Модерні концепти екологічної політики: політичний дискурс на засадах історичного досвіду промислово розвинених країн

МОДЕРНІ КОНЦЕПТИ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ: ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС НА ЗАСАДАХ ІСТОРИЧНОГО ДОСВІДУ ПРОМИСЛОВО РОЗВИНЕНИХ КРАЇН

Ольга Васюта

Значну увагу проблемам охорони природи приділяють промислово розвинуті країни, які ще у міжвоєнний та повоєнний період поставили питання про реальності соціоекологічної взаємодії. Однак практично до 60-х рр. це обмежувалось обговореннями на рівні спеціалістів та представників місцевих органів влади. Відомий вчений із Швеції р. Едберг писав: «Марнотратна технологія і пропаганда, яка закликає до марнотратства, привели до того, що нас при нашому матеріальному благополуччі осягає нова бідність - бідність від розорення природи. У цій грі нам часто нав`язують участь у процесі з непередбачуваними наслідками, процесі, як правило, розпочатому людьми, які мають владу, але не мають проникливості» [38: 5].

За останні півтора - два десятиріччя в цих країнах досягнуто значних успіхів у розв`язанні екологічних протиріч. За оцінкою експертів ООН, на оздоровлення навколишнього середовища, поліпшення використання та охорони його ресурсів ці країни витрачають досить великі кошти - в середньому 5% валового національного продукту [55: 64].

Основою всієї системи захисту середовища в промислово розвинутих країнах є державне регулювання. В його межах сформована сукупність відповідних правових та економічних заходів. У процесі розвитку екологічної політики умовно виділяють три етапи становлення цієї системи.

На першому етапі (50-і - перша половина 60-х рр.) закладались основи природоохоронного законодавства. В 1955-1956 рр., наприклад, у США, Великобританії були прийняті закони про чисте повітря. В США «Закон про національну політику у відношенні природного середовища» (1960 р.) вимагав, щоб при будівництві промислових об`єктів поряд з економічними та технічними міркуваннями враховували екологічні питання. Однак встановлені норми та правила в даній галузі були на той час ще розрізненими й малоефективними. Не було й необхідної технічної бази для контролю за шкідливими викидами [14: 129].

Початок другого етапу розвитку екологічної політики промислово розвинутих країн відноситься до кінця 60-х - початку 70-х рр., коли в зв`язку із загостренням екологічної ситуації значно посилилась увага до її політичних, економічних, соціальних та духовних аспектів. Економічно розвинені країни були змушені приступити до розробки активніших, нових за змістом природоохоронних заходів, спрямованих на підвищення ефективності системи державно-монополістичного регулювання природокористування. Процес формування основ екологічної політики проходив в умовах гострих дискусій, концентруючись на наукових та політичних оцінках причин та суті екологічної кризи, аналізі різних концепцій її подолання, необхідності створення відповідного економічного механізму, проблемах оновлення природоохоронного законодавства та організації спеціалізованої системи державного управління.

В умовах демократії цьому сприяли також розгортання масових екологічних рухів, протестів населення, які набрали різноманітних форм. Так, особливо гострими були екологічно спрямовані виступи населення промислово розвинутих країн у кінці 60-х - на початку 70-х рр. Проведенням багатотисячних мітингів, демонстрацій, страйків був ознаменований, наприклад, у США День Землі - 22 квітня 1970 р., у проведенні якого взяли участь і активісти антивоєнного руху.

За порівняно невеликий історичний період значно зросла кількість природоохоронних товариств. Так, у Великобританії за 1957-1973 рр. їх кількість збільшилась з 200 до понад 1000. Результати проведеного в США опитування суспільної думки з питань екології свідчили: що якщо у 1965 р. лише 28% населення висловлювали занепокоєння станом повітря і 35% - станом води, то в 1970 р. це співвідношення становило відповідно 69 і 74% [9: 13]. Загальнодемократичний рух на захист природи став безпосередньо брати участь у формуванні політики на виборчих кампаніях. У ФРН, Франції, США, Великобританії та інших країнах виникли «зелені» екологічні партії, які виступили зі своїми політичними платформами. В міру загострення екологічної ситуації вони все суттєвіше впливали на розстановку політичних сил, проведення загальнодержавної, регіональної та місцевої політики. Деякі правлячі партії в ряді країн світу також перетворили проблему захисту природи на один із центральних моментів виборчої боротьби та політичної діяльності [46: 5; 29: 5].

Поряд з посиленням впливу екологічної проблеми на політичні партії та громадські організації активізовувався законотворчий процес, що привело до прийняття спеціалізованих зводів і кодексів екологічного законодавства. Якщо в економічно розвинених країнах за 1961-1968 рр. було прийнято 17 державних законів з охорони природи, то за 1969-1984 рр. - 90 [20: 81]. Була законодавчо закріплено принципово нова функція держави із регулювання природоохоронної діяльності, обов`язки природокористувачів, система економічних та інших важелів впливу, включаючи санкції щодо природоохоронних правопорушників [54: 27; 60: 19].

Було введено ряд обов`язкових нормативів, штрафні санкції. Так, у США в 1969 р. прийняли нові законодавчі акти про політику в галузі охорони середовища; в 1970 р. - поправка до Закону про чисте повітря, який неодноразово доповнювали і надалі. Аналогічне законодавство було розроблено в Канаді, країнах Західної Європи, Японії. При цьому створювались єдині контрольні органи на урядовому рівні, консультативні наради з вищих державних чиновників та бізнесменів. У США - агентство з охорони середовища, Рада з якості навколишнього середовища; в інших країнах - відповідні міністерства і комітети.

У всіх промислово розвинутих країнах у цей період тривала розробка як загальнодержавних, так і місцевих екологічних стандартів. У міру загострення екологічної ситуації встановлені нормативи періодично переглядали, а заходи з їх зниження пов`язували за термінами та результатами з нормативно-законодавчим регулюванням у сфері економії енергії, накладенням податків і т. п. [14: 130]. Поступово розширявся контроль за негативним техногенним впливом на довкілля. Так, до 70-х рр. Комісія з атомної енергетики США офіційно розглядала скид відпрацьованого тепла реакторів як природний процес. Лише рішення суду за поданням противників будівництва АЕС у 1971 р. зумовило інший підхід до проблеми. Нині у США при видачі державного дозволу на спорудження промислових об`єктів враховуються навіть дані про їх тепловий вплив на середовище [14: 130-131].

