Одним із найефективніших методів вивчення закономірностей та проблем територіальної диференціації взаємодії суспільства та природи, суспільного розвитку чи інших явищ є районування [1].

Як зазначав Гродзинський М.Д., районування поки що є цілиною для екології, тоді як в фізичній та економічній географії - багаті напрацювання з даної проблеми. Наприклад, принципи та методи фізико-географічного районування були визначені ще в 60-70 рр. ХХ ст. і відтоді не зазнали суттєвих змін [3]. Незважаючи на те, що фізико-географічні та економіко-географічні види районування все більше набувають прикладної спрямованості та комплексності, вони не охоплюють повною мірою різні за генезисом зв'язки, що виникають при взаємодії природних і соціально-економічних територіальних систем, а тому не можуть бути достатньою науковою основою для управління процесом природокористування, що й призвело до необхідності розробки нових - екологічних - видів районування [18].

Еколого-географічне районування як метод спрямоване на виявлення регіональних і локальних екологічних проблем, типологічний аналіз екоситуацій і прогнозування змін природного середовища під впливом суспільної діяльності [15].

Багатогранність форм взаємодії суспільства і природи, структурно-компонентна різноманітність суспільно-територіальних та природно-територіальних комплексів, в результаті взаємодії яких виникають екологічні проблеми, міждисциплінарний характер цих проблем обумовили багатоплановість еколого-географічного районування, багаточисельність його галузевих видів.

В систему еколого-географічного районування входять такі його основні види: еколого-фізико-географічне (в тому числі, еколого-ландшафтне) - диференціація природних ландшафтів за їх природоохоронною та природостабілізуючою функцією; еколого-економіко-географічне - диференціація території за рівнем перетворення ландшафтів господарською діяльністю, що зумовлює певну гостроту екологічної ситуації; еколого-соціально-географічне (в т.ч. медико-географічне) - поділ території, що розкриває соціальну якість довкілля, тобто відповідність умов середовища санітарно-гігієнічним нормам проживання та біологічним, психічним потребам населення та інтегральне еколого-географічне районування. Дане районування є передетапом до еколого-управлінського, спрямованого на реалізацію заходів оптимізації природно-господарських систем [15].

Теорія та методи екологічно орієнтованих видів районування недостатньо розроблені і єдиного підходу з даного питання немає.

Іще в 50-х роках ХХ ст. Колосовський М.М. зауважив існування закономірних територіальних зв'язків між природними і економічними районами і висловив думку, що при виділені районів потрібно враховувати і вплив матеріальних процесів суспільного виробництва, що змінюють природу, і навпаки - враховувати вплив природи на суспільство [7]. Колосовський М.М. по суті підняв питання про третій вид районування, відмінний від фізико-географічного та економічного. Проте, незважаючи на практичну необхідність в ньому, пов'язану із актуальністю проблем навколишнього середовища, цей вид районування на той час не набув активного розвитку [13].

Одні з найперших праць з картографування оцінки стану і якості природного середовища України з'явились у 60-х рр. ХХ ст. Це розробки співробітників Відділення географії ГІФ АН УРСР Золовського А.П., Корольової М.А., Підоплічка І.П., Руденка Л.Г., Пархоменко Г.О. [5, 6], основна увага в яких зосереджувалась на оцінці впливу суспільства на природу, а також прогнозі її змін. Крім цього, автори запропонували зміст карт комплексної медико-географічної оцінки природного середовища, впливу господарського використання території на її „медико-географічну” ситуацію [14].

Термін „екологічні карти” з'являється у 1978 році з виданням Золовським А.П., Марковою Є.Є. та Пархоменко Г.О. фундаментальної монографії з картографічного дослідження проблем охорони природи та раціонального природокористування [6].

Нечіткість і багатоаспектність поняття „екологія”, його співвідношення з поняттями „природокористування”, „охорона природи” визначили таку ж розпливчастість у розумінні екологічного районування.

Переважна більшість праць присвячена еколого-економічному районуванню. Єдиного підходу до проведення такого районування немає: одні автори вважають, що еколого-економічне районування більше тяжіє до економічної основи, інші - до природної, а деякі вчені пропонують якісно відмінні підходи до даного питання (басейновий підхід Олдака П.Г. та ін.) [1].

