Труднощі екологізації містооблаштування в Україні: інституціоналізація витоків, засади подолання

інституціоналізація витоків, засади подолання

Сергій Васюта

В умовах екстенсивної, неефективної за змістом командної економіки посилився взаємозв`язок між загостренням соціоекопротиріч та концентрацією потужностей і населення в містах. За станом на 1 січня 1990 р. в Україні налічувалось 1363 міських поселення, в тому числі 436 міст та 927 смт, різних за розміром, функціональною типологією та соціально-економічною структурою [3: 372]. В містах України проживало 67% населення, зосереджувалось понад 75% основних промислово-виробничих фондів [4: 3]. Водночас у 1993 р. територія міст і смт становила лише 2,77% загальної площі України [5: 106].

Реалізація містобудівничої політики в Україні здійснювалася на основі вітчизняного рівня НТП. Технократична урбаністична доктрина поряд з механістичною концепцією соціальної організації міського життя, уособленою у радянській практиці мікрорайонів, стала сильнішою за всі культурно-історичні розбіжності [6: 36-37]. Історичні тенденції розвитку вітчизняної архітектури та містобудування загострили соціоекологічні протиріччя. Найхарактернішим пейзажем забудови в Україні є рівнина зі степовою рослинністю. Не скрізь такі природні умови, як у Києві, Дніпропетровську, Вінниці, Чернівцях, на Прикарпатті чи Закарпатті. В середині 80-х рр. щороку випускали документацію більш як на 500 міст, селищ і сіл, яка недостатньо враховувала місцеві екоособливості. Масштаби й характер містобудування визначались методом трудового балансу [9]. Натомість слід було вивчати природні параметри місцевості, а відтак і визначати можливі тут викиди та обсяги господарської діяльності, межі розвитку населених пунктів. В адміністративно-командній практиці радянського містобудування все було навпаки.

Якщо в другій половині 50-х - на початку 60-х рр. забудова міст була суцільно 5-поверховою, в середині 60-х рр. виникли висотні вкраплення, то з початку 80-х рр. підвищення поверховості стало фактором економії земель [10]. У цьому зв`язку архітектори України запропонували ідеї звуження зон будівництва для збереження земель і насаджень. Так, у Києві на Оболоні в 1978 р. почали спорудження монолітних будинків методом підняття поверхів, який розробила архітектурно-планувальна майстерня № 4 «Київпроекту» на чолі з головним архітектором М.П. Будиловським та головним конструктором В.Я. Дризо. Він дозволяє зводити споруди у сформованих містах, лісових і гірських місцевостях. Цим методом звели мікрорайон у Святошино і зберегли чудовий лісовий масив, будинки в центрі столиці та інших районах [11].

Вирішенню екопроблем міст сприяли намагання українських архітекторів впроваджувати гнучке планування та динамічну архітектуру. Кроком до цього були розробки 70-х - початку 80-х рр. у Київському зонального НДПІ типового й експериментального проектування житлових і громадських будинків (КиівЗНДІЕП) проектів споруд з можливістю перспективного збільшення, або зменшення в обсягах одночасно у різних напрямах. Проекти реалізували у новому комплексі Київського університету, ряді торгово-громадських центрів [13].

Проблеми вивільнення територій можна вирішувати і шляхом підземного будівництва. У зв`язку із закономірним подорожчанням земель у час переходу до ринку стане зрозумілим досвід Києва, Харкова, Львова, де у 80-х рр. робили перші в Україні спроби розміщення ряду господарських будівель, гаражів під землею. Наприкінці 80-х рр. доцільним це виявилось у Ялті [14]. Виникла необхідність створення загальної схеми розміщення підземних об`єктів та її поєднання з генпланом Великої Ялти. Перший етап схеми підземної розбудови Ялти розробили на початку 90-х рр., а в 1991 р. розпочалось будівництво комплексу підземних споруд пансіонату ім. М.Тореза [16]. Однак у зв`язку з цим виникли нові проблеми, пов`язані з видобутим ґрунтом та відходами. У 1991 р. обсяг відвальних порід у місті сягнув 1 млн. кбм, що негативно позначилось на екології курорту. При Ялтинському міськвиконкомі в 1991 р. виникло МП «Ґрунт», перспективи якого зумовлювались зростаючими масштабами підземного будівництва, необхідністю вирішення при цьому екопроблем [17]. Цей досвід використовується в Україні недостатньо.

Суперечливим було землевідведення під промбудівництво, його реконструкцію та розширення [18; 19]. Проектувальники й замовники неохоче брались за намивання мілководдя і заболочених місць, виположення схилів, засипання ярів, знесення старих споруд та освоєння інших «незручних» площ. Наприкінці 70-х рр. Мінсільгосп УРСР створив картографічний каталог усіх неугідь республіки [20], який не скрізь брали до уваги. Таким чином, розробка пропозицій архітекторів сприяла економії земель. Однак масштаби реалізації прогресивних розробок в Україні були незначними.

Не менш вагоме значення має врахування екологічних аспектів у процесі розробки та реалізації генпланів розвитку міст. Київський НДІ теорії, історії та перспективних проблем радянської архітектури у 70-х рр. розробив обґрунтування розвитку лівобережної частини Дніпродзержинська, де, враховуючи місцеві кризові екопроблеми, споруджувався величезний житловий масив, віддалений від підприємств [21]. Забудовники зберегли незайманими озера і ліс. Житлові квартали простяглися уздовж берега водосховища з його мальовничими пляжами. Між мікрорайонами прориті канали, що надає колоритності [22].

Наприкінці 70-х рр. розпочалась розробка нового генплану Києва, що передбачав повніше використання ландшафту [23]. Архітектори планували уникнути допущених у минулому прорахунків. До одного з таких спеціалісти відносять площу Перемоги, де в кінці 70-х рр. без жодного врахування екофакторів була здійснена забудова. Інакшою бачив площу О.Довженко. Кругле озеро, в центрі якого фонтан, навколо - набережна з ансамблем будинків. Пропозиція О.Довженка, яку він висловив на одному із з`їздів архітекторів України, донині залишилась оригінальною. Про майбутнє Брест-Литовського проспекту він писав, що «це буде найкраща, найвеличніша вулиця Києва. Це надзвичайно рідкісна серед прямих вулиць, бо вона не нудна, бо вона, будучи широкою і прямою, є одночасно і хвилястою і, отже, не позбавлена зорових несподіванок» [24]. В умовах тоталітарної імперії архітектурно-планувальна та природна краса столиці союзної республіки з відомих причин не могла перевершити певних обмежень, що трактувалось як зазіхання на авторитет і владу. Лише в жовтні 1987 р. тоталітарно-імперський режим в особі ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР постановою «Про дальший розвиток радянської архітектури та містобудування» дозволив допускати більше різноманіття архітектурних рішень, враховувати специфіку різних регіонів, розширяти індивідуальне проектування та вирішив перебудувати існуючу систему організації типового проектування в напрямку її децентралізації [25]. З розпадом імперії всі вади радянського містобудування перейшли ще одним важким спадком незалежній Україні, які в умовах системної кризи подолати неможливо.

