Культуротворча місія соціокультурних інститутів: вітчизняна практика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культуротворча місія соціокультурних інститутів: вітчизняна практика

Проблемою, що постає перед багатьма національними культурами, є духовне відродження, яке можливе тільки на основі створених попередніми поколіннями культурних цінностей, традицій, накопичення та передача яких є необхідною умовою поступального розвитку суспільства. Як ми вже зазначали, культурні цінності - це моральні й естетичні ідеали, норми та зразки поведінки, мови, діалекти, національні традиції та звичаї, історичні топоніми, фольклор, художні промисли та ремесла, твори культури й мистецтва, результати і методи наукових досліджень культурної діяльності, що мають історико-культурну значимість, споруди, предмети й технології, унікальні в історико- культурному сенсі території та об'єкти.

Культурні традиції та цінності будь-якого народу знаходять своє оригінальне відображення в культурних благах - умовах і послугах, що надають організації та фізичні особи, на які покладена важлива місія - задоволення культурних потреб громадян, їх конституційного права на духовний, творчий розвиток. Культурні блага виробляються в процесі діяльності у сфері культури й характеризуються національною особливістю, культурно-історичною приналежністю до певної культури, споживчою вартістю, відсутністю системного виробництва, відповідним споживчим ринком, життєвим циклом тощо. Вони є основою формування національного бренду, і з часом можуть мати особливу культурно-історичну цінність, демонструючи неповторність культурних цінностей країни, у якій ці блага були створені.

Питання щодо теоретичного визначення культурних благ, їх класифікації визначаються міждисциплінарним підходом. Так, культурні блага стали об'єктом уваги ряду зарубіжних науковців: Ф. Кольбера, Д. Назарова, С. Новицького, А. Чумакова, Л. Щеглова й ін. Слід наголосити, що питання культурних благ у контексті глокального та локального набуває неабиякої значущості в аспекті формування національного бренду. Зауважимо, що цей аспект проблеми залишається сьогодні поза увагою української культурологічної думки, стаючи переважно об'єктом уваги практиків, і характеризується ії поодинокими обговореннями. Так, вивчаючи поняття «культурні блага» та пропонуючи їх класифікацію, представники фонду наукових досліджень «Прагматика культури» зазначають, що культурні блага не мають порівняних характеристик і кожне їх споживання перетворюється на самостійний прецедент. При цьому культурні блага поділяють на: блага, якість яких рідко перевіряється навіть після їх споживання; блага з порівняно дешевою процедурою попереднього визначення якості; блага із високими витратами вимірювання якості до споживання; блага, які споживаються колективно, незалежно від того, платять за них чи ні. Крім того, культурні блага умовно поділяють на дві категорії: індивідуально-функціональні, споживання яких приносить задоволення, незалежно від того, скільком людям воно ще подобається; соціально- функціональні - блага, які подобаються (не подобаються), тому що їх споживає (не споживає) цінне для людини оточення [144]. Практики- маркетологи визначають чотири фактори, що впливають на схильність людини до споживання культурних благ: родинні традиції, які розглядаються як процес шанування, так і нехтування культурними послугами; освіта; культура споживання культурних послуг у дитинстві; аматорські заняття мистецтвом [165, 53].

У глобальному розумінні процес споживання культурних благ розглядається як складова загальних потреб людини, яка залежить від ступеня розвитку й виробництва культурних товарів, продуктів і послуг. У локальному розумінні - це індивідуальне забезпечення культурно-освітніх, художньо-естетичних, пізнавальних, рекреаційних, дозвіллєвих, розважальних, комунікаційних, компенсаторних потреб людини. Подібна класифікація споживчих потреб дозволяє вибудовувати культурні пріоритети різних соціально-вікових, демографічних груп, які вимагають їх задоволення.

Збереження, підтримка та розвиток вітчизняного культурного продукту є основним завданням державної політики у сфері культури і виступає головним елементом при формуванні національного бренду. Як констатує С. Анхольт, глобалізація перетворює світ на велетенський супермаркет, де країни змагаються одна з одною, уряди вдаються до брендингових технік, щоб вирізнити свою країну на світовій арені [303, 60]. У такому контексті культурі належить одне з головних місць, що дозволить сформувати привабливий національний імідж країни й тим самим визначити її особливий бренд. Національний бренд повинен допомогти зрозуміти багатогранність культури нашого народу, його історію, відтак підвищити туристичну привабливість.

Важливим кроком у процесі формування національного бренду була розробка Концепції туристичного бренду України. Концепція була представлена 2013 року в рамках роботи Другого Київського міжнародного туристичного форуму. Зокрема, у Концепції визначено, що туристичний бренд країни - це не лише логотип, а й, перш за все, сукупність сенсів і стратегій, які мають на меті створити запланований образ країни у свідомості обраних клієнтських груп заради збільшення туристичних потоків. Основним завданням при створенні туристичного бренду є процес міфологізації українського світу, яскравим представником якого є національний культурний продукт [119]. Саме національний культурний продукт має здатність продемонструвати особливість і різноманітність української культури, тим самим зробити нашу країну привабливим об'єктом культурного туризму. Яскравими брен- довими національними культурними продуктами є: українські традиції та обряди, український народний танець, українська народна пісня, український музичний інструмент, український народний костюм, національна кухня, українське декоративно-прикладне, образотворче мистецтво, гончарство, писанкарство тощо.

На жаль, сучасний стан виробництва та споживання національного культурного продукту характеризується певною відсутністю його правового регулювання.

Про нагальну потребу в розробці законодавчого акта, котрий би реалізував системний підхід до протекціонізму національного культурного продукту, наголошують різні суб'єкти діяльності у сфері культури. Отже, законодавчий акт має вирішувати: диференційовану систему визначення, який саме культурний продукт є національним у базовому розумінні і має враховуватись у квотах екранного й ефірного часу, а який - є національним за вищими критеріями й заслуговує на потужнішу державну підтримку; дієві податкові стимули для виробника (промоутера, розповсюджувача) національного культурного продукту; створення гнучкої, диференційованої, прозорої й ефективної системи державної підтримки національних культурно-мистецьких проектів - на стадіях створення українських мистецьких творів, виробництва культурного продукту, зрештою, його поширення та споживання.