Серед перших - Підоплічко І.П. (1972 р.), який взявши за основу фізико-географічне районування України, проводить районування території України за несприятливими факторами, зумовленими діяльністю людини, враховуючи такі негативні процеси, як змив ґрунтів, еродованість, засолення ґрунтів, пилові бурі, суховії, заболоченість, карстові та селеві явища, побутове та промислове (хімічне) забруднення ґрунтів, води і повітря, руйнування поверхні землі внаслідок шахтних, дорожніх, будівельних та інших робіт [16].

Нев'яжський І.І. (1979 р.) основною одиницею природно-господарського районування вважає еколого-географічний район - територію, для якої характерна певна спрямованість і ступінь зміни природного середовища, зумовлена як історично складеною специфікою господарського навантаження, так і місцевими особливостями природи, що виражається в особливій, властивій лише району, морфології [9].

Єрмаков Ю.Г. зі співавторами проводить еколого-господарське районування за провідним типом процесів (так званими „техногенними перебудовами”), що виникають в ландшафтах при впливі на них господарської діяльності, до яких відносять опустинення, ерозійну деструкцію ландшафтів, фотохімічний смог, активізацію кріогенних процесів тощо. При виділенні еколого-господарських районів автори враховують межі природних районів, зонально-провінційної ландшафтної структури території [16].

До екологічного можна віднести комплексне природоохоронне районування Генсірука С.А. (1979), яке автор виконав з урахуванням змін в навколишньому середовищі під впливом господарської діяльності людини, базуючись на основних принципах фізико-географічного районування [16].

Схема природно-господарського районування Чепурка Н.Л. і Чижової В.П. (1981 р.) також тяжіє до природної основи. Основними районоутворюючими факторами автори вважають однорідні природні умови, загальні тенденції природного розвитку, а також напрямки існуючого і перспективного природокористування [13, 16].

Блехцин І.Я. і Мінєєв В.А. (1981) розробили схему еколого-економічного районування на базі методики економічного районування. За основу еколого-економічного районування пропонують взяти процеси впливу господарської діяльності на навколишнє середовище, а саме: характер, рівень і типи впливу, форми природокористування. Головними показниками комплексного навантаження на навколишнє середовище автори вважають щільність населення, питому вагу міського населення, ступінь територіальної концентрації виробничих фондів, щільність шляхів сполучення та рівень територіальної концентрації видобутку мінеральної сировини. На території України вони виділяють чотири райони: Поліський, Південно-Західний, Донецько-Придніпровський і Південний [16].

Дмітрєвський Ю.Д. і Лавров С.Б. (1983) також віддають перевагу економічним критеріям, визначаючи вплив суспільства на навколишнє середовище за такими показниками: відношення щільності населення в даній країні до середньосвітової; валовий національний продукт країни на одиницю площі; потужність найбільш „брудних” підприємств на одиницю площі; забезпеченість земельними ресурсами (га на одного жителя); транспортне навантаження на навколишнє середовище тощо [16].

В основу еколого-економічного районування Донецько-Придніпровського економічного району Слюсаренко В.К. (1984) поклав такі ознаки, як галузева структура господарства, адміністративний поділ і стан навколишнього середовища. При характеристиці районів враховувалися також географічне положення, розміри території, природні умови і ресурси, структура господарства, особливості його спеціалізації, особливості розселення і трудові ресурси, стан основних компонентів природного середовища, напрямки подальшого економічного розвитку. Еколого-економічний район автор розглядає як територію, що характеризується тісними взаємозв'язками і взаємозалежностями між економічними і природними факторами та володіє порівняно однорідними економічними і ресурсними умовами, господарськими особливостями [16].

Малєва В.І. (1993) розглядає еколого-економічний район як органічно цілісне утворення взаємопов'язаних елементів природа-господарство-населення, що функціонують в просторі та часі в процесі природокористування. При характеристиці еколого-економічних районів Кримської АР автор також враховує географічне положення еколого-економічного району в народногосподарському комплексі; його природо-ресурсний потенціал, особливості господарської освоєності території; галузева і територіальна структура господарства, в т.ч. ступінь антропогенізації і порушеності природних ландшафтів; інтенсивність несприятливих природно-техногенних процесів; особливості зв'язку між структурними утвореннями, особливо центра з периферією; особливості геоекологічної ситуації, в т.ч. стійкість геосистем, масштаби техногенного навантаження, забруднення окремих компонентів, виконання ландшафтами їх функцій, можливості забезпечення рекреаційних потреб і оздоровлення населення. [8].

