Наукові підходи щодо збереження рідкісних видів тварин (зубра)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Втрата біологічної різноманітності і його компонентів (генів, видів, ареалів проживання і екосистем) - глобальна проблема. Вона нерозривно пов'язана з деградацією функцій екосистем, відтворною здатністю природи і регуляторними процесами, необхідними для стійкого використання ресурсів землі і, зрештою, для благополучного існування людини. З'являється все більше фактів на підтвердження того, що ці функції знаходяться під сильним пресом, кліматичних змін, викликаних діяльністю людини, і надмірної експлуатації природних ресурсів (Millennium Ecosystem Assessment, 2005).

У панъевропейскому масштабі основою для дії є Київська резолюція за біологічною різноманітністю, підписана європейськими міністрами охорони довкілля. Аби зупинити скорочення біологічної різноманітності до 2010 року, були визначені ключові завдання відносно Паньевропейської екологічної мережі, сільського господарства і біорізноманітності, лісів і біорізноманітності, агресивних чужорідних видів, фінансування, моніторингу і індикаторів, а також участі громадськості і підвищення її інформованості. Для країн ВЕКЦА реалізація цих завдань знаходиться в рамках Екологічної стратегії ВЕКЦА. Вона порівнянна з 6ПДОС і зачіпає ряд аспектів управління, - процедури оцінки дії на довкілля (ОВОС) і механізми компенсації втрат біологічної різноманітності, а також виділення засобів і створення екологічних мереж територій, що охороняються (UNECE, 2003b).

Оцінка стану біологічної різноманітності передбачає як географічний масштаб розгляду, так і прив'язку до конкретної місцевості, а також - підбір відповідних одиниць для його виміру (види, ареали проживання, екосистеми). Зв'язок між багатством (кількістю) місцевих видів і цінністю біологічної різноманітності території не є прямим. Місця проживання або екосистеми можуть природним чином мати малу кількість видів, але, проте, вносити істотний вклад до біологічної різноманітності на більш високому рівні.

Є декілька підходів до встановлення природоохоронних пріоритетів (Brooks et al, 2006; Davis et al., 1994, 1997; Anderson, 2002; Anderson et al., 2005; Van Swaay and Warren, 2003; Heath et al., 2000). Особливо важливі для оцінки вкладу Європи в глобальну біологічну різноманітність «гарячі точки біорізноманітності», - вважають організація "Conservation International» і усесвітні Червоні книги (IUCN, 2006а). У відсутність кількісних даних по ареалах проживання і екосистемах (особливо в регіонах ВЕКЦА і ЮВЕ) ця оцінка грунтується головним чином на стані видів. Червоні книги рослин і тварин, що знаходяться під загрозою зникнення, є основою для оцінки тенденцій зміни біологічної різноманітності (Butchart et al., 2004, 2005). Проте, звичайні види, що мешкають в сільській місцевості, також досліджуються для оцінки стійкості землекористування. Аналіз конкретних ситуацій дозволяє прояснити особливі проблеми, зокрема, в гарячих точках біорізноманітності. Згідно Червоній книзі МСОП (IUCN, 2006а) 16119 видів рослин і тварин знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі; 729 з них зустрічаються в Європі.

Вчених-екологів дедалі більше непокоїть скорочення біорізноманіття. Стрімкий розвиток цивілізації не прискорив процесів видоутворення, але інтенсифікував процеси вимирання видів.

«Тварини й рослини - своєрідний барометр. Якщо раптово виявляється, що тварини й рослини зникають, то це попередження: з екосистемою негаразд. Тому охорона тварин і рослин за своєю суттю - охорона нас самих... Треба захищати їх, бо якщо зникатимуть вони, зникатимемо й ми.» ( Дж. Даррелл ).

Розділ I. Поняття біорізноманіття

Біорізноманіття (скорочене від «біологічне різноманіття») визначається кількістю, різноманітністю і мінливістю живих організмів. У найширшому розумінні це поняття синонімічне з «життям на Землі». Тут виділяються два різних підходи: перший - це кількісна міра різних живих істот, другий - міра того, наскільки вони різні.

Хоча існує багато визначень біорізноманіття, частіше використовують те, що запропоновано в «Угоді про біологічне різноманіття».

Біологічне різноманіття - це «мінливість живих організмів усіх екосистем, включаючи земні, морські та інші водні екосистеми та екологічні комплекси, частиною яких вони є; сюди належить різноманіття в межах різновиду, між різновидами і екосистемами» (Джонсон, 1992).

Таким чином, термін «біорізноманіття» описує різноманіття всього життя на Землі і визначається як взаємодія різних компонентів екосистем.

Останнім часом з'явилося безліч концепцій, що стосуються принципів управління біорізноманіттям, включаючи цілісність, здоров'я, стійкість і пружність (здатність протистояти напруженню і ударам) екосистеми. Наявність великої кількості концепцій і визначень ускладнює завдання пошуку єдиного практичного визначення біологічного різноманіття. Одним із найпростіших і найбільш загальноприйнятих визначень біорізноманіття є таке: збереження максимальної кількості різновидів.

Різновид основна одиниця класифікації в біології. Хоча різновид міг би бути визначений як група подібних організмів, що схрещуються або мають спільне походження, не існує жодного універсального визначення, яке б описувало різновид. Навіть якщо різновид визначати як основну одиницю, він являє собою тільки один рівень комплексу генетичної ієрархії: пов'язані різновиди згруповані в рід, пов'язані роди - в сімейства, сімейства - в підкласи і т.д., до найвищого рівня, - царства, яких нині існує п'ять: бактерії, гриби, рослини, тварини, людина.

Багатство різновидів вимірюється кількістю різновидів у межах даної території без огляду на вагу кожного різновиду. Цей порядок обліку різновидів може використовуватися на різних географічних рівнях (область, країна і, зрештою, світ), будучи найбільш простим і корисним виміром біорізноманіття. В усьому світі поки було описано тільки 1,75 мільйонів різновидів з відомих 13-14 мільйонів. Більшість описаних різновидів недостатньо вивчені. Не існує єдиного каталогу, що описує всі відомі різновиди.

Функціональне різноманіття оцінює багатство функціональних особливостей і взаємозв'язків на території, визначаючи харчові ланцюги поряд з різновидом основних видів.