Ряд нових архітектурно-планувальних рішень пройшли апробацію у столиці в процесі забудови Оболоні, Микольської та Південної Борщагівки, Виноградаря, створення нових масивів на Лівобережжі - Троєщино, Харківське шосе, Позняки, Осокорки, Теремки-1. Поліпшенню екології людини тут сприяли своєрідність об`ємно-просторових композицій. Тут вперше архітектори застосували поворотні трьохпроменеві блоксекції - будинки немов би сотами обгинають лісопосадки, клумби [26]. Це надало комфорту й затишку житловому середовищу, людям.

На жаль, інші міста розвивались фактично без генпланів при їх номінальному існуванні, реальні темпи зростання більшості населених пунктів, перш за все, обласних центрів на кінець 70-х рр. їх швидко обганяли. Так, генплан розвитку Херсона, створений у 1968 р., був розрахований до 1985 р., однак ще в 70-х рр. вичерпав себе [27]. Місцева влада не раз поступалася підприємствам, які мотивували природоохоронні порушення гострою необхідністю.

Загалом тенденцію ігнорування генпланів не ліквідовано й в умовах незалежної державної розбудови. Створений у 90-х рр. Держкомітет по земельних ресурсах України та особливо його місцеві органи не керуються науковими проектно-планувальними обґрунтуваннями розвитку міст. Землевпорядна служба, ставши в 1992 р. самостійною інстанцією, не покращила ситуацію. Порядок зміни міських меж, закріплення за населеними пунктами їх резервних територій нині законодавчо не врегульовано. Не завершена інвентаризація всіх земель України. Нерідко за землекористувачами закріплюють угіддя перспективного розширення міст [5: 106-108].

У процесі прийняття рішень над екологічним імперативом брали верх фактори соціально-економічної відомчої доцільності. Разючі приклади «піклування» про людей та довкілля у цьому плані спостерігались у центрі великої хімії Прикарпаття - Калуші на Івано-Франківщині [28]. Суперечливо розвивались у цьому плані й інші міста. Так, у Рівному у 80-х рр. відповідно до затвердженої виконкомом на 1986-1990 рр. програми благоустрою під поетичною назвою «Місто-сад» знищували природу місць масового відпочинку. Зокрема, Рівненський відділ інституту «Укркомунремшляхпроект» розробив проект «благоустрою» берегів Басівкутського озера. Не шкодуючи бетону, будівельники почали зводити тут «досягнення» цивілізації, які повинні були замінити природні мальовничі ландшафти. За дотепним висловом рівненчан, басівкутський «укріпрайон» - бетонна основа казкового «саду-міста» [29]. Природні елементи у містах часто зазнавали такого «впорядкування», що від їх природного єства нічого не залишалось. Уособлювалось це і в необґрунтованих випрямленнях русел [30]. Про це ж свідчить й сумна доля притоки Дніпра - річки Либідь, яку з вини «Київпроекту» в 60-х рр. закули у бетонний колектор [9]. Нині відновити красу Либеді неможливо.

Важливо зберігати природу під час реконструкції старих та формування нових міських центрів. Були приклади вдалого використання елементів природи як системоорганізуючих факторів творення міських центрів, забудови. Дніпро почав відігравати більшу роль у формуванні містобудівного обличчя Києва. «Перейшов» на протилежний берег ріки та оновився центр Дніпропетровська. Там, де були відвали, виникли парки, житлові масиви. Своєрідно вирішували ці питання в Донецьку у верхів`ях ріки Кальміус. У центральній частині створили водойму, вздовж якої - зелені набережні, за ними - групи висотних будинків. Рішенням ЮНЕСКО в 1970 р. Донецьк було визнано кращим промисловим містом світу. Тут створена цілісна система зелених насаджень, мережа великих ставків [31; 32; 33]. У 60-70-х рр. тут формувалась одна з найбільших в Україні Донецько-Макіївська міська агломерація, необхідним елементом її територіального злиття став парк Миру площею понад 1 тис. га. Певну роль відіграють природні елементи і в інших індустріальних містах [21].

Разом з тим, недостатньо використовувалась світова практика, яка нагромаджувала досвід оптимізації урбоекологічних комплексів Так, у червнi 1990 р. в Селiсберзi (Швейцарiя) відкрився Європейський iнститут Махарiшi Стапат`я Веди - науки про архітектуру майбутнього, який утворили 154 вчених з 21 країни свiту. Згiдно з нею будинок повинен розширяти фiзiологiю, пiдтримувати кожен вид дiяльностi людини. Важливо, щоб будували з природних матеріалів - каменю, дерева, необпаленої цегли. Дослiдження, проведенi на початку 90-х рокiв у Лос-Анжелесi, засвiдчили, що деякi будинки мають шкiдливіший вплив на здоров`я людини, нiж смог. Людська iстота - це, крім усього іншого, електромагнiтне поле, а її фiзiологiя - це бiохiмiчна лабораторiя. I те, як вона працює, залежить вiд теплоти, свiтла, енергiї космосу. Тому людська оселя повинна, окрiм цiнностi вiдпочинку, пiдтримувати цiннiсть активностi, бути узгоджена з усiма законами природи. Як твердить наука про архiтектуру майбутнього - Стапат`я Веда, сьогоднi бачимо навколо себе результати невiгластва людства. Прогрес суспiльства є неминучим, однак принiс чимало небажаних наслiдкiв, так як рiзнi його напрямки розвивались на основi розумiння людиною лише окремих або неповних законiв природи. Мiста стали небезпечними для життя. На початку 90-х років третина населення свiту проживала у нездорових умовах, смозi, у погано провiтрюваних примiщеннях, збудованих з токсичних матерiалiв, у перенаселених мiстах, споживала недоброякiсну їжу, перебувала пiд впливом шуму. Усе це негативно впливає на подальший соцiальний прогрес. Тому сучаснi екополiси, як стверджує наука, слiд будувати на порожнiх мiсцях або на окраїнах iснуючих поселень. До важливих критерiїв екологiзацiї мiського благоустрою спецiалiсти вiдносять розрiдженiсть забудови (пiвгектара для одного будинку) з усiма супутнiми об`єктами - садами, парками, вулицями, нетоксичнi та енергетично ефективнi конструкцiї з товстими стiнами i правильним розмiщенням, багатi зеленню поверхнi з хорошим розподiлом штучних та природних озер, потокiв, фонтанiв, забезпеченiсть свiжим повiтрям через конструктивнi можливостi будiвель, просторi вулицi, оптимальне розмiщення споруд залежно вiд геологiчних, топографiчних та клiматичних умов тощо. Будiвництво екополiсiв, правда, лише для багатих верств, за вимогами науки про архiтектуру майбутнього в 90-х роках уже розпочалось у США [34].