Слушним у такому контексті є законопроект «Про національний культурний продукт», котрий визначив кілька напрямів (стратегічних завдань) у підтримці національного культурного продукту.

Представлений законопроект спрямований на збереження та розвиток національної культурної традиції, формування міцної національної ідентичності громадян України засобами культури та мистецтва, і через це - сприяння консолідації українського суспільства; забезпечення розвитку національних культурних індустрій, належної присутності національного культурного продукту на вітчизняному ринку й у культурному споживанні людей і цілісності національного інформаційно-культурного простору та повноструктурності національної культури. Законопроект «передбачає як податкову підтримку національного культурного продукту, так і державну підтримку шляхом грантів, шляхом створення відповідних фінансових ресурсів, а також створення іншими способами й методами сприятливого режиму з боку держави для національного культурного продукту». Законопроектом визначено види національного культурного продукту за сферами, і вони покривають собою практично всі види національного культурного продукту та національних культурних послуг, які можливо виробляти й поширювати [108]. Але вищерозглянуті кроки характеризуються відсутністю їх практичного застосування, оскільки йшлося про законопроект, який не прийнятий і, відповідно, не є чинним.

Сучасна вітчизняна реальність характеризується рядом проблемних питань, які спричинили певне зниження споживчої вартості вітчизняних культурних товарів і послуг, серед яких: комерціалізація культурних продуктів, товарів і послуг, споживча вартість яких характеризується задоволенням нагальних потреб населення, обумовлена високим кон'юнктурним попитом і перебуває під значним впливом моди; недосконалий споживчий ринок культурних послуг, формування якого характеризується рядом як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, які спричинені потребами часу, модою, недієвою державною політикою; підвищення попиту на продукти масової американської, західної культури, вплив яких має неабиякий негативний вплив на формування культурних смаків; відсутність дієвої політики держави щодо підтримки, виробництва й популяризації вітчизняного культурного продукту; не завжди професійне ставлення до вироблення та популяризації національного культурного продукту.

Останнє, своєю чергою, актуалізує питання щодо професійної підготовки суб'єктів діяльності у сфері культури, а саме: сучасного менеджера культури, професійного творчого працівника, працівника культури, педагога-організатора культурно-дозвіллєвої сфери тощо. Саме на ці професійні категорії, які впроваджують діяльність у сфері культури, покладена культуротворча місія, яка покликана формувати як споживчу цінність вартість культурного продукту, що взаємообу- мовить відповідний культуротворчий потенціал створеного та запропонованого культурного продукту.

Основою культуротворчої місії суб'єкта діяльності у сфері культури є його професійність, яка відповідає вимогам часу і, відповідно, потребам суспільства. Тому культуротворча місія суб'єкта, який професійно провадить діяльність у сфері культури, має передбачати:

створення сучасного культурного продукту, послуги, які б мали споживчу цінність;

надання професійних культурних послуг, які б відповідали потребам споживачів;

професійне і відповідальне ставлення фахівця до обраного фаху;

професійно, педагогічно вибудувану, методологічно й методично забезпечену соціально-культурну діяльність;

розробку та реалізацію засобів, методів і форм креативної діяльності;

розробку змістовних соціокультурних програм з урахуванням особливостей різних категорій споживачів.

Так, у контексті вищезазначеного ми можемо визначити головне завдання культурологічної місії, яке полягає у виявленні, формуванні та розвитку культуротворчого потенціалу на особистісному й інсти- туційному рівні.

Особистісний рівень передбачає питання розвитку потенціалу людини-споживача культурних послуг, який розглядається як здатність до саморозвитку, містить систему внутрішніх ресурсів споживача, що виявляються в діяльності, направленій на отримання важливих соціально-культурних результатів. Культуротворчий потенціал людини як споживача культурних послуг реалізується через вроджені якості людини, а саме: задатки, талант, харизму; зовнішні умови впливу, інакше кажучи - соціальне середовище; особистісну активність чи життєву позицію людини, що визначає особистість як унікальну цілісну систему та виступає «відкритою можливістю» самоактуалізації, володіє потенціалом безперервного саморозвитку й самореалізації. Людина, проявляючи культуротворчий потенціал, одночасно його й нарощує. Культуротворчий потенціал суб'єктів, які професійно реалізовують культуротворчу місію, має розглядатися як активна, науково осмислена, методично розроблена, цілеспрямована педагогічна позиція, яка в її діалектичній здатності актуалізує минуле, позиціює сьогодення та прогнозує майбутнє. Реалізація культуротворчого потенціалу знаменує собою вирішення наукових і соціальних проблем, істотно підвищуючи роль і місце закладів культури як центрів, що залучають людей до різних форм соціально-культурної творчості. Культуротворчий потенціал, у його практичній реалізації, має перебувати поза політичними, ідеологічними обмеженнями у відборі, зберіганні, споживанні та використанні цінностей культури й виступати як ефективний засіб національної, соціальної, духовної консолідації суспільства.

Одним із головних інститутів здійснення культуротворчої місії є заклади культури, які є основними виробниками культурних благ. Місія закладу культури - висока та відповідальна - полягає в процесах збереження, відтворення, популяризації культурно-історичного надбання; доступу людини до культурних благ і цінностей; розвитку творчих здібностей; культурній (духовній) самореалізації; подоланні негативних тенденцій, які відбуваються у світі. Діяльність закладів культури в їх функціональних особливостях покликана позитивно впливати на розвиток людини, долати міжкультурні перепони, робити світ кращим.