У 1980 р. конгрес США створив величезний фонд (так званий суперфонд) для очищення територій, де були в минулому захоронені відходи, які за браком відповідних технологій не переробляли. Для ефективного проведення екологічної політики США створили також таку систему законів та правил, які дали поштовх поліпшенню всіх виробничих технологій. Ця система вимагала від підприємств переглядати виробничий процес і зменшувати вживання шкідливих для природи речовин. А підприємства, які, наприклад, зливали використовувані на виробництві води, були змушені отримати на це офіційний дозвіл, що вимагав належного рівня очищення, постійних хімічних аналізів, результати яких щомісяця надсилалися урядові [48: 6].

Окремі промислово розвинуті країни мають досить розгалужені системи - по 100-300 природоохоронних законодавчих актів [39: 8]. Так, якщо в США, наприклад, у 1969 р. було прийнято Закон про національну політику в галузі охорони навколишнього середовища, то нині там налічується вже понад 100 спеціалізованих законів, що регулюють окремі питання в галузі екології та раціонального природокористування [55: 64].

Протягом 1978-1988 рр. лише Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) розробило та прийняло понад 100 різних угод, директив, регламентацій і рекомендацій, спрямованих на боротьбу із забруднювачами навколишнього середовища [49: 88-89]. Однак, на жаль, майже половину з них ігнорували одна або й кілька країн-учасниць ЄЕС, кожна з яких намагалася захистити свої інтереси, не бажаючи поступитися навіть найменшим в ім`я збереження спільних екологічних перспектив розвитку.

Поряд із законодавчими у промислово розвинутих країнах були здійснені й серйозні інституційні нововведення, покликані забезпечити державне регулювання та контроль за природокористуванням і охороною середовища. Якщо на початку 70-х рр. нараховувалось не більше 10 країн, які мали державні органи регулювання різних аспектів взаємовідносин суспільства й природи, то вже в середині 70-х рр. - понад 60, а на початку 80-х - більш як 100. Одночасно з ростала кількість неурядових екологічних організацій та закладів, яких уже на початку 80-х рр. налічувалось у світі понад 15 тисяч [39: 8]. Наприкінці 60-х - на початку 70-х рр. створюються центральні органи природоохоронного державного управління з високими позавідомчими повноваженнями, які відповідали за розробку екологічної політики на національному рівні, здійснювали загальне керівництво її реалізацією, координацію діяльності закладів і відомств у цьому напрямку, брали участь від імені уряду в міжнародних програмах екологічного співробітництва.

З метою піднесення ефективності реалізації екологічної політики в економічно розвинутих країнах держава активно втручалася в її здійснення. Виходячи з критеріїв заходів і характеру втручання держави в процеси її здійснення, можна класифікувати заходи, які застосовувала держава для її реалізації. По-перше, здійснення державою різних заходів охорони природного середовища: організація і фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, підготовка кадрів, інформаційне забезпечення екологічної політики, моніторинг; планування і облаштування територій, регулювання землекористування, раціональне територіальне розміщення господарських об`єктів; здійснення заходів за окремими конкретними напрямками і об`єктами екологічної політики - відновлення лісів, охорона прибережних вод, будівництво водоочисних споруд, ресурсозбереження, розширення різних категорій територій, що охороняються; виконання зобов`язань за міжнародними програмами, участь у міжнародних організаціях і вироблення договорів та угод, правил та нормативів природоохоронного характеру.

По-друге, державне економічне стимулювання та підтримка природоохоронної діяльності приватного сектора: прямі й опосередковані інвестиційні субсидії на покриття експлуатаційних витрат приватним фірмам, регіональним та місцевим органам влади; позики та кредити під низькі проценти, гарантії за банківськими кредитами; надання режиму прискореної амортизації очисному обладнанню та іншій екологічній техніці. Практикуються видача фірмам дотацій на будівництво очисних споруд і купівля дорогого природоохоронного обладнання (до 10-15% його загальної вартості в ряді західноєвропейських країн), будівництво за рахунок фондів місцевої влади міських та районних очисних споруд, податкові пільги на доходи від природоохоронних програм приватних підприємств, пільгові тарифи фірмам на очистку промислових та комунально-побутових стоків на муніципальних централізованих водоочисних спорудах, звільнення від податків прибутку, реінвестованих в екологічну техніку і технологію. Застосовуються також різні системи прискореного амортизаційного списання вартості очисного обладнання та споруд. Так, за нормами, які були прийняті у першій половині 70-х рр., у США всю вартість очисного обладнання списували на протязі п`яти, в Канаді - двох років, у Франції та Японії допускали списання 50% вартості вже в перший рік його роботи і т. п. [20: 82-83; 14: 130].

По-третє, державні заходи, спрямовані на стимулювання природокористувача охорони навколишнього середовища: екологічна експертиза проектування та впливу господарських об`єктів на навколишнє середовище; екологічні норми і стандарти якості середовища, товарні, технологічні та інші; постійні або тимчасові заборони, обмеження, різні форми раціоналізації щодо рідких відходів і т. п.; галузеві, територіальні й одноразові контракти між державними органами та забруднювачами, екологічне інспектування підприємств; так звані перерозподільчі платежі за забруднення та інші види платежів у поєднанні з екологічним нормуванням; штрафи за порушення природоохоронного законодавства, інші економічні та адміністративні санкції аж до закриття промислових підприємств; комбіновані, нормативно-ринкові інструменти; відрахування за забруднення; купівля - продаж прав - дозволів на забруднення і т. п. [20: 83].

Характерною рисою другого етапу розвитку екологічної політики розвинутих країн було і створення національних моніторингових систем, включаючи регулярну публікацію відомостей про стан середовища, фінансову, ділову ситуацію, висунення і проходження природоохоронних законодавчих актів тощо. Поряд із формуванням національних систем спостерігалось поступове розширення міжнародної взаємодії у сфері контролю за станом середовища. Це було пов`язано головним чином з діяльністю органів ЄЕС, спеціалізованих та регіональних організацій ООН. Йшлося про створення механізму, який допоміг би узгодити національні норми розрахунків і контролю рівнів забруднення довкілля [14: 130].

