосфероповітряні та інші), для яких характерні свої істотні специфічні особливості і спеціальні правові форми у вигляді підгалузей екологічного права: земельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного, атмосфероповітряного, природно-заповідного та ін [11, 37; 12, 3; 13, 26].
На їх думку, такий підхід до розуміння екологічного права забезпечує його єдність як самостійної (некомплексної галузі права і внутрішню диференціацію. Важливо зазначити, що В.В. Петров, який тривалий час не поділяв таких поглядів, в останніх працях обґрунтовано стверджує, що екологічне право з огляду на його предмет є сукупністю однорідних суспільних екологічних відносин, тому його не слід відносити до комплексних галузей права [14, 55]. У літературі справедливо стверджується, що екологічні відносини є єдиними [15, 64].
Викладене дає підстави зробити висновок про те, що в науці йде активний пошук оптимального розуміння сутності екологічного права, його місця в системі права.
У науці панує думка, що галузь права регулює однорідні суспільні відносини, тоді як галузь законодавства -- як однорідні, так і різнорідні відносини. Оскільки екологічні відносини за своєю сутністю є однорідними та єдиними, то відпадають обґрунтування для віднесення екологічного права до комплексної галузі права. Галузі права не вигадуються людьми, їх поява обумовлена об'єктивними факторами. Виникнення екологічних відносин і екологічного права обумовлено об'єктивно існуючою взаємодією суспільства і природи. Тому є справедливим твердження, що система права та її галузі -- це явище об'єктивної реальності.
Підгалузева структура галузей права також відома науці теорії права. Оскільки існують різновиди екологічних відносин у межах єдиних екологічних відносин, то правовою формою різновидів цих відносин виступають підгалузі екологічного права: земельне, водне, гірниче, лісове, фауністичне, атмосфероповітряне, пр3иродно-заповідне право. Екологічні відносини єдині, а їх юридичною формою є екологічне право зі своїми підгалузями з урахуванням різновидів екологічних відносин, Немає нічого виняткового в тому, що екологічне право має в своєму складі згадані підгалузі права. Багато галузей права структурно складаються з підгалузей. У цивільному праві, наприклад, виділяються такі підгалузеві структури: право власності; зобов'язальне право; авторське право; право на відкриття та інші.
Викладене дозволяє зробити висновок, що екологічне право як галузь права являє собою сукупність правових норм. які регулюють екологічні відносини щодо приналежності, використання, відтворення природних ресурсів у їх нерозривному зв'язку ї природним середовищем, охорони навколишнього природного середовища з метою реалізації інтересів відповідних суб'єктів та забезпечення сталого екологічного розвитку в країні та окремих її регіонах.
Я, особисто, згоден з думкою наукової школи працівників-екологів юридичного факультету Київського національного Університету імені Тараса Шевченка, які вважають, що в основу курсу «Екологічне право» покладена цілісна і взаємопов'язана концепція широкого розуміння екологічного права як інтегрованої спільності і комплексної галузі права, яка об'єднує такі складові, як природоресурсове право, природоохоронне (право навколишнього природного середовища, середовищеохоронне) право і комплексний міжгалузевий інститут правової екології людини (правове забезпечення екологічної безпеки людини), норми яких регулюють екологічні суспільні відносини у галузі використання природних ресурсів (природоресурсні), охорони навколишнього природного середовища (середовище-охоронні) і відносини щодо забезпечення життя і здоров'я людини від небезпечного природного та техногенного впливу (антропоохоронні) [16, 45].
Розділ 2. Науково-методологічні засади екологічного права
2.1 Предмет і система екологічного права
Предметом екологічного права є відносини, які складаються між державою, органами місцевого самоврядування, фізичними і юридичними особами з приводу приналежності, використання, відтворення природних об'єктів та охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення екологічних та інших інтересів [3, 85].
Термін «екологія» був введений в 1866 році у наукову термінологію німецьким біологом Е. Геккелем, який визначав екологію як вчення про умови існування живих організмів у взаємодії з середовищем, у якому вони існують (у межах біології) [5, 148]. Хоча автор занадто вузько підходив до розуміння екології, його заслуга полягає в тому, що він вперше виділив екологію у самостійне поняття, а це стимулювало поглиблене наукове його дослідження та подальше практичне застосування у правотворчій і правозастосовній діяльності.