Культуротворча місія характеризується об'єктивною потребою та необхідними умовами організації й управління суспільними процесами, серед яких особливе місце належить закладам культури. На перший план культуротворчої місії виходить її гуманістична складова, яка проявляється в задоволенні культурних, духовних, творчих потреб людей. Одним з провідних науковців, роботи якого присвячені куль- туротворчій місії закладів культури, є М. Аріарський, на думку котрого сучасність з особливою силою вимагає необхідність бачити й реалізовувати культуротворчу місію культурно-освітньої функції, сучасне розуміння якої не можна пов'язувати тільки з інтересами економіки та потребами ринку робочої сили. На перший план, на думку теоретика, виходить урахування ціннісних аспектів розвитку освіти, культури, які науковець розглядає як взаємозбагачувальні одна одну сфери, як ключові моменти покращення якості життя [20, 124]. У такому контексті культуротворча місія закладів культури розглядається як важливий інструментарій виявлення й розвитку потенціалу всіх суб'єктів культурного життя, що має вираження в забезпеченні культурних потреб, прав і свобод кожної людини.

Досить активно культуротворча місія закладу культури розглядається в контексті сучасної гуманітарної освіти. Оскільки однією з основних видів культурної діяльності є освіта, форми та зміст якої активно застосовують у культурно-освітньому потенціалі закладів культури, слушно звернути увагу на думку М. Вишневського. Науковець, визначаючи важливість гуманітарної освіти, безпосередньо пов'язує її з процесом формуванням теоретичного та життєво-практичного світогляду особистості, що відбувається через розгорнуте «представництво» культури суспільства в змісті й організаційних структурах культурно-освітніх програм. Науковець стверджує, що сучасний стан гуманітарної освіти, висловлюючи стрижневі ідеї й інтенції культури суспільства, активно впливає на її подальший розвиток і при цьому визначає її майбутній вигляд [50, 3]. Трансформаційні процеси, якими позначилась українська культура, характеризуються різним рівнем їх впливу на функціонування закладів культури. Ситуація, у якій опинилася базова мережа державних закладів культури, визначається досить низьким матеріальним становищем, технологічним занепадом, що, своєю чергою, унеможливлює здійснення покладеної на них куль- туротворчої місії. Суттєва різниця між культуротворчим ресурсом закладів культури різних форм власності призвела до порушення принципу рівності, доступності до споживання культурних товарів і послуг. Комерційний тиск на заклади культури, підпорядкування їх функціонального призначення законам ринку призвели до зниження культу- ротворчого ресурсу, втрати його соціокультурної складової, що зумовило зниження якості культурних продуктів і послуг і, відповідно, унеможливило здійснення покладеної на заклад культури культуро- творчої місії.

Тривала економічна криза суттєво зменшила обсяги державної підтримки, призвела до занепаду значної частини успадкованої культурної інфраструктури. Трансформаційні процеси в культурній сфері виявилися в розпаді радянської ідеологічної надбудови, наслідком чого стало знецінення попередніх орієнтацій і культурної політики; частково успадкованих культурних інституцій. Нова, переважно недержавна, культурна інфраструктура формується поступово, поволі.

Відповідно до Закону України «Про культуру», основне призначення та функціонування базової мережі закладів культури полягає в:

забезпеченні розвитку сфери культури, усіх жанрів і видів мистецтва, а також цілісності національної культури;

дотриманні прав громадян України у сфері культури;

забезпеченні доступу до національного культурного надбання, культурних благ і мистецької творчості шляхом дотримання державних соціальних нормативів у сфері обслуговування закладами культури [7].

Не менш важливим правовим документом, який має організаційно- правовий вплив у здійсненні культуротворчої місії закладів культури, належить Бюджетному кодексу України. Цей правовий документ регулює відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів і розгляду звітів про їх виконання, до яких і відноситься сфера культури. Заклади культури державної форми власності мають статус бюджетних установ і, відповідно, утримуються бюджетними асигнуваннями, які мають вираження в бюджетному призначенні на взяття бюджетного зобов'язання та здійснення платежів з конкретною метою в процесі виконання бюджету [2]. Можна констатувати, що в Україні створено рівні умови для забезпечення діяльності досліджуваних нами суб'єктів діяльності у сфері культури. Відповідно до цього виникає запитання: чому на практиці споживча цінність і вартість запропонованих закладами культури послуг суттєво різниться між собою? На фактологічному матеріалі спробуємо проаналізувати ресурсну, мотиваційну складову деяких типів вітчизняних закладів культури. За об'єкт дослідження візьмемо такі заклади культури як бібліотеки, парки культури та відпочинку й заклади клубного типу, вибір яких обумовлений їх різним культуротворчим потенціалом, ресурсом, функціональним спрямуванням, споживчою цінністю та вартістю запропонованих культурних продуктів і послуг.

Бібліотеки

Значне місце в практичній реалізації культурних потреб громадян належить бібліотекам, які за своїми суспільними функціями, матеріально-технічними й технологічними ресурсами здатні забезпечувати доступ до традиційних та інноваційних джерел інформації. Бібліотеки покликані забезпечувати вільний доступ до знань і культурного надбання в громадянському інформаційному мережевому суспільстві, допомагати людям у реалізації громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, сприяти навчанню протягом життя, набуттю знань і формуванню навичок, важливих для суспільства.