За економічну основу визначення нової екологічної політики в країнах Заходу було прийнято метод оцінки економічного впливу природоохоронних заходів на найважливіші економічні показники галузей та окремих підприємств. Першочергова увага при цьому була приділена макроекономічним наслідкам екологічної політики для господарства країни в цілому [20: 90]. Необхідні для впровадження нового господарського механізму природокористування науково-виробничі дослідження були проведені, наприклад, у США, Японії, Італії, Нідерландах та інших промислово розвинених країнах. Вони мали за мету, по-перше, об`єктивно оцінити вплив екологічної політики на економіку, а по-друге, встановити таку міру інтенсивності природоохоронних заходів й відповідно рівень загальнонаціональних витрат, які б дали можливість вирішувати екологічні проблеми при збереженні рівноваги національних соціально-економічних систем.

У кінці 70-х рр. в економічно розвинених країнах спостерігався певний спад природоохоронних зусиль у зв`язку з депресивно-кризовим соціально-економічним розвитком. У цих умовах ідеї подальшої активізації здійснення екологічної політики відійшли на задній план. Але незважаючи на це, у Франції, наприклад, витрати на охорону довкілля з боку центрального уряду та місцевих властей держави становили 58,6% загальнонаціональних природоохоронних інвестицій, які включали і відрахування самих підприємств-забруднювачів. У ФРН 60% відповідних витрат також несла держава [20: 93; 14: 131].

Третій етап розвитку екологічної політики розвинених країн (приблизно з середини 80-х рр.) характерний створенням комплексу законодавчих актів, які передбачають жорстке нормування викидів, зміцнення системи контролю та гарантій, податкових пільг і штрафних санкцій. Регулюванням охоплювали все нові види джерел забруднення. Політика державного субсидування природоохоронних заходів бізнесу активно проводиться як реальне й швидке відшкодування частини витрат приватного підприємництва, яке здійснює перебудову технологій, виходячи з природоохоронних принципів. У загальному обсязі капіталовкладень промислових підприємств США, наприклад, частка природоохоронних інвестицій нині становить 4-5%. У цілому ж приватний сектор США бере на себе половину всіх асигнувань на боротьбу із забрудненням навколишнього середовища, у ФРН - 37, Великобританії - 25% [6: 6]. Промислово розвинені країни в кінці 80-х рр. витрачали на охорону природи близько 2-5% валового національного продукту. Лише Японія за період 70-х - кінця 80-х рр. вийшла на рівень 3-5,5%. У США витрати на охорону навколишнього середовища зросли з 1,6% ВНП на початок 70-х рр. до близько 1,9-2% наприкінці 80-х рр. [41: 9; 5: 2; 4: 6; 14: 131].

Перші прояви екологічної політики в більшості країн характеризувались хаотичним та імпульсивним контролем охорони середовища, які вносили додаткові ускладнення у взаємовідносини між державою, економікою та екологією. Тому в подальшому виникла об`єктивна необхідність стабілізації даного процесу. В зв`язку з цим на третьому етапі спостерігається бурхливий розвиток законотворчої природоохоронної діяльності, створення відповідних розгалужених державних структур, зростання ініціатив муніципальних органів влади. Нині на перший план висувається проведення масової екологічної експертизи, переоцінка державної політики з урахуванням рівноваги витрат і прибутків у механізмі екологічного регулювання, активне включення в екологічну політику основних ринкових механізмів господарювання, децентралізація державного природоохоронного регулювання тощо.

Сформувались й інші основні напрямки і підходи до реалізації екологічної політики. Так, в Японії вона спрямована, передовсім, на розробку і забезпечення стандартів здоров`я, що доповнюється обмеженням викидів, широкою компенсаційною системою за заподіяну шкоду від забруднення природного середовища. Специфічне географічне становище країни, обмеженість земельних ресурсів, повоєнний інтенсивний індустріальний розвиток, швидке зростання енергоспоживання привели до того, що в Японії вже на початку 70-х рр. було організовано урядове відомство з охорони навколишнього середовища із завданнями централізованого керівництва та контролю економічними програмами. Нині тут функціонує понад 100 регіональних управлінь лише з контролю за станом атмосфери. Природоохоронна діяльність базується тут в основному на технологічних рішеннях.

Політика уряду Швеції орієнтована на розробку екологічно чистих мало- і безвідходних технологічних процесів та обладнання, які сприяють суттєвому зменшенню антропотехногенних забруднень довкілля, відновленню природного стану. Природоохоронний досвід Великобританії свідчить, що реалізація екологічної політики може базуватися на критеріях якості навколишнього середовища, які розглядаються як комплексні передумови соціально-економічного розвитку.

Роль держави, її структур і централізованих асигнувань у вирішенні екологічних проблем у промислово розвинених країнах протягом усього періоду була досить великою. При цьому держава бере на себе основну частину видатків на фундаментальні дослідження в галузі екології та охорони природи, підготовку спеціалістів. Головними джерелами надходження коштів для вирішення природоохоронних завдань є асигнування промислових та інших компаній (до 60%), витрати населення (близько 20%) та бюджетне фінансування (майже 20% сумарних витрат). Що стосується напрямків витрачання цих коштів, то, наприклад, у США на зменшення забруднення природного середовища спрямовують до 95% їх загальної суми, на контроль, регулювання та моніторинг - 1,8 і науково-дослідні розробки - 3,2% [51: 57].