Крім екології (у межах біології) сформувалися або ще формуються інші різновиди екології: геоекологія (в географії); антропоекологія (у медицині); інженерна геоекологія (в геології); економіко-екологія (в природокористуванні); соціальна екологія (в соціології) та інші [ 17, 29]. Таким чином, екологія -- поняття більш широке, ніж біологічне явище. Вузьке розуміння екології без її соціального аспекту збіднює це поняття і не узгоджується з об'єктивно існуючою взаємодією суспільства і природи. У житті постійно і безперервно здійснюється взаємодія індивідів, колективів людей, у цілому суспільства з природним середовищем або з його окремими частинами. Тому широке розуміння екології сприяє усвідомленню і здійсненню необхідних екологічних заходів, створенню належної правової основи екологічних відносин, яка забезпечує підтримку сприятливого екологічного стану в державі та її окремих регіонах. Широке розуміння екології не виключає існування її різновидів у рамках єдиного поняття.
Екологічні відносини за своїм змістом є різноманітними, але взаємопов'язаними. Їх єдність обумовлена зв'язком усіх природних об'єктів між собою, внаслідок чого існує єдина екологічна система. Поряд з тим єдність екологічних відносин не виключає існування їх різновидів, обумовлених екологічними факторами. Зокрема, природні об'єкти (земля, води, ліси, надра, фауна, атмосферне повітря та ін.) за своїми природничими характеристиками відрізняються один від одного. Через це виникають різновиди екологічних відносин: земельні, водні, лісові, фауністичні, атмосфероповітряні, охоронні та інші відносини, що обумовлює необхідність визначення їх правових форм. Диференціація екологічних відносин за основними природними об'єктами не відміняє єдності екологічних відносин, їх предметної цілісності [3, 140].
Диференціація екологічних відносин можлива також і за основними сферами діяльності людей у галузі навколишнього природного середовища: 1) відносини, що виникають з приводу приналежності природних об'єктів певним суб'єктам на праві власності або на праві користування; 2) відносини, що виникають у сфері експлуатації екологічних об'єктів конкретними суб'єктами з метою задоволення своїх інтересів; 3) відносини, що виникають в галузі відтворення, відновлення природних об'єктів, поліпшення їх якості; 4) відносини, що виникають у сфері охорони навколишнього природного середовища.
Можливе існування похідних від них відносин, зокрема еколого-процесуальних, еколого-інформаційних, відносин у сфері розгляду спорів та інших. Похідність цих відносин полягає в тому, що вони обслуговують основні екологічні відносини в процесі їх виникнення, розвитку, припинення. Тому вони мають підпорядкований характер щодо основних екологічних відносин.
В умовах переходу до ринкових відносин в економіці зазнають значних змін і екологічні відносини з їх різновидами. Це стосується, по-перше, відносин власності на екологічні об'єкти. Законодавство України розвивається у напрямку правового закріплення різноманіття форм власності на деякі природні об'єкти, що сприяє більш ефективному їх використанню, розвитку ініціативи власників у забезпеченні належної охорони природного середовища, в додержанні нормативів і правових приписів з питань екології. Значна частина природних ресурсів перебуває виключно у власності держави (ліси, води, надра, атмосферне повітря). Обумовлено це тим, що екологічні об'єкти утворюють єдину екологічну систему, тому їх перебування у власності держави сприяє екологічній рівновазі на території України. Передача основних природних об'єктів у власність іншим суб'єктам може призвести до порушення такої рівноваги [3, 141]. Однак це не виключає можливості поступового переходу частини природних об'єктів у власність різним суб'єктам.
Відносини у галузі використання природокористувачами екологічних об'єктів мають певні особливості: пріоритетність екологічних відносин перед іншими відносинами; платність за користування природними об'єктами та забруднення природного середовища; обов'язкове додержання суб'єктами відносин екологічних нормативів і лімітів у процесі експлуатації природних об'єктів; значно розширений судовий захист прав природокористувачів тощо.