Тамбовцев Г.В. (2001) критерієм виділення еколого-економічних районів називає рівень розвитку еколого-економічних відтворювальних процесів, який виявляється через категорії: забруднення, зруйнування, деградацію, антропогенного навантаження на природне середовище, зокрема таких факторів і сторін суспільства як територіальна структура, концентрація, спеціалізація промислового комплексу і галузей АПК, густоти населення та його розселення, фактичних видів природокористування, реальних заходів щодо оптимізації навколишнього середовища тощо. Екологічну оцінку території Запорізької області Тамбовцев Г.В. проводить із врахуванням ступеня інтенсивності використання територій, рівня розораності і лісистості, питомої ваги природних екосистем, порушених земель, площ міських територій, шляхів сполучення і комунікацій, індексу урбанізації, питомої ваги антропогенних пустищ і меліоративних земель [17].

Якушик І.Д. (1993) розглядає еколого-економічне районування як територіальну диференціацію екологічної ситуації території, яка є результатом взаємодії природи, населення і господарства. Основними принципами такого районування вчений вважає: принцип ієрархічності; принцип врахування адміністративних меж при районуванні; принцип співставності показників; максимального врахування різноманітних видів впливу господарської діяльності на навколишнє середовище; принцип врахування при виділенні еколого-економічних районів показників, що відображають економічний розвиток, розселення, вплив господарської діяльності на природу і стан природного середовища [18].

Однією із найновіших праць з даної проблематики є схема еколого-економічного зонування України, запропонована Барановським В.А. (2001). Автор проводить диференціацію території за еколого-економічним потенціалом, який розглядає як внутрішню можливість інтегральної геосистеми „суспільство-природа” забезпечувати виконання нею антропо-екологічної, виробничої та інших соціально-економічних функцій. Особливість еколого-економічного потенціалу, за Барановським В.А., полягає в тому, що даний показник характеризує не вплив господарських систем на природне середовище, а екостан складних територіальних утворень - еколого-економічних систем (ЕЕС), що виникли в процесі взаємодії природи і господарських комплексів. За Барановським В.А., еколого-економічна зона - це територія, для якої характерний наближено однаковий рівень перетвореності природного середовища внаслідок техногенного впливу, що зумовлює певну гостроту екоситуації, ступінь регіонального природокористування, охорони природи і здоров'я населення [17]. Критеріями визначення еколого-економічного потенціалу вчений вважає величину техногенного навантаження на природне середовище, яка складається з соціально-економічної освоєності території і забрудненості навколишнього середовища; потенціал самоочищення природного середовища; біологічний потенціал природного середовища; ступінь ураженості території несприятливими природно-антропогенними процесами; природно-ресурсний потенціал [1]. Значно менше уваги приділено еколого-ландшафтному районуванню.

Деякі підходи до даного районування висвітлені в працях М.Д. Гродзинського. Зваживши на високий рівень розробки проблеми районування в фізичній географії, вчений (1993) пропонує використовувати принципи та одиниці фізико-географічного районування при ландшафтно-екологічному районуванні, запровадивши такий таксономічний ряд: континент - пояс - субконтинент - зона (біом) - провінція - область - район - мікрорайон (при чому вищі одиниці районування (до провінції включно) виділяються за критеріями фізико - географічного районування, оскільки вони мають, окрім ландшафтного, й екологічний зміст, а нижчі - за ландшафтно - екологічними). На думку вченого, ландшафтно - екологічна область, район та мікрорайон за критеріями виділення відповідають макро-, мезо- та мікрогеохорам, тому окремий контур макрогеохори розглядається як одиниця ландшафтно-екологічного районування - ландшафтно-екологічна область, а індивідуальні мезогеохори - як ландшафтно-екологічні райони [3].