У ФРН законодавчо введена система оподаткування всіх виробництв-забруднювачів, а також система надзвичайно жорстких штрафів населення за забруднення навколишнього середовища [46: 5]. Аналогічна система суворого оподаткування, санкцій та штрафування прийнята і в Канаді, але з тією відмінністю, що, крім штрафування забруднюючих навколишнє середовище промислових підприємств і населення, тут активно застосовують притягнення порушників до судової відповідальності [44: 4]. Канадське Міністерство навколишнього середовища виробило кадастрову оцінку всіх земель з тим, щоб визначити соціально-екологічну значимість кожного району і передбачених цінних видів господарської діяльності [39: 143-147]. Відповідно до прийнятго у 1988 р. рішення міністерства охорони навколишнього середовища канадської провінції Онтаріо тут була створена так звана «екологічна поліція», вповноважена штрафувати осіб, які забруднюють природу. Розроблено перелік «злочинів» проти чистоти вулиць. Серед них - проїзд на автомобілі, що викидає надмірно високий процент токсичних речовин, неправильне застосування добрив, влаштовування звалищ промислових і побутових відходів у невстановлених місцях, ігнорування смітників у штаті тощо. Розмір штрафу коливається від 50 до 150 доларів. Нова система була покликана змусити всіх городян давати собі звіт за великі й малі вчинки щодо природного середовища, які призводять до серйозних наслідків. У США того ж року було прийнято спеціальний закон, що різко обмежив куріння в громадських місцях [44: 4].

Природоохоронна політика Франції не менше, ніж в інших країнах, пов`язана з організаційно-правовим, детально розробленим податковим регулюванням екологізації виробництва у міських агломераціях, енергетиці, транспорті, землеробстві, водному господарстві і т. п. У багатьох промислово розвинених країнах, наприклад, в Ісландії, Канаді, прийняті довготривалі програми відновлення лісових багатств. Так, для садіння лісів в Ісландії виділено 40 тис. га, з яких три четвертих - державні землі. Аналогічна програма в Канаді повинна забезпечити до 2000 р. зростання продукції лісової індустрії на 40%. Щорічні інвестиції в лісове господарство федерального уряду, провінцій та приватного сектора до кінця століття становитимуть біля 650 млн. доларів проти 300 млн. у середині 80-х рр. Уперше ці програми включають проблему поліпшення лісових ресурсів на землях дрібних власників [47: 5; 39: 16].

Отже, результатом широкого застосування механізмів державно-правового та економічного регулювання природокористування й охорони навколишнього середовища в індустріально розвинутих країнах світу стали спочатку стабілізація, а потім і поступове зменшення масштабів негативних еколого-економічних наслідків забруднення та порушення природного середовища, локальне поліпшення якісних показників окремих природних ресурсів, оздоровлення в ряді регіонів екологічної ситуації загалом.

У другій половині 80-х рр. конгрес США прийняв закони про ресурсозбереження, видалення та регенерацію небезпечних і твердих відходів, охорону води, в тому числі питної, та ряд інших, що встановлювали перелік і гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у стоках, вимагали охороняти джерела, підземні води і т. п. Але вжиті заходи не вирішили повністю проблем забезпечення охорони середовища. За оцінками міжнародних експертів, щодо охорони довкілля США все більше поступаються країнам Заходу.

У результаті відповідних заходів, спрямованих на оздоровлення навколишнього середовища, екологічна ситуація в багатьох великих містах світу значно поліпшилась, стало чистішим повітря в таких раніше задимлених містах, як Лондон в Англії чи Пітсбург у США. Води Темзи очистились настільки, що в річці знову з`явився лосось, зазеленіли колись закопчені та задимлені долини Руру у ФРН [42: 10].

Важливе значення для поліпшення екологічної ситуації в промислово розвинених країнах відіграють підприємства, що виготовляють природоохоронне обладнання. Наприклад, у США виробництвом такого обладнання зайнято біля 100 великих фірм. По суті, за останніх 15-20 років там утворилась нова велика галузь сучасної індустрії. Цікаво, що вона не знає звичайних спадів, має постійні замовлення на виробництво, а масштаб її обороту можна зіставити хіба що з автомобільною індустрією. Сучасний обсяг щорічних державних асигнувань на природоохоронні заходи та відповідні розробки в основних галузях промисловості, включаючи й перспективні роботи, перевищує 60 млрд. доларів.

Велике значення в промислово розвинених країнах має організація комплексного постачання обладнання, наприклад, печей, енергоблоків тощо, зі всіма необхідними засобами технологічного зниження викидів, системами газоочистки, обладнанням пиловловлювання, установками для утилізації відходів, засобами загальної автоматизації, приладами для автоматизованого експлуатаційного контролю шкідливих викидів і т. д. Головну роль при комплектації все частіше виконує виробник основного обладнання, здаючи таким чином завершений «під ключ» технологічний процес чи об`єкт, гарантуючи в комплексі всі його показники. Фірми, які розробляють та поставляють комплексне природоохоронне обладнання, набирають значних переваг порівняно з колегами, які не здатні забезпечити таку якість. Розвиток технічних основ промислової екології в багатьох країнах був би неможливим без удосконалення законодавства. І воно стає щораз ефективнішим, включаючи введення нормативів гранично допустимих викидів, які поступово зменшуються [21: 201].

Важливе місце в структурі екологічної політики промислово розвинених країн належить розвитку електроенергетики, тому що існує чіткий взаємозв`язок між політикою щодо навколишнього середовища та енергетичною політикою. Неможливо вирішити екологічні проблеми, не змінивши способу виробництва електроенергії. Особливого значення на даному етапі у цих країнах надають альтернативним джерелам енергії, особливо вітровим установкам. Так, в Японії на дахах одноквартирних будинків працюють невеликі вітрові електростанції. При найповільнішому обертанні лопаcтей енергії, яку вироблють генератори вистачає для гоління, приготування чаю або зарядки акумулятора кишенькового ліхтаря. Коли ж вітряк обертається швидко, енергія витрачається на побутові потреби, а її надлишок відводиться в загальну електромережу, і лічильник крутиться у зворотному напрямку. Іспанські вчені досліджують використання не лише природного вітру, а й створюють його штучно за допомогою пристрою, який від нагрівання сонцем посилає вихрові потоки у 25-метрову вежу на ротор невеличкої вітрової електростанції. Значну увагу вітроенергетиці нині приділяється в Англії, Франції, Данії, Греції, Італії, Канаді. У США діє 150 тисяч невеликих та 2,5 тисячі потужних вітродвигунів. Нині вони дають майже чверть енергобалансу країни [8: 28; 61: 25, 29-30].