Ресурс сучасної бібліотеки вельми потужний і характеризується впровадженням нових сучасних форм роботи з користувачами, що дозволяє такому закладу культури реалізувати потреби різних соціально- вікових і демографічних категорій населення. Але слід наголосити, що позитивні зрушення у вітчизняній бібліотечній галузі залежать переважно від діяльності представників інститутів громадянського суспільства, які виступають ініціаторами позитивних трансформацій у біб-ліотечній справі України. Слід зазначити, що змістовна діяльність бібліотек, їх функціональна складова є об'єктом дослідження вітчизняних науковців і практиків (С. І. Барабаш, О. В. Башун, О. В. Воскобойнікова, Т. О. Долбенко, В. В. Загуменна, В. О. Ільганаєва, Н. М. Кушнаренко, Т. В. Новальська, В. С. Пашкова, Л. Г. Петрова, В. І. Попик, Г. А. Саприкін, М. С. Слободяник, А. А. Соляник, Я. Є. Сошинська, Л. Я. Філіппова, Я. О. Хіміч, І. О. Шевченко, Т. О. Ярошенко, В. П. Яро- щук), дослідження та практичні рекомендації яких посилюють культурно-освітній, інформаційний ресурс цього закладу культури, тим самим окреслюють сучасні ознаки його культуротворчої місії та потенціалу. Бібліотеки забезпечують рівні можливості доступу до інформації, знань і культурного надбання всім громадянам незалежно від їхнього місця знаходження та місцевості проживання, майнових статків, етнічної приналежності, політичних уподобань, віросповідання, віку тощо. Кожна бібліотека покликана надавати доступ до всього спектру власних і зовнішніх ресурсів людям з особливими потребами. Завдяки бібліотекам відбувається передача знань від покоління до покоління, робиться суттєвий внесок у подолання цифрової й технологічної нерівності, підвищується інформаційна грамотність і культура населення.

Сучасна вітчизняна бібліотечна мережа характеризується своєю потужністю та різноманітністю. Так, до сфери управління та впливу Міністерства культури України належать 18001 заклад, зокрема чотири національних, дві державні бібліотеки та 17995 публічних, з них 14547 бібліотек у сільській місцевості, що становить 81% від загальної кількості [36]. духовний культурний цінність туристичний

Бібліотечну справу в Україні регулюють відповідні законодавчі й інші нормативно-правові акти, що забезпечує її належне функціонування. Так, Закон України «Про культуру» визначає бібліотеку як базовий заклад культури. Характерною особливістю правової підтримки бібліотечної справи, а відповідно, і цього закладу культури, є прийняття галузевого Закону «Про бібліотеку та бібліотечну справу», що, своєю чергою, визначає статус бібліотек, правові й організаційні засади діяльності бібліотек і бібліотечної справи в Україні. Цей Закон гарантує право на вільний доступ до інформації, знань, залучення до цінностей національної та світової культури, науки й освіти, що зберігаються в бібліотеках. Норми цього нормативно-правового акта регулюють не тільки професійну та функціональну спрямованість досліджуваних нами закладів культури (бібліотечна система, порядок створення, реорганізації та ліквідації бібліотек, бібліотечні фонди, обов'язки та права бібліотек, управління бібліотечною справою тощо), а й регламентують зацікавленість і діяльність різних стейкхолдерів, які мають споживати культурні продукти й послуги, що виробляють і пропонують бібліотеки. Зокрема, визначаються основні засади державної політики в галузі бібліотечної справи; права громадян, підприємств, установ і організацій на бібліотечне обслуговування.

Бібліотеки, однією з головних функцій яких є надання інформації, також регулюють такі нормативно-правові акти, як-от: Закони України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про науково-технічну інформацію», «Про національний архівний фонд і архівні установи», «Про Концепцію національної програми інформатизації», «Про національну програму інформатизації», «Про обов'язковий примірник документів», Постанова Верховної Ради України «Про впровадження мораторію на закриття державних і комунальних закладів культури у сільській місцевості», «Про запровадження мораторію на виселення редакцій друкованих засобів масової інформації, закладів культури, у тому числі бібліотек, видавництв, книгарень, підприємств книгорозповсюдження»; Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової національно- культурної програми створення єдиної інформаційної бібліотечної системи “Бібліотека - ХХІ” (з програмою)», «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися закладами культури, заснованими на державній та комунальній формі власності», «Положення про порядок визначення наукових об'єктів, що становлять національне надбання», Мінімальні соціальні нормативи забезпечення населення публічними бібліотеками в Україні; Постанова колегії Міністерства культури і туризму України «Про моделі бібліотечного обслуговування населення у сільській місцевості з урахуванням сучасної економічної та соціокультурної ситуації» тощо.

Відповідно до вищеокресленого, можна констатувати, що в Україні створено дієву правову базу для повноцінного функціонування бібліотек, однак в умовах реформування існує потреба в перегляді базових соціальних стандартів і моделей бібліотечних мереж і приведення їх у відповідність до європейських вимог і стандартів.

Слід констатувати, що бібліотеки серед усіх закладів культури виявилися найбільш залежними від трансформаційних процесів, що відбуваються у світі, оскільки ці заклади культури безпосередньо залежать від стану книговидання та книгорозповсюдження; розвитку інформаційної сфери, інтернет-технологій; активізації академічної мобільності (тобто зростання темпів та обсягів науки й освіти, не завжди якісної); змін у структурі зайнятості населення; змін у кількості та профілюванні робочих місць ; нарешті це стосується й усієї загальної інфраструктури життєдіяльності суспільства.

Практикою останнього часу спростоване упередження стосовно бібліотеки як архаїчної структури, не здатної до самотрансформації. Навпаки, якщо наприкінці 1980-х років масові бібліотеки помітно втрачали читачів і це сприймалося як криза мережі бібліотек загалом, то з початку суттєвих трансформацій суспільства, зокрема, це помітно і в Україні, кількість відвідувачів у публічних бібліотеках зростає. Цьому існують такі пояснення, як: перше, бурхливий розвиток вищої освіти (за обсягами та змістом) суттєво збільшив кількість студентської молоді в контингенті користувачів послугами публічних бібліотек. Запровадження нових спеціальностей, кваліфікацій, навчальних дисциплін вимагало необхідного навчально-методичного забезпечення, зокрема не лише підручниками, видання яких на той час було обмеженим, але й монографіями, науковими фаховими періодичними виданнями, довідниками. Обмежена кількість навчально-допоміжної літератури не задовольняла інформаційні, освітні потреби читачів-студентів, кількість яких складала в деяких публічних бібліотеках понад 50% усіх відвідувачів, а обмежені наклади цих видань у бібліотечних фондах ставали умовою надання доступу до них лише в читальних залах бібліотек.

