Культуротворча місія соціокультурних інститутів: вітчизняна практика

Ці та ряд інших причин обумовили збитковість паркового господарства міста.

Складна соціально-економічна ситуація, у якій опинилася наша країна, не може бути розв'язана без реконструкції, реформування, соціально-культурних інститутів. Таким чином, сучасна соціокультурна ситуація в нашій країні позначена суттєвими протиріччями. Так, у системі державних парків це протистояння між демократичною природою функціонального призначення культури й інерцією авторитарнобюрократичного управління нею; між зростаючим плюралізмом у суспільстві та старою парадигмою культурного розвитку в країні; між реальним попитом населення на паркове дозвілля, інтересами щодо його змісту й ступенем його задоволення; між гострою необхідністю розвитку матеріально-технічної бази парків, запровадженням високих, авангардних технологій і залишковим принципом фінансування цих дозвільних зон; недооцінкою в суспільстві, зокрема владними структурами, комерційної та благодійної ролі й реальним значенням соціо- культурної сфери, паркового дозвілля.

Виправданим і корисним для перспективного розвитку паркової галузі в Україні є узагальнення, вивчення досвіду зарубіжних країн та адаптація його до конкретних вітчизняних умов. Згідно із Всеєвро- пейською стратегією збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995 р.), країни Європи несуть спільну відповідальність за збереження своєї природної спадщини та передачу її прийдешнім поколінням. Цей нормативний документ визначає умови, за якими можливе більш ефективне використання довкілля. Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття - це внесок Європи в зусилля, які спрямовані на підтримку впровадження Конвенції про охорону біологічного різноманіття. Стратегія була запропонована Маастрихтською декларацією «Про збереження природної спадщини Європи» (1993 р.) і в її основу лягли Бернська конвенція, Європейська стратегія збереження природи (1990 р.). Стратегія забезпечує базу для координації та об'єднання зусиль щодо зміцнення й нарощування теперішніх ініціатив. Вона спрямована не на впровадження нового законодавства, а на ліквідацію прогалин у тих випадках, коли ініціативи впроваджуються не в повному обсязі чи не досягають бажаних результатів. Більше того, стратегія шукає шляхи для ефективнішого врахування екологічних вимог у всіх відповідних соціально- економічних секторах, збільшення участі громадськості і її обізнаності з питань збереження навколишнього природного середовища та прийнятності для неї інтересів збереження.

Стратегія передбачає впровадження 10 принципів в усі галузі, де використовують природні ресурси. Такими принципами є: принцип обережного прийняття рішень, принцип уникнення загроз, принцип запобігання втратам, принцип переміщення небезпечних виробництв, принцип екологічної компенсації, принцип екологічної єдності, принцип відновлення та відтворення природних ресурсів, принцип найкращої існуючої технології та найкращих екологічних методів, принцип «забруднювач платить», принцип участі громадськості та її доступу до інформації [56]. Правову основу для здійснення заходів у рамках Стратегії визначають широковизнані міжнародні домовленості й угоди, такі як Конвенція про охорону біологічного різноманіття, Бернська конвенція, Боннська та Рамсарська конвенції, Директиви ЄС.

Враховуючи європейський досвід щодо цієї проблеми, а також вітчизняні (локальні) особливості, на наш погляд, можна запропонувати деякі рекомендації:

забезпечення соціально-економічних, правових умов для ефективної діяльності парків культури та відпочинку;

сприяння формуванню сучасної інфраструктури паркового господарства;

удосконалення правових відносин між адміністрацією парків та орендарями культурно-дозвільних, торговельних та інших об'єктів, що знаходяться в межах парків, державними структурами, фондом комунального майна, службами, які виконують роботи із зеленого будівництва та благоустрою, експлуатують паркові інженерно-технічні мережі та споруди;

розробка та реалізація державних програм для різних верств населення в наданні культурологічних дозвільних і рекреаційних послуг;

забезпечення підготовки та підвищення фахової кваліфікації кадрів паркового господарства, їх правового та соціального захисту;

сприяння економічному співробітництву в галузі паркового господарства;

удосконалення структури координації й управління парками на національному та місцевому рівнях владних структур і громадських організацій;

оптимізація методики узагальнення та запровадження передового досвіду діяльності парків різного типу, а також вивчення сучасних тенденцій паркобудівництва;

визначення напряму довгострокової політики створення різноманітних парків з урахуванням місцевих, регіональних, культурних, національних, природних та інших особливостей;

проведення значних обсягів реконструкції парків культури й відпочинку, благоустрій природного середовища на існуючих і нових рекреаційних територіях;

коригування системи оподаткування діяльності паркових господарств з урахуванням сезонності послуг, які вони надають;

розроблення принципово нової концепції - моделі вітчизняного парку і його програм, відповідно до сучасних вимог їх функціональної діяльності та соціальної сутності;

визначення принципів фінансування паркових установ на основі поєднання державного та приватних джерел, координація зусиль державних, комерційних, громадських структур для спільного розв'язання загальних і регіональних проблем паркобудівництва;

розроблення типових технологій складання бізнес-плану в діяльності парку, запровадження принципів використання бізнес-плану як методу організації діяльності парку із залучення інвесторів, благодійних організацій, спонсорських коштів;

запровадження спеціального науково-популярного друкованого видання для висвітлення проблем теорії, практичного досвіду паркової діяльності.