Велику схвильованість в економічно розвинених країнах викликають атомні електростанції, що стало особливо помітним після трагедії на Чорнобильській АЕС. За останніми даними Інституту Світових Процесів (Вашингтон), Служби Енергетичної Інформації (Париж) та Міжнародної організації «Грінпіс» (Амстердам), атомна промисловість поступово витісняється зі світового ринку енергетичного виробництва. Чисельність атомних станцій з грудня 1988 р. зменшилась на 10 і вперше від початку промислового виробництва атомної енергії загальна потужність введених у дію АЕС також фактично зменшилась. Наприкінці 1991 р. у світі споруджували 49 станцій, що становить лише четверту частину кількості станцій, які споруджували десять років тому. На початку 1992 р. в світі налічувалось 421 АЕС загальною потужністю 325942 МВт. Майже кожна із шести споруджених АЕС тепер закрита, 75 реакторів потужністю 16673 МВт зупинені, пропрацювавши менше 17 років. Разом з тим, чітких планів щодо знищення ядерних відходів поки що не існує. На сотнях АЕС відходи накопичуються у тимчасових поверхневих сховищах. Жодна країна не має довгострокових планів постійного знищення високорадіоактивних відходів. Тому саме ця проблема має нині вирішальне значення для подальшої долі світової атомної промисловості [7: 2].

У США останнє замовлення на атомний реактор було прийнято ще у 1979 р. Разом з тим останнє замовлення на будівництво атомної електростанції, яке було прийняте і згодом не анульоване, зроблене ще раніше - у 1973 р. У період між 1972-1990 рр. комунальні служби країни відмінили замовлення на 119 АЕС. Загальне опитування, проведене в березні 1992 р., засвідчило, що 65% населення США висловлюється проти будівництва нових атомних станцій і лише 27% - за їх спорудження. Нині у США будують лише одну станцію Каманчі Пік у Техасі. На консервування поставлено 7 майже побудованих станцій, їх будівництво навряд чи буде завершене. Частка АЕС у виробництві енергії в країні становить 22%. 18 атомних станцій уже закрито задовго до закінчення терміну їх експлуатації. Щорічні виробничі та будівельні витрати на атомних електростанціях становлять набагато більше, ніж витрати на спорудження нових станцій на природному паливі й навіть вітрових турбін. Багато урядових і незалежних експертів США погоджуються з тим, що без повного перегляду ядерних технологій, який займе не менше десятиліття, будівництво нових АЕС малоймовірне. До 2010 р. передбачають закриття 61 АЕС, що становить понад половину нині діючих у США.

У результаті двадцятирічного тиску з боку місцевих комунальних служб і федеральної атомної промисловості в Канаді ліцензію на роботу мають 20 АЕС, ще 2 будують у провінції Онтаріо. Однак у вересні 1991 р. після приходу до влади Нової демократичної партії, яка очолила управління провінцією Онтаріо, Комітет з енергії отримав вказівку спрямовувати кошти в енергозберігаючі технології замість будівництва нових АЕС. Уже в січні 1992 р. Комітет з енергії запропонував оновлений план розвитку енергетики, згідно з яким до 2010 р. не потрібні будуть АЕС, замість них використовуватимуть природні джерела енергії. У березні 1992 р. Служба з атомної енергії Канади зазнала невдачі й у провінції Саскачеван, де обраний уряд закрив програму з вивчення можливостей застосування атомної енергії [7: 2].

Політичні зміни в Західній Європі, що почалися у 80-х рр., та катастрофа на Чорнобильській АЕС спричинили повсюдну відмову від атомної енергії. Це сталося більше через політичні, ніж економічні або технологічні причини. Сьогодні жодна західноєвропейська країна не розвиває свою атомну промисловість. Навіть уряд Франції офіційно не схвалив жодного нового проекту АЕС, оскільки є багато проблем з атомним потенціалом - 7 реакторів виробляють електроенергію, для якої нема споживачів у країні, в результаті чого країна продає енергію сусіднім державам за низькою ціною. У політичному аспекті атомна програма Франції зіштовхується з безпрецедентною проблемою. Противники атомної енергетики вказують на те, що великі витрати на атомну промисловість не додали країні свіжого повітря. Адже Франція вклала так багато коштів в атомну енергетику, що змушена була відмовитись від встановлення очисних споруд на електростанціях, які працюють на природному паливі. Австрія відмовилась від своєї єдиної АЕС, будівництво якої було завершене ще в 1978 р. Греція в 1986 р. також відмовилась від планів побудувати свою першу АЕС. В Італії у 1987 р. за результатами голосування зупинено спорудження АЕС. У червні 1990 р. парламент схвалив заходи, спрямовані на демонтаж трьох колись діючих АЕС, які фактично були зупинені з моменту аварії на Чорнобильській АЕС. На початку 1988 р. уряд Бельгії - країни, що значною мірою залежить від атомної енергії, - вирішив відкласти плани розвитку атомної промисловості на невизначений термін. У лютому 1992 р. чотири урядові партії тут знову підтвердили мораторій на будівництво атомних реакторів [7: 3,4].

Таким чином, після аварії на Чорнобильській АЕС практично всі країни або взагалі відмовилися будувати атомні електростанції на своїй території, або припинили раніше заплановане будівництво атомних електростанцій. Усе це пов`язано з катастрофою на ЧАЕС та рядом інших дрібніших аварій на атомних електростанціях у різних країнах світу. Кількість аварій свідчить про те, що світовий рівень розвитку атомної енергетики ще далекий від досконалості [30: 163]. Відмову багатьох країн від будівництва атомних електростанцій на своїх територіях посприяла й проблема захоронення ядерних відходів. Саме захоронення радіоактивних шлаків відомий фізик, Нобелівський лауреат академік Капіца П. Л. вважав головним протиріччям сучасної ядерної енергетики. Складність полягає в тому, що рівень радіоактивності цих відходів значний і дуже повільно зменшується, і будь-які контейнери, в яких вони можуть бути захоронені, з часом (а це буде досягати вже геологічних періодів - 10-24 тис. р.) під впливом випромінення зруйнуються, і радіоактивність буде необмежено поширюватися. Проблема із захороненням радіоактивних відходів поглиблюється й тим, що вони виділяють значну кількість тепла, підвищується вартість відповідних робіт. Так, у США за 1975-1990 рр. ціни на транспортування радіоактивних відходів зросли вдвічі, а на їх захоронення - в 10 разів. За повідомленням Агентства Франс Прес, у найближчий час США повинні будуть розмістити або переробити 50 тис. т радіоактивних відходів. А всього західні країни змушені будуть вирішити долю 125 тис. тонн цих відходів [61: 167-168; 14: 133].