По-друге, масова професійна перекваліфікація, нові вимоги до діючих фахівців, необхідність працевлаштування для безробітних створюють ще одну велику групу людей, які перед тим не мали необхідності звертатися систематично до бібліотеки, а нині змушені це робити.

По-третє, за умов суттєвої збіднілості старшої групи населення, яке має звичку до читання, але не здатне підтримувати й оновлювати власні бібліотеки, вони користуються здебільшого найближчою публічною бібліотекою. Там вони беруть іноді навіть книжки й журнали, які раніше читали, і перечитують те, що їм подобається. Деякі щодня відвідують бібліотеку лише з метою перегляду та читання нових періодичних видань.

По-четверте, діти та юнацтво із сімей, які не мають власних бібліотек, а також можливостей придбати нову літературу, є постійними читачами дитячих і юнацьких бібліотек, навіть коли йдеться про виконання домашніх завдань чи програми читання, особливо під час літніх канікул.

На збільшення відвідувань бібліотек, особливо публічних, як свідчать спостереження, впливають й інші, менш помітні процеси. Психологічно обґрунтованим є припущення, що така бібліотека сприяє створенню «зон особистої стабільності», де її відвідувач відчуває себе більш спокійно, упевнено та захищено, ніж в іншому місці. Бібліотекарі свідомо працюють над покращенням бібліотечного середовища: від обслуговування - до дизайну та навколишнього ландшафту.

Відомо, що бібліотека залишається єдиною, широкодоступною, безплатною культурною установою, яка прагне підтримувати атмосферу інтелектуальності, доброзичливості, потягу до пізнання, естетичної насолоди, саморозвитку кожного. Призначення бібліотеки - рухатися назустріч, намагатися допомогти - приваблює багатьох користувачів культурно-інформаційної послуги, не зазначеної в жодному переліку, а саме: культурна практика спілкування не тільки з книгою, а й з цікавими особистостями, відвідувачами тощо. Т. Долбенко наголошує на активізації в бібліотеках пізнавальної діяльності, засоби та прийоми якої сприяють розумовому розвитку різних вікових категорій читачів, ефективному використанню вільного часу, самоосвіті тощо. Учена зазначає, що діяльність бібліотеки, особливо за умов різних трансформаційних процесів, виходить за межі суто культурної сфери [77, 44].

Якщо розглядати бібліотеку як культурний інститут суспільства та базову галузь культури, то сфера її впливу виявляється не лише багатоаспектною, а й майже універсальною.

Досвід провідних демократичних країн, де бібліотечна справа найбільш розвинена, засвідчує важливу роль бібліотек у становленні та розвитку демократії; формуванні й плідному функціонуванні місцевого самоврядування; розвитку самосвідомості, потягу до знань, усебічної культури населення. Публічні бібліотеки в розвинених країнах, поряд з іншими функціями, виконують роль інформаційних центрів з проблем місцевого самоврядування. Вони інформують населення про нормативні документи влади: рішення, розпорядження, постанови. Це зміцнює зв'язок між владою та громадою, оскільки багато питань, пов'язаних з їх повсякденним життям, зокрема освітою, охороною здоров'я, правопорядку, комунальним життєзабезпеченням, вирішують на місцевому рівні. Бібліотекарі не обмежуються цим: вони виконують функції інформаційних посередників між органами влади й населенням, допомагаючи користувачам отримати доступ до офіційної та соціально значущої інформації, розшукати необхідні документи й матеріали, отримати відповіді на запити.

За сьогоднішніх умов бібліотеки України є активними суб'єктами й учасниками інформатизації суспільства. Вони вивчають потреби користувачів і задовольняють їх запити, використовуючи одночасно традиційні та новітні телекомунікаційні ресурси й технології. Усі обласні бібліотеки України та близько 30% міських і районних - надають користувачам послуги доступу до мережі Інтернет, мають власні веб- сайти, генерують свої електронні ресурси.

Перспективи подальшого розвитку бібліотечної справи в Україні пов'язані з підготовкою кадрів, що вимагає відповідної реорганізації базової освіти. Визнано, що ефективно реалізувати нові завдання, які постали перед бібліотечною галуззю, може лише компетентний і, відповідно, вихований професіонал, що володіє фаховими знаннями у сфері національної та світової культури, а також технологічного забезпечення, має бути здатним до нестандартних рішень нових проблем. На початку 1990-х років бібліотекарі ще не завжди були готовими до роботи в умовах переходу до новітніх технологій і змінених економічних умов. Постала нагальна потреба скоординованих зусиль щодо організації безперервної освіти, створення програм професійного розвитку для працівників бібліотек та інформаційних центрів різних систем і відомств. Аналіз ситуації навколо організації безперервної освіти для бібліотекарів, можливостей сучасної системи підвищення кваліфікації бібліотечних працівників України та змісту навчальної програм у цій системі довів необхідність змін у стратегії і тактиці навчання. Має бути створена чітка система безперервної освіти працівників бібліотек, упроваджуватися й оновлюватися освітні програми, надаватися освітні послуги в різних формах (курсове навчання, короткотермінові семінари й тренінги, дистанційне навчання тощо), а також усебічно підтримуватися самоосвітня діяльність працівників бібліотек. Це сприятиме соціальній адаптації бібліотечних працівників у новій економічній і соціально-економічній ситуації, надасть певні гарантії на час структурних змін і реформ у бібліотечній системі, допоможе в роботі з новими технологіями тощо. Перспективи бібліотек пов'язані не тільки з тими тенденціями, які повною мірою виявилися. Універсалізм бібліотеки як феномену та соціального інституту має враховуватися в культурній політиці не лише у зв'язку з прогресом інформаційних, освітніх, ігрових технологій, з активізацією академічної мобільності, із реструктуризацією у сфері розподілу праці.