Особливого значення в умовах розвитку ринку набувають відносини в галузі відтворення та відновлення природних об'єктів, поліпшення їх якісного стану. Чимало природних об'єктів мають підвищений попит у виробників матеріальних благ (наприклад, деякі корисні копалини, лісові ресурси). З точки зору ринкових відносин можна було б дати простір реалізації, скажімо, лісової деревини, однак тут відносини обмежуються об'єктивними екологічними факторами: зокрема, лісова рослинність сприяє виникненню кисню, який є необхідним для життєдіяльності людей та основою міцності озонового шару. Слід урахувати також, що чимала частина природних об'єктів вибуває з екологічної системи внаслідок об'єктивних та суб'єктивних причин: псування і знищення екологічних об'єктів; недодержання лімітів їх використання; вибуття цих об'єктів у процесі господарської діяльності; з причин природного характеру тощо. Відтворення і відновлення природних об'єктів -- об'єктивний процес у природному середовищі, його не можна призупиняти, навпаки, йому треба всіляко сприяти. Тому виникаючі екологічні відносини в даній сфері мають об'єктивну передумову.
Значну групу складають екологічні охоронні відносини, які тісно пов'язані з відносинами, що виникають у галузі відтворення і відновлення екологічних об'єктів, але мають і деяку самостійність у межах єдиних екологічних відносин. Вони складаються в процесі здійснення охоронних екологічних заходів відповідними суб'єктами. Охоронні відносини за своїм змістом є складеними, бо підрозділяються на відносини екологічного, економічного, організаційного, технологічного, правового порядку.
Екологічні відносини як частина суспільних відносин мають схожість з майновими відносинами, які регулюються цивільним правом, і водночас їм притаманні риси відмінності. Їх схожість виявляється: у питаннях змісту власності; у суб'єктивному складі тих чи інших відносин; при здійсненні угод, об'єктами яких є майно і природні ресурси; у розширенні договірної форми в природокористуванні та ін. Однак елементи схожості не дають підстав для їх ототожнювання й тим більше підміни екологічних відносин майновими. Ці відносини існують самостійно. Між екологічними та майновими відносинами існують значні відмінності, які дозволяють вважати їх різнорідними відносинами зі своїми формами і методами правового регулювання. Найголовнішою відмінною ознакою виступає екологічний фактор, який виявляється в різних аспектах [3, 145].
1). Екологічні відносини існують лише при наявності природних об'єктів без відриву їх від єдиного природного середовища. Так, наприклад, добуті корисні копалини, виловлена риба, зрубана деревина, штучно ізольовані водні ресурси перестають бути об'єктами екологічних відносин, оскільки вони відокремились від природного середовища, стали майновими об'єктами й перейшли у сферу майнових відносин, які регулюються цивільним правом.
2). На екологічні відносини, зміст яких складають природні об'єкти, які розвиваються за законами природи, впливають ці закони, тому вплив людей і права на такі відносини є обмеженим. Крім того, природне середовище є відносним, сталим, що забезпечує стабільність екологічних відносин. Майнові відносини базуються на соціально-економічних законах і це обумовлює їх динамічність.
3). Суб'єкти екологічних відносин зобов'язані дотримуватися екологічних вимог і нормативів, а також лімітів при використанні природних ресурсів, займатися відтворенням природних об'єктів, що обумовлено існуванням єдиної екологічної системи. У майнових відносинах в умовах ринку суб'єкти більш вільні у своїй діяльності.
4). В екологічних відносинах правовий режим містить значну кількість імперативних приписів, виконання яких є обов'язковим для суб'єктів цих відносин. Це стосується, перш за все, таких сфер, як відтворення природних об'єктів, надзвичайних екологічних ситуацій чи аварій, які призвели до забруднення природного середовища, тощо. Причому ці заходи здійснюються незалежно від того, вигідні або невигідні вони з точки зору економічної. Тут діє пріоритет екологічних вимог. У майнових відносин в умовах ринку використання імперативних приписів -- рідке явище [3, 144].
Під системою екологічного права розуміють розміщення у певній логічній послідовності його структурних підрозділів. Система обумовлена змістом екологічних відносин, що виступають предметом екологічного права. Екологічне право як галузь права включає Загальну й Особливу частини, підгалузі права, складні і прості правові інститути, субінститути.
Крім того, система екологічного права може розглядатися у таких чотирьох аспектах: як галузь права, галузь законодавства, навчальна дисципліна і як наука, що тісно пов'язані між собою, однак не тотожні. Труднощі в чіткому визначенні системи екологічного права виникають через відсутність єдиного основоположного нормативного акта, який регулював би екологічні відносини. Все більшого розвитку набуває тенденція надмірної диференціації екологічного законодавства. Більш прийнятним було б, звичайно, підготовка й видання фундаментального нормативного акта з питань екології у формі, приміром, Екологічного кодексу України, що значно полегшило б визначення системи екологічного права і правозастосовну діяльність взагалі.