Приватні компанії США та інших промислово розвинутих країн нерідко прагнуть перенести особливо небезпечні підприємства, старі технології на території країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою. Особливу тривогу в цьому зв`язку викликає підвищений інтерес західних фірм до створення спільних підприємств у галузі хімії та нафтохімії. Про причини цього інтересу відверто говорив президент американської консультативної фірми «Планекон» Ян Ваноус: «...Найперспективнішими галузями для спільних підприємств слід вважати капіталомісткі галузі економіки, які не потребують великої кількості робітників і західного стилю управління виробництвом... як можливий напрямок такого співробітництва я назву хімію та нафтохімію». Розвиток цих галузей як у колишньому СРСР, так і в Україні західними бізнесменами особливо привабливий ще й тому, що хімія та нафтохімія належать у світі до найбільш екологічно небезпечних виробництв. Так, опитування кінця 80-х рр. у Німеччині показало, що 45% опитаних були різко настроєні проти національної хімічної промисловості, а ще 50% - занепокоєні її розвитком. Через постійно зростаючу опозицію з боку «зелених» компаніям «брудних» галузей, у тому числі хімії та нафтохімії, все складніше й дорожче здійснювати у своїх країнах будівництво нових підприємств цього напряму. Тільки процедура екологічної експертизи та видачі ліцензії на нове будівництво там може тривати кілька років. На фоні такої «бюрократичної» процедури порядок створення спільних підприємств як на всій території СНД, так і в Україні, в екологічно небезпечних галузях західного капіталу видається досить спрощеним. Слід брати до уваги й те, що вітчизняне законодавство щодо цього ще недосконале [33: 69-71].

У вересні 1995 р. в Женеві було прийнято поправку до Базельської Конвенції про експорт та поховання токсичних відходів, що дещо змінило ситуацію навколо проблем експорту токсичних відходів з промислово розвинутих країн до країн, які розвиваються. Країни-експортери сміття юридично не мають змоги експортувати сміття для поховання та переробки. Поправкою заборонений експорт небезпечних відходів з промислово розвинутих країн світу до країн Східної Європи та СНД. Дане рішення стосується як експорту небезпечних відходів на поховання, так і з грудня 1997 року - їх експорту на переробку. За даними ЮНЕП, з 400 млн. т відходів, які виробляють у світі щороку, 98% припадає на 24 найбільш промислово розвинені країни - члени Організації Економічного Співробітництва та Розвитку. Прийняття цього рішення фактично означає, що нові легальні потенційні ринки для токсичних відходів з країн ОЕСР в Азії та Східній Європі перекриті [19: 2].

Важливу роль в екологічній політиці розвинутих країн займають питання охорони та відновлення земель. За даними американських спеціалістів-екологів, майже 3/5 загального обсягу забруднень навколишнього середовища США зумовлено інтенсифікацією аграрного виробництва [31: 173; 39: 163]. Відомий американський вчений Л.Браун виділив три основні глобальні екологічні проблеми, які мають бути пріоритетними на сучасному етапі для всіх країн світу. Серед них - ерозія грунтів і боротьба з нею, антропотехногенні навантаження на екосистеми та їх мінімізація, виснаження органічної сировини [55: 66]. Тому питання впливу сільськогосподарського виробництва на природне довкілля, зменшення його забруднення, на поліпшення якості продуктів харчування є предметом широкомасштабних фундаментальних і прикладних досліджень у країнах з високорозвинутим агропромисловим комплексом.

До основних проблем охорони земельних ресурсів у промислово розвинених країнах належить захист грунтів від ерозії, деградації, хімічного забруднення. Як свідчать дані загальнонаціонального обліку земельних ресурсів США, внаслідок водної та вітрової ерозії тут щорічно втрачається приблизно 4 млрд. т грунту, з орних земель - понад 3 млрд. т. Щорічно з сільськогосподарського обороту тут виводиться 400 - 500 тис. га родючих земель [32: 86]. Слід підкреслити, що у США ще в 1935 р. було створено Управління із збереження грунтів, яке економічно стимулювало фермерів відновлювати, а в подальшому зберігати родючість грунтів країни, результати систематично публікувались. У подальшому федеральні програми консервації орних земель завжди враховують необхідність збереження родючості грунтів [35: 118]. Шкода, яка завдається ерозією грунтів землеробству США, щорічно досягає 1 млрд. доларів. Проте збитки, які завдаються навколишньому середовищу й суспільству, за різними оцінками, в кілька разів перевищують шкоду власне сільському господарству і оцінюються від 10 до 43,5 млрд. доларів США. Сільське господарство в країнах Заходу є головним джерелом антропогенного забруднення грунтів і водойм, зокрема агрохімікатами. У США щорічні збитки, що завдаються навколишньому природному середовищу та здоров`ю населення від використання отрутохімікатів у землеробстві, становлять близько 2 млрд. доларів [40: 1; 55: 66; 23: 135].

Усе це зумовило розробку й прийняття у зазначеній групі країн дієвого землезберігаючого законодавства, впровадження чіткої системи державного управління охороною земельних ресурсів, застосування різноманітних ефективних важелів і механізмів з метою раціоналізації землекористування та поліпшення охорони грунтів. Система землеохоронного законодавства тут об`єднує дві взаємозв`язані групи законів - загальні законодавчі акти, що регулюють режим охорони земель від забруднення та виснаження, і спеціальні законодавчі акти, які передбачають правовий режим охорони та використання для окремих категорій земель.

У США, наприклад, до першої групи нормативних актів належать Закон про охорону грунтів (1935 р.); національний закон про охорону навколишнього середовища (1969 р.); Закон про контроль забруднення вод (1972 р.); Закон про охорону грунтів та водних ресурсів (1977 р.); Закон про продовольчу безпеку (1985 р.); а також закони, спрямовані на контроль хімічного забруднення грунтів і продукції. Як і в багатьох інших розвинутих країнах, тут проведена чітка, науково обгрунтована класифікація сільськогосподарських земель за критерієм їх продуктивності відповідно до фізичних властивостей грунтів [55: 67]. Однією з основних особливостей природоохоронної політики США у 80-90-і рр. було підвищення ролі штатів і місцевих органів влади у розробці та виконанні заходів з охорони сільськогосподарських угідь.