Однак не тільки різноманіття має значення. Важливе також таке поняття, як ендемізм (поширення виду у вузькому ареалі) - проживання різновиду виключно в межах окремої території. Наприклад, острови мають меншу кількість різновидів, ніж порівнянні за розміром континентальні території. Звичайно вони також характеризуються більш високим відсотком рідкісних різновидів, тобто таких, що ніде більше не існують. Іншими словами, вони мають менше багатство різновидів і більш високий ендемізм різновидів.

Генетичне різноманіття - різноманіття наборів генів, що несуть різні організми: у малому масштабі це відбувається між організмами того самого різновиду, між близько пов'язаними різновидами - у тому самому гені, між більш віддалено пов'язаними різновидами - у різних сімействах, підкласах або царствах.

Глобальне генетичне різноманіття надзвичайно велике. Було визначено, що нині у всесвітній біоматерії існує приблизно 10 різних генів. Кількість можливих комбінацій варіантів послідовності генів у популяції настільки велика, що майже неможливо визначити її будь-яким способом. Ця дивовижна різноманітність у генетичному просторі надає можливості для еволюційної зміни, виживання різновиду, адаптації до змін навколишнього середовища і формування нового різновиду.

Екосистемне різноманіття. Різновид існує в природних умовах у межах екосистем, що взаємодіють з іншими видами і абіотичним навколишнім середовищем. Екосистеми функціонують як об'єкти, що мають безліч властивостей.

Існують різні класифікації, за допомогою яких можна описати різноманіття екосистем. У глобальному масштабі розглядаються біогеографічні зони, біоми, екорегіони та океанічні царства. У локальному масштабі - ландшафти, екосистеми і угруповання .

Існує проблема визначення екосистем у глобальному масштабі. Головною причиною є те, що вони не мають чітко описаної ідентичності. Вони взагалі не функціонують як дискретні одиниці, але являють собою різні частини високомінливої природної безперервності (суцільної маси). Для вивчення різноманіття екосистем на різних рівнях усе частіше використовуються географічні інформаційні системи як засіб оцінки і основний інструмент управління.

Показники біорізноманіття в Україні.

Займаючи менше 6% площі Європи, Україна володіє приблизно 35% її біорізноманіття. Це обумовлено тим, що територія України розташована в різних природних зонах, таких, як степова, лісостепова, широколистяно лісова, присередземноморська. Характерною особливістю України є існування широкої водної екосистеми Дніпра, що спричинює велику різноманітність ландшафтів. Найбільшою різноманітністю в Україні відзначаються гірські природні ландшафти Карпат і Криму, а в межах рівнинної території найбільш багатий Поліський край. Різноманіття ландшафтів в Україні зростає в такій послідовності: луки, болота, плавні, степи і ліси. В Україні живуть представники більш ніж 70 тис. таксонів.

Флора України сьогодні налічує близько 25 тис. видів, із них майже 4,5 тис. видів вищих рослин (у тому числі понад 700 видів лікарських) і більш як 6 тис. видів грибів і водоростей. Фауна України представлена близько 45 тис. видів тварин (17 видів - земноводні, 20 - плазуни, понад 350 - птахи, 113 -- ссавці, 200 - риби, решта - безхребетні). На жаль, видове багатство як тварин, так і рослин стрімко зменшується через антропогенне навантаження на середовище і техногенні катастрофи. Територія України, раніше одна з найбагатших за біорізноманіттям, втрачає свій природний потенціал і перетворюється на зону екологічного лиха. Так, за висновками спеціалістів, Україні властива тенденція до суттєвого кількісного і якісного зменшення видового багатства біорізноманіття. Приблизно 9,0% судинних рослин, 38,0% ссавців, 38,1% плазунів, 29,4% амфібій перебувають у складному стані. Існують прогнози, що за умови збереження таких тенденцій частка ссавців, які будуть занесені до Червоної книги України, перевищуватиме 50%, а уже в третьому виданні Червоної книги опиниться до 5% фауни та 2/3 хребетних тварин

1.1 Постановка проблеми

Не викликає сумнівів, що державна політика на стан біорізноманіття може справляти як позитивний, так і негативний вплив. При вивченні проблем збереження біорізноманіття можна виділити такі головні типи державної політики:

1. Помилкова політика, яка заохочує стимули, що чинять деградуючий вплив на біорізноманіття. Так, туризм, сільське господарство, лісівництво, одержання енергії, видобуток води, транспорт, будівництво комунікацій можуть несприятливо впливати на біорізноманіття. Прикладом цього може бути руйнування коралових рифів на Мальдівських островах, що відбувається внаслідок активного розвитку підводного туризму і видобутку матеріалів для будівництва.

Добувна промисловість - традиційний у більшості випадків сектор, який негативно впливає на ландшафти і на біорізноманіття. У Ганському секторі золотодобування, який головним чином сконцентрований у південно західній тропічній області країни, робляться спроби протидіяти ефектам видозміни поверхні, що спостерігаються в результаті видобутку. Компанії змушені заново займатися озелененням територій після видобутку. При цьому вони використовують рослини з міжнародного каталогу КАО, а не висаджують місцеві рослини, характерні для даних територій.

2. Відсутність урахування цінностей природи, включаючи цінність біорізноманіття. Відповідно до вільної ринкової економічної політики цінності природи, у тому числі цінність біорізноманіття, мають бути цілком враховані в ціні виробу або послуги. Таким чином, якщо вартість різноманіття визначатиметься ціновими механізмами, то це істотно зменшить його деградацію. Принаймні в теорії держава може компенсувати цей тип ринкової політики значними податками або штрафами. Разом з тим виникають певні проблеми.

Обчислити ціну втрати біорізноманіття важко. Були запропоновані різні методи, більшість з яких використовувалися більш-менш успішно, але жоден із цих методів не може кількісно врахувати повну цінність біорізноманіття.

Основна причина цього полягає в неможливості визначити цінність біорізноманіття для майбутніх поколінь. Крім того, при оцінці біорізноманіття виникають певні серйозні етичні проблеми.