Таке становище з кодифікацією екологічного законодавства, за думкою представників Харківської школи, зокрема, А.П. Гетьмана, склалося щонайменше з двох причин: по-перше, вони вважають, що деякі науковці стверджують, що екологічне право належить до комплексної галузі права, яка включає такі самостійні галузі права, як земельне, водне, лісове, гірниче та ін.; по-друге, на сьогодні ще немає фундаментальних наукових розробок про уніфікацію екологічного законодавства, на які могли б спиратися законодавці у своїй законотворчій діяльності. Ці ж автори (Харківська школа) систему екологічного права характеризують, виходячи з концепції єдиної і некомплексної галузі права [3, 144].
З цієї точки зору Загальна частина екологічного права містить норми права, які регулюють питання, загальні для всіх видів екологічних відносин. Вона охоплює: а) загальну характеристику екологічних відносин та екологічного права як юридичної їх форми; б) джерела (форми) екологічного права; в) право власності на природні об'єкти; г) управління в галузі використання, відтворення й охорони природного середовища; ґ) загальні положення природокористування; е) правове забезпечення екологічної безпеки; є) правове забезпечення економічного механізму у сфері екології; ж) загальні питання охорони природного середовища, включаючи й відповідальність.
Особлива частина містить правові норми, які регулюють окремі види екологічних відносин з урахуванням їх специфіки; зокрема, право користування землею, водою, надрами, лісом, рослинністю, тваринним світом, атмосферним повітрям, природно-заповідним фондом та інші види природокористування. Наводяться тут також міжнародні форми співробітництва в галузі екології, стисла характеристика міжнародних еколого-правових документів та їх співвідношення з екологічним законодавством України [3, 145].
Як уже зазначалося, екологічне право об'єднує у своєму складі відповідні підгалузі права, які являють собою сукупність правових норм, що регулюють однорідну групу екологічних відносин, яким притаманні свої специфічні риси, які є невід'ємною частиною загальних екологічних відносин. Оскільки основу кожної групи відносин складають певні природні об'єкти зі своїми властивими тільки їм істотними рисами, це обумовлює необхідність конкретних юридичних правових форм. До них належать земельне, водне, гірниче, фауністичне, атмосфероповітряне, природно-заповідне, природоохоронне право. Підгалузева структура екологічного права забезпечує диференційований підхід до правового регулювання відповідних видів екологічних відносин. Екологічне право, його підгалузі об'єднують складні, прості правові інститути і підінститути. Вони можуть або входити до складу підгалузі, або ж посідати самостійне місце в системі екологічного права. Так, земельне право містить низку складних правових інститутів як-то: право користування землями, яке у свою чергу підрозділяється на прості правові інститути -- право користування землями сільськогосподарського призначення, землями населених пунктів тощо. Правовий інститут екологічної безпеки посідає самостійне місце в системі екологічного права. За таким же принципом систематизуються й інші підгалузі екологічного права.
Система екологічного права як навчальна дисципліна в основному співпадає з системою даної галузі права. У перспективі може виникнути необхідність у створенні навчальних спецкурсів у межах екологічного права з метою вдосконалення навчального процесу та більш поглибленого вивчення конкретних питань, що відповідає вимогам практики (наприклад, здійснення права користування землями).
Система екологічного права як еколого-правова наука також виходить із системи цієї галузі права. Вона являє собою систему наукових поглядів, правових ідей, концепцій, понять, а також знань закономірностей правового регулювання екологічних відносин, які утворюють предмет екологічного права. Еколого-правова наука сприяє вдосконаленню системи екологічного права як навчальної дисципліни, системи екологічного законодавства тощо [3, 148].