Один з цiкавих прикладiв реалiзацiї iдей бiоархiтектури в Європi належить австрiйському архiтектору i художникові Ф.Хундертвассеру. У серединi 80-х рокiв за його проектом у Вiднi на кутi вулиць Кегельгассе та Льовенгассе споруджено експериментальний будинок, який розвинув багато iдей сучасного мiстобудування, перетворився на мiсце масового паломництва туристiв. Мунiцiпальна влада столицi Австрiї дозволила це будiвництво як виклик суспiльним традицiям. На фонi сiрих вiденських житлових коробок цей будинок справляє враження рiзнобарвних iграшок, висипаних на перехрестi. Iдея бiоархiтектури у цьому творiннi проявилась так званою «нерегламентованою стильовою нерегуляцiйнiстю», рiзноповерховiстю двох крил будинку (сiм та десять), наявнiстю восьми типiв вiкон, розкиданих у хаотичному безпорядку по фасаду, строкато пофарбованих стiнах, вiдсутнiстю геометрично правильних лiнiй. Тут на дiлi реалiзована одна з «громадянських свобод», визначена автором проекту як «суверенiтет вiкна» - право кожного його мешканця розфарбувати на власний розсуд фасад навколо свого вiкна. З цiєю метою тут бiля кожного з них прикрiпили навiть малярськi пензлi, щоб кожний мешканець особисто мав змогу внести свiжу iндивiдуальнiсть у монотоннiсть столичного вуличного життя. Сучаснi iдеї тотального озеленення проявились тут у тому, що на даху, куди були транспортованi значнi обсяги гумусу, нинi ростуть дерева й зеленiють галявини, а на сходових клiтках i переходах створенi «зимовi сади». Всерединi будинок складається з двоповерхових квартир, кожна з яких зв`язана з iншими зеленими терасами, верандами, коридорами. Бiоархiтектори твердять, що 2 м<sup>2</sup> зеленi на даху чи балконi за ефективністю очистки повiтря рiвнозначнi газону площею у 80 м<sup>2</sup> перед будинком або старому дереву на дворi [35]. Радянська окремішність завжди ігнорувала ідеї біоархітектури, тавруючи різноманітними ярликами і будуючи тим часом убогі своєю одноманітністю та інженерно-комунальним забезпеченням цивільно-промислові райони міст під програми «реального соціалізму» на основі низьких екологонебезпечних технологій. Подальше загострення протиріч урбанізованих територій України неодмінно приведе до посилення мотивації реалізації біоархітектурних проектів, збереження українського національного пейзажу. У вересні 1989 р. Президія правління Спілки архітекторів України звернулася до архітекторів у зв`язку з необхідністю вирішення соціоекологічних проблем республіки. Наголошувалось, що представники архітектурного фаху можуть багато зробити для вирішення проблем. Президія правління Спілки запросила зодчих допомогти «безнадійно втомленим містам» на берегах Дніпра, всієї України [36].

Необхідність оптимізації урбоекологічних проблем вимагає національного зразка, де б відпрацьовували новітні рішення. У зв`язку з цим перспективною була висловлена наприкінці 1989 р. пропозиція від американської корпорації «Глобал коннекшаз» (Сіетл) про здійснення спільного проекту «Еталонне місто» - створення населеного пункту міжнародного значення з екочистим довкіллям на основі впровадження новітніх технологій на підприємствах, у комунальному господарстві тощо. За всіма критеріями був обраний Кам`янець-Подільський на Хмельниччині. Була створена асоціація СІКАМ (за першими літерами назв міста Сіетла і Кам`янця-Подільського ) [37; 38]. Однак криза початку 90-х рр. унеможливила здійснення проекту.

З ініціативи Міжнародної академії архітектури, Міністерства України у справах будівництва та архітектури, Української Ради миру в 1992 - лютому 1993 рр. пройшов Міжнародний конкурс проектів міста нового типу - екополіс «Анти-Чорнобиль - XXI» [39: 41]. Він має з`явитись в Очаківському районі Миколаївщини, неподалік від древньогрецького полісу «Ольвія». Екополіс матиме назву «Конкордія» - злагода. У лютому 1993 р. при підбитті підсумків міжнародного конкурсу вітання надіслав Президент України. Проекти представили колективи з Аргентини, Болгарії, Іспанії, Італії, Нідерландів, Литви, Португалії, США, Швейцарії, України. Їх спільною рисою були зверненість у майбутнє та нетрадиційність задуму. Виставлені в «Українському домі», вони привернули увагу громадськості. Однак проекти не вирішували проблем системної організації міського середовища, в якому мінімізуються енерго-сировинні витрати, забезпечується кругообіг ресурсів, здатність до автономного існування. Все це дає підстави вважати, що український екополіс ще не стався навіть у проекті [40: 35].

У липні 1993 р. в Миколаєві відбулося засідання Ради головних архітекторів міст України за участю Української академії архітектури та Спілки. Учасники звернулись з відкритим листом до всіх структур влади, причетних до розвитку міст, висловили глибоку занепокоєність станом архітектури та містобудування [5: 108].