3. Небажання держави враховувати проблеми навколишнього середовища в політиці розвитку. Завдяки тому що існують стійкі зв'язки між економічним розвитком і якістю навколишнього середовища, так чи інакше будь-яка економічна політика стосується навколишнього середовища. Тому необхідно в усіх секторах державної політики обов'язково враховувати фактори навколишнього середовища при ухваленні управлінських рішень.

Цей вплив ставатиме більш істотним із збільшенням глобалізації світової економіки. Однак роль макроекономічних факторів у втраті біорізноманіття важко визначити кількісно з огляду на безліч відмінностей між глобальною і національною економікою та місцевими рішеннями щодо використання ресурсів біорізноманіття. При аналізі значущості макроекономічних факторів, що впливають на використання ресурсів, сьогодні переважають два напрямки.

Неокласичний напрямок передбачає, що «вдосконалення» ма-кроекономічної політики держави шляхом лібералізації торгівлі і зміни ступеня держконтролю поліпшить використання ресурсів. Лібералізація торгівлі і вільні торговельні режими можуть позитивно вплинути на біорізноманіття, тому що вільна торгівля пов'язана з ринковими цінами, які відображають справжні цінності біологічних ресурсів, що робить торгівлю вільною, поліпшуючи розподіл ресурсів. Іншими словами, там, де існує відповідна політика щодо захисту навколишнього середовища і стійкого розвитку, лібералізація торгівлі сприятиме зміцненню такої політики. Там же, де така політика відсутня, лібералізація торгівлі лише загострить існуючі проблеми навколишнього середовища і спричинятиме екологічно нежиттєздатний розвиток.

Другий напрямок - політекономічний, теорія якого зосереджується на макроекономічних структурах. Цей напрямок свідчить про те, що зміни в макроекономічній політиці без змін у державній політиці і ринкових структурах можуть лише погіршувати використання ресурсів.

Аналіз показує, що обидва підходи можуть мати місце, тому що вони відображують взаємозв'язок між макроекономічною політикою і навколишнім середовищем. Однак стосовно біорізноманіття необхідно враховувати також деякі аспекти:

- однорідність: перехід на виробництво товарів для великих, часто глобальних ринків призводить до однорідності у виробах;

- торговельні обмеження, спрямовані на захист окремих видів ресурсів, що перебувають під загрозою зникнення.

Збільшення споживання і виробництва, використання і перетворення природних ресурсів значною мірою обумовлені культурою суспільства. Культура впливає на біорізноманіття на різних рівнях. Так, у багатьох країнах існує певне упередження щодо неосвоєних природних територій. Це можна пояснити на прикладі масштабного розчищення земель, яке відбувається в Америці від часу прибуття європейців. Носії європейської культури прагнули змінити аборигенні народи та їхні методи використання ресурсів з погляду потреби в розвитку і цивілізації. Така колоніальна політика (до 1960 р.) вела до повного руйнування традиційних суспільств та їхніх методів збереження біорізноманіття.

У процесі розвитку цивілізації втрачаються традиційні культури. Ці місцеві культури перебувають у різних відносинах з ресурсами. Зокрема, народи, що ведуть осідлий спосіб життя, створили системи табу і настанов, що обмежують використання ресурсів, які зберігають біорізноманіття. Модернізація цих традиційних суспільств веде до втрати давніх знань щодо стійкості і непізнаних цінностей біорізноманіття.

Таким чином, екологічний аналіз шукає причини втрати біорізноманіття за межами традиційно визначених біологічних факторів. Вказуючи на економічні і соціальні причини втрати середовища існування, екологічний аналіз є корисним доповненням біологічного аналізу стосовно проблем біорізноманіття.

Зрозуміло, що для визначення основних причин втрати біорізноманіття одних лише теоретичних знань та експериментальних даних недостатньо. Необхідно приділити більшу увагу дослідженню причинних зв'язків між втратою біорізноманіття, з одного боку, та економічною політикою, виробництвом і структурою споживання, культурою, інтернаціоналізацією витрат навколишнього середовища, глобалізацією економіки, бідністю і нерівністю - з іншого.

1.2 Деградація біоти

Існують три основні механізми деградації живої ричовини біосфери:

надмірне добування, що простежується в тому разі, коли з популяцій рослин або тварин вилучають організмів більше, ніж їх може народитися внаслідок розмноження; таким способом відбувається вимирання сировинних корисних рослин і тварин, які людина використовує як їжу, корм чи сировину;

руйнування місць проживання, що відбувається під впливом забруднення середовища побічними, в тім числі й токсичними, речовинами або збіднення ресурсів, які використовують живі організми;

біологічне забруднення шляхом свідомого чи випадкового заселення нових видів, які безперешкодно розмножуються за умов відсутності в них природних ворогів і витісняють місцеві види живих організмів.

Нині всі ці механізми діють у єдиному комплексі і тому деградація живої матерії в біосфері почала відбуватися небувало швидкими темпами. Трансформація і деградація біоти земної кулі наприкінці XX ст. сформувалася як глобальне явище.

У біосфері зменшується щільність біомаси (М. Ф. Реймерс, 1987). Екосистеми і біосфера загалом все більше втрачають здатність до саморегулювання і самопідтримування. Врешті-решт це надає колообігу речовин на земній кулі якісно нового непередбачуваного характеру Сама стаціонарність біосфери виявляється під загрозою. Чималий внесок у деградацію біомів робить біологічне забруднення. Воно виникає або за рахунок самовільної експансії у вільні екологічні ніші сторонніх для даного угруповання видів, або внаслідок зумисної чи випадкової інтродукції видів людиною.

Щорічно на планеті вирубується 150 тис. км лісів. Серйозне занепокоєння викликає процес знищення тропічних лісів, які дають 22 % усієї біопродукції Землі і є основним постачальником кисню в атмосферу. Щорічно їх вирубується близько 11,3 млн га. За таких темпів цей біом може зникнути вже через півстоліття. Під впливом кислотних дощів та інших атмосферних забруднень деградують ліси па континентах. Рослини, які збереглися, набувають специфічних структурних рис: у них змінюється товщина листків, знижуються показники фотосинтезу і дихання. Одним із механізмів деградації біоти у XX ст. можуть бути теплові нейтрони, що є наслідком різного роду вторинних випромінювань. 3міщення електронно-протонної рівноваги зумовлює хромосомні ушкодження, відмирання клітин і тканин, закислення грунтів та інші порушення.