Безумовно, потребує докорінних змін система фінансування. Нові державні програми реформування надають можливість повної чи часткової приватизації паркових об'єктів, а з тим подолання розриву між попитом, ціннісними орієнтаціями, смаком, інтересами особистості та пропозиціями: змістом паркової роботи, її технологіями, які все більше відстають від процесів перебудови в суспільстві.

Щоб успішно розв'язати проблему, потрібно принаймні:

створення нових проектів подібних парків з урахуванням сучасних моделей, технологій;

пошук інвесторів: міжнародний досвід свідчить, що навіть такі грандіозні парки, як Діснейленд, швидко окупуються, стають прибутковими, а самі парки міцно посідають місце лідерів у комерційному секторі індустрії дозвілля;

удосконалення податкової системи: без відповідних коректив у податковій системі важко сподіватися на поліпшення паркової справи; податкова система повинна стимулювати комерційні кола до активної участі в паркобудівництві.

Дослідивши потенційний ресурс і культуротворчу місію парків культури та відпочинку, можемо констатувати, що досліджуваний нами заклад культури має досить потужний функціональний потенціал, але, на жаль, визначені й окреслені проблеми, якими характеризується сучасна реальність, не дозволяють такому потужному закладу культури реалізовувати історично покладені на нього функції культури.

Заклади клубного типу

Закладам клубного типу належить одне з провідних місць у забезпеченні різноманітних культурних потреб людини.

Клуб як соціокультурний інститут у середині ХХ ст. був найактивнішим об'єктом дослідження науковців. Цей заклад культури мав найбільш потужний культурно-просвітницький і дозвіллєвий потенціал, що дало можливість забезпечувати культурні потреби різних соціально-вікових категорій відвідувачів. Клубна діяльність активно обговорювана та досліджена радянською науковою культурологічною школою, яка позначилася появою однойменної науки - клубознавства. Клу- бознавча наукова школа 60-80 років ХХ ст. (М. Аріарський, Д. Генкін, С. Іконніков, О. Сасихов, Ю. Стрельцов, Л. Коган, Ю. Красильніков та ін.) розкрила потенційну сутність клубної діяльності, визначила культурно-виховний, просвітницький потенціал клубу, а також роль клубу в духовному розвитку людини.

Досліджуючи соціокультурну сутність клубу, Л. Поліщук характеризує період перебудови як переломний етап у клубній діяльності, що характеризується зниженням інтересу до теорії та практики клубної справи. На думку вченої, клуби сприймалися як анахронізм, як зразок заідеологізованих закладів адміністративно-командної системи, які виконують ідейно-виховну функцію у сфері дозвілля, що зумовлювало відчуження від них значної частини населення, особливо молоді. У 80-х роках ХХ ст. науковці (Н. Запорожець, А. Леонова, О. Миронюк, О. Скнарь, Н. Тарасюк, Є. Чмихало й ін.) розглядали можливості пере- профілювання клубів на загальнодоступні центри самовиховання, не- регламентованого спілкування, духовного розвитку й активного відпочинку населення [214, 3].

Період незалежності позначився іншим науковим підходом до клубної діяльності, що характеризується дослідженнями в галузі функціонального спрямування клубних закладів з урахуванням різноманітних культурних потреб громадян, а також трансформації клубного закладу (Н. Бабенко, Г. Єскіна, Н. Останіна, І. Петрова, Л. Поліщук, Н. Цимбалюк та ін.). Клубна діяльність переважно розглядається як складова міської культури, клуб на селі залишається майже поза увагою науковців.

Клубний заклад у його сучасному правовому розумінні розглядають як об'єкт культурного призначення, а саме: палаци, будинки культури, клуби, народні будинки, молодіжні центри, культурно-дозвіллєві комплекси, центри дитячої творчості, будинки мистецтв, будинки фольклору, будинки народної творчості, інші клубні заклади, діяльність яких спрямована на створення, розповсюдження та популяризацію культурних надбань. Створюють клубні заклади з метою задоволення культурних потреб громадян у розвитку народної традиційної культури, підтримки художньої творчості, іншої самодіяльної творчої ініціативи, організації дозвілля.