На часі нова світова тенденція - це вивільнення часу на дозвілля через зменшення робочого часу. Теоретики, котрі досліджують зазначену проблему, прогнозують, що інформатизація на новому кроці надасть більші можливості для різноманітного дозвілля та розвитку особистості. Однією з перспективних форм організації серйозних розваг визначено волонтерство, сам факт реалізації якого вже складає ґрунт для задоволення та самореалізації. Ця й інші перспективи мають бути у полі зору як діячів бібліотечної справи, так і законодавців, що розробляють питання культурної політики України загалом. Сучасний стан соціально-економічного, політичного та культурного розвитку суспільства зумовлює необхідність підвищення рівня освіченості громадян

України, розробки нових підходів і форм до духовної життєдіяльності людини. У такому функціональному контексті бібліотечного руху слід наголосити на беззаперечно позитивній ролі й активній діяльності представників інститутів громадянського суспільства.

Показовою є діяльність Української бібліотечної асоціації (УБА) - усеукраїнської громадської організації, метою якої є всебічне сприяння розвитку бібліотечно-інформаційної сфери та забезпечення прав користувачів на якісне та своєчасне бібліотечне обслуговування й доступ до інформації, а також з ахист спільних інтересів членів УБА. 20-річний досвід роботи сьогодні дозволяє представляти інтереси 69 тис. бібліотечних працівників з усієї країни, понад 39 тис. бібліотек. УБА, визнана професійною спільнотою України та світу, сприяє розвитку громадянського суспільства, впливає на розвиток бібліотечно- інформаційної сфери в Україні, активно відстоює права громадян на доступ до всього обсягу накопичених знань та інформації, свободу слова, працює задля розвитку суспільства знань. Беззаперечним є внесок УБА у розвиток бібліотечної професії та бібліотечно-інформаційної освіти. УБА організувала сотні конференцій, семінарів і тренінгів, опублікувала близько 50 науково-практичних видань, які допомагають бібліотекарям досягати високого рівня якості бібліотечного й інформаційного обслуговування, сприяють розвиткові бібліотекознавства, підвищенню іміджу бібліотек у суспільстві. Так, було розроблено й запроваджено Кодекс етики бібліотекаря, суттєвий внесок було зроблено в теоретичну розробку концепції інтелектуальної свободи стосовно бібліотечної діяльності в демократичному суспільстві, обґрунтовано та введено в обіг поняття «адвокація», теоретично аргументовано роль і значення національних бібліотечних асоціацій для розвитку бібліотечної професії, освіти, практики, управління.

Завдяки потужному культуротворчому потенціалу УБА вітчизняну бібліотечну справу виведено на міжнародний рівень. Зокрема, УБА як національна бібліотечна асоціація є членом Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій та установ (ІФЛА), що дає можливість членам УБА репрезентувати Україну на міжнародній арені, брати участь у міжнародних проектах і бути обізнаними у світових тенденціях бібліотечної справи. Члени УБА в роботі експертних груп поширюють кращий зарубіжний досвід в Україні, сприяючи доступності інформації, ліквідації інформаційної й електронної нерівності. У 2010-2013 роках УБА за підтримки Фонду Білла та Мелінди Г ейтс реалізувала програму ІФЛА «Розбудова потужних бібліотечних асоціацій», що дало можливість бібліотечним фахівцям набути нові знання та навички з менеджменту професійних бібліотечних об'єднань. Важливим результатом діяльності УБА стало сприяння відкриттю протягом 2001-2013 років понад 140 інтернет-центрів у публічних бібліотеках України за програмою та за підтримки Посольства США в Україні, а також інтернет-центрів для незрячих.

УБА впродовж 2008-2014 років - партнер у реалізації одного з наймасштабніших міжнародних бібліотечних проектів в Україні - програми «Бібліоміст», що адмініструється IREX і є частиною ініціативи «Глобальні бібліотеки» за фінансування Фундації Білла та Мелінди Гейтс і підтримки USAID. Завдяки програмі «Бібліоміст» майже 2000 публічних бібліотек були підключені до Інтернету, стали надавати публічний доступ до мережі громадянам, перетворилися на сучасні бібліотечно-інформаційні центри. У них працюють кваліфіковані фахівці, які пройшли підготовку в Головному тренінговому центрі УБА в м. Києві та 24 регіональних тренінгових центрах, відкритих 2009 року. Бібліотечні фахівці підвищують тут кваліфікацію відповідно до сучасних соціокультурних, економічних та інформаційно-технологічних реалій, за розробленими УБА новими навчальними програмами. Інформацію взято з офіційного сайту УБА та за особистою згодою Президента УБА І. О. Шевченко [263].

Окремої уваги заслуговують культурно-інформаційні послуги, які пропонує УБА для практичного використання в професійній діяльності бібліотекаря. Яскравим прикладом є інформаційне видання «Бібліотечна кухня», у якому надаються практичні рекомендації, як створити якісну культурну послугу і, відповідно, залучити до її споживання більшу кількість людей. Актуалізуються такі питання: як заручитися підтримкою влади щодо впровадження більш ефективної діяльності бібліотек; як налагодити співпрацю з підприємцями і, відповідно, стати привабливим для бізнес-ланки; які форми роботи можуть привабити відвідувача до цього закладу культури; як стати популярним закладом культури і які послуги запропонувати?

Особливість цього інформаційного видання полягає в його унікальному змістові. Відповіді на поставлені актуальні для бібліотек запитання мають фактологічний матеріал, який уже запроваджують у вітчизняних бібліотеках, і він має потужну споживчу вартість. Фахівець бібліотечної справи має нагоду звернутися за досвідом до іншого аналогічного закладу, де йому допоможуть порадою, поділяться досвідом тощо.

З огляду на вищезазначене, слід наголосити, що професійна бібліотечна спільнота має досить потужний масив спеціалізованої інформації та можливості отримати відповідну професійну консультацію (пораду) від колег. Описи кращих інноваційних практик, досвіду та досягнутих змін знаходимо в професійних виданнях: «Бібліотечна планета», «Бібліотечний форум», «Бібліотечний вісник», «Бібліотечному фахівцю», а також на сайтах провідних бібліотек України та УБА.