У лісах спрощення структури і випадання багатьох видів рослин спричинює випасання сільськогосподарських тварин. За його високої інтенсивності відчувається нестача корму для диких тварин й увесь біоценоз лісу трансформується. Внаслідок систематичного збирання сушняку і навіть опаду збіднилося життя в багатьох лісових масивах України. Гинуть не лише рослини, ще більшою мірою збіднюється в багатьох лісових масивах України Гинуть не лише рослини, ще більшою мірою збіднюється фауна. На суходолі одними з першим страждають хижі тварини.

Свій внесок в умовах демографічного вибуху у знищення тварин робить спортивне полювання.

Масовими стали отруєння диких тварин ксенобіотиками та важкими металами.

Відбувається деградація рослинних зон і зональних ландшафтів. Для України особливу небезпеку становить деградація степових екосистем. Вони складалися впродовж 10 млн років, а були зруйновані за якісь два-три століття. По суті Україна втратила степову біоту, вона збереглася лише на неудобрених грунтах і окремими дрібними фрагментами. Розораність степової зони становить 80--90%. Знищуються прирічкові і прибалкові ліси, деградують луки. Флора і фауна дедалі збіднюються. Від антропогенних пожеж (їх реєструється до 2 тис. за рік) дуже потерпають ліси України на Поліссі, в Херсонській і Луганській областях.

Перетворення континентальних водойм і океанів на "стічні канави" цивілізації поставило під загрозу вимирання організми, які в них мешкали. Інтенсифікація риболовецьких технологій призвела до падіння чисельності багатьох видів не лише риб, а й інших водних організмів. Одним із видимих виявів деградації біоти земної кулі є зниження біологічної різноманітності, щo розпочалася. Проте прямо чи опосередковано людством за порівняно недовгу історію його існування було знищено до 10 % видів живих організмів. У XX ст. темп знищення видів рослин і тварин досягнув 150 видів за рік. А вимирання лише одного виду означає безповоротну втрату від 1 до 10 тис. генів без урахування руйнування ланцюгів живлення, частиною яких був вимерлий вид. До вимерлих видів зокрема належать тур, стеллерова корова, гігантський лемур на Мадагаскарі. Ссавців щезло всього 120 видів, а птахів -- 150 видів. Це не випадковість, а закономірний результат загальної деградації природних екосистем

Відбувається падіння біологічної різноманітності не лише диких рослин і тварин. Це стосується також різноманітності порід домашніх тварин і сортів культурних рослин.

Загалом живе населення планети стає все менш і менш різноманітним. Антропогенні екосистеми легко впізнати. Вони бідні на види рослин і тварин, домінування в них переходить до одного, двох або трьох видів організмів. У таких випадках колообіг речовин і потік енергії в екосистемі стає вузько каналізованим, що робить такі екосистеми легко уразливими.

1.3 Основні причини втрати біорізноманіття

Хоча біорізноманіття здебільшого залежить від генів, різновидів і екосистем, існує також залежність від інших факторів, що перебувають за межами біології. Для розуміння причин загроз біорізноманіттю і при прийнятті рішень щодо його збереження потрібні знання елементів теорії соціально-економічних і прикладних наук. Зменшення біорізноманіття обумовлюється рядом причин. Розглянемо найвагоміші.

1. Втрата середовища існування. Таблиця 1.( стор. 16 ) характеризує результати втручання людини в середовище існування у всесвітньому масштабі. Дані показують істотний вплив людської діяльності на світові екосистеми. Наприклад, у Європі стан тільки 15% території континенту класифікується як «недоторканий», що є найнижчим показником в усьому світі.

Розповсюдження екзотичного різновиду. Іноді це відбувається випадково, як, наприклад, сталося зі шкідливими бур'янами та шкідниками. Але в більшості випадків все навпаки. Наприклад, лиси, кролики і коти, що прибули в Австралію з Європи і замінили місцеві види. Використання екзотичної риби для спортивних або продовольчих цілей стало причиною зникнення 18 різновидів риби в Північноамериканських ріках.

Незаконне полювання і систематичне рубання лісу для одержання енергії або виробництва деревного вугілля також є причинами втрати біорізноманіття. Використання лікарських рослин певною мірою може проілюструвати це твердження. Так, дослідження лікарських рослин у посушливому сільському районі Південного Кочабамба (Болівія) показало, що 10 зі 132 вивчених рослин, що використовуються місцевими жителями для традиційних лікарських цілей, перебувають під загрозою зникнення внаслідок їх інтенсивного збирання (Uгепа Ніnоjоsа, 2001).

Менш вивченими є випадки «взаємозалежних» ефектів. Різновид, що розвивається сумісно з іншим (наприклад, рослини, що поширюються за допомогою спеціальних комах-запилювачів), буде вимирати, якщо другий вид пари перебуватиме під загрозою зникнення. Коли останній мандрівний голуб помер на початку 1990, зникли два його паразити - різновиди вошей (Сторки Лайал, 1993).

Забруднення і глобальна зміна навколишнього середовища також загрожують всесвітньому біорізноманіттю.

Усі ці причини мають одну спільну рису - вони викликані діяльністю людини. Це робить діяльність людини однією з найсерйозніших причин сучасного погіршення біорізноманіття. Тому багато аспектів виливу людини на біорізноманіття разом з безпосередніми причинами його погіршення мають важливе значення для визначення пріоритетів і протидій існуючим негативним тенденціям.

6. Зростання кількості населення. Офіційно на 1 грудня 1999 р. на планеті налічувалося 6 млрд людей. Кількість населення порівняно з 1960 р. подвоїлася, швидкість зростання становила 1,6% за рік. Очікується, що кількість населення у світі досягне 8 млрд у 2025 р. і стабілізується в межах 12 млрд людей до кінця XXI сторіччя. На цей час найвищий темп зростання населення спостерігається в Африці, де його швидкість становить 2,9% за рік, до кінця сторіччя чисельність африканців наблизиться до 3 млрд, що в п'ять разів перевищує кількість населення континенту сьогодні. У Південній Америці темп зростання населення складає 1,7% на рік.