Містобудівельні проекти повинні стати основою діяльності органів управління щодо комплексного розвитку території в умовах ринкової економіки. Прикладом перспективності таких підходів стала розроблена в 1992-1993 рр. інститутом «Діпромісто» спільно з іншими містобудівельними інститутами під керівництвом доктора географічних наук В.І.Нудельмана зведена схема районного планування України. Оцінка ресурсної бази та комплексу умов розвитку поселень, шляхів гармонійного розвитку територій, основних параметрів зростання в усій Україні виявила, що лише 1,5% міст і селищ (головним чином на заході України) мають передумови для розміщення невеликих спеціалізованих підприємств машинобудування, легкої та харчової промисловості. Решта території буквально перенасичена об`єктами і потужностями. Розроблено напрями розвитку всіх видів транспорту з урахуванням природоохоронних завдань, прив`язки транспортної мережі України до європейської системи швидкісних магістралей [41: 5]. Проведена в січні 1993 р. міжнародна конференція з питань співпраці п`яти східноєвропейських міст за участю Ужгорода та Львова у справі доведення вітчизняних автокомунікацій до загальноєвропейських стандартів сприятиме поліпшенню екостану багатьох населених пунктів [42].

У контексті зведеної схеми районного планування України розроблені принципові рішення щодо розвитку систем енерго-і водопостачання, водовідведення з урахуванням впровадження ресурсозберігаючих технологій; намічено заходи для реалізації зведеної схеми районного планування, включаючи необхідні законодавчі акти, наукові дослідження, загальнодержавні та регіональні програми, проектні розробки. У січні 1993 р. зведена схема районного планування України за дорученням Верховної Ради України була піддана ґрунтовній еколого-економічній експертизі, яка засвідчила можливість її використання як основи науково обгрунтованого розміщення продуктивних сил країни з урахуванням еколого-соціальних, економічних та інших факторів [41: 5]. Реалізація концепції розрахована на подолання кризового стану урбанізованого середовища України, в якому воно опинилося внаслідок глибокого застою теорії й практики радянської архітектури та проектування доби тоталітаризму, неврахування екологічних пріоритетів в сучасному містобудуванні, виробничої орієнтації розвитку архітектури, засилля відомств, безправ`я місцевих органів влади в умовах тоталітарної колоніальної системи.

Можливості містобудування тісно пов`язані з вирішенням інженерно-геологічних проблем, ініційованих антропотехногенним впливом. Мінгео УРСР в другій половині 70-х рр. спільно з рядом НДІ розпочало на замовлення містозабудовників інженерно-геологічні дослідження так званих екзогенних геодинамічних явищ - зсувів, обвалів, карсту. Особливу увагу звертали на проблеми підтоплення міст. Дослідження засвідчили, що підвищення рівня ґрунтових вод спостерігалось на значній частині забудованої території України. Наприкінці 70-х рр. інтенсивно підтоплювались населені пункти Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, Луганської областей, Криму, що вело до руйнувань фундаментів, комунікацій, заболочування. Відповідні рекомендації Мінгео розробило для міст Апостолове та Новомосковськ на Дніпропетровщині. В середині 70-х рр. у Слов`янську на Донеччині, що розташований у заплаві ріки Казенний Торець, почали руйнуватися будинки, вимокати дерева. Інженерно-геологічні дослідження тресту «Артемгеологія» з`ясували, що внаслідок припинення наприкінці 50-х рр. тут відбору природних розсолів для потреб ВО «Хімпром», нерозвиненості у місті каналізаційної мережі рівень ґрунтових вод за 15-20 років, що передували лиху, піднявся на кілька метрів. Лише комплексне виконання ефективних заходів, які розробили геологи, проектанти і ряд НДІ, відвернуло подальше підтоплення міста, засвідчило взаємозумовленість соціально-екологічних факторів. Контрольні спостереження кінця 70-х рр. показали, що після завершення всіх рекомендованих робіт підтоплення міста буде ліквідовано повністю [43].

Підняття ґрунтових вод спостерігалось у багатьох містах. Так, на Дніпропетровщині в 1979 р. підтоплення виявили у 14 населених пунктах, серед них - Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Нікополь, Орджонікідзе, Верхньодніпровськ, П`ятихатки, Синельниково та п`яти смт. Загалом площа підтоплення на території восьми областей України в 1979 р. становила понад 60 тис. га, процесами було охоплено 72 міста й смт.

Тривале ігнорування означених вище проблем у багатьох населених пунктах України перетворилось на лихо у реальних екологічних і соціально-економічних вимірах. Одне з таких міст України - Новий Буг на Миколаївщині. В 1998 р. підтопленою виявилось майже 70% території міста, на якій проживало 12 тис. осіб. Характерною ознакою цього міста стали насипні, мов вали, вулиці, де похмуро бродять люди у гумовому взутті подвір`ями-калюжами, не знаючи, чим зарадити біді. На рівній, мов стільниця, міській території воді вже нікуди текти, перенасичений ґрунт її не вбирає. Розкисли й розвалилися глинобитні хати, повсихали дерева, напівзогнили паркани. Реально змалював картину журналіст у репортажі з місця стихійного лиха про життя згорьованих людей, доля яких залежить від ужиття державою заходів щодо приборкання стихії. «На вулиці Антоновського полку... під номером 93... з каменя на камінь, з дошки на дошку - добираємося з вулиці на подвір`я-озерце, а там - і до хати. Такого ще ніколи не доводилося бачити. Хлюпоче вода попід ліжком, під столом. Дерев`яна підлога попрогнивала, поверх неї кинуто, аби не провалитися, де дошку, де шмат жерсті. Одна із стінок, перенасичена вологою, відкололася, загрозливо нависла - її підперто дошками. У кімнаті, на кухні, немов у парні: щоб не замерзнути, приміщення опалюють, - вода, звичайна річ, випаровується... Така сама картина - в сотнях інших помешкань. На вулиці Харчука - вервечка 5-поверхових будинків... Підвали цих будинків ущерть заповнені ґрунтовими водами вже не один місяць. А тут проходять усі комунікації. Як підтримувати їх у робочому стані? В мікрорайоні неприємно вражає різкий сморід. Каналізація тут «автономна» - вигрібні ями. Вони теж переповнені ґрунтовими водами. Чим не вогнище для холери чи ще якоїсь зарази?»... «Місту вкрай потрібні каналізації, ефективна дренажна система, - констатувала голова Новобузької райдержадміністрації В. Терзієва. - Проекти є, та коштів, аби їх здійснити, ніхто й не передбачав». Аналогічна ситуація простежувалася в інших населених пунктах. Так, у селищах Трудолюбівка, Садове, Баратовка Снігурівського району в 1998 р. виявилися підтопленими близько 800 будинків, де проживало 2,3 тис. осіб. Роботи по зниженню рівня ґрунтових вод, що вийшли на поверхню, не фінансувались. У райцентрі Веселинове було підтоплено 816 житлових будинків, де проживало більше 2 тис. осіб. Подібна ситуація склалась у містах і селищах Березнегуватського, Миколаївського, Первомайського, Жовтневого районів, в обласному центрі. Клопотання міськрад і райдержадміністрацій, підтверджені висновками компетентних комісій, щодо визнання регіону зоною екологічного лиха не знаходило, на жаль, підтримки як на обласному, так і на державному рівнях. Адже тільки на виконання першочергових робіт тут необхідно було витратити 2,2 млн., а для повномасштабного вирішення проблем - 32 млн. гривень [44: 11].