У зв`язку із значним хімічним забрудненням грунтів і аграрної продукції дедалі більше фермерських господарств переходять на так звану біоекологічну (органічну) систему землеробства, яка забезпечує отримання екологічно чистих продуктів. За такої системи майже повністю або значною мірою виключається застосування мінеральних добрив, пестицидів та інших агрохімікатів. У 1985 р. у США існувало понад 20 тис. ферм, на яких не застосували не лише отрутохімікатів, а й мінеральних добрив. На той час і 1400 господарств у ФРН перейшли на систему «біологічного землеробства» [22: 355].

Державна політика в галузі охорони та збереження земель у цих країнах підпорядкована вирішенню одночасно трьох завдань. По-перше, максимізації доходів фермерських господарств у найкоротший термін; по-друге, збереження високої продуктивності земель і, по-третє, максимальному зменшенню шкоди, яку завдає навколишньому природному середовищу сільськогосподарська діяльність суспільства [55: 67].

Виходячи з цього, у розвинутих країнах при розподілі асигнувань на охорону навколишнього середовища значну частину віддають заходам із охорони земельних і водних ресурсів [40: 15]. Нині у США Міністерство сільського господарства реалізує 27 різних програм, спрямованих на боротьбу з ерозією грунтів. Вони охоплюють різноманітні питання - від наукових досліджень до участі фермерів у ґрунтозахисних заходах. При цьому участь фермерських господарств у всіх програмах, що здійснює Міністерство сільського господарства, є тільки добровільною. Але держава за допомогою відповідних економічних важелів практично змушує їх брати участь у реалізації зазначених програм. Тому в межах програм частка фермера в загальному обсязі асигнувань становить від 50 до 75% вартості протиерозійних заходів [55: 68].

Новий етап у землеводоохоронній політиці США розпочався після прийняття у 1985 р. Закону про продовольчу безпеку. В ньому ефективно поєднуються інтереси як сільськогосподарських товаровиробників, так і охорони навколишнього природного середовища. Він спрямований, насамперед, на захист сильно еродованих земель. Відповідно до цього закону фермер позбавляється всіх державних субсидій, якщо на землях, де рівень змиву грунтів перевищує максимально допустимий, він не здійснює протиерозійних заходів, рекомендованих службою охорони грунтів.

Цим законом було передбачено також протягом 10 років вивести з сільськогосподарського обороту на певний період 16 - 18 млн. га сильно еродованих земель з наступним їх використанням під сіножаті, пасовища та заліснення. Водночас загальна площа земель, що вибувають з обороту, в будь-якому районі не повинна перевищувати 25% усіх орних угідь. Лише в 1988 р. на реалізацію заходів, спрямованих на боротьбу з ерозією земель, Міністерство сільського господарства США асигнувало 1,2 млрд. дол. [40: 10-11]. Усі програми в галузі охорони земельних ресурсів у США входять до національних програм і є складовими частинами загальної системи управління природокористуванням та охороною навколишнього середовища.

У розвинутих країнах дедалі більшої популярності набуває так зване відновлювальне землеробство. Суть його - мінімальний або нульовий обробіток грунту, відмова від гербіцидів та мінеральних добрив, активна боротьба з ерозією, порушенням структури та зниженням вмісту гумусу. У США, наприклад, щорічно виводиться з сільськогосподарського обороту на 5 - 7 років від 15 до 17 млн. га орних земель. Державна програма США передбачає викупівлю земель у власників для створення на них оптимальних природно-агрокультурних ландшафтів, а потім знову повернення їх в сільськогосподарський обіг. Сьогодні в США орні землі займають лише 20,2% території, а луки - 25,8; ліси - 28,3% від загальної площі країни. Найближчим часом за наказом Міністерства сільського господарства в межах «Програми збереження ресурсів» ще 11% орних земель у примусовому порядку будуть вилучені з агрокультури і перетворені в луки та ліси. Таким же шляхом розвивається цей напрям екополітики і в інших розвинутих країнах. Причому, на значних ділянках колишніх угідь утворюють заповідники та заповідні території. Так, у США, наприклад, вони займають 10%, у Франції й Німеччині - 12, у Канаді - 13% території усієї країни. Крім того, у Франції, Бельгії, Австрії, Німеччині та інших країнах активно відновлюють раніш осушені болота, створюють природоохоронні зони не лише вздовж річок, а й біля джерел та струмків [43: 8].

Економічні важелі землеохоронного регулювання, зокрема, на загальнодержавному рівні, широко використовують у країнах ЄЕС. При виведенні з сільськогосподарського обігу еродованих земель на певний час і створення на них так званих «зелених парів» державні органи навіть компенсують аграрним товаровиробникам тимчасові економічні втрати в розмірі середньорічного доходу з одиниці земельної площі. Максимальний рівень плати встановлюєть для тих фермерських господарств, які відводять свої земельні ділянки під постійний пар чи ліс [34: 122]. Нині здійснюється політика прямого стимулювання інвестицій у заходи, що спрямовані на запобігання забруднення навколишнього природного середовища при веденні сучасного аграрного виробництва. Головне джерело - державні субсидії. Обсяги цих субсидій нерідко досягають половини необхідних екологічних витрат. У ряді країн кошти для інвестування природоохоронної діяльності нагромаджуються у спеціально створених фондах, в яких акумулюються платежі за забруднення навколишнього середовища, за відшкодування завданих збитків тощо.

Активно розробляючи спільну екологічну політику, країни Західної Європи прийняли вже третю за повоєнний час програму екологічного регулювання. Незважаючи на ряд національних особливостей, екологічна політика цих країн має багато спільного в плані законодавчого та економічного посилення ролі природоохоронних заходів та їх соціальних аспектів, підвищення ефективності видатків на охорону середовища, використання суворих штрафів та податкової політики за забруднення, розширення екологічної експертизи і т. п. Разом з тим, досвід реалізації екополітики в країнах спільного ринку свідчить, що збільшення плати за забруднення, особливо на перших етапах, як правило, сприяє перенесенню зростання відповідних витрат безпосередньо на ціну вироблюваної продукції. В цілому політика нормування ефективніше впливає на природоохоронну діяльність, ніж встановлення плати за техногенне забруднення [20: 89].