Приріст населення впливає на зростання споживання ресурсів і їх деградацію, розширення та інтенсифікацію використання землі, спричинюючи зростання бідності і порушення традиційних систем управління. На локальному рівні зростання кількості населення часто є результатом урбанізації, розселення і міграції. Локальне збільшення кількості населення також безпосередньо впливає на використання ресурсів та їх деградацію, що часто призводить до перетворення середовища існування на територіях, важливих для збереження біорізноманіття.

7. Структура виробництва і надмірне споживання. Збільшення обсягів виробництва і споживання енергії веде до перетворення середовища існування і надмірного використання екосистем. Наприклад, споживання природних ресурсів сучасним американським громадянином у 10 разів перевищує рівень споживання індіанця або нігерійця (Chambers et al., 2000). Зниження споживання ресурсів і енергії на різних рівнях зменшить забруднення і видобуток ресурсів, які збіднюють біорізноманіття. На жаль, економічні системи сьогодні мають тенденцію заохочувати більш високі норми споживання і темпи виробництва, незважаючи на важливість збереження біорізноманіття і навколишнього середовища. За існуючих високих рівнів споживання, особливо в економічно розвинених країнах, існує термінова необхідність збільшити ефективність використання ресурсів. Це могло б бути першим кроком до зниження негативного впливу на навколишнє середовище і на біорізноманіття.

Економічне зростання може бути причиною деградації навколишнього середовища. Хоча теоретично це залежить від співвідношення природних ресурсів і ступеня активності економічної діяльності, на практиці економічне зростання дійсно веде до збільшення використання енергії, ресурсів і деградації біорізноманіття.

На зміну структури споживання зможе вплинути підвищення рівня екологічної культури. Так, екомаркування і сертифікація товару або послуги є необхідними інструментами для формування культури споживача, які показують, як споживання впливає на втрату біорізноманіття. Для суспільства ці інструменти дуже важливі, щоб підтримувати стійкі процеси виробництва.

У країнах третього світу існуюча політика розвитку, різні програми і проекти, що не мають екологічного обґрунтування, загрожують біорізноманіттю. Спостерігається залежність між зменшенням біорізноманіття та рівнем екологічної культури, освіченості та добробуту населення.

біологічне різноманіття екосистема зубр

Розділ II. Збереження біологічного різноманіття в Україні

Програмними документами діяльності в галузі збереження і сталого використання біологічного і ландшафтного різноманіття в Україні є Конвенція про біологічне різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 1992) та Пан'європейська стратегія збереження біологічного і ландшафтного різноманіття (Софія, 1995). Останній документ фактично регламентує механізм впровадження Конвенції на Європейському континенті.

Термін «біологічне різноманіття» застосовують для означення всіх форм життя на Землі, починаючи від найпростіших одноклітинних бактерій до складних комплексних екосистем тропічних лісів, включаючи людину, благополуччя якої однозначно залежить від доступності біологічних ресурсів. Сьогодні визнання того факту, що біорізноманіття є світовим надбанням величезної цінності для нинішнього і наступних поколінь, є незаперечним. Водночас загроза існуванню видів та екосистем ще ніколи в історії не була такою значною, як зараз. Зникнення видів, викликане діяльністю людини, продовжується катастрофічними темпами.

У відповідь на ці зміни Програма Організації Об'єднаних Націй з навколишнього середовища організувала в листопаді 1988 року Спеціальну робочу групу експертів з метою вивчення необхідності розробки міжнародної конвенції про біорізноманіття. У травні 1989 року була заснована Спеціальна робоча група експертів з технічних і правових питань для підготовки міжнародного правового документа щодо збереження і невиснажливого використання біорізноманіття. Експерти мали враховувати «необхідність розподілу витрат і вигод між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються», а також «шляхи та засоби надання підтримки інноваційним проектам, які впроваджуються на місцях».

З лютого 1991 року Спеціальна робоча група була перетворена в Міжурядовий комітет з питань ведення переговорів. Результатом його роботи стало проведення 22 травня 1992 року в Найробі Конференції з прийняття узгодженого тексту Конвенції про біорізноманіття.

Конвенція була відкрита для підписання 5 червня 1992 року на Конференції Організації Об'єднаних Націй з довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро (саміт «Планета Земля»). Ця Конвенція залишалася відкритою для підписання до 4 червня 1993 року, і до того часу її підписали 168 країн. Конвенція набула чинності 29 грудня 1993 року. Перша нарада Сторін Конференції проходила з 28 листопада по 9 грудня 1994 року на Багамських островах.

Важливість збереження і невиснажливого використання біорізноманіття та впровадження екосистемного підходу до збереження природи ще раз була підкреслена на Всесвітньому саміті зі стійкого розвитку, який відбувся в Йоганнесбурзі 26 серпня - 4 вересня 2002 року, оскільки ця сфера була віднесена до п'яти пріоритетних проблем людства (інші чотири: вода, енергія, здоров'я та атмосфера).

Україна ратифікувала Конвенцію в 1994 році, а також ухвалила низку законів щодо ратифікації, приєднання та виконання інших міжнародних договорів обов'язкового та необов'язкового характеру, які регулюють питання збереження та використання біологічного і ландшафтного різноманіття. Створена за роки незалежності України законодавча база в цій сфері в цілому відповідає європейському рівню. Тому на даний час ключовим завданням є реалізація положень законів та відповідних програм, досягнення чого неможливе без інформаційної підтримки та координації. На національному рівні координацію діяльності в цій галузі здійснює Національна комісія з питань збереження біорізноманіття та Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.

Якщо Стратегія є механізмом реалізації концептуальних цілей Конвенції про біологічне різноманіття в Європі, то міжнародні і національні програми і проекти є інструментом досягнення конкретних цілей Стратегії.