Причинами цих явищ були як природні - збільшення опадів, специфіка гідрогеологічних умов, наявність у фундаментах пористих суглинків і супісків, де утворювалась «верховодка», так і антропогенні фактори - глибокі фундаменти, що підпирають підземний стік, зниження фільтраційних можливостей грунтів внаслідок їх ущільнення під вагою споруд, зменшення відтоку вод, створення водосховищ і ставків у містах або близько до них. Разом з тим, сприяли цьому повсюдні прояви господарсько-комунального нехлюйства, відсутність або невпорядкованість відведення дощових вод з дахів, невідповідність міських зливових каналізацій встановленим нормам, надмірне міське поливання, необґрунтоване засипання балок і ярів, втрати господарсько-технічних і питних вод з водопровідно-каналізаційних мереж тощо. Майже половина води з цих систем у 70-х рр. йшла в землю у Кривому Розі, Херсоні, Токмаку. У місті Тернівка на Дніпропетровщині невеликі вибалки приймали воду найінтенсивніших опадів. На початку 70-х рр. працівники міськжитлокомунгоспу їх засипали, чим ініціювали підтоплення [43].

Зростаючої ролі набуло інженерно-геологічне та гідрогеологічне прогнозування розвитку міст України. Заслуговувала уваги започаткована на початку 80-х рр. у Львові розробка першого в Україні атласу інженерно-геологічних умов міста, неоднозначність яких часто спричиняла тут непрогнозовані ситуації. Так, нерівномірність осідання грунту стала однією з причин деформацій фундаменту Львівського оперного театру. В 70-х рр. у південній частині міста виявили численні карстові порожнини, що поставило під сумнів її подальшу забудову [45]. За оцінкою Інституту землеробства і тваринництва Західного регіону України, в 1993 р. загалом на Львівщині карстова напруженість становила 2,5 тис км², або 9,5% території області [2: арк.25].

Однак інженерно-геологічний моніторинг в Україні загалом перебував на ранній стадії. При комунгоспах не було спеціальних служб. Зростання цивільно-промислового будівництва зумовлювало необхідність погоджень зі спеціалістами по гідрогеології Мінгео України, чого не завжди дотримувались. Інженерно-геологічні обстеження у 70-х - першій половині 80-х рр. проводили тільки в межах цільових завдань. З середини 80-х рр. виділився окремий науковий геолого-економічний напрям, розпочалося комплексне вивчення цих питань. У системі Мінгео УРСР був створений підрозділ по моніторингу забруднення та змін геосередовища, виникли відповідні наукові комісії. У Київській експедиції об`єднання «Північукргеологія» в 1981 р. почав діяти геолого-екологічний загін, який відпрацьовував спільно з Інститутом загальної та комунальної гігієни ім.Марзєєва методики визначення кількості забруднюючих елементів у довкіллі, на конкретних міських територіях. Однак, до рекомендацій не прислухались, вони не потрапляли до адресата, осідали в архівах установ-виконавців. Наслідком їх неврахування були зсуви грунтів в районах Київського та Каховського водосховищ, створених у 50-60-х рр. [46; 3: 130-131]. Значні наслідки техногенного карсту мали місце в 1995 р. у Чернівцях тощо.

Таким чином, інженерно-геологічне забезпечення будівництва, реконструкцій та інших заходів у межах урбанізованих територій у міру ускладнень соціоекопротиріч займало зростаюче значення. Однак його потенціал не використовувався повною мірою, що було закономірно в умовах адміністративно-командної системи. На жаль, із входженням країни в глибоку структурно-економічну кризу вирішення цих проблем багаторазово ускладнилося.

Важливою умовою збереження краси природних ландшафтів у процесі архітектурно-містобудівельних робіт є проведення, особливо в містах, що розташовані на схилах, комплексу протизсувних заходів. У зв`язку з цим класичний приклад - Київ - місто на дніпровських кручах. Боротьба зі зсувами у Києві має глибоку історію. Вірогідні відомості про протизсувні роботи є протягом майже двохсот років. Збереглись старовинні колодязі, водостоки, дренажі. В XIX - на початку XX ст. тут проводили заходи з укріплення схилів на Андріївському узвозі, Володимирській гірці, Залаврській території, де пролягли сотні метрів підземних штолень з дерев`яними кріпленнями, частина яких діє й сьогодні. У 1934 р. розроблена перша генеральна схема протизсувних заходів у Києві, згідно з якою зводили штольні під Зозулиним гаєм, гранітну набережну і т. п. У 1945 р. була створена ще одна генеральна схема у двох варіантах. Останню прийняли в 1972 р., заходи якої щодо зведення нових та реконструкції багатьох старих протизсувних споруд були на початок 80-х рр. в основному виконані. У 70-80-х рр. цим займалися підрозділи Київського спецуправління протизсувних робіт, відповідні служби існували майже на півсотні підприємств. У протизсувників була навіть своя служба швидкого реагування. В 1980 р. у Києві близько 4 тис. га, або майже 5% міської території були зсувонебезпечними. Схили захищали підземні штольні загальною довжиною понад 35 км, підпірні стіни - 9,2 км, водостоки та дренажі - 47,6 км, водо зливні жолоби - 15,4 км. Особливо інтенсивно вели протизсувні роботи наприкінці 70-х - на початку 80-х рр. Так, південний виступ Черепанової гори довгий час перебував, за висловом геологів, у стані нестійкої рівноваги. Внаслідок забудови навколишніх територій ця рівновага порушилась, і гора почала наступати на вулицю А.Барбюса. У 1977 р. спецуправління протизсувних робіт завершило спорудження найбільшого об`єкта серед тих, які захищають нині Центральний Республіканський стадіон від повільного наступу Черепанової гори. Підземна штольня, що пролягла в її товщі на 700 м, півколом охопила споруду, аналогічні роботи вели і в інших місцях - при підготовці майданчиків для музею історії Великої Вітчизняної війни, для Українського дому та пам`ятника на честь возз`єднання України з Росією. Протизсувні споруди у 80-х рр. почали захищати заповідну частину міста «Стародавній Київ», музей «Косий капонір», Жовтневий палац культури [47].