Дослідження діяльності бібліотек і, відповідно, бібліотечної справи в Україні дозволило зробити такі висновки, а саме: вітчизняні бібліотеки мають потужний культуротворчий потенціал, який має вираження в змістовному і якісному культурному продукті та послузі. Завдяки ініціативі різних стейкхолдерів, які зацікавлені в розвитку вітчизняної бібліотечної справи, їх професійному бажанню, бібліотечна галузь має всі ресурси для надання громадянам можливості реалізувати власні культурні, інформаційні потреби в ії локальному розумінні. У глобальному контексті Україна має потужний професійний ресурс для того, щоб вивести бібліотечну галузь на світовий ринок культурних послуг. Бібліотеки України є суб'єктами державної інформаційної політики й учасниками формування національного інформаційного ресурсу та простору, вони інтегровані в усі сфери життя людини та суспільства: освіту, науку, культуру, виробництво й управління, є єдиними інституціями, що надають безкоштовний доступ до знань і культурного надбання нації та світу.

Отже, запорукою успішного, на наш погляд, досвіду є довіра, відкритість, персональна відповідальність за свою професійну діяльність між усіма зацікавленими стейкхолдерами бібліотечної справи. Окремої уваги заслуговує на ретельне вивчення досвіду діяльності УБА й відповідне використання її досвіду задля забезпечення функціонування громадських рухів і професійних об'єднань в інших секторах культури. Ефективність і потужність функціонування вітчизняної бібліотечної галузі характеризується дієвим нормативно-правовим регулюванням, інформаційно-консультативними джерелами, активним впливом на розвиток справи різних стейкхолдерів, які зацікавлені в розвитку та функціонуванні вітчизняних бібліотек.

Парки культури та відпочинку

Невід'ємною частиною в системі організації дозвілля людей є парки культури та відпочинку. Вони органічно пов'язані із загальними процесами соціального й культурного життя сучасного суспільства. Зростання ролі, значення, популярності парків у сучасній життєдіяльності обумовлено процесами урбанізації життя, інтелектуалізації праці, збільшенням психологічного навантаження на виробництві тощо. Парки культури та відпочинку характеризуються своєю багатофункціональ- ністю й різноманітністю запропонованих і, відповідно, споживаних культурних послуг, які покликані задовольняти попит усіх соціально- вікових верств населення в різних видах культуродоцільного дозвілля.

Розглядаючи значення вільного часу в сучасному житті людини, український культуролог І. Петрова, акцентує на процесі зростання обсягу вільного часу, що, на думку теоретика, актуалізує проблему організації культуродоцільного дозвілля. І. Петрова, зокрема, акцентує увагу на тому, що саме розвиток сфери дозвілля впливає на зростання рівня життя, а отже, сімейного добробуту, створюючи нові можливості для використання дозвілля за бажанням [208, 28-29]. Саме парки культури та відпочинку є найбільш демократичними закладами культури, на які й покладена вищезазначена І. Петровою місія. Але, слід зауважити, що реалії сьогодення свідчать про певну втрату культуротвор- чого потенціалу парків культури та відпочинку, і характеризується така справа рядом проблем, серед яких: недостатньо дієве нормативно-праве регулювання; відсутність наукового і практичного інтересу до розгляду проблем паркового дозвілля; певний дефіцит оригінальних ідей, нових концепцій і теорій, які могли б слугувати виробленню стратегії й тактики розвитку парку та призвели до неефективного використання ресурсу цього соціокультурного інституту.

Функціональне призначення вітчизняних парків культури та відпочинку не є об'єктом уваги вітчизняних науковців. Так, аналізуючи наукові дослідження, об'єктом яких є парки культури, слід констатувати, що цей соціокультурний інститут розглядала Р. Жукова 1983 року, і, відповідно, дослідження було присвячено культурно-просвітницькій функції парку, що характерна була для функціонування парку за часів Радянського Союзу. Інші два наукові дослідження (О. Копієвської 1999 р., О. Любченко 2011 р.) були присвячені вивченню зарубіжного досвіду забезпечення функціонування різних типів парків. Вищеокрес- лене дозволяє констатувати, що парки культури та відпочинку не мають потужного наукового обґрунтування щодо їх сучасного функціонального розуміння. Не простежується і, відповідно, зацікавленість до цього закладу культури представників інститутів громадянського суспільства, центральних органів виконавчої влади (Міністерства культури України).

Для більш повноцінного розкриття, на наш погляд, критичної ситуації, у якій опинилися досліджувані заклади культури, слід розглянути нормативно-правову базу, яка регулює функціонування парків культури та відпочинку. Так, у нормативно-правових актах України цей заклад культури згадується в Законі «Про культуру» як базовий заклад комунальної форми власності. Відповідно, у галузевому Законі України «Про природно-заповідний фонд України», у якому визначаються правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів, про такий тип парку як парк культури та відпочинку не зазначено.

Своєю чергою, стаття 9 зазначеного Закону визначає види використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а саме: природо-охоронну, науково-дослідну, оздоровчо-рекреаційну й освітньо-виховну [10]. Визначені види не характеризують в повному обсязі функціональні можливості парку культури та відпочинку, культуро- творча місія якого в умовах міста набагато ширша й вагоміша.

Парк культури та відпочинку не є об'єктом і Закону України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки». Основним завданням програми є: визначення просторової структури екологічної мережі з метою систематизації та визначення шляхів об'єднання природних середовищ існування популяцій видів дикої флори та фауни в територіально цілісний комплекс; поліпшення стану охорони, збереження та відтворення зелених насаджень і лісів, які входять до складу зелених зон міст та інших населених пунктів, тощо [6].