Існує інша точка зору щодо системи екологічного права якої дотримуються, зокрема, О.С. Баб'як та П.Д. Біленчук. Вони вважають, що правова екологія формується в складі соціальної екології як сукупність норм різних галузей права, які регулюють суспільні відносини в сфері взаємодії суспільства і природи. Вона не відноситься до числа цілісних правових структур. Також вони зазначають, що наше право ділиться на окремі галузі права та інститути за предметом правового регулювання, а не за функціями, які виконуються правом. Відповідно, в системі права нема місця «екологічному праву». Екологічна функція права - складова частина його загальної соціальної функції, яка спрямована на регулювання суспільних відношень у сфері взаємодії суспільства і природи з метою забезпечення якості навколишнього природного середовища. У структурі права виділяються декілька еколого-правових галузей, основними з яких є: природноресурсне та природоохоронне. Природноресурсне право - система правових норм, які регулюють природноресурсні відносини на основі державної власності на ресурси природи з метою раціонального використання, охорони та відновлення земельних, лісових тощо ресурсів, охорони прав природокористувачів і держави, зміцнення законності в даній галузі відношень. Природоохоронне право - система правових норм, які регулюють природоохоронні відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів тощо. Відмінність природоресурсного права від екологічного права відображена в предметі, методі правового регулювання та його джерелах.
І А. Дмитренко та науковці Національної Академії внутрішніх справ вважають, що систему екологічного права як навчального предмета складає науково обґрунтована послідовність інститутів екологічного права. Правовий інститут в екологічному праві являє собою відособлену групу юридичних норм, що регулюють однорідні екологічні відносини [21, 110].
Вони вважають, що навчальний курс екологічного права України складається з двох частин: загальної й особливої.
Я, особисто, згоден з думкою наукової школи працівників-екологів, які вважають, що система екологічного права складається з Загальної частини, Особливої частини та Спеціальної частини [16, 108].
Загальна частина екологічного права містить норми права, які висвітлюють такі питання: науково методичні засади екологічного права, предмет, принципи і система екологічного права, екологічні правовідносини, об'єкти та суб'єкти екологічного права.
Ці ж фахівці вважають, що Особлива частина екологічного права покликана сприяти виробленню науково-прагматичного сприйняття цієї інтегрованої галузі, спрямовувати на формування навичок практичного застосування чинних еколого-правових норм формально-логічними правилами та підходами [25, 115].
Спеціальна частина визначає питання міжнародного співробітництва в галузі екології та його правове забезпечення, Міжнародне екологічне право, Екологічне право зарубіжних країн [16, 75].
На мою думку, така система екологічного права є найбільш повною і доцільною.
2.2 Принципи та функції екологічного права
Принципи екологічного права -- це виражені в його нормах основоположні положення, відповідно до яких здійснюється регулювання екологічних відносин. Еколого-правові принципи можуть офіційно закріплюватися у законодавстві або виводитися з його змісту.
Принципи екологічного права спираються на загальноправові приписи, які враховуються при формуванні принципів галузі права.
До загально правових відносяться:
Принцип гуманізму. Передбачає розвиток економічного права і законодавства, який забезпечив би правові, економічні і соціальні основи збереження навколишнього природного середовища в інтересах не тільки нинішнього, а й майбутніх поколінь, недопустимість будь-якого виду діяльності, що призвів би до спричинення шкоди здоров'ю людей і довкіллю.
Принцип соціальної справедливості. Закріплений в Основному законі України, який утверджує рівність всіх громадян перед законом. Стосовно екологічного права цей принцип проявляється в тому, що кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя.
Принцип законності. Передбачає обов'язок кожного дотримуватись вимог і правил екологічного законодавства. Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, що передбачає безумовність виконання вимог закону.
Принцип інтернаціоналізму. Закріплює міждержавне співробітництво у галузі екології, що обумовлено єдиним економічним простором для всього людства і спільністю екологічних проблем, які потребують вирішення в інтересах людства.
Принцип гласності і демократизму прийняття рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища. Цей принцип спрямований на формування у населення екологічного світогляду і передбачає право кожного громадянина на участь в обговоренні проектів законодавчих актів та інших матеріалів з внесенням пропозицій щодо розміщення будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища; на участь у розробці і проведенні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів; на участь у проведенні громадської екологічної експертизи.
Принцип поєднання заходів стимулювання належного природокористування і юридичної відповідальності за екологічні правопорушення передбачає, власне, позитивне і негативне стимулювання в сфері екологічних суспільних правовідносин [1, 146].