Врахування інженерно-геологічних аспектів розвитку урбанізованих територій в умовах посилення техногенного впливу міських інфраструктур нині особливо актуальне. Так, у другій половині 90-х рр. значно активізувалися карстові явища на Буковині. В ніч з 7 на 8 лютого 1995 р. на вулиці Одеській, що розташована на крутому схилі північної околиці Чернівців, а відтак і частині вулиці Анрі Барбюса, полотно асфальту вкрилося глибокими тріщинами, будинки сповзли з фундаментів і почали розсипатися, падали дерева, тріскали водогінні труби. Великі маси грунту почали свою руйнівну роботу в обласному центрі, повільно сповзаючи [48]. У 1996 р. в одному із сіл Заставнівського району в карстовій пастці опинився трактор з трактористом. У 1997 р. на своєму обійсті провалився під землю житель міста Заставна. Продовжилися зсувні процеси в Чернівцях. У лютому 1998 р. в селі Данківці Хотинського району утворилося нове глибоке провалля у вапнякових породах, що спричинило й підземний поштовх [49]. Наслідки цих надзвичайних техногенних явищ важко переоцінити. Загалом процеси карстоутворення нині набули розвитку на 30% території України, в тому числі на 27% проявився відкритий карст. Найбільша ураженість цими процесами спостерігається на території Волинської, Тернопільської, Вінницької, Миколаївської областей та Криму. На 50% освоєних площ схилів розвиваються зсуви, які значно поширені в Закарпатській, Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Одеській, Харківській областях. У Криму ураженість цим процесом досягає 40-50% території. В районах активної господарської діяльності (Прикарпаття, Крим, Донбас, Одеська, Дніпропетровська, Хмельницька та інші промислово-міські агломерації) зафіксовано 13,8 тисячі зсувів і 2,5 тисячі карстово-суфозійних об`єктів [50: 17]. У більшості міст України в період економічної кризи роботи з ліквідації зсувів, новоутворених підземних прірв, техногенного карсту, тріщин фундаментів і руйнації окремих будинків вважають другорядними, не виділяють коштів і т. п.

Загалом протягом 1960-1996 рр. на території України кількість випадків прояву небезпечних геологічних процесів зросла в середньому у 3-5 разів. На 80% міських територій має місце прояв близько 20 видів небезпечних геологічних процесів, серед яких найзагрозливішими залишаються підтоплення, зсуви, абразія, карст. У 2240 населених пунктах підтоплюється 800 тис. га земель, а в 200 - мають місце зсуви і карсти. Площа підроблюваних територій, де прогресують просадкові явища, становить близько 30 тис. км² [51: 13].

Відсутність національних кадрів архітекторів-істориків, урбоекологів, котрі б душею розуміли необхідність збереження національного українського пейзажу, неможливість протидії будівничим «утилітарної архітектури» в умовах тоталітарного суспільства та інші чинники призвели до того, що Київ з його одним із найкращих міських природних ландшафтів протягом 80-х - початку 90-х рр. продовжував втрачати урбоекологічну унікальність, самобутній за красою місцевий пейзаж. Навіть у зонах ландшафтів, що охороняються, в 1992 р. здійснювали будівництво на горі Щекавиці, внаслідок чого під загрозою опинилися літописні місця VI - X ст., пов`язані з князями Щеком та Олегом, багатьма подіями української історії. Новоявлені ідеологи від архітектури вже в умовах незалежного державного розвитку відмовлялися від намагань відтворити старовину, потурали злочинній руйнації навіть історичного ядра древньослов`янських земель - Старокиївських гір та урочищ [52]. Під гаслами про незалежність вони ігнорували ту обставину, що Україна, прагнучи достойно увійти в коло цивілізованих держав, зобов`язана зберігати й примножувати національну природно-історичну спадщину. Ігнорувати її - злочин перед багатостраждальним народом України. Аналогічне відбувалось і в інших регіонах. Актуалізується підготовка спеціалістів з урбоекології, історії національної архітектури в інтересах перегляду генпланів сотень міст, припинення проведення шкідливої для людини та природи містобудівничої політики.

Велика роль в екологізації містооблаштування належала роботам, проведеним у 70-80-х рр. із впорядкування, озеленення дворів, конкурсів-оглядів на кращий будинок, створення зелених куточків відпочинку [53; 54; 55; 56; 57; 58; 59]. Незважаючи на ідеологічний фон, це давало природоохоронну користь. Однак, у більшості випадків влада не переймалася реальним піклуванням з приводу екологізації благоустрою міст, виховуючи до неї байдужість [60; 61; 62].

Чільне місце належить житлово-експлуатаційним службам. Однак низький стан їх комплексного розвитку зумовлював відповідну ефективність роботи. Сумні думки викликав той факт, коли депутат Дніпропетровської міської та Бабушкінської районної Рад О.М.Кривоніс у серпні 1990 р. на центральній площі Дніпропетровська оголосив голодування на знак протесту проти байдужості владних структур міста, щоб домогтися мінімального - вирубати амброзію та прибрати звалище відходів з території навколо ВО «Дніпрошина» [63]. У більшості міст бракувало коштів і сумління комплексно поліпшувати їх санітарний стан. Експеримент із створення житлово-експлуатаційних об`єднань на базі окремих ЖЕКів, що розпочався в квітні 1977 р. в Дніпропетровську, а відтак у Донецьку, Запоріжжі та інших містах [64], не приніс бажаного поліпшення санітарно-технічного стану та благоустрою міст України. Чимало нарікань викликала комунальна служба старовинного Львова [65; 66], утримувати який у належному стані завжди було складно й дорого. У Рівному, де в 80-х рр. налічувалось 378 вулиць, довжина яких сягала 250 км, а площа - близько 3 млн. м<sup>2</sup>, а разом з дворами, скверами і парками - десятки мільйонів квадратних метрів, підтриманням чистоти міста займалось понад 300 двірників житлово-експлуатаційних і шляхово-експлуатаційних дільниць [67]. На ім`я Голови Ради Міністрів УРСР надійшов лист від Тернопільської обласної організації асоціації «Зелений світ», прийнятий на міському екологічному мітингу, в якому висловлювався громадський протест з приводу присудження за результатами соцзмагання в 1989 р. Тернополю другого місця серед міст 1 групи республіки за санітарний стан і чистоту навколишнього середовища. Жителі вважали, що це не відповідає дійсності, міськвиконком не зумів забезпечити роботу відповідних служб хоча б на задовільному рівні. Більш як півроку вулиці міста практично не прибирали. За останніх 25 років місто ще не було таким брудним. На вулицях майже нема урн для сміття, дощових каналізацій. Практично не будують очисних споруд. Не створена санітарно-захисна зона навколо озера. Водозабір села Біла, звідки надходить вода у центральну частину міста, був забруднений нафтопродуктами з 1985 р., вміст яких в питній воді перевищував норми більш ніж в 100 разів.