Ключовою програмою Стратегії є розвиток Пан'європейської екологічної мережі, і обсяг діяльності тут заплановано не на один десяток років. Зусилля будуть зосереджені на збереженні екосистем, і для України особливо важливі морські, прибережні, степові, лісові, гірські, водно-болотні екосистеми та екосистеми внутрішніх водойм. Іншим пріоритетом є розробка та втілення національних планів дій щодо збереження рідкісних та уникаючих видів. Крім цього, реалізація цілей збереження і збалансованого використання біологічного та ландшафтного різноманіття не буде ефективною, якщо будуть проігноровані секторальні інтереси, тому впровадження пілотних проектів у сільському господарстві, лісівництві, містобудуванні, транспортному секторі та деяких інших має відіграти важливу демонстраційну роль. Створення і подальше зміцнення об'єктів природно-заповідного фонду як класична форма збереження генетичного матеріалу набуватиме подальшого розвитку на теренах України.

Одним із найдієвіших заходів збереження біорізноманіття є створення охоронних територій, природних та біосферних заповідників, національних природних парків. Саме вони забезпечують умови, необхідні для зменшення шкідливого антропогенного впливу на біологічні об'єкти, сприяють збереженню цілісності екологічних систем, у яких можуть підтримуватися природні механізми відносин між біологічними видами, що необхідні для існування системи.

Природні заповідники -- це природоохоронні території й акваторії, що виділяються державою з метою збереження в природному стані типових і унікальних природних комплексів, у межах яких охороняються природні об'єкти та ресурси, що становлять особливу екологічну, генетичну, наукову чи культурну цінність: типові чи рідкісні ландшафти, рідкісні геологічні утворення, угруповання рослин і тварин із характерним генофондом тощо.

Біосферні заповідники - природоохоронні, науково-дослідні установи міжнародного значення, у яких діє режим абсолютного заповідання і які створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення спонтанних та глобально-антропогенних змін, що відбуваються в біосфері (Бойчук, 2004). Сьогодні у світі існує близько 350 біосферних заповідників, і чотири з них розташовані на території України: Асканія-Нова, Чорноморський, Карпатський та Дунайський.

Заповідники знаходяться під охороною закону, на їх території категорично забороняються всі види господарської діяльності (мисливство, рибальство, вилов тварин, усі види лісокористування, збір лікарських трав, збирання квітів, випас худоби, застосування будь-яких хімічних засобів, шумових дій).

У заповіднику вводиться певний заповідний режим. Це або абсолютне заповідання, тобто цілковите невтручання людей у природні процеси, або заповідання обмежене, за якого для досягнення максимальної природної рівноваги й максимального збереження екосистем допускається здійснення певних біотехнологічних заходів (наприклад вилов тварин, що надміру розмножилися, створення штучних водопоїв, протиерозійний захист тощо). Всього у світі створено більш як 11 тис. заповідних територій, що мають статус заповідника чи національного парку (Білявський, 2004).

Національні природні парки -- це території, що створюються для збереження природних комплексів, які мають екологічну, історичну і естетичну цінність завдяки сприятливому поєднанню природних і культурних ландшафтів, і для використання їх у рекреаційних, виховних, наукових і просвітницьких цілях. В Україні є 11 національних парків, таких, як Шацькі озера, Подільські Товтри, озеро Синевир та ін.

Заказники -- це природні території і акваторії, на яких охороняються окремі види рослин і тварин або природні комплекси (озера, болота, ділянки лісу чи степу з рідкісними видами рослин або тварин, печери, території з унікальними геологічними утвореннями тощо). На території заказників дозволяється обмежена господарська діяльність, але тільки така, що не завдає шкоди об'єктам, які охороняються (наприклад, обмежена заготівля сіна в лісових заказниках, регламентоване полювання на окремі види тварин у заповідно-мисливських господарствах).

Пам'ятки природи являють собою окремі невідновні природні об'єкти, які мають наукове, історичне чи культурно-естетичне значення, наприклад: водоспад, печера, дуже старе дерево, джерело.

Природно-заповідна мережа України налічує 6930 таких територій та об'єктів, що складають більш ніж 4% від площі держави. До вищих категорій заповідання належать чотири біосферні та 16 природних заповідників, 12 національних природних парків. Статусу національного природного надбання відповідають 2507 заказників. 3016 пам'яток природи. 35 дендрологічних парків, 527 парків - пам'яток садово-паркового мистецтва, 22 ботанічні сади, 12 зоологічних парків, 35 регіональних ландшафтних парків, 754 заповідні урочища. Слід зазначити, що на відміну від вітчизняної в міжнародній класифікації функції національних і природних парків розмежовуються. Природні парки передусім створюються для рекреації, тобто відпочинку. Головне ж завдання національних парків - збереження природного різноманіття, а рекреації і туризму відводиться підпорядкована та обмежена роль.

Важливе значення у сфері біорізноманіття має законодавство, державні нормативні акти та положення. Саме вони регулюють відносини між людиною та біотою. Створення Червоної книги стало дуже важливим кроком у напрямку охорони живої природи для нинішніх та прийдешніх поколінь.

Червоні книги офіційні документи неурядових міжнародних і національних адміністративних організацій, що містять систематизовані відомості про рослини і тварин світу чи окремих регіонів, стан яких викликає стурбованість за їхнє майбутнє (Бойчук, 2002). У 1948 році Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів (МСОІ1) створив Комісію з рідкісних і зникаючих видів, яка з часом склала перелік звикаючих видів диких тварин. Згодом була створена Міжнародна Червона книга (1966). До неї внесено близько 300 видів і підвидів ссавців, близько 300 видів птахів, понад 100 видів плазунів, близько 40 видів земноводних, більше 250 видів вищих рослин. Слід зазначити, що з 1970 по 1999 р. кількість видів, яким загрожує повне вимирання, значно зросла - з 92 до 550.

Сьогоднішній темп життя інтенсифікував процес вимирання біологічних видів, тому, крім Міжнародної Червоної книги, всі розвинені країни намагаються створити національні Червоні книги. Червона книга України с офіційним державним документом, який містить перелік рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, а також узагальнені відомості про сучасний стан цих видів тваринного і рослинного світу та заходи щодо їх збереження і відтворення (Закон, 2002).