Пащенко В.М. розглядає еколого-ландшафтне районування як передетап до еколого-географічного районування. В свою чергу, еколого-ландшафтознавче районування вчений характеризує як аналітико-синтезне переважно природничо-географічне дослідження, спрямоване на інтегрування частинних та диференціювання загальних регіональних характеристик ландшафтів за обраними екологічними критеріями, а також як встановлення регіональних територіальних єдностей та відмін ландшафтів, спільних чи різних за оцінками стосовно інтегрованого екосуб'єктного критерію. Для виконання еколого-географічного районування, на думку вченого, потрібно збагатити результати еколого-ландшафтознавчого районування шляхом послідовного багатоступінчастого врахування еколого-географічних критеріїв та оцінок ландшафтів - тих, що пов'язані з іншими природно-, антропо-, економіко-, соціо-, та етноцентричними еколого-географічними дослідженнями [12].

У схемі геоекологічного районування України, розробленій Волощуком В.М., Гродзинським М.Д. та Шищенком П.Г.(1998 р.), запропонована така ієрархія таксономічних одиниць: геоекологічна зона - геоекологічний регіон - геоекологічна область - геоекологічний район - геоекологічний мікрорайон. Геоекологічну зону автори пропонують виділяти на основі зональних відмінностей у ландшафтній структурі та пов'язаних з нею видів природокористування (виділено шість геоекологічних зон - Поліська, Лісостепова, Степова, Сухостепова, Карпатська та Гірсько - Кримська); геоекологічний регіон - вчені розглядають як територіальну систему, яка відзначається високою цілісністю в ландшафтно-екологічному, господарському, етнокультурному відношенні; основою його виділення є спільний комплекс екологічних проблем і набір екологічних ризиків для даної території. (виділено 23 геоекологічні регіони). Геоекологічна область виділяється на основі врахування тих особливостей рельєфу, покривних відкладів, ґрунтів, які визначають особливості природокористування (зокрема, структура угідь) та вірогідності й інтенсивності прояву несприятливих еколого-географічних процесів. Геоекологічний район виділяється як частина геоекологічної області у зв'язку з місцевими відмінами в характері, інтенсивності і спрямованості сучасних природних процесів та вірогідності екологічних ризиків, пов'язаних із сучасним господарським використанням території (у межах України авторами виділено понад 600 геоекологічних районів). Головним критерієм його виділення геоекологічного мікрорайону є структура господарських угідь, тобто мікрорайон виділяється таким чином, щоб в його межах домінував один тип використання території [2].

У геоекологічному районуванні території України, розробленому Л.Малишевою, було враховано зонально-провінційні відмінності фізико-географічних умов, панівні ландшафтно-геохімічні; антропогенну перетвореність ландшафтів (за відсотковим співвідношенням розораних земель, земель сільськогосподарського призначення, земель безпосередньо залучених до технологічних виробничих циклів); забруднення природного середовища (за внесенням добрив, використання хімічних засобів захисту рослин, забруднення поверхневих вод та приземного шару атмосфери); захворюваність населення (загальну та онкологічну) та смертність (загальну та від хвороб систем кровообігу); адміністративний устрій України. [11].

Найновішою спробою геоекологічного районування території України є праця Олішевської Ю.А. (2005р.). Критеріями даного районування автор вибрала природний потенціал, потенціал стійкості, техногенне навантаження та геоекологічний потенціал. Геоекологічний потенціал (як потенціал життєзабезпечення населення, що відображає умови життя населення в конкретних геосистема і їх типах) оцінювався в межах фізико-географічних районів [10].

Дуже ґрунтовні розробки з проблеми інтегрального еколого-географічного районування представленні в працях Молочко А.М., Пархоменко Г.О., Руденка Л.Г. та співавторів, які розглядають еколого-географічне районування як синтез двох видів районування: еколого-фізико-географічного та еколого-економіко-географічного. Основними критеріями такого районування автори вважають ступінь техногенного навантаження на природне середовище та стійкості ландшафтів [15].