Не кращим було водопостачання в інших житлових масивах міста, куди вода надходила з водозабору, в санітарній зоні якого розмістили діюче сміттєзвалище промислових відходів [1: арк.1-2]. Непоказна праця міських комунальників була й залишається надзвичайно важливою ланкою вирішення екопроблем урбанізованих територій. Однак через кризу економіки їх діяльність значно погіршилась і знецінилась.

Велике значення мають стан дорожніх покрить, раціональна організація транспортних потоків, благоустрій придорожніх смуг. Однак, ці проблеми ніколи реально не ставили у соціоекологічній площині, а їх вирішення на рівні комунальних служб було й залишається вкрай малоефективним. Лише у 1978 р. в Дніпропетровську створили інститут «Укркомунремшляхпроект», його філіали в Донецьку та Івано-Франківську, відділи комплексного проектування в 22 областях України. Інститут виконував роботи з реконструкції та капремонту автошляхів у містах, організації руху, благоустрою вулиць, озеленення малих архітектурних форм [68]. Однак осягнути всі питання в масштабах України йому було не під силу. Велике значення мала розробка нових видів вітчизняної шляхо-ремонтної техніки [69; 70; 71].

Надзвичайно суттєвим аспектом проблеми є вирішення питань збору, утилізації та переробки зростаючих обсягів побутового сміття. Загальною особливістю була нестача спецтехніки. У 1988 р. забезпеченість вищевказаною технікою в Україні становила лише близько половини від потреб, а її використання не перевищувало 59%. Значна спрацьованість, постійні ремонти вели до нерегулярності видалення міських побутових відходів, надзвичайно повільного розширення (до 2% на рік) централізовано очищуваних територій населених цунктів [72].

Збір побутових відходів у містах будували на концентрації у відповідно створених звалищах. За наявності вільних площ процес розвивався екстенсивно. Однак внаслідок швидкого зростання обсягів відходів, розширення та невпорядкованості звалищ значно активізувалось забруднення довкілля, загрожуючи санітарному стану та подальшому розвитку міст. Нерідко звалища влаштовували навіть у міських зонах [73]. На сміттєзвалищах більшості міст України панувала занедбаність, бракувало транспортних засобів, механізмів для утрамбовування, сортування й переробки сміття, воно тліло, їдкий сморід розстилався від цього навкруги. У 1980 р. Могилів-Подільський ремонтно-механічний завод відправив комунальникам міст Донбасу першу партію техніки для підбирання й трамбування міських відходів [74], але це не вирішувало справу.

У містах хронічно бракувало сміттєвих контейнерів. На вулицях годі було й шукати звичних для цивілізованих країн урн для сміття. Прикладів комунального нехлюйства можна навести безліч [75]. В умовах сучасної економічної кризи вирішення цих питань не втратило актуальності. Одним з найбільш суперечливих міст у цьому відношенні був Львів. У березні 1986 р. на замовлення Львівського міськвиконкому інженер відділу інформації з питань промисловості Львівського ЦНТІ П. Бандура склав тематичну добірку нових способів, механізмів та пристроїв вивезення побутових відходів, передавши матеріали для розробки нової системи вивезення сміття в місті. Натомість у вересні 1987 р. у Львові з`явилась «нова» система як похмурий жарт міських комунальників над населенням - так звана «дзвінкова». Робітник добряче калатав у дзвінок, а мешканці будинків шикувались із відрами в руках. Таким чином, комунальники не використовували сучасні еколого-економічні системи очищення міського середовища [76; 77]. У січні 1993 р. австрійський бізнесмен К. Чернер запропонував створити спільне австрійсько-українське підприємство для збору сміття, яке стало б альтернативою до існуючих у місті структур. Нова фірма почала обслуговувати центральну частину міста [78; 79]. Однак нововведення приживались важко. Аналогічні комунально-побутові труднощі більшості міст України вирішувались на надзвичайно примітивному технологічному, організаційному й культурному рівнях.

Разом з тим, незважаючи на економічні та фінансові негаразди 90-х рр., суспільство об`єктивно прагнуло до позитивних зрушень у сфері міського комунального господарства. Це засвідчила виїзна колегія Держжитлокомунгоспу України в грудні 1992 р. у Сумах, що обговорила стан реалізації економічної та технічної політики в контексті сучасних реформ. Було продемонстровано експериментальний зразок універсального господарського міні-комплексу «Майстер», який розробили та виготовили за технічними умовами комунальників працівники Південного машинобудівного заводу в Дніпропетровську. Оснащений екологічно чистим двигуном, електромеханічний двірник виконуватиме десятки операцій з прибирання прибудинкових територій, догляду за зеленими насадженнями у дворах, парках і скверах, відзначається відмінною маневровістю та простим управлінням. На початку 1993 р. пройшли державні випробування нової машини. Демонстрували тут також сучасну вітчизняну виробничо-технічна базу будівництва та експлуатації доріг, електронні прилади контролю водопровідно-каналізаційної мережі тощо [80]. Загалом розвиток служб Держжитлокомунгоспу України не відповідає необхідності розв`язання сучасних урбоекологічних протиріч, їх вирішення відбувається непослідовно і малоефективно, на низькому рівні культури та розуміння проблем. Варто нині активніше переймати досвід розвинених країн, який привертає до себе високим техніко-економічним і культурним рівнем, злагодженістю роботи цієї сфери.