Важливим фактором формування і розвитку екологічної політики в промислово розвинутих, демократичних країнах є зростаюча тенденція до постійного розширення участі у ній широких верств населення. Помітна роль у цьому процесі належить міжнародній організації захисників природи «Грінпіс», яка виникла в 1970 р. і реально впливає на суспільну думку й політику урядів багатьох провідних держав світу. Основний напрямок екологічної діяльності «Грінпісу» - захист природи від забруднень, припинення будь-яких дій, що ведуть до її деградації та загибелі. На початку заснування «Грінпісу» ініціативна група об`єднувала лише біля двох десятків активістів. У 1977 р. кількість членів цієї організації зросла до 80 тис., а в 1985 р. - до 1,2 млн. [50: 2]. У 1988 р. «Грінпіс» нараховував однодумців охорони природи у 23 країнах світу загальною кількістю вже понад 3 млн.. На даний час до цієї організації приєднались й регіональні організації колишніх країн СРСР, що дало змогу зрости «Грінпісу» майже в два рази. Організації «Грінпісу» в різних країнах світу за допомогою різних форм - демонстрацій, мітингів протесту, голодувань, пікетувань, засобів масової інформації тощо - намагаються привернути увагу суспільства, урядів країн до злочинів, які здійснюються проти природи, активізувати громадську думку та діяльність на охорону природи, змусити промислові підприємства переходити на мало- та безвідходні технології. Практичним результатом діяльності «Грінпісу» стало, наприклад, обмеження китобійного промислу та знищення тюленів, значне скорочення в Європі промислових викидів двоокису титану, захоронення радіоактивних відходів та ін. [45: 4]. У великій мірі саме завдяки ентузіазму «Грінпісу» в багатьох європейських країнах вдалось інтенсифікувати впровадження безвідходних технологій, по суті, створити самостійну галузь промисловості, яка спеціалізується на випуску екологобезпечної техніки, утилізації, регенерації та переробці різних видів промислових та комунально-побутових відходів.

Великого значення в сучасній екологічній політиці надають питанням забезпечення прав людини на сприятливі екологічні умови життя, праці й відпочинку разом з її громадянськими, політичними та соціально-культурними правами в сучасному світі. Для країн з розвинутою ринковою економікою характерна висока екологічна свідомість, яка сформувалаcя протягом багатьох десятиліть. Запорукою цьому була визначальна особливість розвинутого демократичного устрою, в центрі ієрархії суспільних цінностей якого - пересічна людина зі своїм здоров`ям, на яке можна розраховувати, коли дихаєш чистим повітрям та споживаєш чисту воду. Саме тому, в першу чергу, тут ефективно діє природоохоронне законодавство.

День Землі 22 квітня в США щорічно нагадує кожному громадянинові, що дії будь-якої людини можуть багато що змінити, і якщо мешканці кожного міста потурбуються про те, аби природа навколо них була здоровою, повітря і вода - чистими, а поряд розташований завод не забруднював навколишнє середовище, то проблеми зменшаться в усьому світі. «Думай глобально, дій локально» - один з основних закликів Дня Землі. Цього дня у маленьких і великих містах жителі всієї країни збираються на підтримку охорони природи. Крамниці демонструють екологічно безпечну продукцію. Огранізовують виставки мало- та безвідходних технологій. [25: 2; 10: 7].

Подальше загострення екологічної ситуації в різних частинах планети змушує економічно розвинуті країни суттєво активізувати екологічну політику, збільшити природоохоронні інвестиції, переходити до нового типу господарського розвитку, за якого економіка орієнтована на попередження екологічних протиріч, а не на відновлення вже порушеної рівноваги природного середовища. Так, наприклад, уряд Швеції схвильований тим, що природа його країни може ушкоджуватися забрудненнями не лише її власних підприємств, чого практично вже нема, а й від країн-сусідів, що занечищують повітря та море. Чималі обсяги кислотних дощів вітер приносить сюди із Польщі. Тому шведи вирішили, щоб кислотні дощі менше забруднювали їхню територію, вкласти 1,5 млн. крон у польську економіку для будівництва там очисних споруд і тим самим краще захистити себе. У Швеції створена спеціальна фірма, що має добре поінформованих фахівців з очисних споруд і допомагає зарубіжним підприємствам у їх виборі та застосуванні найновіших природоохоронних технологій [59: 37].

В Англії навіть існує щорічна нагорода «Турбота британського ділового промислового світу про навколишнє середовище», якого відзначають підприємства, компанії за реальний внесок у збереження довкілля. Наприклад, у 1989 р. таку відзнаку отримав автозавод «Форд» у Дегенемі біля Лондона. Ця нагорода - визнання зусиль усієї компанії щодо поліпшення умов праці персоналу шляхом озеленення, охорони фауни, створення зон відпочинку на заводських територіях площею 280 га [13: 83].

У всіх економічно розвинутих країнах екологічна політика займає чільне місце у вирішенні проблем охорони природи. Але деякі з них вони вирішити самостійно не можуть. До таких належить, зокрема, проблема кислотних дощів. Це небезпечне явище набрало нині таких масштабів, що викликає вже значні еколого-економічні труднощі, завдаючи шкоди озерам, річкам, підземним водам, лісам, землям, пам`яткам архітектури. В країнах Центральної Європи, а також в Англії на кожний квадратний метр земної поверхні випадає від 1 до 2 г сірки у вигляді сірчаної кислоти. Ця кислота роз`їдає фасади старовинних будинків, спалює листя дерев, проникає в грунт, вбиваючи все живе і стримуючи тим самим процес грунтоутворення, разом з ґрунтовими водами потрапляє до коріння рослин і знищує їх [21: 200]. У Північній Канаді від кислотних дощів серйозно вже постраждало 14 тис. озер, а ще 300 тис. загрожує ця небезпека, 84% орних найродючіших земель країни відчувають кислотний вплив, який значно перевищує допустимі норми [62: 28].