Червона книга України є основою для розроблення та реалізації програм (планів, дій), спрямованих на охорону та відтворення рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, занесених до неї (Закон, 2002). Перший том «Червона книга. Рослинний світ» (1996) дає короткий опис 541 виду (підвид, різновид, форма) рослин і грибів, серед яких: судинні рослини (439 видів), мохоподібні (28), водорості (17), лишайники (27), гриби (ЗО). До іншого тому («Червона книга. Тваринний світ») (1994) внесено 382 види тварин: гідроїдні поліпи (2 види), черви круглі (2) та черви кільчасті (7), ракоподібні (26), павукоподібні (2) та багатоніжки (3), комахи (173), молюски (12), круглороті (2) та риби (32), земноводні (5), плазуни (8), птахи (67), ссавці (41). Попереднє видання 1980 року містило всього 151 вид судинних рослин і 85 видів тварин (29 ссавців, 28 птахів, 6 плазунів, 4 земноводних і 18 комах).

Види, занесені до Червоної книги України, підлягають обов'язковій державній охороні, вони є об'єктами численних міждержавних угод, договорів, наукових проектів. їх охорона здійснюється шляхом заборони або суттєвого обмеження їх використання, посилення відповідальності за їх незаконне добування або знищення, створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду в місцях, які мають важливе значення для виживання цих видів. За останні роки до Червоної книги України занесені в чотири рази більше видів рослин і тварин.

За аналогією до Червоної книги створено списки рідкісних екосистем і таких, що зникають або потребують особливої охорони, вони складають Зелену книгу.

Зелена книга України є офіційним державним документом, у якому зведено відомості про сучасний стан рідкісних, таких, що перебувають під загрозою зникнення, і типових природних рослинних угруповань, які підлягають охороні. Зелена книга є основою для розроблення охоронних заходів щодо збереження, відтворення та використання занесених до неї природних рослинних угруповань. Охорона цих угруповань спрямовується на збереження їх ценотичної структури, популяцій рідкісних видів рослин та умов місцезростання (Постанова, 1997). У Зеленій книзі подані теоретичні аспекти проблеми необхідності охорони природних рослинних комплексів, принципи виділення, оцінки, а також аналіз рідкісних, зникаючих і типових рослинних угруповань. При виділенні угруповань, що потребують охорони, були прийняті такі критерії: 1) раритетні угруповання, домінанти яких є рідкісними и занесені до «Червоної книги»; 2) угруповання, що знаходяться на межі ареалу і внаслідок біологічних особливостей чи впливу антропогенних факторів скорочують свій ареал; 3) типові угруповання, що зберегли особливості структури (180-300-літні ліси).

Слід відзначити, що найбільшим різноманіттям в Україні відзначаються гірські природні ландшафти Карпат і Криму, а в межах рівнинної території найбільш багатий Поліський край. В адміністративних областях природно-заповідні території та об'єкти розміщені нерівномірно. Із внесених до «Зеленої книги України» 127 синтаксонів різного рангу в Криму зустрічається 27 (21%).

Найбільша частка заповідності припадає на західні та північно-західні області України, де ще збереглись достатні площі природної рослинності. Найнижчий цей показник в областях з високою розораністю: Вінницькій, Дніпропетровській, Кіровоградській, Київській. Водночас у деяких із них показник заповідності є несправедливо заниженим, якщо порівнювати його з міжнародними вимогами.

2.1 Актуальність проблеми

Аварія на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС сталася в вночі 26 квітня. Активна фаза викиду радіоактивних речовин в атмосферу тривала 12 діб. Чорнобильська катастрофа надовго залишила сліди своєї згубної діяльності в Україні - зумовила значне погіршення загальної екологічної ситуації, позначилася на долі та здоров'ї людей. Забрудненням охоплено величезні території, межі яких до цього часу залишаються недостатньо визначеними. Така ситуація значно вплинула на тваринний світ регіону.

Коротко спинимося на основних чинниках, які істотно вилинули на зміни у структурі населення тварин, їх радіоекологічний стан. При цьому ми віддаємо перевагу лісовим екосистемам, які акумулювали значно більше радіонуклідів, викинутих під час аварії у навколишнє середовище, ніж відкриті площі. Лісові масиви значно зменшили рівень радіоактивного забруднення населених пунктів регіону та сільськогосподарських угідь.

Згідно зі звітом про роботу Мінлісгоспу за № 01-98/2396 від 18.07.1990 р., під радіоактивне забруднення потрапили ліси площею понад 3,5 млн га. Як наслідок, ми втратили можливість їхньої експлуатації із рекреаційною метою, із кожним роком усе більші площі виводяться з експлуатації щодо заготівлі грибів, ягід, сіна та ін. Скорочуються обсяги заготівлі деревини, особливо для використання її як паливо. Через це, істотно зменшився рівень антропогенного навантаження на тварин, що зумовило зростання їхнього видового різноманіття та чисельності.

Радіаційна ситуація характеризується переміщенням більшості радіоактивних елементів у нижній шар лісової підстилки і верхній мінералізований горизонт ґрунту, що зумовлює збільшення надходження радіонуклідів до кореневої зони.

Найбільша кількість радіонуклідів міститься у хвої та листі, корі, живому надґрунтовому покриві, особливо у брусниці, чорниці, буяхах та ін. Максимальна питома радіоактивність спостерігається у грибів [1, 2]. Радіоактивне забруднення тварин головним чином і відбувається саме через живлення.

Значний вплив на формування зоокомплексів, радіоекологічний стан тварин спричиняють водойми. Внаслідок аварії на ЧАЕС сталося забруднення донних відкладів річок, водосховищ, водойм. Значне зниження швидкості течії води при впаданні річок у Київське водосховище призвело до нагромадження у ньому великої кількості радіоактивного мулу. Через осідання радіоактивно забрудненої колодної та мулистої фракцій спостерігається самоочищення води. Але разом з цим, здобуваючи корм у мулі (риби, водоплавні біляводні птахи, деякі види ссавців), забруднюються й тварини.

Наслідки чорнобильської катастрофи проявилися на тваринах, як мінімум, у трьох напрямах: на змінах у структурі популяції тварин (видовий склад чисельність, біотопічний перерозподіл тощо), їх радіоекологічному стані та фізіології.