У працях Дудник І.М. і Карпенко Н.М. викладена ландшафтна концепція еколого-географічного районування. Автори обґрунтовують загальні принципи даного районування, до яких віднесли принцип територіальної цілісності, принцип відображення територіальних відмінностей у прояві природно-суспільної взаємодії та характері сучасних еколого-географічних проблем, принцип територіальної відповідності еколого-географічного району та природного ландшафту як його змістової основи. В праці визначено також комплекс критеріїв еколого-географічного районування, до основних з яких належать, на думку вчених, природно-екологічний (у тому числі стійкість природних систем до зовнішніх впливів), демографо-екологічний (густота населення, рівень урбанізації, інтенсивність та характер міграційних процесів, показники природного руху населення, рівень різних видів захворюваності), господарсько-екологічний (галузева структура, спеціалізація господарства конкретної території, обсяг викидів в навколишнє середовище, ступінь сільськогосподарського освоєння території тощо) та синтезуючий (рівень антропогенної перетвореності природних систем, наявність небезпечних еколого-географічних процесів тощо) [4].

Найновішою спробою еколого-географічного районування території обласного рівня (на матеріалах Тернопільської області) є праця Янковської Л.В. (2004р.). Головними критеріями еколого-географічного районування в умовах території мезорівня (обласного регіону) ми вважаємо ступінь антропогенної трансформації ландшафтів (показник, що характеризує сукупний вплив антропогенного навантаження на геосистему), потенціал стійкості природних систем до антропогенного тиску (здатність протистояти зовнішнім впливам, самоочищатися і самовідновлюватись), гострота еколого-географічної ситуації. Основними таксономічними одиницями еколого-географічного районування обласного регіону, на нашу думку, є еколого-географічна система - еколого-географічний підрайон - еколого-географічний район. Еколого-географічні системи низового рівня виділялися на основі виявлення внутрішньотериторіальних відмінностей прояву екоситуацій шляхом співставлення територіальної диференціації антропогенної трансформації ландшафтів та потенціалу їх стійкості до господарських впливів. Виділення еколого-географічних підрайонів проводилося за поєднанням переважаючих типів еколого-географічних систем на компактній території. Еколого-географічні райони виділялися на основі групування еколого-географічних підрайонів за такими ознаками як стан природно-суспільної взаємодії (екоситуація), спільність природної основи, подібність потенціалу стійкості природних систем, переважаючий вид природокористування та ступінь антропогенної трансформації ландшафтів. В результаті дослідження на території області було виділено такі чотири типи еколого-географічних районів: 1) з відносно сприятливою еколого-географічною ситуацією; 2) з ускладненою екоситуацією; 3) зі складною еколого-географічною ситуацією; 4) з дуже складною еколого-географічною ситуацією [19].

Аналіз праць з екологічних видів районування показує, що немає спільної думки науковців щодо принципів та критеріїв еколого-географічного районування. Проблемним завданням залишається розробка конкретних методик досліджень, визначення оціночних показників, що дозволило б перетворити еколого-географічного районування в ефективний засіб наукового і практичного вирішення еколого-географічних проблем на усіх територіальних рівнях.

Для дослідження регіонів можна виділити ряд принципів, серед яких виділяють принципи об'єктивності, територіальної цілісності, комплексності, однорідності, генетичної єдності, поєднання зональних і азональних факторів. За своєю теоретичною «вагою» ці принципи є нерівноцінними.

Так, територіальна цілісність району обумовлена вже його позначенням комплексності; комплексніть повинна розумітись сама по собі, оскільки мова йде про районування природних комплексів.

Більшого роз'яснення вимагає принцип однорідності. Об'єднання геосистем за принципом однорідності властиве типології. Будь-який фізико-географічний регіон -- це складна територіальна система, яка об'єднує неоднорідні складові частини. Ступінь неоднорідності, а відповідно різноманітності природних умов і ресурсів включає специфіку кожного регіону з точки зору його господарського освоєння і використання. Внутрішня гетерогенність регіону має закономірний, впорядкований характер. Для кожної території регіонів вона індивідуальна і може бути виражена у переважанні того чи іншого типу, або класу ландшафтів-домінантів, або в чергуванні гетерогенних типів, або класів. Кожному регіону властиве свого роду морфоструктура, аналогія морфоструктури ландшафта, але на іншому регіональному рівні і відповідно обумовлена іншими факторами.