Але в цьому нормативному документі не розглянуто важливість і вагомість парків як рекреаційних центрів в умовах міста. Відсутність державних програм щодо ефективного використання потенційного ресурсу парків культури та відпочинку унеможливлює реалізацію покладених на цей тип парку функціональних можливостей, тим самим усуває можливість використовувати паркові культуротворчі ресурси задля забезпечення різноманітних культурних потреб людини. Особливо актуалізується паркове дозвілля в умовах міста. Парки культури та відпочинку розглядаються як певні екосистеми, що мають особливе значення для відновлення фізичних і духовних сил людини в умовах міського середовища.

Вищезазначене дає нам право констатувати, що політичні, економічні трансформаційні процеси зумовили ряд негативних тенденцій, які спричинили певний занепад парків в умовах міста, тим самим знизили їх функціональні можливості. В останні роки значна кількість порушень пов'язана з масовими забудовами на територіях парків, хоча в умовах загрози екологічної кризи роль парків як багатофункціональних культурно-рекреаційних центрів дедалі зростає: вони стають необхідними природними осередками, що створюють сприятливий мікроклімат для повноцінної життєдіяльності людини.

Своєю чергою, зарубіжний досвід свідчить про ефективну реалізацію подібних видів діяльності. МСОП (Міжнародний союз охорони природи) так визначив суть парку: «Містить одну або кілька екосистем, які не піддалися значним змінам у результаті впливу людини: має фауну, флору, геоморфологічні ділянки, природне середовище, яке представляє інтерес в науковому, освітньому і рекреаційному плані; є природні ландшафти незвичайної краси; людям дозволяється їх відвідувати в освітньо-пізнавальних, дозвіллєвих і рекреаційних цілях» [30, 23]. Характерними для цього типу парку (у зарубіжній класифікації парки культури та відпочинку мають статус міського парку) актуалізуються такі види діяльності: зони для пікніків; галявини для наметових містечок; пішохідний туризм; велосипедні доріжки; мисливство; кінний туризм; екскурсії-спостереження за природою; відповідне сервісне обслуговування. Запропоновані види діяльності спричинені ціннісними трансформаціями та спрямовані на вирішення ряду соціальних проблем, які пов'язані з питаннями розриву між поколіннями, сімейним дозвіллям, пропагандою серед різних верств населення здорового способу життя.

Вищеокреслене дозволило констатувати, що цей соціокультур- ний інститут не має чіткого нормативного регулювання з точки зору його функціонального спрямування. На жаль, приналежність парків культури та відпочинку до комунальної форми власності не завжди дозволяє цьому закладу культури стати повноцінним осередком міської культури.

Не менш важливим є і вплив економічних трансформацій, які позначилися на функціонуванні парків культури та відпочинку.

Заклади, які завжди працювали на самоокупності, стали нерентабельними, майже втратили свої фундаментальні функції. Аналіз діяльності паркових господарств країни висвітлює наявність значних проблем практично в усіх паркових установах. Парки культури та відпочинку отримують прибутки головним чином не від надання культур- но-дозвіллєвих, рекреаційно-оздоровчих та інших послуг, а від надання основних фондів і вільних площ в оренду, а також від спільної діяльності з іншими господарюючими суб'єктами, розташованими на території парку. 1996 рік позначився виходом у світ «Основних положень концепції розвитку парків культури і відпочинку в Україні», у якому були визначені пріоритетні напрями розвитку міських парків, серед яких: соціальний аспект, містобудівний, архітектурно-ландшафтний, матеріально-технічний, адміністративно-управлінський та економічно- правовий. На жаль, картина сьогодення свідчить про повне ігнорування вищезазначених аспектів у функціонуванні парків культури та відпочинку.

Стан основних фондів паркового господарства країни критичний. Подальша експлуатація основних фондів пов'язана з небезпекою. Скорочення кількості атракціонної техніки, яка була основним джерелом отримання прибутків, призводить до зубожіння парків, їхньої нерентабельності, тобто збитковості та згортання основної роботи. Велике занепокоєння викликає низький стан архітектурно-ландшафтного середовища існуючих парків культури. Практично не проводиться робота з благоустрою території, відсутній належний нагляд за зеленими насадженнями. Серед основних причин, що перешкоджають ефективній діяльності паркових установ, - відсутність чіткої схеми подальшого розвитку парків культури та відпочинку. З метою визначення перспектив і пріоритетів діяльності паркових установ необхідно розробити концепцію, яка дала б змогу деталізувати шляхи, механізми та розробку конкретних заходів щодо підвищення ефективності діяльності парків культури та відпочинку; подвійна підпорядкованість установ паркового господарства, що знаходяться в комунальній власності міста, адміністративним органам влади. Загальна територія парків культури та відпочинку належить до комунальної власності міста. Разом з тим, лише певний відсоток земель від цієї загальної площі паркової території перебуває в розпорядженні Головного управління культури, решта - у розпорядженні районних адміністрацій або державних комунальних підприємств. Виникає ситуація, коли парки культури та відпочинку, будучи комунальною власністю міста, змушені водночас задовольняти вимоги адміністрацій тих районів, на території яких вони розташовані. Частіше за все з'ясування управлінських рішень проводиться з адміністраціями районів; відсутність чіткого організаційно-правового механізму контролю за запропонованими видами діяльності установ паркового господарства. Керуючись нормативно-правовими документами, Головні управління культури міст не мають можливості здійснювати повноцінний контроль за правомірністю операцій, що виконують парки культури та відпочинку, і за економічними результатами цих операцій. Особливої уваги в такому аспекті набуває спільна діяльність парків культури та відпочинку з іншими господарчими суб'єктами, що діють на території парків; недосконалість системи місцевих податків і зборів щодо оподаткування діяльності паркових установ, які перебувають у комунальній власності міста; обмеження джерел фінансування паркового господарства. Фінансування парків культури та відпочинку здійснюється за рахунок місцевого бюджету. Виділених коштів вистачає лише на покриття боргів паркових установ; стан матеріально-технічної бази паркових установ міста незадовільний. У міських парках, підпорядкованих Головному управлінню культури, основні фонди зношені майже на 100%. Усі атракціони потребують проведення капітального або поточного ремонту.