2.2 Використання тварин

Зазначене питання є надзвичайно актуальним, як мінімум, із двох точок зору. Одна з них полягає у використанні тваринного ресурсу як об'єкта спортивного полювання, друга - в участі тварин у розширенні площ радіоактивного забруднення. В усіх країнах світу полювання давно визнано окремою галуззю народного господарства, що приносить значний дохід у державну казну. М'ясо диких тварин є не порівняно поживнішим, ніж м'ясо домашньої худоби. Споживання м'яса диких тварин людиною забезпечує ефективне функціонування усіх її органів, особливо мозку. У тваринництві розвивається цілий напрям, пов'язаний з гібридизацією домашніх тварин з їхніми предками. Чільне місце займає спортивне полювання, яке нині має рекреаційне спрямування.

М'ясо диких тварин, добутих в угіддях з підвищеним рівнем радіоактивного забруднення, може бути джерелом надходження радіонуклідів до організму людини, яка його споживає. Тому питання радіоекології мисливських тварин є надзвичайно актуальним. На забруднених територіях спостерігається дуже високий радіоактивний рівень м'яса диких тварин. Так, аналіз забруднення Сs-137 різних видів пернатої дичини, який проводився протягом 1986 - 1990 рр., показав, що на той час вміст Сs-13 7 у тушках водоплавних та борових видів мисливських птахів у Житомирській області північніше лінії Новоград-Волинський - Володарськ-Волинський- Малин значно перевищував не лише нині існуючі в Україні допустимі рівні на м'ясо дичини -200 Бк/кг, а й прийняті на той час - 740 Бк/кг. Ще критичнішою є ситуація із забрудненням м'яса мисливських ратичних тварин - козулі, дикого кабана, благородного оленя, лося. Дослідження вмісту Сs-137 у пробах м'язових тканин, взятих у благородних оленів, лосів і козуль, диких кабанів показали, що концентрація радіоцезію була у 3, 10 і 20 разів вищою, ніж у м'язах навіть великої рогатої худоби з тієї самої місцевості. Рівень забруднення, відповідно, визначає й можливість полювання на диких тварин. Установлено, що на територіях, де щільність забруднення угідь Сs-137 перевищує 5 кБк/м², можна полювання лише на пернату дичину. Відстрілювати ратичних і хутрових звірів у таких умовах недоцільно. Загалом, радіоактивне забруднення диких тварин має видоспецифічний характер, значною мірою зумовлюється змінами раціону за порами року, кормової поведінки, визначається рівнем забруднення території загалом та іншими факторами.

2.3 Вплив на структуру популяції тварин

Передусім, звертають увагу зміни у структурі популяції тварин, зокрема зростання їхнього біорізноманіття та чисельності, на територіях частково і повністю виселених населених пунктів, що, насамперед, пов'язано з припиненням їхнього повноцінного функціонування, відповідно зменшенням антропогенного навантаження як на середовища проживання тварин, так і стан окремих особин зокрема. У населених пунктах ,, Чорнобильської зони-2'' проживає близько 30 - 50 % населення, «Чорнобильської зони-1» - окремі сім'ї або окремі мешканці. У таких ,,населених пунктах ” відключені лінії електропередач, не функціонують водні магістралі, не працюють інші комунікації. Спостерігається процес руйнування асфальтовий доріг, відновлення лук на колишніх орних землях, відновлення первинної природи загалом. Фауна колись житлових масивів поступово змінюється видами. Які віддають перевагу біотопам природного походження.

Такі ділянки населяють птахи лучних, лісових та інших біотопів: біла плиска, іволга, сорокопуд - жулан, лучний чекан,чорна горихвістка,східний соловейко, лісовий щеврик, місцями - чечевиця, звичайна кобилочка та ін. Загніздився тут навіть рідкісний європейський вид - деркач. На околицях раніше населених пунктів явно зростає чисельність глушця ( Червона книга України), який раніше тут не спостерігався. Зросла щільність живородної ящірки, звичайної гадюки. Із звільненням цих територій людиною, навпаки, зменшилася кількість сільської та міської ластівок, кільчастої горлиці та, особливо, постійного супутника людини -- хатнього горобця, який зустрічався тут із заснуванням людських поселень. У багатьох районах чорнобильської зони спостерігається збільшення чисельності і борової дичини - вже згаданого глушця, тетерука. Поряд з цим, значно зросла відстань їхнього розльоту від токовищ порівняно, наприклад, із Волинським Поліссям, ми спостерігаємо тенденцію зростання чисельності населення птахів загалом. У однотипних стиглих чистих соснових лісах щільність гніздового населення птахів із 370 збільшилася до 450 особин на км². Помітно зросла щільність мисливських ратичних звірів - дикого кабана, козулі, лося, услід за ними й вовка. Помітно змінюється територіальна поведінка тварин. Спостерігається явище зростання їх індивідуальних територій, очевидно, за рахунок виселених територій завдяки зменшенню антропогенного впливу на екосистеми тощо.

III. Наукові підходи щодо збереження рідкісних видів тварин (зубра)

План дій щодо відновлення і збереження зубра у фауні України, розгляд стратегічних питань та першочергових завдань, що вимагають вирішення у цьому процесі в Україні базується на стратегії і плані дій по з6ереженню виду робочої групи по зубру МСОП (edited Ьу Zdzislaw Рисеk. 2002), дослідженнях і розробках автора, здійснених у 1990-2000 рр., літературних джерелах, відомчих матеріалах мисливських та природоохоронних організацій, кореспондентській інформації практичних працівників мисливських господарств, в яких утримуються інтродуковані зубри тощо.

Зубр ( Вison bonasus Linnaeus, 1758) є найбільшим рослиноїдним ссавцем Європи, пріоритетним видом її рідкісних тварин. В історичному минулому цей звір був широко поширений у західній, центральній і південно - східній Європі, включаючи Україну і Кавказ. Він завжди був жаданим об'єктом мисливців. Полювати на цього великого і могутнього звіра було не тільки вигідно (велика шкіра і багато мяса ), але й почесно. З часом необмежене полювання і деградація життєвого середовища зубрів у результаті господарської діяльності людини і вирубування лісів призвели до зникнення цього виду на більшій частині його ареалу. В XI ст. зубр був винищений у Швеції, в XII ст. в Англії, в XIV ст.. - у Франції (Krysiak, 1967).

Останні зубри в Східній Прусії були забиті в 1755р., а в Трансільванії - в 1790 р. (Кулагин, 1919). Найдовше вони збереглись у східній Європі і на Кавказі, чим підтверджується.