Можна таким чином, двояко розуміти однорідність регіону. З одного боку, це однорідна неоднорідність, тобто специфічна впорядкованість внутрішньої будови, а з другої -- однорідність у відношенні, що зумовлюють відмінність даного регіону від всіх інших, його індивідуальність. Для кожної категорії, для таксономічного рангу критерії цієї однорідності повинні бути чіткообумовленими, вони пов'язані перш за все з конкретними зональними і азональними формами (наприклад гідротермічні критерії для зон і підзон тощо).

3. Методологічні особливості і прикладні аспекти регіонального еколого-ландшафтного аналізу

Еколого-ландшафтознавчий аналіз, як методологічна концепція дослідження екологічних проблем людини, екологічних умов її життєдіяльності, навколишнього природного середовища ґрунтується на теоретико-методичних положеннях ландшафтознавства, вчення про геосистеми, ландшафтної екології, екологічної географії, геоекології. Об'єктом його є ландшафтні комплекси різних рангів, суб'єктом -- людина з її екологічними потребами, предметом -- сучасні стани ландшафтних комплексів, зокрема такі їхні аспекти, як екостани та екоситуації, що формуються внаслідок сукупної дії природних і антропогенних чинників. Мета еколого-ландшафтознавчого аналізу -- оцінка стану ландшафтних комплексів з точки зору екологічних потреб людини, тобто сприятливості його для її життя й діяльності та обґрунтування шляхів поліпшення навколишнього природного середовища.

Основу загальної теоретичної моделі еколого-ландшафтознавчого аналізу складає поліцентрична модель ландшафтного комплексу, що є середовищем людини. При цьому людина розглядається у системі взаємозв'язків і взаємодій з усіма компонентами ландшафту. З філософського погляду ця модель ґрунтується на сучасній постнекласичній методології, основою якої є положення про суб'єкт-об'єктну єдність у процесі пізнання. Модель відображає саму суть аналізу, який є ландшафтознавчим за змістом і методом та екологічним за напрямом й кінцевими цілями. Він базується, перш за все, на ландшафтознавчому підході, на таких загальнонаукових підходах як генетичний, системний, екологічний, геоситуаційний, геоінформаційний та інших, а також на методах аналізу, синтезу, індукції, дедукції, порівняння, спостереження, моделювання тощо.

У процесі еколого-ландшафтознавчого аналізу ефективним є використання сучасних ландшафтознавчих концепцій, пов'язаних з уявленнями про ландшафтне різноманіття, природний потенціал ландшафтних комплексів, їх стійкість, антропогенні модифікації, культурні ландшафти та ін., а також з уявленнями про єдність континуальності та дискретності ландшафтної оболонки, багатовимірність простору, часу і людини.

Серед ландшафтознавчих підходів до вивчення зміненої людиною природи, якими є вчення про антропогенні ландшафти, геотехнічні системи і антропогенно модифіковані ландшафтні комплекси, фактичну сучасну ситуацію на регіональному рівні ландшафтної організації найбільш повно, на нашу думку, відображає вчення про антропогенні модифікації ландшафтів. Останні являють собою певні стани ландшафтних комплексів, зумовлені дією антотропогенного фактору, які характери­зуються своєрідністю екологічних умов.

У зв'язку з цим важливим вихідним положенням еколого-ландшафтознавчого аналізу, на нашу думку, є такий ландшафтознавчий принцип: людина, будучи складовою частиною природи, ландшафту, суттєво впливає на характер природних процесів, змінює і модифікує ландшафтні комплекси, але вони завжди залишаються природними утвореннями і продовжують функціонувати за природними, загальними для всієї ландшафтної оболонки законами.

Еколого-ландшафтознавчий аналіз, як концептуальний напрям ландшафтознавства, що пов'язаний з вирішенням екологічних проблем, ґрунтується на системі специфічних термінів і понять, таких як екологічні фактори, екологічні умови, екологічна ситуація, екологічний стан ландшафтів, ландшафтно-екологічна ситуація, ландшафтно-екологічна оцінка тощо.

У еколого-ландшафтознавчих дослідженнях заслуговують на використання чимало положень вчення про геосистеми, зокрема уявлення про різні типи геосистем (морфологічні, каскадні, процесорні, керовані) (Chorley, Kennedy, 1971), парціальність і поліструктурність геосистем (Раман, 1972; Швебс і ін, 1986), типи геосистемних взаємодій (Боков, 1989) та інші.