Реалії сьогодення свідчать про невпинний процес занепаду досліджуваного закладу культури (додаток 1). Недостатнє фінансування досліджуваних закладів культури суттєво нівелює їх функціональну приналежність. Працівники культури, котрі здійснюють діяльність у сфері культури, змушені більше опікуватися господарськими проблемами - проведенням ремонтних робіт, забезпеченням опалення тощо, адже будівлі та споруди закладів культури в основному побудовані в 60-70-х роках і потребують проведення поточних і капітальних ремонтів з метою утримання їх у належному технічному стані, - ніж забезпечувати культуротворчу місію клубного закладу. Характерним майже для всіх будинків культури, клубів є майже 100% зношення необхідної для забезпечення культурних потреб матеріальної бази (музичні інструменти, сценічний одяг, технічні засоби тощо).

Критичність ситуації, що склалася навколо закладів клубного типу, особливо на селі, підтверджено соціологічним дослідженням, яке провів Центр соціальних досліджень «Софія» на замовлення Національного інституту стратегічних досліджень. Географічні межі дослідження охопили п'ять областей України: Дніпропетровську, Кіровоградську, Миколаївську, Рівненську та Чернігівську. Мета проекту полягала у вивченні змісту, методів організації й основних принципів діяльності будинків культури із задоволення потреб територіальних громад і можливості оптимізації цього процесу. Завдання дослідження полягали у виявленні: нагальних проблем територіальних громад і реальної участі будинків культури у їх вирішенні; потенційних можливостей будинків культури у вирішенні потреб територіальних громад; визначенні оптимальних способів і форм співпраці громадських організацій і закладів культури; виявленні професійних умінь і навичок, які необхідні працівнику сфери культури для якісного виконання ним функцій зі сприяння процесу вирішення локальних проблем.

Проведене дослідження дозволило констатувати, що нестача повноцінного функціонування, а в деяких випадках і відсутність клубного закладу призводить до породження негативних тенденцій у житті людини на селі, а саме: відсутність альтернативного відпочинку; породження негативних тенденцій у проведенні вільного часу (алкоголізм, наркоманія тощо); пасивність населення та певна духовна криза [76].

Вищеокреслене дозволяє констатувати, що заклади клубного типу, особливо такі, як будинки культури та клуби, потребують потужної державної підтримки не тільки матеріальної, технічної, а й методичної. Ситуація потребує здійснення комплексу заходів, що дозволять в умовах соціально-економічної кризи зберегти мережу та покращити матеріально-технічну базу сільських клубних закладів, ініціювати нові форми організації змістовного культурного дозвілля сільського населення. Для вирішення локальних проблем, які виникають при здійсненні функціонального спрямування заклади клубного типу потребують: вивчення сучасного «портрета» міської і сільської клубної культури з урахуванням різних соціально-вікових категорій споживачів клубних послуг; вивчення кращих вітчизняних і зарубіжних зразків щодо ефективного використання культуротворчого потенціалу клубного закладу; підвищення кваліфікації (переатестація або заміна) працівників культури, які здійснюють діяльність у досліджуваному закладі культури; надання інформаційних рекомендацій (видання фахових журналів), які б допомагали використовувати досвід інших соціокультурних інститутів; діяльність закладів клубного типу має орієнтуватися не на кількість проведених закладів, а на якість запропонованих культурних послуг.

Питання діяльності закладів клубного типу на селі має перейти з теоретичної правової норми чинного законодавства в площину активної практичної державної підтримки. З метою активізації діяльності досліджуваного закладу культури необхідно активізувати всіх зацікавлених стейкхолдерів клубної діяльності в процесі пошуку нових форм і методів, змістовних програм культурного обслуговування жителів села.

Проведений аналіз сучасного стану та потенційних можливостей вітчизняних базових закладів культури дозволив констатувати, що культуротворча місія, функціональний потенціал залежать від ряду об'єктивних і суб'єктивних причин, а саме:

дієвого правового регулювання;

зацікавленості різних стейкхолдерів у розвитку та функціонуванні закладу культури (від органів влади до потужного громадянського сектору);

наявного наукового інтересу до вивчення фактологічного попиту на культурні послуги досліджуваного закладу культури;

методично розроблених рекомендацій щодо використання кращих зразків ефективного використання культуротворчого ресурсу закладу культури;

орієнтації не на кількісні, а на якісні показники;

високопрофесійного забезпечення функціонування закладу культури.

Статистичний підхід до функціонування закладів культури призвів до зниження якості пропонованих культурних послуг. Прикладом може слугувати статистична інформація кількісних показників стосовно базових закладів культури, які надані Держкомстатом України, датовані 2013 роком, і характеризують кількісні показники за вибірковим підходом (частину визначених законодавством базових закладів культури взагалі не представлено у вищезазначеній звітності).

Размещено на Allbest.ru