У 1993 р. Держжитлокомунгосп України затвердив «Концепцію розвитку санітарної очистки населених пунктів України та господарського використання цінних компонентів міського сміття», в основу якої лягли термічні та біологічні методи переробки міського сміття з рекуперацією теплової енергії, селективний відбір цінних компонентів у місцях утворення міського сміття. Напрями Концепції передбачали поетапне впровадження передових технологій збирання, транспортування, знешкодження твердого побутового сміття та господарського використання цінних компонентів, нормативно-технічного, структурно-економічного та правового забезпечення діяльності підприємств санітарної очистки.

Прийнятий у листопаді 1997 р. Закон України «Про відходи» заклав у сучасних умовах загальні правові, економічні та соціальні основи організації утилізації сміття, починаючи з його утворення до остаточного знешкодження або використання. Нині в житловій забудові та на територіях міських населених пунктів України щорічно накопичується 38-42 млн. кбм. побутового сміття. За складом побутове сміття вміщує 25-30% паперу, 35-40% - харчових відходів, 4-5% - текстилю, 4-6% - полімерів, 4-5% - чорних та кольорових металів, 5-7% - скла, 2-7% - гуми, кісток, каміння тощо. Основним методом знешкодження побутового сміття в Україні продовжує бути, на жаль, складування на звалищах. Побутове сміття в країні знешкоджують на 660 міських звалищах та полігонах площею понад 2,6 тис. га. Чотири сміттєспалювальних заводи у Києві, Дніпропетровську, Харкові та Севастополі дозволяють промисловим методом утилізовувати близько 14% усього сміття. Існуюча практика знешкодження сміття на міських звалищах породжує зростання кількості канцерогенних речовин у ґрунті та ґрунтових водах, не відповідає екологічним вимогам і викликає значну протидію місцевого населення. Майже 80% звалищ міського сміття експлуатують без запобіжних заходів проти забруднення підземних вод та повітряного басейну. Особливо небезпечними є близько 400 звалищ невеликих міст, гірських та курортних регіонів України, де накопичуються промислові відходи ІІІ і IV класів небезпеки. Понад 500 полігонів, особливо у гірських та курортних регіонах, Луганській, Одеській, Херсонській, Черкаській, Чернівецькій та ряді інших областей були створені стихійно, без елементарних запобіжних заходів. Передбачається розробка Державної програми виробництва вітчизняного обладнання та будівництва пілотних установок промислового знешкодження побутового сміття [81: 106; 50: 35-36].

За даними проведених у 1997 досліджень вчених Харківського інституту комунального господарства, р., українські міста та селища викидають щороку 9 млн. кбм відходів на 650 невпорядкованих сміттєзвалищ. Чотири застарілі сміттєспалювальні установки переробляють загалом лише 6% сміття [82: 4]. Загалом, зважаючи на неувагу місцевих властей багатьох регіонів до введення в дію нових господарських об`єктів, тенденції розвитку комунальних служб України засвідчують у цілому ще невідповідність їх зусиль необхідності вирішення складних урбоекологічних проблем. Їх реалізація відбувалася вкрай непослідовно й малоефективно, демонструючи низький рівень екологічної культури та розуміння означених проблем.

Варто нині активно переймати зарубіжний досвід вирішення комунально-побутових проблем. Цьому сприяла, наприклад, зустріч у Берліні в березні-квітні 1995 р. бургомістрів найбільших міст планети на «Конференції міст на захист клімату». Цей форум став першою частиною Берлінської комунальної конференції із захисту клімату, яку організувала Міжнародна Рада локальних ініціатив у співпраці з берлінським сенатом. Темою обговорення її другої частини були «Успіхи політики міст у захисті клімату в Європі». Всі ці заходи були складовою частиною Першої Конференції держав-учасниць Кліматичної рамкової конвенції, в роботі якої взяли участь представники 160 країн світу, і серед них України [83: 2]. Очевидно, багатьох не раз приємно дивували високий технічний і культурний рівень, злагодженість роботи працівників цієї сфери за кордоном, хоча вони вважаються там далеко не престижним елементом соціальної структури суспільства.

Таким чином, аналіз комплексу проблем екологізації міського благоустрою, пов`язаних, перш за все, з містобудівними, інженерно-геологічними та комунально-побутовими проблемами оптимізації урбоекологічного середовища, свідчить про їх невирішений, кризовий стан. Окремі поодинокі позитивні приклади не могли радикально покращити стан справ у цій сфері через як загальні кризові тенденції соціоекологічної взаємодії, так і її специфіку в містах. Хибність індустріальної та урбаністичної політики зумовила високе навантаження промислових об`єктів на обмежених територіях, несприятливу територіально-планувальну структуру міст, підпорядкованість завдань охорони довкілля інтересам нарощування промислового потенціалу, другорядність проблем містобудування порівняно з економічними пріоритетами, руйнування природно-історичного середовища, погіршення умов життя та здоров`я населення. Тоталітарна практика радянського суспільства в умовах засилля адміністративно-командної системи управління міським середовищем та об`єктивних соціально-економічних підвалин її розвитку не створювала можливостей для реалізації засад екологізації міського благоустрою. Тенденція ігнорування генпланів, що зберігалась протягом 70-80-х рр., не ліквідована і в умовах національно-державної розбудови. Створений у 90-х рр. Держкомітет з земельних ресурсів України та його місцеві органи, по суті, не визнають наукових проектно-планувальних обґрунтувань розвитку міст - їх генеральних планів. При цьому порушується чинне земельне законодавство, в якому чітко зафіксовано, що згідно із ст. 63 Земельного кодексу України міська межа встановлюється відповідно до проектно-планувальної документації розвитку міста. Землевпорядна служба, входячи раніше до структури агропромислового комплексу, ставши в 1992 р. самостійною інстанцією, не змінила у цьому відношенні ситуацію на краще. Спостерігалось споживацьке ставлення до земельних ресурсів. Порядок зміни міської межі нині законодавчо не врегульовано. Оголошена в 1991 р. загальна земельна реформа в Україні проходить однобоко, не приведені у відповідність правові відносини щодо закріплення за населеними пунктами їх резервних територій, не завершені інвентаризація всіх земель України та закріплення адміністративних меж населених пунктів, земель агропромислового комплексу. Самі землекористувачі без достатнього техніко-економічного, наукового й проектного обґрунтування за агропромисловим комплексом та фермерськими господарствами нерідко закріплюють землі перспективного територіального розширення міст без узгодження з відповідною міською владою. Розпаювання земель колективним і виділення земель фермерським господарствам нерідко відбувалось без урахування генпланів розвитку населених пунктів.