Оскільки екологічне право сформувалося як самостійна галузь права, то воно базується на своїх принципах. Поряд з тим екологічне право розділяється на підгалузі права, складні і прості правові інститути її підінститути, тому підгалузі права і правові інститути мають такі свої принципи, які враховують певні специфічні ознаки у регулюванні відповідних видів екологічних відносин. Тому класифікація еколого-правових принципів може здійснюватися за різними ознаками, однак вона повинна спиратися на екологічне законодавство або виводитися з його змісту. Без урахування цього фактору проголошені принципи стають формою декларації держави або автора цих принципів.
В останні роки в літературі стала приділятися підвищена увага дослідженню і класифікації еколого-правових принципів [12, 32; 16, 26; 18]. Головним принципом є правове забезпечення досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи.
Він складає основу для виникнення й формування інших принципів, які забезпечують гармонізацію суспільства і природи.
Офіційно це положення закріплено у преамбулі Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Гармонійна взаємодія суспільства і природи -- це об'єктивно існуючий зв'язок суспільства і природи, який припускає узгоджену діяльність людей з урахуванням законів природи, екологічно нормального витрачання природних ресурсів, їх відтворення і охорони. Не випадково в літературі звертається увага на основні компоненти гармонізації ставлення суспільства до природи: раціональне природокористування; якість природного середовища; оптимальний соціально-економічний розвиток регіонів; рівень здоров'я населення; трудовий потенціал тощо [17, 53]. Правове забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи здійснюється за багатьма напрямками: встановлення екологічних нормативів на викиди в природне середовище; визначення лімітів на використання природних ресурсів; встановлення в правовому порядку правил використання природних ресурсів, їх відтворення, охорони тощо. Здійснення цього принципу разом з іншими принципами сприяє запобіганню згубних для природного середовища дій людини.
Подобные документы
Зародження основ екологічного права України. Механізм його формування. Роль екологічного права в здійсненні екологічної політики держави. Його місце в системі екологічних і правових наук. Специфічні риси та методи сучасного екологічного права України.
курсовая работа [57,8 K], добавлен 10.10.2012Екологічне право як галузь права, суть екологічного права та терміну "екологія". Поняття "навколишнє середовище" і "навколишнє природне середовище". Форма екологічного права - сукупність нормативних актів, що регулюють весь спектр екологічних відносин.
реферат [8,5 K], добавлен 16.01.2009Виникнення і розвиток екологічного контролю, проблеми його становлення. Основні підходи до розуміння правової природи екологічного контролю, його класифікації, видів, форм. Загальна характеристика екологічного контролю як функції екологічного управління.
курсовая работа [51,9 K], добавлен 17.02.2012Предмет і завдання сучасного екологічного менеджменту, його сутність, принципи і функції. Впровадження ефективних управлінських рішень, формування екологічного світогляду. Використання природних ресурсів. Системний підхід в екологічному менеджменті.
контрольная работа [26,5 K], добавлен 23.12.2010Наявність розвитий системи джерел екологічного права є істотною умовою для виділення сукупності еколого-правових норм в окрему галузь у системі російського права. Екологічне право має комплексний характер у системі російського права. Правові норми.
дипломная работа [38,2 K], добавлен 15.07.2008Екологічна складова розвитку територій. Концепція екологічного менеджменту в регіональному контексті. Основні аспекти екологічного імперативу розвитку території. Обмежуючі фактори, які негативно впливають на рівень екологічної безпеки в Україні.
реферат [1,2 M], добавлен 06.12.2010Поняття, методи та основні етапи розвитку екологічного менеджменту. Його сутність, принципи, мета та функції. Сучасний підхід підприємств до природоохоронної діяльності. Позитивний і негативний вплив промислових підприємств на стану екологічних систем.
реферат [526,0 K], добавлен 04.03.2014Екологічний моніторинг як засіб визначення екологічного стану навколишнього середовища. Розвиток системи екологічного моніторингу. Особливості регіонального екологічного моніторингу. Проблеми глобального екологічного моніторингу. Види моніторингу.
реферат [23,0 K], добавлен 17.06.2008Методологічні та практичні засади геомаркетингу, його завдання і функції. Здійснення екологічного управління на принципах сталого розвитку та збалансованості. Зростання якості життя в місті та роль екотуризму в системі урбоекологічного маркетингу.
реферат [19,3 K], добавлен 08.11.2010Політико-правове, організаційне підґрунтя для адаптації екологічного законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Загальнодержавна програма. Передумови для національного законодавчого поля для входження України в Європейський Союз.
реферат [16,4 K], добавлен 24.01.2009
